Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

XI

Бернар у цей день прийшов рано-вранці. Олів’є ще спав. Бернар, як і в попередні дні, примостився біля узголів’я друга з книжкою, що дозволило Едуарові урвати своє чергування й піти до графа де Пасавана, як він пообіцяв зробити. О цій ранній годині його напевне можна було застати вдома.

Сонце яскраво сяяло в небі. Свіжий вітер обтрушував останнє листя з дерев. Усе здавалося прозорим, блакитним. Едуар не виходив із дому вже три дні. Бурхлива радість переповнювала йому серце; він мав таке відчуття, ніби все його єство, наче легкий і порожній човен гойдається на хвилях неозорого моря, в божественному океані доброти. Любов і чудова погода розпросторюють наші контури до безмежности.

Едуар знав, що йому потрібне авто, щоб забрати речі Олів’є. Але він не поспішав його брати, йому приємно було пройтися пішки. Радісний настрій, який наближав його до злиття з природою, не дуже схиляв його до конфронтації з Пасаваном. Він переконував себе, що повинен ненавидіти його; він подумки перебирав усі ті прикрості, яких від нього зазнав, проте більше не відчував їхньої гостроти. Він витіснив цього суперника, якого ще вчора терпіти не міг, витіснив повністю, а тому вже не міг ненавидіти його. Принаймні такого чудового ранку. Але йому не хотілося показувати, що в його душі відбувся такий переворот, і в такий спосіб виказати своє щастя, тож він подумав, чи не ліпше йому ухилитися від цієї розмови, ніж прийти на неї обеззброєним. І справді, якого біса з Пасаваном має зустрічатися саме він, Едуар? Він з’явиться на вулицю Вавилон і вимагатиме віддати йому речі Олів’є, але за яким правом? Даремно я взявся виконувати цю місію, твердив собі Едуар, простуючи пішки до графа Пасавана, адже в такий спосіб я дам зрозуміти, що Олів’є оселився в мене, а якраз це мені й хотілося б приховати... Та відступати вже пізно: він дав обіцянку Олів’є. Але при цьому важливо показати себе перед Пасаваном холодним і твердим. З’явилося таксі, й Едуар покликав його.

Едуар був не дуже добре знайомий із Пасаваном. Він не знав про одну рису його характеру. Пасаван, якого ніколи не можна було захопити зненацька, терпіти не міг, коли його обводили кругом пальця. Він ніколи не визнавав своєї поразки, а тому завжди вдавав, що прагнув саме до такої долі і хоч би що з ним відбувалося, прикидався, що саме цього він і хотів. Як тільки він зрозумів, що Олів’є вирвався з-під його впливу, він думав лише про те, як би приховати свою лють. Він не тільки не став переслідувати його, ризикуючи виставити себе на посміх, він приглушив у собі всі почуття й доклав усіх зусиль, щоб тільки зневажливо знизати плечима. Його емоції ніколи не були такими бурхливими, щоб він не міг тримати їх під своїм контролем. Деякі люди вихваляються такою своєю спроможністю, не погоджуючись визнати, що вони часто завдячують це вміння приборкувати себе не так силі свого характеру, як певній убогості темпераменту. Я утримуюся від узагальнень; погодьмося на тому, що все, мною сказане, стосується лише Пасавана. Тобто цьому останньому було неважко переконати себе, що Олів’є йому вже набрид; що за ці два літні місяці він цілком вичерпав новизну пригоди, яка надалі може ускладнити йому життя; що, зрештою, він надто переоцінив красу цього хлопця, його граційність та ресурси його розуму; що, нарешті, настав час відкрити очі на ті невигоди, до яких може спричинитися його рішення доручити керівництво журналом такому молодому і такому недосвідченому головному редактору. Якщо все добре обміркувати, то Струвілов набагато успішніше впорається з цим завданням. Тобто з роллю головного редактора журналу, само собою зрозуміло. Він написав йому й попросив прийти до нього з візитом сьогодні вранці.

Тут варто додати, що Пасаван помилково визначив причину дезертирства Олів’є. Він думав, що розбудив у ньому ревнощі, надто енергійно заходившись спокушати Сару; йому сподобалося це припущення, що лестило його природженій гордині; його роздратування знайшло в ньому розраду й трохи притихло.

Отже, він чекав Струвілова; а що він розпорядився, щоб його пропустили відразу, як він прийде, то Едуар використав це розпорядження собі на вигоду і з’явився до Пасавана без попереднього оголошення про його прихід.

Пасаван нічим не виказав свого подиву. На щастя для нього, роль, яку він собі обрав, цілком відповідала його вдачі й не могла порушити звичного стану його думок. Він сказав, коли Едуар пояснив причину свого візиту:

– Я щиро радий почути те, що ви мені повідомили. То ви й справді хочете заопікуватися ним? Це не дуже заважатиме вам у вашій роботі?.. Олів’є – чарівний юнак, але його присутність почала вже жахливо надокучати мені. Я не наважувався дати йому це відчути – він такий милий... І я знав, що йому не захочеться повернутися до батьків... Батьки, ви ж розумієте, після того як їх покинеш... Але, якщо не помиляюся, його мати доводиться вам зведеною сестрою?.. Чи чимось подібним у цьому жанрі? Здається, Олів’є розповідав мені про це, колись давно. У такому разі, я не бачу нічого дивного в тому, що він житиме у вас. Ніхто не зможе посміятися з цього (хоча сам він не обійшовся без посмішки, промовляючи ці слова). У мене, ви ж розумієте, його присутність давала більшу поживу для небажаних балачок. До речі, це одна з причин того, чому у мене виникло бажання розлучитися з ним... Хоча я не звик надто зважати на публічну опінію. Але його рішення справді відповідає його ж таки інтересам, справді....

Розмова почалася непогано; проте Пасаван не втримався від спокуси розбавити щастя кількома краплинами своєї отруйної підступности. Він завжди тримав її напохваті; ніколи не знаєш, що може статися...

Едуар відчув, що терпець йому вривається. Але несподівано він згадав про Венсана, про якого Пасаван мусив щось знати. Звичайно ж, Едуар твердо пообіцяв собі не згадувати про Венсана в розмові з Дув’єром, якщо той приїде допитувати його; але, щоб успішніше ухилитися від його розпитувань, буде ліпше якщо сам він дещо все ж таки знатиме; це зміцнить його опір. Тому він ухопився за цю нагоду змінити тему розмови.

– Венсан мені не писав, – сказав Пасаван. – Але я одержав листа від леді Ґрифіт – вона йому замінила Лору, ви ж знаєте – у якому вона багато розповідає мені про нього. Ось цей лист, можете прочитати... Зрештою, я не бачу причин, чому б вам про все не знати.

Він подав йому листа. Едуар прочитав:

«Мій любий!

Яхта князя відпливе з Дакара без нас. Хто знає, де ми будемо, коли цей лист, якого я написала, ще перебуваючи на її борту, дійде до вас? Можливо, на берегах Касаманки, де Венсан має набір зібрати гербарій, а я вполювати якусь дичину. Я вже не знаю, хто з нас кого веде – я його чи він мене. А скорше, це просто демон авантюр не дає нам обом спокою. Йому відрекомендував нас демон нудьги, з яким ми близько познайомилися на борту яхти... О, мій любий, треба справді пожити на яхті, аби пізнати, що таке справжня нудьга. Коли на морі буря, життя там бодай трохи стерпне – ти береш участь у проблемах судна. Але після Тенерифе – жодного подмуху вітерця, жодної хвильки на морі.

 
Гладенький простір мерехтить і мріє
Як дзеркало моєї безнадії.
 

А знаєте, чим я відтоді себе розважаю? Тим, що плекаю ненависть до Венсана. Атож, мій любий, ми дійшли висновку, що кохання – це щось надто прісне, й натомість вирішили зненавидіти одне одного. Правду кажучи, це почалося набагато раніше. Атож, як тільки ми опинилися на борту яхти; спочатку то було тільки роздратування, глуха ворожнеча, яка не заважала зливатися нашим тілам. Та коли випогодилося, вона стала просто нестерпною. О, я тепер знаю, що то означає відчувати до когось пристрасть...»

Лист був набагато довший.

– Я не маю потреби читати далі, – сказав Едуар, повертаючи листа Пасаванові. – Коли він повертається?

– Леді Ґрифіт нічого не пише про повернення.

Пасаван був прикро вражений, що Едуар виявив так мало апетиту до цього листа. Якщо вже він дозволив йому прочитати його, то всякий вияв нецікавости до нього Пасаван міг сприйняти лише як зухвалий виклик. Він часто й залюбки відхиляв пропозиції, але терпіти не міг, коли хтось зневажливо ставився до його пропозицій. Цей лист наповнив його почуттям полегкости. Він відчував певну прихильність і до Ліліан, і до Венсана; він навіть довів, що міг прислужитися їм, бути для них корисним; але його прихильність відразу послаблювалася, коли обходилися без неї. Довідавшись про те, що, покинувши його, двоє його друзів не допливли до щастя, він із приємністю подумав: це було добре зроблено.

Що ж до Едуара, то відчуття щастя, яке опанувало його сьогодні вранці, було надто щирим, щоб не відчути ніяковосте перед картиною почуттів, які були радше виявами шаленства, аніж любови. Коли він повернув листа, в цьому не було ніякої афектації.

Для Пасавана було важливо відразу перебрати ініціативу на себе:

– До речі, я хочу сказати вам іще одну річ. Ви знаєте, що я хотів доручити Олів’є керівництво журналом? Природно, що тепер про це й мови не може бути.

– Це само собою зрозуміло, – відповів Едуар, якого Пасаван, сам про те не здогадуючись, звільнив від великої проблеми.

Той відразу зрозумів із тону Едуара, що він зіграв йому на руку, й вирішив негайно кінчати розмову, щоб не дати собі часу на кусання губів.

– Речі Олів’є в тій кімнаті, в якій він жив. Ви приїхали на таксі, звичайно ж? Вам їх туди віднесуть. До речі, як він себе почуває?

– Дуже добре.

Пасаван підвівся. Едуар зробив те саме. Вони попрощалися досить холодним поклоном.

Візит Едуара дуже зіпсував настрій графові де Пасавану.

– Ох! – відітхнув він, побачивши, що увійшов Струвілов.

Хоча Струвілов чинив йому опір, Пасаван почував себе легко в його присутності чи, принаймні, без проблем міг удавати цілковиту невимушеність. Звичайно, він мав справу з сильним супротивником, він це знав, але вірив у свої сили й горів бажанням це собі довести.

– Мій любий Струвілов, будь ласка, сідайте, – сказав він підсовуючи гостю крісло. – Дуже радий вас бачити.

– Ви покликали мене, пане граф. І ось я тут, до ваших послуг.

Струвілов полюбляв удавати перед Пасаваном такого собі нахабного лакея. Але Пасавана такі манери цілком задовольняли.

– Перейдімо відразу до діла. Пора, як казав один мислитель, вилазити з-під столу. Ви вже добре себе показали в нашому ремеслі... Я хотів би запропонувати вам сьогодні посаду, яка наділить вас справжніми диктаторськими повноваженнями. Проте відразу хочу пояснити, що йдеться тільки про літературу.

– Тим гірше. – І додав, коли Пасаван простяг йому свій портсигар. – З вашого дозволу, я волію...

– Я не на все даю дозвіл. Вашими жахливими контрабандними сигарами ви отруїли б мені все помешкання. Я ніколи не розумів, яку втіху можна знайти в курінні такого жахіття.

– О, я не можу стверджувати, що я від них у захваті, але це виводить із рівноваги сусідів.

– Ви, як і завжди, фрондерствуєте?

– Але це не означає, що мене можна мати за ідіота.

І, не відповідаючи прямо на пропозицію Пасавана, Струвілов визнав за потрібне пояснити й добре обґрунтувати свої позиції, Ми познайомимося з його аргументами далі. Він провадив:

– Філантропія ніколи не була моєю сильною стороною.

– Я знаю, знаю... – сказав Пасаван.

– Еґоїзм також. І про це якраз ви знаєте мало... Нас хочуть переконати в тому, що людина не має іншого способу зректися егоїзму, як удатися до ще огиднішого альтруїзму! Щодо мене, то я вважаю, що існує річ ще мерзенніша й гидкіша, ніж людина, це – багато людей. Ніякі міркування не можуть переконати мене, що додавання паскудних одиниць може скласти в сумі досконалу єдність. Я ніколи не заходжу в трамвай або потяг, не бажаючи від усього серця, щоб сталася чудова катастрофа, яка перетворила б на криваве місиво ці живі нечистоти, – о, звичайно ж, разом зі мною! – ніколи не приходжу в театр, не мріючи про те, що зі стелі зірветься важка люстра або в залі вибухне бомба; і я ладен пронести цю бомбу під своїм жилетом, навіть якщо я не знайду кращого варіанту, як підірвати її в себе на грудях. Ви щось сказали?...

– Ні, нічого. Кажіть далі, я вас слухаю. Ви не з тих ораторів, чий запал треба підстьобувати запереченнями.

– Мені здалося, ніби ви запропонували мені келих вашого неоціненного порто.

Пасаван усміхнувся.

– І можете залишити собі всю пляшку, – сказав він, подавши її йому. – Пийте, будь ласка, але говоріть.

Струвілов налив собі вина в келих, зручно відкинувся в кріслі й почав:

– Я не знаю, чи в мене, як то кажуть, сухе серце. Хоча я зібрав у ньому стільки обурення, стільки огиди, що маю всі підстави вважати його таким, та мені, зрештою, байдужісінько, яким його назвуть, чи я, чи хтось інший. Правда й те, що протягом тривалого часу я придушував у ньому все, що могло б пом’якшити його. Але при цьому я спроможний на пориви захвату чи такої собі абсурдної відданости; бо, позаяк я людина, то я зневажаю себе й ненавиджу, як і будь-кого іншого.. Я чую, як скрізь і завжди повторюють, що література, письменство й наука, у кінцевому підсумку, працюють на добро людства; і цього досить, щоб я відчув до них гостру відразу. Але ніщо не перешкодить мені обернути цю формулу, і тоді я дихаю вільно. Атож, мені дуже подобається уявляти собі, як, навпаки, людство тяжко трудиться, створюючи для себе якусь страшну халепу; як Бернар де Паліссі (як нам наостогидли розповідями про нього) живцем спалює дружину та дітей і себе самого, щоб здобути глазур чудового однорідного кольору. Я люблю обертати проблеми в протилежний бік; що ви хочете, так я влаштований, для мене вони ліпше зберігають рівновагу, якщо поставити їх із ніг на голову. І якщо мені нестерпна думка про Христа, який приносить себе в жертву за спасіння всього того невдячного тлуму, в якому мені доводиться штовхатися, то я знаходжу деяку втіху й навіть умиротворення, уявляючи собі, як уся ця купа покидьків гниє, щоб народити одного Христа... хоча я й волів би, щоб вона породила щось інше, бо вчення Цього Останнього лише сприяло тому, що вся ця юрба ще глибше поринула у свій бруд та своє невігластво. Нещастя приходить від егоїзму сил. Самовіддана жорстокість, ось що могло б створити великі речі. Захищаючи нещасних, кволих, рахітичних та поранених, ми йдемо по хибній дорозі; ось чому я ненавиджу релігію, що закликає нас до такої поведінки. Великий мир, ідею якого самі ж таки філантропи, як вони намагаються нас запевнити, запозичили зі споглядання природи, фауни та флори, пояснюється тим, що в дикому стані процвітають і розвиваються лише сильні створіння; усі інші розкладаються, стають поживою та добривом для сильних. Але ніхто не хоче цього бачити; ніхто не хоче цього визнати.

– Справді світ улаштований так, я погоджуюся з вами. Говоріть далі.

– І скажіть, хіба не сором, хіба не ганьба... що людина доклала стількох зусиль, щоб вивести чудові породи коней, худоби, птиці, зернових культур, квітів і що сама вона для себе самої досі шукає в медицині полегкости для свого болю, в релігії – розради для своєї душі, а в сп’янінні – забуття. Тоді як над поліпшенням людської породи повинні були б ми працювати. Але всяка селекція веде за собою очищення від невдалих екземплярів, а на такі рішучі заходи наше християнське суспільство ніколи не наважиться. Воно ніколи навіть не візьме на себе обов’язок каструвати дегенератів; а таких у нас найбільше. Нам треба було б дбати не про лікарні, а про племінні заводи.

– Чорт забирай, ви подобаєтеся мені таким, Струвілов.

– Боюся, що раніше ви мене зневажали, пане граф. Ви вважали мене скептиком, а я ідеаліст, містик. Скептицизм ніколи не приводив ні до чого доброго. Відомо, куди він приводить, у кінцевому підсумку, – до терпимости! Я дивлюся на скептиків як на людей без ідеалу, без уяви; як на йолопів... І я знаю, що якби ми навчилися виробляти сильне й здорове людство, ми позбулися б також ганебної делікатности та сентиментальної витончености; проте ніхто б уже не жалкував за цією делікатністю, бо разом із нею зникли б і делікатні люди. Ви помилилися б, якби подумали, що я не маю культури – я її маю. І я сповідую свій ідеал – його зуміли сформулювати ще стародавні греки. Принаймні мені завжди приємно уявляти та згадувати, як Кора, дочка Церери, спустилася в Аїд, сповнена жалости до тіней; та коли вона стала там царицею, дружиною Плутона, то Гомер уже не називає її інакше як «невблаганна Прозерпіна». Дивіться «Одіссею», пісню сьому. «Невблаганна» – саме такою має стати людина, яка уявляє себе доброчесною.

– Я радий бачити, що ви повернулися до літератури... якщо ви коли-небудь її зрікалися. Тож я запитую вас, доброчесний Струвілов, чи погодитеся ви стати невблаганним головним редактором журналу?

– Правду кажучи, мій дорогий графе, я мушу вам признатися, що з усіх нудотних людських випарів література видається мені одним з найогидніших. Я не бачу в ній нічого іншого, аніж бажання комусь догодити й комусь полестити. І я дуже сумніваюся, що вона може стати чимось іншим, принаймні доти, доки вона не зречеться свого минулого. Ми живемо на загальноприйнятих почуттях, які нібито переживає читач, бо він вірить усьому, що друкується. Автор спекулює на цих умовностях, які він вважає підвалинами свого мистецтва. Ці почуття звучать фальшиво, але вони мають попит. А що «фальшива монета вдає з себе монету добру», то на того, хто запропонує публіці справжні літературні твори, дивитимуться як на торговця словами. У світі, де всяк шахраює, саме щира людина виступає в ролі дурисвіта. Я попереджаю вас, що коли я візьму на себе керівництво журналом, то зроблю це тільки для того, щоб повипускати повітря з усіх роздутих бурдюків, щоб знецінити всі високі почуття та оті фальшиві векселі – слова.

– Чорт забирай, хотів би я знати, як ви за це візьметеся.

– Дайте мені якийсь час, і самі побачите. Я часто про це думав.

– Вас ніхто не зрозуміє, і ніхто за вами не піде.

– Так уже й не піде! Найобдарованіші молоді люди сьогодні вже зрозуміли масштаби нашої політичної інфляції. Вони зрозуміли, яка порожнеча ховається за вченими ритмами та звучними ліричними приспівами. Варто лиш подати пропозицію зруйнувати все це, й охочі взятися за цю справу завжди знайдуться. Хочете, ми заснуємо школу, яка не матиме іншої мети, як перекинути все догори дном?.. Вас це не лякає?

– Ні... Якщо ніхто не витопче мого саду.

– А поки що нам буде до чого докласти руки. Час для цього сприятливий. Я знаю людей, які чекають лише знаку, щоб згуртувати лави. Усі вони молоді й сповнені сил... Я знаю, ви надаєте цьому ваги. Але я вас застерігаю, вони не дозволять себе ошукати... Я часто себе запитував, яким чудом малярство так вихопилося вперед, а література дозволила собі далеко відстати? Як дискредитувало себе те, що в малярстві мали звичай називати «мотивом»! Чудовий сюжет – ха-ха! Художники сьогодні навіть потрет погоджуються малювати лише за умови, що ніякої схожости з оригіналом не буде! Якщо ми організуємо нашу справу добре, а в цьому ви можете розраховувати на мене, то не мине й двох років, як завтрашній поет вважатиме себе зганьбленим, якщо хтось зрозуміє, що він хоче сказати у своїх творах. Атож, пане граф. Хочете, поб’ємося об заклад? Будь-який сенс, будь-яке значення вважатимуться антипоетичними. Я пропоную трудитися задля зруйнування всього логічного. Як гарно було б назвати наш журнал «Чистильщики!»

Пасаван слухав, не зворухнувшись.

– До ваших однодумців, яких ви збираєтеся залучити, – запитав він після короткої мовчанки, – ви зараховуєте й вашого небожа?

– Молодий Леон – це високодостойний юнак і такий, що нікому не дасть обкрутити себе навкруг пальця. Навчати його – одна втіха. У кінці минулого навчального року він зумів випередити всіх відмінників і одержати всі призи. З початком цього року занять він б’є байдики. Я не знаю, що там у нього вариться в голові. Але я довіряю йому й не хочу надто набридати.

– Ви приведете його до мене?

– Якщо хочете, пане граф... То що з журналом?

– Ми про це ще поговоримо. Мені треба добре обміркувати ваші проекти. А поки що знайдіть мені секретаря. Той, якого я мав, перестав задовольняти мене.

– Завтра я пришлю вам малого Коб-Лафлера, з яким я маю зустрітися і який, безперечно, задовольнить ваші вимоги.

– Як «чистильщик»?

– Майже.

– А він мене не...

– Ні. Не судіть усіх за однією міркою. Це хлопець із дуже поміркованими запитами. Справжня перлина для вас.

Струвілов підвівся.

– До речі, – сказав Пасаван, – здається я ще не подарував вам свою книжку. На жаль, у мене вже не лишилося примірників із першого видання...

– Оскільки я не збираюся продавати її, то це не має ваги.

– Але наклад то був кращий.

– Оскільки я не збираюся читати її... До побачення. І завжди до ваших послуг – повірте, серце підказало вам правильний вибір. Маю честь відкланятися.