Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

XII

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Привіз Олів’є його речі. Повернувшись від Пасавана, відразу сів за роботу. Перебував у стані спокійної і світлої екзальтації. Мене опанувала досі незнана радість. Написав тридцять сторінок «Фальшивомонетників», без вагань, без виправлень. Як ото нічний краєвид у світлі блискавки, уся драма постала переді мною з темряви, причому вона дуже відрізнялася від тієї, яку я марно намагався вигадати. Книжки, які я написав досі, тепер здаються мені схожими на ті басейни в громадських садах, що мають, можливо, дуже чіткі контури, але вода в них застояна і безживна. Тепер же я дозволяю їй текти своїм річищем, іноді швидко, а іноді – повільно, створюючи мережу струмків, контури якої неможливо передбачити.

X... вважає, що добрий романіст повинен, перед тим як почати свою книжку, знати, чим закінчиться її сюжет. Що ж до мене, то я дозволяю своєму сюжетові розвиватися як йому заманеться, я переконаний, що життя ніколи не пропонує нам таких завершень, які не можна було б розглядати, як нові вихідні точки. «Продовження, можливо, буде...» – такими словами хотілося б мені закінчити своїх «Фальшивомонетників».

Візит Дув’єра. Це справді дуже славний чоловік.

Оскільки я сам не поскупився на слова симпатії, то мусив витерпіти також і потік похвали на свою адресу, яка вельми мене бентежила. Під час цієї розмови я, знай, повторював собі слова Ларошфуко: «Я мало чутливий до жалости. І взагалі не хотів би відчувати її.... Я вважаю, що її варто лише висловлювати, але ретельно уникати, щоб вона вас справді опанувала». Але моя симпатія до Дув’єра була реальною, незаперечною, і я був розчулений до сліз. Правду кажучи, мої сльози, мабуть, принесли йому більше втіхи, ніж мої слова. Я думаю, він навіть забув про свій смуток, коли побачив, що я плачу.

Я був сповнений твердої рішучости не повідомляти йому ім’я спокусника. Але, на мій подив, він не звернувся до мене з проханням назвати його. Схоже, його ревнощі вгамовуються, коли він не відчуває на собі погляду Лори. У всякому разі, розмова зі мною коштувала йому чималих витрат енергії.

У його поведінці я помітив деяку суперечність. Він щиро обурюється, що той інший покинув Лору напризволяще. Я звернув його увагу на те, що якби той її не покинув, Лора не повернулася б до нього. Він обіцяє любити дитину, як любив би свою власну. І хто знає, чи спізнав би він радість батьківства, якби не з’явився спокусник? Про це я, правда, остерігся йому казати, бо, на згадку про свою недосконалість, його ревнощі загострилися б іще більше. Тобто напад ревнощів перейшов би в напад скривдженого самолюбства й перестав би мене цікавити.

Ревнощі, які переживає Отелло, зрозуміти можна; його переслідує видіння того, як його дружина втішається з іншим. Але чоловік на зразок Дув’єра спроможний ревнувати лише тоді, як він переконає себе, що повинен ревнувати.

І немає сумніву в тому, що він плекає в собі цю пристрасть унаслідок потаємної потреби прикрасити свого дещо бляклого персонажа. У щасті він би поводився цілком природно; але в нинішній ситуації він має потребу захоплюватися собою, а цей його образ штучний, а не природний, як йому здається. Тож я доклав усіх зусиль, щоб змалювати йому картину простого щастя, яке має набагато більшу цінність, аніж страждання, і якого дуже важко досягти. Я не відпускав його, поки не переконав у цьому.

Непослідовність характерів... Персонажі, які від початку до кінця роману або драми діють так, як можна було передбачити... Нас намагаються переконати, що така постійність має викликати захват, а я натомість вважаю, що вони штучні і сконструйовані.

Причому я не стверджую, що непостійність – ознака природности, бо ми зустрічаємо, а надто серед жінок, багато штучно сконструйованих непослідовностей. З другого боку, я можу захоплюватися в кількох рідкісних індивідів тим, що називають «послідовним розумом», але найчастіше така послідовність буття досягається завдяки впертості марнославства та коштом природного. Чим великодушніший індивід у глибині своєї душі, чим активніше нуртують його можливості, чим більше схильний він змінюватися, тим із меншою охотою дозволяє він своєму минулому визначати своє майбутнє. Iustum et tenacem propositi vimm,[5]5
  Людина справедливих і незмінних помислів (лат.).


[Закрыть] якого нам пропонують за модель, часто є нерівним і хистким підмурком для культури.

Я знав і інших людей, які вперто формують собі свідому оригінальність, і головна турбота яких полягає в тому, щоб, вибравши якийсь спосіб поведінки, більше ніколи від нього не відступати. (Я думаю про Х.., який відмовився пити монраше 1904 року, яке я йому запропонував. «Я люблю лише бордо», – сказав мені він. Після того як я налив йому бордо, монраше здалося йому надзвичайно смачним.)

Коли я був молодший, я ухвалював рішення, які мені уявлялися доброчесними. Мене менше турбувало, щоби бути таким, як я є, аніж бути таким, яким я себе уявляв. А тепер у відсутності певних рішень я майже вбачаю таємницю не старіння.

Олів’є запитав, над чим я працюю. Я дозволив йому втягнути себе в розмову про мою книжку і навіть прочитав йому, таким він здався мені зацікавленим, щойно написані сторінки. Я боявся його оцінки, знаючи непримиренність його юности і те, як важко для неї визнати будь-який інший погляд, аніж її власний. Але ті кілька зауважень, які він боязко наважився зробити, здалися мені дуже істотними, настільки, що я відразу вирішив узяти їх до уваги.

Саме ним і через нього я відчуваю і дихаю.

Він висловив стурбованість щодо журналу, яким він мав керувати й зокрема щодо новели, яку написав на замовлення Пасавана і від якої тепер хотів би відмовитися. Нові розпорядження Пасавана, сказав я йому, безперечно, матимуть своїм наслідком зміну змісту, а тому він зможе забрати свій рукопис.

Несподіваний візит – мене вирішив навідати пан слідчий Профітандьє. Він утирав хустинкою лоба й важко переводив дух і не так тому, що засапався, підіймаючись на мій сьомий поверх, як від збентеження – так мені принаймні здалося. Він тримав свого капелюха в руках і не сів, коли я запросив його сісти. Це чоловік гарної зовнішности, доброї статури і наділений незаперечною гідністю постави.

– Ви, якщо не помиляюся, доводитеся шуряком судді Моліньє, – сказав мені він. – Це з приводу його сина Жоржа я дозволив собі сьогодні до вас прийти. Не сумніваюся, що ви пробачите мені вчинок, який може спочатку здатися вам невиправданим, але який, сподіваюся, знайде своє пояснення в тій прихильності та повазі, які я плекаю до свого колеги.

Він зробив досить велику паузу. Я підвівся й опустив портьєру, боячись, щоб моя прибиральниця, що була жінкою вельми цікавою і працювала, як я знав, у сусідній кімнаті, не стала підслуховувати нашу розмову. Профітандьє схвалив мою обережність усмішкою.

– Виконуючи свої обов’язки слідчого, – почав він, – я повинен зайнятися однією справою, яка надзвичайно мене бентежить. Вашого юного небожа вже раніше спіймали на одній пригоді... – це має залишитися між нами, чи не так? – пригоді досить скандального характеру, в яку він потрапив – принаймні мені хотілося б вірити, що це так, – через свій дуже юний вік, свою довірливість та невинність; але, признаюся, мені довелося докласти чимало зусиль і виявити неабияку вправність, щоб зам’яти ту справу без шкоди для інтересів правосуддя. Але перед лицем рецидиву... і то зовсім іншої природи, я мушу додати... я не можу гарантувати, що юний Жорж зможе відбутися так легко. Я навіть сумніваюся, чи буде в інтересах цього хлопця намагатися витягти його з цієї халепи, попри все моє бажання врятувати від скандалу мого друга, а вашого зятя. Я, проте, спробую. Але ви ж знаєте, що на мене працюють агенти, які виявляють службову ревність і яких я не завжди спроможний стримати. А може статися так, що сьогодні мені вдасться врятувати його, а завтра – вже ні. Тому я й подумав, що вам слід би поговорити з вашим племінником, пояснити йому, на яку небезпеку він себе наражає...

Мушу признатися, що візит Профітандьє спочатку глибоко мене стривожив; та коли я зрозумів, що він прийшов не як ворог і не як слідчий, то мені стало навіть цікаво слухати те, що він каже. Цей інтерес тільки посилився, коли він заговорив далі:

– Від якогось часу стали з’являтися фальшиві монети. Мене про це попереджено. Я ще не з’ясував, з якого джерела вони надходять. Але я знаю, що юний Жорж – цілком наївно, мені хотілося б вірити – один із тих, хто користується цими монетами й запускає їх в обіг. Їх кілька, ровесників вашого небожа, котрі займаються цим ганебним ремеслом. Я не маю сумніву, що хтось користується з їхньої невинности і що ці нерозважливі діти стали жертвами обману, до якого вдаються певні дорослі злочинці. Ми вже могли б схопити малолітніх правопорушників і без особливих труднощів примусити їх розповісти, звідки вони беруть ці монети; але я надто добре знаю, що на певному етапі ця справа вислизне з наших рук, так би мовити... тобто слідство не може відступати назад, і ми будемо змушені з’ясувати й те, що нам, можливо, не хотілося б розкривати. У даному випадку я маю певну надію викрити справжніх злочинців без того, щоб удаватися до свідчень неповнолітніх. Тому я розпорядився, щоб їх не чіпали. Але цей наказ має тимчасовий характер. Я хотів би, щоб ваш небіж не примусив мене його скасувати. Бажано, аби він довідався, що перебуває під наглядом. Гадаю, було б непогано, якби ви навіть налякали його трохи; він ступив на хибну стежку...»

Я сказав, що зроблю все можливе, аби остерегти його, але Профітандьє, здавалося, не слухав мене. Його погляд утупився кудись у порожнечу. Він двічі повторив: «На ту стежку, яку називають хибною», потім замовк.

Я не можу зараз сказати, скільки тривала його мовчанка.

Перш ніж він сформулював свою думку, мені здалося, що я бачу, як вона формується в ньому, і почув його слова ще раніше, аніж він їх промовив:

– Я теж батько, шановний добродію...

І все те, що він сказав перед тим, зникло. Тепер між нами залишився тільки Бернар. Усе інше – то був тільки привід. Він прийшов поговорити зі мною про Бернара.

Якщо бурхливі вияви почуттів мене бентежать, якщо надмір емоцій вкидає мене в ніяковість, то ніщо не могло мене так зворушити, як це стримуване хвилювання. Він робив усе можливе, щоб не показати його, але це коштувало йому таких зусиль, що губи й руки йому тремтіли. Він не міг говорити далі. Несподівано він затулив обличчя долонями, і верхня частина його тіла затремтіла від ридань.

– Ви ж розумієте, – пробелькотів він, – ви ж розумієте, пане, що дитина може завдати нам великих страждань.

Чи був сенс мені ухилятися від відвертої розмови? Я теж був глибоко схильований.

– Якби Бернар вас тепер побачив, його серце відтануло б! – вигукнув я. – Я вам це гарантую.

Але треба також визнати, що я був не тільки схвильований, а й неабияк збентежений. Бернар майже ніколи не розмовляв зі мною про свого батька. Я спокійно сприйняв той факт, що він покинув свою родину, така втеча видалася мені цілком природною, і я вважав, що втеклій дитині це принесе лише користь. А у випадку Бернара додався ще й факт його позашлюбного походження... Але тепер я мав нагоду спостерігати, як у його несправжнього батька вилилися назовні почуття, тим сильніші, що вони не піддавалися його контролю, й тим щиріші, що вони прорвалися в нього стихійно, а не з почуття пристойности чи обов’язку. І перед виявом цієї любови, цього смутку я не міг не засумніватися, а чи мав слушність Бернар, коли покинув батьківський дім. Я відчув, що неспроможний і далі схвалювати його вчинок.

– Використайте мене, якщо ви гадаєте, що я можу вам допомогти, – сказав я йому, – якщо хочете, щоб я з ним поговорив. У нього добре серце.

– Я знаю... Я знаю... Атож, ви можете багато. Я знаю, він був із вами цього літа. Моя служба розшуку працює добре... Я знаю навіть, що сьогодні він складає свій усний іспит. Я умисне обрав цей час, щоб завітати до вас, бо знаю, він тепер у Сорбоні. Я боявся його зустріти.

Протягом останніх хвилин моє хвилювання трохи вгамувалося, бо я помітив, що дієслово «знаю» було присутнє майже в кожній його фразі. Я став менше дослухатися, що він каже, аніж спостерігати за цією його звичкою, яка могла бути суто професійною.

Він також «знав», що Бернар дуже добре склав свій письмовий іспит. Поблажливість одного з екзаменаторів, що виявився його другом, дозволила йому навіть познайомитися з французьким твором, який написав його син і який дістав дуже високу оцінку. Він говорив про Бернара з таким стриманим захватом, який навіяв мені певні сумніви щодо того, чи справді він вважає себе його справжнім батьком.

– Але прошу вас, добродію, – додав він. – Ви нічого не розповідайте йому про це! Він такий гордий від природи, такий вразливий!.. Якби він довідався, що відтоді як він пішов із дому, я не переставав думати про нього, стежити за ним... Ви тільки скажіть йому, що бачилися зі мною. (Він болісно втягував повітря в груди після кожної фрази.) – А ще можете сказати йому, що я на нього не гніваюся, – далі голос його став зовсім слабкий, – що я ніколи не переставав любити його... як сина. Атож, я знаю, що вам відомо... Ви також можете сказати йому... – і повів далі, не дивлячись на мене, насилу обертаючи язиком, у стані глибокого збентеження: – що його мати покинула мене... атож, назавжди пішла від мене, цього літа; і що якби він захотів повернутися, я б...

Він не зміг закінчити фразу.

Великий, міцно збитий чоловік, чоловік позитивний, добре влаштований у житті, чоловік, який зробив добру кар’єру і який несподівано, забувши про всяку благопристойність, розкриває душу перед незнайомцем, справляє на цього незнайомця, яким був я, надзвичайне враження. Цього разу я знову переконався в тому, що мене набагато більше хвилюють звіряння людини мені незнайомої, аніж людини мені близької. Спробую якось розібратися в цьому дивному феномені.

Профітандьє не став від мене приховувати, що спочатку мав певні застереження проти мене, не змігши пояснити та й досі не можучи зрозуміти, чому Бернар покинув батьківський дім і пішов жити до мене. Саме це спочатку утримувало його від намагань поговорити зі мною. Я не наважився йому розповісти історію про свою валізу і сказав лише, що його сина поєднує міцна дружба з Олів’є, завдяки якій ми швидко з ним порозумілися.

– Ці молоді люди, – знову заговорив Профітандьє, – кидаються в життя, не усвідомлюючи, на які небезпеки вони себе наражають. Нерозуміння цих небезпек і додає їм сили, безперечно. Але ми, котрі знаємо про ці небезпеки, ми, батьки, ми дуже боїмося за них. Наша стурбованість їх дратує, і найліпше, коли ми приховуємо її від них. Я знаю, що вона проривається іноді невчасно й недоречно. Замість весь час повторювати своїй дитині, що горить вогонь, ліпше просто не дати їй обпектися на ньому. Досвід навчає краще, ніж застереження чи порада. Я завжди надавав Бернарові максимум можливої свободи. Аж поки це – на жаль! – навіяло йому думку, що я не дбаю більше про нього. Мабуть, саме через це він і втік. Але навіть тоді я визнав за ліпше дозволити йому діяти, як він хоче. Проте, звичайно ж, я не перестав спостерігати за ним, так щоб він нічого не помічав. Богу дякувати, я мав таку можливість. – Вочевидь, Профітандьє пишався своїми поліційними можливостями та вмінням організувати стеження, бо в розмові зі мною він згадав про це уже втретє. – Я вирішив, що не слід применшувати в очах цього хлопця всю ризикованість його витівки. Чи повірите ви мені, коли я скажу вам, що цей акт непокори, попри той біль, якого він мені завдав, примусив мене полюбити його ще більше? Мені здалося, я побачив у цьому його вчинку вияв відваги, мужности...

Тепер, відчувши до мене довіру, добрий чолов’яга говорив, не вмовкаючи. Я спробував повернути розмову на тему, яка цікавила мене більше й, урвавши потік його звірянь, запитав у нього, чи він уже бачив ті фальшиві монети, про які говорив спочатку. Мені було цікаво знати, чи були вони схожі на ту кришталеву монетку, яку показував мені Бернар. Я не встиг йому про це сказати, як обличчя Профітандьє вмить перемінилося. Його повіки напівзаплющилися, а в глибині очей спалахнули якісь дивні вогники, в кутиках очей зібралися дрібні зморшки, губи стислися, всі риси набули виразу пильної уваги. Про те, що він мені говорив раніше, більше не йшлося. Слідчий витіснив батька, і для нього тепер не існувало нічого, крім його ремесла. Він засипав мене запитаннями, зробив якісь нотатки і сказав, що пошле аґента в Саас-Фе, щоб записати прізвища всіх подорожніх, які зупинялися там у готелях.

– Хоча не можна виключати, – докинув він, що цю монету підсунув вашому бакалійнику, який-небудь авантюрист, що був у тому містечку лише проїздом.

На це я йому відповів, що Саас-Фе розташоване в кінці глухої долини і що туди не так легко приїхати й виїхати протягом одного дня. Він, здається, був дуже задоволений цим моїм останнім роз’ясненням і пішов від мене, після того як палко мені подякував, заглиблений у себе, радий і більше не згадавши ані про Жоржа, ані про Бернара.

XIII

Того ранку Бернар зрозумів, що для такої великодушної натури, як його, немає більшої радости, як принести радість якомусь іншому створінню. У цій радості йому було відмовлено. Він здав свій іспит на відмінно і не мав біля себе іншої людини, якій міг би повідомити радісну звістку, й це гнітило його. Бернар знав, що найбільшу втіху ця новина принесла б його батькові. Він навіть подумав, чи не піти відразу до нього, щоб її йому повідомити, проте гордість його втримала. Едуар? Олів’є? Це мало б такий вигляд, ніби він надає надто великої ваги такій дрібничці, як диплом. Він став бакалавром. Непоганий початок! Але справжні труднощі починаються тільки тепер.

На подвір’ї Сорбони він побачив одного зі своїх товаришів, що, як і він, успішно склав іспит. Він відійшов від інших і плакав. Той хлопець був у жалобі. Бернар знав, що в нього недавно померла мати. У великому пориві співчуття він хотів був підійти до бідолахи і вже рушив до нього, але якась безглузда сором’язливість примусила його пройти мимо. Хлопець, який побачив, що Бернар підходив до нього, але пройшов мимо, засоромився своїх сліз. Він цінував Бернара, і йому стало прикро, що той відчув зневагу до нього.

Бернар пішов до Люксембурзького саду. Він сів на лаву в тому самому куточку саду, куди приходив, щоб зустріти Олів’є, в той вечір, коли шукав у нього притулку на ніч. Повітря було майже тепле, й небесна голубінь усміхалася йому крізь уже голі віти великих дерев. Було важко повірити в те, що наближається зима; пташки щебетали, мабуть, не здогадуючись про це. Але Бернар не дивився на сад; він бачив перед собою неозорий океан життя. Кажуть, що на морі є дороги; але вони ніяк не прокреслені, й Бернар не знав, яка з них – його дорога.

Він сидів у задумі кілька хвилин, а тоді побачив, як до нього наближається янгол, ніби ковзаючи по землі й такою легкою ходою, що відчувалося, він міг би пройти й по хвилях. Бернар ніколи не бачив янголів, та коли янгол сказав йому: «Ходімо!», він не завагався й на мить, слухняно підвівся й пішов за ним. Він здивувався не більше, аніж якби це сталося з ним уві сні. Згодом він намагався пригадати, чи взяв янгол його за руку; але насправді вони навіть не доторкнулися один до одного й навіть зберегли між собою деяку відстань. Вони повернулися вдвох на те саме подвір’я, де Бернар покинув хлопця-сироту, й тепер він був сповнений рішучости заговорити до нього; але на подвір’ї вже нікого не було.

Бернар рушив, у супроводі янгола, до Сорбонської церкви, куди спершу увійшов янгол, а Бернар туди ніколи ще не приходив. У тому місці снували й інші янголи, але в Бернара не було тих очей, якими він міг би їх побачити. Його огорнув незбагненний спокій. Янгол наблизився до головного вівтаря, й коли Бернар побачив, що той став навколішки, він і сам опустився навколішки, поруч із ним. Він не вірив у жодного бога, а тому не міг молитися. Але його серце було переповнене любовною потребою дару, пожертви; він хотів віддати в жертву себе. Його почуття були такими туманними, що він не зміг би виразити їх ніякими словами; але несподівано заграв орган.

«Ти пропонував також віддати себе в жертву Лорі, – сказав йому янгол, і Бернар відчув, як сльози покотилися йому по щоках. – Ходи за мною».

Йдучи за янголом, Бернар майже наштовхнувся на одного зі своїх давніх товаришів, який також склав свій усний іспит. Бернар вважав його ледарем і був здивований, що той спромігся успішно скласти іспит. Ледар не помітив Бернара, він подав церковному сторожеві гроші, щоб купити свічку. Бернар стенув плечима й вийшов із церкви.

Коли він вийшов на вулицю, то помітив, що янгол його покинув. Він увійшов у тютюнову крамничку, в ту саму, де Жорж тиждень тому ризикував, заплативши за сигарети фальшивою монетою. Після того він зумів реалізувати ще не одну таку монету. Бернар купив пачку сигарет і закурив. Чому янгол його покинув? Невже Бернар і він не мали чого один одному сказати?.. Видзвонило полудень. Бернарові захотілося їсти. Повернутися до пансіону? Чи піти до Олів’є і разом із ним розділити обід Едуара?.. Він перевірив, скільки у нього в кишені грошей і зайшов у ресторан. Коли він закінчував їсти, лагідний голос прошепотів:

– Тобі пора підбити підсумки.

Бернар обернув голову. Янгол знову був поруч із ним.

– Тобі треба вирішувати, – сказав він. – Ти жив лише задля авантюр. Чи дозволиш ти, щоб випадок керував тобою й далі? Ти маєш послужити якійсь меті. Важливо знати, якій саме.

– Навчи мене. Веди мене, – сказав Бернар.

Янгол привів Бернара у велику залу, в якій було багато людей. У глибині зали стояв поміст, а на помості – стіл. Якийсь молодик виголошував звідти промову.

– Велика дурість уявляти собі, що ти спроможний відкрити нехай там що. Ми не здобуваємо нічого такого, чого б уже не одержали. Кожен із нас повинен зрозуміти, ще в молодому віці, що ми залежимо від минулого й що це минуле нас зобов’язує. Для нього все наше майбутнє вже накреслене.

Коли він закінчив розвивати цю тему, замість нього вийшов інший оратор, який спочатку похвалив свого попередника, а потім різко осудив тих самовпевнених, котрі вважають, ніби можуть жити без доктрини або керуватися в житті своїми власними переконаннями та принципами.

– Доктрина дісталася нам у спадок, – сказав він. – Вона проіснувала вже багато століть. Лише вона може дати певність, і кожен із нас повинен доводити її слушність.

Вона дісталася нам від наших володарів. Вона належить нашій країні й щоразу, коли наш народ відмовлявся від неї, він мусив дорого платити за свою помилку. Не можна бути добрим французом і цього не знати, не можна досягти нічого доброго, якщо не керуватися нею.

Після цього другого оратора на поміст вийшов третій, який подякував двом першим за те, що вони так добре окреслили «теорію їхньої програми» – так він це назвав. Потім заявив, що ця програма включає в себе ні більше, ні менше, як відродження Франції, яке відбудеться завдяки зусиллям кожного з членів їхньої партії. Він оголосив себе людиною дій; він заявив, що всяка теорія знаходить у практиці свою мету і своє підтвердження і що всякий добрий француз повинен бути бійцем.

– Але, на жаль, – сказав він, – наші сили розпорошені, втрачені! Якою грандіозною була б велич нашої країни, яким сліпучим сяйво її досягнень, якою прекрасною була б доблесть кожного з нас, якби ці сили належно впорядкувати, якби ці досягнення відповідали правилам, якби кожен із нас став би в лави її захисників!

І поки він говорив, серед публіки стали сновигати молоді люди, роздаючи заяви про вступ, на яких треба було лише поставити свій підпис.

– Ти хотів віддати себе в жертву, – сказав йому янгол. – Чого ж ти чекаєш?

Бернар узяв один із папірців, який йому простягли і текст якого починався зі слів: «Я врочисто вступаю в...» Він прочитав, потім подивився на янгола і побачив, що той усміхається. Потім подивився на публіку й упізнав у гурті молодиків нового щойно спеченого бакалавра, який недавно поставив у церкві Сорбони свічку за свій успіх. І несподівано, трохи далі, він побачив свого старшого брата, з яким не зустрічався, відколи покинув батьківський дім. Бернар його не любив і трохи ревнував через ту повагу, з якою, як йому здавалося, ставився до нього їхній батько. Він нервово пожмакав заяву.

– Ти вважаєш, я повинен це підписати?

– О, звичайно ж, якщо ти сумніваєшся сам у собі, – сказав янгол.

– Я не сумніваюся, – заперечив Бернар і відкинув папірець геть.

А оратор тим часом говорив далі. Коли Бернар знову почав його слухати, той саме розповідав про певний засіб ніколи не помилятися, який полягав у тому, щоб назавжди відмовитися судити нехай там про що самому й завжди покладатися на судження своїх зверхників.

– А хто вони, ці зверхники? – запитав Бернар, і несподівано його опанував великий гнів. – Якби ти піднявся на поміст, – сказав він янголові, – й зітнувся б із ним у поєдинку, ти його подолав би...

Але янгол відказав, усміхаючись:

– Це з тобою я маю намір битися. Сьогодні ввечері, згода?..

– Згода, – сказав Бернар.

Вони вийшли. Дійшли до великих бульварів. Перехожі, що там штовхалися, здавалося, належали лише до багатих людей. Кожен здавався впевненим у собі, байдужим до інших, але чимось стурбованим.

– Хіба це образ щастя? – запитав Бернар, чиє серце було повне сліз.

Потім янгол повів Бернара в бідняцькі квартали, про вбогість яких Бернар раніше навіть не здогадувався. Надходив вечір. Вони довго блукали поміж високих брудних будинків, де жили хвороби, проституція, ганьба, злочин і голод. Лише там Бернар узяв янгола за руку, а янгол відвернувся від нього, щоб поплакати.

Бернар у той день не вечеряв і коли повернувся до пансіону, не став шукати Сару, як робив іншими вечорами, а піднявся прямо в кімнату, яку ділив із Борисом.

Борис уже лежав у постелі, але ще не спав. Він перечитував при світлі свічки листа, якого він сьогодні вранці одержав від Броні.

«Боюся, – писала його подруга, – що ми з тобою вже ніколи не побачимося. Я застудилася, коли повернулася до Польщі. Я кашляю. І хоч мій лікар намагається це приховати від мене, я відчуваю, що довго не проживу».

Почувши, що йде Бернар, Борис сховав листа під подушку й дмухнув на свічку.

Бернар просувався в темряві. Янгол увійшов до кімнати разом із ним, але, хоч ніч і не була дуже темна, Борис бачив тільки Бернара.

– Ти спиш? – пошепки запитав Бернар.

А що Борис нічого не відповів, то Бернар подумав, що він спить.

– Ну що ж, я готовий, – сказав Бернар янголові.

І всю ніч, до самого ранку, вони билися. Борис невиразно бачив, що Бернар робить якісь дивні рухи. Він думав, що то він так молиться, й не хотів уривати його молитву. Проте йому хотілося поговорити з ним, бо його опанувала велика туга. Підвівшись, він опустився навколішки біля свого ліжка. Він хотів помолитися, але зміг лише заплакати:

– О Броню, ти, яка бачиш янголів, ти, яка хотіла відкрити мені очі, навіщо ти йдеш від мене? Без тебе, Броню, що зі мною буде? Що зі мною станеться?

Бернар і янгол були надто заклопотані, щоб його почути. Вони билися аж до світанку. Зрештою янгол пішов, хоча ніхто з двох не став переможцем.

Коли пізніше Бернар теж вийшов зі своєї кімнати, він зустрів у коридорі Рашель.

– Мені треба поговорити з вами, – сказала вона.

Її голос звучав дуже сумно, й Бернар відразу зрозумів, про що вона хоче з ним говорити. Він нічого не відповів, похилив голову й, з великої жалости до Рашель, несподівано відчув до Сари ненависть, а до тієї втіхи, яку вона йому дарувала, огиду.