Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

IX

Арман ліг, не роздягаючись. Він знав, що спати йому не можна. Він мав дочекатися кінця ночі. Він міркував. Він дослухався. Дім відпочивав, відпочивало місто, відпочивала вся природа. Не чути було жодного шереху, жодного звуку.

Коли слабке світло, яке рефлектор відкинув із вузького неба в його кімнату дозволило йому знову роздивитися її бридку обставу, він підвівся. Підійшов до дверей, які взяв на засув учора ввечері; тихенько їх прочинив...

Фіранки Сариної кімнати не були опущені. Світло народжуваного дня забарвило шибки вікна в білий колір. Арман підійшов до ліжка, на якому спочивали його сестра та Бернар. Простирадло лише наполовину накривало їхні сплетені в обіймах тіла. Які вони були гарні! Арман довго милувався ними. Він хотів би бути їхнім сном, їхнім поцілунком. Він усміхнувся, а потім несподівано опустився навколішки в ногах ліжка, де збилися жужмом відкинуті ковдри. Якому богові молився він там, стуливши руки? Його опанувало невимовне хвилювання. Губи йому тремтіли... Він помітив під подушкою носовичок із плямами крови. Звівся на ноги, узяв його в руки й рушив до дверей, а тоді, притулившись губами до невеличкої бурштинової плями, залився слізьми.

Але на порозі дверей обернувся. Він хотів був розбудити Бернара. Той повинен повернутися у свою кімнату, поки всі в пансіоні сплять. Але Бернар уже почув легке шарудіння, яке спричинив Арман, і розплющив очі. Арман утік, залишивши двері відчиненими. Він вибіг зі своєї кімнати, спустився сходами. Він мусить заховатися де-небудь... Його присутність збентежить Бернара, й він не хоче показуватися йому на очі. З вікна шкільного класу, через кілька хвилин, він побачить, як той іде до своєї кімнати, скрадаючись попід стінами, наче злодій...

Бернар спав дуже мало. Але в цю ніч він тішився забуттям, яке допомогло йому відпочити ліпше, аніж сон; водночас прославлення і цілковите знищення його єства. Він прослизнув у новий день, незнайомий самому собі, неуважний, легкий, новий, втихомирений і тремтливий, наче Бог. Коли він пішов, Сара ще спала, і він покрадьки вивільнився з її обіймів – без поцілунку, без прощального погляду, не пригорнувши її востаннє в палкому любовному пориві. Чому ж так сталося? Він зробив так через свою нечутливість? Я не знаю. Він і сам цього не знав. Він намагався зовсім про це не думати, йому було ніяково приєднати цю безпрецедентну ніч до прецедентів своєї історії. Ні; це був такий собі додаток, який не може знайти собі місця в головному тексті книги – книги або розповіді його життя, так ніби нічого й не відбулося, так ніби все триватиме, як і раніш, увійде у звичну колію.

Він піднявся в кімнату, яку ділив із малим Борисом. Хлопець спав глибоким сном. Яка дивна дитина! Бернар розібрав свою постіль, зім’яв простирадла, щоб створити враження, ніби він у ній спав. Він умився, не шкодуючи води. Але, побачивши Бориса, повернувся подумки до Саас-Фе. Він згадав про Лору, яка йому тоді сказала: «Я не можу прийняти від вас ті почуття, які ви мені пропонуєте. Вони пов’язані з потребами, які ви зможете задовольнити десь-інде». Ця фраза пробудила в ньому гнів. Йому здалося, що вона досі звучить у його вухах. Він давно про неї не думав, але цього ранку його пам’ять була навдивовижу виразною й активною. Його мозок функціонував, попри його хіть, у якомусь чудесному веселому збудженні. Бернар відштовхнув образ Лори, доклав усіх зусиль, щоб придушити свої спогади. І щоб остаточно відкинути ці думки, схопив підручника, маючи намір готуватися до наступного іспиту. Але в кімнаті було йому душно, і він вийшов працювати в сад. Йому хотілося вийти на вулицю, ходити, бігати, вибігти на якийсь широкий простір, дихати повітрям. Він став спостерігати за ворітьми. Як тільки воротар їх відчинив, він вийшов на вулицю. Прийшов зі своєю книжкою в Люксембурзький сад і сів на лаву. Його думка розгорталася, ніби розмотувалася. Але ця нитка була тонкою і рвалася, як тільки він її трошки натягував. Як тільки він намагався почати працювати, між ним та книжкою починали снувати якісь невиразні розмиті спогади. І то були не спогади про гострі миттєвості втіхи, а про всілякі незначущі подробиці, безглузді, дріб’язкові, подробиці, за які зачіпалося його самолюбство, боляче дряпаючись об них. Віднині він уже не буде таким недосвідченим і наївним.

Незадовго до дев’ятої він підвівся й пішов на зустріч із Люсьеном Беркаєм. Потім обидва вирушили до Едуара.

Едуар жив у Пассі, на останньому поверсі багатоквартирного будинку. Двері його спальні відчинялися в простору студію. Коли Олів’є прокинувся дуже рано-вранці, Едуара це спочатку не стурбувало.

– Я хочу трохи відпочити на дивані, – сказав йому Олів’є учора ввечері.

Боячись, що Олів’є змерзне, Едуар порадив Олів’є накритися ковдрами. Трохи згодом Едуар теж підвівся з постелі. Мабуть, він непомітно для себе заснув, бо тепер із подивом переконався, що надворі вже день. Він захотів подивитись, як там улаштувався Олів’є. А можливо, ним керувало невиразне передчуття...

Студія була порожня. Ковдри лежали біля ліжка, нерозгорнуті. У ніздрі йому вдарив бридкий запах газу. Невеличка комірчина, суміжна зі студією, правила за ванну кімнату. Запах газу, безперечно, чувся звідти. Едуар кинувся туди, але спочатку не міг відчинити двері, бо щось цьому перешкоджало. Це було тіло Олів’є, який лежав біля ванни, роздягнений, холодний, мертвотно-блідий і бридко заляпаний блювотиною.

Едуар негайно закрив кран газоколонки, яка нагрівала воду для ванни, звідки виходив газ. Що сталося? Нещасливий випадок? Крововилив у мозок?.. Він не вірив своїм очам. Ванна була порожня. Він узяв умирущого на руки, переніс його в студію, поклав на килим біля великого відчиненого вікна. Опустившись навколішки, притулився вухом до грудей Олів’є. Той іще дихав, але дуже слабко. Тоді Едуар, опанований нестямним розпачем, став докладати всіх зусиль, щоб зберегти ту крихту життя, яка ще жевріла в цьому тілі. Він став ритмічно підіймати й опускати розм’яклі руки, натискав на боки, розтирав грудну клітку, зробив усе, що слід робити, як він пригадував, у випадку ядухи, шкодуючи, що не може робити все водночас. Олів’є не розплющував очей. Едуар пальцем підняв йому повіки, але вони знову впали на очі, в яких не світилося життя. Проте серце билося. Едуар марно намагався знайти коньяк, якісь солі. Він нагрів води й обмив тіло та обличчя. Потім переніс це безживне тіло на диван і накрив його ковдрами. Він хотів покликати лікаря, але не наважувався відлучитися. Служниця приходила щоранку прибирати в його помешканні, але вона прийшла лише о дев’ятій. Як тільки Едуар почув її кроки, він негайно послав її до квартального лікаря; проте відразу покликав її назад, боячись, що з’явиться поліція й почне допитувати його.

Тим часом Олів’є повільно повертався до життя. Едуар сидів біля нього, в узголівї дивана. Він дивився на це безвиразне обличчя й губився у здогадах. Чому? Чому? Учорашні нерозважливі дії Олів’є можна було пояснити його сп’янінням. Але події цього ранку мають зовсім інше забарвлення. Він нічого не міг зрозуміти, чекаючи тієї миті, коли Олів’є зможе нарешті заговорити. Тепер він його вже не покине. Він узяв Олів’є за руку й сконцентрував усі свої запитання, свою думку, все своє життя в цьому контакті. Нарешті йому здалося, що рука Олів’є слабко відповіла на його потиск... Тоді він нахилився й припав губами до цього чола, яке покрилося зморшками неймовірно тяжкого й загадкового болю.

У двері подзвонили. Едуар пішов відчинити. Це були Бернар і Люсьєн Беркай. Едуар зупинив їх у передпокої і про все попередив. Потім, відвівши Бернара вбік, запитав, чи Олів’є страждав коли-небудь від запаморочення голови, чи переживав кризи?.. Бернар тоді пригадав їхню вчорашню розмову й зокрема деякі слова Олів’є, які він майже пустив повз вуха, але тепер вони виразно ожили в його пам’яті.

– Це я говорив із ним про самогубство, – сказав він Едуарові. – Я запитав у нього, чи розуміє він, що можна накласти на себе руки просто від надміру життя, «у пориві ентузіазму», як казав Дмитро Карамазов. Я тоді цілком поринув у свої думки і не звертав уваги ні на що, крім своїх власних слів. Але тепер я пригадую, що він мені відповів.

– Що він тобі відповів? – наполягав Едуар, бо Бернар замовк і, здавалося, не мав бажання розповідати далі.

– Він, мовляв, розуміє, що людина спроможна накласти на себе руки, але це може відбутися лише після того, як вона підійметься на таку вершину радости, звідки можна лише спуститися вниз.

Обидва подивились один на одного, нічого більше не кажучи. Ситуація для них прояснилася. Потім Едуар відвів очі, й Бернар пожалкував, що це сказав. Вони підійшли до Беркая.

– Лихо в тому, – сказав той, – що можуть подумати, ніби Олів’є умисне наклав на себе руки, щоб уникнути дуелі.

Едуар більше не думав про цю дуель.

– Поводьтеся так, ніби нічого не сталося, – сказав він. – Ідіть до Дюрмера й попросіть, щоб він улаштував вам зустріч із його секундантами. Це з ними ви все й залагодите, якщо ця ідіотська історія не залагодиться сама собою. Дюрмер не виявляв особливого бажання битися на дуелі.

– Ми нічого не станемо розповідати йому, – сказав Люсьен, – щоб він узяв на себе всю ганьбу відступу. Бо він ухилиться від поєдинку, я в цьому не маю сумніву.

Бернар запитав, чи не можна йому побачити Олів’є. Але Едуар хотів, щоб той мав можливість відпочити.

Бернар і Люсьєн уже збиралися піти, коли з’явився малий Жорж. Він повернувся від Пасавана, але не зміг забрати там речі брата.

«Пана графа немає вдома, – відповіли йому, – і він нам не залишив жодних розпоряджень».

І служник зачинив двері перед самісіньким його носом.

Дивна серйозність у тоні Едуара та в поведінці двох інших стривожила Жоржа. Він нюхом відчув щось незвичайне і запитав, що сталося. Едуар мусив усе йому розповісти.

– Але батькам не кажи нічого.

Жорж був у захваті від того, що його прилучили до цієї таємниці.

– Я вмію мовчати, – сказав він.

А що справ у нього сьогодні вранці не було, то він зголосився супроводжувати Бернара та Люсьєна до Дюрмера.

Після того, як усі троє пішли, Едуар покликав служницю. Поруч із його спальнею була вільна кімната, й він попросив підготувати її, щоб оселити в ній Олів’є. Потім нечутно увійшов до студії. Олів’є спочивав. Едуар сів біля нього. Він узяв книжку, але відразу відклав її, не розкриваючи і став дивитись, як спить його друг.

X

Те, що відкривається душі, не буває простим; і душа ніколи просто не відкривається хай там чому.

Паскаль

– Думаю, він буде радий з вами побачитися, – сказав Едуар Бернарові наступного ранку. – Сьогодні вранці він запитав у мене, чи не приходили ви вчора. Певно, чув ваш голос, тоді як я думав, що він непритомний... Лежить із заплющеними очима, але не спить. Нічого не каже. Часто підносить руку до лоба – певно, йому дуже болить голова. Коли я йому щось кажу, його лоб береться зморшками. Та коли я відходжу, він кличе мене й просить сісти коло нього... Ні, він уже не в студії. Я влаштував його в кімнаті, що суміжна з моєю, бо до мене може хтось прийти, а я не хочу турбувати його.

Вони увійшли.

– Я прийшов довідатись, як ти себе почуваєш, – дуже лагідно сказав Бернар.

Обличчя Олів’є пожвавилося, коли він почув голос друга. Це була вже майже усмішка.

– Я на тебе чекав.

– Я піду, якщо моя присутність тебе стомлює.

– Залишся.

Але сказавши це слово, Олів’є притулив палець собі до губів. Він просив, щоб до нього не говорили. Бернар, який мусив через три дні складати усні іспити, тепер не виходив нікуди, не взявши з собою підручника, який у сконцентрованому вигляді подавав матеріал, густо насичений тією гіркотою, яку йому доведеться випити під час іспиту. Він умостився біля узголів’я друга й поринув у читання. Олів’є, обернувшись обличчям до стіни, здавалося, спав. Едуар вийшов у свою кімнату. Вряди-годи він з’являвся у дверях, що сполучали ці дві кімнати й залишилися відчиненими.

Через кожні дві години приносив Олів’є чашку з молоком, але хворий почав його пити лише з сьогоднішнього ранку. Протягом усього вчорашнього дня його шлунок не міг нічого приймати.

Минуло чимало часу. Бернар підвівся, щоб піти. Олів’є обернувся, простяг йому руку і спитав, намагаючись усміхнутися.

– Завтра прийдеш?

В останню мить він знову його покликав, зробив знак, щоб він нахилився, ніби боявся, що його голос пролунає не досить гучно, щоб його почути й тихо сказав:

– Ох, який же я був дурний!

Потім, ніби хотів упередити заперечення з боку Бернара, знову притулив палець до губів.

– Ні, ні... Згодом я вам усе поясню.

Наступного дня Едуар одержав листа від Лори. Коли прийшов Бернар, він дав його йому прочитати:

«Мій любий друже!

Я пишу вам із великою поквапністю, намагаючись відвернути безглузде лихо. Я певна, ви мені допоможете, якщо тільки цей лист прийде вчасно.

Фелікс поїхав до Парижа, маючи намір поговорити з вами. Він сподівається здобути від вас відомості про того, про кого я відмовляюся розповісти йому; він хоче, щоб ви назвали йому ім’я чоловіка, якого він потім викличе на дуель. Я зробила все можливе, щоб його утримати, але його рішення залишилося непохитним, і все те, що я йому кажу, лише укріплює його в цьому рішенні. Можливо, тільки ви зможете переконати його в помилковості його поведінки. Він довіряє вам і, сподіваюся, послухає вас. Знайте, що він ніколи не тримав у руках ані пістолета, ані шпаги. Думка про те, що він ризикуватиме життям заради мене, мені нестерпна. Але більше всього я боюся, я наважуся вам у цьому признатися, що він виставить себе в кумедному світлі.

Після мого повернення Фелікс був зі мною дуже уважним, ніжним і лагідним. Але я не можу вдавати, що кохаю його, бо я його не кохаю. Він страждає через це; і, думаю, саме бажання завоювати мою повагу, мій захват навіяло йому цю думку, яка, знаю, здасться вам украй недоречною і нерозважливою, але яку він плекає щодня і яка після мого повернення стала для нього нав’язливою й невідчепною марою. Я не сумніваюся, що він мене простив; але він смертельно ненавидить винуватця моєї ганьби.

Я прошу вас прийняти його з тією самою щирою прихильністю, з якою ви приймали мене. Ви не зможете дати мені певніший доказ вашої дружби, якою я так дорожу. Пробачте мені за те, що я не написала вам раніше, аби висловити всю мою вдячність за вашу відданість і ваше піклування про мене, яким ви так щедро обдарували мене під час нашого перебування у Швейцарії. Спогад про ті дні зігріває мене й допомагає мені нести тягар життя.

Ваша подруга, яка завжди пам’ятає вас і довіряє вам.

Лора».

– Що ви думаєте робити? – запитав Бернар, повертаючи листа.

– А що я маю робити? – відповів Едуар, трохи роздратований, не так цим запитанням, як тим, що він уже його собі ставив. – Якщо він до мене з’явиться, я прийму його дуже приязно. Якщо він мене попросить, я спробую дати йому якнайліпшу пораду. І спробую переконати його, що якнайліпший вихід для нього – це заспокоїтися. Такі люди, як бідолаха Дув’єр, завжди припускаються цієї помилки – намагаються випхатися вперед. Ви дасте йому таку саму оцінку, коли познайомитеся з ним, – повірте. Лора ж народилася для перших ролей. Кожен із нас приміряє драму на свій розмір і одержує свою частку трагічного. Що ми можемо вдіяти? Драма Лори в тому, що вона одружилася зі статистом. І з цим уже нічого не поробиш.

– А драма Дув’єра в тому, що він одружився з жінкою, яка стоятиме вище від нього, хоч би що він робив, – сказав Бернар.

– Хоч би що він робив... – луною повторив за ним Едуар. – І хоч би що робила сама Лора. Дивовижно, що відчуття своєї провини, каяття спонукало Лору принизити себе перед ним; але він відразу ж простерся перед нею й опинився нижче, ніж вона. Усе, що роблять чи робитимуть вони обоє, лише применшуватиме його, а її звеличуватиме.

– Мені його дуже шкода, – сказав Бернар. – Але чому не хочете ви визнати, що отак простершись перед нею, він цим також звеличив себе?

– Тому що йому бракує лірики, – заявив Едуар тоном, який не допускав заперечення.

– Що ви хочете цим сказати?

– Що він ніколи не забувається у своїх стражданнях, а тому й страждання його не бувають великими. Не змушуйте мене заглиблюватися в ці матерії. Я маю свої уявлення про життя, але вони не піддаються точним оцінкам, і я ніколи не намагаюся вимірювати їх на якийсь аршин. Поль-Амбруаз має звичай казати, що він ніколи не бере в розрахунок нічого такого, що не дозволяє себе обчислити. Гадаю, він тут просто грається зі словом «розрахунок», бо немає такого розрахунку, який включав би в себе Бога. А це якраз те, до чого він прагне і чого бажає... Так от: думаю, я називаю лірикою такий стан людини, в якому вона визнає зверхність Бога.

– А хіба це не те саме, що ми називаємо словом «ентузіазм»?

– Є ще одне слово: натхнення. Атож, це саме те, що я хочу сказати. Дув’єр – людина, неспроможна на натхнення. Я згоден, що Поль-Амбуаз має слушність, коли говорить, що натхнення – це те, що завдає чи не найбільшої шкоди мистецтву; і я ладен погодитися, що митцем можна стати, лише приборкавши ліричний стан; але важливо те, що для того, аби його приборкати, треба спочатку його пережити.

– А чи не думаєте ви, що цей стан божественної присутности можна психологічно пояснити через...

– Чудовий початок! – урвав його Едуар. – Такі міркування, попри їхній точний характер можуть збити з пантелику лише дурнів. Я певен, що немає такого містичного руху, який не мав би свого матеріального відповідника. А потім? Дух, щоб виявити себе, не може обійтися без матерії. Звідси – містерія боговтілення.

– Натомість матерія може чудово обходитися без духу.

– Що ми про це знаємо? – сказав Едуар, засміявшись.

Бернарові було дуже цікаво слухати Едуара, коли він отак розмовляв. Зазвичай він розкривався мало. Екзальтація, в якій він сьогодні перебував, пояснювалася присутністю Олів’є. Бернар це зрозумів.

«Він говорить мені те, що хотів би сказати йому, – подумав він. – Це Олів’є має бути його секретарем. Як тільки Олів’є одужає, я відійду. Моє місце десь-інде».

Він подумав про це без гіркоти, усі його думки тепер були заполонені Сарою, яку він знову відвідав минулої ночі і до якої мав намір прийти і сьогодні вночі.

– Ми вже далеко відійшли від Дув’єра, – сказав він, засміявшись у свою чергу. – Ви скажете йому про Венсана?

– Звичайно, ні, нехай йому чорт! Навіщо?

– А ви не думаєте, що Дув’єр може отруїти себе своїми підозрами, якщо не знатиме, на кого їх спрямувати?

– Мабуть, ви кажете правду. Але тільки Лора має вирішувати – казати йому чи не казати. Я не можу сказати йому це, не зрадивши її довіру... До речі, я навіть не знаю, де він тепер.

– Венсан?.. Пасаван повинен це знати.

Їхню розмову урвав дзвінок. Пані Моліньє прийшла довідатися про стан свого сина. Едуар запросив її до студії.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Приходила Поліна. Я дещо вагався, чи мені слід її попередити, а проте я не міг не повідомити сестру, що її син хворий. Визнав за непотрібне розповідати їй про незрозумілу і для мене спробу самогубства. Сказав їй лише про гостре захворювання печінки, яке й справді стало найочевиднішим результатом цієї спроби.

– Те, що Олів’є з вами, уже мене заспокоює, – сказала Поліна. – Я не вилікую його краще, ніж ви, бо добре знаю, що ви любите його не менше, ніж я.

Кажучи ці останні слова, вона дивилася на мене з якоюсь дивною наполегливістю. Чи я сам собі вигадав умисний намір, який вона хотіла вкласти у свій погляд? Я відчував стосовно Поліни те, що зазвичай називають «нечистим сумлінням» і зміг у відповідь лише пробелькотіти щось невиразне. Треба зазначити, що внаслідок хвилювань, пережитих за два останні дні, я повністю втратив здатність контролювати себе. Моя стурбованість була очевидною, бо вона додала:

– Ви почервоніли досить промовисто... Мій бідолашний друже, не чекайте від мене докорів. Я докоряла б вам, якби ви його не любили... Можна мені з ним побачитись?

Я привів її до Олів’є. Бернар, почувши, що ми йдемо, вийшов.

– Який він гарний! – прошепотіла вона, нахиляючись над ліжком.

Потім обернулася до мене.

– Ви поцілуєте його за мене. Я боюся розбудити його.

Поліна й справді надзвичайна жінка. Сьогодні я не вперше про це подумав. Але я не сподівався, що вона спроможна так глибоко все розуміти. А проте мені здавалося, попри щирість її слів та веселість, якої вона намагалася надати своєму голосу, що я помітив у ній деяку скутість (можливо, вона виникла внаслідок тих зусиль, яких я докладав, щоб приховати своє збентеження); і мені пригадалася одна фраза з нашої попередньої розмови, що здалася мені надзвичайно мудрою, хоча мені й не дуже хотілося тоді визнавати її такою: «Я волію погодитися добровільно на те, чому я не спроможна перешкодити». Мабуть усе-таки Поліна силувала себе здаватися такою люб’язною й безтурботною. І ніби відповідаючи на мої потаємні думки, вона сказала, коли ми знову вийшли до студії:

– Не висловивши щойно свого невдоволення, я, боюся, навіяла почуття невдоволення вам. Існують певні види вільнодумства, на які чоловіки хотіли б зберегти монополію. Я, проте, не можу вдавати, що гніваюся на вас, коли насправді не гніваюся. Життя багато чого навчило мене. Я зрозуміла, яка вразлива хлоп’яча невинність навіть тоді, коли вона здається надійною і міцною. До того ж я не вірю, що найцнотливіші підлітки згодом стають у шлюбі найкращими чоловіками. Ні, навіть, найвірнішими, – додала вона, сумно всміхаючись. – Зрештою, приклад їхнього батька навчив мене бажати інших чеснот для своїх синів. Але я боюся, щоб вони не стали розбещеними і не потрапили в залежність від принизливих взаємин. Олів’є дуже легко піддається чужому впливу. Ви пообіцяли собі оберігати його від таких впливів. Я вірю, що ви зможете навчити його добра. Він прив’язаний лише до вас...

Ці слова примусили мене зніяковіти.

– Ви вважаєте мене кращим, аніж я є насправді.

Це єдине, що я придумав сказати, причому мої слова прозвучали украй неприродно та штучно. Вона відповіла з вишуканою делікатністю:

– Це Олів’є зробить вас кращим. На що тільки не здатна людина задля любови.

– Оскар знає, що він зі мною? – запитав я, щоб трохи відхилитися від цієї делікатної теми.

– Він навіть не знає, що Олів’є в Парижі. Я ж вам казала, що він дуже мало переймається проблемами синів. Тому я й просила вас поговорити з Жоржем. Ви вже з ним говорили?

– Ні. Ще не говорив.

Чоло Поліни несподівано затьмарилося.

– Він тривожить мене усе більше й більше. Він напускає на себе вираз упевнености, в якому я бачу лише безтурботність, цинізм та пиху. Але вчиться він добре. Вчителі задоволені ним, і я сама не знаю, на чому ґрунтується моя тривога...

І несподівано вона втратила весь свій спокій і заговорила з таким палким хвилюванням, що я ледве її впізнавав:

– Ви собі уявляєте, яким стало моє життя? Я придушила в собі прагнення до щастя. З кожним роком воно згасало все більше й більше. Одну за одною я втратила усі свої надії. Я постійно поступалася; я терпіла. Я вдавала, ніби не розумію, ніби не бачу... Але зрештою людина повинна за щось учепитися. І ось вона втрачає навіть цю дрібничку!.. Увечері він приходить працювати біля мене, під лампою. Коли іноді він підводить голову від книжки, то в його очах я бачу не любов, не прихильність, а зухвалий виклик. А я так мало на це заслужила... Бувають хвилини, коли мені здається, що вся моя любов до нього переходить у ненависть. І я каюся, що взагалі мала дітей.

Її голос затремтів, Я взяв її руку.

– Олів’є віддячить вам за всіх. Обіцяю.

Вона зробила зусилля опанувати себе.

– Атож, я божевільна, що так говорю. Так ніби в мене й немає аж трьох синів. Коли я думаю про одного з них, я бачу перед собою лише його... Я здаюся вам нерозважливою. Але бувають такі хвилини, коли самої розважливости не досить.

– Проте саме вашою розважливістю я захоплююся найбільше.

Я сказав цю банальність у надії її заспокоїти. А що вона мовчала, то я додав:

– Якось ви говорили про Оскара з такою мудрою поблажливістю..

Поліна рвучко випросталася. Вона подивилася на мене й стенула плечима.

– Саме тоді, коли жінка виявляє найбільше покірливости та смирення, вона здається найбільш розважливою! – вигукнула вона майже зі злістю.

Це міркування роздратувало мене саме своєю слушністю. Щоб приховати його, я запитав:

– А як там листи – нічого нового?

– Нового? Нового!.. Що може відбутися нового між Оскаром і мною?

– Він чекає пояснень.

– Я теж чекаю від нього пояснень. Усе життя чекаю.

– Зрештою, – сказав я з певним роздратуванням, – Оскар опинився в незрозумілій ситуації.

– Але ж, мій друже, ви чудово знаєте, що немає незрозумілих ситуацій, які залишалися б незрозумілими вічно. Знаходити з них вихід – це ваше завдання, завдання людей, які пишуть романи. А з життя немає виходу – воно триває. Люди залишаються в стані непевности; і залишатимуться в ньому до кінця, не знаючи, як їм бути. А тим часом життя триває, так ніби нічого й не було. І ця ситуація також триватиме, як і всі інші. Ну, мені час іти. Прощавайте.

Я з тривогою прислухався до нових інтонацій, які я розрізнив у її голосі. У ньому звучала певна агресивність, і це примусило мене думати (можливо, я подумав про це не відразу, а трохи згодом, коли поновлював у пам’яті нашу розмову), що Поліна зовсім не так легко сприймає мої взаємини з Олів’є, як вона про це говорила. Не так легко, як усе інше. Я хотів би вірити, що все ж таки вона їх не осуджує; мабуть, у якомусь розумінні, вона й справді рада, як не раз мені казала, проте, можливо, трохи ревнує Олів’є до мене, хоч сама собі в цьому не признається.

Тільки цим я можу пояснити той раптовий вибух гніву, який опанував її вже наприкінці нашої розмови, коли йшлося про теми, набагато менш близькі її серцю. Можна було подумати, що, пішовши мені спочатку назустріч у тому, що вимагало від неї великих зусиль, вона вичерпала всі резерви своєї лагідности та поступливости, й на інші теми нашої розмови їх уже не вистачило. Звідси той нестриманий і навіть екстравагантний монолог, який, мабуть, здивував її саму, коли пізніше вона повернулась до нього подумки, і в якому прорвалися її ревнощі.

Але яким, зрештою, міг бути стан жінки, запитую я себе, намагаючись заглянути вглиб цієї проблеми, що не схильна миритися? Я хотів сказати «порядної жінки». Так ніби поняття «порядна жінка» не включає в себе смирення як неодмінну характеристику!

Надвечір Олів’є став почуватися значно краще. Але життя, повертаючись, приносить із собою тривогу. Я доклав усіх зусиль, щоб його заспокоїти.

Дуель? – Дюрмер утік кудись на село. Не будемо ж ми за ним ганятися!

Журнал? – Беркай цим займається.

Речі, які він залишив у Пасавана? – Це був найделікатніший момент. Я мусив признатися, що Жоржеві не вдалося забрати їх. Але завтра я поїду по них сам. Олів’є боявся, як мені здалося, щоб Пасаван не затримав їх у себе як заклад. Але я дав собі слово, що до цього не допущу.

Учора я затримався в студії, після того як написав ці сторінки, коли почув, що Олів’є мене кличе.

– Я й сам би прийшов, якби не був надто слабкий, – сказав мені він. – Я хотів підвестися з ліжка. Та коли став на ноги, голова мені пішла обертом і я побоявся, що можу впасти. Ні, ні, я не почуваю себе погано. Навпаки... Але мені треба з тобою поговорити. Ти маєш пообіцяти мені одну річ. Ніколи не намагайся з’ясувати, чому я намагався позавчора накласти на себе руки. Я думаю, що й сам я вже цього не знаю. Я хотів би це пояснити. Але не можу... Але ти не думай, що це сталося внаслідок якихось таємничих подій, що відбулися в моєму житті, чогось такого, про що ти не знаєш. – Потім уже тихшим голосом додав: – Не думай також, що я це зробив від сорому...

Хоч ми сиділи в цілковитій темряві, він сховав обличчя в мене на плечі.

– Якщо я чогось і соромлюся, то це вчорашнього банкету; мого сп’яніння, мого гніву, моїх сліз; і цих літніх місяців... і того, що не захотів тебе почекати.

Потім він заявив, що ні до чого з усього цього він уже не повернеться. Що саме це він хотів убити, убив, навіки стер зі свого життя.

Навіть у його збудженні я відчував слабкість і став заколисувати його як дитину. Йому потрібен був відпочинок. Його мовчанка дала мені підстави припустити, що він уже спить, але я почув, як він шепоче:

– Поруч із тобою я почуваюся надто щасливим, щоб спати.

Він дозволив мені покинути себе лише вранці.