Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

II

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

28 вересня

Рашель зустріла мене на порозі великого навчального класу на нижньому поверсі пансіону. Двоє служників підмітали підлогу. Вона також була у фартусі служниці, з мокрою ганчіркою в руках.

– Я знала, що можу розраховувати на вас, – сказала вона, простягуючи мені руку, з виразом ніжного смутку й усміхаючись усмішкою, що надавала їй якоїсь зворушливої краси. – Якщо ви не дуже поспішаєте, то ліпше зробіть спочатку коротенький візит дідусеві, а потім мамі. Їм буде прикро, якщо вони довідаються, що ви приходили й пішли не побачившись із ними. Але залиште трохи часу. Мені край необхідно поговорити з вами. Ви знайдете мене тут; як бачите, я наглядаю за роботою.

З почуття якоїсь особливої сором’язливости вона ніколи не каже: я працюю. Рашель віддала непомітній роботі все своє життя, й важко уявити собі щось стриманіше, щось скромніше, аніж її доброчесність. Стан самозречення настільки для неї природний, що ніхто з рідних не плекає почуття вдячности до неї за її жертовну поведінку. Я не знаю іншої жінки, що мала б таку високу, таку прекрасну душу.

Я піднявся на другий поверх, до Азаїса. Старий уже майже не підводиться зі свого крісла. Він посадив мене біля себе й майже відразу заговорив про Лаперуза.

– Мене тривожить, що він залишився сам-один, і я хотів би переконати його переселитися до пансіону. Ви ж знаєте, ми старі друзі. Я не так давно відвідав його. Боюся, що від’їзд його любої дружини до Сент-Перін не завдав йому великої прикрости. Служниця сказала мені, що він уже майже нічого не їсть. Я дотримуюся думки, що зазвичай ми їмо забагато. Але, в усякому разі, треба знати почуття міри, бо її можна перебрати в обох напрямках. Він вважає, що не варт заводитися з готуванням їжі задля нього одного. Але якби він снідав, обідав і вечеряв тут із нами, то, дивлячись на інших, їв би й сам. Він має чарівного онука, що живе тепер із нами, але бачиться з ним дуже рідко. Бо від вулиці Вовен до передмістя Сент-Оноре шлях неблизький. До того ж, я не схильний відпускати малого хлопця самого в Париж. Я знаю Анатоля де Лаперуза давно. Він завжди був великим оригіналом. Це не докір; але він гордий від природи й, мабуть, не прийняв би гостинність, яку я йому пропоную, не запропонувавши платити за своє перебування тут. Тож я думав про те, щоб доручити йому наглядати за класами, це його майже не стомлювало б, а крім того відвертало б його увагу, не давало йому надто заглиблюватися в себе, й це було б корисно для нього. Він добрий математик і в разі потреби міг би запропонувати свої послуги як репетитор із геометрії та алгебри. Тепер, коли в нього немає учнів, його меблі та фортепіано більше йому не потрібні. Він міг би, нарешті, й відпочити. А що переселившись сюди, до нас, він заощадив би витрати на комірне, то, думаю, ми могли б домовитися про невеличку плату за пансіон, щоб йому не було ніяково й він не почувався занадто в боргу переді мною. Спробуйте переконати його й не баріться, бо з таким режимом життя, як у нього тепер, він, боюся, довго не протягне. До того ж через два дні починаються уроки в нашій школі. Тож було б добре знати, чи можемо ми покластися й розраховувати на нього... А він завжди може на нас покластися.

Я пообіцяв йому завтра ж поговорити з Лаперузом. Після цього старий Азаїс, мовби відчувши раптову полегкість, змінив тему розмови:

– Який усе-таки славний хлопець, цей ваш юний протеже Бернар! Він люб’язно запропонував нам виконувати тут деяку дрібну роботу. Він зголосився наглядати за учнями молодших класів, але боюся, що він сам іще надто молодий і не зуміє домогтися, щоб до нього ставилися з належною пошаною. Я розмовляв із ним досить довго, й він здався мені дуже симпатичним. Саме з характерів такого гарту виховуються найкращі християни. Слід лише пожалкувати, що ця душа надто багато втратила внаслідок хибного першого виховання. Він признався мені, що не має віри, проте сказав це таким тоном, що вселяє надію. Я відповів йому, що сподіваюся знайти в ньому всі якості, необхідні для того, щоб із нього вийшов славний маленький воїн за віру Христову і що він повинен подумати про те, як найліпше застосувати ті таланти, якими обдарував його Бог. Ми прочитали з ним разом притчу зі Святого Письма, і я певен, що добре зерня впало не на сухий ґрунт. Він був, як мені здалося, зворушений моїми словами, й пообіцяв поміркувати над ними.

Бернар уже розповідав мені про цю розмову зі старим. Я знав, що він про все це думає, отож подальша розмова на цю тему була мені не дуже приємна. Я вже наготувався йти, але він затримав руку, яку я йому подав на прощання, у своїй руці.

– А знаєте, я нещодавно бачився з нашою Лорою! Я знав, що наша люба дівчинка провела цілий місяць у вашому товаристві, в чудовій гірській місцевості. Схоже, що це дуже пішло їй на користь. Я щасливий знати, що вона знову зі своїм чоловіком, який, певно, почав страждати від тривалої розлуки з нею. Дуже шкода, що робота не дозволила йому приєднатися до вас у вашій подорожі.

Я спробував вивільнити свою руку й піти, я почував себе досить ніяково, бо не знав, що саме Лора могла сказати йому, але рвучким і владним жестом він притяг мене до себе і, нахилившись до мого вуха, сказав упівголоса:

– Лора мені призналася, що перебуває при надії, але про це мовчок! Вона воліє поки що нікому не признаватися. Я вам це кажу, бо знаю, що ви теж у курсі, а до того ж ми люди стримані, і ви, і я. Бідолашна дитина вкрай збентежилася й почервоніла, признаючись мені в цьому, – вона така скромна! Потім ми вдвох опустилися навколішки й подякували Богові за те, що Він благословив цей шлюб.

Мені здається, було б ліпше, якби Лора утрималася від цього признання, до якого її стан поки що її не примушував. Якби вона спиталася моєї думки, я порадив би їй спочатку побачитися з Дув’єром, перш ніж розповідати комусь про це. Азаїс, звичайно, не второпав нічого. Але його близькі навряд чи дадуть себе ошукати.

Старий виголосив ще кілька варіацій на євангельські теми, потім сказав, що його дочка буде щаслива зі мною зустрітися, і я спустився на поверх Веделів.

Я перечитав усе, що написав раніше. Розповідаючи про Анаїса, я зобразив його не досить привабливим. Це моє особисте враження від нього, бо так я його сприймаю, і додаю ці кілька рядків умисне для Бернара, якщо його чарівна нетактовність знову спонукає його тицьнути свій ніс у мої записи. Хоч він і рідко зустрічається зі старим, він зрозуміє, що я хочу сказати. Я люблю цього старого і, «крім того», як він любить висловлюватися, шаную його. Та коли я опиняюся поруч із ним, ці почуття кудись зникають. Тому мені досить важко довго витримувати його товариство.

Я дуже люблю його дочку, пасторесу. Пані Ведель нагадує мені Ламартенову Ельвіру; постарілу Ельвіру. Її мова не позбавлена чарівної привабливости. Вона досить часто не закінчує свої фрази, що надає її думкам певної поетичної туманности. Неточне й незакінчене вона вміє перетворити на нескінченне. Вона сподівається від майбутнього життя всього того, чого їй бракує тут. Це дозволяє їй розтягувати свої надії до нескінченности. Вона вміє високо ширяти над звуженим простором свого життя. Оскільки вона бачить Веделя дуже рідко, це допомагає їй уявляти, що вона його любить. Достойний чоловік весь час перебувас у від’їзді, куди його кличуть тисячі обов’язків, тисячі турбот, проповідей, конгресів, потреб відвідувати убогих та хворих. Якщо він потискує вам руку, то завжди робить це мимохідь, проте через це його потиск стає тільки більш приязним і щирим.

– Сьогодні він надто заклопотаний, щоб виділити час на розмову з вами.

– Сподіваюся, ми з ним колись зустрінемося на небесах, – сказав я їй. – Але він і там не матиме часу, щоб вислухати мене.

– У нього нема жодної вільної хвилини, – зітхнула пані Ведель. – Якби ви тільки знали, за скільки справ він береться, відтоді як... Позаяк він нікому не може відмовити, то всі... Коли він повертається увечері, то буває іноді такий стомлений, що я не наважуюсь озватися до нього, боячись, щоб... Він усе віддає іншим і для своїх рідних у нього нічого не залишається.

Поки вона мені це казала, я пригадав деякі повернення Веделя ще за тих часів, коли я жив у пансіоні. Пригадав, як він обхоплював голову руками й після короткого перепочинку починав стогнати. Уже тоді мені спадало на думку, що він більше боявся цього перепочинку, аніж жадав, і що ніщо не завдавало йому такого гострого болю, як трохи дозвілля, протягом якого він міг поміркувати над своїм життям.

– Вип’єте філіжанку чаю? – запитала мене пані Ведель, коли юна служниця принесла тацю з напоями.

– Пані, цукор закінчився.

– Хіба я вам не казала, щоб ви звернулися з цим до панни Рашелі? Ходіть-но швидше... Ви покликали панів?

– Пан Бернар і панич Борис уже пішли.

– А панич Арман?... Покваптеся.

Потім, не чекаючи, коли дівчина вийде, сказала:

– Ця бідолашка приїхала зі Страсбург. Вона не має ніякої... Їй усе доводиться розтлумачувати... Ну ж бо! Чого ви чекаєте?

Служниця обкрутилася, як змія, що їй наступили на хвіст.

– Внизу чекає репетитор, який хоче піднятися до вас. Він каже, що не піде, поки йому не заплатять.

Риси обличчя пані Ведель склалися у вираз трагічної нудьги.

– Скільки разів я маю повторювати, що оплата за послуги не входить до моїх обов’язків? Скажіть йому, нехай звернеться до панни. Ідіть!.. Жодної тобі години спокійної! Не знаю, про що думає Рашель.

– А вона не прийде випити з нами чаю?

– Вона ніколи його не п’є... О, з цим початком навчального року на нас звалилося безліч турбот. Вчителі-репетитори, які пропонують свої послуги, вимагають надто високу платню. А коли їхні вимоги прийнятні, то не задовольняють нас вони. Тато дуже незадоволений останнім із них. Він ставився до нього надто поблажливо, а тепер він нам погрожує. Ви ж чули, що казала дівчина. Усі ці люди думають тільки про гроші... так ніби у світі більше нема нічого важливого. А тим часом ми не знаємо, ким його замінити. Проспер вважає, що треба лише молитися Богові, й усе залагодиться...

Служниця повернулася з цукром.

– Ви бачили панича Армана?

– Атож, пані. Зараз він прийде.

– А Сара? – запитав я.

– Вона повернеться лише через два дні. Вона гостює в друзів, у Англії. У батьків тієї дівчини, яку ви бачили в нас. Вони люди дуже приємні, і я рада, що Сара зможе трохи розвіятися... Як і Лора. Мені здалося, вона має набагато кращий вигляд. Ця поїздка до Швейцарії, після Півдня, була для неї дуже корисною, і з вашого боку надзвичайно люб’язно було умовити її туди поїхати. Лише бідолаха Арман так і не зміг нікуди виїхати з Парижа, просидівши тут усі вакації.

– А Рашель?

– Атож, це правда; вона також. Вона мала кілька пропозицій, проте вирішила залишитися в Парижі. А до того ж дідусь мав у ній потребу. Та й у цьому житті ми далеко не завжди робимо те, що хочемо. Мені доводиться знову й знову нагадувати про це своїм дітям. Треба також думати про інших. Чи не думаєте ви, що й мені не зашкодило б прогулятися в Саас-Фе? А Проспер, коли вирушає у свої подорожі, невже ви гадаєте, він прогулюється задля власної втіхи? Армане, тобі добре відомо, що я не люблю, коли ти приходиш сюди без пристібного комірця, – додала вона, коли увійшов її син.

– Моя люба матінко, ви ж самі навчили мене приділяти головну увагу цінностям релігії, а не своєму одягу, – сказав Арман, подаючи мені руку. – І то було з вашого боку дуже доречно, бо праля прийде лише у вівторок, а ті комірці, які в мене залишились, усі порвані.

Я пригадав, що розповідав мені про свого товариша Олів’є, і мені справді здалося, що вираз глибокої стурбованости ховався за його дошкульною іронією. Обличчя в Армана було якесь ніби загострене, тонкий ніс ніби вигинався над вузькими й безбарвними губами. Він провадив:

– Чи розповіли ви панові, нашому високодостойному гостю, що на початок зимового сезону до нашої раніше нічим не прикметної трупи приєдналися кілька сенсаційно яскравих зірок: серед них син одного добромисного сенатора і юний віконт де Пасаван, брат уславленого письменника? Не рахуючи двох рекрутів, яких ви вже добре знаєте, але які не стають через це менш визначними особами: принца Бориса та маркіза де Профітандьє. Маємо й кількох інших, чиї титули та чесноти ще треба буде відкрити.

– Як бачите, він не змінився, – сказала бідолашна мати, посміхаючись на ці жарти.

Я дуже боявся, щоб вона не заговорила про Лору, тому якомога скоротив свій візит і спустився до Рашелі.

Вона закасала рукави своєї блузки, щоб допомогти слугам навести лад у класній кімнаті. Але швидко їх відкотила, коли побачила, що я наближаюся.

– Мені дуже ніяково просити вашої допомоги, – почала вона, завівши мене до невеличкої суміжної кімнати, в якій давалися приватні уроки. – Я ліпше звернулася б до Дув’єра, який просив, щоб я зверталася до нього в разі потреби, але після зустрічі з Лорою зрозуміла, що мені цього робити не слід...

Вона була дуже бліда й коли проказувала ці останні слова, її губи конвульсивно тремтіли, що на якусь хвильку урвало їй мову. Щоб не бентежити її, я відвів від неї погляд. Вона прихилилася до дверей, за ручку яких трималася. Я хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її. І нарешті промовила здушеним голосом, певно, доклавши для цього величезних зусиль:

– Ви не могли б позичити мені десять тисяч франків? Навчальний рік починається добре, і я сподіваюся незабаром повернути вам борг.

– Коли вони вам потрібні?

Вона не відповіла.

– Я маю при собі десь близько тисячі франків, – провадив я. – Завтра вранці я принесу вам решту... Якщо треба, то й сьогодні ввечері.

– Ні, можна й завтра. Але якщо ви можете без особливої втрати для себе дати мені тисячу зараз...

Я дістав зі свого гамана гроші й подав їй.

– Хочете тисячу чотириста?

Вона кивнула головою і сказала «так» таким слабким голосом, що я ледве розчув її відповідь, потім, хитаючись, підійшла до парти, майже впала на сидіння й, спершись ліктями на пюпітр, сиділа мовчки кілька хвилин, затуливши обличчя долонями. Я подумав, вона плаче, та коли поклав руку їй на плече, вона підвела обличчя, і я побачив, що очі в неї сухі.

– Рашель, – сказав я, – нехай вас не бентежить, що ви звернулися до мене з таким проханням. Я щасливий, що можу зробити вам цю послугу.

Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

– Мені особливо прикро, що я мушу просити вас про це, не попередивши ані дідуся, ані матір. Відтоді як вони доручили мені опікуватися рахунками пансіону, я їх переконувала... тобто вони не знають. Не кажіть їм нічого, благаю вас. Дідусь старий, а мати так старається...

– Рашель, це не вона старається... Це ви.

– Вона теж дуже старалася. Але вона втомилася. Тепер моя черга. Я не маю більше нічого у своєму житті.

Вона промовила дуже просто ці прості слова. Я не відчув у її смиренні ніякої гіркоти, навіть якийсь погідний спокій.

– Але не думайте, що в нас усе так уже погано, – провадила вона. – Просто настав досить важкий момент, бо деякі з наших кредиторів утратили терпець.

– Я щойно чув, як служниця повідомила про вчителя-репетитора, що вимагає свою платню.

– Так, він уже влаштував дуже прикру сцену дідусеві, яку, на жаль, я не змогла відвернути. Це чоловік брутальний і вульгарний. Я повинна заплатити йому.

– Хочете, я зроблю це за вас?

Вона на мить завагалася, марно намагаючись усміхнутися.

– Дякую. Ні, не треба. Ліпше я сама це... Але ви ходіть зі мною, гаразд? Я трохи боюся його. Коли він побачить, що ви зі мною, він, звичайно ж, нічого не посміє сказати.

Двір пансіону вивищується на кілька сходинок над садом, що відокремлений балюстрадою, на яку спирався відведеними назад ліктями репетитор. На голові в нього був величезний фетровий капелюх, і він курив люльку. Поки Рашель вела з ним перемовини, до мене підійшов Арман.

– Рашель потрусила вашого капшука, – сказав він із цинічною зневагою. – Ви прибули вчасно, щоб витягти її зі справжньої ями. Це знову Александр, мій свиня брат, наробив боргів у колоніях. Вона хотіла приховати це від батьків. Вона вже й так віддала половину свого посагу Лорі, а тепер утратила і другу половину. Вона нічого не сказала вам, можу об заклад побитися. Її скромність дратує мене до нестями. Це одна з найбільших підлот, на які спроможний наш нікчемний світ. Щоразу як людина віддає себе в жертву задля когось іншого, потім виявляється, що ліпше вона цього не робила б... Скільки вона зробила для Лори! І добре ж вона віддячила їй, ця хвойда!..

– Армане! – обурено вигукнув я. – Ви не маєте права судити свою сестру!..

Але він провадив уривчастим голосом, що майже зривався на якесь сичання:

– Саме тому, що я не кращий, ніж вона, я й беруся її судити. Я себе знаю. А от Рашель нас не судить. Вона ніколи й нікого не судить... Атож, вона хвойда, хвойда... Те, що я думаю, я, звичайно ж, не сказав їй у вічі, присягаюся вам... А ви ще прикриваєте її, ви їй протегуєте! Ви, кому все відомо... Дідусь, звісно, нічого не бачить. Мати зі шкури пнеться, щоб нічого не зрозуміти. Що ж до тата, то він у всьому покладається на Бога – це так зручно. Як тільки виникають труднощі, він поринає в молитву, а Рашель хай виплутується. Він прагне лише одного – нічого не бачити й нічого не чути. Він утікає, він крутиться як білка в колесі, його майже ніколи немає вдома. Я розумію, що він тут задихається; щодо мене, то я тут здихаю. Він вічно силкується заморочити себе чимось, нехай йому чорт! А мама тим часом стругає вірші. О, я не сміюся з неї; я й сам це роблю. Але я принаймні твердо знаю, що я мерзотник – і не більше! І я ніколи не намагався прикинутися кимось іншим. Чи можна уявити собі щось огидніше: дідусь, який грається в милосердя з Лаперузом, бо йому, бачте, треба репетитора...

Він помовчав якусь мить, а тоді зненацька запитав:

– Що той сучий син має нахабство казати моїй сестрі? Якщо він не вклониться на прощання, я вріжу йому по пиці...

Він кинувся до богемного суб’єкта і, мабуть, би й справді врізав йому ляпаса, але той при його наближенні зробив промовистий і глузливий жест своїм капелюхом і рушив до виходу. В цю мить ворота розчинилися й увійшов пастор. Він був у сурдуті, циліндрі та чорних рукавичках, так ніби повертався з хрестин або похорону. Екс-репетитор та він обмінялися церемонним поклоном.

Рашель і Арман підійшли до мене. Незабаром до нас приєднався й Ведель.

– Усе залагоджено, – сказала Рашель батькові.

Той цмокнув її в чоло.

– Хіба ж не казав я тобі, дитино: Бог ніколи не залишить у біді того, хто в Нього вірує.

Потім подав мені руку й промовив:

– Ви вже йдете?.. Якось зустрінемося, гаразд?

III

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

29 вересня

Пішов провідати Лаперуза. Служниця вагалася, чи мене впускати. «Пан нікого не хочуть бачити». Проте я так наполягав, що вона провела мене до вітальні. Віконниці були зачинені; у півсутіні я ледве помітив старого господаря дому, який сидів, глибоко занурившись у велике крісло. Він не підвівся мені назустріч. Не дивлячись на мене, подав мені збоку свою м’яку руку, що відразу й упала, як тільки я її потис. Я сів збоку й міг бачити його лише в профіль. Риси його обличчя були тверді й застиглі. Іноді губи його ворушилися, але він не казав нічого. Я вже почав був сумніватися, чи він упізнав мене. Дзиґарі видзвонили четверту. Потім, ніби під дією годинникової пружини, він повільно обернув до мене голову й запитав урочистим, але безвиразним і наче замогильним голосом:

– Навіщо вас впустили? Адже я звелів служниці казати, коли хтось мене запитає, що пан де Лаперуз помер.

Мені стало моторошно, коли я почув його голос, і вразили мене не так ці безглузді слова, як їхній тон: тон декламаційний, украй неприродний, що його я ніяк не сподівався почути з уст свого старого вчителя, який досі завжди був зі мною природним і відвертим.

– Ваша служниця не захотіла брехати, – сказав я нарешті. – Не гнівайтеся на неї, що впустила мене. Я дуже радий вас бачити.

Він тупо повторив:

– Пан де Лаперуз помер.

І знову поринув у німоту. Я зробив сердитий рух і підвівся, готовий піти, щоб відкласти на інший день спробу з’ясувати причини цієї сумної комедії. Але в цю мить повернулася служниця. Вона принесла філіжанку огорнутого парою гарячого шоколаду:

– Зробіть над собою невеличке зусилля, пане. У вас же сьогодні не було ще й ріски в роті.

Лаперуз нетерпляче засовався, як актор, що йому невправний актор завадив створити необхідний ефект.

– Пізніше. Коли пан піде.

Та служниця ще не встигла зачинити за собою двері, як він звернувся до мене:

– Друже, зробіть мені ласку. Принесіть склянку води, благаю. Я помираю від спраги.

Я знайшов у їдальні карафу та склянку. Він наповнив склянку, випив воду одним ковтком і витер губи рукавом свого старого піджака.

– Вас мучить гарячка? – запитав я.

Моя фраза відразу повернула старого в стан його персонажа.

– У пана де Лаперуза нема гарячки. У нього нема більше нічого. У середу ввечері пан Лаперуз пішов із життя.

Я був подумав, а чи не варт мені приєднатися до його гри.

– Але ж, якщо не помиляюся, саме в середу малий Борис приходив провідати вас?

Він обернув до мене голову; на ім’я Бориса усмішка – ніби слабка тінь його колишньої усмішки – освітила риси його обличчя, й він нарешті погодився вийти зі своєї ролі.

– Друже мій, я можу вам признатися, лише вам: ця середа була моїм останнім днем. – І стишеним голосом він доказав: – Останнім днем, який я дозволив собі прожити, перед тим як... з усім покінчити.

Мені було дуже боляче бачити й чути, як Лаперуз знову повертається до цієї зловісної теми. Я зрозумів, що ніколи не сприймав серйозно того, що він мені говорив раніше, бо дозволив, щоб ті розмови зникли з моєї пам’яти; і тепер я докоряв собі за це. Тепер я згадав про все, але все одно здивувався, бо ж він спочатку казав мені про значно довший термін і коли я йому про це нагадав, він зізнався голосом, який став природним і навіть дещо іронічним, що він умисне одурив мене щодо дати, боячись, щоб я не став утримувати його або щоб не прискорив через це своє повернення, але що він молився навколішках кілька вечорів поспіль, благаючи Бога, щоб Він дав йому побачитися з Борисом, перш ніж померти.

– І я навіть домовився з Ним, – додав він, – що в разі потреби я затримаю на кілька днів свій відхід... через ті запевнення, які ви мені дали, що ви його приведете, ви пам’ятаєте?

Я взяв його руку; вона була холодна, як лід, і я став гріти її у своїх долонях. Він провадив монотонним голосом:

– Потім, коли я побачив, що ви не стали чекати кінця вакацій, щоб повернутися, і що я зможу побачити хлопця, не відкладаючи заради цього свій відхід, я подумав, що... мені здалося, що Бог узяв до уваги мої молитви. Я навіть повірив у те, що Він схвалює мій намір. Атож, я в це повірив. Я не відразу зрозумів, що Він просто насміхається з мене, як і завжди.

Він забрав свою руку з моїх долонь, і голос його пожвавився:

– Отож я дав собі обіцянку покінчити з усім у середу. І саме в середу ви привели до мене Бориса. Побачивши його, мушу признатися, я не відчув усієї тієї радости, яку сподівався відчути. Потім я про це довго думав. Звичайно ж, я не мав права плекати надію, що малий буде щасливий побачитися зі мною. Його мати ніколи не розповідала йому про мене.

Він замовк. Губи йому тремтіли, й мені здалося, він зараз заплаче.

– Борис прагне вас полюбити, але дайте йому трохи часу, щоб він міг ближче познайомитися з вами, – наважився я сказати йому.

– Після того як малий пішов, – провадив Лаперуз, не слухаючи мене, – коли увечері я залишився сам-один (бо ж вам відомо, що пані де Лаперуз уже тут нема), я сказав собі: «Ну ж бо! Настав мій час!» Ви, певно, не знаєте, що мій брат, той, якого я втратив, залишив мені у спадок пару пістолетів, які я зберігаю завжди біля себе, у футлярі, в узголів’ї ліжка. Тож я дістав цей футляр. Потім сів у крісло, тут, де я сиджу тепер. Зарядив один із пістолетів...

Він обернувся до мене й різко, брутально промовив, так ніби я сумнівався в правдивості його слів:

– Атож, я його зарядив! Можете переконатися: він досі заряджений. Що ж сталося? Я досі не можу цього зрозуміти. Я притулив дуло пістолета собі до скроні й довго його так тримав. Але пістолет не вистрелив. Я не зміг... Мені соромно признатися, але в останню мить я не знайшов у собі мужности натиснути на курок.

Він пожвавився, говорячи. Його погляд набув ознак життя, а кров забарвила йому щоки. Він дивився на мене, хитаючи головою.

– Як би ви це пояснили? Усе було давно вирішено, протягом багатьох місяців я не переставав про це думати... Можливо, саме тому так і сталося. Можливо, я раніше витратив усю свою мужність на ці думки...

– Так само ще до повернення Бориса ви витратили всю свою радість на думки про те, якою буде ваша зустріч, – сказав йому я, але він правив своєї:

– Я дуже довго сидів отак, притиснувши дуло пістолета до скроні. Мій палець лежав на спусковому гачку. Я натиснув трохи; але не досить сильно. Я сказав собі: «Через мить я натисну сильніше, і пролунає постріл». Я відчував холод металу й твердив собі: «Через мить я вже не відчуватиму нічого. Але спершу я почую страхітливий виляск...» Ви тільки уявіть собі! Це ж так близько до вуха!.. Саме це передусім мене й утримало: страх оглушити себе страхітливим виляском... Це безглуздо... Адже в ту мить, коли ти вмираєш... Атож... Але я завжди уявляв собі смерть як сон... А виляск він не присипляє... Він розбуджує... Так, безперечно, саме цього я й злякався. Я боявся, що замість заснути, я ґвалтовно прокинуся.

Він, здавалося, зумів трохи опанувати себе чи то хотів зібратися з думками й протягом кількох наступних хвилин його губи знову ворушилися мовчки.

– Усе це, – знову заговорив він, – я сказав собі лише згодом. А правда полягала в тому, що я не зміг убити себе, бо не був вільний. Тепер я кажу собі: я побоявся. Але ні, причина була не в цьому. Щось абсолютно чуже моїй волі, щось сильніше за мою волю втримало мене... Так ніби Бог не хотів, щоб я відійшов. Уявіть собі маріонетку, яка захотіла б покинути сцену ще до закінчення вистави... Зупинися! Ти ще будеш потрібна для фіналу! Дарма ти сподіваєшся, що зможеш піти, коли сама захочеш!.. Я зрозумів: те, що ми називаємо своєю волею, це ті нитки, які приводять у рух маріонетку і за які смикає Бог. Ви не вловлюєте мою думку? Зараз я вам її розтлумачу. Ось дивіться: я кажу собі: «Зараз підійму праву руку», і я її підіймаю. – Він і справді її підняв. – Але річ у тім, що нитка була вже натягнута для того, щоб примусити мене подумати й сказати: «Я хочу підняти свою праву руку...» А ось і доказ того, що я не вільний: якби я мусив підняти свою іншу руку, я сказав би вам: «Зараз підійму ліву руку». Ні, я бачу, ви не розумієте мене. Ви не вільний, щоб мене зрозуміти... О, я тепер добре розумію, що Бог просто розважається. Він примушує нас робити те або те, але щоб розважитися, навіює нам думку, що ми хочемо це зробити. Це нечесна гра... Ви думаєте, я збожеволів? До речі: уявіть собі, що пані де Лаперуз... Ви знаєте, що вона пішла доживати віку в притулок для старих?.. Так от! Знайте, вона переконала себе, що це притулок для душевнохворих і що я її туди запроторив, аби позбутися її з наміром переконати всіх у тому, що вона божевільна. Погодьтеся, що це дивно: перший-ліпший перехожий на вулиці спроможний зрозуміти вас ліпше, аніж людина, якій ви віддали життя... Спочатку я провідував її там щодня. Але як тільки вона бачила мене, вона вигукувала: «Ага, ось і ви! Ви знову прийшли шпигувати за мною...» Я мусив відмовитися від своїх візитів, які лише дратували її. Який сенс людині чіплятися за життя, якщо вона вже не спроможна зробити добро нікому?

Ридання придушили його голос. Він опустив голову, і я вже думав, що він знову порине у свій гнітючий стан. Але, несподівано оживши, він вигукнув:

– А знаєте, що вона зробила, перш ніж піти? Вона виламала мою шухляду і спалила всі листи від мого брата-небіжчика. Вона завжди ревнувала мене до брата; а надто після того як він помер. Вона влаштовувала мені сцени, коли заставала мене вночі за читанням його листів. Вона кричала: «А, ви чекаєте, коли я засну! Ви ховаєтеся від мене!» А потім казала: «Ідіть ліпше спати. Ви перевтомите собі очі». Можна було подумати, що вона ніжно турбується за мене. Проте я її знав: то були ревнощі. Вона не хотіла залишати мене на самоті з ним.

– Значить, вона любила вас. Не буває ревнощів без любови.

– Авжеж! Погодьтеся зі мною, що це дуже сумно, коли любов, замість приносити в життя радість, стає джерелом лиха... Ось так любить нас Бог.

Розмовляючи, він пожвавився й несподівано сказав:

– Я голодний. Коли мені хочеться їсти, ця служниця завжди приносить мені шоколад. Певно, пані де Лаперуз сказала їй, що нічого іншого я не їм. Ви зробите мені велику ласку, якщо підете на кухню... другі двері праворуч, у коридорі... і подивитеся, чи нема там яєць. Здається, вона казала мені, що вони там є.

– Ви хочете, щоб вона зварила вам яйце й принесла сюди на тарілці?

– Я думаю, що з’їв би два. Ви зробите мені таку послугу? Якщо я сам покличу її, вона мене не почує.

– Любий друже, – сказав я, повертаючись, – ваші яйця будуть готові через хвилину. Якщо дозволите, я залишуся й подивлюся, як ви їх їстимете. Атож, мені це буде приємно. Мені було дуже прикро щойно від вас почути, що ви не можете більше нікому зробити добро. Ви, здається, забули про вашого онука. Ваш друг, пан Азаїс, пропонує вам переселитися жити до них, у пансіон. Він доручив мені це вам сказати. Він думає, що тепер, коли пані де Лаперуз із вами немає, ніщо більше не може вас тут затримати.

Я сподівався на опір, проте він лише запитав, на яких умовах пропонують йому це нове існування.

– Хоч я себе і не вбив, це не зробило мене менш мертвим. Тут чи там, мені байдуже, – сказав він. – Можете відвести мене туди.

Я пообіцяв, що прийду забрати його післязавтра; а тим часом я знайду для нього дві скрині, щоб він міг скласти туди одяг, якого потребуватиме, а також ті речі, які йому захочеться забрати з собою.

– А втім, – додав я, – оскільки ви збережете за собою це помешкання до закінчення терміну оренди, сюди завжди можна буде повернутися, щоб забрати те, в чому ви відчуєте потребу.

Служниця принесла яйця, які він зїв із великим апетитом. Я замовив для нього обід, дуже радий бачити, що природа нарешті взяла своє.

– Я завдаю вам багато клопоту, – сказав він. – Ви добра людина.

Я попросив його віддати мені пістолети, адже, вони, сказав я, більш йому не потрібні, але він не погодився.

– Ви можете не боятись за мене більше. Якщо я не наважився в той день, то більш ніколи вже не зможу цього зробити. Але вони – єдиний спогад про брата, який залишився в мене сьогодні, а також я відчуваю потребу в тому, аби вони постійно нагадували мені, що я лише іграшка в руках Бога.