Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

– Гаразд, старий, домовилися, – сказав Олів’є.

VIII

Отже, було домовлено, що Бернар та Едуар, після того як разом повечеряють, прийдуть забрати Сару десь близько десятої вечора. Вона з радістю прийняла запрошення Олів’є, яке передав їй Арман. Десь о пів на десяту вона пішла до своєї кімнати в супроводі матері. Щоб добутися до її кімнати, треба було перейти через кімнату батьків. Але ще одні двері, нібито забиті, сполучали кімнату Сари з кімнатою Армана, яка з протилежного боку виходила, як ми вже повідомляли на сходи чорного ходу.

Сара сказала матері, що лягає в постіль і попросила дати їй поспати. Але щойно залишилася сама, як сіла за свій туалетний столик, щоб підфарбувати собі губи та щоки. Туалетний столик затуляв забиті двері. Туалетний столик був не такий важкий, щоб Сара не могла безшумно його відсунути. Вона відчинила потаємні двері.

Сара не дуже хотіла зустрітися з братом, чиїх іронічних кпинів вона боялася. Щоправда, Арман завжди допомагав їй у її найзухваліших задумах; здавалося, він знаходив у цьому втіху, але якусь тимчасову й поблажливу, щоб потім осудити їх, і тим суворіше. Тож Сара іноді запитувала себе, а чи його поблажливе потурання не було такою собі грою іронічно настроєного цензора.

Кімната Армана була порожня. Сара сіла на низенький стілець і, в очікуванні, поринула в роздуми. З почуття якогось захисного протесту вона майже з відвертою зневагою ставилася до всіх домашніх чеснот. Родинний примус будив її енергію, дратував її бунтівничі інстинкти. Протягом свого перебування в Англії вона розпалила свою хоробрість до білого жару. За прикладом міс Абердин, молодої англійської пансіонерки, вона вирішила завоювати собі свободу, дозволити собі будь-які вияви непокори, будь-які відхилення від узвичаєних норм. Вона відчувала себе готовою кинути виклик будь-яким виявам зневаги і будь-яким звинуваченням. У своїх намаганнях сподобатися Олів’є вона вже зуміла подолати свою природжену скромність та внутрішньо притаманну їй сором’язливість. Досвід обох сестер багато чого її навчив; побожне смирення Рашелі вона сприймала як дурість; а в одруженні Лори бачила тільки бридку оборудку, що мала привести до цілковитого рабства. Освіта, яку вона одержала, та, яку вона сама собі дала, яку вона взяла, дуже мало приваблювала її до того, що вона називала подружньою відданістю. Вона абсолютно не бачила, в чому той, з ким вона могла б одружитися, міг би бути від неї вищим. Хіба не склала вона іспити, як і будь-який чоловік? Хіба не мала вона, на будь-яку тему, свої власні опінії, свої ідеї та переконання? Наприклад, щодо рівности статей. І їй навіть здавалося, що навіть у політиці, якби в цьому виникла потреба, жінка могла б виявити набагато більше здорового глузду, аніж чоловіки...

На сходах почулися кроки. Вона нашорошила вуха, потім тихенько відчинила двері.

Бернар і Сара ще не були знайомі. Коридор був неосвітлений. У темряві майже нічого не було видно.

– Панна Сара Ведель? – пошепки запитав Бернар.

Вона без церемоній узяла його під руку.

– Едуар чекає нас у автомобілі, на розі вулиці. Він вирішив сюди не заходити, остерігаючись зустріти ваших батьків. Для мене це не мало б ваги: усі знають, що я мешкаю тут.

Бернар потурбувався залишити ворота прочиненими, щоб не привертати увагу воротаря. Через кілька хвилин авто висадило всіх трьох перед таверною «Пантеон». Поки Едуар платив шоферові, вони почули, як видзвонило десяту.

Банкет уже закінчився. Наїдки зі столу прибрали, й тепер він був заставлений філіжанками з кавою, пляшками та келихами. Усі курили, й дихати в такій атмосфері було неможливо. Пані де Брус, дружина директора «Аргонавтів», попросила свіжого повітря. Її пронизливий голос пробився крізь гомін окремих розмов. Відчинили вікно. Але Юстиніан, який хотів виголосити промову, звелів майже відразу його зачинити «для акустики». Підвівшись, він дзенькнув по своєму келиху ложкою, проте ніхто не звернув на нього уваги. Тоді втрутився директор «Аргонавтів», якого називали президентом де Брусом. Він зумів домогтися деякої тиші, й голос Юстиніана поплив над публікою, накриваючи її густою пеленою нудьги. Банальність своєї думки ховав під хвилями образів. Він висловлювався з пафосом, який замінював йому розум, і зумів нагородити кожну з присутніх тут головних осіб пишномовним компліментом. Під час першої паузи, саме тоді, коли до зали увійшли Едуар, Бернар та Сара, пролунали поблажливі оплески; декотрі з присутніх продовжили їх, либонь, із певною іронією та в надії покласти край промові. Але марно: Юстиніан заговорив знову, й ніщо не могло урвати потік його красномовства. Тепер він обрав графа де Пасавана, щоб прикрасити його квітами своєї риторики. Він охарактеризував «Непорушний шлагбаум» як нову «Іліаду». Усі випили за здоров’я де Пасавана. Едуар не мав келиха, не мали їх і Бернар із Сарою, що звільнило їх від обов’язку підтримати тост.

Свою промову Юстиніан закінчив похвальбою на адресу новоствореного журналу й кількома компліментами його директорові, «молодому й талановитому Моліньє, улюбленцю Муз, чиє шляхетне чоло не довго чекатиме на лавровий вінок».

Олів’є стояв біля дверей, щоб відразу зустріти своїх друзів. Щедрі компліменти Юстиніана вочевидь збентежили його, але він не міг нікуди сховатися від наступної невеличкої овації на його честь.

Троє новоприбулих повечеряли дуже скромно, щоб упевненіше почувати себе в атмосфері цього зібрання. Ті, хто запізнюється на такі сходини, ставляться по-різному до збудження інших: іноді несхвально, іноді – з великою поблажливістю. Вони часто висловлюють осуд, хоча робити тут цього не годиться і буває, що піддають усе нищівній критиці. Принаймні саме так робили Едуар і Бернар. Що ж до Сари, для якої в цьому середовищі все було новим, вона думала тільки про те, щоб зібрати якомога більше вражень і не мала інших турбот, окрім намагатися йти в ногу зі своїми супутниками.

Бернар не знав тут нікого. Олів’є, який узяв його під руку, хотів відрекомендувати його Пасаванові та подружжю Брусів. Він відмовився. Проте Пасаван вирішив підкорити ситуацію й підійшов, подавши Бернарові руку, яку той не міг не взяти, не порушивши елементарних правил пристойности.

– Я чув про вас так багато, що мені здається, ми вже з вами знайомі.

– Так само і я, – відповів Бернар таким тоном, що люб’язність Пасавана вмить охолола.

Він підійшов до Едуара.

Хоча Едуар часто подорожував і навіть, коли жив у Парижі, то тримався відсторонено, він усе ж таки був знайомий із деякими гостями й анітрохи не почувався збентеженим. Колеги мало його любили, але водночас цінували, тоді як він зазвичай ухилявся від спілкування з ними й мав славу людини занадто гордої. Він волів радше слухати, ніж говорити.

– Ваш небіж сказав мені, що ви прийдете, – почав Пасаван лагідним і майже тихим голосом. – Я щиро цьому зрадів, бо мав на думці...

Іронічний погляд Едуара урвав решту цієї фрази.

Набувши великої майстерности в мистецтві зваблювання людей і звикши подобатись, Пасаван мав потребу бачити перед собою прихильне дзеркало, в якому могла б віддзеркалюватися витонченість його розуму та манер. Проте він опанував себе відразу, бо не належав до тих, хто спроможний надовго втратити впевненість у собі й дозволяє вивести себе з рівноваги. Він підняв голову й зарядив свій погляд зухвалою самовпевненістю. Якщо Едуар не хоче самохіть приєднатися до його гри, то він знайде чим його приборкати.

– Я хотів запитати вас... – провадив він, ніби продовжуючи свою думку, – чи не маєте ви якихось новин про вашого іншого племінника, мого друга Венсана? З ним насамперед у мене були спільні справи.

– Ні, – сухо відказав Едуар.

Це «ні» знову спантеличило Пасавана, що не знав, як його сприйняти: чи як провокаційний виклик, чи як просту відповідь на своє запитання. Але його розгубленість тривала лише одну мить; Едуар, із невинною щирістю, допоміг йому знову опинитися в сідлі, майже відразу додавши:

– Мені лише відомо зі слів його батька, що він вирушив у мандри з князем Монако.

– Я й справді попросив одну зі своїх подруг відрекомендувати його князю. Я з великою радістю вигадав для нього цей спосіб трохи розважитися, щоб відвернути його думки від нещасливої пригоди з тією пані Дув’єр... Олів’є казав мені, що ви знайомі з нею. Він міг занапастити через неї своє життя.

Пасаван із досконалою майстерністю вмів по черзі надавати своєму голосу відтінку презирства, зневаги, поблажливого співчуття; але йому було досить виграти цей тур поєдинку й утримати Едуара на безпечній відстані. Цей останній марно намагався знайти для відповіді якусь дошкульну репліку. Але, на його власний подив, йому забракло винахідливости. Через те він так мало любив бувати на людях: йому бракувало тих якостей, що дозволяють подавати себе у світському товаристві з належним блиском. Проте його брови насупилися. Пасаван мав дуже тонкий нюх; він ураз відчував, коли йому збиралися сказати щось неприємне, й миттю вивертався. Навіть не перевівши дух, він круто змінив тему розмови:

– А хто ця чарівна дитина, що вас супроводжує? – запитав він з усмішкою.

– Це, – відповів Едуар, – панна Сара Ведель, сестра пані Дув’єр, моєї подруги, про яку ви щойно згадали.

Не маючи на озброєнні нічого кращого, він загострив це «моєї подруги», наче стрілу. Але стріла не вгородилася у свою ціль, бо Пасаван майстерно її відхилив:

– Для мене буде велика приємність, якщо ви нас познайомите.

Він промовив ці останні слова, як і попередню фразу, досить голосно, щоб Сара могла їх почути. Вона обернулася до них, і Едуарові не було куди діватися.

– Capo, граф де Пасаван просить чести бути вам відрекомендованим, – сказав він із силуваною усмішкою.

Пасаван розпорядився принести три нові келихи, які він наповнив міцним кминним трунком. Усі четверо випили за здоров’я Олів’є. Пляшка була майже порожня, і Сара з подивом помітила на дні якість кришталики, що їх Пасаван спробував дістати звідти за допомогою соломинок. Якийсь дивак з обличчям клоуна, наквацьованим білою пудрою, з чорними, як смола, очима, з прилизаним волоссям, схожим на камилавку з чортової шкіри підійшов до них і промовив, із великим зусиллям пережовуючи кожен склад:

– Ви не зможете їх дістати. Дайте-но мені пляшку, я розіб’ю її.

Він схопив пляшку, розбив її одним ударом об підвіконня і показав дно Сарі.

– Проковтнувши кілька таких гострих кришталиків, чарівна панна без зусиль зробить собі прокол у череві.

– Що то за папуга? – запитала Сара в Пасавана, який підсунув їй стільця і сам сів коло неї.

– Це Альфред Жаррі, автор «Короля Убу». «Аргонавти» проголосили його генієм, бо публіка освистала його п’єсу. Хай там як, а це була найцікавіша річ, яку поставили в театрі за багато років.

– Мені дуже подобається «Король Убу», – сказала Сара, – і я задоволена, що зустріла Жаррі. Мені казали, він завжди п’яний.

– Він має бути п’яний і цього вечора. Я бачив, як він на банкеті випив дві повні склянки чистого абсенту. Але зовні це ніяк на ньому не відбилося. Хочете сигарету? Тут треба самому курити, щоб не задихнутися димом інших.

Він нахилився до неї, пропонуючи вогонь. Вона розжувала кілька кришталиків.

– Але це лише цукерки, – сказала вона, дещо розчарована. – Я сподівалася, що це щось дуже міцне.

Розмовляючи з Пасаваном, вона всміхалася Бернарові, який залишився біля неї. Її очі світилися надзвичайним блиском цікавости. Бернар, який у темряві не міг її бачити, був тепер вражений її надвичайною схожістю з Лорою. Це було те саме чоло, ті самі губи... Щоправда її риси не дихали такою ангельською чарівністю, а її погляди розбуджували в його серці якусь тривогу. Трохи збентежений, він обернувся до Олів’є.

– Познайом мене зі своїм другом Беркаєм.

Він уже зустрічався з Беркаєм у Люксембурзі, проте ніколи з ним не розмовляв. Беркай, почуваючи себе трохи ніяково в цьому оточенні, куди його привів Олів’є і в якому, зі своєю сором’язливістю, він почував себе не у своїй тарілці, щоразу червонів, коли друг рекомендував його як одного з головних редакторів «Авангарду». А річ у тому, що алегорична поема, про яку він говорив Олів’є на початку нашої історії, мала бути опублікована на перших сторінках нового журналу, відразу після маніфесту.

– На тому місці, яке я зберігав для тебе, – сказав Олів’є Бернарові. – Я певен, ця поема сподобається тобі. Це один із найкращих творів, які ми маємо в журналі. І надзвичайно оригінальна річ!

Олів’є було приємніше хвалити друзів, аніж вислуховувати хвалу на свою адресу. Коли підійшов Бернар, Люсьєн Беркай підвівся. Він тримав чашку з кавою у руці так незграбно, що від хвилювання вилив половину її вмісту на свою камізельку. У цю мить поблизу почувся механічний голос Жаррі.

– Малий Беркай зараз отруїться, бо я підсипав отрути до його філіжанки.

Жаррі розважала сором’язливість Беркая, і він знаходив втіху в тому, щоб пантеличити його. Але Беркай не боявся Жаррі. Він стенув плечима й спокійно допив свою каву.

– Хто це? – запитав Бернар.

– Як? Ти не знаєш автора «Короля Убу»?

– Неможливо! То це Жаррі? А я прийняв його за служника.

– Ти помилився, – сказав Олів’є з певним невдоволенням у голосі, бо він пишався своїм близьким знайомством із цими великими людьми. – Придивися ліпше. Тобі не здається, що він надзвичайний?

– Він робить усе, щоб таким здаватися, – сказав Бернар, який у всьому полюбляв природність, проте високо цінував «Убу».

Жаррі був одягнений під клоуна, що виступає на іподромі, й усе в ньому дихало манірністю; а надто його манера розмовляти, якій наслідували кілька працівників «Аргонавтів», карбуючи кожен склад, вигадуючи чудернацькі слова, нещадно калічачи інші; але реально лише один Жаррі вмів видобувати з себе цей моторошний голос – без тембру, без тепла, без інтонації, без виразу.

– Коли його знаєш, то, запевняю тебе, він чарівний, – сказав Олів’є.

– Ліпше я його не знатиму. У нього лютий вигляд.

– Це входить у його жанр. Пасаван вважає, що в нього дуже лагідна душа. Але він жахливо багато випив сьогодні ввечері. Причому він не випив жодної краплі води, можеш мені повірити. І жодної краплі вина. Лише абсент та інші міцні трунки. Пасаван боїться, щоб він не утнув якоїсь занадто ексцентричної витівки.

Попри його бажання, ім’я Пасавана безперервно зривалося з його губів і тим упертіше, чим більше він хотів його обминути.

Роздратований тим, що не може контролювати самого себе, і ніби зацькований самим собою, він змінив тему розмови:

– Ти маєш піти трохи погомоніти з Дюрмером. Я боюся, він смертельно зненавидів мене за те, що я відсунув його від керівництва «Авангардом». Але це не моя провина. Я не міг відмовитися від пропозиції, яку зробили мені. Спробуй, будь ласка, донести це до його розуміння, заспокоїти його. Пасав... мені сказали, що він дуже настроєний проти мене.

Він спіткнувся, але цього разу не впав.

– Я сподіваюся, він забрав свій рукопис. Мені не до вподоби те, що він написав, – сказав Беркай.

Потім обернувся до Профітандьє:

– Але ви, добродію, я сподівався, що ви...

– О, не називайте мене добродієм... Я добре знаю, що прізвище в мене незручне й кумедне... Я візьму псевдонім, якщо писатиму.

– А чому ви нічого нам не запропонували?

– Бо в мене не було нічого напохваті.

Олів’є покинув своїх двох друзів, які почали розмову між собою, й підійшов до Едуара.

– Як люб’язно з вашого боку, що ви прийшли! Мені так хотілося з вами побачитись! Але я хотів би побачитися з вами де завгодно, тільки не тут... Сьогодні пополудні я дзвонив у ваші двері. Вам про це сказали? Я був у розпачі, що не зустрівся з вами і якби знав, де вас знайти...

Він був щасливий, що говорить із такою легкістю, згадуючи про той час, коли хвилювання не давало йому розтулити рота. Цю легкість він завдячував – на жаль! – банальності своїх слів і випитому спиртному. Едуар усвідомив це зі смутком у душі.

– Я був у вашої матері.

– Я про це довідався, коли повернувся, – сказав Олів’є, який вжахнувся від того, що Едуар звернувся до нього на «ви».

Чи сказати йому про це?

– То ви маєте намір жити в цьому оточенні? – запитав Едуар, дивлячись на нього пильним поглядом.

– О, я нікому не дозволю себе приборкати.

– Ви справді в це вірите?

Це було сказано серйозним, таким приязним, таким братським голосом... Олів’є відчув, що його впевненість похитнулася.

– Ви вважаєте, я припустився помилки, запізнавшися з цими людьми?

– Не з усіма, можливо. Але з декотрими безперечно, що так.

Олів’є сприйняв в однині цю множину. Він зрозумів, що Едуар має на увазі передусім Пасавана, і ці слова стали ніби сліпучою і болісною блискавкою, яка пронизала хмари, що від самого ранку грізно згущувалися в небі його душі. Він любив Бернара, він любив Едуара надто сильно, щоб витерпіти їхню зневагу. Коли він перебував поруч з Едуаром, у ньому пробуджувалися всі найкращі почуття, які він мав у собі. Поруч із Пасаваном пробивалися на поверхню найгірші. Він признався собі в цьому тепер, та й хіба він не знав про це завжди? Звідки бралося те засліплення, яке сходило на нього, коли він був поруч із Пасаваном? Чи добровільним воно було? Його вдячність графові за все, що той для нього зробив, переходила в гіркоту та злість. Він палко осудив його підступність. Усе те, що він бачив сьогодні, остаточно розбудило приспану ненависть Олів’є.

Пасаван, нахилившись до Сари, обняв її за стан і ставав дедалі наполегливішим. Знаючи, що про його взаємини з Олів’є, ходять недвозначні чутки, він вирішив завести всіх в оману. І щоб афішувати своє нове захоплення ще більше, він пообіцяв собі, що умовить Сару сісти до себе на коліна. Сара досі майже не чинила опору, але очима весь час шукала очі Бернара і коли їхні погляди зустрічалися, вона всміхалася, ніби хотіла йому сказати:

«Бачите, як багато я дозволяю з собою робити».

Тим часом Пасаван запитував себе, чи не просувається він уперед надто швидко. Йому бракувало практики.

«Треба умовити її ще трохи випити, і тоді я ризикну», – сказав собі він, простягуючи руку, яка залишилася в нього вільною до пляшки з ликером кюрасо.

Олів’є, який за ним спостерігав, випередив його рух. Він заволодів пляшкою лише для того, щоб її не взяв Пасаван. Але відразу ж йому здалося, що ликер додасть йому трохи мужности; тієї мужности, якої йому бракувало і в якій він мав потребу, щоб сказати Едуарові приправлену гіркотою фразу, яка крутилася в нього на губах:

«Я дорожу лише вашою думкою...»

Олів’є наповнив свій келих і перехилив його одним ковтком. У цю мить він почув, як Жаррі, що швендяв від гурту до гурту, сказав півголосом, проходячи поза спиною малого Беркая:

– А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Той рвучко обернувся.

– Повторіть це голосно.

Але Жаррі вже відійшов. Він обійшов навкруг стола й повторив фальцетом:

– А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Він дістав із кишені великого пістолета, яким часто грався на очах у «аргонавтів» і прицілився.

Жаррі мав славу людини, яка любить стріляти. У залі знявся гомін застережливих голосів. Ніхто не був певен, що в тому стані сп’яніння, в якому перебував Жаррі, він не зможе переступити через рамки гри. Але малий Беркай захотів показати, що він не боїться, і зіп’явшись на стілець, закинув руки за спину й прибрав позу Наполеона. Він був трохи кумедний, і спочатку пролунав сміх, а потім його заглушили оплески.

Пасаван сказав Сарі, дуже швидко:

– Це може закінчитися погано. Він п’яний як смерть. Ховайтеся під стіл.

Де Брус спробував зупинити Жаррі, але той випручався з його рук і теж зіп’явся на стілець (при цьому Бернар помітив, що він узутий у балетні черевички). Стоячи віч-на-віч із Беркаєм, він простяг руку, щоб узяти його на мушку.

– Вимкніть світло! Негайно! – гукнув де Брус.

Едуар, який залишився біля дверей, повернув ручку вимикача. Сара підхопилася на ноги, послухавшись поради Пасавана, й, коли світло погасло, обхопила руками Бернара, щоб затягти його з собою під стіл.

Гримнув постріл. Пістолет був заряджений холостим патроном. Проте почувся крик болю; це був Юстиніан, якому клейтух влучив у око.

А коли знову ввімкнули світло, то всі замилувалися Беркаєм. Він усе ще стояв на стільці, нерухомий, застигши у своїй позі, лише трохи блідіший, ніж звичайно.

Тим часом президентша переживала нервовий напад. Біля неї з’юрмився цілий гурт.

– Який ідіотизм – так хвилювати людей!

Оскільки води на столі не було, Жаррі, злізши зі свого п’єдесталу, намочив хусточку в спиртному й став протирати собі скроні, ніби просячи пробачення.

Бернар залишався під столом лише одну мить; саме стільки, щоб відчути, як гарячі губи Сари любосно притислися до його губів. Олів’є шмигнув під стіл разом із ними: його штовхнула на це дружба й ревнощі... Сп’яніння загострило в ньому так добре знайоме йому відчуття марґінальности. Коли він, у свою чергу, виліз із-під стола, голова йому трохи паморочилася. Він почув, як Дюрмер гукає:

– Подивіться на Моліньє! Він боягуз, він перелякався, як жінка.

Це вже було занадто. Олів’є, погано усвідомлюючи, що робить, кинувся на Дюрмера з рукою, піднятою для удару. Йому здавалося, він рухається, як уві сні. Дюрмер ухилився. Як уві сні рука Олів’є наштовхнулася на порожнечу.

Замішання стало загальним, і тоді як одні штовхалися біля дружини директора, яка репетувала не своїм голосом, другі оточили Дюрмера, який кричав: «Він мене не вдарив! Він мене не вдарив!..», а треті – Олів’є, який із розпашілим обличчям знову збирався кинутись у атаку, його втихомирили з великими труднощами.

Ударив його Олів’є чи не вдарив, але Дюрмер мав усі підстави вважати себе жертвою, якій врізали ляпас. Саме це намагався розтлумачити йому Юстиніан, затуляючи долонею забите око. Це було питання гідности. Але Дюрмера мало турбували уроки гідности, які давав йому Юстиніан. Він і далі вперто повторював:

– Він мене не вдарив! Він мене не дістав!

– Дай йому спокій, – сказав де Брус. – Не можна примусити людину битись, якщо вона не хоче.

Олів’є, проте, заявив гучним голосом, що коли Дюрмер не вважає себе задоволеним, він готовий врізати йому ще один ляпас. І сповнений рішучости викликати супротивника на двобій, просив Бернара та Беркая, щоб вони стали його секундантами. Ніхто з них до пуття не тямив у «справах чести», але Олів’є не наважувався звернутись до Едуара. Його краватка розв’язалася; спітніле волосся впало йому на лоб; руки йому кеонвульсивно тремтіли.

Едуар узяв його за лікоть.

– Ходімо, трохи вимиєш обличчя. Ти схожий на божевільного.

І повів його до вмивальника.

Тільки вийшовши із зали, Олів’є зрозумів, який він п’яний. Коли відчув, як рука Едуара доторкнулася до його ліктя, він мав таке відчуття, що зараз зомліє і без опору дозволив себе повести. З усього сказаного Едуаром він зрозумів лише те, що той знову звернувся до нього на «ти». Як ото чорна хмара проливається густим дощем, так і йому здалося, що зараз із його серця ринуть потоки сліз. Мокра серветка, яку Едуар притулив йому до лоба, допомогла йому протверезитися. Що відбулося? Він невиразно пригадував, що поводився, як дитина, як брутальний ідіот... Він почував себе кумедним, ницим, гидким... І тоді, весь затремтівши від розпуки та любови, він кинувся до Едуара і, пригорнувшись до нього, заридав:

– Забери мене звідси.

Едуар сам був неймовірно розчулений.

– До батьків? – запитав він.

– Вони не знають, що я повернувся.

Коли вони переходили через кафе, щоб вийти на вулицю, Олів’є сказав своєму супутникові, що хоче написати листа.

– Якщо його вкинути зараз до поштової скриньки, то завтра о першій він уже прийде.

Сівши за столик у кафе, він написав:

«Мій любий Жорже!

Так, це я тобі пишу, і я хочу попросити в тебе невеличкої послуги. Я не повідомлю тобі нічого нового, сказавши, що я вже повернувся до Парижа, бо певен, ти мене помітив цього ранку поблизу Сорбони. Я зупинявся у графа де Пасавана (він написав адресу), і мої речі ще в нього. З причин, про які було б довго тобі розповідати і які тебе зовсім не цікавляться волію не повертатися до нього. Лише тебе я можу попросити, щоб ти сходив до нього й привіз мені мої речі, а я тобі потім за це віддячу. Там ти знайдеш замкнену скриню. Щодо тих речей, які будуть у кімнаті, то ти сам складеш їх у мою валізу і привезеш усе до дядька Едуара. Я заплачу за авто. На щастя, завтра буде неділя. Зроби це, будь ласка, відразу, як тільки одержиш листа. Я на тебе розраховую, гаразд?

Твій старший брат

Олів’є.

P.S. Я знаю, ти хлопець кмітливий і зробиш усе як годиться. Але якщо тобі доведеться безпосередньо мати справу з Пасаваном, поводься з ним холодно й стримано. До завтра».

Ті, хто не чув образливих слів Дюрмера, не могли собі пояснити несподівану лють Олів’є. Було таке враження, що він утратив голову. Якби він зумів зберегти холоднокровність, Бернар би його зрозумів, бо й сам не любив Дюрмера. Але він мусив визнати, що Олів’є повівся як божевільний і поставив себе в невигідне становище. Бернарові було прикро чути, що його вчинок суворо осуджують. Він підійшов до Беркая і домовився з ним про зустріч. Хоч якою безглуздою здавалася ця подія, вони обидва мали повестися коректно. Вони вирішили завтра вранці, о дев’ятій годині відвідати свого клієнта і спробувати напутити його на розум.

Коли обидва його друзі пішли, Бернар не мав ані причини, ані бажання залишатися на вечірці й далі. Він пошукав очима Сару, і його серце виповнилося гнівом і люттю, коли він побачив, що вона сидить на колінах у Пасавана. Обоє здавалися п’яними; але Сара відразу підвелася, коли побачила, що підходить Бернар.

– Ходімо, – сказала вона, взявши його за руку.

Вона захотіла повернутися пішки. Відстань була невелика, й вони подолали її, не сказавши ні слова. У пансіоні світло було всюди погашене. Боячись привернути до себе увагу, вони навпомацки дійшли до сходів чорного ходу, потім запалили сірника. Арман не спав. Почувши їхні кроки, він вийшов на майданчик сходів із лампою в руці.

– Візьми лампу, – сказав він Бернарові (від учорашнього дня вони казали один одному «ти»). – Посвіти Сарі – у її кімнаті немає свічки... І дай мені твої сірники, я запалю свою...

Бернар провів Сару до другої кімнати. Не встигли вони туди увійти, як Арман, нахилившись за ними, сильним подмухом погасив лампу й насмішкуватим голосом кинув:

– Добраніч! Але не зчиняйте галасу. За стіною сплять батьки.

Потім відхилився назад, зачинив за ними двері й узяв їх на засув.