Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

II

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

«Мені не так важко було знайти малого Бориса. Другого дня по нашому приїзді його вивели на терасу готелю, й він почав роздивлятися гори крізь підзорну трубу, що оберталася на штативі й була надана в розпорядження мандрівників. Я відразу його впізнав. Незабаром до Бориса приєдналася дівчинка, трохи вища від нього. Я прилаштувався зовсім поруч, у вітальні, скляні двері якої були прочинені, й намагався не пропустити ані слова з їхньої розмови. Мені дуже хотілося заговорити з ним, але я вирішив, що буде значно обачніше спочатку познайомитися з матір’ю дівчинки, польською лікаркою, чиєму піклуванню довірили Бориса і яка пильно наглядала за ним. Мала Броня була напрочуд гарненька; їй було десь років п’ятнадцять. Її густе біляве волосся було заплетене в дві коси, що спускалися аж до пояса; її погляд і звук її голосу здавалися більш янгольськими, ніж людськими. Я переповідаю тут розмову, яка відбулася між цими двома дітьми:

– Борисе, мама просила, щоб ми не чіпали цю підзорну трубу. Ти не хочеш піти прогулятися?

– Авжеж, хочу. Ні, не хочу.

Ці обидві фрази, що суперечили одна одній, були сказані на одному подисі. Броня мовчала не більш як секунду, потім запитала:

– Чому?

– Бо дуже жарко й дуже холодно. (Він відійшов від труби.)

– Ну ж бо, Борисе, будь хорошим хлопцем. Ти ж знаєш, мамі буде приємно, якщо ми підемо гуляти вдвох. Де ти подів свого кашкетика?

– Віброскоменопатов. Блаф блаф.

– Що це означає?

– Нічого.

– Тоді навіщо ти це сказав?

– Щоб ти не зрозуміла.

– Якщо це нічого не означає, то мені байдуже, розумію я це чи ні.

– Але якби це й означало б що-небудь, ти б усе одно не зрозуміла.

– Коли людина щось каже, вона робить це для того, щоб її зрозуміли.

– А знаєш, вигадаймо такі слова, щоб їх розуміли тільки ми двоє.

– Ти спочатку навчися добре розмовляти по-французькому.

– Моя мама добре розмовляє по-французькому, по-англійському, по-римському, по-російському, по-турецькому, по-польському, по-італоскопському, по-папузькому й по-ксикітуському.

Усе він випалив дуже швидко, в якомусь палкому ліричному пориві.

Броня засміялася.

– Борисе, чому ти весь час розповідаєш про щось несправжнє?

– А чому ти ніколи не віриш тому, що я тобі розповідаю?

– Я вірю в те, що ти мені кажеш, коли воно справжнє.

– А звідки ти знаєш, коли воно справжнє? Я ж тобі повірив, коли ти розповідала мені про янголів. Скажи-но, Броню, ти віриш, що якби я дуже молився, то теж побачив їх?

– Можливо, ти побачиш їх, якщо відмовишся від своєї звички брехати і якщо Бог захоче показати тобі їх. Але Бог тобі їх не покаже, якщо ти попросиш їх у Нього лише для того, щоб подивитися на них. Існує багато чудових речей, які ми побачили б, якби не були такими лихими.

– Броню, ти не лиха, тому ти й можеш бачити янголів. А я завжди буду лихим.

– А чому ти не хочеш перестати бути лихим? Хочеш ми ходитимемо вдвох до (тут вона назвала місце, якого я не знав) і там удвох благатимемо Бога та Святу Діву, щоб Вони допомогли тобі перестати бути лихим?

– Хочу. Ні, не хочу. Послухай-но. Ми знайдемо палицю, ти візьмешся за один її кінець, а я за другий. Я заплющу очі й обіцяю тобі не розплющувати їх доти, доки ми туди не прийдемо.

Вони трохи відійшли і коли вже спускалися сходами, я почув, як Борис сказав:

– Ні, ні, не за цей кінець. Почекай, я його витру.

– Навіщо?

– Бо я до нього доторкнувся.

Пані Софроницька підійшла до мене, коли я доїдав свій сніданок і шукав якийсь привід, щоб підійти до неї. Я був здивований, побачивши, що вона тримає в руках мою останню книжку. Вона запитала, усміхаючись напрочуд приязною усмішкою, чи має вона приємність розмовляти з автором книжки, яку щойно прочитала і про яку відразу заговорила, намагаючись дати їй свою оцінку. Її судження, як у своїй похвальній, так і в критичній частині, здалося мені розумнішим, аніж ті, які я зазвичай вислуховую, хоча її погляд аж ніяк не можна було назвати літературним. Вона сказала мені, що її цікавлять майже виключно питання психології і все те, що може освітити новим світлом людську душу. Але як рідко зустрічаються, сказала мені вона, поети, драматурги або романісти, які вміють не задовольнятися наперед заготовленою психологією (єдиною, сказав я їй, яка може задовольнити читачів).

Мати малого Бориса довірила їй свого сина на час вакацій. Я остерігся повідомити їй про причини, які спонукали мене зацікавитися ним. «Він дуже делікатний, – сказала мені пані Софроницька. – Товариство матері його абсолютно не задовольняє. Вона хотіла приїхати до Саас-Фе з нами. Але я погодилася заопікуватися хлопчиком лише в тому разі, якщо вона цілком довірить його моїм турботам. Якщо ні, то я не можу взяти на себе відповідальність за його лікування».

– Ви тільки уявіть собі, пане, – провадила лікарка, – що вона тримає цього малого у стані постійної екзальтації, а це сприяє тому, що в ньому вибухають надзвичайно шкідливі нервові сплески. Після смерти батька дитини, ця жінка сама мусить заробляти на прожиток собі та синові. Вона була лише піаністкою, і, мушу сказати, дуже талановитою. Але її витончена гра не могла сподобатися грубій публіці. Тоді вона вирішила виступати як співачка на концертах, у казино, на сцені. Вона приводила Бориса у свою ложу. Думаю, що штучна атмосфера театру значною мірою сприяла тому, що нерви в хлопчика розладналися. Мати дуже любить його. Але, правду кажучи, було б бажано, якби він більше з нею не жив.

– А що в нього таке? – запитав я.

Вона засміялася.

– Ви запитуєте, як точно називається його хвороба чи не так? О, ви багато довідаєтеся, якщо я вам повідомлю її звучну і вчену назву.

– Просто розкажіть, що йому дошкуляє.

– Йому дошкуляють чимало всіляких дрібних прикростей – нервовий тик, дивні вихватки, а це означає, що перед нами дитина з розладнаними нервами, які лікуються насамперед відпочинком на природі та суворим дотриманням гігієни. Само собою зрозуміло, що здоровий організм зміг би дати раду всім цим невеличким проблемам. Але якщо слабкість сприяє їхньому розвитку, то не можна стверджувати, що вона причина їхнього виникнення. На мою думку, вони завжди починаються з першого потрясіння, що сталося внаслідок певної події, яку дуже важливо відкрити. Якщо хворий усвідомить, у чім причина його стану, то, можна сказати, він уже наполовину одужав. Але найчастіше ця причина губиться в його пам’яті; можна сказати, ховається в затінку хвороби. Саме в тій схованці я й намагаюся її знайти, щоб вивести її на повне світло, тобто в поле видимости, якщо висловитися більш науково. Я вважаю, що ясний погляд прочищає свідомість, як промінь сонячного світла очищає застояну воду.

Я розповів Софроницькій про розмову, яку підслухав напередодні і яка давала мені підстави вважати, що Борис далекий від цілковитого одужання.

– До цього можна додати, що і я дуже далека від того, аби знати про минуле Бориса все, що мені необхідно знати. Я розпочала своє лікування зовсім недавно.

– І в чому воно полягає?

– О, лише в тому, щоб дозволити йому говорити. Щодня я відбуваю з ним годину або дві. Я розпитую його, але дуже мало. Головне – здобути його довіру. Я вже знаю досить багато. І передчуваю, що це тільки початок. Але малий досі чинить мені опір, він соромиться. Якби я намагалася прискорити хід подій, якби надто наполягала, я б домоглася протилежного тому, чого хочу домогтися – він би затявся й цілком замкнувся в собі. І я вже не змогла б пробитися крізь стіну його стриманости, його сором’язливости...

Розпитування, про які вона говорила, здалися мені настільки неприпустимими, що я мало не запротестував. Але моя цікавість узяла гору:

– Чи означає це, що ви сподіваєтеся почути від хлопця зізнання в чомусь непристойному?

Тепер уже запротестувала вона.

– Непристойному? У цьому не більше непристойного, аніж дозволити лікареві обмацати своє тіло. Мені треба все знати й передусім те, що мій пацієнт найбільше намагається приховати. Я повинна підвести Бориса до цілком відвертого признання. Поки я цього не доб’юся, я не зможу вилікувати його.

– Отже, ви припускаєте, що він має в чому вам признатися? А чи ви цілком певні, пробачте мені, що не навієте йому те признання, яке вам хочеться почути?

– Про це я повинна ніколи не забувати, й саме тому я волію діяти так повільно. Мені доводилося бачити, як невправний слідчий, сам того не бажаючи, підказував дитині свідчення, всі подробиці якого він сам вигадав, і дитина, під тиском допиту, брехала з цілковитою невимушеністю, повіривши в реальність тих уявних злочинів. Моє завдання в тому й полягає, щоб домогтися відвертости й не додати до тих звірянь нічого власного. Тут потрібна надзвичайна терплячість.

– Я гадаю, що метод тут важить не більше, аніж той, хто його застосовує.

– Я б не наважилася так сказати. Запевняю вас, що після певного періоду практики можна розвинути в собі дивовижну вправність, дивовижний дар передбачення чи інтуїції, якщо хочете. А втім, буває, звичайно, й так, що ми йдемо по хибному сліду; важливо не бути впертим і вміти вчасно з нього зійти. Ось наприклад: ви знаєте, з чого починаються наші розмови? Борис спочатку розповідає мені, що йому вночі снилося.

– А як ви можете бути певні, що він не вигадує?

– Ну то й що, як вигадує? Кожна вигадка хворобливої уяви відкриває щось про стан хворого.

Вона зробила невеличку паузу, потім повела далі:

– Вигадка, хвороблива уява... Ні, йдеться зовсім не про це. Слова заводять нас в оману. Борис у моїй присутності мріє вголос. Щоранку він погоджується поринати на цілу годину в такий напівсон, де образи, які постають перед нами, вихоплюються з-під контролю нашого розуму. Вони об’єднуються й пов’язуються за законами вже не звичної логіки, а якихось непередбачених спорідненостей. Насамперед вони відповідають таємничій внутрішній потребі, саме тій, яку для мене так важливо відкрити. І ці вигадки дитини повідомляють мені значно більше, аніж міг би повідомити найтверезіший аналіз опитуваного, що перебуває в цілковитій ясності розуму. Багато речей виходять за межі раціонального розуму, і той, хто намагається збагнути життя, орієнтуючись лише на оцінки розуму, уподібнюється до того, хто намагається вхопити полум’я щипцями. Перед ним залишаються тільки обвуглені головешки, які відразу перестають горіти.

Вона знову замовкла й почала гортати мою книжку.

– Як усе-таки неглибоко проникаєте ви в людську душу! – вигукнула вона.

Потім додала, зненацька засміявшись:

– О ні, я не говорю про вас конкретно. Коли я кажу «ви», то розумію під цим «письменники-романісти». Складається враження, що більшість ваших персонажів стоять на палях; вони не мають ані підмурку, ані підґрунтя. Я щиро вірю, що більше правди можна знайти в поетів. Усе, що створене лише розумом, інтелектом, – фальшиве. Але я зараз заговорила про те, що не входить до моєї компетенції... Знаєте, що збиває мене з пуття в Борисі? Його надзвичайна чистота, яку я в ньому вгадую.

– А чому ви кажете, що вона збиває вас із пуття?

– Бо в такому разі я просто не знаю, де шукати джерело хвороби. У дев’ятьох випадках із десяти корінь такого нервового розладу знаходять у якійсь великій таємниці ганебного характеру.

– Таку таємницю, мабуть, можна знайти в кожному з нас, – сказав я, – але вона не робить нас усіх хворими, Богу дякувати.

У цю мить пані Софроницька підвелася, вона побачила, як за вікном пройшла Броня.

– Дивіться, – сказала вона, показавши мені на неї. – Онде справжній лікар Бориса. Вона шукає мене. Я мушу покинути вас. Але ми ще побачимося, чи не так?

Власне, я розумію, за що саме Софроницька дорікає роману, нічого не пропонуючи йому натомість. Але певні аргументи мистецтва, певні міркування вищого порядку вочевидь уникають її розуміння, і це приводить мене до висновку, що з доброго вченого ніколи не вийде добрий автор романів.

Я познайомив Лору з пані Софроницькою. Здається, вони знайшли спільну мову, і я з цього дуже радий. Знаючи, що вони можуть побазікати одна з одною, я не відчуваю таких докорів сумління, коли усамітнююсь. Шкода, що Бернар не знайшов тут собі жодного товариша зі своїх однолітків. Але він має готуватися до іспиту, й це забирає в нього принаймні кілька годин на день. У мене з’явилася можливість знову сісти за свій роман.

III

Попри першу видимість і те, що кожен, як то кажуть, «зробив свій внесок» у ці стосунки, не все було так уже чудово між Едуаром та Бернаром. Лора теж не почувала себе цілком задоволеною. Та й як вона могла бути задоволена? Обставини примусили її грати роль, для якої вона не була народжена. Через свою порядність вона почувала себе вкрай ніяково. Як усі ті люблячі й слухняні створіння, з яких виходять найвідданіші дружини, вона могла б знайти собі опертя лише в поведінці, що відповідала б усім правилам пристойности, й цілком розгубилася, коли події викинули її за рамки такої поведінки. Її становище в стосунку до Едуара з кожним днем здавалося їй усе фальшивішим. Особливо мучило її й здавалося їй нестерпним, хоч яких зусиль докладала вона, щоб про це зовсім не думати, те, що вона мусила жити коштом свого заступника, або, якщо висловитися точніше, що вона нічого не давала йому навзамін, або, якщо висловитися ще точніше, що Едуар нічого не вимагав від неї натомість, тоді як вона почувала себе готовою ні в чому йому не відмовити. «Добрі вчинки, – стверджує Тацит устами Монтеня, – дають радість лише тоді, коли ти спроможний за них розплатитися». Звичайно ж, це слушно тільки для шляхетних душ, але Лора, безперечно, була однією з них. Тоді як вона хотіла б давати, вона тільки все одержувала, і цьому не видно було кінця, і це вселяло їй почуття роздратування в стосунку до Едуара. Більше того, коли вона згадувала минуле, їй здавалося, що Едуар обманув її, розбудивши в ній кохання, яке, вона відчувала, досі не вмерло, а потім ухилившись від цього кохання й залишивши його без об’єкта. Чи ж не це було таємною причиною її помилок, її одруження з Дув’єром, з яким вона просто змирилася і на яке штовхнув її Едуар; а потім і її безвідповідальності, яку вона дозволила собі незабаром по тому під впливом весни. Бо вона мусила признатися собі, що шукала Едуара, коли кинулася в обійми Венсана. І не можучи пояснити собі таке холодне ставлення до себе чоловіка, якого кохала, Лора складала всю відповідальність на себе, казала собі, що могла б завоювати його, якби була гарнішою або сміливішою. І, не можучи зненавидіти його, Лора звинувачувала саму себе, зневажала себе, вважала нікчемною, дорікала собі в нерозважливості, не визнавала за собою ніяких чеснот.

Слід згадати й про те, що це бівуачне життя, спричинене необхідністю мінятися кімнатами, яке лише розважало її супутників, завдавало болючих ран її сором’язливості. І вона не бачила ніякого виходу з цього становища, яке, проте, могло тривати дуже довго.

Лора знаходила трохи втіхи й радости лише в тому, що вигадала для себе в стосунку до Бернара роль хрещеної матері або старшої сестри. Вона відчувала, з яким поклонінням дивиться на неї цей милий і привабливий юнак. Обожнювання, предметом якого вона була, утримувало її від того, щоб остаточно зісковзнути в прірву глибокої зневаги до себе, тієї відрази, яка нерідко призводить до розпачливих рішень людей найнерішучішої вдачі. Щоранку Бернар, коли екскурсія в гори не примушувала його вставати ще до світанку (бо він любив прокидатися дуже рано) відбував цілих дві години в її товаристві, читаючи англійською мовою. Іспит, який він мав складати в жовтні, давав йому зручний привід.

Аж ніяк не можна було сказати, що обов’язки секретаря забирали в нього багато часу. Вони були визначені вкрай приблизно. Коли Бернар узяв їх на себе, він уявляв собі, як він сидить за письмовим столом і пише під диктовку Едуара, а також переписує начисто рукописи. Едуар нічого не диктував. Його рукописи, якщо він їх мав, були замкнені в дорожній скрині. О будь-якій годині дня Бернар мав цілковиту волю, та позаяк лише Едуар міг би використати його прагнення трудитися, яке було цілком щирим, то Бернар не особливо переймався своєю бездіяльністю і тим, що він нічого не робить, аби добути кошти на те безтурботне життя, яким він жив завдяки щедрості Едуара. Він твердо постановив не бентежити себе докорами сумління. Він вірив, я не наважився б сказати що в провидіння, але принаймні у свою щасливу зірку і в те, що певна порція щастя належить йому, як належить повітря легеням, які його вдихають. Едуар мав за обов’язок розподіляти це щастя, як, за твердженням Босюе, має розподіляти святий проповідник божественну мудрість. Крім того, Бернар вважав своє нинішнє становище тимчасовим і сподівався, що зможе одного дня розплатитися, як тільки перетворить на дзвінку монету ті незліченні скарби, що їх він носив, як він вважав, у своєму серці. Що неабияк його дратувало, то це той факт, що Едуар ніколи не просив у нього ті дари, які він у собі відчував і яких не знаходив у Едуара. Він не вміє використати мене, – думав Бернар, ковтаючи своє самолюбство, й мудро додавав: – Тим гірше для нього».

Але звідки могло виникнути те почуття ніяковости, яке витало між Едуаром і Бернаром? Я думаю, що Бернар належав до людей того духовного складу, які черпають свою впевненість із опору. Йому було нестерпно відчувати, що Едуар підкорив його своїм авторитетом, і, перш ніж піддатися цьому впливу, він, як міг, упирався. Едуар, який і на думці не мав підбивати Бернара під себе, дедалі більше дратувався й засмучувався, бачачи його таким норовливим, знову й знову готовим захищатися чи принаймні боронити своє самолюбство. Тож його почали брати сумніви, чи не припустився він помилки, взявши з собою цих двох людей, звівши яких разом, він домігся лише того, що вони об’єдналися проти нього. Неспроможний проникнути в таємні почуття Лори, він сприймав як холодність її намагання замкнутися в собі та її стриману поведінку. Він би дуже збентежився, якби йому відкрилася істина, й Лора чудово це розуміла: тому її зневажене кохання черпало силу лише з прихованости й мовчанки.

На годину, коли приносили чай, вони зазвичай збиралися всі втрьох у великій кімнаті. Нерідко бувало, що на їхнє запрошення до них приєднувалася й пані Софроницька. Це траплялося переважно в ті дні, коли Борис та Броня вирушали на прогулянку. Вона надавала їм цілковиту волю, незважаючи на їхній юний вік. Вона мала цілковиту довіру до Броні, знаючи, що вона дуже обачлива, а надто, коли їй доводилося бути з Борисом, який був із нею досконало слухняним. Навколишня місцевість була безпечною, бо, звичайно ж, повністю виключалося, що вони наважаться піти в гори чи навіть спробувати залізти на ту або ту скелю, яких було чимало навколо готелю. Одного дня, коли діти здобули дозвіл дійти до підніжжя льодовика за тієї умови, що вони нікуди не звертатимуть із дороги, пані Софроницька, запрошена на чай і заохочена Бернаром та Лорою, набралася сміливости попросити, щоб Едуар розповів їм про свій майбутній роман, якщо він, звичайно, нічого не має проти.

– Аж ніяк. Але я просто не зумію розповісти вам про нього.

Він майже розсердився, коли Лора запитала (це запитання було вочевидь недоречним), «на що буде схожа ця книжка».

– Ні на що! – вигукнув він.

Потім відразу, так ніби давно чекав цього провокаційного запитання, сказав:

– Навіщо переробляти те, що інші вже зробили, чи те, що я вже зробив сам, чи те, що інші могли б зробити?

Едуар не встиг промовити ці слова, як уже відчув їхню недоречність, надмірність та абсурдність; принаймні йому ці слова здалися недоречними й абсурдними; а може, його пройняв страх, що вони здадуться такими Бернарові.

Едуар був дуже вразливий. Як тільки хтось починав говорити з ним про його працю, а надто тоді, коли його просили розповісти про неї, він, можна сказати, робився як навіжений.

Він глибоко зневажав самовтіху авторів, що увійшла в прислів’я. Він усіляко притлумлював свою власну. Але він охоче шукав у оцінці інших підтримки для своєї скромности. Якщо він не знаходив такої підтримки, то скромність швидко зазнавала краху. Бернарова думка для нього важила надзвичайно. Чи не для того, щоб здобути його повагу, Едуар у його присутності завжди дозволяв своєму Пегасові ставати дибки? То був найліпший засіб її втратити. Едуар це добре відчував, він не раз казав собі це й повторював, але попри всі вимоги своєї розважливости, щойно він опинявся в присутності Бернара, як починав поводитися зовсім інакше, аніж хотів, і говорив у манері, яку сам відразу ж таки визнавав абсурдною (і такою вона справді була). Чи можна стверджувати, що така манера розмови була йому до вподоби?.. Ні, не думаю. Але трохи марнославства не завадить, якщо ми хочемо домогтися від когось лицемірної хвали або навіть щирої любови.

– Річ у тому, що з усіх літературних жанрів, – почав Едуар, – роман залишається найвільнішим, найбільш lawless...[2]2
  Позазаконним (англ.).


[Закрыть] Чи не тому, чи не від страху перед цією свободою (бо ті митці, які найдужче тужать за волею, найчастіше втрачають голову, коли її здобувають?) роман завжди так боязко чіпляється за реальність? І говорю я не лише про роман французький. Так само як і роман англійський, роман російський, хоч би яким він був вільним від примусу, по-рабському служить подібності. Єдиний прогрес, який він передбачає, – це ще більше наблизитися до природного. Роман ніколи не знав тієї «страхітливої ерозії контурів», про яку говорить Ніцше, і тієї добровільної відцалености від життя, які сформували стиль грецьких драматургів, наприклад, або трагедій французького XVII сторіччя. Чи знаєте ви щось досконаліше, щось людяніше й щось глибше, аніж ці твори? Але якщо бути точними, то ці твори людяні саме у своїй глибині; вони не претендують на те, щоб такими здаватися, чи здаватися, принаймні, реальними. Вони залишаються творами мистецтва.

Едуар підвівся й, боячись створити враження, що читає лекцію, він, говорячи, розлив у філіжанки чай, пройшовся по кімнаті, потім вичавив цитрину у свою філіжанку і став далі розвивати свої думки.

– Тому що Бальзак був геній і тому що кожен геній, як вважають, приносить у мистецтво остаточні й незаперечні розв’язання, було проголошено, що головна властивість роману – це «боротьба з громадянським станом». Бальзак справді спорудив високу піраміду своєї творчости. Але він ніколи не претендував на те, щоб кодифікувати роман. Його стаття про Стендаля переконливо це підтверджує. Боротьба з громадянським станом! Стан – це я, митець; громадянська чи не громадянська, моя творчість не має наміру боротися нехай там із чим.

Едуар, який вимовив свої останні фрази з палким натхненням, мабуть, дещо штучним, знову сів. Він намагався не дивитися на Бернара, але говорив він саме для нього. Проте, якби вони були з ним наодинці, він не спромігся б сказати нічого; тому він почував вдячність до двох жінок, чия присутність надихнула його на цю промову.

– Іноді мені здається, що ніщо мене так не захоплює, в літературі, як суперечка між Мітридатом та його синами, в Расіна. Де ми чудово розуміємо, що ніколи батько та його сини не можуть так розмовляти і де, проте (і я мусив би сказати: тим більшою мірою), всі батьки і всі сини можуть себе впізнати. Локалізуючи та специфікуючи, ми обмежуємо свою тему. А проте психологічна істина може бути тільки конкретною. Але конкретного мистецтва не існує – воно завжди загальне. Саме в цьому й ховається уся суть проблеми: виразити загальне через конкретне; домогтися, щоб конкретне виражало загальне. Ви дозволите мені запалити люльку?

– Паліть, паліть, – сказала пані Софроницька.

– Так от, я хотів би написати роман, який би був водночас таким самим правдивим, таким самим далеким від реальности, таким самим конкретним і водночас загальним, таким самим людяним і таким самим умовним, як «Аталі», «Тартюф» або «Цінна».

– А сюжет вашого роману, яким він буде?

– Його не буде, – відрубав Едуар. – І це, либонь те, що найбільш дивуватиме. Мій роман не має сюжету. Атож, я добре знаю: те, що я кажу, видається очевидною дурістю. Уточнімо, якщо хочете, що він не матиме одного сюжету. «Шматок життя», – казали прихильники натуралістичної школи. Але великою помилкою цієї школи було те, що вони відрізали цей свій шматок завжди тільки в одному напрямку; в напрямку часу, тобто вздовж. А чому б не вшир? Чому б не вглиб? Щодо мене, то я взагалі нічого не збираюся відрізати. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу: я хотів би, щоб у цей роман увійшло все. Ніяких ножиць, що перетнули б його субстанцію там чи там. Я працюю над ним уже понад рік, і за цей час мені не траплялося нічого такого, чого б я туди не помістив чи не хотів би туди помістити: там буде все, що я бачу, все, що я знаю, все, що я довідався про життя інших і про своє власне...

– І все це буде стилізованим? – запитала Софроницька, вдаючи, ніби дуже уважно слухає, але з незаперечним відтінком іронії.

Лора не змогла втриматися від посмішки. Едуар злегка стенув плечима й повів далі:

– І це навіть не те, що я хочу зробити. Я хочу показати з одного боку реальність, показати з другого боку зусилля, яких автор докладає, щоб стилізувати її, зусилля, про які я вам щойно казав.

– Мій бідолашний друже, ви доб’єтеся тільки того, що ваші читачі повмирають від нудьги, – сказала Лора.

Неспроможна далі стримувати посмішку, вона вирішила дати собі повну волю й засміялася вголос.

– Зовсім ні. Щоб досягти такого ефекту, слухайте уважно, я вигадав персонаж романіста, якого я зроблю головним героєм твору. А сюжетом книжки, якщо хочете, буде саме боротьба між тим, що пропонує йому реальність, і тим, що він намагається з неї зробити.

– Так, так, розумію, – чемно зауважила Софроницька, яку Лора своїм сміхом майже привернула на свій бік. – Це може бути цікавим. Але знаєте, в романах завжди небезпечно зображувати інтелектуалів. Вони навіюють на читачів смертельну нудьгу. Автор нічого не може вкласти в їхні уста, крім несосвітенних нісенітниць і всьому, що їх стосується, вони надають абстрактного вигляду.

– А потім, я добре знаю, чим усе це закінчиться! – вигукнула Лора. – В образі цього романіста ви неминуче намалюєте самого себе.

Розмовляючи з Едуаром, вона віднедавна перейшла на глузливий тон, який дивував її саму й тим більше вибивав із рівноваги Едуара, що він бачив його віддзеркалення в лукавих поглядах Бернара.

– Аж ніяк. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити його неприємним суб’єктом, – заперечив Едуар.

Та Лору вже ніщо не могло зупинити.

– Тим гірше. Адже всі впізнають у ньому вас, – сказала вона, вибухнувши таким невтримним сміхом, що всі троє приєдналися до неї.

– А план цієї книжки ви вже склали? – запитала Софроницька, намагаючись знову набути серйозного вигляду.

– Звичайно ж, ні.

– Чому?

– Ви повинні зрозуміти, що план для книжки такого жанру є принципово чимось неприйнятним. Усе в ньому було б фальшивим, якби я став щось вирішувати наперед. Я сподіваюся, що реальність продиктує мені його.

– Але мені здалося, ви хотіли відійти від реальности.

– Мій романіст прагнутиме відійти від реальности. Але я знову й знову повертатиму його до неї. Правду кажучи, в цьому й буде сюжет: боротьба між фактами, які пропонує реальність і реальністю ідеальною.

Відсутність логіки в його твердженнях була очевидною, вона, можна сказати, різала очі. Не випадало сумніватися в тому, що під черепом Едуара співіснували дві непримиренні вимоги й що він виснажив усі свої сили, намагаючись їх примирити.

– І далеко ви вже просунулися? – чемно запитала Софроницька.

– Залежить від того, що ви під цим розумієте. Якщо йдеться про книжку, то правду кажучи, я ще не написав жодного рядка. Але роботу я вже зробив велику. Я думаю про неї щодня й без перерви. Працюю я в дуже дивний спосіб, про який зараз вам розповім. День за днем я занотовую у свій записник стан мого роману в моїй уяві. Атож, це щось подібне до щоденника, як ті записи, що їх мати робить про свою малу дитину... Тобто замість задовольнитися розв’язанням певних проблем, кожну з них, мірою того як вона постає (а кожен твір мистецтва – це лише сума або результат розв’язання певної кількости дрібних послідовних проблем) кожну з таких проблем я ретельно описую, я її вивчаю. Якщо хочете, цей записник містить у собі критику мого роману або, якщо висловитися точніше, критику роману взагалі. Подумайте, з яким інтересом прочитали б ми такий записник, якби його нам залишив Дікенс або Бальзак; якби нам у руки потрапили щоденники авторів, які написали «Сентиментальну історію» або «Братів Карамазових»; історії про те, як створювався твір, як він зароджувався! О, це було б надзвичайно цікаво... Такі записи були б цікавішими, ніж сам твір...

Едуар плекав туманну надію, що його попросять прочитати свої записи. Але жоден із трьох інших не виявив анінайменшої цікавости. Натомість:

– Мій бідолашний друже, – сказала Лора зі смутком у голосі. – Я не маю найменшого сумніву, що ви ніколи не напишете цей роман.

– Ну то й що! Я зараз скажу вам одну річ, – вигукнув Едуар у пориві якоїсь дивної відвертости. – Мені однаково. Атож, якщо я не зможу написати цю книжку, то це лише означатиме, що історія книжки цікавила мене більше, аніж сама книжка; що вона зайняла її місце. Можливо, так буде й ліпше.

– А чи ви не боїтеся, що, покинувши реальність, ви заблукаєте в регіонах безнадійних абстракцій і напишете роман не про живих людей, а про ідеї? – боязко запитала Софроницька.

– То й нехай! – вигукнув Едуар із подвоєною енергією. – Невже через тих дурнів, які заблукали на цій дорозі, ми повинні осудити роман ідей? Під виглядом роману ідей нам досі пропонували лише бридкі ілюстративні романи. Але йдеться тут не про те, зрозумійте. Ідеї... ідеї, признаюся вам, цікавлять мене більше, ніж люди; вони мене цікавлять більше, аніж будь-що інше. Вони живуть; вони воюють; вони агонізують, як і люди. Природно, можна стверджувати, що ми пізнаємо їх тільки через людей, як ми пізнаємо вітер через очерет, який він нагинає. Та все одно вітер важливіший, ніж очерет.

– Але ж вітер існує незалежно від очерету, – наважився втрутитися Бернар.

Його втручання примусило стрепенутися Едуара, який чекав його вже давно.

– Так, я знаю. Ідеї без людей існувати не можуть. Але в цьому й полягає патетика: вони живуть їхнім коштом.

Бернар слухав усе це з пильною увагою. Він був настроєний вельми скептично, й Едуар здавався йому мало не пустим мрійником. Але зрештою красномовність останнього зворушила його; він відчував, як під вітром цієї красномовности гнеться та нахиляється його думка; але, казав собі Бернар, як і очерет, після того як пролетить вітер, думка теж випростується. Він згадав, чого його навчали у школі: людиною керують пристрасті, а не ідеї. А Едуар тим часом говорив далі: