Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

XVIII

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

2 година

Втратив свою валізу. Так мені й треба. Мені не шкода нічого, що в ній було, крім щоденника. Але щоденника мені дуже шкода. У глибині душі я навіть розвеселений цією пригодою. Проте мені хотілося б повернути свої папери. Хто прочитає їх?.. Можливо, після того як я втратив їх, я перебільшую їхню значущість. Останній запис у тому щоденнику я зробив перед від’їздом до Англії. Там я записував свої враження в інший блокнот, яким більше не користуватимуся після повернення у Францію. Новий нотатник, у якому я почав писати тепер, не скоро покине мою кишеню. Це те дзеркало, яке я повсюди носитиму з собою. Жодна з моїх пригод не існуватиме для мене реально доти, доки не знайде в ньому свого віддзеркалення. Але я маю таке враження, ніби після свого повернення я живу і дію уві сні. Скільки прикрости завдала мені та болісна розмова з Олів’є! А я ж чекав від неї великої радости... Схоже, вона втішила його не більше, аніж мене; либонь, він був так само мало задоволений собою, як і мною. Що ж до мене, то говорити мені було не легше, ніж залучити до розмови його. О, як важко видобути з себе бодай одне слово, якщо воно тягне за собою чуттєвість усього твого єства! Коли до розмови втручається серце, воно притупляє й паралізує мозок.

7 година

Моя валіза знайшлася. Чи принаймні знайшовся той, хто її в мене забрав. Те, що він близький друг Олів’є, сплітає між нами сіть, і лише від мене залежить, чи буде вона достатньо густою. Небезпека полягає в тому, що кожна несподівана подія настільки смішить мене й розважає, що я втрачаю з поля зору мету, якої мусив би досягти.

Знову зустрівся з Лорою. Моє бажання стати в пригоді згасає, як тільки переді мною постають труднощі, як тільки виникає необхідність повстати проти загальноприйнятого, банального, освяченого звичаєм.

Пішов навідати старого Лаперуза. Двері мені відчинила пані де Лаперуз. Минуло понад два роки, відколи я бачив її востаннє. Проте вона відразу мене впізнала. (Не думаю, що в них буває багато гостей.) А втім, вона теж мало змінилася. Хоча (мабуть, тому, що в мене заздалегідь склалося упередження проти неї), риси її обличчя здалися мені жорсткішими, погляд – пронизливішим, а посмішка фальшивішою, аніж будь-коли.

– Боюся, пан де Лаперуз не в спромозі прийняти вас, – сказала вона мені, явно показуючи, що сама прагне заволодіти мною, й відразу додала, скориставшись зі своєї глухоти, щоб відповісти на запитання, якого я їй не поставив: – Ні, ні, ви анітрохи мені не завадите. Заходьте, прошу.

Вона завела мене до кімнати, в якій старий Лаперуз має звичай давати уроки й обидва вікна якої виходять у двір. Щойно я туди увійшов, як вона сказала:

– Я дуже рада, що мені випала нагода якусь мить поговорити з вами віч-на-віч. Мене дуже непокоїть стан пана де Лаперуза, з яким вас, я знаю, поєднує давня і вірна дружба. Я знаю, він вас послухає, тому, прошу вас, переконайте його, щоб він потурбувався про своє здоров’я. Бо все, що я йому говорю, він просто пускає повз вуха.

І почала снувати переді мною низку нескінченних нарікань. Старий відмовляється лікуватись лише для того, щоб дошкулити їй. Він робить усе, чого йому не слід робити, і не робить нічого, що мусив би робити. Виходить із дому в будь-яку погоду, ніколи не погоджуючись обмотати шию шарфом. Відмовляється їсти, коли настає час сідати за стіл: «Пан, бачте, не голодний», і вона не знає, що їй вигадати, аби розбудити його апетит. Але вночі він підводиться й починає нишпорити на кухні, перехоплюючи там казна-що.

Стара нічого не вигадувала, в цьому я не мав сумніву. Але з її розповіді я зрозумів, що навіть найневинніші вчинки чоловіка вона сприймала як особисту образу, зрозумів, що реальність відкидала на стіни цього вузького мозку просто-таки страхітливу тінь. Але скидалося на те, що й сам старий, зі свого боку, тлумачив хибно турботливість та увагу старої, яка вважала себе мученицею, а він виступав у ролі ката. Я не маю найменшого наміру судити чи бодай зрозуміти їх. Або, якщо висловитися точніше, то, чим ліпше я їх розумію, тим більше пом’якшується моє судження про них. Я бачу перед собою два створіння, поєднані між собою навіки, які примушують одне одного жорстоко страждати. Я часто помічав у подружніх пар це невтримне роздратування, яке викликають в одного з них найменші нерівності в характері другого, бо «спільне життя» завжди примушує його тертися об другого одним і тим самим місцем. А якщо це тертя взаємне, то подружнє життя перетворюється на пекло.

У своїй перуці з чорними стрічками, яка надавала твердости рисам її блідого обличчя, у своїх чорних митенках, із яких стриміли маленькі пальці, схожі на пазурі, пані де Лаперуз мала вигляд гарпії.

– Він дорікає мені, що я шпигую за ним, – провадила вона. – Він завжди любив поспати. Але тепер, коли настає ніч, він лише вдає, ніби лягає спати, а коли йому здається, що я вже заснула, то підводиться, нишпорить у старих паперах і іноді засиджується до ранку, з плачем перечитуючи листи від свого небіжчика брата. І хоче, щоб я все це витримувала, нічого йому не кажучи!

Потім поскаржилася мені, що старий хотів віддати її в притулок. Це завдало їй тим більшої прикрости, що він цілком неспроможний жити сам-один і обійтися без її догляду. Вона сказала це дуже жалібним голосом, від якого тхнуло лицемірством.

Тим часом як вона виливала переді мною свої жалі, двері вітальні тихо відчинилися за її спиною, і нечутно для неї увійшов Лаперуз. Почувши останні фрази своєї дружини, він подивився на мене з іронічною посмішкою і притулив долоню до лоба, показуючи, що вона несповна розуму. Потім нетерпляче й майже брутально кинув (я б ніколи не подумав, що він спроможний на такий брутальний тон, який нібито виправдовував звинувачення старої, але, мабуть, пояснювався також тим, що він мусив говорити дуже гучно, аби вона змогла почути його):

– Годі вам, пані! Невже ви не розумієте, що стомлюєте нашого гостя своїми балачками. Мій друг прийшов не до вас. Залиште нас.

Тоді стара заперечила, що крісло, в якому вона сидить, належить їй, і вона його не покине.

– У такому разі, – відповів Лаперуз, ощирившись у посмішці, – з вашого дозволу ми самі звідси підемо. – Потім, обернувшись до мене, він додав значно м’якшим тоном: – Ходімо звідси, а вона хай лишається собі тут.

Я вклонився з ніяковою незграбністю і вийшов за ним у сусідню кімнату, в ту саму, де він приймав мене останнього разу.

– Я дуже радий, що ви мали змогу послухати її, – сказав він. – На жаль, вона так поводиться протягом цілого дня.

Він пішов зачинити вікна.

– Цей вуличний гуркіт не дає нічого почути. Я тільки й знаю, що зачиняти вікна, які пані де Лаперуз тільки й знає, що відчиняти. Каже, що задихається. Вона завжди все перебільшує. Не хоче зрозуміти, що надворі стоїть більша задуха, ніж у помешканні. Я маю тут невеличкого термометра, та коли я їй його показую, вона мені каже, що цифри не доводять нічого. Вона хоче мати рацію навіть тоді, коли її не має. Для неї головне в житті усе робити мені всупереч.

Я дивився на нього, поки він говорив, і мені здавалося, що з його душевною рівновагою теж не все гаразд. Він провадив із дедалі більшим хвилюванням у голосі:

– За всі свої життєві невдачі вона покладає відповідальність на мене. Усі її судження викривлені. Зараз я спробую вам це пояснити: ви знаєте, що зовнішні образи відбиваються перекинутими в нашому мозку, а потім наш нервовий апарат знову ставить їх з голови на ноги. Так от, пані де Лаперуз не має цього апарату відновлення реального образу. В її мозку все залишається перекинутим. Ви можете собі уявити, якого болю це їй завдає.

Він відчував очевидну полегкість, пояснюючи мені все це, а я остерігався уривати його. Він вів далі:

– Пані де Лаперуз завжди багато їла. Натомість вона запевняє, що це я їм понад усяку міру. Побачивши мене з плиткою шоколаду (а це моя головна їжа) вона відразу починає бурчати: «Завжди він щось жує!..» Вона стежить за мною. Дорікає мені, що я підводжуся вночі, аби нишком поїсти, бо одного разу застала мене на кухні, коли я готувався випити там чашку шоколаду... Що тут дивного? Коли я бачу, як, сидячи навпроти мене за столом, вона напихає собі рота, в мене пропадає всякий апетит. Тоді вона починає твердити, що я поводжуся так умисне, аби дошкулити їй.

Ми з ним сиділи, але тут він підхопився на ноги, потім знову сів, опанований якимсь хворобливим неспокоєм.

– Чи знаєте ви, що в кожній із кімнат існують меблі, які належать їй, і інші – які належать мені? Ви самі в цьому переконалися, коли вона заявила, що сидить у своєму кріслі. Вона каже нашій служниці, коли та прибирає в домі: «Ні, не чіпайте цього стільця – він належить панові». А коли одного разу я з неуважности поклав свої щойно оправлені ноти на її столик, вона скинула їх на підлогу. Палітурки зламалися... О, це не може тривати довго... Але слухайте...

Він схопив мене за руку і, стишивши голос, провадив:

– Я вжив своїх заходів. Вона постійно погрожує піти в старечий притулок, «якщо я витворятиму таке й далі». Я відклав певну суму грошей, яких має вистачити на її утримання в притулку Сент-Перін. Якби вона туди пішла, це було б найкраще. Але ті кілька уроків, які я досі даю, не приносять мені майже нічого. Через якийсь час мої ресурси вичерпаються, і мені доведеться брати гроші з тієї відкладеної суми, а я цього не хочу. Тому я дійшов певного рішення. Це станеться трохи більш як через три місяці. Атож, я призначив дату. Якби ви знали, яку полегкість я відчуваю на думку, що кожен день наближає мене до неї.

Він нахилився до мене; потім нахилився ще ближче.

– Я також відклав один платіжний документ своєї ренти. О, це зовсім небагато, але більше я зробити не міг. Пані де Лаперуз нічого про це не знає. Він лежить у моєму письмовому столі, у конверті, на якому написане ваше прізвище, з усіма необхідними розпорядженнями. Чи можу я розраховувати на вашу допомогу? Я нічого не тямлю у справах, проте нотар, з яким я розмовляв, пояснив мені, що ренту можна перевести безпосередньо на мого онука, щоб він вступив у володіння цим документом, коли досягне повноліття. Я думаю, що не надто багато вимагаю від нашої дружби, якщо попрошу вас простежити, щоб ці мої розпорядження були виконані. Я так не довіряю нотарям!.. І навіть, якби ви хотіли мене заспокоїти, то чи не погодилися б ви сьогодні ж таки взяти цей документ із собою... Правда ж, ви мені не відмовите?.. Зараз я вам його знайду.

Він вийшов із кімнати своїми, як завжди, дріботливими кроками й повернувся з великим конвертом у руці.

– Пробачте, що я його запечатав. Так належить за формою. Візьміть.

Я скинув на конверт очима й побачив під своїм прізвищем слова, виписані великими каліграфічними літерами: «РОЗПЕЧАТАТИ ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТИ».

– Покладіть його відразу до кишені, аби я переконався, що він у безпеці. Дякую... О, я так вас чекав!..

Мені не раз доводилося пережити відчуття, що в таку урочисту мить, будь-які людські емоції в мені поступаються місцем майже містичному трансу, своєрідному ентузіазмові, що ніби звеличує все моє єство. Або, якщо висловитися точніше, в такі хвилини я почуваюся цілком звільненим від будь-яких егоїстичних обов’язків або навіть вільним від самого себе, таким собі деперсоналізованим. Той, хто цього не переживав, не зможе мене зрозуміти. Але я відчував, що Лаперуз мене розумів. Будь-які слова з мого боку були б зайвими, і я задовольнився тим, що міцно потис руку, яку старий залишив у моїй руці. Його очі засвітилися дивним блиском. У його другій руці, в тій, у якій був раніше конверт, він тепер тримав якогось папірця.

– Я тут написав його адресу. Бо я знаю, де він тепер перебуває. У Саас-Фе. Ви чули про таке місто? Це у Швейцарії. Я шукав на мапі, але не зміг знайти.

– Авжеж, знаю, – сказав я. – Це маленьке село поблизу Сервена.

– А далеко до нього звідси?

– Не так далеко, щоб я не зміг туди поїхати, як буде треба.

– Що? Ви це зробите?.. – Яка ж ви добра людина! – сказав мені він. – Бо я вже надто старий, щоб кудись їхати. А потім я не зміг би, через його матір... А проте мені здається, що я... – Він завагався, шукаючи потрібні слова й нарешті сказав: – ... що я все ж таки поїхав би туди, якби знав, що зможу його побачити.

– Мій бідолашний друже... Я зроблю все, що в людській спромозі, аби допомогти вам туди поїхати. Ви побачите малого Бориса, я вам обіцяю.

– Дякую... Дякую...

Він конвульсивно стиснув мене в обіймах.

– Але пообіцяйте мені не думати більше про...

– О, це зовсім інше, – урвав він мене різко. І відразу змінив тему, щоб я далі не наполягав чи просто, щоб відвернути мою увагу: – Уявіть, що якось мати одного з моїх колишніх учнів хотіла повести мене в театр! Десь близько місяця тому. То була вранішня вистава в Комеді-Франсез. Я не відвідував театру більш як двадцять років. Ставили «Ернані» Віктора Гюґо. Ви ж знаєте цю п’єсу? Актори грали дуже добре, як мені здалося. Глядачі були в захваті. Щодо мене, то я страждав неймовірно. Якби чемність не втримувала мене на місці, я б там ніколи не залишився... Ми сиділи в ложі. Друзі намагалися заспокоїти мене. Я звертався до публіки з німим запитанням: «О, як ви можете? Як ви можете?»

Не зрозумівши відразу, про що він каже, я запитав:

– Вам здалося, що актори грають жахливо?

– Мабуть, що так. Але як вони сміють показувати на сцені таку бридоту? А глядачі аплодували. А в залі сиділи діти; діти, чиї батьки привели їх туди, добре знаючи, про що розповідається в п’єсі... Це просто жах. І вони ставлять таке в театрі, який утримує держава!

Обурення цього достойного чоловіка насмішило мене. Я ледве стримував сміх. Я заперечив йому, що не може бути драматичного мистецтва, в якому не зображували б гру пристрастей. У свою чергу, він заперечив мені, що гра пристрастей може подати дуже поганий приклад. Якийсь час наша суперечка тривала в такому ключі. А потім мені спало на думку порівняти цю патетичну подію з вибухом духових інструментів у грі оркестру:

– Згадайте, наприклад про вступ тромбонів, яким ви так захоплюєтеся, в одній із симфоній Бетховена...

– Але ж я зовсім не захоплююся цим вступом тромбонів! – вигукнув він мало не з люттю. – Чому я повинен захоплюватися тим, що вселяє мені тривогу?

Він тремтів усім тілом. Обурення, майже ворожість, які прозвучали в його голосі, приголомшили мене, і, схоже, він сам був здивований, бо повів далі вже значно спокійнішим голосом:

– А чи ви помітили, що всі зусилля новітньої музики спрямовані на те, щоб зробити стерпними, навіть приємними певні акорди, які раніше здавалися нам неприйнятними?

– Саме так, – відповів я. – Усе, в кінцевому підсумку, має злитися в одній гармонії.

– У гармонії! – повторив він, стенувши плечима. – Я не бачу в цьому нічого, крім звикання до зла, до гріха. Чутливість притупляється; чистота тьмяніє; людина вже не реагує з такою живою радістю; вона лише терпить, приймає...

– Вас послухати, то виходить, що й дитину не можна відривати від материнських грудей.

Але він правив своєї, не слухаючи мене.

– Якби нам пощастило повернути молодим їхню непримиренність, вони самі були б обурені тим, до чого вони дійшли.

Було вже надто пізно, щоб розпочинати теологічну дискусію. Я спробував повернути старого до цілком земної реальности:

– Ви ж не станете мене запевняти, що музика повинна виражати лише стан погідного спокою? У такому разі вистачило б одного акорду – досконалого й незмовкного.

Він узяв мене за обидві руки й немовби в екстазі, з безмежним захватом у погляді, кілька разів повторив:

– Досконалий і незмовкний акорд. Атож, саме так... Акорд досконалий і незмовкний... Але весь наш світ утратив досконалість своїх акордів, – додав він засмучено.

Я сказав йому, що мені пора йти. Він провів мене до дверей і, обнявши мене на прощання, прошепотів:

– О, як би мені хотілося почути справжній, досконалий акорд!

ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ

I

Лист від Бернара до Олів’є

Понеділок

«Привіт, старий!

Насамперед хочу тебе повідомити, що я завалив іспит на бакалавра. Ти, звичайно ж, здогадався про це, коли перестав мене бачити. Я повернуся в жовтні. Мені випала унікальна нагода вирушити в мандри. Я відразу вхопився за неї – і не жалкую. Мені треба було вирішувати негайно: я не мав часу ані на роздуми, ані на те, щоб попрощатися з тобою. Я маю також доручення від свого супутника в мандрах попросити в тебе пробачення за те, що він поїхав, не побачившись із тобою. Бо знаєш, хто забрав мене із собою? Ти, звичайно, вже здогадався... Це Едуар, твій знаменитий дядько, з яким я зустрівся того ж таки вечора, коли він приїхав до Парижа, і це сталося за таких незвичайних і дивовижних обставин, що я тобі розповім про них пізніше. Але все виявилося надзвичайним у цій авантюрі, й коли я думаю про все це, голова в мене йде обертом. Навіть сьогодні мені важко повірити, що все це правда, що я перебуваю тут, у Швейцарії разом з Едуаром і... Зараз я тобі про все розповім, але прошу, щоб ти потім відразу порвав цього листа й зберіг усе, що я тобі скажу, для себе.

Уяви собі, що ота бідолашна жінка, яку покинув твій брат Венсан, та сама, що плакала вночі за твоїми дверима на сходах (і ти був великим ідіотом, коли не вийшов до неї, дозволь мені відверто сказати тобі про це), так от та жінка виявилася великою подругою Едуара, рідною дочкою Веделя, сестрою твого друга Армана. Я не повинен був би розповідати тобі про все це, адже йдеться про честь жінки, але я, либонь, схибнувся б, якби не міг розповісти про це нікому... Ще раз прошу тебе: збережи все це тільки для себе. Ти вже знаєш, що недавно вона вийшла заміж, а може, тобі відомо й те, що незабаром після свого весілля вона занедужала й поїхала лікуватися на Південь. Саме там, у санаторії в По, вона й познайомилася з Венсаном. Можливо, ти вже знаєш і про це. Але ти не знаєш, що те знайомство не обійшлося без наслідків. Атож, старий! Твій непутящий брат зробив їй дитину. Вона повернулася вагітною до Парижа, але не посміла з’явитися на очі батькам; ще менше бажання в неї повернутися до свого родинного вогнища. Тим часом твій брат покинув її у стані, про який ти вже знаєш. Я утримаюся від коментарів, скажу тобі тільки, що Лора Дув’єр не дорікнула твоєму братові жодним словом і не звинувачує його. Навпаки, вона, як може, намагається знайти виправдання для його поведінки. Одне слово, це просто чудова жінка, справжня добра душа. І ще одна людина, яка повелася за цих обставин дуже порядно, це Едуар. Оскільки вона не знала ні що їй робити, ні куди податися, він запропонував повезти її до Швейцарії. І тоді ж таки він запропонував мені теж поїхати з ними, бо йому було незручно подорожувати з нею наодинці, адже він плекає до неї лише почуття дружби. Отож ми вирушили в мандри втрьох. Усе було вирішено за п’ять секунд, саме стільки часу, скільки нам знадобилося, щоб спакувати валізу та вдягти мене (адже ти знаєш, що я покинув батьківський дім без нічого). Ти навіть не можеш собі уявити, як по-людському повівся зі мною в цій ситуації Едуар; більше того, він знай повторював, що це я роблю йому послугу. Атож, друзяко, ти мені не збрехав: твій дядько – дивовижна людина.

Подорож виявилася для нас нелегкою, бо Лора була дуже стомлена, до того ж її стан (вона вже на третьому місяці вагітности) вимагав дотримуватися пильних заходів остороги, а до місця, в яке ми вирішили поїхати (з причин, про які було б довго розповідати), було не так легко дістатися, а тут іще й Лора часто ускладнювала обставини тим, що зовсім не хотіла берегтися. Доводилося примушувати її до цього, бо вона знову й знову повторювала, що нещасливий випадок був би найліпшим розв’язанням її проблеми. Можеш собі уявити, скільки ми мали з нею клопоту. О, мій друже, яка це чудова, яка незвичайна жінка! Я відчуваю себе зовсім іншим, після того як познайомився з нею, у мене виникають думки, які я не смію чітко сформулювати, пориви серця, які я всіляко стримую, бо мені було б соромно, якби я повівся не з такою гідністю, як вона. Атож, поруч із нею ти можеш плекати лише шляхетні думки. Це не заважає тому, що розмова між нами трьома часто буває дуже відвертою, бо Лора аж ніяк не святенниця, і ми теревенимо про все на світі; але запевняю тебе, що існує багато речей, із яких я не міг би в її присутності посміятися і які здаються мені сьогодні дуже серйозними.

Ти подумаєш, що я закохався в неї. І я признаюся тобі, друже, що ти не помилився. Це божевілля, чи не так? Чи можеш ти уявити мене закоханим у вагітну жінку, яку я, природно, шаную і до якої я ніколи не посмію доторкнутися навіть пальцем? Можеш не сумніватися, що розпусником я ніколи не стану...

Коли ми дісталися до Саас-Фе, подолавши численні труднощі (ми найняли портшез для Лори, бо автомобілі не можуть сюди доїхати), у готелі нам змогли запропонувати лише дві кімнати, одну велику, з двома ліжками, й одну маленьку, в якій нібито мав оселитися я – так ми сказали власникові готелю, бо, щоб приховати, хто вона така, Лора видає себе за дружину Едуара, – але щоночі в малій кімнаті лягає спати вона, а я перебираюся у велику до Едуара. Щоранку нам знову доводиться мінятися місцями, щоб збити з пантелику служників готелю. На щастя, наші кімнати суміжні, що спрощує справу.

Ось уже шість днів, як ми тут. Я не зміг написати тобі раніше, бо спочатку був геть спантеличений, і мені потрібен був час, щоб прийти до згоди з самим собою. Я лише починаю звикати до свого нового життя.

Ми вже зробили, Едуар і я, кілька прогулянок у гори, які були для нас дуже цікавими. Але, правду кажучи, ця місцевість не дуже мені подобається, Едуарові – теж. Він називає тутешній краєвид «помпезним». Це дуже влучне означення.

Але що тут справді чудове – то це повітря, яким ми дихаємо. Чудове гірське повітря, яке прочищає легені. Проте ми не хочемо залишати Лору надовго саму, бо, звичайно ж, ходити з нами вона не може. У цьому готелі зібралася досить цікава публіка. Тут є люди всіх національностей. Найчастіше ми зустрічаємося з однією польською лікаркою, яка відбуває тут вакації зі своєю дочкою та малим хлопцем, якого їй довірено. Ми й приїхали аж сюди саме для того, щоб знайти цього хлопця. Він нездужає на нервову хворобу, що її лікарка лікує, застосовуючи якийсь цілком новий метод. Але особливу користь малому, який мені дуже подобається, приносить те, що він до нестями закохався в дочку лікарки, що на кілька років старша від нього, – повір, гарнішого створіння я ще не бачив у своєму житті. Вони не розлучаються з ранку до вечора. Обоє вони такі милі, що нікому й на думку не спадає пожартувати на їхню адресу.

Не можу сказати, що я багато працював чи бодай розгорнув якусь книжку відтоді як поїхав із Парижа. Але я багато передумав. Розмовляти з Едуаром – неймовірно цікаво. Він не часто розмовляє безпосередньо зі мною, хоч і вдає, ніби взяв мене на службу секретарем. Але я слухаю його, коли він розмовляє з іншими; а надто з Лорою, якій він любить розповідати про свої плани. Ти не можеш собі уявити, яку це користь мені дає. Іноді я кажу собі, що треба було б робити записи; але мені здається, що я запам’ятовую все. Бувають дні, коли я палко прагну, щоб ти був поруч; я кажу собі, що це ти мав би бути на моєму місці; але я не спроможний жалкувати, що сюди потрапив, чи прагнути якихось змін. Принаймні – хочу тебе в цьому запевнити – я не забуваю, що це завдяки тобі я познайомився з Едуаром і тобі я завдячую своє щастя. Коли ти знову мене побачиш, тобі, певно, здасться, що я змінився; але повір, я залишаюся твоїм другом, і мої почуття до тебе стали навіть глибшими, аніж будь-коли».

Середа

«P. S. – Ми щойно повернулися з Грандіозного походу. Ми підіймалися на Алален – з провідниками в одній зв’язці, долаючи льодовики, обминаючи провалля, ховаючись від лавин і таке інше. Ми ночували в притулку посеред снігів, в одній купі з іншими туристами; я міг би й не казати тобі, що ми не склепили очей протягом усієї ночі. Наступного дня рушили в дорогу ще до світанку... Так от, мій друже, я більше ніколи не скажу нічого поганого про Швейцарію: коли ти опиняєшся високо вгорі, коли втрачаєш із виду будь-яку культуру, будь-яку рослинність, усе, що нагадує нам про жадібність і дурість людей, тобі хочеться співати, сміятися, плакати, літати, устромити голову в синє небо або впасти навколішки. Обіймаю тебе

Бернар»

Бернар був надто безпосередній, надто природний, надто чистий серцем, він надто погано знав Олів’є й тому не міг навіть уявити, яка висока хвиля бридких почуттів здійнялася в ньому, коли він прочитав цього листа. То був справжній приплив, у якому змішалися роздратування, розпач і лють. Він почув себе водночас витісненим і з серця Бернара, і з серця Едуара. Дружба між цими двома його друзями тепер обходилася без його участи. Особливих страждань завдала йому одна фраза з Бернарового листа, якої Бернар ніколи б не написав, якби міг передбачити, що побачить у ній Олів’є: «В одній кімнаті, – повторював собі він, і огидний змій ревнощів розгортав та скручував свої кільця в його душі. – Вони сплять у одній кімнаті!..» Чого він тільки собі відразу не уявив! Його мозок заповнився нечистими видіннями, які він навіть не намагався звідти прогнати. Він не ревнував окремо ані Бернара, ані Едуара; він ревнував відразу обох. Він уявляв собі їх то по черзі, одного за другим, то водночас, і гострі заздрощі терзали йому серце. Він одержав листа опівдні. «Он воно як...» – повторював він собі до самого вечора. Цієї ночі демони пекла оселилися в ньому. Наступного ранку він поквапився до Робера. Граф де Пасаван на нього чекав.