Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)

– Мабуть, я повернуся пішки. Мені треба трохи прогулятися, щоб віднайти рівновагу, – сказав Венсан, коли Робер відчинив дверцята автомобіля і знаком запросив його сідати.

– Ви справді не хочете, щоб я вас відвіз?

Зненацька Робер схопив ліву Венсанову руку, яку той затиснув у кулак.

– Ану розігніть пальці. Покажіть-но, що ви там ховаєте?

Венсан по наївності подумав, що Робер ревнує його до Ліліан і, розгинаючи пальці, густо почервонів. Маленький ключ упав на тротуар. Робер підняв його й став роздивлятися. Сміючись, він повернув його Венсанові.

– Чорт забирай! – кинув він і стенув плечима.

Потім, сідаючи в машину, відхилився назад до Венсана, який залишився стояти, вкрай збентежений.

– Сьогодні четвер. Скажіть своєму братові, що я чекаю його після четвертої пополудні, – і відразу зачинив дверцята, не давши Венсанові часу на те, щоб відповісти.

Автомобіль відїхав. Венсан ступив кілька кроків по набережній, перейшов через Сену, дійшов до тієї частини Тюїльрі, яка стоїть за чавунною огорожею саду, підійшов до невеличкого басейну й намочив у воді носовичок, який притулив собі до чола та скронь. Тоді, не кваплячись, повернувся до оселі Ліліан. Залишмо його, поки диявол весело споглядає, як він нечутно просовує маленького ключика у шпарину замка...

Саме о цій годині в сумній кімнаті готелю Лора, його вчорашня коханка, довго проплакавши та проливши чимало сліз, нарешті вкладається спати. Стоячи на палубі корабля, на якому він пливе до Франції, Едуар у перших променях світанку перечитує одержаного від неї листа, жалібного листа, в якому вона покликала його на допомогу. На виднокраї уже виринуло узбережжя його рідної країни, але треба досвідченого ока, щоб побачити його крізь туман. Жодної хмаринки на небі, звідки всміхається погляд Бога. Почервонілий обрій уже підіймає повіки. Як жарко буде сьогодні в Парижі! Пора повернутися до Бернара. Він уже прокинувся в ліжку Олів’є.

VI

Невже... кожен з нас байстрюк? Поважний воїн, мій батечко, не знав, коли матусі сторонній майстер потайним струментом встругав мене.

Шекспір

Бернарові снився якийсь дивний сон. Але він не міг пригадати, що саме йому приснилося. Він намагався не пригадати свій сон, а вийти з нього. Він повернувся в реальний світ, аби відчути тіло Олів’є, що важко навалилося на нього. Його друг уві сні чи принаймні тоді, коли спав Бернар, підкотився до нього ближче, та зрештою, й ліжко було таке вузьке, що зберегти якусь відстань між тілами було б неможливо. Олів’є перевернувся й тепер спав на боку, й Бернар відчував, як його гаряче дихання лоскоче йому шию. Бернар мав на собі лише коротку сорочку, яку носив удень; тож рука Олів’є нескромно обхопила його просто за голе тіло. Бернар на мить засумнівався, чи його друг справді спить. Він обережно відсунувся від нього й, намагаючись не розбудити його, підвівся, одягся й знову ліг у ліжко. Було ще надто рано, щоб піти звідси. Лише четверта година. Нічна темрява тільки почала сіріти. Треба ще відпочити з годину, щоб набратися сил для нового дня. Але сон уже не йшов. Бернар дивився на шибки, які потроху світлішали, на сірі стіни маленької кімнатки, на залізне ліжко, в якому крутився уві сні Жорж.

«Незабаром, – думав Бернар, – я піду назустріч своїй долі. Яке чудове слово – пригода! Воно увібрало в себе всі ті дивовижні несподіванки, які на мене чекають. Я не знаю, чи інші люди почувають те саме, що й я, та коли я остаточно прокинуся, то зневажатиму всіх тих, хто ще спить. Олів’є, друже, я піду звідси, не попрощавшись. Ну ж бо! Вставай, хоробрий Бернаре! Уже пора!»

Він потер собі обличчя зволоженим кутиком рушника. Причесався. Взувся. Нечутно відчинив двері й вийшов на вулицю.

О, яким цілющим здається повітря, яке ти ще не вдихнув! Бернар пішов попід ґратчастою чавунною огорожею Люксембурзького саду. Він спустився по вулиці Бонапарта, вийшов на набережну, перейшов через Сену. Він думав про своє нове життєве правило, формулу якого нещодавно знайшов: «Якщо ти цього не зробиш, то хто зробить? Якщо ти не зробиш цього відразу, то коли це буде?» Він думав: «Мене чекають великі справи», і йому здавалося, він прямує до них. «Великі справи», – повторював він собі, йдучи. Якби ж то він знав, які! А тим часом йому захотілося їсти. Він саме дійшов до Центрального ринку. Він мав чотирнадцять су в кишені, жодного ліара більше. Увійшов до бару, взяв рогалик та каву з молоком. Це коштувало десять су. У нього залишалося ще чотири. Він недбало кинув два на прилавок, а два інші віддав волоцюзі, який нишпорив у ящику для сміття. Милосердя? Виклик? Чи не все одно! Тепер він почував себе щасливим, як король. У нього більш немає нічого – отже, все належить йому! «Я багато сподіваюся від Провидіння, – думав він. – Хай би лиш воно знайшло мені на обід добрий кривавий ростбіф, і ми б із ним цілком порозумілися» (адже вчора він не обідав). Сонце давно вже зійшло. Бернар знову вийшов на набережну. Він почував себе дуже легким. Хлопець спробував побігти і мав таке відчуття, ніби летить на крилах. Він думав:

«Якщо протягом тривалого часу ти сприймаєш щось дуже всерйоз, це значно ускладнює тобі життя. Так, приміром, я п’ятнадцять років вірив у те, що моя мати любить чоловіка, якого я вважав батьком, я вірив у це ще вчора. А вона, виходить не могла так довго сприймати свою любов серйозно. Мені важко збагнути, зневажаю я її чи, навпаки, шаную за те, що вона зробила свого сина байстрюком. До того ж я надто мало про все це знаю. Почуття до тих, хто дав тобі життя, – це речі, в які ліпше не заглиблюватися. Що ж до рогоносця, то тут усе дуже просто: я ненавидів його відтоді, як себе пам’ятаю. Хоча сьогодні я повинен признатися, що аж ніяк не ставлю собі цю ненависть за заслугу і жалкую, що так було. Адже, якби я не виламав ту шухляду, то все життя вважав би, що плекав до свого батька ненормальні почуття! Яка полегкість, що тепер я все знаю!.. Та не можна стверджувати, що я умисне виламав ту шухляду; я навіть не думав її висовувати... До того ж я можу послатися на обставини, які почасти мене виправдовують. По-перше, мені було страшенно нудно в той день. А потім цікавість, ота «фатальна цікавість», як сказав Фенелон, яку я, певно, успадкував від свого справжнього батька, бо родині Профітандьє вона геть не властива. Я не знаю нікого, хто так би нічим не цікавився, як той пан, що має честь бути чоловіком моєї матері. За винятком хіба що тих дітей, яких він їй наробив. Треба мені буде поміркувати про це знов, коли пообідаю... Підняти стільницю й зазирнути згори в шухляду – це не те саме, що зламати замок. Я не зломщик. Підняти мармурову стільницю круглого письмового стола – це може спасти на думку кому завгодно... Тесей, мабуть, був у моєму віці, коли відсунув камінь до Лабіринту. На нашому письмовому столі стоять дзиґарі. Мені й на думку не спало б підняти мармурову стільницю, якби я не захотів полагодити дзиґарі... Щоправда, не кожному випадає знайти внизу в шухляді зброю або листи провинного кохання. Та, зрештою, головне в тому, що я про все довідався. Не всім же щастить, як Гамлетові, зустріти привида, який про все розповість. Гамлет! Як по-різному дивиться людина на події залежно від того, законно чи незаконно народилася вона на світ. Я ще повернуся до цієї проблеми, коли пообідаю... Погано я вчинив чи цілком слушно, прочитавши ті листи? Якби я вчинив погано... то хіба не мучили б мене докори сумління? А якби я не прочитав тих листів, то й далі жив би в невіданні, брехні та покорі. Треба тобі, хлопче, провітрити голову. Вибратись у широкий світ. «Бернаре! Бернаре, юний і зелений...» – як сказав Босюе. Посидь-но на цій лавчині, Бернаре. Який гарний ранок! Бувають дні, коли сонце, як то кажуть, пестить землю. Якби мені трохи зосередитися, я написав би вірші».

Розлігшись на лаві, він так добре зосередився, що заснув.

VII

Сонце, що підбилося вже досить високо, крізь відчинене вікно лоскотало голу ногу Венсана, що лежав у широкому ліжку, поруч із Ліліан. Не знаючи, що він прокинувся, вона підвелася, подивилась на нього і здивувалася, помітивши, що вираз обличчя в нього стурбований.

Леді Ґрифіт, можливо, й любила Венсана; але вона любила в ньому успіх. Венсан був високий, гарний, стрункий, але він не вмів ані як треба поводитися, ані як треба сідати, ані як треба підводитися. Його обличчя було жваве й виразне, але він погано причісувався. Особливо вона захоплювалася сміливістю та тверезою розважливістю його думки. Він був, безперечно, добре освічений, але, як на неї, погано вихований. Вона нахилилася з інстинктивним почуттям коханки й матері над цією великою дитиною, яку заповзялася вивести в люди. Ліліан хотіла зробити з нього свій витвір, виліпити свою статую. Вона навчала його доглядати свої нігті, зачісувати набік волосся, яке він спочатку відкидав назад, і його лоб, напівсхований під ним, здавався блідішим і вищим. І, нарешті, вона навчила його носити модні краватки, які йому личили, замість простих і скромних із уже готовими вузлами. Звичайно ж, леді Грифіт любила Венсана; але вона не любила його мовчазного або «насупленого», як вона казала.

Вона легенько провела по Венсановому чолу пальцем, ніби хотіла розгладити зморшку, подвійну складку, яка, починаючись від брів, утворювала дві глибокі борозенки й здавалася майже болісною.

– Якщо ти приноситимеш мені сюди жаль, турботи, каяття, то ліпше не приходь, – прошепотіла вона, нахилившись над ним.

Венсан заплющив очі, ніби щоб захиститися від надто яскравого світла. Променисте торжество поглядів Ліліан засліплювало його.

– Тут такий порядок, як у мечетях; перш ніж сюди увійти, треба роззутися, щоб не занести багнюку знадвору. Гадаєш, я не знаю, про кого ти зараз думаєш?

Венсан хотів затулити їй рота долонею, але вона не побажала замовкнути:

– Ні, дозволь мені тепер сказати серйозно. Я багато міркувала про те, що ти мені якось розповів. Чоловіки переконані, що жінки неспроможні міркувати тверезо, але, ти побачиш, це залежить від того, про яку жінку йдеться... Пам’ятаєш, ти казав мені про наслідки схрещування... Мовляв не змішування дає потрібний результат, а селекція... Ну що, я добре затямила твій урок?.. Так от, мені здається, що сьогодні вранці ти виплекав монстра, щось страховинне й безглузде, такий собі гібрид вакханки й Святого Духа. Хіба не так?.. Ти докоряєш собі, що покинув Лору – я прочитала це у складках твого чола. Якщо хочеш повернутися до неї, скажи мені відразу й залиш мене. Це означатиме, що я в тобі помилилася, і я дозволю тобі піти без жалю. Але якщо ти хочеш залишитися зі мною, зітри з себе цей похоронний вираз. Ти нагадуєш мені деяких англійців: чим вільнішою стає їхня думка, тим більше вони туляться до моралі. І то настільки, що немає нічого більш пуританського, аніж книжки деяких їхніх мислителів... Ти думаєш, я не маю серця? Помиляєшся. Я чудово розумію: тобі шкода Лору. Але в такому разі, чого тобі треба тут?

Венсан відвернув від неї обличчя, і тоді вона сказала:

– Послухай-но. Ти зараз підеш у ванну і спробуєш там змити з себе свій жаль і каяття. Я дзвінком покличу тебе до чаю, гаразд? І коли ти з’явишся, я спробую розтлумачити тобі те, чого ти, як мені здається, не розумієш.

Він підвівся з постелі. Вона побігла за ним.

– Не вдягайся відразу. У шафі праворуч від колонки ти знайдеш бурнус, накидку, піжами... Обирай, що тобі до вподоби.

Венсан з’явився хвилин через двадцять, накритий шовковою джелабою фісташково-зеленого кольору.

– О! Стривай! Стривай, я тебе вдягну! – вигукнула Ліліан, не тямлячи себе від захвату.

Вона дістала зі скрині, прикрашеної східним орнаментом, два широкі шарфи баклажанного кольору, підперезала Венсана темнішим, а світліший накрутила тюрбаном йому на голову.

– Мої думки завжди забарвлені в колір мого костюма (вона була в пурпуровій піжамі, гаптованій сріблом). Мені пригадується один день у Сан-Франциско, коли я була зовсім малою. Мене хотіли одягти в чорне під тим приводом, що померла одна із сестер моєї матері, стара тітка, якої я ніколи не бачила. Я проплакала цілий день. Мені було дуже сумно. Я тоді думала, що в мене велике горе, що мені дуже жаль тітки, а насправді вся причина була в чорному одязі. Якщо чоловіки, поважніші сьогодні, ніж жінки, то лиш тому, що їхній одяг темніший. Я ладна побитися об заклад, що в тебе зараз зовсім інший настрій, аніж той, який ти щойно мав. Сідай ось тут, на краєчок ліжка і коли ти вип’єш чарку горілки, філіжанку кави та з’їси два або три сандвічі, я розповім тобі одну історію. Скажеш мені, коли починати...

Вона сіла на килимок біля ліжка, між ногами Венсана, згорнувшись у клубочок, як фігура на єгипетській стелі, й поклавши підборіддя собі на коліна. Після того як сама поїла й випила, вона стала розповідати:

– Я була на «Бургундії», ти ж знаєш про цю подію, у той день, коли вона зазнала аварії. Мені було сімнадцять років. Тепер ти знатимеш, скільки мені сьогодні. Я вміла чудово плавати. І щоб ти знав, що не така я вже й безсердечна, скажу, що моєю першою думкою було врятуватися самій, а другою – врятувати когось іще. Я навіть не певна, чи не був цей намір моєю першою думкою. А найімовірніше, що в мене взагалі не було ніяких думок. Але люди, що в такі хвилини думають лише про себе, вселяють мені глибоку відразу. Наприклад, ті жінки, що кричать мов несамовиті. Коли спустили на воду першу рятувальну шлюпку, куди взяли переважно жінок та дітей, то деякі жінки так репетували, що в мене голова від цього крику йшла обертом. Цей маневр було здійснено так погано, що шлюпка, замість лягти на воду дном, устромилася туди носом і витрусила в море всіх своїх пасажирів, ще до того як наповнилася водою. Усе це відбувалося при світлі смолоскипів, ліхтарів та прожекторів. Ти собі не уявляєш, який то був жах. Хвилі були досить високі, й усе те, що не потрапляло в освітлене коло, зникало по той бік водяного пагорба, в темряві ночі. Я ще ніколи не жила таким напруженим життям, але була так само неспроможна мислити, як ньюфаундленд, що стрибає у воду. Я навіть до пуття не пам’ятаю, що саме сталося, знаю тільки, що помітила в тій першій шлюпці дівчинку років п’яти або шести, дуже гарненьку дитину. І коли я побачила, що шлюпка перекинулась, саме її я вирішила врятувати. Спочатку вона була зі своєю матір’ю; але та не вміла добре плавати й до того ж, як завжди буває в таких випадках, її рухи сковувала спідниця. Щодо мене, то, мабуть, я роздяглася цілком машинально. Мене покликали зайняти місце в наступній шлюпці. Мабуть, я туди сіла, а потім стрибнула у воду вже з тієї шлюпки. Я лише пам’ятаю, що досить довго пливла з дитиною, яка вчепилася мені в шию. Вона була нажахана і так здавила мені горло, що я почала задихатися. На щастя, нас побачили зі шлюпки й зачекали чи підвеслували ближче. Але я тобі розповідаю цю історію не через той випадок. Інший яскравий спогад міцно закарбувався в моєму мозкові та в моєму серці: у ту шлюпку нас напхалося людей сорок, після того як ми підібрали з води кілька нещасних, як підібрали й мене. Вода була майже врівень із облавками шлюпки. Я була на кормі й пригортала до себе дівчинку, яку врятувала, щоб обігріти її й не дати їй побачити те, чого сама не могла не бачити: двох матросів, один з яких був озброєний сокирою, а другий – кухонним ножем. І знаєш, що вони робили? Вони обрубували пальці та руки тим плавцям, які, хапаючись за такелаж, намагалися залізти в нашу шлюпку. Один із тих двох матросів (другий був негр) обернувся до мене й побачив, що я клацаю зубами від холоду, переляку й жаху. «Якщо в шлюпку залізе іще бодай один, нам усім каюк. Шлюпка переповнена». Він пояснив, що під час корабельних аварій завжди доводиться так робити. Але про це, звичайно, не говорять.

Потім я, мабуть, знепритомніла. У всякому разі, я більше не пам’ятаю нічого – так ото людина довго залишається глухою після страхітливого гуркоту. І коли на борту «X...», який нас підібрав, я прийшла до тями, то зрозуміла, що я вже не та сентиментальна молода дівчина, якою була раніш і вже ніколи такою не буду. Я зрозуміла, що якась моя частина пішла на дно разом із «Бургундією», що віднині я обрубуватиму пальці та руки багатьом витонченим почуттям, щоб вони не піднялися у шлюпку моєї душі й не потопили моє серце.

Вона скоса подивилася на Венсана й, відкинувшись назад, сказала:

– Треба лише звикнути до такого.

Потім, бо її погано підібране волосся скуйовдилося й розсипалося по плечах, вона звелася на ноги й, далі розмовляючи, зайнялася своєю зачіскою.

– Коли я покинула Америку незабаром після цих подій, я здавалася сама собі золотим руном, яке вирушило на пошуки свого завойовника. Можливо, я не завжди поводилася правильно; можливо, припускалася помилок... і, може, припускаюся ще однієї сьогодні, розповідаючи тобі все це. Але хоч я тобі й віддалася, проте ти не думай, що мене підкорив. Затям собі: я зневажаю пересічності й можу закохатися лише в переможця. Якщо ти хочеш мене, то хай це тобі допоможе перемогти. Але якщо ти захотів мене лише для того, щоб пожалітись на свою долю, просити втішання, пестощів... то я скажу тобі відразу: ні, мій любий Венсане, тобі потрібна не я, тобі потрібна Лора.

Вона сказала все це, не обертаючись, намагаючись довести до ладу своє неслухняне волосся. Але Венсан зустрів її погляд у дзеркалі.

– Дозволь мені відповісти тобі сьогодні ввечері, – сказав він, підводячись і скидаючи своє східне вбрання, щоб перевдягтися в те, у якому сюди прийшов. – Зараз мені треба повернутися додому, поки мій брат Олів’є не пішов. Я маю сказати йому щось термінове.

Він сказав це тоном вибачення, щоб пояснити, чому йому треба йти. Та коли він підійшов до Ліліан, вона з усмішкою обернулася й здалася йому такою гарною, що він завагався.

– Щоправда, я міг би залишити йому записку, яку він прочитає, коли прийде обідати, – сказав він.

– А ви часто з ним розмовляєте?

– Та майже ніколи. Я просто повинен передати йому запрошення на сьогоднішній вечір.

– Від Робера... О, I see...[1]1
  Розумію (англ.).


[Закрыть] – сказала вона, дивно посміхнувшись. – Про нього нам теж слід би поговорити... Тоді, біжи скоріш. Але повертайся о шостій, бо о сьомій його авто відвезе нас вечеряти до Венсенського лісу.

Ідучи, Венсан поринув у роздуми. У нього виникло відчуття, що здійснення бажань може спричинитися до розпачу, який супроводжує радість і немов ховається за нею.

VIII

Треба або кохати жінок або пізнавати їх. Середини не існує.

Шамфор

У вагоні швидкого паризького потяга Едуар читав книжку Пасавана «Нерухомий шлагбаум». Вона щойно вийшла друком, і він купив її на вокзалі в Дьєпі. Звичайно ж, ця книжка чекала на нього в Парижі; але Едуарові не терпілося познайомитися з нею. Про неї скрізь говорили. Ще ніколи жодна з його книжок не вдостоїлася чести продаватись у вокзальних кіосках. Йому розповідали, що треба зробити для того, аби її туди помістити, але він особливо цього й не прагнув. Едуар не раз казав собі, що йому байдужісінько до того, чи продаватимуться його книжки у вокзальних кіосках, але йому довелося повторити собі це ще раз, коли він побачив книжку Пасавана. Усе, що робив Пасаван і що творилося навколо Пасавана, псувало йому настрій: наприклад ті статті, в яких його книжку підносили до небес. І мов навмисне, в кожній із трьох газет, які він купив, щойно зійшовши з пароплава, була стаття про «Нерухомий шлагбаум». У четвертій був опублікований лист Пасавана, протест проти статті, трохи менш похвальної, ніж інші, раніше надрукованої в цій газеті. У тому листі Пасаван захищав свою книжку й пояснював її. Цей лист роздратував Едуара ще дужче, ніж статті. Пасаван нібито прагнув просвітити опінію; насправді ж він дуже вправно схиляв її на свій бік. Досі про жодну з Едуарових книжок не писали стільки статей. Едуар також ніколи не докладав жодних зусиль для того, щоб здобути прихильність критиків. Якщо вони зустрічали чергову його публікацію холодно, йому було до того байдужісінько. Але читаючи статті про книжку свого суперника, він мусив знову повторити собі, що йому до всього цього байдужісінько.

І не те, щоб він ненавидів Пасавана. Він зустрічався з ним кілька разів, і той здався йому чарівним. Та й сам Пасаван завжди ставився до Едуара з великою приязню. Але книжки Пасавана не подобались Едуарові. Пасаван у літературі здавався йому радше ремісником, ніж митцем. Та годі думати про нього...

Едуар дістав із кишені піджака лист від Лори, той самий, який він перечитував на палубі корабля. Він перечитав його ще раз:

«Мій друже,

Коли я бачила вас востаннє – то було, як ви, певно, пам’ятаєте, в парку Сент-Джеймс 2 квітня напередодні мого від’їзду на південь – ви попросили мене пообіцяти, що я відразу напишу вам, якщо потраплю в скрутне становище. Я дотримую своєї обіцянки. До кого ще, крім вас, могла б я звернутися? Адже я змушена насамперед приховати своє лихо від тих, хто мені найближчий і хто справді міг би допомогти. Мій друже, я справді потрапила в дуже прикру ситуацію. Можливо, одного дня я розповім вам, яким було моє життя, після того як я покинула Фелікса. Він провів мене до самого По, а потім повернувся до Кембриджа, куди його кликали лекції. І зі мною, на жаль, сталася лиха пригода, коли я залишилася там сама-одна, наодинці із собою, зі своєю хворобою, з весною... Чи наважуся я признатися вам у тому, чого не можу сказати Феліксові? Настав той час, коли я мала б повернутися до нього. Леле, я вже не гідна зустрітися з ним. Листи, які я надсилаю йому останнім часом, брехливі, а в тих, які я одержую від нього, я знаходжу лише радість від того, що я добре себе почуваю. І чому я не залишилася хворою? Чому я там не померла?.. Мій друже, я повинна дивитися у вічі очевидному: я вагітна, й дитина, яку я чекаю, це не його дитина. Я не бачилася з Феліксом уже понад три місяці. Хай там як, а я не зможу сказати йому неправду. Я не смію повернутися до нього. Я не хочу повертатися до нього. Він надто добрий. Не сумніваюся, що він би мене простив, а я цього не заслуговую, я не хочу, щоб він мене прощав. Я не наважуюся повернутися до батьків, які думають, що я досі в По. Якщо мій батько про все довідається або здогадається, він спроможний мене проклясти. Він мене прожене. Як я зможу постати перед його доброчесністю, його відразою до зла, до брехні, до всього нечистого? Я боюся також укинути в розпач свою матір, свою сестру. Що ж до того, хто... Але я не хочу його звинувачувати, коли він пообіцяв, що мені допоможе, він був у спромозі зробити це. Але щоб мати більшу змогу допомогти мені, він, на своє лихо, почав грати й програв ту суму, яку мав витратити на мене, на мої пологи. Він усе втратив. Я спершу думала поїхати з ним, байдуже куди, жити з ним, принаймні протягом якогось часу, бо не хотіла ані бути йому тягарем, ані жити його коштом. Я воліла б знайти спосіб самій заробляти собі на життя. Але я не зможу зробити це відразу. Я бачу, йому тяжко мене покинути й він страждає, але він не може зробити інакше, тому я не звинувачую його, але він мене все одно покине. Я живу тут без грошей, живу в кредит у невеличкому готелі. Але це не може тривати довго. Я вже не знаю, як мені бути. На жаль, дороги, якими йти так приємно, можуть привести лише в безодню. Я пишу вам на лондонську адресу, яку ви мені дали, та коли цей лист до вас дійде? А я ж так хотіла стати матір’ю! І ось тепер я плачу з ранку до вечора. Порадьте мені що-небудь, я покладаю якісь надії лише на вас. Порятуйте мене, якщо зможете, а якщо ні... За інших обставин я, можливо, знайшла б у собі більше мужности, але ж тепер не тільки я помираю. Якщо ви не приїдете, якщо ви напишете: «Я не зможу зробити для вас нічого», я не кину вам жодного докору. Сказавши вам «прощай», я спробую не надто жалкувати за життям, але я думаю, що ви ніколи добре не усвідомлювали, що ваші дружні почуття до мене були тим найкращим, що я спізнала у своєму житті, ніколи добре не розуміли, що мої так звані дружні почуття до вас мають іншу назву в моєму серці.

Лора Фелікс Дув’є

P.S. Перш ніж укинути цього листа до поштової скриньки, я хочу побачитися з ним востаннє. Я піду сьогодні ввечері до нього й дочекаюся, коли він прийде. Якщо ви одержите цього листа, то... то...й справді... о, я вже не знаю, що я пишу».

Едуар одержав цього листа того самого ранку, коли від’їхав. Тобто він вирішив їхати негайно, як тільки його прочитав. Зрештою, він і так не збирався надто затягувати своє перебування в Англії. Цим я аж ніяк не хочу натякнути, що він не повернувся б у Париж, якби йшлося тільки про порятунок Лори. Я просто хочу сказати, що він був радий повернутися. У ці останні дні, що їх він прожив у Англії, він не знав ніякої радости. Найперше, що він зробить у Парижі, це піде до якогось закладу сумнівної слави. А що він не хотів понести туди з собою якісь особисті папери, то зняв із полиці купе свою валізу, відкрив її й поклав туди лист від Лори.

Але він поклав його не між піджаком та сорочками; з-під свого одягу він дістав зошит, оправлений у тверді палітурки й наполовину списаний його почерком. Знайшов у тому зошиті, на самому початку кілька сторінок, заповнених торік, перечитав їх і вклав Лориного листа між ними.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

18 жовтня

«Лора, мабуть, і гадки не має про свою могутність. Що ж до мене, то я спроможний проникнути в таємницю свого серця і добре знаю, що досі я не написав жодного рядка, який би вона непрямо не надихнула. Коли вона поруч, я маю відчуття, що це ще дитина і всю свою красномовність я завдячую своєму постійному бажанню чогось її навчити, в чомусь переконати, звабити її. Я неспроможний ані щось бачити, ані щось чути без того, щоб не запитати себе: а що скаже про це вона? Я забуваю про власні емоції і знаю лиш те, що почуває вона. Мені навіть здається, що якби її не було поруч і вона чітко мене не окреслювала, то контури моєї власної особистости були б геть розмитими; я можу зібрати себе докупи й визначити лише навкруг неї. Яка ілюзія вселяла мені досі переконаність, що я створив її за своїм образом і подобою? Тоді як, навпаки, це я сформував себе за її подобою. І я досі цього не помічав! Або радше сталося так: завдяки дивному перехрещенню сил любови наші дві істоти деформувалися під впливом одна одної. Мимоволі, несвідомо кожне з двох створінь, які люблять одне одного, формує себе за образом того кумира, якого воно бачить у серці другого... Хто любить по-справжньому, той зрікається щирости.

Ось так вона мене сформувала й змінила. Її думка повсюди супроводжувала мою. Я захоплювався її смаком, її цікавістю, її культурою і не розумів, що лише з любови до мене вона так палко цікавилася всім тим, що захоплювало мене. Бо сама вона не вміла нічого відкрити. Кожне з її захоплень, тепер я це розумію, було для неї лише тим ліжком, де могла спочити її думка, пригорнувшись до моєї думки; жодне з них не відповідало глибинним вимогам її природи. «Я наряджала себе й прикрашала тільки для тебе», – могла б сказати вона. А я, звичайно, хотів би, щоб роблячи це, вона підкорялася лиш собі, якійсь своїй інтимній особистій потребі. Адже з усього того, що вона брала собі задля мене, не залишиться нічого, не залишиться навіть жалю, навіть відчуття втрати. Настане день, коли повернеться її справжнє єство, коли час познімає з неї всю позичену одіж; а хто буде закоханий лише в ці прикраси, той пригортатиме до серця тільки порожнє вбрання, лише спогад... лише жалобу та розпач.

О, скількома чеснотами, скількома досконалостями я її прикрасив!

Як дратує мене, коли хтось згадує при мені про щирість! Щирість! Коли я про неї говорю, то думаю тільки про щирість у стосунку до неї. Коли ж я повертаюся до самого себе, я просто перестаю розуміти, що означає це слово. Я завжди той, ким собі здаюся – а моє уявлення про себе безперервно змінюється і то настільки, що часто моє вранішнє єство не впізнало б мого єства вечірнього, якби сам я не був поруч, щоб наблизити їх одне до одного. Ніщо так не відрізняється від мене, як я сам. Лише в самоті іноді виходить на поверхню мій субстрат, і я досягаю певної внутрішньої безперервности; але в таких випадках мені здається, що моє життя уповільнюється, зупиняється і що я, по суті, перестаю існувати. Моє серце б’ється лише задля симпатії; я живу лише життям, яке належить комусь іншому; тобто я міг би сказати, що живу ніби за чиїмось дорученням і ніколи не живу життям інтенсивнішим, аніж тоді, коли виходжу за межі самого себе, аби стати кимось іншим, байдуже ким.

Ця антиегоїстична сила децентралізації діє так потужно, що вона витискає з мене відчуття власного «я», а отже, й відповідальности. З такою людиною не можна одружуватися. Як донести це до свідомости Лори?

26 жовтня

Я не визнаю іншого існування, крім поетичного (і я надаю цьому слову його повного значення) – починаючи з мого власного існування. Іноді мені здається, що я не існую насправді, а лише уявляю собі, що я є. У що найважче мені повірити, то це – у свою власну реальність. Я постійно відриваюся від самого себе, і мені важко зрозуміти, коли я щось роблю, що той, кого я бачу, як він щось робить, це той самий, який дивиться і дивується, і сумнівається, що можна водночас бути і тим, хто вдається до якихось дій, і тим, хто на нього дивиться.

Психологічний аналіз утратив для мене будь-який інтерес від того дня, коли я довідався, що людина переживає те, що вона переживає у своїй уяві. Звідси можна зробити висновок, що вона переживає у своїй уяві те, що вона переживає насправді... Те саме відбувається і з моїм коханням: який Бог міг би побачити різницю між тим, що я кохаю Лору, і тим, що я собі уявляю, ніби її кохаю, між тим, що я собі уявляю, ніби кохаю її менше, і тим, що я справді менше її кохаю? У царині почуттів реальне не відрізняється від уявного. І якщо досить уявляти собі, що ти кохаєш, для того, щоб кохати, то буде досить і сказати собі, що ти уявляєш, ніби кохаєш, коли ти справді кохаєш, і ти відразу станеш кохати вже трохи менше і навіть трохи віддалишся від того, кого ти кохаєш, або втратиш кілька кристаликів свого кохання. Але щоб це сказати, хіба не треба вже кохати трохи менше?

Саме спираючись на такі міркування, X, у моїй книжці, намагатиметься віддалитися від Z – а передусім, намагатиметься віддалити її від себе.

28 жовтня

«У нас вельми полюбляють говорити про раптову кристалізацію кохання. Але його повільна декристалізація, про яку ніхто ніколи не говорить, це той психологічний феномен, який цікавить мене значно більше. Я думаю, його можна спостерігати по закінченні більш або менш тривалого часу в усіх шлюбах, у основі яких лежало кохання. Цього немає підстав боятися у випадку Лори, я певен (і це дуже добре), якщо вона вийде за Фелікса Дув’єра, як це їй радять здоровий глузд, її батьки і я сам. Дув’єр – учитель і чоловік надзвичайно порядний, наділений багатьма чеснотами і дуже здібний у своїй галузі (мені подобається, що учні дуже його цінують), у якому Лора, безперечно, відкриє в повсякденному житті тим більше переваг, чим менше вона будуватиме ілюзій наперед. Я навіть радий, що коли вона говорить про нього, то не вихваляє його надміру. Дув’єр вартий більшого, аніж їй здається.