Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

XVI

Позитивна освіта Венсана не дозволяла йому вірити в надприродне, й це надавало дияволові великі переваги. Диявол не атакував Венсана в лоб; він підступав до нього нишком, в обхід. Одна з його хитрих тактик полягає в тому, що наші поразки він виставляє як перемоги. Внаслідок чого Венсан дивився на свою поведінку стосовно Лори як на перемогу своєї волі над інстинктом любови і, будучи від природи людиною доброю, примушував себе стати твердим, рішучим, щоб не виявити слабости у стосунку до неї.

Пильно дослідивши еволюцію Венсанового характеру в цій інтризі, я поділив її на кілька етапів, на які хочу вказати, щоб читач дістав про неї повніше уявлення.

1. Період добрих намірів. Чесність. Усвідомлена потреба залагодити зроблену помилку. У матерільному плані: моральне зобов’язання пожертвувати задля Лори суму, яку його батьки з великими труднощами заощадили, щоб полегшити йому перші кроки на стежці його кар’єри. Хіба це не було б, з його боку жертвою? Хіба цей намір не можна назвати порядним, великодушним, милосердним?

2. Період тривоги. Докори сумління. Сумніви, чи ця сума буде достатньою, хіба не визначили вони наперед готовність Венсана погодитися на умовляння диявола, коли той намалював йому можливість її збільшити?

3. Душевна стійкість і сила характеру. Потреба, після втрати цієї суми, відчути себе «над мінливостями долі». Це та сама «сила характеру», яка дозволила Венсанові розповісти про свій програш Лорі; і яка йому дозволила, з цієї ж таки причини, порвати з нею.

4. Відмова від добрих намірів, що розглядаються тепер як дурна слабкість у світлі нової етики, яку Венсан визнав за потрібне собі винайти, щоб узаконити свою поведінку; бо він залишився людиною моралі, й диявол міг узяти над ним гору лише в тому випадку, коли постачав його аргументами для схвалення своєї поведінки. Теорія іманентности, всеохопности впродовж миті; безпричинної, раптової й немотивованої радости.

5. Сп’яніння від виграшу. Зневага до стриманости. Відчуття своєї вищости.

Після чого диявол міг вважати свою партію виграною.

Бо істота, яка досі вважала себе вільною, перетворилася на інструмент у його руках. Тому диявол не мав особливих проблем також домогтися, щоб Венсан віддав свого брата в руки тому прислужникові пекла, яким був Пасаван.

Проте Венсан не був поганою людиною. Тому все те, що він зробив, залишило в ньому відчуття невдоволености собою, якоїсь ніяковости. Скажемо про це ще кілька слів.

«Екзотикою» називають, якщо я не помиляюся, те строкате й різнобарвне середовище в дусі майя, в якому наша душа почуває себе чужою, яке позбавляє її точок опори. Коли доброчесність чинить сильний опір, диявол, перш ніж атакувати, ставить її в такі незвичні умови. Не випадає сумніватися, що якби вони не були під новим небом, далеко від своїх батьків, від спогадів про своє минуле, від усього того, що ставило їх у залежність від самих себе, то ні Лора не поступилася б Венсанові, ні Венсан не спробував би її звабити. Поза всяким сумнівом, їм здалося, що цей акт кохання випадав із тієї низки подій, які диктувалися правилами їхньої нормальної поведінки... Цим далеко ще не все сказано; але й цього вистачить, аби глибше зрозуміти дії Венсана.

Закинутим у незвичні, екзотичні умови він також почував себе біля Ліліан.

– Не смійся з мене, Ліліан, – сказав він їй того самого вечора. – Я знаю, що ти мене не зрозумієш, а проте я маю потребу говорити з тобою так, ніби ти можеш мене зрозуміти, бо я відчуваю, що наразі неспроможний вирватися за межі власної думки.

Напівлежачи в ногах Ліліан, що витяглася на низенькому дивані, він ніжно поклав на коліна своєї коханки голову, яку вона лагідно пестила.

– Чому я такий стурбований цього ранку?.. Атож, схоже, мене змагає страх. Ти можеш посерйозніти бодай на мить? Чи не можеш ти забути на цю коротку мить, щоб мене зрозуміти, ні, не те, в що ти віриш, бо ти не віриш ні в що, а якраз те, що ти ні в що не віриш? Я також ні в що досі не вірив, ти знаєш. Ані в нас із тобою, ані в себе, ані в тебе, ані в те, що я можу бути з тобою; ані в те, що завдяки тобі...

– Робер прийде о сьомій, – урвала його Ліліан. – Я тебе не підганяю, але якщо ти не поквапишся, то він урве нас саме в ту мить, коли ти починаєш бути цікавим. Бо, я думаю, ти не захочеш продовжувати при ньому. Мене дивує, що ти вважаєш сьогодні за потрібне вживати стількох застережних заходів. Ти схожий на сліпого, який спочатку обмацує палицею кожне місце, куди він збирається поставити ногу. Але ж ти бачиш, що я зберігаю серйозність. Чому ти такий невпевнений у собі?

– Відтоді як я тебе знаю, я надзвичайно упевнений у собі. Я багато можу, я це відчуваю. І ти бачиш, що мені все вдається. Але саме це й жахає мене. Ні, мовчи... Я цілий день думав про те, що ти розповіла мені сьогодні вранці, про те, як пішла на дно «Бургундія» і про те, як обрубували руки нещасним, котрі намагалися залізти в рятувальну шлюпку. Мені здається, ніби щось хоче залізти в мою шлюпку – я користуюся твоїм образом для того, щоб ти мене зрозуміла, – щось таке, чого мені не хочеться в неї пускати.

– І ти хочеш, щоб я допомогла тобі її втопити, сучий ти сину!

Він говорив далі, не дивлячись на неї:

– Щось таке, що я відштовхую, але я чую його голос... голос, якого ти ніколи не чула; голос, який я чув у своєму дитинстві...

– І що він тобі каже, цей голос? Ти не наважуєшся повторити його слова. Це мене не дивує. Певно, він тобі щось зачитує з катехізису. Чи не так?

– Але ж, Ліліан, зрозумій мене: єдиний для мене спосіб позбутися цих думок – це розповісти про них тобі. Якщо вони тобі здаються смішними, я збережу їх для самого себе; і вони отруять мене.

– Ну що ж, розповідай, – сказала вона з виглядом людини, що скоряється своїй долі.

А що він мовчав, по-дитячому сховавши обличчя у бганках її спідниці, то вона подала голос знову:

– Ну ж бо! Чого ти чекаєш?

Вона схопила його за волосся й примусила підвести голову:

– О, та тут справді йдеться про щось серйозне, бігме про серйозне. Він весь блідий. Послухай-но, хлопче, якщо ти хочеш погратися зі мною в дитину, мені це зовсім не до вподоби. Людина повинна хотіти того, чого вона хоче. А потім ти ж знаєш: я не люблю ошуканців. Коли ти намагаєшся нишком пустити у свою шлюпку те, чого пускати туди не слід, ти вдаєшся до ошуканства. Я хочу грати з тобою, але застерігаю тебе: це має бути відверта гра. Це потрібно для твого успіху. Я вірю, що ти можеш стати особою впливовою і значною; я відчуваю в тобі великий розум і велику силу. Я хочу допомогти тобі. Існує чимало жінок, які псують кар’єру тим, у кого вони закохуються. Я ж хочу, щоб усе було навпаки. Ти вже мені казав про своє бажання покинути медицину задля досліджень у природничих науках; ти висловив жаль, що в тебе для цього замало грошей... По-перше, ти маєш свій виграш. П’ятдесят тисяч франків – це вже щось. Але пообіцяй мені, що ти більше не гратимеш. Я надам у твоє розпорядження стільки грошей, скільки буде треба, за умови, що ти погодишся на мою підтримку, що ти знайдеш у собі силу стенути плечима».

Венсан підвівся. Він підійшов до вікна. Ліліан повела далі:

– По-перше і щоб покінчити з Лорою, я вважаю, що ти повинен послати їй п’ять тисяч франків, які ти їй пообіцяв. Тепер, коли ти маєш гроші, чом би тобі не виконати свою обіцянку? Ти боїшся, що почуєш себе ще більш винним перед нею? Це мені зовсім не до вподоби. Я терпіти не можу хамства. Ти не вмієш пристойно умити руки. Після того як ти це зробиш, ми поїдемо на літо туди, де ти знайдеш найліпші умови для своєї праці. Ти говорив про Роскоф; я віддала б перевагу Монако, бо я знайома з принцом, який міг би взяти нас у плавання й прилаштувати тебе при своєму інституті.

Венсан мовчав. Йому не хотілося розповідати Ліліан, і він розповів їй про це значно пізніше, що, перш ніж прийти до неї, він зайшов до готелю, де Лора чекала його в такому розпачі. Прагнучи повернути нарешті свій борг, він поклав у конверт ті кілька банкнотів, на які Лора вже не розраховувала. Він передав цей конверт служникові готелю й зачекав у вестибюлі, аби впевнитися, що служник не привласнив ці гроші собі. Через кілька хвилин той повернувся з конвертом, на якому Лора написала: «Надто пізно».

Ліліан подзвонила; вона звеліла, щоб принесли її манто. Коли служниця вийшла, вона сказала йому:

– До речі, я хотіла застерегти тебе, перш ніж він прийде: якщо Робер запропонує тобі вкласти твої п’ятдесят тисяч, не довіряй йому. Він дуже багатий, але при цьому завжди відчуває потребу в грошах. Здається, я вже чую сигнал його автомобіля. Він приїхав раніше на півгодини; але тим ліпше... З огляду на те, про що ми говорили...

– Я приїхав раніше, – сказав Робер, заходячи, – бо мені спало на думку, що було б цікаво поїхати вечеряти до Версаля. Це вам підходить?

– Ні, – сказала леді Ґрифіт. – У «Резервуарах» мені завжди буває страшенно нудно. Їдьмо до Рамбуйє, ми ще маємо час. Їжа там майже так само добра, але там нам буде набагато зручніше поговорити. Я хочу, щоб Венсан розповів тобі свої історії про риб. Він знає про них дивовижні речі. Не знаю, чи правда те, що він каже, але слухати його цікавіше, аніж читати найліпший роман у світі.

– Мабуть, романіст буде іншої думки, – сказав Венсан.

Робер де Пасаван тримав у руках одну з вечірніх газет.

– А ви знаєте, що Бруньяра призначено міністром юстиції? Гадаю, це той момент, коли вашого батька могли б нагородити орденом, – сказав він, обертаючись до Венсана.

Той здвигнув плечима.

– Мій любий Венсане, – провадив Пасаван, – дозвольте мені сказати вам, що ви вельми його образите, якщо не попросите в нього цієї маленької послуги, в якій він буде такий радий вам відмовити.

– А чом би вам не попросити в нього цієї чести для вас? – відказав Венсан.

Робер скорчив сумну гримасу.

– Ні, я не спроможний кокетувати, не червоніючи, хай навіть задля ордена. – Й обернувшись до Ліліан, додав:

– Сьогодні, щоб ви знали, рідко зустрічаються чоловіки, які б досягли сорокарічного віку без сифілісу й без орденів.

Ліліан посміхнулася, здвигнувши плечима.

– Щоб сказати влучне слово, він готовий постаріти!.. Признайтеся: це ж цитата з вашої наступної книжки, чи не так? Буде прохолодно... Ідіть до машини, а я візьму своє манто й наздожену вас.

– Я думаю, ви не захочете з ним зустрічатися? – сказав Венсан Роберові, коли вони вийшли на сходи.

– З ким? З Бруньяром?

– Ви вважали його таким дурнем...

– Любий друже, – відповів йому Пасаван, повільно карбуючи слова й примусивши Моліньє зупинитися, бо він сам зупинився на сходинці, побачивши леді Ґрифіт і бажаючи, щоб вона почула його слова, – знайте, що це один із тих моїх друзів, який упродовж усього нашого досить-таки тривалого знайомства не дав мені жодної підстави засумніватися в його недоумкуватості. Запевняю вас, що Бруньяр зміг витримати випробування протягом набагато довшого часу, ніж багато інших.

– Аніж я, приміром? – кинув Венсан.

– Що, проте, не перешкоджає мені бути вашим найліпшим другом, ви ж самі бачите.

– І це те, що в Парижі називають витонченою дотепністю, – сказала Ліліан, підходячи до них. – Стережіться, Робере: нема нічого такого, що швидко не зношувалося б.

– Заспокойтеся, моя люба; слова зношуються лише тоді, коли надрукуєш їх на папері!

Вони посідали в машину й поїхали. А що їхня розмова й далі була вельми дотепною, то мені немає сенсу переказувати її тут. Вони сіли за стіл на терасі готелю, що виходила в сад, який ніч, наближаючись, заповнювала густою темрявою. Розмова в сутінках ставала все більш і більш млявою, і зрештою, заохочуваний Ліліан та Робером, говорив тільки Венсан.

XVII

– Я більше цікавився б тваринами, якби менше цікавився людьми, – сказав Робер.

– Можливо, ви так думаєте тому, що, на вашу думку, люди дуже відрізняються від них, – відповів йому Венсан. – Але немає жодного великого відкриття в зоотехніці, яке не знайшло б відлуння в пізнанні людини. Ці галузі досліджень дуже тісно взаємопов’язані; і я певен, що для письменника, який вважає себе тонким психологом, але відвертає погляд від явищ природи й залишається байдужий до її законів, це ніколи не минає безкарно. У «Журналі» Ґонкурів, який ви давали мені почитати, я натрапив на розповідь про відвідини галерей природничої історії Ботанічного Саду, де ваші чарівні автори нарікають на те, що Природа або Добрий Бог мають надто бідну уяву. У цьому вбогому блюзнірстві знайшли свій вираз уся тупість та обмеженість їхнього куцого розуму. Навпаки, яке чудове розмаїття пропонує нам природа! Здається, що вона по черзі випробувала всі способи підтримувати життя, рухатися, використала всі можливості, які дозволила їй матерія та її закони. Яку мудрість відкриваємо ми, простежуючи на підставі вивчення палеонтологічних решток, як вона з плином часу відмовлялася від певних напрямків розвитку, нераціональних та неелеґантних! Яка економія характерна для певних форм, що змогли вижити! Споглядання таких успішних форм пояснює мені, чому були знехтувані інші. Навіть ботаніка може багато чого нас навчити. Коли я роздивляюся гілку дерева, я відкриваю, що в пазусі кожного з її листочків причаїлася брунька, спроможна наступного року розвинутися в нову гілочку. Коли я спостерігаю, що з багатьох бруньок мають змогу розвинутися щонайбільше дві, прирікаючи на відмирання самим процесом свого зростання всі інші, я не можу утриматися від думки, що те саме діється і з людиною. Бруньки, які природно розвиваються, це завжди бруньки кінцеві, тобто ті, які найбільше віддалені від родинного стовбура. Лише зрізання або згинання, затримуючи сік, дає йому силу оживити бруньки, близькі до стовбура, які перебувають у стані сплячки. І саме в такий спосіб примушують плодоносити найменш продуктивні види рослин, які не давали б нічого крім листя, коли б їм було дозволено рости й розвиватися, як вони того забажають. О, яка це чудова школа – фруктовий сад! І яким чудовим учителем часто буває садівник! Нерідко ми здобуваємо ліпшу науку, хоч як мало уваги приділяємо таким спостереженням, на птахарні, собакарні, в акваріумі, в крольчатнику або у хліві, аніж із книжок, і навіть, повірте мені, в людському суспільстві, де всі знання більш або менш ускладнені.

Потім Венсан заговорив про селекцію. Він розповів про узвичаєний метод, до якого вдаються ті, хто хоче мати найкращий урожай, відбираючи для посіву найсильніші екземпляри, розповів і про фантазію одного сміливого садівника, який з нелюбови до рутини або, навіть можна сказати, прагнучи кинути виклик законам природи, навпаки відібрав найслабші особини й виростив небачено гарні квіти.

Робер, який спочатку слухав одним вухом, як людина, що не чекає нічого, крім занудної й пустої балаканини, більше не намагався уривати Венсана. Його увага приводила в захват Ліліан як знак високої оцінки її коханця.

– Ти маєш розповісти нам, – сказала йому вона, – те, що якось розповідав мені про риб та про те, як вони пристосовуються до солоности моря... Адже ти розповідав саме про це, чи не так?

– За винятком певних регіонів, – почав Венсан, – солоність морської води приблизно однакова. І морська фауна, як правило, мусить витримувати лише дуже слабкі її варіації. Але й ті регіони, про які я згадав, населені багатьма живими створіннями. Там або відбувається сильне випаровування, що зменшує відносну кількість води в стосунку до кількосте соли, або, навпаки, постійний приплив прісної води розбавляє сіль і, так би мовити, опріснює море – йдеться про зони, розташовані поблизу від впадіння великих річок або від таких потужних морських течій, як та, що її ми називаємо Ґольфстримом. У таких регіонах морські істоти, які ми називаємо стеногалінними, слабнуть і гинуть; а що, ослабнувши, вони втрачають спроможність захищатися проти істот, які ми називаємо евригалінними, то вони неминуче стають їхньою здобиччю, таким чином евригаліни живуть переважно біля впадіння в море великих потоків, де щільність води змінюється, спричиняючи агонію стеногалінів. Отже, ви зрозуміли, що стено – це ті риби, які можуть існувати лише в умовах постійної солоносте. Тоді як еври...

– Не потребують багато соли... – урвав його Робер, який приміряв кожну думку до своїх уявлень і брав із теорії лише те, що міг використати для власного вжитку.

– Більшість із них – люті хижаки, – пояснив Венсан.

– Я ж тобі казала, – що це цікавіше за будь-який роман! – у захваті вигукнула Ліліан.

Венсан, що весь змінився, залишався нечутливим до свого успіху. Він був надзвичайно поважний і вів далі тихим голосом, ніби розмовляв із самим собою:

– Найдивовижнішим відкриттям останнього часу – принаймні тим, яке найбільше мене вразило, – було відкриття органів фосфоресценції у глибоководних створінь.

– О, розкажіть нам про це, – попросила Ліліан, яка дозволила погаснути своїй сигареті й розтанути морозиву, яке їм подали.

– Вам, безперечно, відомо, що денне світло не доходить у глибини моря. Там панує непроникна темрява, і тривалий час вважалося, що в тих морських безоднях не існує життя. Але потім, за допомогою всіляких драг, із тих глибин стали витягувати чимало дивних істот. Спочатку вважалося, що вони сліпі. Яка потреба мати органи зору в тій непроглядній темряві? Звичайно ж, вони не мають очей і не можуть їх мати. Та коли стали досліджувати їх, то з величезним подивом з’ясували, що в деяких очі були; і що майже всі вони їх мали, а на додачу в них були ще й надзвичайно чутливі вусики. Навіщо ж їм очі, дивувалися дослідники, – щоб нічого ними не бачити? Ті очі були чутливими – але чутливими до чого?.. І нарешті відкрили, що кожне з цих створінь, яких спочатку вважали сліпими, викидає й випромінює перед собою і навкруг себе своє власне світло. Кожне з них світиться, сяє, промениться. Коли вночі їх витягували з безодні й витрушували на палубу корабля, ніч відступала. Її осявали рухливі, мерехтливі, різнобарвні вогники, обертові прожектори, сузір’я, розсипи самоцвітів, із сяйвом яких ніщо не могло зрівнятися, – так розповідають ті, кому пощастило бачити це чудо.

Венсан замовк. Вони довго мовчали.

– Вертаймося. Я змерзла, – несподівано сказала Ліліан.

Леді Ліліан сіла поруч із шофером, щоб трохи захиститися від холоду лобовим склом. У глибині відкритого автомобіля двоє чоловіків розмовляли між собою. Протягом майже всієї вечері Робер зберігав мовчанку, слухаючи Венсана, але тепер настала його черга.

– Такі риби, як ми, старий, агонізують у стоячій воді, – сказав він спочатку, ляснувши свого друга по плечу.

Він дозволяв собі, у своїх взаєминах із Венсаном, певну фамільярність, але фамільярносте з боку Венсана терпіти не став би. Та, зрештою, Венсан і не був до цього схильний.

– Ваше красномовство, щоб ви знали, справило на мене велике враження. Який чудовий був би з вас лектор! Слово честі, ви повинні покинути медицину. Я справді не можу уявити собі, як ви виписуєте проносне і доглядаєте хворих. Ви гідні того, щоб очолити кафедру порівняльної біології або щось таке в цьому дусі, повірте мені...

– Я вже думав про це, – сказав Венсан.

– Ліліан повинна влаштувати вам таку кафедру, зацікавивши вашими дослідженнями свого друга, принца Монако, який на цьому знається... Я повинен поговорити з нею.

– Вона мені вже про це казала.

– У такому разі, я не маю змоги зробити вам послугу, – сказав він, удаючи роздратування. – А я ж саме збирався просити про послугу вас.

– Що ж тоді моя черга бути для вас корисним. Ви, певно, думаєте, що я маю коротку пам’ять?

– Як? Ви досі думаєте про ті п’ять тисяч франків? Але ж ви мені їх повернули, друже! Ви більш нічого мені не винні, хіба що трохи дружби. – Він сказав це майже ніжним тоном, поклавши руку на лікоть Венсана. – Саме до цього почуття дружби я й хочу звернутися.

– Я слухаю, – сказав Венсан.

Але Пасаван раптом вигукнув, перекинувши своє нетерпіння на Венсана:

– Як ви квапитеся! Ми тут, у Парижі, маємо з вами досить часу, я сподіваюся.

Пасаван мав особливу здатність переключити на іншого свій власний настрій і те, від чого йому хотілося б відректися. Потім, здавалося, змінив тему, як роблять ті ловці форелі, які, боячись сполохати здобич, закидають волосінь дуже далеко, після чого непомітно її підводять.

– До речі, дякую вам, що прислали до мене брата. Я боявся, ви про це забудете.

Венсан зробив невиразний жест. Робер провадив:

– Чи бачили ви його потім? Тоді дивно, чому ви досі не запитали мене про наслідки тієї розмови. Схоже, вам до цього байдуже. Ви абсолютно не цікавитеся своїм братом. Що думає Олів’є, що він відчуває, ким він є і ким би хотів бути – вас аніскілечки не турбує...

– Ви мені докоряєте?

– Та ні, чорт забирай. Я просто не розумію вашої апатії і вважаю її неприпустимою. Коли ви захворіли й поїхали лікуватися до По, це ще можна зрозуміти. Ви мусили думати тоді лише про себе. Егоїзм був складовою лікування. Але тепер... Подумайте лишень, ви маєте поруч себе цю юну тремтливу істоту, цей розум, який перебуває в стані пробудження, сповнений обіцянок, юний розум, якому вкрай потрібна порада, потрібна підтримка...

У цю мить Робер зовсім забув, що й сам має рідного брата.

Проте Венсан не був зовсім дурний; перебільшена емоційність цього виливу почуттів попередила його, що вона не була цілком щирою, що обурення веде за собою щось зовсім інше. Він мовчав, чекаючи, що буде далі. Але Робер несподівано замовк. У світлі вогника від сигарети, яку курив Венсан, він помітив дивну складку на губі цього останнього, що здалася йому іронічною; а насмішки він боявся найбільше у світі. Чи саме цей острах примусив його змінити тон? Я думаю, до цього радше спричинилося інтуїтивне відчуття певної співучасти, що поєднувало його та Венсана... Отож він заговорив далі, розігруючи цілком природний тон і з виглядом людини, яка каже: «Мені нема потреби прикидатися перед вами».

– Так от. Я мав із юним Олів’є надзвичайно приємну розмову. Цей хлопець мені дуже подобається.

Пасаван спробував перехопити Венсанів погляд (ніч була не дуже темною), але той дивився просто себе.

– Отже, мій любий Моліньє, маленька послуга, якої я хотів у вас попросити...

Але тут він знову відчув потребу зробити паузу й, так би мовити, на мить відійти від своєї ролі – так ото робить актор, упевнений у своїй владі над публікою і бажаючи показати їй і самому собі, що вона у нього в руках. Тож він нахилився вперед, до Ліліан і промовив дуже голосно, так ніби умисне хотів розголосити конфіденційний характер того, що він сказав і того, що скаже:

– Люба подруго, ви впевнені, що не застудитесь? Ми маємо тут плед, який нам не потрібен...

Потім, не чекаючи відповіді й відкинувшись у глибину авто, ближче до Венсана, повів далі, знову стишивши голос:

– Річ ось у чому. Я хотів би забрати вашого брата влітку до себе. Тож я скажу вам навпростець – які можуть бути недомовки, між нами?.. Я не маю чести бути знайомим із вашими батьками, які, найімовірніше, не дозволять Олів’є поїхати зі мною без вашого активного втручання. Я не сумніваюся, що ви знайдете спосіб навернути їх на мою користь. Ви їх добре знаєте, звичайно ж, і зможете знайти до них підхід. Ви не відмовитеся зробити це для мене?

Він зачекав хвилину і, не дочекавшись відповіді, провадив:

– Послухайте, Венсане... Я скоро покину Париж... і ще достоту не знаю, куди поїду. Я відчуваю цілковиту потребу взяти із собою секретаря... Вам добре відомо, що я засновую журнал. Я говорив про це з Олів’є. Мені здається, він наділений усіма необхідними якостями... Але тут ідеться не лише про мою егоїстичну точку зору: я стверджую, що всі ці якості знайдуть застосування в моєму проекті. Я запропонував йому посаду головного редактора... Головний редактор журналу, в його віці!.. Погодьтеся, що це пропозиція не зовсім звичайна.

– Вона настільки незвичайна, що, боюся, вона трохи налякає моїх батьків, – сказав Венсан, нарешті обернувши до Робера погляд і пильно подивившись на нього.

– Атож. Мабуть, ви маєте рацію. Можливо, ліпше не казати їм про це. Але ж ви могли б показати їм усі вигоди та переваги подорожі, яку я йому пропоную, чи не так? Ваші батьки повинні зрозуміти, що людина в його віці має потребу в тому, щоб подивитися свою країну. Ви домовитеся з ними про це, гаразд?

Він перевів подих, закурив нову сигарету, потім провадив, не змінюючи тон:

– А що ви напевне підете мені назустріч, то я спробую також зробити дещо для вас. Мені здається, я зможу допомогти вам скористатися з деяких переваг, що їх пропонує мені участь в одній надзвичайно вигідній оборудці... що її мій друг, який працює у великому банку, приберігає для кількох привілейованих осіб. Але попрошу вас, щоб це залишилося між нами... Жодного слова про це Ліліан. Річ у тому, що я маю у своєму розпорядженні дуже обмежену кількість можливостей; я не зможу влаштувати підписку водночас для вас і для неї... Ідеться про п’ятдесят тисяч, які ви виграли вчора ввечері...

– Я вже ними розпорядився, – сказав Венсан майже сухим тоном, бо він не забув про застереження Ліліан.

– Гаразд, гаразд... – відразу сказав Робер із відтінком образи в голосі. – Не стану наполягати...

Потім тоном людини, що «зовсім на вас не сердиться», додав:

– Якщо ви зміните свою думку, то не баріться... бо завтра після п’ятої години буде вже пізно.

Венсанове захоплення графом де Пасаваном тільки зросло, після того як він перестав сприймати його всерйоз.