Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)
– Іноді здається, – казав він тихо, – що у світі лишилося так мало краси. Так мало радості. Ти думаєш, що життя у твоєму містечку суворе. Але якби ти бачила те, що бачили ми за його межами… Переможців немає. У такій війні не перемагає ніхто.
Він наче говорив сам до себе. Мої пальці лежали на його плечі. Я відчувала, як ворушаться м’язи під його сорочкою в такт подиху.
– Я добра людина, Софі, – шепотів він. – Для мене важливо, аби ти це розуміла. Аби ми розуміли одне одного.
Музика зупинилася. Він неохоче відпустив мене й відійшов, щоб знову поставити платівку. Він чекав, доки музика почнеться знову, а потім, замість того щоб танцювати, деякий час вдивлявся в мій портрет. Я відчула проблиск надії – може, він усе ж передумає? – але тоді, після секундного вагання, він простягнув руку і м’яко витяг шпильку з мого волосся. І доки я стояла, завмерши, він обережно повитягав їх усі, одну за одною, поклавши на стіл – так що моє волосся вільно розсипалося по плечах. Він майже не пив, але в цю мить, коли він меланхолійно споглядав мене, його погляд був зовсім скляний. Його очі шукали моїх, і в них чаїлося німе питання. Мої ж очі дивилися, не моргаючи, наче в порцелянової ляльки. Але я не відводила погляду.
Коли волосся було остаточно розпущене, він підняв руку і пропустив між пальцями моє пасмо. Він був спокійний, як людина, що остерігається зробити зайвий рух, як мисливець, котрий не бажає сполохати здобич. А тоді ніжно взяв моє обличчя у свої долоні та поцілував мене. Я миттєво запанікувала. Я не знаходила в собі сил відповісти на його поцілунок. Але дозволила його губам розкрити мої губи. Заплющила очі. Від глибокого потрясіння власне тіло здавалося мені чужим. Я відчувала, як його руки змикаються на моїй талії, відчувала, як він штовхає мене назад, до ліжка. І весь цей час внутрішній голос нагадував мені, що це лише угода. Я купую волю своєму чоловікові. Я нічого не мала робити, крім як дихати. Не розплющуючи очей, я лягла на ковдри, які виявилися неймовірно м’якими. Я відчувала, як його руки торкаються моїх стоп, стягуючи з них взуття, як обіймають мої ноги, повільно рухаючись угору, під спідницю. Я відчувала на своєму тілі його погляд, що підіймався все вище.
«Едуарде».
Він цілував мене. Цілував мій рот, груди, оголений живіт. Чути було, як він важко дихає, поринувши у світ своїх фантазій. Він цілував мої коліна, мої обтягнуті панчохами стегна, потім – оголену шкіру, подовгу не віднімаючи губ, наче її близькість слугувала для нього джерелом неземного задоволення.
– Софі, – шепотів він. – О, Софі…
І коли його руки досягли найпотаємнішої ділянки моїх стегон, якась зрадлива частка мого єства прокинулася, сповнилася теплом, яке не мало нічого спільного зі справжнім вогнем пристрасті. Частка мене відвернулася від мого серця і впустила в себе тугу за дотиком чоловічих рук, за вагою іншого тіла над моїм тілом. Коли його губи досліджували мою шкіру, я легко вигнулася йому назустріч і народжений невідомо звідкіля стогін зірвався з моїх губ. Але був миттєво придушений його несамовитим напором, його різким пришвидшеним диханням на моєму обличчі. Мою спідницю було задерто, блузку стягнуто з грудей, і, відчувши його губи на своїх грудях, я, мов та міфічна істота, обернулася на камінь.
Німецькі губи. Німецькі руки.
Тепер він лежав на мені, намертво притискаючи мене своєю вагою до ліжка. Я відчувала, як його руки нетерпляче зривають з мене спідню білизну. Він відштовхнув моє коліно вбік і важко навалився мені на груди. Я відчула, як щось тверде невмолимо впирається мені в ногу. Почувся тріск тканини, що рветься. А тоді, коротко дихнувши, він увійшов у мене, і я міцно заплющила очі і стиснула щелепи, аби не заволати від розпачу.
Поштовх. Поштовх. Поштовх. Я чула, як він хрипить мені на вухо, як його піт стікає моєю шкірою, як металева пряжка дряпає мені стегно. Моє тіло здригалося під поштовхами його тіла. О Боже, що я накоїла? Ще один поштовх. Ще один. Ще один. Мої пальці стискалися, вчепившись у ковдру, думки плутались і стрибали. Якась глибока частина моєї душі збурювала їхню м’яку, важку, теплу гущавину сильніше, ніж усе, що зараз відбувалося. Вкрадена в іншого. Так, як вони крадуть усе. Окупована. Я була окупована. Я зникла. Я була в Парижі, на вулиці Суффло. Сонце сяяло, і, йдучи вулицею, я бачила навколо себе парижанок у їхньому найкращому вбранні та голубів, що гордовито походжали в тінях дерев. Я йшла під руку з моїм чоловіком. Хотіла щось сказати йому, але натомість у мене вирвався короткий схлип. Видіння завмерло й розтануло. І тоді напівсвідомо я зрозуміла, що все скінчилося. Поштовхи уповільнилися, потім зовсім припинились. Усе припинилось. Він. Він більше не був у мені. Обм’якла плоть винувато згорнулася на моєму животі. Я розплющила очі й зустрілася поглядом із комендантом.
Його обличчя палало за кілька дюймів від мого, і на ньому застиг вираз нестерпної муки. Побачивши це, я затримала подих. Я не знала, що мені робити. А його очі між тим впивалися в мене, і він бачив, що я зрозуміла. Він ривком відкотився назад, звільнивши мене від своєї ваги.
– Ти… – почав він.
– Що? – Я похопилася, усвідомивши, що мої груди голі, а спідниця закасана до пояса.
– Твоє обличчя… таке…
Він устав, і я відвела очі, чуючи, як він натягає штани й застібає їх. Він нерухомо дивився вбік, поклавши руку на маківку.
– Я… мені шкода, – почала я, сама не знаючи, за що вибачаюся. – Що я зробила?
– Ти… ти… Я не цього хотів! – Він тицьнув у мене пальцем. – Твоє обличчя…
– Я не розумію! – Я ледь не розізлилась, обурена його несправедливими претензіями. Чи мав він хоч найменше уявлення, що мені довелося витерпіти? Чи знав він, чого мені коштувало дозволити йому торкнутися себе? – Я зробила те, чого ви хотіли!
– Я не хотів тебе такою! Я хотів… – промовив він і розчаровано змахнув рукою. – Я хотів оце! Хотів дівчину, що на картині!
Ми обоє мовчки озирнулися на портрет. Дівчина нерухомо дивилася на нас. Її волосся розметалося по плечах, а обличчя було сповнене виклику, торжества, чуттєвої насолоди. Моє обличчя.
Я натягла спідницю на ноги, застібнула блузку на шиї. Коли я заговорила, мій голос звучав хрипко і тремтів від відчаю.
– Herr Kommandant… я дала вам… усе, що могла дати.
Його очі помутніли, наче море, затягнуте кригою. Його щелепу нервово затіпало.
– Іди геть, – тихо сказав він.
Я кліпнула очима.
– Пробачте, – затинаючись, вимовила я, не відразу зрозумівши, що правильно почула. – Якщо… я можу…
– ІДИ ГЕТЬ! – проревів він. А тоді чіпко схопив мене за плече, впиваючись пальцями в плоть, і потягнув крізь кімнату.
– Моє взуття… мої шалі!
– ГЕТЬ! ІДИ ДО БІСА!
Я лише встигла схопити картину, перед тим як він виштовхав мене у двері. Я впала на коліна на верхній сходинці, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що сталося. За дверима пролунав жахливий тріск. Потім ще один і водночас – дзвін розбитого скла. Я озирнулась. А тоді як була, боса, кинулася вниз по сходах, через подвір’я і геть звідти.
Пішла майже година на те, щоб дістатися додому. За чверть милі я вже не відчувала ніг. На той час, як я добрела до міста, вони настільки заклякли, що я зовсім не помічала, як збивала й різала їх під час довгої подорожі кам’янистою заміською дорогою. Я йшла шкутильгаючи крізь темряву і притискала рукою картину. Я тремтіла у своїй тоненькій блузі. І не відчувала нічого. Дорогою моє потрясіння потрохи відступило, і на його місце прийшло розуміння того, що я накоїла і що втратила. Думки про це не покидали мене ні на мить. Я йшла безлюдними вулицями рідного міста, більше не турбуючись, чи мене хтось бачить.
Я дісталася «Червоного півня» близько першої ночі. Я чула, як міський годинник вибив один-єдиний удар, і на мить спитала себе, чи не було б краще для всіх, якби я взагалі не поверталась. І, поки я стояла там, крихітний вогник блиснув за марлевою фіранкою і хтось відсунув засув по той бік дверей. З’явилась Елен у нічному чепчику, закутана в білу шаль. Вона, мабуть, не спала, чекаючи на мене.
Я підняла очі на неї, мою сестру, і тоді зрозуміла, що вона мала рацію, цілком і повністю. Зрозуміла, що мій учинок наразив усю нашу родину на небезпеку. Я хотіла сказати їй, що мені шкода. Зізнатися, що розумію всю глибину своєї помилки і що моє кохання до Едуарда, відчайдушне бажання бути з ним цілковито засліпило мене, змусило забути про все інше. Але я не могла заговорити. Просто стояла у дверях, утративши дар мови.
Її очі розширилися, коли вона побачила мої голі плечі та босі ноги. Вона простягла руку і затягла мене всередину, зачинивши двері за спиною. Потім огорнула шаллю мої плечі, прибрала волосся з обличчя. Без жодних слів відвела мене на кухню, замкнула двері та розпалила плиту. Зігріла стакан молока і, доки я тримала його в руках (пити я не могла), зняла зі стіни нашу стару олов’яну ванну й поставила її на підлогу перед плитою. Наповнила водою, яку скип’ятила за декілька разів у мідній каструлі. Розстібнула мою блузку, потім зняла через голову натільну сорочку – як роздягають дитину. Розстібнула ззаду мої спідниці, розпустила корсет, потім стягла з мене нижню спідницю, складаючи все на кухонному столі – доки я лишилася зовсім гола. Мене затрусило від холоду. Сестра взяла мене за руку й допомогла увійти у ванну.
Вода обпікала, але я майже не відчула цього. Я опустилась у ванну, занурившись у воду по коліна й плечі, не зважаючи на те, як горять порізи на моїх стопах. А тоді моя сестра закачала рукави, взяла губку і почала намилювати мене – голову, плечі, спину, ноги. Вона купала мене мовчки, ніжними руками обмивала кожну кінцівку, кожну западинку між пальцями, уважно дбаючи про те, щоб не оминути жодного куточка мого тіла. Вона обмивала підошви моїх ніг, ніжно вибираючи найдрібніші камінці, що набилися в порізи. Промивала моє волосся, поливаючи згори черпаком, доки вода не стала збігати зовсім чиста, а тоді розчесала його, прядку за прядкою. Потім узяла губку і витерла сльози, що беззвучно котилися по моїх щоках. За весь цей час вона не промовила ні слова. Нарешті, коли вода почала холонути і я знову затремтіла від холоду, чи виснаження, чи чогось зовсім іншого, вона взяла великий рушник і загорнула мене в нього. Потім обійняла мене, вдягла в нічну сорочку й відвела нагору, щоб вкласти в ліжко.
– О Софі, – чула я її шепіт, провалюючись у сон. Гадаю, навіть тоді я вже знала, яку біду накликала на нас усіх. – Що ти накоїла?
10
Минали дні. Ми з Елен, наче дві акторки, виконували повсякденні обов’язки. Мабуть, звіддаля ми здавалися такими ж, що й завжди, проте нас обох усе більше долала тривога. Жодна з нас не заговорювала про події тієї ночі. Я мало спала, часом лише дві години на добу. Доводилося змушувати себе їсти – шлунок стискало від страху. Здавалося, тіло ось-ось не витримає, та навіть попри це я не могла проковтнути ні шматочка.
Думками я знов і знов поверталася до подій тієї фатальної ночі й картала себе за наївність, дурість, гордість. Адже очевидним було, що саме гордість привела мене до цього. Якби я вдала, що мені лестить увага коменданта, якби поводилась, як дівчина з мого портрета, можливо, я здобула б його прихильність. І тоді могла би врятувати свого чоловіка. Невже це настільки жахлива річ, що я не здатна була цього зробити? Натомість я вхопилася за дурнувату ідею, що, дозволивши перетворити себе на річ, на знаряддя для втіхи, я таким чином зменшую міру своєї невірності. Уявила, ніби так лишаю себе справжню для нас двох. Наче Едуарду не все одно.
Щодня з завмиранням серця я чекала й мовчки спостерігала прихід офіцерів. Коменданта серед них не було. Я боялася зустрічі з ним, але ще більше мене лякала його відсутність і те, що вона могла означати. Якось увечері Елен набралася сміливості й спитала в офіцера з сивиною у вусах про коменданта, але той лише відмахнувся, сказавши, що комендант «надто зайнятий». Ми з сестрою перезирнулись, і я зрозуміла, що їй теж не полегшало від такої відповіді.
Я спостерігала за Елен і місця собі не знаходила від почуття власної провини. Щоразу як вона кидала погляд на дітей, я знала, що вона питає себе про їхню подальшу долю. Якось я стала свідком її розмови з мером. Тихим голосом сестра просила його взяти до себе дітей, якщо з нею щось трапиться. Принаймні так мені здалось, адже мер виглядав приголомшеним, наче сама лише думка про таке глибоко вразила його. Я помітила нові зморшки навколо її очей і біля рота – я знала, що це моя провина.
Найменші діти, здається, й не здогадувалися про наші потаємні страхи. Жан і Мімі гралися, як завжди, ниючи та постійно скаржачись на холод і на дрібні витівки одне одного. Від голоду обоє дуже капризували. Тепер я вже не насмілювалася взяти хоч обрізок із німецьких харчів, але важко було казати їм «ні». Орельєн знов замкнувся в собі. Він їв мовчки і не розмовляв ні з ким із нас. Я гадала, чи він знову бився в школі, але була надто заклопотана, щоб розбиратися в цьому. Одна лиш Едіт розуміла. Ця дівчинка володіла чутливістю вербової лози, за допомогою якої шукають воду. Вона ні на крок не відходила від мене. Уночі вона спала, вчепившись правою рукою в мою нічну сорочку, а прокидаючись, я бачила її великі темні очі, що не зводили погляду з мого обличчя. Коли я ловила своє відображення в дзеркалі, то не впізнавала власного лиця – настільки воно змарніло.
Просочилася новина, що німці захопили ще два міста на північному сході. Наші добові пайки скорочувалися. Кожен день здавався довшим за попередній. Я накривала на стіл, прибирала й готувала, але через загальне виснаження в моїх думках панував суцільний безлад. Може, комендант просто не з’явиться. Може, йому нестерпно соромно бачити мене після того, що між нами сталося. Може, він теж почувається винним. Може, він помер. Може, зараз відчиняться двері й увійде Едуард. Може, завтра скінчиться війна. На цьому я зазвичай зупинялася, щоб сісти й перевести подих.
– Іди нагору й поспи трохи, – шепотіла Елен. Я питала себе, чи вона мене ненавидить. Я б, напевне, зненавиділа, якби була на її місці.
Двічі я виймала зі сховку старі листи, отримані ще до того, як ми стали німецькою територією. Я перечитувала слова Едуарда: про друзів, яких він знайшов, про мізерні пайки та високий бойовий дух – і це було наче розмовляти з привидом. Він надсилав мені слова ніжності, писав, що скоро повернеться і що всі його думки зараз про мене.
Я роблю це заради Франції, але, якщо міркувати егоїстично, я роблю це заради нас — щоб якнайшвидше перетнути вільну Францію та повернутися в обійми своєї дружини. До затишку нашого дому, до нашої студії, до кави в барі «Ліон», до тих днів, коли ми лежали обійнявшись у ліжку і ти передавала мені шматочки очищеного помаранча… Те, що вчора належало до повсякденного домашнього життя, тепер набуло ореолу справжнісінького скарбу. Знаєш, як сильно я мрію приносити тобі каву? Дивитися, як ти розчісуєш волосся? Знаєш, як хочу сидіти за столом навпроти тебе, бачити твій сміх і знати, що то я зробив тебе щасливою? Знов і знов я повертаюся до цих спогадів, щоб знайти в них розраду і не дати собі забути, чому я й досі тут. Бережи себе, заради мене.
Знай, що я назавжди
твій відданий чоловік.
Я перечитувала ці слова і вже з нової причини думала, чи почую його коли-небудь знову.
Я була в льосі й пересувала діжки з елем, коли почула кроки на кам’яних плитах. У дверях з’явилася фігура Елен, затуливши собою світло.
– Прийшов мер. Каже, по тебе німці йдуть.
Моє серце завмерло.
Вона підбігла до розділової стіни й почала витягати з кладки вільні цеглини.
– Ну ж бо, ти можеш утекти через сусідній будинок, якщо поквапишся, – вона працювала швидко, в поспіху дряпаючи нігті об цеглини. Зробивши діру завбільшки з невелику діжку, вона обернулася до мене. Подивилася на свої руки, стягла з пальця обручку й віддала мені, перш ніж скинути шаль з плечей.
– Візьми це. Іди негайно. Я їх затримаю. Але поспішай, Софі, вони вже на майдані.
Я подивилася на обручку у своїй долоні.
– Не можу, – сказала я.
– Чому?
– Що, як він дотримається своєї частини угоди?
– Пан комендант? Угоди? Як, заради Бога, він може дотриматися якоїсь угоди? Вони йдуть по тебе, Софі! Вони йдуть, щоб покарати тебе, ув’язнити в таборі. Ти завдала йому тяжкої образи! Вони йдуть, щоб вислати тебе геть!
– Але подумай лише, Елен. Якби він хотів покарати мене, він наказав би мене розстріляти або провести по вулицях, як він зробив із Ліліан Бетюн.
– Щоб усі дізналися, за що він тебе карає? Останній розум втратила?
– Ні, – мої думки почали прояснюватися. – Він мав час угамувати свій гнів і тепер відсилає мене до Едуарда. Я знаю це.
Вона підштовхнула мене до діри.
– Це не ти кажеш, Софі. Це твоє безсоння, твої страхи, твоя одержимість… Ти швидко повернешся до тями. Але зараз тобі потрібно йти. Мер каже, щоб ти йшла до мадам Пуалан і пересиділа цю ніч у коморі з фальшивою підлогою. Я спробую пізніше надіслати тобі листа.
Я відкинула її руку.
– Ні… ні. Хіба ти не розумієш? Комендант просто не може повернути сюди Едуарда, не викривши себе. Але якщо він відішле мене разом з Едуардом, він може звільнити нас обох.
– Софі! Годі вже розмов!
– Я виконала свою частину угоди.
– ТІКАЙ!
– Ні.
Ми дивились одна на одну в півтемряві.
– Я не піду.
Я взяла її за руку і вклала в її долоню обручку.
На обличчі Елен іще ясніше проступили зморшки.
– Ти не можеш дозволити їм забрати тебе, Софі. Це безумство. Вони відішлють тебе до табору! Чуєш мене? До табору! Місця, яке, за твоїми ж словами, може вбити Едуарда!
Але я ледве чула її. Я випросталася й видихнула. На мене зійшло дивне полегшення: якщо вони йдуть лише по мене, тоді Елен у безпеці і діти теж.
– Я впевнена, що не помилялася в ньому весь цей час. Він усе обміркував на свіжу голову і знає, що попри все я намагалася дотримати слова. Він людина честі. Він казав, що ми друзі.
Моя сестра розридалася.
– Будь ласка, Софі, будь ласка, не роби цього. Ти сама не знаєш, що кажеш. У тебе ще є час… – вона намагалася заступити мені шлях, але я протиснулася повз неї й стала підніматися сходами.
Вони вже були на порозі бару, коли я увійшла. Двоє з них – у формі. У барі відразу повисла тиша, і двадцять пар очей обернулися до мене. Я бачила старого Рене, чия рука тремтіла на краю столу, мадам Лув’є й мадам Дюран, що перемовлялися приглушеними голосами. Мер був з одним із офіцерів, він палко жестикулював, намагаючись переконати німця, що тут, певно, якась помилка.
– Це наказ коменданта, – казав офіцер.
– Але вона нічого не зробила! Це якась маячня!
– Сourage[50]50
Тримайся (фр.).
[Закрыть], Софі! – вигукнув хтось.
Я почувалася, ніби вві сні. Час уповільнився, голоси навколо мене згасали.
Один з офіцерів знаком наказав мені рушати, і я вийшла назовні. Бліде сонячне проміння заливало майдан. На вулиці вже зібралися люди, що чекали побачити причину заворушення в барі. Я зупинилася на мить і роззирнулася навколо, мружачись від денного сяйва після темного льоху. Усе раптом здалося кришталевим, розфарбованим у яскраві кольори – таким воно й закарбувалося в моїй пам’яті. Під стінами поштового відділення стояв священик. Він перехрестився, побачивши вантажівку, яку прислали по мене. Це була, я збагнула, та сама вантажівка, що возила жінок до казарм. Від тієї ночі, здавалося, минуло ціле століття.
Мер кричав:
– Ми цього не дозволимо! Я хочу зареєструвати офіційну скаргу! Це вже виходить за будь-які межі! Я не дозволю вам забрати цю дівчину, не поговоривши спочатку з комендантом!
– Це його наказ.
Невеликий гурт старших людей почав оточувати чоловіків, наче намагаючись утворити живий бар’єр.
– Ви не смієте переслідувати невинних жінок! – виголошувала мадам Лув’є. – Ви забираєте її дім, перетворюєте її на свою служницю, а тепер хочете ув’язнити її? Без жодної на те причини?
– Софі, ось, – поряд з’явилася сестра. – Візьми хоча б свої речі.
Вона дала мені в руки тісно набиту полотняну торбину, зібрану нашвидкуруч.
– Просто бережи себе. Чуєш? Бережи себе і повертайся до нас.
Юрба обурено загомоніла. Гнівні, гарячкові нарікання розповзалися навкруги, охоплюючи все більше людей. Я кинула погляд убік і побачила Орельєна, чиє обличчя палало від гніву. Він стояв на бруківці поряд із месьє Сюелем. Я аж ніяк не хотіла, аби він втручався. Якщо зараз він збунтується проти німців, це буде катастрофа. Не можна було допустити, щоб Елен лишилася без помічника на наступні кілька місяців. Я проштовхалася до нього.
– Орельєне, ти єдиний чоловік у домі. Ти маєш дбати про все, коли я піду, – почала була я, але він перебив мене.
– Ти сама винна! – вибухнув він. – Я знаю, що ти зробила! Я знаю, що ти зробила з тим німцем!
Усе зупинилось. Я дивилася на брата, чиє обличчя було викривлене від гніву й муки.
– Я чув, як ви розмовляли з Елен. Я бачив, як ти повернулася тієї ночі!
Усі навколо перезиралися.
«Невже Орельєн Бессетт щойно сказав те, про що я думаю?»
– Це зовсім не… – почала я, але він розвернувся й кинувся до бару.
Повисла нова тиша. Звинувачення Орельєна пошепки передавалося з вуст у вуста. Я помітила те, які вражені обличчя людей навколо і як злякано відвернулась Елен. Тепер я була Ліліан Бетюн. Ось тільки не мала пом’якшувальних обставин у вигляді спротиву. Напруга навколо мене відчутно зросла.
Рука Елен торкнулася моєї.
– Краще б ти пішла, – шепотіла вона, і її голос тремтів. – Краще б пішла, Софі…
Вона намагалась обійняти мене, але її відтягли.
Один із німців схопив мене за руку і підштовхнув до кузова вантажівки. Хтось щось вигукнув здаля, проте я не змогла розібрати, чи був це вигук протесту проти німців, чи якесь лайливе слово, адресоване мені. А тоді я почула: «Putain! Putain![51]51
Шльондра! Шльондра! (фр.)
[Закрыть]» – і здригнулася.
«Він відсилає мене до Едуарда, – казала я собі, в той час як моє серце готове було вирватися з грудей. – Я знаю, що це так. Я повинна зберігати віру».
А тоді я почула її, її голос, що прорізав тишу.
– Софі! – дитячий голос, болісний і пронизливий. – Софі! Софі!
Едіт прорвалася крізь юрбу і кинулася до мене, схопивши мене за руку.
– Не йди. Ти обіцяла, що не підеш.
Це було найдовше з усього, що вона промовила, відколи оселилася в нас. Я глитнула, і мої очі сповнилися сліз. Я схилилася та обхопила її руками. Як я могла її покинути? Думки попливли, і я вже нічого не відчувала, крім дотику її маленьких ручок.
А тоді я підняла очі й побачила, як дивляться на дівчинку німецькі солдати, відсторонено споглядаючи всю сцену. Я пригладила її волосся.
– Едіт, ти повинна залишатися з Елен і бути сміливою. Ми з твоєю maman повернемось по тебе. Обіцяю.
Вона не вірила. Її очі були розширені від страху.
– Нічого поганого зі мною не станеться. Обіцяю. Я їду побачитися з моїм чоловіком.
Я намагалася надати своєму голосу впевненості, аби вона повірила мені.
– Ні, – сказала вона і ще міцніше стиснула мене. – Ні, будь ласка, не залишай мене.
Моє серце рвалося. Подумки я благала сестру:
«Забери її звідси. Не дай їй це бачити».
Елен відірвала її пальці від мене. Вона неприховано ридала.
– Будь ласка, не забирайте мою сестру, – благала вона солдатів, відтягуючи Едіт. – Вона не при своєму розумі. Будь ласка, не забирайте мою сестру. Вона на це не заслуговує.
Мер обійняв її рукою за плечі, але його обличчя було збентежене. Слова Орельєна геть позбавили його бойового настрою.
– Зі мною буде все гаразд, Едіт. Будь сильною, – гукнула я, перекрикуючи гамір. Тоді хтось плюнув у мене, і я побачила тонку огидну цівку в себе на рукаві. Юрба глузливо загиготіла. І тут мене охопила паніка.
– Елен? – гукнула я. – Елен?
Німецькі руки грубо заштовхнули мене до кузова. Я опинилась у цілковитій темряві на дерев’яній лавці. Один із солдатів сів навпроти мене, поклавши рушницю на згин ліктя. Брезентова запона впала, двигун заревів. Шум іззовні наростав, а з ним і гомін юрби, наче це розв’язало руки всім охочим принизити мене. Я швидко спитала себе, чи не варто мені кинутися крізь маленьку пройму в брезенті, але тоді почула: «Хвойда!», а слідом за цим – тоненький вереск Едіт і різкий удар каменя, що влучив у бік вантажівки, викликавши гнівний вигук німецького солдата. Я здригнулася від наступного удару просто в мене за спиною. Німець не зводив із мене очей. Я побачила зневажливу посмішку на його обличчі й зрозуміла, яку страшну помилку скоїла.
Я сиділа, стискаючи сумку в руках. Мене затрусило. Машина від’їжджала, і я не намагалася підняти запону, щоб визирнути назовні. Я не хотіла відчути на собі погляди всього міста. Не хотіла чути їхній присуд. Я сиділа над вигином колеса і, повільно схиляючи голову на руки, шепотіла собі:
«Едуарде, Едуарде, Едуарде».
І ще:
«Мені шкода».
У кого й за що я прошу вибачення, я й сама не знала.
Лише коли ми досягли околиці міста, я насмілилася визирнути назовні. Крізь тремтливий отвір у брезенті я побачила лише червону вивіску «Червоного півня», що сяяла під зимовим сонцем, і яскраво-синю пляму сукні Едіт на краю юрби. Вони ставали все меншими й меншими, доки, як усе місто, не зникли з очей.
