Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)
– Відколи це ти почав називати мене леді? — пожартувала я, але йому було не до жартів. Дейнз важко сів на край моєї койки і опустив голову, сховавши обличчя в долонях. І тоді я побачила, як затремтіли його плечі. Я стояла перед ним, не знаючи, що робити. Нарешті я витягла з сумочки цигарку, запалила її та простягла йому. Вдячним жестом він узяв її й витер очі, не піднімаючи голови.
І тоді я відчула легку знервованість, а, повірте, я ніколи не нервую.
– Просто… дякую тобі за сьогодні, це все. Хлопці казали, ти зробила чудову роботу.
Не знаю, чому я не розповіла йому про картину. Напевне, я мала це зробити, але, зрештою, вона не належала до творів із цього злощасного складу. Тій старій німкені було начхати, що станеться з картиною, аби лише ця дівчина більше не витріщалася на неї.
Бо знаєте що? Потай мені подобалася сама думка про те, щоб володіти картиною, здатною похитнути шлюб. І я сказала б, що вона красива. Я не можу відвести від неї очей. Зважаючи на все, що відбувалося навколо, приємно мати можливість дивитися на щось красиве.
Коли Маріанн Ендрюз закриває перед собою журнал, у судовій залі панує суцільна тиша. Лів настільки зосереджена, що мало не непритомніє. Вона крадькома дивиться вбік і бачить Пола, який подався вперед, упираючись ліктями в коліна. Поряд із ним Джейні Дікінсон щось розлючено пише в блокноті.
«Сумочка!»
З місця підіймається Анджела Сільвер.
– Давайте дещо уточнимо, міз Ендрюз. Картина, відома вам як «Дівчина, яку ти покинув», не була на складському приміщені, коли ваша мати отримала її, і ніколи не перебувала там раніше.
– Так, мем.
– Ще раз наголосимо: в той час як складське приміщення було повне реквізованих творів мистецтва, крадених творів мистецтва, ця конкретна картина була подарована вашій матері, навіть не на території самого складу.
– Так, мем. Однією німецькою пані. Як і зазначено в щоденнику.
– Ваша честь, цей щоденник, написаний рукою самої Луанн Бейкер, без сумніву, доводить, що картина ніколи не перебувала в збірному пункті. Картину віддала жінка, яка ніколи не хотіла володіти нею. Просто віддала. Якою б не була причина: химерні жіночі ревнощі на сексуальному ґрунті, почуття давньої образи – ми ніколи про неї не дізнаємось. Важливим для нас є те, що, як ми сьогодні чули, картина, яку ледь не знищили, була передана в дар. Ваша честь, протягом останніх двох тижнів стало цілком зрозуміло, що історія картини є неповною, – утім це стосується багатьох картин, що пережили більшу частину того буремного століття. Що можна без сумніву стверджувати вже зараз, то це що останні дві передачі картини відбулися без жодних порушень закону. Девід Голстон легально придбав її в подарунок дружині в 1997 році, і вона має розписку, яка це доводить. Луанн Бейкер, попередня власниця картини, отримала її в 1945 році, і на доказ цього ми маємо її власне письмове свідчення – свідчення жінки, відомої своєю чесністю й сумлінністю. Із цієї причини ми стверджуємо, що картина «Дівчина, яку ти покинув» має залишатися в теперішньої власниці. Відібрати її однозначно буде насмішкою з закону.
Анджела Сільвер сідає. Пол підіймає очі. У ту мить, коли їхні погляди перетинаються, Лів упевнена, що бачить на його губах легеньку усмішку.
Суд переривається на обід. Почепивши улюблену синю сумочку на згин ліктя, Маріанн палить на задніх сходах і роздивляється сіру вулицю крізь вікно.
– Хіба це було не дивовижно? – промовляє вона тоном змовниці, побачивши Лів.
– Ви були блискучі.
– О Господи. Маю зізнатись – я отримала насолоду. Нехай тепер вдавляться тими словами, що наговорили про мою матір. Я знала, що вона ніколи не взяла б те, що їй не належить, – жінка киває і струшує попіл із цигарки. – Знаєте, її називали «безстрашна міс Бейкер».
Лів мовчки схиляється на поруччя і підіймає комір від холоду. Маріанн випалює останню цигарку, роблячи довгі сердиті затяжки.
– Це ж був він, хіба не так? – нарешті питає Лів, дивлячись прямо перед собою.
– О люба, я обіцяла, що ні словом не прохоплюся, – Маріанн розвертається до неї з гримасою на обличчі. – Треба було вранці дати собі копняка. Але, звичайно, це був він. Бідолашний хлопець зовсім голову через вас втратив.
Слово бере Крістофер Дженкс.
– Міз Ендрюз, просте запитання. Ваша мати не питала, як звуть цю дивовижно щедру пані?
Маріанн Ендрюз кліпає очима.
– Не маю жодного уявлення.
Лів не може відірвати очей від Пола.
«Ти зробив це заради мене?» – мовчки питає вона. Хоч як дивно, він більше не намагається зустрітися з нею поглядом. Він сидить поряд із Джейні Дікінсон, почуваючись явно незручно, постійно дивиться на годинник і кидає погляд на двері. Лів не уявляє, що скаже йому.
– Надто незвичайний дарунок, щоб приймати його, не знаючи, від кого.
– Що ж, шалений дарунок у шалені часи. Шкода, що вас там не було.
У судовій залі лунають стишені смішки. Маріанн Ендрюз злегка пританцьовує на місці. Лів здається, що жінка поховала в собі справжню артистку.
– А й справді. Ви прочитали всі щоденники вашої матері?
– О Господи, ні, – відповідає жінка. – Там записи за тридцять років праці. Ми… я… відшукала їх лише вчора ввечері, – вона кидає швидкий погляд на лави. – Але ми знайшли найважливіший уривок. Той, у якому мамі подарували картину. Ось чому я принесла його сюди, – жінка робить відчутний акцент на слові «подарували», мигцем дивлячись на Лів і киваючи до себе.
– Отже, ви ще не читали щоденника Луанн Бейкер за 1948 рік?
Настає коротка тиша. Лів відчуває, як Генрі тягнеться до своїх паперів.
Дженкс простягає руку, й адвокат передає йому аркуш.
– Мілорде, чи можу я попросити вас відкрити запис за одинадцяте травня 1948 року, під заголовком «Переїзд»?
– Що вони роблять? – Лів нарешті знов повертається думками до суду. Вона нахиляється до Генрі, який пильно продивляється сторінки.
– Шукаю, – пошепки відгукується він.
– У цьому місці Луанн Бейкер описує переїзд із Ньюарка в окрузі Ессекс до Седл-Рівер.
– Саме так, – каже Маріанн. – Седл-Рівер. Там я і зросла.
– Так… Як ви зараз побачите, вона змальовує переїзд у всіх подробицях. Вона згадує, як намагалася відшукати свої пательні, згадує весь жах перебування серед неспакованих коробок. Гадаю, нам усім це знайоме. Та, мабуть, найбільше нас зацікавить те, як вона походжала новим будинком, намагаючись… – він робить паузу, урочисто готуючись передати написане слово в слово: – «намагаючись знайти ідеальне місце для картини Лізл».
Лізл.
Лів бачить, як журналісти кидаються гортати свої записники. І з моторошним відчуттям розуміє, що вже знає це ім’я.
– Чорт, – лається Генрі.
Дженкс теж чудово знає це ім’я. Люди Шона Флагерті випередили їх. Мабуть, усією командою читали щоденники під час обідньої перерви.
– А зараз я хотів би привернути увагу вашої честі до реєстрів, які вела німецька армія протягом Першої світової війни. Комендантом, який квартирував у Сент-Перонні з 1916 року і який привів свої війська до «Червоного півня», був чоловік на ім’я Фрідріх Генкен, – він робить паузу, аби всі встигли усвідомити почуте. – Згідно з реєстром, комендант, розміщений на той час у тій місцевості, комендант, який захоплювався портретом дружини Едуарда Лефевра, і був той самий Фрідріх Генкен. А зараз я хотів би надати суду дані перепису населення в районі Берхтесґадену за 1945 рік. Колишній комендант Фрідріх Генкен оселився в цій місцевості після виходу на пенсію разом із дружиною Лізл. Лише за кілька вулиць від складського приміщення збірного пункту. Зазначено також, що його дружина помітно кульгала – внаслідок перенесеного в дитинстві поліомієліту.
І знов піднімається королівський адвокат.
– Це знов-таки не має прямого стосунку до справи.
– Містер і місіс Генкени. Ваша честь, ми стверджуємо, що комендант Фрідріх Генкен забрав картину з «Червоного півня» в 1917 році. Він приніс її додому, припустімо, всупереч волі дружини, яка мала всі підстави заперечувати проти настільки… ефектного зображення іншої жінки. Картина перебувала там до самої його смерті, після чого його дружина так сильно бажала її позбутися, що віднесла за кілька вулиць, туди, де, як вона знала, зберігалися мільйони інших картин і де вона неодмінно мала загубитись і більше ніколи нікому не потрапляти на очі.
Анджела Сільвер сідає.
Дженкс продовжує – він явно відчуває друге дихання:
– Міз Ендрюз, повернімося до спогадів вашої матері про ті часи. Чи не могли б ви зачитати наступний абзац? Будь ласка. Це – для протоколу – уривок із того самого запису. У ньому Луанн Бейкер, вочевидь, знаходить те, що вважає ідеальним місцем для «Дівчини», як вона називає картину.
Відколи я повісила її в передпокої, вона виглядає на своєму місці. Прямі сонячні промені її не торкаються, але м’яке світло з оберненого на південь вікна надає її кольорам особливого сяйва. Хай там як, вона має цілком щасливий вигляд.
Тепер, незнайома з материними словами, Маріанн читає дуже повільно. Вона кидає погляд на Лів, і в її очах угадується вибачення – наче вона вже зрозуміла, куди все це приведе.
Я забила гвіздки сама (коли це робить Говард, він неодмінно вивертає цілий шмат штукатурки завбільшки з кулак), та коли вже я зібралася повісити її, щось змусило мене перевернути картину і ще раз глянути на її зворотний бік. І я знов подумала про ту бідолашну жінку, про її сумне, озлоблене старе обличчя. І згадала дещо, про що зовсім забула після війни.
Я завжди вважала, що це дрібниця. Та коли Лізл простягла мені картину, вона швидко відсмикнула її, наче передумала. Потім стала щось терти на зворотному боці, наче намагаючись знищити це. Вона терла й терла, як шалена. Терла так сильно, що, мабуть, завдала собі відчутного болю.
Зала слухає в повній тиші.
Тож тепер, як тоді, я знову глянула на зворотний бік картини. І саме з цієї причини я питала себе, чи була ця бідолашна жінка при здоровому глузді, коли віддавала її. Адже скільки не дивись іззаду на картину, окрім назви там немає анічогісінько, лише змазаний слід від крейди.
Хіба не погано приймати щось у людини, яка несповна розуму? Я досі не знаю, що тут відповісти. Кажучи правду, в ті часи світ здавався настільки божевільним — з усім тим, що відбувалося в таборах, що змушувало дорослих чоловіків плакати, з моєю несподіваною вартою на захисті чужих цінностей на мільярд доларів — що стара Лізл, яка до крові стерла пальці об ніщо, виглядала цілком нормальною.
– Ваша честь, ми припускаємо, що все це, а також той факт, що Лізл не повідомила своє прізвище, чітко доводить, що хтось намагався приховати або навіть знищити будь-яку згадку про те, звідки взялася картина. Що ж, зусилля не пропали марно.
Він робить паузу, під час якої член його команди адвокатів перетинає залу суду і простягає йому аркуш. Прочитавши його, він глибоко вдихає і обводить очима аудиторію.
– Дані німецького перепису, які ми щойно отримали, демонструють, що невдовзі після прибуття до табору Штрьоен Софі Лефевр заразилась іспанським грипом. Невдовзі після того вона померла.
Крізь шум у вухах Лів чує його слова, і ті, наче удар, луною відгукуються в її тілі.
– Ваша честь, як ми почули в цьому суді, величезну несправедливість було вчинено проти Софі. І так само величезної несправедливості зазнали її нащадки. У неї відібрали її чоловіка, гідність і, нарешті, життя. Украли. А те єдине, що лишилось, – її портрет – згідно з усіма доказами, відібрав у її родини той самий чоловік, який завдав їй величезної кривди. Існує єдиний, хоч і запізнілий спосіб виправити цю кривду – картину має бути повернено родині Лефеврів.
Останніх слів вона майже не чує. Пол сидить, стиснувши голову долонями. Лів дивиться на Джейні Дікінсон, і коли їхні погляди перетинаються, майже без подиву розуміє: вона не єдина, для кого в цьому суді ставки більші за картину.
Цього разу навіть Генрі залишає суд у пригніченому настрої. Лів почувається так, ніби всі вони щойно потрапили під вантажівку.
Софі померла в таборах. Хвора й самотня. Так і не побачивши свого чоловіка.
Вона дивиться на Лефеврів, які всміхаються на тому боці зали, і намагається бути великодушною. Хоче пройнятись відчуттям, ніби тут і справді йдеться про відшкодування страшної кривди. Та вона пригадує слова Філіппа Бессетта – про те, як родина заборонила навіть згадувати ім’я дівчини. Їй здається, що Софі от-от удруге віддадуть на поталу ворогам. Дивне відчуття втрати охоплює її.
– Послухайте, ще невідомо, як вирішить суддя, – каже Генрі, побачивши її біля поста охорони в задній частині будівлі. – Намагайтесь не дуже цим перейматися протягом вихідних. Зараз ми більше нічого не можемо вдіяти.
Вона пробує всміхнутись йому.
– Дякую, Генрі, – каже вона. – Я… я вам зателефоную.
Дивне відчуття виникає надворі, під променями зимового сонця, – наче за той час, що вони провели в стінах будівлі, минув не один день, а набагато більше. Лів здається, ніби вона перенеслася сюди прямо з 1945 року. Генрі викликає їй таксі, а потім іде, кивнувши на прощання. І в цю мить біля поста охорони вона помічає його. Схоже, він чекав тут саме на неї. Швидким кроком він наближається до Лів.
– Пробач, – каже він. Його обличчя похмуре.
– Поле, облиш…
– Я справді думав… Пробач мені за все.
Їхні погляди ще раз зустрічаються, наостанок, і він іде – не помічаючи перед собою ані гульвіс, що вивалюють із пабу «Сім зірок», ані помічників адвокатів, що тягнуть за собою цілі візки документів. Лів помічає його похилені плечі, незвично похнюплену голову – і після всього, що сьогодні трапилося, ця мить стає вирішальною для неї.
– Поле! – вона намагається перекричати потік машин. – Поле!
Він обертається. Навіть звідси вона бачить зіниці його очей.
– Я знаю.
На хвилину він завмирає на місці – високий, трохи надламаний чоловік у гарному костюмі.
– Я знаю. Дякую тобі… що спробував.
Іноді в житті настає суцільна смуга перешкод, коли головне – не припиняти рухатися далі. А іноді, раптом усвідомлює вона, головне – лише безоглядно вірити.
– Може… може, якось підемо вип’ємо разом? – вона глитає. – Навіть зараз?
Він опускає погляд, розмірковуючи, потім знову дивиться на неї.
– Даси мені одну хвилину?
Він прямує назад до сходів будівлі. Вона бачить Джейні Дікінсон, занурену в розмову з адвокатом. Пол торкається її ліктя, і вони швидко перемовляються. Лів відчуває побоювання. «Що він їй каже?» – тривожно питає внутрішній голос. І тоді вона відвертається й сідає в таксі, намагаючись угамувати неспокій. Коли вона знову визирає у вікно, Пол широким кроком збігає вниз сходами, обмотуючи шарф навколо шиї. Джейні Дікінсон ошелешено дивиться на таксі, стискаючи папери в безвільних руках.
Він відчиняє дверцята таксі й забирається всередину, гучно зачиняючи їх за собою.
– Я звільнився, – каже він. А тоді видихає і бере її за руку. – Гаразд. То куди ми їдемо?
32
Коли Ґреґ відчиняє двері, його обличчя не виказує жодного подиву.
– Вітаю знову, міс Лів, – каже він, наче її поява на порозі їхньої квартири цілком очікувана. Він відступає від дверей, і Пол знімає пальто з її плечей, прикрикуючи на собак, що радісно кинулися вітатися з нею. – Я остаточно зіпсував ризото, але Джейк каже, байдуже – він усе одно не любить грибів. Тож ми думаємо: як щодо піци?
– Піца – чудово. Я пригощаю, – каже Пол. – Мабуть, ми не скоро зможемо дозволити собі це знову.
Майже всю дорогу вздовж Фліт-стріт вони трималися за руки й зачаровано мовчали. «Ти втратив через мене роботу, – нарешті каже вона. – І свої великі комісійні. І шанс придбати більшу квартиру для твого сина». Він дивився прямо перед собою. «Це все не твоя провина. Я просто пішов».
Ґреґ підіймає брову.
– На кухні є пляшка червоного вина, відкоркована десь о пів на п’яту. І це, звичайно ж, ніяк не пов’язане з тим, що я весь день доглядаю племінника. Правильно, Джейку?
– Ґреґ каже, в цьому домі о п’ятій завжди п’ють вино, – лунає з іншої кімнати хлоп’ячий голос.
– Ябеда, – відгукується Ґреґ. А тоді звертається до Лів:
– О ні. Я не можу дозволити вам пити. Згадайте, що сталося минулого разу, коли ви напилися в нашій компанії. Ви обернули мого чутливого старшого братика на мрійливого сентиментального голубка.
– І я змушений знов тобі нагадати, що в цій країні слово «голубок» означає дещо інше, – каже Пол, проводжаючи її на кухню. – Лів, ти тут поки що звикни трохи. Ґреґ має власний підхід до оздоблення інтер’єру, за принципом «що більше, то краще». Від нього не дочекаєшся мінімалізму.
– Я прагну, щоб мій маленький дім відображував мою особистість. І так, він не tabula rasa[79]79
Чиста дошка (лат.).
[Закрыть].
– Тут гарно, – каже вона, споглядаючи різнокольорові стіни, сміливі естампи і крихітні фотографії навколо себе. І почувається на диво зручно в цій маленькій квартирі, що нагадує будинок залізничника з гучною музикою та незліченною кількістю улюблених дрібничок, якими заставлено всі полички й завішено всі стіни. І з дитиною, яка розляглася на килимку перед телевізором.
– Хей, – гукає йому Пол, заходячи у вітальню. Хлопчик одразу перевертається на спину, наче цуценя.
– Татку.
Він дивиться на неї, і вона бореться з миттєвим бажанням відпустити руку Пола, коли хлопець роздивляється її.
– Ви та сама дівчина, що була тут уранці? – за хвилину каже він.
– Сподіваюся. Хіба що заходила ще одна.
– Не думаю, – відповів Джейк. – Я гадав, вони вас просто розчавлять.
– Мені теж у якусь мить так здалося.
Хлопчик іще хвилину роздивляється її.
– Татко набризкався одеколоном, коли зустрічався з вами минулого разу.
– То був засіб після гоління, – сказав Пол, нахиляючись, щоб поцілувати його. – Ябеда.
Отже, це і є міні-Пол, з приємністю відзначає вона.
– Це Лів. Лів, знайомся, це Джейк.
Вона простягає руку.
– Я знаю небагато людей твого віку, тож, мабуть, казатиму страшенно неприкольні речі, але я дуже рада познайомитися з тобою.
– Усе гаразд. Я звик.
З’являється Ґреґ і подає їй келих червоного вина. Його погляд перестрибує з неї на Пола.
– І що це все означає? Добросердечну згоду між ворожими фракціями? Чи ви тепер… таємні спільники?
Лів здивовано моргає, почувши такі слова. І озирається на Пола.
– До біса роботу, – каже він тихо, і його рука стискає її долоню. – Я лише знаю, що, коли ти не зі мною, я стаю нестерпним і скаженію з будь-якого приводу.
– Ні, – каже вона і розуміє, що всміхається. – Він лише зрозумів, що весь час був не на тому боці.
Коли Енді, хлопець Ґреґа, приїздить на Елвін-стріт, вони опиняються вп’ятьох у маленькому приміщенні, але при цьому не відчувають тісноти. Сидячи поряд із невеличкою вежею зі шматочків піци, Лів думає про холодний Скляний будинок на вершині колишнього складу, і раптом він настільки асоціюється з судовим процесом, з усіма її нещастями, що вона не бажає повертатися додому.
Вона не хоче дивитися в обличчя Софі, знаючи, що має незабаром статися. Сидячи в тісному колі напівзнайомих людей, вона грає з ними в ігри, сміється з родинних жартів і раптом розуміє: цей нескінченний подив походить із відчуття, що, попри все, вона щаслива – і такою щасливою не пам’ятає себе вже довгі роки.
А ще Пол. Пол, якого сьогоднішні події підкосили майже фізично, наче це він, а не вона втратив усе, що мав. Щоразу як він обертається до неї, щось відгукується в її тілі – так, наче воно заново налаштовується на відчуття щастя.
«Усе гаразд?» – питає його погляд.
«Так», – мовчки відповідає вона, і це правда.
– Отже, що буде в понеділок? – питає Ґреґ, коли вони сидять за столом. Він саме показував їм зразки тканин для нового кольорового оздоблення бару. Стіл засипаний крихтами і заставлений напівпорожніми келихами з вином. – Тобі доведеться передати їм картину? А ти точно програєш?
Лів дивиться на Пола.
– Гадаю, так, – каже вона. – Я лише намагаюся змиритися з думкою про те, щоб… прийняти все це, – вона раптом відчуває, як стискає горло, і посміхається, намагаючись здолати це відчуття.
Ґреґ простягає до неї руку.
– О, люба. Мені шкода. Я не хотів тебе засмутити.
Вона знизує плечима.
– Усе гаразд. Справді. Вона мені більше не належить. Я мала зрозуміти це вже давно. Гадаю, я… я просто не хотіла помічати те, що в мене перед очима.
– Принаймні в тебе залишається будинок, – каже Ґреґ. – Пол розповідав мені, як він захоплює.
Він ловить на собі попереджувальний погляд Пола.
– Що? Їй не треба було знати, що ти постійно торочиш про неї? Та ми що, п’ятикласники?
Пол миттєво ніяковіє.
– О, – зітхає вона. – Насправді, ні. Будинку в мене немає.
– Що?
– Його виставлено на продаж.
Пол остаточно замовкає.
– Я маю продати його, щоб сплатити за послуги адвокатів.
– Тобі ж вистачить коштів, щоб придбати інше житло, так?
– Поки що не знаю.
– Але ж цей будинок…
– Уже закладений, до останнього гвіздка. І, вочевидь, потребує ремонту. Я нічого з ним не робила, відколи Девід помер. Очевидно, що дивовижне імпортне скло з термічними якостями не може триматися вічно, навіть якщо Девід покладав на нього такі надії.
Пол стискає щелепи. Потім різко відсуває стілець і виходить із-за столу.
Лів розгублено дивиться на Ґреґа й Енді, потім на двері.
– Пішов у сад, напевне, – каже Ґреґ, піднявши брову. – Той сад завбільшки з носовичок. Ти його не загубиш.
А потім, коли вона встає, він бурмоче:
– Просто жах, як мило ти розправляєшся з моїм великим братиком. Хотів би я мати твій хист, коли мені було чотирнадцять.
Він стоїть у внутрішньому дворику, заставленому глиняними вазонами з клочкуватими рослинами, хирлявими від морозу. Відвернувшись від неї, він нишпорить у кишенях. Вигляд у нього пригнічений.
– Отже, ти все втратила. Через мене.
– Як ти вже казав: якби не ти, це був би хтось інший.
– Про що я думав? Про що, в біса, я думав?
– Ти лише виконував свою роботу.
Він торкається рукою щелепи.
– Знаєш що? Ти справді не маєш мене втішати.
– Я в порядку. Чесно.
– Як ти можеш бути в порядку? Я не був би в порядку. Я б збожеволів. О Господи Ісусе, – у його голосі проривається розпач.
Вона чекає, а потім бере його за руку й підводить до маленького столика. Крижаний холод металу відчувається навіть крізь одяг. Вона підсуває стілець ближче до нього і сідає, колінами між його колін, чекаючи, доки він буде готовий слухати.
– Поле.
Його обличчя незворушне.
– Поле, подивись на мене. Ти маєш зрозуміти. Найгірше, що могло статися зі мною, вже сталося.
Він піднімає погляд на неї.
Вона глитає, знаючи, що наступні слова застрягатимуть у горлі. А може, просто не народяться.
– Чотири роки тому ми з Девідом лягли спати як завжди – почистили зуби, почитали книжки на ніч, побалакали про ресторан, куди збиралися піти наступного дня… А коли вранці я прокинулася, він лежав поряд зі мною холодний. Синій. Я не… Я не відчула, як він пішов. Не мала навіть можливості попрощатися…
Вона ненадовго замовкає.
– Ти можеш собі уявити, як це – жити, знаючи, що людина, яку ти кохала найбільше, помирала поруч із тобою, а ти все проспала? Що ти, можливо, могла допомогти йому? Урятувати його? А ти й не знала, що він дивиться на тебе, мовчки благаючи про… – слова обриваються. Їй перехоплює подих, і Лів відчуває, що її от-от накриє хвилею знайомого розпачу.
Він повільно тягнеться до неї і бере її руки у свої, чекаючи, доки вона зможе говорити далі.
– Я думала, що настав кінець світу. Думала, що нічого доброго зі мною вже ніколи не станеться. Гадала, що, якщо втрачу пильність, може трапитися що завгодно. Я не їла. Не виходила з дому. Не хотіла нікого бачити. Але я вижила, Поле. На свій власний подив, я це пережила. А життя… що ж, життя поступово повернулося до норми.
Вона нахиляється ближче до нього.
– Тож усе це… Картина, будинок… Коли я почула, що трапилося з Софі, мене раптом осяйнуло. Це все лише речі. Чесно, вони можуть забрати їх усі. Єдине, що має значення, це люди, – вона дивиться на руки, і її голос зривається. – А що по-справжньому має значення, то це ті, кого ми любимо.
Він не промовляє жодного слова, але низько схиляє голову, торкаючись її голови. Вони сидять у зимовому саду і вдихають чорнильного кольору повітря, прислухаючись до дитячого сміху, що приглушено лунає з будинку. Вулицею розгортається повна звукова палітра вечірнього міста: брязкіт каструль на далеких кухнях, телевізори, що вмикаються скрізь, стукіт автомобільних дверцят, гавкіт собаки на якогось невидимого порушника. Життя у своїй дикій розмаїтій цілісності.
– Я все виправлю, – тихо каже він.
– Ти вже виправив.
– Ні. Я зроблю це.
Сльози збігають по її щоках. Лів гадки не має, звідки вони взялись. У його блакитних очах читається несподіваний спокій. Він бере її обличчя у свої долоні і цілує її, цілує сльози на її щоках. Його губи ніжно торкаються її шкіри, і в цих дотиках ховаються обіцянки щастя в майбутньому. Він цілує її, доки вони обидва не всміхаються. Вона зовсім не відчуває ніг.
– Я маю йти додому. Завтра прийдуть покупці, – каже вона, неохоче вислизаючи з його обіймів.
Десь там, на іншому кінці міста, стоїть порожнім Скляний будинок. Її все ще не вабить думка про те, щоб повернутися туди. У глибині душі Лів чекає, що він заперечуватиме.
– Ти… ти не хотів би поїхати зі мною? Джейк може переночувати в гостьовій кімнаті. Я покажу йому, як відчиняється й зачиняється дах. Може, зароблю кілька очок на свою користь.
Він відводить очі.
– Не можу, – коротко каже він. А потім додає: – Тобто, я б з радістю. Але…
– Я побачу тебе на вихідних?
– Я маю доглядати Джейка, але… обов’язково. Ми щось вигадаємо.
Схоже, що його думки зайняті чимось іншим. Вона бачить тінь сумніву на його обличчі. «Чи зможемо ми колись пробачити те, як дорого коштували одне одному?» – думає вона і відчуває тремтіння, яке не має жодного стосунку до холоду.
– Я відвезу тебе додому, – каже він. Мить збентеження минає.
У будинку, куди вона повертається, панує тиша. Лів замикає двері, відкладає ключі і проходить на кухню. Звук її кроків лунко розлягається над плиткою підлоги. Важко повірити, що вона пішла звідси лише вранці: здається, ніби ціле життя минуло.
Вона натискає кнопку автовідповідача. Повідомлення від агента з нерухомості. Набундюченим тоном він сповіщає, що наступного дня покупці збираються прислати свого архітектора. Висловлює сподівання, що в неї все гаразд.
Журналіст із невідомого часопису про мистецтво хоче взяти в неї інтерв’ю щодо справи Лефеврів.
Банківський менеджер. Його, на щастя, не торкнувся галас, піднятий у газетах. Чи не могла б вона зателефонувати, як тільки буде зручно, щоб обговорити її ситуацію з перевищенням кредитного ліміту? Це вже третя спроба зв’язатися з нею, наголошує він.
Одне повідомлення від батька, який цілує її. «Керолайн каже: хай усі вони йдуть під три чорти».
Лише зараз Лів чує віддалені ритмічні звуки басу з квартири на нижньому поверсі, стукіт парадних дверей і сміх – типовий звуковий супровід п’ятничного вечора. Це наче нагадування, що десь там світ продовжує обертатись, не озираючись ні на кого, що по той бік цієї дивовижної прірви все одно триває життя.
Вечір затягується. Лів вмикає телевізор, але не знаходить нічого, що бажала б подивитись, тож просто приймає душ і миє голову. Відкладає одяг на наступний день і їсть трохи крекерів із сиром.
Але емоції не вгавають і хаотично шумлять, наче ряд порожніх вішаків у шафі. Попри втому вона не здатна спокійно сидіти і продовжує міряти кроками будинок. Знов і знов відчуває смак його поцілунку на губах, чує його слова. Їй миттєво спадає на думку зателефонувати йому, та коли вона дістає телефон, її руки застигають на кнопках. Зрештою, що вона може йому сказати? «Я лише хотіла почути твій голос».
Лів заходить до гостьової кімнати – бездоганно чистої, порожньої, наче ніхто ніколи тут не жив. Вона обходить кімнату, злегка торкаючись спинок стільців, шухляд. Тиша і порожнеча більше не заспокоюють її. Вона уявляє собі Мо, що пригорнулася до Раніка в переповненому галасливому будинку, як той, з якого вона щойно повернулася.
Нарешті Лів робить собі горнятко чаю і проходить до своєї спальні. Забравшись на середину ліжка, відкидається на подушки й роздивляється Софі в золоченій рамі.
«Потай мені подобалася сама думка про те, щоб володіти картиною, здатною похитнути шлюб».
Що ж, Софі, думає вона, тобі вдалося похитнути значно більше, ніж просто шлюб. Вона дивиться на картину, яку любила майже десять років, і нарешті дозволяє собі згадати той день, коли вони з Девідом придбали її, як милувалися грою її кольорів у білому сяйві під небом Іспанії і бачили в ній відображення свого спільного щастя в майбутньому. Пригадує, як, повернувшись, вони повісили її в цій кімнаті і як вона подовгу роздивлялася картину, гадаючи, що саме спільного з «Дівчиною» бачив у ній Девід, і почуваючись більш вродливою через те, що він це бачив.
«Ти виглядаєш так само, коли…»
Вона згадує день невдовзі після його смерті, коли вона важко підняла голову від заплаканої подушки, і їй здалося, що Софі дивиться просто на неї. Це теж можна пережити, казало обличчя на картині. Можливо, ти ще цього не знаєш. Але ти виживеш.
Ось тільки самій Софі вижити не вдалося.
Лів бореться з відчуттям, що несподівано стискає їй горло.
– Мені шкода, що все це сталося з тобою, – каже вона в мовчазній кімнаті. – Хотіла б я, щоб усе склалося інакше.
Раптовий смуток переповнює Лів, і вона встає, підходить до картини і повертає її до себе зворотним боком, аби більше не бачити цього обличчя. Може, це й добре, що вона покидає цей будинок: ця порожнеча на стіні завжди слугувала б нагадуванням про її поразку. І здається вже майже символічним те, як безслідно зникла сама Софі.
І коли вже Лів готова випустити з рук картину, вона зупиняється.
Результати дослідження, яке вона проводила останні кілька тижнів, лежать тепер скрізь хаотично розкиданою купою паперів. Вона знов продивляється їх, але вже з новою метою, акуратними стосами розкладаючи їх по теках і кожну перев’язуючи еластичною стрічкою. Вона не знає, що робитиме з ними, коли закінчиться судовий розгляд. Нарешті натрапляє на червону теку, яку дав їй Філіпп Бессетт. Прогорнувши ламкі аркуші, вона знаходить ті дві сторінки, які шукала.
Ще раз переглянувши, Лів відносить їх на кухню. Там вона запалює свічку і один за одним підносить аркушики до тремтливого вогню, доки не лишається нічого, крім попелу.
– Ось, Софі, – каже вона. – Хоча б це я для тебе зробила.
А тепер, думає вона, час подбати про Девіда.
33
-Я думав, ти вже не повернешся. Джейк заснув посеред «Найкумедніших домашніх відео Америки», – Ґреґ заходить на кухню босоніж і широко позіхає. – Поставити для тебе похідне ліжко? Запізно вже везти його додому.
– Було б чудово, – каже Пол, майже не відриваючись від документів. Його ноутбук стоїть розкритий перед ним.
– Навіщо тобі знову влазити в це? Рішення оголосять у понеділок, правда? І… гм… хіба ти щойно не пішов зі своєї роботи?
