Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)
Частина 2
11
Лондон, 2006 рік
Лів біжить уздовж набережної, притримуючи сумку ліктем і притискаючи телефон плечем до вуха. Вона вже неподалік станції «Ембанкмент», коли важке свинцеве небо Лондона розколюється навпіл і на центр столиці вивергається справжня тропічна злива. Рух машин завмирає, з вихлопних труб таксі валить пара, вікна зсередини зовсім запітніли від дихання пасажирів.
– Знаю, – вже вп’ятнадцяте каже вона. Її жакет потемнів від дощу, змокле волосся обліпило голову. – Знаю… Так, мені чудово відомо про терміни. Я лише чекаю на пару платежів, які… – вона прослизає у двері, дістає з сумочки пару туфель на високих підборах і швиденько взуває їх. Розгублено дивиться на промоклі туфлі-човники, збагнувши, що не має куди їх подіти. – Так, так… Ні, мої обставини не змінились. Останнім часом – ні.
Вона вискакує з дверей на тротуар і поспішає через дорогу до Олдвічу, тримаючи мокре взуття в руці. З-під коліс машини здіймається хвиля бризок, що вихлюпуються просто їй на ноги. І вона зупиняється, спантеличеним поглядом проводжаючи автівку.
– Та ви що, знущаєтесь? – кричить вона. А тоді: – Ні, не ви, містере… Діне. Не ви, Діне. Так, я дуже вдячна, що ви лише виконуєте свою роботу. Послухайте, – не змовкає вона. – Платіж надійде найпізніше в понеділок. Гаразд? Я ж начебто ніколи раніше не затримувала оплату. Гаразд, уперше і востаннє.
Наближається ще одне таксі, і цього разу вона встигає завбачливо застрибнути назад у двері.
– Так. Я розумію, Діне… Я знаю. Вам, мабуть, дуже нелегко. Послухайте… я обіцяю, в понеділок ви все отримаєте… Так. Так, це точно. І пробачте, що нагримала на вас… Я теж сподіваюся, що ви знайдете нову роботу, Діне.
Вона з тріском складає мобільний телефон і заштовхує його до сумки, оглядаючи тимчасову загорожу навколо ресторану. Нахиляється, щоб упіймати своє відображення в дзеркалі автівки, і впадає у відчай. Нічого не поробиш. Вона вже спізнилася на сорок хвилин.
Лів прибирає з обличчя пасмо вогкого волосся і тужливо озирає вулицю. А тоді глибоко вдихає, штовхає перед собою двері й заходить до ресторану.
– Ось і вона! – Крістен Сольберґ підіймається зі свого місця в центрі за довгим столом і розкриває їй обійми, голосно цілуючи повітря з одного і з іншого боку від обличчя Лів. – О Боже мій, на тобі сухого місця немає!
У самої, звичайно ж, бездоганно рівне каштанове волосся.
– Так. Я йшла пішки. Не найкраща ідея.
– Усі знайомтеся: це Лів Голстон. Вона робить надзвичайний внесок у нашу благодійну справу. І живе у найдивовижнішому будинку в Лондоні, – Крістен поблажливо всміхається, а тоді стишує голос: – Не зійти мені з цього місця, якщо її ще до Різдва не підчепить який-небудь красунчик.
Зібрання привітно гуде. Від збентеження Лів вкривається гусячою шкірою. Вона усміхається через силу, свідомо уникаючи дивитись у вічі тим, хто сидить навколо. Свен не зводить із неї очей, поглядом перепрошуючи за те, що тут зараз відбудеться.
– Я притримала для тебе місце, – каже Крістен. – Біля Роджера. Він милий.
Вона багатозначно дивиться на Лів, проводжаючи її на вільне місце.
– Ти полюбиш його.
Кожен тут – зі своєю половинкою. Авжеж, як інакше. Восьмеро людей. І ще Роджер. Вона відчуває, як жінки потай спостерігають за нею, ховаючи настороженість за чемними усмішками, і намагаються з’ясувати, чи становить вона загрозу як єдина самотня жінка в товаристві. Цей вираз обличчя їй настільки знайомий, що вже встиг набриднути. Чоловіки косують оком, так само оцінюючи її, але вже з іншої причини. Роджер схиляється і погладжує рукою сусідній стілець, обдаючи її гарячим подихом із присмаком часнику.
Він простягає їй руку.
– Родж. Ти дуже змокла. – Він примудряється промовити це з ноткою хтивості, ніби вчорашній школяр, який не уявляє собі розмови з жінкою без еротичного підтексту.
Вона стягує з себе жакет.
– Так, так. Дуже.
Вони стримано всміхаються одне одному. У нього рідке, піщаного кольору волосся і рум’яне обличчя, як у людини, що звикла багато часу проводити поза містом. Він наповнює її келих вином.
– Отже. Чим займаєшся, Лів? – він так вимовляє її ім’я, наче вона сама його вигадала, і це здається йому напрочуд кумедним.
– Здебільшого копірайтингом.
– Чудово. Отже, копірайтер. – Обидва ненадовго змовкають. – Діти є?
– Ні. А в тебе?
– Двоє. Хлопчики. Обидва ходять до загальноосвітньої школи. Якщо чесно, там їм саме місце. Отже… дітей немає, еге ж? І жодного хлопця під боком. Скільки тобі, за тридцять?
Вона ковтає, намагаючись не реагувати на прихований закид у його словах.
– Тридцять.
– Тоді тобі краще часу не гаяти. Чи ти одна з цих… – він піднімає пальці вгору, зображаючи лапки, – кар’єристок?
– Так, – каже вона й посміхається. – І взагалі, я позбулася яєчників, ще коли востаннє складала резюме. Просто щоб не ризикувати.
Він тупо витріщається на неї, а тоді прискає зо сміху.
– О! Кумедно! Так. Жінка з почуттям гумору. Дуже добре… яєчники… ха! – його голос стихає, і він прикладається до келиха з вином. – Моя дружина пішла, коли їй було тридцять дев’ять. Мабуть, це складний вік для дівчат.
Він допиває свій келих і тягнеться по пляшку, щоб знов наповнити його.
– Та, вочевидь, не для неї, бо вона втекла з якимось пуерторіканцем на ім’я Віктор, прихопивши будинок у Франції й половину моєї чортової грошової допомоги. Жінки… – він обертається до неї. – Не можеш жити з ними і пристрелити їх не можеш, еге ж?
Він підносить руки і випускає чергу уявних куль у ресторанну стелю.
Вечір обіцяє бути довгим. Усмішка не сходить з обличчя Лів. Вона наливає собі другий келих вина і заглиблюється в меню, подумки обіцяючи, що краще руку собі відгризе, ніж іще коли-небудь погодиться піти на звану вечерю. Хай як наполягатиме Крістен.
Вечір і справді затягується. Парочки безсоромно пліткують про незнайомих їй людей. Страв доводиться чекати нестерпно довго. Свою основну страву Крістен відсилає назад на кухню, вимагаючи переробити її згідно з особистими смаками. При цьому втомлено зітхає, наче промах кухаря, що забув покласти шпинат з краю, – найгірша з усіх життєвих напастей. Свен поблажливо дивиться на неї. Лів сидить наче в пастці, затиснута між широкою спиною чоловіка на ім’я Мартін (якого, схоже, вирішила монополізувати приятелька його дружини) і Роджером.
– Сука, – несподівано промовляє той.
– Перепрошую?
– Спочатку її дратувало волосся у мене в носі. Потім нігті на моїх ногах. Завжди вигадувала причину, щоб не займатися зі мною старим добрим… ну, ти знаєш. – Він складає великий і вказівний пальці літерою О і тицяє туди вказівним пальцем другої руки. – Або голова болить. Певно, зі старим Віктором вона в неї не дуже болить, еге ж? О ні. Закладаюся, їй начхати, якої довжини його чортові нігті на його чортових ногах, – він знов прикладається до келиха. – Закладаюся, вони як ті кляті кролики.
Ягня на її тарілці вже стигне. Вона акуратно кладе ніж і виделку.
– То що в тебе сталося, га?
Лів скоса поглядає на нього, сподіваючись, що розмова піде в іншому напрямку, – але, звісно ж, сподівання не виправдовуються.
– Крістен казала, ти була одружена. З діловим партнером Свена.
– Так.
– То він покинув тебе?
Вона ковтає клубок, що підступає до горла. Намагається надати обличчю байдужого вигляду.
– Можна й так сказати.
Роджер хитає головою.
– Не розумію. Що коїться з людьми? Чому вони не можуть бути просто задоволені тим, що мають?
Він бере зубочистку і починає колупатися в корінному зубі. Потім зупиняється й із похмурою насолодою роздивляється здобич.
Лів обводить поглядом стіл і зустрічається поглядом з Крістен. Та багатозначно підіймає брови і потайки показує їй великий палець.
«Те, що треба!» – самими губами промовляє вона.
– Прошу вибачення. – Лів відсуває стілець і підіймається з-за столу. – Мені дуже треба до дамської кімнати.
Лів сидить у кабінці, насолоджуючись тишею й тим, що ніхто не займає її. Повертатись вона не поспішає. Кілька разів чує, як до дамської кімнати заходять жінки та виконують свої дії. Перевіряє неіснуючу пошту, грає в «Ерудита» на телефоні. Нарешті, набравши потрібну кількість очок, вона кидає розвагу, зливає за собою воду і миє руки, дивлячись на себе в дзеркало з виразом збоченого задоволення. Її туш змазалася під оком. Лів поправляє макіяж, питаючи себе, нащо взагалі турбуватись, якщо далі все одно треба сидіти поряд із Роджером.
Вона дивиться на годинник. Коли можна буде домовитись про зустріч рано-вранці й вшитися додому? Якщо пощастить, то до її повернення Роджер буде настільки п’яний, що навіть не згадає, що вона взагалі тут була.
Лів кидає останній погляд у дзеркало, прибирає волосся з обличчя й кривиться сама до себе.
«А сенс?»
Тоді відчиняє двері.
– Лів! Лів, ходи сюди! Я хочу тобі щось розповісти! – Під дверима стоїть Роджер, шалено вимахуючи руками. Його обличчя ще більше почервоніло, а волосся з одного боку стоїть сторч. А може, думає Лів, він лише наполовину людина, а наполовину страус. Її миттєво охоплює паніка від думки, що доведеться провести ще хоч півгодини в його товаристві. Вона вже звикла до цього відчуття: нестримного, майже фізичного бажання втекти, опинитися на самоті серед темних вулиць, не бути взагалі ніким.
Вона насторожено сідає, наче готова будь-якої миті зірватися й бігти, і випиває ще півкелиха вина.
– Я справді маю йти, – каже вона, і за столом підіймається хвиля протесту, наче цими словами вона завдала їм особистої образи. Вона залишається. Усмішка ледь торкається її губ. Вона ловить себе на тому, що спостерігає за подружніми парами. З кожним келихом сімейні негаразди стають усе більш очевидними. Оця не любить свого чоловіка. Закочує очі після кожної другої його репліки. Оцьому набридли взагалі всі, можливо, і дружина теж. Не може відірватися від свого мобільного, знов і знов поглядає на нього, тримаючи під столом. Вона вкотре дивиться на годинник, похмуро киває Роджерові, який саме розпинається про подружню невірність. Грає в мовчазну гру «Бінго на званій вечері». Подумки підраховує бали: плата за навчання, ціни на нерухомість. І вже майже збирає фул-хауз із «торішньою відпусткою в Європі», коли хтось торкається її плеча.
– Перепрошую, вам телефонують.
Лів обертається. В офіціантки бліде обличчя й довге темне волосся, що обрамлює його, наче приспущені завіси. Рукою з блокнотом вона манить Лів за собою, і тій на мить здається знайомим обличчя офіціантки.
– Що?
– Терміновий дзвінок. Гадаю, від родичів.
Лів вагається. Родичів? Але цей привід – наче рятівне світло в кінці тунелю.
– О, – каже вона, – гаразд.
– Хочете, я проведу вас до телефону?
– Терміновий дзвінок, – промовляє вона самими губами, обернувшись до Крістен, і вказує на офіціантку, яка, у свою чергу, робить жест у напрямку кухні.
Обличчя Крістен стає надмірно занепокоєним. Вона нахиляється і щось каже Роджерові, який швидко озирається й простягає руку, ніби хоче зупинити сусідку. А тоді Лів іде слідом за невисокою чорнявою дівчиною крізь напівпорожню залу ресторану, повз бар і далі коридором із дерев’яною обшивкою на стінах.
Після півтемряви ресторану кухня видається сліпучою. Яскраве світло відбивається в сталевих поверхнях. Чоловіки в білому, не звертаючи на неї жодної уваги, передають каструлі в зону миття. Щось із шипінням і бризканням смажиться в кутку, хтось поряд торохтить іспанською. Дівчина жестом указує на ряд двостулкових дверей – і раптом вони опиняються в задній кімнаті, в гардеробній.
– То де телефон? – питає Лів, коли вони нарешті зупиняються.
Дівчина дістає з фартуха пачку цигарок і запалює одну.
– Який ще телефон? – байдуже відгукується вона.
– Ви казали, мені телефонують.
– А. Ти про це. Немає ніякого телефону. Просто в тебе був вигляд людини, яку треба рятувати, – вона затягується, випускає довгий сріблястий димок і на мить змовкає. – Та ти що, не впізнала мене? Я Мо. Мо Стюарт.
Побачивши насуплений погляд Лів, дівчина зітхає.
– Я навчалася на одному курсі з тобою в університеті. Ренесанс та італійське малярство. А ще малювання з натури.
Лів починає пригадувати студентські роки. І раптом бачить її: мініатюрну дівчину-готку в кутку аудиторії, яку майже не чути на лекціях, з завжди безпристрасним обличчям і нігтями, пофарбованими в агресивний яскраво-фіолетовий колір.
– Вау. Ти анітрохи не змінилася.
І це не брехня. Лів зовсім не впевнена, що це прозвучало як комплімент.
– А ось ти змінилася, – зауважує Мо, оглядаючи її. – Стала якась… не знаю. Дивакувата…
– Дивакувата.
– Ну, може, й ні. Інакша. Втомлена. Знаєш, мені здається, що сидіти поряд із компанійським дурником – невелика розвага. То що це? Якийсь вечір самотніх сердець?
– Певно, лише для мене.
– О Господи. Тримай, – вона простягає Лів цигарку. – Можеш поки що запалити, а я піду й скажу їм, що тобі довелося поїхати. Двоюрідну бабусю параліч розбив. Чи вигадати щось страшніше? СНІД? Ебола? Є якісь побажання щодо міри страждань?
Вона подає Лів запальничку.
– Я не палю.
– Це не для тебе. Так я зможу пронести ще одну, перш ніж Діно помітить. Твоя подруга захоче розділити рахунок?
– О. Гарне питання. – Лів риється в сумочці в пошуках гаманця. Її голова раптом стає легкою-легкою в передчутті близької свободи.
Мо бере з її рук банкноти, уважно перелічує.
– А мої чайові? – не змигнувши оком питає вона. І, схоже, не жартує.
Лів кліпає очима, потім виймає ще одну п’ятифунтову банкноту і простягає офіціантці.
– Пасибі, – каже Мо, ховаючи папірець у кишеню фартуха. – У мене досить скорботний вигляд?
Вона натягує на обличчя гримасу ввічливої байдужості, а тоді, ніби змірившись із тим, що не має потрібних лицьових м’язів для виразу смутку, зникає в коридорі.
Лів не знає, чи йти, чи чекати на повернення дівчини. Вона озирає поглядом кімнату навколо себе, дешеві пальта на вішаку, а під ними – брудне відро зі шваброю і нарешті сідає на дерев’яний табурет, стискаючи в руці непотрібну цигарку. Почувши кроки, вона встає, але це виявляється чоловік із середземноморською засмагою. Його лисий череп виблискує в тьмяному світлі. Власник закладу? Він тримає в руці келих із рідиною бурштинового кольору.
– Ось. – Він пропонує їй напій. А коли вона відмовляється, додає: – Щоб струснутися.
І, підморгнувши, зникає.
Лів сидить і цмулить напій. Здалеку крізь гамір на кухні до неї долітають обурені вигуки Роджера й шарпання стільців по підлозі. Вона дивиться на годинник. Чверть на дванадцяту. З кухні з’являються кухарі, знімають пальта з вішака і зникають, швидко киваючи їй на ходу, анітрохи не дивуючись, наче це для клієнтів нормальна річ – просиджувати двадцять хвилин у службовому приміщенні з келихом бренді.
Коли повертається Мо, на ній уже немає фартуха. В руках у неї зв’язка ключів. Пройшовши повз Лів, дівчина замикає пожежні двері.
– Вони пішли, – каже Мо, закручуючи довге чорне волосся у вузол на потилиці. – Твій пристрасний кавалер начебто поривався втішити тебе. На твоєму місці я б вимкнула мобільний на деякий час.
– Дякую, – відповідає Лів. – Це було дуже добре з твого боку.
– Нема за що. Кави?
У ресторані немає ні душі. Лів неуважно дивиться на стіл, за яким нещодавно сиділа, доки офіціант ретельно підмітає підлогу між стільцями й розкладає столові прибори машинальними зваженими рухами людини, яка робила це вже тисячі разів. Мо заряджає кавоварку і жестом запрошує Лів сідати. Та охоче пішла б додому, але розуміє, що доведеться заплатити певну ціну за свою свободу. І, мабуть, такою ціною стане недовга, дещо натягнута бесіда про старі добрі часи.
– Не можу повірити, що всі вони пішли так раптово, – каже вона, доки Мо запалює другу цигарку.
– Одна з них побачила на своєму «Блекбері» повідомлення, явно не їй призначене. Це трохи вибило всіх із колії, – каже Мо. – Не думаю, що на бізнес-ланчах зазвичай обговорюють прищіпки на соски.
– Ти таке чула?
– У цьому місці чуєш усе. Більшість клієнтів не припиняють патякати при офіціантах, – вона вмикає піноутворювач і продовжує: – Ось так звичайний фартух наділяє нас суперсилою. Вважай, робить майже невидимими.
Лів зніяковіло пригадує, що й сама не помічала присутності Мо біля столу. Мо дивиться на неї з легенькою усмішкою, наче думки читає.
– Все гаразд. Я вже звикла бути людиною-невидимкою.
– Отже, – каже Лів, отримавши свою каву. – Чим ти займалася?
– Останні майже десять років? Гм, усім потроху. Робота офіціантки мені личить. Я не маю амбіцій працювати в барі, – з цілком незворушним поглядом каже вона. – А ти?
– О, звичайна фрилансерка. Працюю на себе. Я не створена для офісної праці, – усміхається Лів.
Мо робить довгу затяжку.
– Я здивована, – зізнається вона. – Ти завжди була в клубі золотих дівчат.
– Золотих дівчат?
– Ну, ти і вся твоя відпадна компанія. Усі такі з ногами, крутими зачісками, і чоловіки так і в’ються навколо. Просто як у романах Скотта Фіцджеральда. Я гадала, ти будеш… ну, не знаю. У телику. Чи в журналах, у кіно, ще де-небудь.
Якби Лів прочитала ці слова в записі, вона відчула б у них приховане глузування. Але в голосі Мо не було ані натяку на злостивість.
– Ні, – каже вона і дивиться на край своєї спідниці.
Лів допиває каву. Останній офіціант пішов. Чашка Мо порожня. На годиннику за чверть дванадцята.
– Тобі, мабуть, треба замкнути тут усе? В який бік ти йдеш?
– Ні в який. Я залишаюся тут.
– У тебе тут квартира?
– Ні, але Діно не проти. – Мо гасить цигарку, встає й витрушує попільничку. – Правду кажучи, він і не знає. Думає, що я дуже сумлінна працівниця і щовечора йду останньою. «І чому інші не можуть бути такими, як ти?» – вона тицяє великим пальцем за спину. – Я тримаю в комірчині спальний мішок і ставлю будильник на пів на шосту. Невеличка проблемка з житлом на даний момент. Власне, я не можу його собі дозволити.
Лів вражено дивиться на неї.
– Не треба цих квадратних очей. Присягаюся, ночувати тут набагато зручніше, ніж у деяких орендованих кімнатах.
Згодом вона так і не може зрозуміти, звідки взялися ці слова. Лів нечасто приймає вдома гостей – особливо тих, кого роками не бачила. Але тепер, перш ніж вона встигає збагнути, що каже, з її губ саме собою злітає:
– Можеш переночувати в мене. Лише сьогодні, – уточнює вона, усвідомивши, що щойно сказала. – Але я маю вільну кімнату. З хорошим душем.
Боячись, що її слова прозвучали надто зверхньо, Лів додає:
– Ми можемо надолужити час. Це буде весело.
Обличчя Мо залишається безпристрасним. Потім вона кривиться, наче робить послугу Лів.
– Якщо хочеш, – каже вона і йде по своє пальто.
Ще здалеку вона бачить свій будинок: блідо-блакитні скляні стіни вивищуються над колишнім цукровим складом, і здається, що химерний позаземний об’єкт приземлився на даху. Девіду це подобалося. Він радів, що може з гордістю вказувати на своє творіння, коли вони йшли додому з друзями чи потенційними клієнтами. Йому подобалось те, як разюче виділяється дім на тлі потемнілої бурої цегли старомодних складів, як заломлюється в його стінах сонячне світло, як відбивається в них річкова вода. Він пишався самим фактом, що його будівля стала візитівкою узбережного пейзажу Лондона. Він називав це безперервною рекламою своєї роботи.
Коли майже десять років тому цей дім було споруджено, скло було улюбленим матеріалом Девіда. Майстерно розроблені скляні елементи будівлі вирізнялися екологічністю та термозберігальними властивостями. Його роботи виділялися з-поміж інших у Лондоні. Ключ у прозорості, полюбляв казати Девід. Будівлі не повинні приховувати ані своєї мети, ані своєї структури. Єдині приміщення, які мають лишатися затемненими, це ванні кімнати й туалети, і навіть тут його часто доводилось переконувати не використовувати одностороннє скло. У цьому був весь Девід: він ніяк не міг повірити, що не дуже приємно озирати навколишній світ, сидячи на унітазі, навіть якщо ти впевнений, що ззовні тебе не видно.
Друзі Лів заздрили її будинку, його розташуванню і тому, що час від часу він потрапляв на сторінки найкращих журналів із дизайну інтер’єру – та вона знала, що між собою друзі додають: якби їм довелося жити серед цього мінімалізму, вони б точно збожеволіли. Жага очищення, прагнення позбутися всього непотрібного проймала Девіда до кісток. Усе, що було в будинку, мало витримати жорсткий тест за методом Вільяма Морріса: чи є ця річ функціональною і чи красива вона? А тоді: чи є вона абсолютно необхідною? Це дуже втомлювало Лів, коли вони тільки починали жити разом. Девід кусав губи, коли вона розкидала одяг на підлозі в спальні, наповнювала кухню букетами дешевих квітів, усілякими дрібничками з ринку. Тепер же Лів була вдячна за бездоганну білість будинку, за його безмежний аскетизм.
– Отакої. Збожеволіти. Круто! – вони виходять із дверей хиткого ліфта до Скляного будинку, і обличчя Мо нехарактерно оживлюється. – Ти тут живеш? Серйозно? Як, чорт забирай, ти відхопила такий будиночок?
– Його збудував мій чоловік, – Лів проходить до атріуму, акуратно повісивши ключі на єдиний сріблястий гвіздок і вмикаючи на ходу внутрішнє світло.
– Твій колишній? Господи Ісусе. І він залишив його тобі?
– Не зовсім. – Лів натискає кнопку й дивиться, як половинки даху безшумно розходяться, залишаючи кухню під відкритим зоряним небом. – Він помер.
Вона так і лишається стояти, піднісши обличчя до неба і збираючись із силами під напливом мимовільного переживання. Пояснення ніколи не давалося їй легко. Минуло чотири роки, а слова й досі відлунюють спалахом нестерпного болю, наче відсутність Девіда – глибока рана в її тілі, що ніяк не загоїться.
Але Мо мовчить. Коли вона наважується заговорити, то промовляє лише:
– Облом.
Її бліде обличчя знов стає безпристрасним.
– Ага, – відгукується Лів і легко зітхає. – Ще й який.
О першій ночі Лів слухає новини по радіо, напівсвідомо відзначаючи звуки, що лунають із гостьової ванної, та неясне відчуття тривоги від присутності сторонньої людини в домі. Вона обтирає гранітні кухонні поверхні, полірує м’якою губкою. Підмітає неіснуючі крихти на підлозі. Нарешті вона йде крізь дерев’яно-скляний передпокій і підіймається підвісними сходами з дерева й плексигласу до спальні. Невидимі двері стінної шафи блищать, нічим не видаючи кількох прихованих за ними суконь. Посеред кімнати, широченне й порожнє, красується ліжко, а на покривалі – два листи з останніми нагадуваннями, залишені нею вранці. Вона сідає, акуратно вкладаючи їх назад до конвертів, і дивиться прямо перед собою на портрет із назвою «Дівчина, яку ти покинув» – яскравий, у позолоченій рамі, єдину кольорову пляму серед приглушено-сірої, кольору нільської води кімнати. І віддається спогадам.
«Вона схожа на тебе».
«Вона анітрохи на мене не схожа!»
Вона, як очманіла, сміялася з його слів, полум’яніючи від нового кохання. І все ж готова була повірити в те, якою він бачив її.
«Ти виглядаєш так само, коли ти…»
«Дівчина, яку ти покинув» усміхається.
Лів роздягається. Акуратно складає одяг, перш ніж покласти його на стілець у ногах ліжка. Ще до того, як гасне світло, вона заплющує очі – аби лише зайвий раз не дивитися на картину.
12
Деяким людям легше жити за усталеним розпорядком, і Лів Голстон одна з них. Щоранку протягом тижня вона прокидається о пів на восьму, натягує кросівки, хапає iPod і не роздумуючи, з заспаними очима спускається шумним ліфтом на півгодинну пробіжку вздовж ріки. Поступово, пробігаючи між насупленими пасажирами громадського транспорту, обминаючи автофургони, що від’їжджають від тротуарів заднім ходом, вона остаточно прокидається. Її мозок поволі зосереджується на музичних ритмах, що лунають у вухах, на глухому стукоті власних ніг по бруківці. І найважливіше: їй знову вдається втекти від гнітючого страху, який і досі володіє нею в цю пору доби, в перші хвилини після сну, коли вона почувається настільки беззахисною, що біль втрати, раптовий і ядучий, знов і знов збиває її з ніг, перетворюючи думки на суцільний вир отруйної чорноти. Вона почала бігати, коли зрозуміла, що навколишній світ, шум у навушниках і власний рух здатні поглинути частину її болю. Тепер це перетворилося на звичку, свого роду страховий поліс.
«Я маю не думати. Я маю не думати. Я маю не думати».
Особливо сьогодні.
Вона сповільнює біг і переходить на швидку ходу, купує каву і знов підіймається на ліфті до Скляного будинку. Очі заливає їдкий піт, на майці проступають негарні мокрі плями. Вона приймає душ, одягається, випиває каву і з’їдає два тости з джемом. Вона майже не тримає в домі їжі відтоді, як збагнула, що сам вигляд повного холодильника дивним чином пригнічує – як нагадування, що треба готувати і їсти, а не жити на крекерах із сиром. Повний холодильник слугує мовчазним докором її самотньому існуванню.
Потім вона сідає за стіл і перевіряє електронну пошту на предмет роботи, що надійшла за ніч із сайту copywritersperhour.com. Чи, як здебільшого траплялось останнім часом, не надійшла.
– Мо? Я залишу каву біля твоїх дверей.
Вона стоїть – голова високо піднята – і намагається вловити хоч якусь ознаку життя з-за дверей. Чверть на дев’яту: чи не зарано будити гостю? Минуло стільки часу відтоді, як вона востаннє залишала друзів на ніч, що Лів уже не пам’ятаэ, як діяти правильно. Вона зніяковіло чекає під дверима, майже сподіваючись почути хоча б якусь неясну відповідь, хай навіть роздратований буркіт, а тоді вирішує, що Мо спить. Урешті-решт, вона працювала весь вечір. Лів тихо залишає полістироловий стаканчик біля дверей – про всяк випадок – і прямує в душ.
У її електронній поштовій скриньці чотири вхідні листи.
Шановна міз[52]52
Звернення до жінки незалежно від її сімейного стану.
[Закрыть] Голстон,
я знайшов Вашу електронну адресу на сайті copywritersperhour.com. Я маю бізнес із виготовлення іменних канцелярських товарів, і в мене є рекламний буклет, який треба відредагувати. Я бачу, що Ваші розцінки становлять 100 фунтів стерлінгів за тисячу слів. Чи не могли б Ви зменшити ціну? Ми працюємо з дуже обмеженим бюджетом. Наразі буклет містить приблизно 1250 слів.
Щиро Ваш,
містер Теренс Бленк
Лівві, люба,
це твій батько. Керолайн покинула мене. Почуваюся спустошеним. Я вирішив ніколи більше не мати справ із жінками. Зателефонуй мені, як знайдеш час.
Привіт, Лів.
Як щодо четверга, все гаразд? Діти вже не можуть дочекатися. Ми очікуємо близько двадцяти відвідувачів, але, як ти знаєш, цифра завжди коливається. Дай мені знати, якщо щось треба.
З найкращими побажаннями,
Абіола
Шановна міз Голстон,
ми кілька разів безуспішно намагалися додзвонитися до Вас. Якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви зв’язатися з нами, щоб узгодити дату і час, коли ми могли б обговорити ситуацію з перевищенням Вами кредитного ліміту. Якщо Ви не зв’яжетеся з нами, ми змушені будемо накласти на Вас додаткові стягнення.
Якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви також надати нам Ваші теперішні контакті дані.
Щиро Ваш,
Демієн Воттс,
менеджер з обслуговування персональних рахунків, НатВест Банк
Вона пише відповідь на перший лист.
Шановний містере Бленк, я була б рада зменшити ціну заради Вас. На жаль, із причин біологічного характеру я також маю їсти. Бажаю Вам успіху з Вашим буклетом.
Лів знає, що обов’язково знайдеться хтось, хто виконає цю роботу дешевше, хто не надто дбає про граматику й пунктуацію і не помітить, що в буклеті разів двадцять зустрічається «немає» замість «не має». Але вона вже втомилася знижувати й без того жалюгідні розцінки.
Тату, я зателефоную пізніше. На випадок, якщо Керолайн невдовзі повернеться, краще потурбуйся вдягтися. Місіс Пейтел скаржилася, що минулого тижня ти знов поливав японські анемони голим. А ти знаєш, що каже поліція з цього приводу.
Цілую, Лів
Останнього разу, коли вона відвідувала батька, аби втішити його після чергового зникнення Керолайн, він відчинив їй двері, одягнений у східний жіночий шовковий халат, розчахнутий на грудях, і сердечно стиснув її в обіймах, перш ніж вона встигла заперечити.
– Заради всього святого, я ж твій татко, – бурмотів він, коли вона відчитувала його пізніше. Хоча він уже майже десять років не мав пристойної акторської роботи, Майкл Вортінг так само не втрачав дитячої безпосередності, як і роздратованого ставлення до того, що він називав «обгортками». У дитинстві Лів припинила приводити додому подруг після того, як Саманта Гаукрофт розповіла вдома матері, що містер Вортінг походжав будинком, «трусячи своїм причандаллям». (А ще вона розповіла всім у школі, що в татка Лів цюцюрка як велетенська сосиска. Що, як не дивно, зовсім не засмутило батька.)
Керолайн, його полум’яноволоса пасія протягом останніх п’ятнадцяти років, анітрохи не переймалася через його голизну. Насправді вона сама любила походжати напівголою. Іноді Лів здавалося, що ці два блідих обвислих старечих тіла знайомі їй краще, ніж власне.
Керолайн була великою пристрастю батька і кожні два місяці тікала під впливом чергового поганого настрою, голосно скаржачись на його безсилля, низький заробіток і короткі палкі інтрижки з іншими жінками. Що вони в ньому знаходять, для Лів так і лишалося загадкою.
– Жага життя, моя люба! – виголошував він. – Пристрасть! Якщо в тобі цього немає, ти все одно що мрець.
Потай Лів підозрює, що стала розчаруванням для свого батька.
Проковтнувши залишки кави, вона починає складати листа до Абіоли.
Привіт, Абіоло.
Я зустріну тебе біля Конагі-білдінг о другій годині. Цього разу ніщо не завадить. Вони трохи хвилюються, але, без сумніву, дуже зацікавлені. Сподіваюся, в тебе все гаразд.
Бувай,
Лів
Вона надсилає листа, а тоді довго дивиться на послання від банківського менеджера. Її пальці застигли на клавіатурі. А тоді в один порух вона натискає «Видалити».
Десь у глибині душі вона усвідомлює, що далі так тривати не може. Далекий шелест останніх повідомлень, акуратно розкладених по конвертах, лунає загрозою в її голові, наче бій барабанів ворожого війська. Колись вона більше не зможе просто збирати й відкладати їх, не зможе ховатися. Вона живе мов церковна миша, купує мало, рідко виходить у люди, та все одно грошей не вистачає. Здається, що банкомати от-от почнуть випльовувати її дебетні та кредитні картки. Минулого разу під її двері заявилася інспекторка з муніципалітету в рамках місцевої перевірки платників місцевих податків. Жінка пройшлася Скляним будинком, потім подивилася на Лів так, наче та намагалася їх надурити. Наче це було тяжкою образою для місцевої влади, що вона, звичайна копірайтерка, живе в цьому будинку сама. Лів майже не звинувачувала її: після смерті Девіда вона й сама почувалася шахрайкою через своє перебування в цьому будинку. Немов хранителька його пам’яті, вона продовжувала зберігати це місце таким, як він хотів.
Наразі Лів сплачує найвищий місцевий податок з усіх можливих, на рівні з банкірами при їхніх мільйонних ставках і фінансистами з їхніми роздутими бонусами. Податок з’їдає понад половину того, що їй вдається заробити за кілька місяців.
