Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)
У п’ятницю о шостій вона вирушає на чергову пробіжку. Надворі стоїть свіжий погожий вечір, коли весь Лондон виглядає наче декорація до якого-небудь романтичного фільму. Дихання парою злітає з губ, і вона низько натягує вовняну шапочку, яку згодом скине незадовго до мосту Ватерлоо. Удалині, біля самого обрію, виблискує вогнями «квадратна миля»[59]59
«Квадратна миля» – територія лондонського Сіті – фінансового центру міста.
[Закрыть], повзуть уздовж дамби автобуси, шумлять вулиці. Вона вдягає навушники свого айпода, зачиняє двері будинку, ховає ключі в кишеню шортів і пускається бігти. Безперестанний оглушливий ритм танцювальної музики повністю затоплює її свідомість, не полишаючи місця для думок.
– Лів.
Він заступає їй шлях, і вона затинається, простягає руку і, наче обпікшись, миттєво відсмикує її – щойно розуміє, хто перед нею.
– Лів… нам треба поговорити.
На ньому коричневий піджак із піднятим від холоду коміром, під рукою тека з документами. Їхні погляди перетинаються, і, перш ніж що-небудь відчути, вона розвертається на місці й кидається бігти у зворотному напрямку. Серце шалено б’ється.
Він переслідує її. Вона не озирається, але чує його голос, що перекрикує музику. Вона збільшує гучність, майже відчуваючи, як за спиною вібрує земля під його ногами.
– Лів.
Він дотягається до її плеча, і майже інстинктивно вона розвертається й з усієї люті навідліг б’є його правою рукою по обличчю. Обоє настільки шоковані, що миттєво відсахуються назад. Він притискає долоню до носа.
Лів виймає з вух навушники.
– Дай мені спокій! – несамовито кричить вона, відновивши рівновагу. – Просто відвали.
– Я хочу поговорити з тобою.
Він скошує очі донизу і бачить, як крізь пальці сочиться кров.
– Господи Ісусе, – він випускає на землю документи, намагаючись сунути вільну руку в кишеню, витягає звідти велику бавовняну хустку і притискає її до носа. Другу руку підіймає на знак миру.
– Лів, я знаю, що зараз ти дуже сердишся на мене, але…
– Серджуся на тебе? Я серджуся? Та це навіть близько не те, що я відчуваю до тебе зараз. Ти втираєшся в довіру, щоб потрапити в мій дім, забиваєш баки про знайдену сумочку, щоб забратися до мене в ліжко, а потім – ти диви, яка несподіванка! – та сама картина, яку тебе щойно найняли шукати, пообіцявши солідний куш.
– Що? – його голос приглушено лунає крізь хустку. – Що? Ти справді вважаєш, що це я викрав твою сумочку? Думаєш, я підлаштував усе це? Ти що, з глузду з’їхала?
– Геть від мене.
Її голос тремтить, у вухах стоїть дзвін. Вона прямує стежкою далі, поспішаючи забратися від нього. Люди навколо зупинились і з цікавістю спостерігають їхню сварку.
Він рушає слідом за нею.
– Ні. Ти мене вислухаєш. Лише одну хвилину. Я колишній коп. Я не займаюся викраданням сумочок і, якщо чесно, поверненням теж. Я зустрів тебе, і ти мені сподобалась, а потім я довідався, що, через якийсь ідіотський жарт долі, ти зберігаєш у себе картину, яку мені доручено знайти. Якби я міг передати цю конкретну справу комусь іншому, повір, я б так і зробив. Пробач. Але ти маєш мене вислухати.
Він віднімає хустинку від обличчя. На його губі застигла кров.
– Цю картину було викрадено, Лів. Я мільйон разів передивлявся папери. Це портрет Софі Лефевр, дружини художника. Її заарештували німці, і майже одразу зникла картина. Її вкрали.
– То було сто років тому.
– Гадаєш, якщо сто років тому, то все гаразд? Знаєш, як це – коли хтось силою відбирає те, що ти по-справжньому любиш?
– Ти будеш сміятися, – майже випльовує вона. – Але так, знаю.
– Лів… Я впевнений, ти добра людина. Я розумію, все це дуже шокує тебе, але якщо добре поміркуєш, ти зможеш прийняти правильне рішення. Час не робить злочини кращими. А твою картину було викрадено в родини тієї бідолашної дівчини. То була остання згадка, що лишилася про неї, і вона належить їм по праву. Найкраще, що можна зробити, це повернути картину, – його голос звучить м’яко, майже переконливо. – Тепер, коли ти знаєш правду про те, що з нею сталося, гадаю, ти подивишся на Софі Лефевр зовсім інакше.
– О, позбав мене цих лицемірних балачок.
– Що?
– Гадаєш, я не знаю, скільки вона коштує?
Він остовпіло дивиться на неї.
– Гадаєш, я не дізнавалася про тебе і твою компанію? І ваші методи роботи? Я знаю, про що йдеться, Поле, і не треба читати мені мораль, – вона зневажливо кривиться. – Боже, ти, мабуть, вважав мене повним нікчемиськом. Безхарактерна дурепа, сидить собі в порожньому будинку, досі оплакує чоловіка і знати не знає про те, що в неї під носом. Усе через гроші, Поле. Ти і хто там іще за тобою стоїть хочете отримати її, бо вона коштує цілу спадщину. Ну а для мене справа не в грошах. Я не продаюсь – і вона теж. А тепер облиш мене.
Вона знов повертається й тікає, перш ніж він устигає сказати хоч слово, і нічого не чує через оглушливе биття власного серця. Лише досягнувши центру південного берега, вона сповільнює кроки та озирається. Він зник, загубився серед тисяч людей, що поспішають лондонськими вулицями додому. Коли нарешті Лів повертається до себе, вона ледь стримує сльози. У неї з голови не йде Софі Лефевр. «То була остання згадка, що лишилася про неї, і вона належить їм по праву. Найкраще, що можна зробити, це повернути картину».
– Пішов ти, – шипить вона під ніс, намагаючись викинути з голови його слова. Пішов ти, пішов ти, пішов ти.
– Лів!
Вона аж підстрибує, коли з її дверей виходить чоловік. Але це її батько – у натягнутому на голову чорному береті, у різнокольоровому шарфі навколо шиї і старому твідовому пальті до колін. У світлі натрієвих ламп його обличчя відливає золотом. Він розкриває їй обійми – і під пальтом видніється линяла майка з емблемою «Секс Пістолз».
– Ось і ти! Після твого грандіозного побачення ми зовсім про тебе не чули. Ось я й подумав – зазирну до тебе й дізнаюсь, як усе пройшло!
19
-Чи не бажаєте кави?
Лів кидає погляд на секретарку.
– Дякую.
Вона нерухомо сидить в оббитому плюшем і шкірою кріслі і вже добрих п’ятнадцять хвилин розсіяно дивиться в газету, вдаючи, ніби читає.
На ній діловий костюм – єдиний, що в неї є. Нехай цей крій давно вийшов з моди, але сьогодні вона дуже хоче зосередитися. Бути зібраною. Лів почувається не в своїй тарілці, відколи вперше переступила поріг адвокатської контори, і зараз хоче покладатися не лише на власну рішучість.
– Генрі внизу, чекає на них у приймальні. Вже скоро повернеться, – професійно усміхнувшись, жінка розвертається на своїх високих підборах і йде.
Кава бездоганна. Власне, як і має бути, зважаючи на те, скільки вони беруть за годину. Свен наполягав: немає сенсу боротися за цю справу без належної «вогневої підтримки». Він радився з друзями з аукціонних будинків, зі знайомими з адвокатури – як із найкращими знавцями реституційних справ. На жаль, додав він, великі звитяги коштують великих грошей. Щоразу, дивлячись на Генрі Філіпса з його бездоганною зачіскою, гарними черевиками ручної роботи і лискучим після дорогого курорту пухкеньким обличчям, вона думає: «Ти розбагатів на таких, як я».
Почувши кроки й голоси за дверима приймальні, вона встає, розпрямляє спідницю і надає обличчю потрібного виразу. І ось з’являється він, у блакитному вовняному шарфі і з текою під пахвою, ледь помітний за спиною Генрі, і з ним двоє людей, яких вона не впізнає. Він зустрічається з нею поглядом, і вона швидко відвертається, відчуваючи, як дрібні волоски ззаду шиї стають дибки.
– Лів? Усі в зборі. Не бажаєте пройти до зали нарад? Я розпоряджуся, щоб вам принесли каву.
Вона не зводить очей з Генрі, який проходить повз неї та притримує двері для іншої жінки. Вона відчуває присутність Пола, наче той випромінює жар. Він тут, поряд із нею. Одягнений у джинси, немов для прогулянки. Можна подумати, що такого роду зустрічі важать для нього не більше, ніж прогулянка.
– Ну як, устиг вже видурити коштовність у якої-небудь жінки? – каже вона тихо, аби більше ніхто не почув.
– Та ні. Був надто зайнятий крадіжками сумок і звабленням довірливих дівчат.
Вона скидає голову, стійко зустрічає його погляд. І з подивом бачить, що він розгніваний не менше.
Стіни зали нарад обшиті дерев’яними панелями, важкі стільці оббиті шкірою. Уздовж однієї стіни розставлені книги в шкіряних палітурках. Відчувається, що цей зал довгі роки був місцем розумного врегулювання правових суперечок – усе в ньому дихає мудрістю й поважністю. Лів ступає слідом за Генрі. За кілька секунд усі займають місця, кожен по свій бік столу. Вона дивиться на свій записник, на свої руки, на свою каву – куди завгодно, тільки не на Пола.
– Отже. – Генрі чекає, доки йому теж наллють кави, потім зводить докупи пучки своїх пальців. – Ми зібралися тут, щоб неупереджено обговорити претензію, висунуту через організацію ТПП до місіс Голстон, і з’ясувати, чи можливе досягнення згоди без удавання до правових заходів.
Вона роздивляється людей, які сидять навпроти. Жінці явно за тридцять. У неї темне волосся, що крутими локонами спадає навколо обличчя, і напружений погляд. Вона щось пише у своєму нотатнику. Чоловік поряд із нею – француз із важкуватими рисами немолодого Сержа Ґензбура. Лів не раз думала, що можна за обличчям визначити національність людини ще до того, як вона заговорить. Цей чоловік мав настільки галльську зовнішність, що бракувало лише цигарки «Ґолуаз» та зв’язки цибулі на шиї.
І, звісно ж, Пол.
– Гадаю, непогано було б для початку відрекомендуватись одне одному. Мене звати Генрі Філіпс, я захищаю інтереси місіс Голстон. Це Шон Флагерті, представляє інтереси ТПП, Пол Маккаферті та Джейні Дікінсон, директори компанії. Це месьє Андре Лефевр, член родини Лефеврів, який висуває претензію спільно з ТПП. Місіс Голстон, ТПП є організацією, яка спеціалізується на знаходженні й поверненні…
– Я знаю, хто вони такі, – обриває Лів.
О, як же він близько від неї. Прямо навпроти за столом. Вона може роздивитись окремі вени на його руках, краєчки манжетів, що визирають з-під рукавів піджака. На ньому та сама сорочка, що була у вечір їхнього знайомства. Якби вона зараз витягла ногу під столом, то могла б торкнутися його. Сховавши ноги під стілець, вона потяглася по каву.
– Поле, ви, мабуть, бажаєте пояснити місіс Голстон, звідки виникла ця претензія.
– Так, – крижаним тоном каже Лів. – Я з задоволенням послухаю.
Вона повільно підіймає голову. Пол дивиться прямо на неї. Дівчина питає себе, чи відчуває він, як вона зараз тремтить. Їй здається, що це неможливо приховати від будь-кого. Кожен подих видає її з головою.
– Що ж… для початку я хотів би вибачитися, – каже він. – Я розумію, як може шокувати подібна звістка. На жаль. Хоч як сумно це визнавати, приємних способів повідомляти такі речі не існує.
Він дивиться просто їй в очі. Лів відчуває, що він очікує розуміння від неї, якогось знаку. Вона стискає руки під столом на колінах, впиваючись нігтями в шкіру, аби відволіктися.
– Ніхто не бажає відібрати те, що належить іншому по праву. І ми не маємо подібної мети. Але правда в тому, що багато років тому, під час війни, було скоєно злочин. Картина Едуарда Лефевра «Дівчина, яку ти покинув», котра належала його дружині і котру його дружина дуже любила, була відібрана й перейшла до рук німців.
– Ви не можете знати цього, – каже вона.
– Лів, – голос Генрі лунає застережливо.
– У нас на руках є документальне підтвердження – щоденник сусідки мадам Лефевр, який дає підстави стверджувати, що портрет дружини художника було викрадено або ж силоміць привласнено німецьким комендантом, який на той час мешкав у їхній місцевості. Випадок, як бачимо, неординарний: зазвичай ми займаємося втратами, що сталися під час Другої світової війни, а цю картину було початково викрадено в Першу світову. Та все ж цей випадок підпадає під дію Гаазької конвенції.
– Чому ж тільки зараз? – питає вона. – Минуло майже сто років відтоді, як, за вашими словами, її було викрадено. От добре вийшло, правда, що тепер роботи месьє Лефевра коштують цілий статок? Так, панове?
– Вартість картини не є суттєвою в цій справі.
– Чудово. Якщо вартість не є суттєвою, я вам її компенсую. Просто зараз. Хочете, я заплачу вам ту суму, яку ми віддали за неї? Адже я й досі маю розписку. Ви згодні взяти цю суму і дати мені спокій?
У кімнаті настає тиша. Генрі простягає руку й торкається її плеча. Її пальці стискають ручку, побілілі від напруги.
– Я дозволю собі втрутитися, – рівно каже він. – Мета цієї зустрічі – запропонувати кілька варіантів розв’язання цієї проблеми і подивитися, чи є серед них такий, що задовольнить усіх.
Джейні Дікінсон пошепки обмінюється парою слів з Андре Лефевром. Вона завчено спокійна, як учителька початкової школи.
– Маю заявити, оскільки справа торкається родини Лефеврів, що єдиний варіант, який вони вважають прийнятним, – це повернення їхньої картини, – каже вона.
– Ось тільки це не їхня картина, – зауважує Лів.
– Згідно з Гаазькою конвенцією, вона належить їм, – спокійно відповідає жінка.
– Це повна маячня.
– Це закон.
Лів підіймає очі й зустрічає напружений погляд Пола. Вираз його обличчя анітрохи не змінюється, хіба що в очах угадується натяк на каяття. За що? За оте горлання одне на одного над лакованим обіднім столом? За вкрадену ніч? За вкрадену картину? Вона не знає.
«Не дивися на мене», – подумки благає вона.
– Може… – починає Шон Флагерті. – Може, як каже Генрі, ми могли би принаймні окреслити кілька можливих рішень.
– Ви, звісно, можете їх окреслити, – іронічно каже Лів.
– Існує певна кількість подібних прецедентів. Одне з можливих рішень полягає в тому, що місіс Голстон має повне право погасити позов. Це означає, місіс Голстон, що ви сплачуєте родині Лефеврів вартість картини і залишаєте її собі.
Джейні Дікінсон навіть не підіймає очей від нотатника.
– Як я вже зазначила, родина не зацікавлена в грошах. Вони хочуть картину.
– О, звісно, – каже Лів. – Гадаєте, я ніколи в житті переговорів не вела? І не знаю, з чого все починається?
– Лів, – знов починає Генрі, – якщо ми можемо…
– Я чудово розумію, про що тут ідеться. «О ні, ми не хочемо ніяких грошей». Доки цифра не сягає розміру лотерейного виграшу. Після цього всім якось вдається переступити через свої ображені почуття.
– Лів… – тихо каже Генрі.
Вона видихає. Її руки під столом тремтять.
– Траплялися випадки, коли сторони доходили згоди розділити між собою картину. Зрозуміло, що у випадках із нероздільним майном, як ми це називаємо, реалізувати подібну угоду надзвичайно складно. Але в деяких випадках сторони домовлялися, так би мовити, зберігати картину тимчасово по черзі. Або ж погоджувалися на сумісне володіння з тим, щоб полотно виставлялося в одній із найбільших картинних галерей. Звичайно ж, галерея при цьому зобов’язувалась інформувати відвідувачів як про викрадення картини в минулому, так і про щедрість попередніх власників.
Лів мовчки хитає головою.
– Існує також можливість продати картину й розділити отримані гроші, при цьому…
– Ні, – в один голос кажуть Лів і Лефевр.
– Міс Голстон.
– Місіс Голстон, – виправляє вона.
– Місіс Голстон, – голос Пола стає жорсткішим. – Я зобов’язаний поінформувати вас, що ми маємо дуже сильну позицію. У нас чимало свідчень на користь повернення картини, також є низка аналогічних прецедентів, що додають ваги нашому позову. У ваших власних інтересах я рекомендую вам ретельно обміркувати можливість мирного врегулювання.
У кімнаті знов повисає тиша.
– Ви намагаєтеся залякати мене? – питає Лів.
– Ні, – неквапно промовляє він. – Я лише хочу нагадати вам, що в наших спільних інтересах залагодити справу мирним шляхом. Сама собою вона не розв’яжеться. Я… ми не відступимось.
І раптом вона бачить, як його рука обвивається навколо її оголеної талії, бачить його каштанове волосся, що розметалося по її лівій груді. Бачить його очі, які усміхаються в півтемряві.
Лів гордо підіймає підборіддя.
– Вам її не забрати, – каже вона. – Побачимось у суді.
Вони сидять в офісі Генрі. Вона вже встигла випити велику порцію віскі. Ніколи в житті вона не пила віскі вдень, але Генрі сам налив їй келих, наче це було цілком доречно. Кілька хвилин він чекає, доки Лів зробить пару ковтків.
– Маю вас попередити, це буде недешева справа, – каже він, відкидаючись у своєму кріслі.
– Наскільки недешева?
– Ну, в багатьох випадках твір мистецтва доводилося продати одразу після суду, аби лише покрити судові витрати. Нещодавно один позивач у Коннектікуті домігся повернення викрадених творів загальною вартістю двадцять два мільйони доларів. Але при цьому заборгував більш ніж десять мільйонів лише за послуги одного адвоката. Треба буде платити експертам, особливо експертам із французького права, зважаючи на історію картини. І такі випадки можуть дуже затягуватися, Лів.
– Але якщо ми виграємо, усі витрати буде покладено на них, так?
– Не обов’язково.
Вона обмірковує почуте.
– Отже, про яку суму йдеться? П’ятизначна цифра?
– Я б розрахував на шестизначну. Залежить від того, що вони можуть представити на суді. Але доказова перевага на їхньому боці, – Генрі знизує плечима. – Ми можемо довести вашу бездоганну репутацію. Та, як зазначено, в історії картини є білі плями, і якщо вони мають свідчення, що картину було вилучено у військові часи, то…
– Шестизначна цифра? – каже вона, а тоді встає і нервовим кроком міряє кімнату. – Не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось може просто увірватися в моє життя і вимагати те, що належить мені. Те, що мені подарували назавжди.
– Їхні претензії далеко не беззаперечні. Але маю зазначити, що на даний момент політичний клімат більш прихильний до позивачів. Торік на аукціоні «Сотбіз» було продано тридцять вісім таких робіт. Протягом минулого десятиріччя – жодної.
Вона почувається наелектризованою. Наче всі її нервові закінчення дзвенять від напруги.
– Він… Вони її не отримають, – твердо каже вона.
– Але гроші. Ви стверджували, що ваше становище й без того скрутне.
– Я перезакладу майно, – каже вона. – Є що-небудь, що я можу зробити, аби зменшити витрати?
Генрі нахиляється через стіл.
– Якщо вже ви вирішили боротися, то можете зробити безліч речей. Найголовніше: що більше ви дізнаєтесь про походження картини, то сильнішу позицію ми матимемо в суді. В іншому разі мені доведеться доручити цю роботу комусь зі своїх працівників і виставити вам погодинний рахунок – і це не враховуючи вартості послуг експертів, які свідчитимуть на суді. Гадаю, якщо ви це зробите, ми подивимось, що в нас є, і я знатиму, які настанови давати судовому адвокату.
– Я розпочну пошуки.
Вона досі чує непохитну впевненість, що лунає в їхніх голосах. «Ми маємо дуже сильну позицію». «Також є низка аналогічних прецедентів, що додають ваги нашому позову». Перед очима постає обличчя Пола з його вдаваною турботою: «В наших спільних інтересах залагодити справу мирним шляхом».
Лів відпиває ще віскі, і її трохи відпускає. Раптом вона почувається дуже самотньою.
– Генрі, а що зробили б ви? Тобто, якби були на моєму місці.
Він знову складає пучки пальців докупи й задумливо торкається ними носа.
– На мою думку, ситуація вкрай несправедлива. Але, Лів, особисто я би тричі подумав, перш ніж доводити справу до суду. Кінець такої справи може бути… огидний. Може, варто подумати заздалегідь, чи можна якось врегулювати це.
Перед нею досі стоїть обличчя Пола.
– Ні, – злісно каже вона. – Він її не отримає.
– Навіть якщо…
– Ні.
Під його пильним поглядом Лів збирає речі та залишає кімнату.
Пол учетверте вводить номер і вже тримає палець на кнопці з написом «Набір», аж раптом передумує і заштовхує телефон у задню кишеню. На тому боці вулиці якийсь чоловік у костюмі лається з інспектором дорожнього руху, несамовито жестикулюючи, на що той позирає з цілковитою байдужістю.
– Ти йдеш на обід? – у дверях з’являється Джейні. – Столик замовлено на пів на другу.
Вона явно напахтилася. Навіть зі свого місця він відчуває гострий запах парфумів.
– Я тобі справді там потрібен? – Пол не має настрою для світських балачок. Він не хоче бути чарівним, у деталях розповідати про неймовірні успіхи компанії в пошуку зниклих картин. Не хоче опинитися за столом поряд із Джейні й відчувати, як вона схиляється на його плече, як сміється, притискаючись до нього коліном. Також йому не подобається Андре Лефевр із його підозріливими очима та опущеними кутками губ. Рідко коли він відчував таку несподівану неприязнь до клієнта.
«Можна уточнити, коли ви вперше зрозуміли, що картина зникла?» – питав його Пол.
«Ми виявили це в ході ревізії».
«Тож ви особисто не шкодували за нею?»
«Особисто? – почувши це слово, француз лише знизав плечима. – Чому хтось має наживатися на картині, яка повинна належати нам?»
– Ти не хочеш іти? Чому? – дивується Джейні. – Які ще в тебе справи?
– Я подумав, що слід розібратися з деякими паперами.
Джейні не зводить з нього виразного погляду. На ній губна помада. І підбори.
«А все ж у неї гарні ноги», – відсторонено думає він.
– Нам потрібна ця справа, Поле. І ми маємо остаточно запевнити Андре в тому, що перемога буде за нами.
– У такому разі, гадаю, мені краще витратити час на підготовку до справи, ніж на обід із ним.
Він не дивиться на жінку. Його щелепи міцно стиснені, надаючи йому схожості з упертим віслюком. Увесь тиждень він тримався озлоблено з усіма навколо.
– Візьми Міріам, – пропонує він. – Дівчина заслужила на гарний обід.
– Не думаю, що наш бюджет дозволяє годувати обідами секретарок, коли нам цього заманеться.
– Не бачу жодних перешкод. Та й Лефевру вона може сподобатися. Міріам? Міріам? – він відкидається в кріслі, не зводячи очей із Джейні.
Дівчина зазирає у двері, пережовуючи бутерброд із тунцем.
– Так?
– Хочеш піти замість мене на обід із месьє Лефевром?
– Поле, ми… – Джейні стискає зуби.
Погляд Міріам стрибає між ними двома. Вона квапливо ковтає свій шматок.
– Це дуже добре. Але…
– Але в Міріам є бутерброд. А ще контракти, які їй треба надрукувати. Дякую, Міріам, – вона чекає, доки двері за дівчиною зачиняться, а тоді задумливо стискає губи. – Усе гаразд, Поле?
– Усе пречудово.
– Що ж, – вона не здатна приховати роздратування в голосі. – Бачу, тебе не переконати. З нетерпінням чекаю на твою доповідь у цій справі. Сподіваюся, вона буде ґрунтовною.
Вона встає, затримавшись іще на коротку мить, а потім іде. Він чує, як жінка розмовляє французькою з месьє Лефевром, супроводжуючи його до виходу.
Пол сидить і розсіяно дивиться перед собою.
– Агов, Міріам?
Вона знову з’являється, тримаючи в руці залишок бутерброда.
– Пробач. Це було…
– Усе гаразд, – вона усміхається, закидає до рота ще шматочок хліба і додає щось нерозбірливе. Він не може збагнути, чи чула вона щось із попередньої розмови.
– Були які-небудь дзвінки?
Вона гучно ковтає.
– Лише від голови Музейної асоціації, як я вже казала раніше. Хочете, щоб я їм перетелефонувала від вашого імені?
Його усмішка стримана і скупа – на відміну від виразу його очей.
– Ні, не турбуйся.
Він відпускає її, і, коли двері за дівчиною зачиняються, тихо й глухо зітхає в мовчазній кімнаті.
Лів знімає зі стіни картину. Легко проводить пальцем по рельєфній фарбованій поверхні, відчуваючи окремі штрихи й завитки, зачаровано згадуючи, що їх нанесла рука самого митця. А потім довго дивиться на жінку на полотні. Золочена рама місцями потріскалась, але Лів завжди знаходила в цьому свою чарівність і милувалася контрастом між її старою вбогою оздобою і свіжими, чистими лініями навкруги. Їй подобалося, що «Дівчина, яку ти покинув» – єдина кольорова пляма в кімнаті, старовинна й вишукана, що, наче коштовний камінь, красується в ногах її ліжка.
Ось тільки тепер вона не просто «Дівчина», шматочок історії, жартівливий натяк чоловіка дружині. Тепер вона – жінка відомого митця. Зникла, а може, вбита. Вона – остання пам’ятка про чоловіка в концентраційному таборі. Вона – зникла картина, предмет судового розгляду, майбутній об’єкт розслідувань. Лів не знає, як сприймати цю нову іпостась: знає лише, що вже втратила часточку самої себе. «Картина… була відібрана й перейшла до рук німців».
Андре Лефевр із його тупим агресивним обличчям ледве потурбувався навіть глянути на портрет Софі на фотокопії. А Маккаферті! Щоразу як вона згадує Пола Маккаферті на тій зустрічі в залі нарад, її мозок скипає від гніву. Часом вона відчуває, що просто перегрівається – настільки безжально цей гнів палить її зсередини. Як можна просто взяти й віддати їм Софі?
Лів дістає з коробки під ліжком кросівки для бігу, одягає спортивні штани і, засунувши в кишеню ключ і телефон, виходить на пробіжку.
Вона проминає Френ, яка сидить на перевернутому ящику і мовчки проводжає її очима. Скидає руку на знак вітання і, не зупиняючись, біжить до набережної. Бажання розмовляти в неї немає.
О цій порі береги Темзи рясніють офісними працівниками, які повертаються з тривалої обідньої перерви, групами школярів під пильним оком затурканих учительок, знудьгованими матусями, які машинально штовхають перед собою візочки й водночас щось зосереджено пишуть на своїх телефонах, не звертаючи жодної уваги на дітей. Лів біжить, маневруючи між ними всіма, і зменшує крок лише від задишки чи раптового поколювання в боці. Біжить, аж доки повністю зливається з юрбою, перетворившись на ще одне тіло, непомітне, безлике. Біжить, не зважаючи на втому. Біжить, доки ноги не починають горіти, доки піт не заливає спину, проступаючи темною плямою у формі «Т», доки обличчя не вкривається рясними краплями. Біжить, доки тіло не ламає, доки все, про що вона може думати, – звичайний фізичний біль.
Урешті вона повертається пішки вздовж Сомерсет-хаузу, коли її телефон сигналить, отримавши повідомлення. Лів зупиняється і дістає телефон з кишені, витираючи піт, що заливає очі.
Лів. Зателефонуй мені.
Швидким кроком, майже бігом вона наближається до краю води, а потім, не встигнувши усвідомити, що робить, розмахується і жбурляє телефон у Темзу. Без жодного звуку, ніким не помічений, він тоне в білясто-сірих бурхливих водах, що стрімко несуться далі.
20
Лютий 1917 року
Моя дорогоцінна сестричко,
минуло вже три тижні й чотири дні відтоді, як тебе забрали. Не знаю, чи дійде до тебе цей лист і чи доходили хоча б попередні. Мер налагодив новий канал зв’язку і обіцяє надіслати листа, щойно йому підтвердять, що це безпечно. Тож я молюсь і чекаю.
Уже чотирнадцятий день поспіль ллє дощ, перетворюючи залишки доріг на багнюку, у якій в’язнуть ноги і губляться кінські підкови. Ми лише зрідка виходили далі за площу: надто холодно й надто важко, і, правду кажучи, я більше не хочу полишати дітей навіть на кілька хвилин. Три дні після твого арешту Едіт сиділа біля вікна, відмовляючись навіть ворухнутися, доки я силою не відправила її за стіл, а потім у ліжко, боячись, щоб вона не захворіла. Вона більше не розмовляє, її очі запали, настороженість не сходить із лиця. Вона постійно тримається за мою спідницю, наче з хвилини на хвилину очікує, що хтось прийде й викраде мене теж. Боюсь, я ледь встигаю втішати її. Німців стало приходити менше, та все одно я змушена працювати до півночі, аби тільки нагодувати їх і прибрати за ними.
Орельєн зник. Утік невдовзі після твого арешту. Я чула від мадам Лув’є, що він і досі в Сент-Перонні, мешкає в Жака Ар’єжа над тютюновою крамницею. Та, правду кажучи, я не маю бажання його бачити. Він зрадив тебе не менше за коменданта Генкена. Попри всю твою віру в людську доброту, я не можу уявити, що якби пан комендант щиро бажав тобі добра, він вирвав би тебе з наших обіймів, та ще й знеславивши при тому на ціле місто. Не можу повірити, що такі дії свідчать про людяність. Просто не можу.
Я молюся за тебе, Софі. Прокидаючись уранці, бачу твоє обличчя, і коли я перевертаюся на бік, душа моя завмирає, бо ти не лежиш поряд на своїй подушці зі своєю товстою косою і більше не смішиш мене розповідями про їжу, яка тобі привиділась уві сні. Я обертаюся в барі, щоб гукнути тебе, а у відповідь лише тиша. Мімі забирається на твоє ліжко і роздивляється так, ніби теж очікує побачити, як ти сидиш за столом, щось пишеш або просто дивишся перед собою, заглибившись у свої мрії. Пам’ятаєш, як ми часто стояли біля вікна й уявляли, який світ лежить за ним? Як мріяли про фей, і принцес, і тих благородних лицарів, які прийдуть і врятують нас? Я питаю себе, що б ми тепер вигадували про це місто, якби досі були дітьми, — з його щербатими дорогами, схожими на тіні людьми у лахмітті, напівживими від голоду дітьми.
У місті стало так тихо, відколи ти зникла. Наче сам дух Сент-Перонни пішов із неї разом із тобою. Мадам Лув’є докорінно змінила погляди, тебе вона приходить до нас і твердить, що твоє ім’я має не забутися. Виголошує палкі промови перед кожним, хто слухатиме. Пана коменданта більше немає серед гурту німців, який приходить до нас вечеряти. Я вірю, що він не наважується глянути мені у вічі. Чи принаймні здогадується, як мені кортить насадити його на мій добрий кухарський ніж, і тому вважає за краще триматися подалі.
До нашого міста й досі потроху надходять новини: з клаптика паперу, підсунутого мені під двері, я дізналася про новий спалах грипу в районі Лілля, про захоплення конвою союзників біля Дуе, про те, як ріжуть на м’ясо коней на бельгійському кордоні. Жодного слова від Жана-Мішеля. Жодного слова від тебе.
Бувають дні, коли я почуваюся, наче провалилась у глибоку шахту, звідки чути лише відлуння далеких голосів. Усіх, кого я любила, крім дітей, у мене забрали, і я більше не знаю, вважати вас живими чи мертвими. Іноді мій страх за вас стає настільки великим, що я застигаю на місці, помішуючи суп або накриваючи на стіл, і не можу ворухнутись. У такі миті я змушую себе дихати, нагадую собі, що я маю лишатися сильною заради дітей. І більш за все я потребую віри. «Що зробила б Софі?» — жорстко питаю себе я, і відповідь завжди стає очевидною.
Благаю, люба моя сестричко, будь обережною. Не зли більше німців, навіть власних викрадачів. Якою б сильною не була спокуса, не ризикуй. Головне, щоб ти повернулася до нас живою й здоровою — ти, і Жан-Мішель, і твій коханий Едуард. Я переконую себе, що цей лист усе ж потрапить до твоїх рук. Що, може, є хоча б невеличкий шанс, що ви двоє тепер разом. Але не в той спосіб, який лякає мене найбільше. Я кажу собі, що Бог має бути справедливим, як би Він не грався нашими долями в ці безпросвітні часи.
Бережи себе, Софі.
Твоя любляча сестра
Елен
21
Пол відкладає лист, узятий зі сховища кореспонденції, зібраної діячами Опору часів Першої світової війни. Це єдиний знайдений ним документ, у якому фігурує родина Софі Лефевр, – і Пол знає, що цей лист, як і решта, до неї не дійшов.
«Дівчина, яку ти покинув» стала для нього першочерговою справою. Він потроху опрацьовує старі знайомі джерела: музеї, архіви, аукціонні будинки, експертні думки з урегулювання міжнародних справ у галузі мистецтва. Неофіційно він звертається і до менш благодатних джерел: старі знайомства в Скотленд-Ярді, зв’язки в кримінальних колах, пов’язаних із торгівлею живописом, один румун, відомий тим, що з математичною точністю фіксує переміщення цілих партій крадених творів європейського мистецтва.
