Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"

Автор книги: Джиллиан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

О Едуарде, беззвучно плакала я, здригаючись від пронизливого світанкового холоду. Я молюся, щоб ти уникнув цього болю. Молюся, щоб тобі було легко.

Мене знов потягли вперед. Хтось гримав на мене. Я плуталася в спідницях, дивним чином досі не випустивши сумку з рук. Брама знов відчинилась, і мене грубо штовхнули вперед, до табору. Біля другої буди варти охоронець зупинив мене.

«Просто відведіть мене до барака. Просто дайте мені лягти».

Я була зовсім утомлена. Перед очима стояла рука Ліліан, той чіткий зважений рух, яким вона піднесла пістолет до скроні. Її очі, що дивилися в мої в останні секунди її життя, – бездонні чорні провалини, вікна в небуття. «Тепер вона нічого не відчуває», – казала я собі і якоюсь іще притомною часточкою розуму усвідомлювала, що моїм почуттям у цю мить була заздрість.

Коли я поклала своє посвідчення назад у кишеню, моя рука ковзнула по зазубреному краю уламка скла, і на мить мій розум прояснився. Я могла піднести його до горла. Я знала, де пролягає вена і з якою силою треба натиснути. Я згадала, як кололи порося в Сент-Перонні: один сильний удар – і його очі заплющилися, наче в блаженному забутті. Я стояла й чекала, доки ця думка остаточно достигне в моїй голові. Я могла би зробити це, перш ніж вони збагнуть, що я зробила. Я можу звільнити себе.

«Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять».

Мої пальці зімкнулися. А тоді я почула:

«Софі».

І тут я зрозуміла, що звільнення прийде дуже скоро. Я впустила з пальців уламок скла. Це був він. Солодкий голос мого чоловіка кликав мене додому. Я майже всміхнулася в цю мить – настільки глибоким було полегшення. Я злегка хитнулася на місці. Його голос луною розливався в мені.

«Софі».

Німець розвернув мене і підштовхнув назад, до брами. Збентежена, я зробила невпевнений крок і озирнулась. А тоді побачила, як крізь туман наближається ще один охоронець. Попереду нього йшов високий сутулий чоловік, притискаючи свій вузол до живота. Я скоса дивилася на нього, відчуваючи, що в ньому є щось знайоме. Але світло було в нього за спиною, і я не могла роздивитися його.

«Софі».

Я намагалася зосередитись – і раптом весь світ завмер, усе навколо поринуло в тишу. Оніміли німці, завмерли двигуни, навіть шум дерев стихнув. Я нічого не бачила, крім в’язня, який шкутильгав до мене. Його силует був незнайомим, плечі зовсім схудли – шкіра та кістки, але його крок був рішучим, наче невидимий магніт притягував його до мене. І я судомно затремтіла – ніби моє тіло все знало раніше за мене.

– Едуард? – голос виривався з мого горла, наче кумкання. Я не могла повірити. Я не сміла повірити.

– Едуард?

І він уже майже біг, човгаючи, до мене. Охоронець за його спиною пришвидшив кроки. А я стояла, завмерши на місці, досі боячись, що це якийсь страшний жарт, що я знов прокинуся в кузові вантажівки і побачу перед собою солдатський чобіт.

«Благаю, Господи, Ти не можеш бути таким жорстоким».

І він зупинився в кількох футах від мене. Зовсім худий, обличчя виснажене, розкішна грива волосся зголена, на обличчі шрами. Але, Господи Боже, його обличчя! Його обличчя. Мій Едуард. Це було занадто. Моя голова відкинулася, сумка випала з рук, і я осіла на землю. І в цю мить відчула, як його руки міцно обіймають мене.

– Софі. Моя Софі. Що вони зробили з тобою?

Едіт Бетюн відкидається у своєму кріслі посеред мовчазної судової зали. Пристав приносить їй води, і вона вдячно киває. Навіть репортери кидають писати: так і сидять, завмерши з ручками в руках, розкривши від подиву роти.

– Ми нічого не знали з того, що з нею відбулось. Я вважала, що вона мертва. За кілька місяців після арешту моєї матері таємний інформаційний зв’язок було налагоджено знов, і ми отримали новину, що вона серед тих, хто загинув у таборах. Елен тиждень проплакала після цієї новини.

А тоді одного дня на світанку я зійшла вниз, готова взятись до щоденної праці – я допомагала Елен на кухні, – і побачила листа, якого хтось підсунув під двері «Червоного півня». Я вже збиралася була підняти його, але в мене за спиною з’явилася Елен і схопила його першою.

«Ти цього не бачила», – сказала вона, і я була ошелешена, бо ще ніколи вона не розмовляла зі мною таким різким тоном. Її обличчя зовсім сполотніло. «Ти мене чуєш? Ти цього не бачила, Едіт. І нікому не розповіси. Навіть Орельєну. Особливо Орельєну».

Я кивнула, але з місця не зійшла. Я хотіла знати, що там. Руки Елен затремтіли, коли вона відкрила цього листа. Вона стояла, притулившись до бару, вранішні промені падали на її обличчя, а руки тремтіли так сильно, що я не знала, як їй вдається читати. А потім вона раптом похилилася, затиснувши рота рукою, і почала тихо схлипувати: «О, слава Богу! Слава Богу!»

Вони були у Швейцарії. Отримали фальшиві посвідчення, видані за місцем «служби німецькій державі», після чого їх відвезли до лісу поблизу швейцарського кордону. Софі була настільки хвора, що Едуарду довелося нести її на руках останні п’ятнадцять миль до контрольно-пропускного пункту. Охоронець, який віз їх, попередив, що вони не повинні намагатися зв’язатись ні з ким у Франції чи наражати на загрозу викриття тих, хто їм допоміг. Під листом стояв підпис: «Марі Левіль».

Жінка обвела поглядом залу суду.

– Вони залишились у Швейцарії. Ми знали, що їй не варто ніколи повертатися до Сент-Перонни – настільки сильна була пам’ять про німецьку окупацію. Якби вона з’явилася, почалися б питання. І, звичайно ж, на той час я вже збагнула, хто допоміг їм утекти разом.

– Хто ж це, мадам?

Жінка підібрала губи, наче навіть зараз ці слова коштували їй чималих зусиль.

– Комендант Фрідріх Генкен.

– Пробачте мені, – каже суддя. – Це дуже незвичайна історія. Але я не розумію, як це стосується зникнення картини.

Едіт Бетюн опановує себе.

– Елен не показала мені листа, але я знала, що він не йде в неї з голови. Вона нервувала, коли поряд був Орельєн, хоча після арешту Софі він майже не зазирав до «Червоного півня». Наче йому нестерпно було там перебувати. Але потім, за два дні, коли його не було, а малеча поснула в сусідній кімнаті, вона покликала мене до своєї спальні. «Едіт, мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробила».

Вона сиділа на підлозі, підпираючи однією рукою портрет Софі. Вона дивилась у лист, ніби щось перевіряючи, злегка хитала головою, а потім, узявши крейду, написала кілька слів на зворотному боці картини. Тоді сіла навпочіпки, востаннє переконуючись, що все зробила правильно. Дбайливо загорнула картину в ковдру і простягнула мені.

«Після обіду пан комендант іде на полювання в ліс. Я хочу, щоб ти віднесла це йому».

«Ніколи», – я ненавиділа цього чоловіка з усією пристрастю. З його вини я втратила матір.

«Зроби, як я кажу. Я хочу, аби ти віднесла це пану комендантові».

«Ні».

У ту мить я його не боялася – він уже зробив мені найгірше, що можна було уявити, – я просто ані хвилини не бажала перебувати поряд із ним.

Елен подивилася на мене і, схоже, зрозуміла, наскільки серйозно я налаштована. Вона обійняла мене. Ніколи ще я не бачила її настільки рішучою.

«Едіт, пан комендант повинен отримати цю картину. Ми з тобою можемо бажати йому смерті, але ми повинні поважати… – вона завагалася, – бажання Софі».

«То віднеси ти».

«Не можу. Якщо я це зроблю, про це говоритиме все місто, а ми не можемо допустити, щоб моє ім’я було знеславлене, як ім’я моєї сестри. До речі, Орельєн збагне, що щось відбувається. А він не повинен знати правду. Ніхто не повинен, заради її та нашої безпеки. Ти зробиш це?»

Я не мала вибору. Того дня, коли Елен подала мені знак, я взяла картину під руку і пішла алеєю, крізь пустку й до лісу. Нести було важко, рама натирала мені пахву. Він був там з іншим офіцером. Коли я побачила їх двох із рушницями в руках, мої коліна затремтіли від страху. Помітивши мене, він наказав іншому відійти. Я повільно йшла крізь дерева, і мої ноги мерзли від холодного лісового ґрунту. Побачивши мене, він дещо занепокоївся, і я пам’ятаю, як подумала в ту мить: «Чудово. Зараз ти в мене втратиш спокій назавжди».

«Ти хотіла поговорити зі мною?» – спитав він.

Я не хотіла віддавати її. Не хотіла, що він отримав від нас хоч щось. Він уже забрав двох найдорожчих людей у моєму житті. Я ненавиділа цього чоловіка. І, гадаю, саме в ту мить у мене й виникла та задумка.

«Тітка Елен каже, я повинна віддати це вам».

Він узяв у мене картину і розгорнув її. Глянув на неї невпевнено, повернув іншим боком. Коли він побачив те, що було написано на звороті, в його обличчі сталася якась дивна зміна. Воно пом’якшилося, лише на мить, і його блакитні очі зволожилися – так, ніби йому хотілося плакати від радощів.

«Danke, – тихо сказав він. – Danke scho¨n[80]80
  Дякую. Дуже дякую (нім.).


[Закрыть]».

Він перевернув її, щоб подивитися в обличчя Софі, потім знову перевернув і ще раз прочитав про себе напис.

«Danke», – тихо повторив він, їй чи мені, я не знала.

Мені нестерпно було бачити його радість, його відверте полегшення після того, як він зруйнував усі мої шанси на щасливе життя. Я ненавиділа цього чоловіка більше, ніж будь-кого в житті. Він знищив усе. І тоді я почула свій голос, дзвінкий, наче дзвоник у непорушному повітрі.

«Софі померла, – сказала я. – Після того як ми отримали її розпорядження віддати вам картину. Померла від “іспанки” в таборах».

Він так і здригнувся від потрясіння.

«Що?»

Не знаю, звідки це взялося. Я говорила без затримки, без жодного побоювання за можливі наслідки.

«Вона померла. Через те що її забрали. Одразу після того, як надіслала нам повідомлення віддати це вам».

«Ти впевнена? – його голос зривався. – Тобто, відомості могли надходити різні…»

«Цілком упевнена. Мабуть, мені не слід було вам цього казати. Це таємниця».

У ту мить моє серце було наче камінь. Я стояла й спостерігала, як він вдивляється в картину, і його обличчя старіє, фізично марніє від горя просто в мене на очах.

«Сподіваюся, вам подобається картина», – сказала я, а тоді повільно пішла крізь ліс назад до «Червоного півня». Я відчувала це як власну перемогу.

Судова зала мовчить. Репортери не зводять поглядів з Едіт Бетюн. Наче сама історія раптом ожила тут, у невеликому приміщенні. Цього разу голос судді прозвучав м’якше:

– Мадам, чи могли б ви розповісти нам, що було написано на звороті картини? Це може бути ключовий момент у цій справі. Ви можете точно пригадати?

Едіт Бетюн обводить поглядом повні ряди.

– О так. Я пам’ятаю це дуже чітко. Пам’ятаю, тому що ламала голову і ніяк не могла збагнути, що саме це означає. Там було написано крейдою: «Pour Herr Kommandant, qui comprendra: pas pris, mais donnе´». – Вона зробила паузу. – «Панові коменданту, який зрозуміє: не взято, але даровано».

36

Лів чує, як навколо, наче зграя птахів, здіймається галас. Бачить, як журналісти оточили стару пані, а їхні ручки хитаються, мов антени, як суддя терміново радиться з адвокатами, марно стукаючи молотком. Вона дивиться на місця для публіки, на пожвавлені обличчя і чує, як звідти лунають оплески: чи то старій жінці, чи то самій правді, вона не впевнена.

Пол пробивається крізь юрбу. Порівнявшись із Лів, він притягує її до себе, припадає головою до її голови й шепоче їй на вухо:

– Вона твоя, Лів, – і в його голосі чути неприховане полегшення. – Вона твоя.

– Вона вижила, – Лів плаче і сміється водночас. – Вони знайшли одне одного.

З його обіймів вона озирається в людському морі і розуміє, що більше не боїться юрби. Люди навколо всміхаються, наче все завершилося добре, наче вона більше не ворог. Лів бачить, як підіймаються, збираючись на вихід, брати Лефеври, похмурі, наче трунарі, і відчуває нестримне полегшення, що Софі не повернеться з ними до Франції. Вона бачить Джейні, яка з кам’яним обличчям повільно збирає свої речі, ніби не може повірити в те, що тільки-но відбулося.

– Як вам це? – Генрі поплескує її по плечу. На його обличчі сяє усмішка. – Як вам? Ніхто навіть не слухав вердикту бідолашного Берґера.

– Ходімо, – каже Пол, дбайливо обіймаючи її рукою за плечі. – Виведемо тебе звідси.

З’являється судовий пристав, проштовхуючись крізь море людей. Він зупиняється просто перед нею, заступивши їй дорогу, злегка задихавшись після цієї короткої подорожі.

– Ось, мадам, – каже він і вручає їй картину. – Гадаю, це належить вам.

Пальці Лів стискаються навколо золоченої рами. Вона опускає погляд на Софі, на її волосся, що сяє в тьмяному світлі судової зали, на її усмішку, як завжди, загадкову.

– Гадаю, буде краще, якщо ми виведемо вас чорним ходом, – додає пристав, і поряд із ним виростає охоронець, підштовхуючи їх до дверей і водночас розмовляючи по рації.

Пол поривається йти попереду, але вона кладе руку йому на плече, зупиняючи його.

– Ні, – каже Лів. Вона глибоко вдихає і розправляє плечі, від чого виглядає навіть трохи вищою. – Не цього разу. Ми йдемо через центральний вхід.

Епілог

Між 1917 і 1922 роками Антон і Марі Левілі мешкали в маленькому будинку біля озера в швейцарському місті Монтро. Вони являли собою тиху пару, не полюбляли розваг, а, вочевидь, знаходили найбільшу втіху в товаристві одне одного. Мадам Левіль працювала офіціанткою в місцевому ресторані. Вона запам’яталася як сумлінна працівниця і привітна людина, та при цьому відзначали, що вона не охоча до розмов. («Рідкісна якість для жінок», – зауважував власник ресторану, скоса поглядаючи на свою дружину.)

Щовечора о чверть на десяту можна було бачити, як Антон Левіль, високий темноволосий чоловік із дивною розхристаною ходою, здійснював п’ятнадцятихвилинну прогулянку до ресторану, де крізь відчинені двері вітався з адміністратором, торкаючись капелюха, а потім чекав надворі, доки з’явиться його дружина. Він пропонував їй руку, вона бралася за неї, і вони разом поверталися назад, де-не-де сповільнюючи хід, аби помилуватися заходом сонця над озером чи по-особливому прикрашеною вітриною магазину. Це, за словами сусідів, було в них традиційним завершенням кожного робочого дня, і вони рідко від нього відступали. Траплялося, що мадам Левіль відправляла поштою посилки, маленькі подарунки на адресу в північній Франції, та за винятком цього зовнішній світ, здавалося, їх мало цікавив.

У вихідні подружжя зазвичай лишалося вдома, час від часу виходячи, аби навідатись до місцевого кафе, де за достатньо ясної погоди могли провести кілька годин, граючи в карти чи просто сидячи одне поряд з одним у дружньому мовчанні; його велика рука лежала поверх її маленької.

– У розмовах із месьє Левілем мій батько жартував, що його мадам не звіє вітром, якщо він відпустить її лише на хвилину, – казала Анна Баерчі, яка виросла в сусідньому будинку. – Батько часто казав моїй матері, що, на його думку, це не зовсім пристойно – так горнутися до своєї дружини на людях.

Мало що було відомо про особисті справи самого месьє Левіля, окрім того, що він має слабке здоров’я. Вважалося, що в нього є якийсь приватний заробіток. Якось він запропонував намалювати портрети двох сусідських дітей, але через дивний вибір кольору і застосування нетрадиційної художньої манери вони були прийняті не надто схвально.

Більшість містян у приватних розмовах погоджувалися, що їм більше по душі охайніша техніка і більш правдоподібні малюнки месьє Блюма, який мешкає поряд із місцевим годинникарем.

На Святвечір надходить електронний лист.

Гаразд. Офіційно визнаю: в пророцтвах я повний нуль. Можливо, і в дружбі теж. Але я справді була б рада тебе бачити, якщо тільки ти не застосувала проти мене навички магії вуду, зліпивши мою ляльку, як я тебе навчила. (Це цілком можливо, останнім часом мене діймають сильні головні болі. Якщо це твоїх рук справа, скрегочу зубами від заздрощів. Прийми моє найщиріше захоплення.)

З Раніком нічого по-справжньому не виходить. Виявляється, ділити двокімнатну квартиру з п’ятнадцятьма чоловіками — працівниками готелю зі Східної Європи — не бозна-яке задоволення. Хто б міг подумати? Через Gumtree я знайшла собі нове помешкання, спільно з одним бухгалтером, зацикленим на вампірській тематиці. Він гадає, що проживання з такою особою, як я, створить йому відповідний імідж. Здається, він трохи розчарований, що я не заповнила йому холодильник розчавленими на дорозі тваринами і не запропонувала зробити татуювання в кустарний спосіб. А втім усе гаразд. У нього є супутниковий телик, і це лише в двох хвилинах ходи до мого будинку престарілих, тож я більше не маю відмовок, якщо вчасно не встигну замінити сечозбірник місіс Вінсент (краще не питай).

Хай там як. Я справді дуже рада, що ти зберегла за собою цю картину. Чесно. І пробач, що не маю дипломатичного хисту. Я сумую за тобою.

Мо

– Запроси її, – каже Пол, зазираючи через плече. – Життя занадто коротке, чи не так?

Вона не задумуючись набирає номер.

– Отже, що ти робиш завтра? – питає вона, перш ніж Мо встигне заговорити.

– Це таке каверзне питання?

– Хочеш прийти до мене на свято?

– І пропустити щорічне скиглення батьків, з несправним пультом від телевізора і різдвяним випуском «Радіо Таймз»? Ти що, жартуєш?

– Чекаю на тебе о десятій. Я готую вечерю на п’ять тисяч осіб, і мені потрібно, аби хтось допоміг чистити картоплю.

– Я прийду, – Мо не здатна приховати захват. – Може, навіть принесу тобі подарунок. Той, що я вже купила. О. Але мені доведеться тікати десь о шостій, аби трохи поспівати для стареньких.

– Ти таки маєш серце.

– Еге ж. Схоже, твоя остання шпилька не влучила в ціль.

***

Малий Жан Монпельє помер від грипу в останні місяці війни. Від глибокого стресу Елен Монпельє не заплакала ані тоді, коли прийшов власник похоронного бюро, щоб забрати його маленьке тіло, ані потім, коли його поклали в землю. Вона продовжувала поводитись як завжди, відчиняючи бар у призначений час і відхиляючи будь-яку пропозицію про допомогу, але була, як згадував мер у своїх тодішніх щоденниках, «жінкою з застиглим серцем».

Едіт Бетюн, яка мовчки перейняла на себе чимало з обов’язків Елен, описує день за кілька місяців по тому, коли біля дверей з’явився худий утомлений чоловік у військовій формі і з лівою рукою на перев’язі. Едіт витирала склянки й чекала, що чоловік зайде, але той лише стояв на сходах, зазираючи всередину з дивним виразом обличчя. Вона запропонувала йому склянку води, а потім, коли він так і не наважився зайти всередину, спитала:

– Покликати мадам Монпельє?

– Так, дитино, – відповів він, кивнувши головою. Його голос злегка тремтів. – Так. Будь ласка.

Вона розповідає, як Елен непевним кроком зайшла до бару, як у першу мить не вірила власним очам, як впустила з рук щітку і, підібравши спідниці, кинулася до нього ракетою, а її крики було чути далеко за дверима на вулицях Сент-Перонни – так, і навіть ті сусіди, що оплакували власні втрати, чуючи їх, відривалися від власних справ і терли очі.

Вона пам’ятає, як сиділа на сходах неподалік від дверей їхньої спальні, слухаючи здавлені схлипи, коли вони ридали за втраченим сином. Без жодного співчуття до себе вона відзначає, що, попри свою любов до Жана, сама не пролила ні сльозинки. Після смерті матері, каже Едіт, вона більше ніколи не заплакала знову.

Історія зазначає, що протягом усіх років, коли «Червоним півнем» керувало подружжя Монпельє, він зачиняв двері лише раз: на два тижні у 1925 році. Містяни пам’ятають, що Елен, Жан-Мішель, Мімі та Едіт, не попередивши нікого, куди їдуть, просто зачинили віконниці, замкнули двері й зникли, залишивши на дверях табличку з написом «En vacances[81]81
  У відпустці (фр.).


[Закрыть]». Це призвело до чималого напруження в маленькому містечку, двох листів зі скаргами до місцевої газети і притоку додаткових відвідувачів у барі «Блан». Після повернення родини на всі питання, де були, Елен відповідала, що вони подорожували до Швейцарії.

– Ми вважаємо тамтешнє повітря надзвичайно корисним для здоров’я Елен, – казав месьє Монпельє.

– О, безумовно, – відповідала зі скупою усмішкою Елен. – Дуже… цілюще.

Тоді ж мадам Лув’є записала у своєму щоденнику, що одна річ – коли власники готелю ні сіло ні впало тікають за кордон, не потурбувавшись навіть попрощатись, і зовсім інша – коли вони повертаються звідти такі задоволені собою.

Я так і не дізналася, що сталося з Софі та Едуардом. Я знаю, що вони мешкали в Монтро принаймні до 1926 року, але Елен була єдиною, хто підтримував з ними постійний зв’язок, а вона раптово померла в 1934 році. Відтоді всі мої листи поверталися назад із позначкою «Повернути відправнику».

Едіт Бетюн і Лів обмінялися чотирма листами, розкриваючи давно приховану інформацію, заповнюючи білі плями. Лів почала писати книгу про Софі, після того як із нею зв’язалися двоє видавців. Відверто кажучи, це дуже її лякає, але Пол питає Лів, чи є хтось більш обізнаний, щоб писати на цю тему.

Почерк старої жінки твердий як для людини її віку – рівний, каліграфічний, із легким нахилом уперед. Лів підсувається ближче до приліжкового світильника, щоб прочитати його.

Я написала сусідці, яка розповіла, що чула, ніби Едуард захворів, але нічим не могла підтвердити своїх слів. За кілька років подібного спілкування з іншими людьми я мусила припустити найгірше. Хтось пригадував, що він захворів, хтось — що здоров’я Софі похитнулося. Хтось казав, що вони двоє просто зникли. Здається, Мімі чула, як її мати розповідала, що вони переїхали в тепліші краї. На той час я сама переїжджала стільки разів, що, коли б Софі надумала зі мною зв’язатися, в неї нічого б не вийшло.

Я знаю, скільки треба було оптимізму, щоб вірити, що двоє кволих людей, чиє здоров’я підірване холодом і ув’язненням, здатні були на таке. Але я завжди вважала за краще вірити, що за сім-вісім років після війни, не обтяжені відповідальністю за інших, вони могли нарешті відчути себе в достатній безпеці, щоб рухатися далі, і відтак просто склали речі й поїхали. Мені подобається уявляти, що вони десь там, можливо, в сонячному кліматі, настільки ж щасливі, як були під час нашої відпустки, задоволені товариством одне одного.

Спальня навколо виглядає навіть іще більш порожньою, ніж зазвичай, адже наступного тижня вона переїжджає. Буде жити в маленькій квартирі Пола. Згодом, можливо, знайде собі нове помешкання, але жоден із них не квапиться з цією розмовою.

Вона дивиться на чоловіка, який спить поряд із нею, – досі під враженням його краси, його фігури – і відчуває просту радість того, що він поряд. Вона пригадує слова, сказані її батьком, коли той приходив на Різдво. Він тоді відшукав її на кухні. Вона мила посуд, а він витирав, доки решта грали в галасливі настільні ігри у вітальні. Лів підняла на нього погляд, вражена не притаманним йому мовчанням.

– Знаєш, я гадаю, Девіду він би сподобався, – сказав батько, не дивлячись на неї, а продовжуючи витирати посуд.

Вона тре очі, як часто робить, коли думає на цю тему (в таку мить емоції накривають її з головою), і повертається до листа.

Зараз я вже стара жінка, тож, мабуть, за мого життя цього не станеться, але я вірю, що одного дня вирине ціла плеяда картин невідомого походження, прекрасних і дивних, з несподіваною і багатою палітрою кольорів. На них буде зображена рудоволоса жінка в тіні пальмового дерева чи, може, обличчям до жовтого сонця, трохи старша на вигляд і, може, з пасмами сивини у волоссі, але з широкою усмішкою та очима, сповненими кохання.

Лів підіймає погляд на портрет, що висить навпроти ліжка, і звідти на неї дивиться юна Софі, залита блідим золотавим світлом лампи. Лів перечитує лист, уважно вдивляючись у слова, в проміжки між ними. Перед її очима знов постає погляд Едіт Бетюн: непохитний, сповнений глибокого розуміння. І тоді вона ще раз перечитує його.

– Гей, – Пол сонно перекочується до неї. Він обіймає її рукою й притягує до себе. Його шкіра тепла, дихання солодке. – Що ти робиш?

– Думаю.

– Звучить загрозливо.

Лів відкладає лист і забирається під ковдру обличчям до нього.

– Пол.

– Лів.

Вона усміхається. Усміхається щоразу, як дивиться на нього. А тоді злегка вдихає.

– Знаєш, ти так чудово вмієш знаходити втрачене…