Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"

Автор книги: Джиллиан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

– І набиванні кишень, – бурмоче вона під ніс.

Генрі хитає головою.

Дженкс походжає туди-сюди судовою залою, лише періодично звертаючись до своїх нотаток. Усі його коментарі адресовані безпосередньо судді. Протягом останніх років популярність художника Лефевра зросла, і його нащадки провели ревізію вцілілих робіт, під час якої спливли відомості про портрет під назвою «Дівчина, яку ти покинув», що колись належав дружині художника, Софі Лефевр.

Завдяки фотографії та кільком обліковим книгам з’ясувалося, що картина висіла на загальному огляді в готелі «Червоний півень» у Сент-Перонні – місті, окупованому німцями під час Першої світової війни.

Зафіксовано, що комендант міста, такий собі Фрідріх Генкен, неодноразово милувався картиною. «Червоний півень» був реквізований німцями для власних потреб. Софі Лефевр відома активним спротивом їхній окупації.

На початку 1917 року Софі Лефевр було заарештовано й вивезено з Сент-Перонни. Приблизно в той самий час картина зникла.

Цього, наголошує Дженкс, досить, щоб припустити: мало місце примусове, сумнівне з моральної точки зору заволодіння улюбленою для різних людей картиною. Та це, співчутливо каже він, не єдине свідчення того, що картину було придбано незаконно.

Щойно отриманий доказ підтверджує, що за часів Другої світової війни картина перебувала в Німеччині, в Берхтесґадені, на складі, відомому як збірний пункт, що використовувався для крадених і примусово вилучених творів мистецтва, які потрапили до рук німців. Він двічі повторює: «крадених і примусово вилучених творів мистецтва», наче бажаючи підкреслити власну позицію. І тут, каже Дженкс, картина загадковим чином переходить до рук американської журналістки Луанн Бейкер, яка провела день у збірному пункті й написала про це статтю для американської газети. У її тодішніх звітах згадується, що вона отримала якийсь «подарунок на згадку». Вона зберігала картину в себе вдома – факт, підтверджений її родиною, доки десять років тому картину було продано Девідові Голстону, який, у свою чергу, передав її як весільний дар своїй дружині.

Усе це не новина для Лів – вона вже бачила наведені свідчення як ті, що підлягають обов’язковому розкриттю. Але тепер, слухаючи, як історію картини зачитують уголос на суді, вона ніяк не може узгодити свій портрет, невеличку картину, що весь цей час мирно висіла на стіні її спальні, з подіями настільки трагічними й значущими.

Вона кидає погляд на ряди, зайняті пресою. Журналісти виглядають глибоко захопленими – як і суддя. Лів відсторонено думає, що й сама, напевне, була б захоплена цим дійством, якби від цього не залежало її майбутнє. Трохи віддалік, відкинувшись на сидінні й войовничо схрестивши руки на грудях, сидить Пол.

Лів дозволяє собі кинути погляд убік, і в ту ж мить Пол дивиться просто на неї. Злегка зашарівшись, вона відвертається. Дівчина питає себе, чи буде він кожного дня на цьому процесі і чи можливо вбити когось у переповненій судовій залі.

Перед ними стоїть Крістофер Дженкс.

– Ваша честь, дуже прикро, що місіс Голстон мимохіть була втягнута в чергу правопорушень, що бере початок у давньому минулому. Та нічого не вдієш – вони все одно залишаються правопорушеннями. Ми наполягаємо на тому, що картину було викрадено двічі: спочатку з дому Софі Лефевр, а потім, протягом Другої світової війни, у її нащадків через незаконне дарування картини зі збірного пункту, коли в Європі панував такий хаос, що це правопорушення лишилося незафіксованим і, до сьогодні, нерозслідуваним. Але закон, із точку зору як Женевської конвенції, так і чинного законодавства в частині реституції, стверджує, що скоєне правопорушення має бути відшкодоване. У своєму позові ми наполягаємо на поверненні картини законним власникам – родині Лефеврів. Дякую вам.

На обличчі Генрі поряд із нею не видно жодної емоції.

Лів кидає погляд у куток зали, де на маленькому стенді красується друкована репродукція «Дівчини, яку ти покинув» у натуральну величину. Флагерті наполягав, що картина має зберігатися під охороною до остаточного вирішення її долі, але Генрі повідомив, що Лів зовсім не зобов’язана погоджуватись на це.

І все ж їй стає не по собі, коли вона бачить «Дівчину» тут, не на її звичному місці, – а та наче глузує з усього, що перед нею відбувається. Удома Лів ловить себе на тому, що періодично заходить до спальні, аби просто подивитися на картину. І подовгу не зводить із неї очей, розуміючи, що, мабуть, скоро не матиме такої можливості.

День затягується. Через центральне опалення повітря в залі стає задушливим. Крістофер Дженкс із хірургічною точністю вівісектора розбиває їхню лінію захисту, побудовану на терміні давності. Періодично на словах «передача права власності» та «необґрунтованість походження» Лів підіймає очі. Суддя з кахиканням проглядає свої записи. Пол щось пошепки каже директорці своєї компанії. І щоразу та посміхається, демонструючи ідеально рівні маленькі білі зуби.

Ось Крістофер Дженкс починає зачитувати:

15 січня 1917 року

Сьогодні забрали Софі Лефевр. Це було щось просто небачене. Вона займалася своїми справами в погребах «Червоного півня», коли на майдані з’явилися двоє німців, вивели її сходами нагору і потягли за собою, наче злочинницю. Її сестра плакала й благала відпустити її, те саме робила й сирітка Ліліан Бетюн, ціла юрба піднялась, обурено протестуючи, але ті лише відмахувалися від людей, наче від мух. Двох старих у тисняві просто збили з ніг. Присягаюся, mon Dieu, якщо кожному на тому світі буде віддано по заслузі, то німці дорого за це заплатять.

Дівчину вивезли з міста у фургоні для худоби. Мер намагався зупинити їх, але останніми днями він слабкодухий (смерть доньки підкосила його) і надто схильний лягати під бошів. Вони взагалі не сприймають його всерйоз. Коли фургон нарешті зник, він увійшов до бару «Червоний півень» і з величезною помпою оголосив, що подбає про все на найвищому рівні. Ніхто з нас його не слухав. Її бідолашна сестра Елен ридала, впавши головою на барну стійку, брат Орельєн утік, наче ошпарений собака, а дівчинка, яку не погребувала взяти під опіку Софі, — дитина Ліліан Бетюн — стояла в кутку, наче маленький блідий привид.

«Чуєш, Елен про тебе подбає», — сказала я їй. А тоді нахилилась і поклала в її долоньку монету, але дівчинка глянула на неї так, наче не зрозуміла, що це. Коли вона подивилася на мене, її очі були мов п’ятаки. «Ти повинна не боятися, дитя моє. Елен — добра жінка. Вона потурбується про тебе».

Я знаю, що брат Софі Лефевр спричинив якесь заворушення, перш ніж її забрали, але в такому гаморі й безладі я з моїм слухом просто не зрозуміла, з чого все почалось. І все ж, боюся, німці обійшлися з нею жорстоко. Я знала, що дівчина приречена, відколи вони вирішили облаштуватися в «Червоному півні», але вона так і не дослухалася до моїх слів. Мабуть, вона якимось чином образила їх — Софі завжди була нестриманою. І я не можу її винуватити: підозрюю, що якби німці перебували в моєму будинку, я б теж завдала їм образи.

Так, я мала певні розбіжності з Софі Лефевр, але сьогодні мені важко на серці. Бачити, як її заштовхують у фургон, наче бездушне тіло, уявляти собі, що чекає на неї попереду… Темні часи настали. Хіба могла я подумати, що побачу таке на схилі життя. Бувають ночі, коли здається, що наше маленьке містечко перетворилося на божевільню.

Своїм низьким гучним голосом Крістофер Дженкс дочитує останні рядки. У залі панує тиша, чути лише, як працює стенографістка. Над головами ліниво обертається вентилятор, марно силкуючись розігнати повітря.

– «Я знала, що дівчина приречена, відколи вони вирішили облаштуватися в “Червоному півні”». Пані та панове, гадаю, цей уривок зі щоденника цілком змістовно доводить нам, що, хоч як складалися стосунки Софі Лефевр із німцями в Сент-Перонні, щасливими вони явно не були.

Він прогулюється судовою залою з таким виглядом, наче вийшов на узбережжя вдихнути морського повітря, а тим часом буденно продивляється ксерокопії.

– Але це не єдине свідчення. Та сама місцева мешканка, Вів’єнн Лув’є, показала себе неперевершеним хронікером подій із життя маленького містечка. І якщо ми зазирнемо в її записи кількома місяцями раніше, то побачимо ось що:

Тепер німці харчуються в «Червоному півні». Вони змушують сестер Бессетт готувати собі такі розкішні страви, що пахне на цілий майдан і ми всі божеволіємо від запаху. Днями в булочній я казала Софі Бессетт — чи Лефевр, як вона тепер називається, — що її батько не потерпів би цього, але вона лише відповіла, що нічого не вільна вдіяти.

Він підіймає голову.

– «Нічого не вільна вдіяти». Німці вторглися в готель дружини художника, примусили її готувати для себе. Ворог опинився буквально у неї в домі, а вона була цілком беззахисною. Дуже переконливо. Але це не єдине свідчення. Під час дослідження сімейного архіву Лефеврів виявлено листа, написаного Софі Лефевр до її чоловіка. Вочевидь, цей лист так ніколи до нього й не дійшов, але це вже, я переконаний, справи не стосується.

Він підіймає лист угору, до світла, наче намагаючись роздивитися краще.

Пан комендант не такий дурний, як Беккер, але непокоїть мене набагато більше. Він дивиться на мій портрет, написаний тобою, а мені все хочеться сказати, що він не має на те права. Ця картина більше, ніж усі решта, належить нам двом: тобі й мені. І знаєш, що найцікавіше, Едуарде? Він справді захоплюється твоєю роботою. Він розуміється на ній, розуміється на школі Матісса, на Вебері й Пуррмані. Як же це дивно — відстоювати твою блискучу художню манеру перед лицем німецького коменданта!

Але, хоч би що там казала Елен, я відмовляюся знімати портрет. Він нагадує мені про тебе, про ті часи, коли ми були щасливі разом. Нагадує про те, що рід людський здатний до кохання і створення краси, а не тільки до руйнування.

Молюсь, аби ти був живий-здоровий і швидше повернувся, найдорожчий мій.

Навіки твоя, Софі

– «Ця картина більше, ніж усі решта, належить нам двом: тобі й мені», – слова, промовлені Дженксом, повисають у повітрі. – Отже, цей лист, знайдений через довгі роки після її смерті, розповідає нам, як багато значила картина для дружини митця. Також у ньому містяться вичерпні відомості про те, що німецький комендант накинув оком на цю картину. І про те, що він добре знався на ринку живопису в цілому. Він був, якщо можна так висловитися, aficionado[72]72
  Палкий прихильник (ісп.).


[Закрыть], – останнє слово він розтягує, виразно промовляючи кожен склад, наче вживає його вперше в житті.

– Отже, викрадення часів Першої світової війни може здатися передвістям аналогічних викрадень часів Другої світової. Тут ми зустрічаємо освічених німецьких офіцерів, які знають, чого бажають і що може становити цінність, і відзначають…

– Протестую, – підіймається з місця Анджела Сільвер, королівський адвокат з боку Лів. – Існує величезна різниця між тим, хто милується картиною і розуміється на творчості митця, і тим, хто краде картину. Мій учений колега не навів жодного доказу, що картину взяв комендант, – лише що той милувався нею і, крім того, харчувався в готелі, яким володіла мадам Лефевр. Усе це обставини, що не стосуються справи.

– Протест прийнято, – бурмоче суддя.

Крістофер Дженкс витирає лоб.

– Я просто намагаюся, так би мовити, змалювати загальну картину життя в місті Сент-Перонна в 1916 році. Неможливо зрозуміти, як картина могла перейти в чиєсь володіння, не зрозумівши тогочасної атмосфери й не усвідомивши, що німці мали карт-бланш на реквізицію, тобто могли брати все, що їм сподобається, з будь-якого будинку.

– Протестую, – Анджела Сільвер проглядає свої нотатки. – Це несуттєво. Немає жодних свідчень на користь того, що картину було реквізовано.

– Прийнято. Ближче до суті, містере Дженкс.

– Знову ж таки, я лише намагаюся… змалювати загальну картину, ваша честь.

– Якщо ваша ласка, містере Дженкс, залиште малювання картин Лефевру.

У залі чути стриманий сміх.

– Я намагаюся продемонструвати, що чимало цінностей були реквізовані німецькими військами без будь-якої реєстрації цих фактів. Не було за них також і «грошової компенсації», обіцяної тогочасними німецькими головнокомандувачами. Я кажу, що така поведінка мала загальний характер, оскільки ми наполягаємо, що «Дівчина, яку ти покинув» належала до таких цінностей. «Він дивиться на мій портрет, написаний тобою, а мені все хочеться сказати, що він не має на те права». Що ж, ваша честь, ми стверджуємо, що насправді комендант Фрідріх Генкен вважав, що має будь-які права. І що наступні тридцять років картина залишалася в руках німців.

Пол дивиться на Лів. Дівчина відводить погляд.

Вона зосереджується на портреті Софі Лефевр. «Дурні», – мовчки глузує Софі, пронизуючи кожного своїм непроникним поглядом.

«Так, – каже подумки Лів. – Саме так. Ми дурні».

***

О пів на четверту оголошують перерву. Анджела Сільвер поїдає сендвіч у своїй кімнаті. Її перука лежить поряд на столі, а прямо перед нею стоїть кухоль чаю. Генрі сидить навпроти.

Вони кажуть Лів, що перший день судового розгляду минув, як вони й очікували. Але відчутний присмак напруги витає в атмосфері, наче сіль у повітрі за милі від узбережжя. Доки Лів шелестить ксерокопіями перекладеного тексту, Генрі розвертається до Анджели.

– Лів, хіба ви не казали, що в розмові з вами племінник Софі згадував щось про її зіпсовану репутацію? Я думаю, чи не варто триматися цієї лінії захисту.

– Не розумію, – каже вона.

Обоє дивляться на неї в очікуванні.

Сільвер ковтає шматок, перш ніж заговорити.

– Ну, якщо вона була знеславлена, то чи не є це підставою припустити, що її стосунки з комендантом могли бути взаємними? Ось у чому річ: якщо ми зможемо це довести, якщо припустимо, що в неї був позашлюбний зв’язок із німецьким військовим, ми зможемо наполягати на тому, що портрет міг бути подарований. Те, що жінка в пориві кохання дарує коханцеві свій портрет, виглядає цілком у межах можливого.

– Але Софі так не вчинила б, – заперечує Лів.

– Ми цього не знаємо, – каже Генрі. – Ви розповідали, що після її зникнення родина ніколи більше не заговорювала про неї. Якби їй не було в чому дорікнути, вони, звичайно ж, воліли б пам’ятати про неї. Натомість схоже, що вона якимось чином зганьбила себе.

– Не думаю, що вона могла відповідати на почуття коменданта. Погляньте на цю листівку, – Лів укотре відчиняє теку. – «Ти зірка, що веде мене крізь цей світ суцільного божевілля». І це написано за три місяці до того, як вона начебто «вступила у зв’язок» із німцем. Не схоже на відсутність подружнього кохання, чи не так?

– Так. Це, безперечно, доводить кохання чоловіка до своєї дружини, – каже Генрі. – Але ми гадки не маємо, чи відповідала вона йому взаємністю. Вона могла в той самий час божеволіти за німецьким солдатом. Могла почуватися самотньою або обманутою. І лише те, що вона кохала свого чоловіка, не означає, що після його від’їзду вона не здатна була закохатися в кого-небудь іще.

Лів відкидає волосся з обличчя.

– Це звучить жахливо. Наче ми намагаємося очорнити її ім’я.

– Воно й так заплямоване. Родина не знаходить для неї гідного слова.

– Я не хочу використовувати слова її племінника проти неї, – каже Лів. – Він здається єдиним, кому вона не байдужа. Я лише… я не впевнена, що ми знаємо всю історію цілком.

– Історія цілком для нас неважлива, – Анджела зминає упаковку з-під сендвіча і акуратним жестом викидає її в кошик для паперів. – Послухайте, місіс Голстон, якщо ви зможете довести, що в неї був роман із комендантом, це значно зміцнить ваші шанси зберегти за собою картину. Доки інша сторона може стверджувати, що картину було викрадено або примусово вилучено, ваша позиція виглядатиме слабкою. Справа серйозна. І можете бути впевнені, що інша сторона гратиме так само жорстко. Зрештою, питання лише в тому, наскільки сильно ви бажаєте зберегти картину?

Обидва адвокати підіймаються, щоб іти. Лів залишається сидіти за столом, навіть не торкнувшись свого сендвіча, і вдивляється в нотатки перед собою. Вона не може кинути тінь на пам’ять Софі. Але й не може дозволити відібрати картину. І найголовніше – не може допустити, щоб переміг Пол.

– Я ще трохи подивлюся, – каже вона.

26

Я анітрохи не боюся, хоча це й дивно — вони тут, їдять і розмовляють під одним дахом з нами. Здебільшого чемні, майже дбайливі. І я справді вірю, що пан комендант не потерпить будь-яких порушень з боку своїх людей. Отже, наше нелегке перемир’я починає діяти…

Дивно, але пан комендант виявився культурною людиною. Він знає Матісса! Знає Вебера і Пуррмана! Можеш уявити собі, як дивно обговорювати найтонші прийоми твоєї художньої техніки з німцем?

Сьогодні ми добре повечеряли. Пан комендант увійшов на кухню і велів нам доїсти рибу, що залишилася після вечері. Коли ж риба скінчилась, малий Жан розплакався. Молюся, щоб у тебе було вдосталь їжі, хоч би де ти зараз був…

Знов і знов Лів перечитує ці уривки, намагаючись заповнити порожнечу між слів. Важко встановити хронологію – Софі робила свої записи на розрізнених клаптиках паперу, – але дуже помітно, як поступово теплішало її ставлення до Фрідріха Генкена. Вона натякає на довгі розмови, спонтанні вияви доброти, на те, що він і далі підгодовував їх. Софі явно не стала б обговорювати мистецтво і приймати їжу від того, кого вважала чудовиськом.

Що більше дізнається Лів, то ближчою стає для неї авторка записів.

Читаючи оповідь про дитину-порося, вона двічі перекладає, аби бути впевненою, що все зрозуміла правильно, і щиро радіє, дізнавшись розв’язку цієї історії. Вона знов повертається до своїх нотаток із зали суду, в яких мадам Лув’є дещо зверхньо описує непокірність дівчини, її сміливість, добре серце. Настрій Лів підноситься від кожної сторінки, і вона мимохідь шкодує, що не може обговорити це з Полом.

Дівчина обережно закриває теку. А тоді винувато дивиться на інший край столу – туди, де тримає папери, які не наважилася показати Генрі.

Очі коменданта гострі й пронизливі, іноді беруться серпанком, наче навмисне для того, щоб приховати справжні почуття. Я боялася, що він побачить, наскільки хитким є моє самовладання.

Решти сторінки бракує. Хтось відірвав її – чи, може, з часом вона відірвалася сама.

«Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, — сказала я. — Але лише на кухні».

А ось і ще один клаптик паперу, надписаний уже не рукою Софі. «Зробленого, – проголошує простий рядок, – не повернеш». Коли вона вперше це прочитала, серце Лів провалилося в п’яти.

Знов і знов перечитує Лів ці слова, уявляючи собі жінку в потаємних обіймах чоловіка, який мав би бути її ворогом. А потім закриває теку і обережно кладе її серед купи інших паперів.

– Скільки сьогодні?

– Чотири, – відповідає вона, передаючи йому сьогоднішню порцію анонімної пошти. Генрі попереджав її не відкривати ніяких конвертів, підписаних незнайомим почерком. Це робитимуть його працівники – і доповідатимуть, коли виявлять щось загрозливе. Лів намагається сприймати це нововведення з оптимізмом, але тепер потайки здригається щоразу, як бачить незнайомий лист, – від самої думки, що навколо стільки сліпої ненависті, яка лише шукає собі ціль. Вона більше не може набирати в пошуковику «Дівчина, яку ти покинув». Якщо раніше їй вдалося натрапити на пару історичних посилань, то тепер трапляються самі лиш електронні версії газетних статей, поширювані групами зацікавлених осіб, та інтернет-чати, в яких обговорюється їхній з Девідом очевидний егоїзм і вроджена неповага до питань моралі. Слова виринають, наче бульбашки: «Награбоване». «Відібране». «Крадене». «Сука».

Двічі хтось підсовував собачі екскременти в поштову скриньку у фойє.

Цього ранку протестувальниця була лише одна – скуйовджена літня жінка в синьому прогумованому плащі, яка вперто намагалася всунути Лів ще одну саморобну листівку про Голокост.

– Це точно не стосується ні мене, ні цього процесу, – сказала Лів, повертаючи їй листівку.

– Якщо ви лишитеся бездіяльною, то ви спільниця злочину, – обличчя жінки було викривлене гнівом.

Генрі відтягнув її.

– Немає сенсу зв’язуватися, – казав він. Та, як не дивно, почуття провини все одно не полишає Лів.

Це лише відверті вияви осуду. Є й менш очевидні наслідки ще не завершеного судового процесу. Сусіди більше не кажуть їй привітних слів, лише кивають, проходячи повз неї, і дивляться на взуття. Відколи про справу написали в газетах, ніхто більше нікуди її не запрошує – ані на вечерю, ані на закритий показ, ані на жоден з архітектурних заходів, куди її зазвичай кликали, навіть якщо вона відмовлялася. Спочатку все це здавалося збігом обставин. Тепер же Лів починає розуміти, що до чого.

Щодня журналісти рапортують про її зовнішній вигляд, описуючи її як «пригнічену», іноді «стриману» і завжди як «білявку». Їхні апетити до кожної деталі справи просто невичерпні. Вона не знає, чи намагався хтось зв’язатися з нею, щоб отримати коментар: її телефон уже багато днів вимкнено.

Уздовж переповнених лав вона дивиться на Лефеврів, на чиїх закритих обличчях, здається, назавжди застигли вирази стриманої ворожості, незмінні з першого дня. Вона питає себе, що відчувають ці люди, коли чують, як Софі була відкинута родиною, самотня, без любові. Чи змінили вони ставлення до неї хоч трохи? Чи взагалі не помічають її присутності в цій справі – лише грошові знаки?

Пол щодня сидить на далекому кінці лави. Лів не дивиться на нього, але відчуває його присутність, наче електричний імпульс.

Слово бере Крістофер Дженкс. Зараз, каже він, суду буде надано останній доказ того, що «Дівчина, яку ти покинув» насправді є краденим твором мистецтва. Справа незвичайна, каже він, і розслідування цієї справи дозволяє стверджувати, що картину було привласнено у брудний спосіб, і не один раз, а двічі. І знову Лів не може не здригнутися на слові «брудний».

– Теперішні власники картини, подружжя Голстонів, придбали її зі спадку особи на ім’я Луанн Бейкер. Відома як «безстрашна міс Бейкер», у 1945 році вона була військовим репортером, однією з небагатьох жінок у цій професії. Уривки з тогочасних газет «Нью-Йорк Реджистер» свідчать про її присутність у Дахау наприкінці Другої світової війни. Вони дають яскравий опис її роботи в той час, як союзні війська звільняли табір.

Лів спостерігає за чоловіками-репортерами, які уважно записують.

– Тема Другої світової, – прошепотів Генрі, коли вони зайняли місця. – Преса обожнює нацистів.

Два дні тому вона могла присягнутися, що двоє з них замість роботи грали в «шибеницю».

– Один із цих фрагментів докладно розповідає, як під час звільнення міз Бейкер провела день на величезному складі, відомому як збірний пункт, улаштованому в колишній резиденції нацистів біля Мюнхена, де американські війська зберігали вилучені твори мистецтва, – він розповідає історію ще однієї репортерки, якій подарували картину на знак подяки за допомогу військам союзників. Ця картина стала об’єктом окремого позову і відтоді повернулася до своїх початкових власників.

Генрі ледь помітно хитає головою.

– Мілорде, я готовий надати копії газетної статті, датованої шостим листопада 1945 року, під заголовком «Як я стала комендантом Берхтесґадену», що, як ми стверджуємо, демонструє, яким чином Луанн Бейкер, скромна репортерка, в досить нетрадиційний спосіб заволоділа твором сучасного мистецтва.

Судова зала стихає, і журналісти нахиляються вперед, тримаючи ручки з блокнотами напоготові. Крістофер Дженкс починає зачитувати:

Військові часи змушують бути готовою до безлічі речей. Але навряд чи щось готувало мене до дня, коли я опинилася в ролі коменданта Берхтесґадену, на сторожі Ґерінґової колекції крадених творів мистецтва вартістю в сто мільйонів доларів.

Крізь роки до них долинає голос молодої репортерки, сміливої та здібної. Разом із «Screaming Eagles»[73]73
  Неофіційна назва 101-ї повітряно-десантної дивізії США, яка брала участь у військових операціях у Європі в часи Другої світової війни.


[Закрыть] вона висаджується на Омаха-Біч. Разом із ними селиться поблизу Мюнхена. Вона занотовує думки молодих солдатів, які ніколи раніше не покидали рідного дому. Розповідає, як вони палять, як хизуються один перед одним, приховуючи потаємний сум. А одного дня війська на її очах шикуються і прямують до табору військовополонених за кілька миль звідти, а вона залишається відповідальною, маючи у своєму розпорядженні лише двох морських піхотинців і пожежну машину. «Армія Сполучених Штатів не могла допустити навіть можливості будь-якого інциденту, доки під її наглядом перебувають такі скарби». Вона розповідає про явну пристрасть Ґерінґа до мистецтва, про очевидні свідоцтва систематичного багаторічного грабунку, заховані в цих стінах, і про те, яке полегшення вона відчула, коли американська армія нарешті повернулася, звільнивши її від відповідальності за всі ці скарби.

А тоді Крістофер Дженкс робить паузу.

Коли я вже зібралася їхати, сержант сказав мені, що я можу взяти собі сувенір на знак подяки за те, що він назвав виконанням мого «патріотичного обов’язку». Я так і зробила, і цей сувенір досі зі мною, на згадку про найхимерніший день мого життя.

Він підводиться, багатозначно підіймаючи брови.

– Якийсь сувенір.

Анджела Сільвер підіймається на ноги:

– Заперечую. У статті жодним словом не сказано, що цей дарунок на згадку і є «Дівчина, яку ти покинув».

– Тобто це дивовижний збіг обставин, що їй, за її словами, було дозволено взяти предмет зі складу.

– Стаття жодним чином не стверджує, що цим предметом була картина. Не кажучи вже про цю конкретну картину.

– Заперечення прийнято.

Слово бере Анджела Сільвер:

– Мілорде, ми дослідили архіви Берхтесґадену, і там немає письмової фіксації того, що картина, про яку йдеться, проходила через склад збірного пункту. Її немає в жодному інвентарному списку того часу. Тож подібною асоціацією мій колега вводить суд в оману.

– Як уже було задокументовано, протягом військових часів постійно траплялися події, які лишалися незафіксованими. Ми чули експертну думку, згідно з якою існують твори мистецтва, що ніколи не значилися серед викрадених під час війни, але згодом виявлялися такими.

– Мілорде, якщо мій учений друг стверджує, що «Дівчина, яку ти покинув» була викраденим твором мистецтва і зберігалася в Берхтесґадені, то обов’язок довести це все одно покладений на позивачів. Насамперед – навести безсумнівні докази того, що картина справді перебувала там. Наразі переконливих свідчень, що вона становила частину Ґерінґової колекції, немає.

Дженкс хитає головою.

– Як відомо з власних слів Девіда Голстона, під час купівлі картини донька Луанн Бейкер розповідала йому, що її мати придбала її в Німеччині в 1945 році. Вона не змогла надати жодних документів щодо походження картини, а він недостатньо знав про ринок мистецтва, щоб наполягати на цих документах. Виглядає просто надзвичайним, що картина, яка зникла з Франції за часів німецької окупації і яку, згідно з документальними свідченнями, дуже прагнув мати німецький комендант, згодом опинилася в домі жінки, яка щойно повернулася з Німеччини, і в її свідченнях зафіксовано, що вона привезла з цієї подорожі цінний сувенір і більше ніколи туди не поверталася.

У судовій залі панує тиша. В одному з рядів темноволоса жінка в лаймово-зеленому одязі стривожено нахиляється вперед, учепившись своїми великими вузлуватими руками в спинку сидіння перед собою. Лів питає себе, де могла бачити її раніше. Жінка співчутливо хитає головою. Чимало літніх людей на глядацьких місцях: як багато з них особисто пам’ятають цю війну? Скільки з них втратили власні картини?

Аджела Сільвер звертається до судді:

– Знов-таки, мілорде, справи це не стосується. У цій статті немає чітких посилань на будь-яку картину. Сувеніром, як його називають, міг бути звичайний солдатський значок або ще якась дрібничка. Цей суд має виносити рішення, спираючись лише на свідчення. І в жодному зі свідчень автор не посилається саме на цю картину.

Анджела Сільвер сідає.

– Чи можемо ми викликати Маріанн Ендрюз?

Жінка в лаймово-зеленому важко підіймається з місця і прямує до трибуни. Склавши клятву, вона озирається навколо, кліпаючи очима. Вона так міцно стискає сумочку, що завеликі кісточки її пальців біліють. Лів здригається, згадавши, де бачила її раніше: на розпеченій сонцем вуличці в Барселоні майже десять років тому. Тільки тоді її волосся було білявим, а не чорним, як воронове крило. Маріанн Джонсон.

– Місіс Ендрюз, ви єдина донька Луанн Бейкер.

– Міз Ендрюз. Я вдова. І – так, я її єдина донька.

Лів пригадує цей сильний американський акцент.

Анджела Сільвер указує на картину.

– Міз Ендрюз. Чи впізнаєте ви картину – копію картини – яка знаходиться перед вами в залі суду?

– Звичайно, впізнаю. Ця картина висіла в нашій вітальні все моє дитинство. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув», і її автор – Едуард Лефевр.

У її вустах це звучить як «Ле Фівер».

– Міз Ендрюз, чи ваша мати коли-небудь розповідала вам про сувенір, який згадується в її статті?

– Ні, мем.

– І ніколи не казала, що то була картина?

– Ні, мем.

– А вона коли-небудь згадувала, звідки взялася ця картина?

– Не в розмовах зі мною, ні. Я лише хочу сказати: ніколи, нізащо мама не взяла б ту картину, якби гадала, що вона належить жертві концентраційних таборів. Не така вона була людина.

Суддя нахиляється вперед.

– Міз Ендрюз, ми мусимо залишатися в межах того, що знаємо напевне. Ми не можемо приписувати жодних мотивів вашій матері.

– А здається, наче всі тут тільки це й роблять, – жінка фиркає. – Ви не знали її. Вона вірила в принцип чесної гри. Сувенірами, які вона тримала, були всілякі речі на кшталт висушених голів, старих пістолетів чи автомобільних номерів. Те, про що ніхто не став би турбуватися, – вона замислюється на хвилину. – Гаразд, висушені голови комусь належали, але, закладаюся, колишні власники ніколи не просили їх назад. Правильно кажу?

Залою прокочується хвиля сміху.

– Вона насправді була дуже засмучена тим, що відбувалося в Дахау. Роками по тому вона ледь здатна була говорити про це. Я знаю, вона нічого б не взяла, якби гадала, що це може згодом завдати душевного болю комусь із цих нещасних.

– Отже, ви не вірите, що ваша мати привезла цю картину з Берхтесґадену?

– Моя мати в житті не взяла чужого. Вона завжди сплачувала за все. Ось такою людиною вона була.

Дженкс підіймається з місця.

– Усе це дуже добре, міз Ендрюз, але ви самі стверджували, що не маєте жодного уявлення про те, як ваша матір придбала цю картину, так?

– Як я вже казала, я знаю, що моя мати була не злодійка.

Лів стежить за суддею, який щось пише у своєму нотатнику. Вона бачить, як скривилася Маріанн Ендрюз, слухаючи, як просто в її присутності руйнують репутацію її матері. Вона дивиться на Джейні Дікінсон, що, майже не приховуючи торжества, усміхається братам Лефеврам. Дивиться на Пола, який схилився вперед, склавши руки на колінах, наче під час молитви.