Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)
– Ми не повинні нікому про це розповідати, – сказала я, споліскуючи руки водою. Я почувалася, наче п’яниця, яка раптом протверезіла. – Це може ніколи більше не повторитись. І треба поводитись так, наче цього взагалі не було. Якщо хтось дізнається, що ми їли німецькі харчі, нас вважатимуть зрадниками.
І ми з сестрою виразно подивилися на Мімі та Орельєна, намагаючись донести до них усю серйозність сказаного. Орельєн кивнув. Мімі теж. Гадаю, за такі миті вони погодилися б довіку розмовляти німецькою. Елен схопила ганчірку для посуду, намочила її й заходилася витирати залишки їжі з облич двох молодших.
– Орельєне, – сказала вона, – вклади їх спати. Ми приберемося.
Мої остороги не справили на нього жодного враження. Він усміхався. Його тонкі юнацькі плечі вперше за багато місяців розправились, і, коли він підіймав на руки Жана, я ладна була заприсягтися, що він засвистів би, якби вмів.
– Жодному, – попередила я його.
– Знаю, – промовив він тоном чотирнадцятирічного підлітка, який вважає, що знає все на світі. Маленький Жан уже привалився до його плеча, його повіки обважніли. Перша повноцінна їжа за довгі місяці неабияк утомила його. Діти зникли на верхньому поверсі. Їхній сміх, що дзвенів нагорі, болем відлунював у моєму серці.
Було вже за одинадцяту, коли німці пішли. Уже майже рік, як у місті було запроваджено комендантську годину, і ми з Елен набули звички з настанням ночі, якщо не було свічок і ацетиленових ламп, лягати спати. Бар зачинявся о шостій, і так було від початку окупації, тож ми місяцями не залишалися на ногах так пізно. Ми були виснажені. Наші шлунки булькотіли, незвиклі до ситної вечері по кількох місяцях напівголодного існування. Я бачила, як моя сестра, вичищаючи пательні, просто падає з ніг. Я не почувалася такою вже втомленою, і мою пам’ять осяяв спогад про курча: це було так, наче в давно померлих нервах знов пробудилося життя. Я досі відчувала його запах і смак, і спогад про нього крихітним дорогоцінним вогником палахкотів у мене в голові.
Не чекаючи, доки кухня знову засяє, я відіслала Елен нагору. Вона втомлено відкинула волосся з обличчя. Колись вона була така гарна, моя сестра. Коли я бачила, як сильно війна зістарила її, я думала про власне обличчя й гадала, чи впізнає мене мій чоловік.
– Я не хочу залишати тебе з ними наодинці, – сказала вона.
Я похитала головою. Німців я не боялася: настрій в обідній залі панував мирний. Важко розізлити чоловіків після добрячої вечері. Вони, звісно, випили, але тих пляшок вистачало, мабуть, на три келихи для кожного. Недостатньо, щоб спровокувати на негідну поведінку. Бачить Бог, наш батько залишив нам зовсім трохи, але він чудово навчив нас, коли слід боятися. Спостерігаючи за незнайомцем, я могла з точністю за напруженням щелепи чи найменшим звуженням зіниць передбачити, коли саме внутрішня напруга призведе до спалаху насильства. До того ж я підозрювала, що комендант не потерпить цього.
Я залишилася прибирати на кухні, доки шарпання стільців по підлозі не сповістило мене про те, що гості йдуть. Я вийшла до бару.
– Тепер можете зачинятися, – сказав комендант. Я намагалася приховувати роздратування. – Мої люди бажають висловити вам подяку за відмінну вечерю.
Я кинула на них швидкий погляд і злегка кивнула. Не хотілося виглядати дуже вдячною за компліменти від німців.
Здавалося, комендант і не очікував на відповідь. Він знов надягнув каску. Я вийняла з кишені розписки за їжу й простягнула йому. Він глянув на них і повернув із помітним роздратуванням.
– Я не займаюся цими питаннями. Віддайте тому, хто завтра привезе вам продукти.
– Dе´solе´e[20]20
Пробачте (фр.).
[Закрыть], – сказала я, хоч це вже було мені добре відомо. Якоюсь непокірною частиною свого єства я хотіла бодай на мить понизити його до солдата допоміжних військ.
Я стояла, чекаючи, доки вони збирали свої пальта й капелюхи. Деякі з них засували за собою стільці, демонструючи залишки джентльменської поведінки. Решта не дбали про це, ніби впевнені у своєму праві поводитися в будь-якому місці, як у себе вдома.
«Так і є, – гірко подумала я. – Ми приречені до кінця війни готувати для німців».
Я швидко спитала себе, чи не варто нам готувати гірше, завдаючи собі меншого клопоту. Але мама завжди навчала нас, що погано готувати – саме по собі вже гріх. І хоч як аморально й по-зрадницькому ми сьогодні повелися, я знала, що ми завжди пам’ятатимемо ніч, коли скуштували смажене курча. Від думки, що це може трапитися знову, мені злегка паморочилося в голові.
І в цю мить я збагнула, що він роздивляється картину.
Я пригадала застереження сестри, і мене охопив раптовий жах. Картина дійсно кидала виклик традиціям. Її кольори були занадто яскраві для цього бару, а дівчина на ній сяяла, така непокірлива у своїй упевненості. Тепер я бачила: вона дивиться з картини так, наче дражнить їх усіх.
Він продовжував роздивлятися картину. Солдати за його спиною почали виходити, і їхні голоси, гучні й жорсткі, лунали на майдані. Щоразу як відчинялися двері, мене тіпало.
– Вона так схожа на вас.
Я була вражена, що він зміг це побачити. Я не хотіла погоджуватися з ним. Те, що він здатен був бачити мене в тій дівчині, передбачало певну близькість. Я ковтнула. Кісточки моїх стиснутих пальців побіліли.
– Так. Ну, це було дуже давно.
– Трохи схоже на… Матісса.
Я була настільки здивована, що випалила не подумавши:
– Едуард навчався в нього, в Академії Матісса в Парижі.
– Знаю про неї. Ви ніколи не зустрічалися з художником на ім’я Ганс Пуррман?
Напевне, я здригнулась, адже його погляд миттєво переметнувся на мене.
– Я великий прихильник його творчості.
Ганс Пуррман. Академія Матісса. Від таких слів з вуст німецького коменданта в мене голова пішла обертом.
У цю мить я прагнула, щоб він пішов. Я не хотіла чути, як він згадує їхні імена. Ці спогади належали мені – маленькі дари, що приносили мені втіху, нагадуючи про часи, коли життя переповнювало мене до краю. І я не бажала, щоб спогади про найщасливіші дні мого життя були заплямовані буденними зауваженнями німця.
– Herr Kommandant, я маю прибратися. Перепрошую.
Я почала складати тарілки й збирати келихи. Але він не ворухнувся. Я відчувала його погляд на картині так, як відчула б його на собі.
– Давно вже я ні з ким не розмовляв про мистецтво, – він говорив, наче звертаючись до картини. Нарешті заклав руки за спину та обернувся до мене. – Побачимося завтра.
Я не могла дивитися на нього, коли він проходив повз мене.
– Herr Kommandant, – промовила я з повними руками посуду.
– На добраніч, мадам.
Коли я нарешті піднялася нагору, Елен спала, уткнувшись носом у покривало, в тому самому одягу, в якому готувала. Я послабила її корсет, зняла з неї туфлі й вкрила її ковдрами. А тоді залізла в ліжко. Гулкий вир думок не давав мені спокою до самого світанку.
4
Париж, 1912 рік
-Мадемуазель!
Я підняла очі від вітрини з рукавичками і опустила над нею скло. Звук потонув у величезному атріумі, що становив центральний торговельний зал універмагу «Ля Фам Марше».
– Мадемуазель! Так, ви! Можете мені допомогти?
Я помітила б його, навіть якби він не озивався. Високий, міцної статури, з хвилястим волоссям, що спадає на вуха, – він зовсім не скидався на інших, здебільшого коротко стрижених панів, що переступали поріг нашого закладу. У нього було щедре м’ясисте обличчя – з тих, що мій батько відразу затаврував би як «селянське». Я тут же подумала, що цей чоловік виглядає як щось середнє між римським імператором і російським ведмедем.
Коли я підійшла до нього, він жестом показав на шарфи. Але при цьому не зводив з мене очей. Правду кажучи, він дивився на мене так довго, що я швиденько озирнулася, хвилюючись, щоб моя керівниця мадам Бурден не помітила.
– Треба, щоб ви обрали для мене шарф, – сказав він.
– Який саме шарф, месьє?
– Жіночий шарф.
– Чи можу я спитати, який у неї колір обличчя? І чи надає вона перевагу якійсь певній тканині?
Він усе дивився на мене. Мадам Бурден була зайнята обслуговуванням клієнтки в капелюшку з павичим пір’ям. Якби вона відірвала очі від вітрини з кремами для обличчя, то помітила б, як порожевіли мої вуха.
– Оберіть той, що вам пасує, – сказав він і додав: – У неї такий самий колір обличчя, як і у вас.
Я ретельно перебрала шовкові шарфи, відчуваючи, як палає шкіра, і вивільнила один із моїх улюблених: тонкий, легкий, мов пір’їнка, глибокого опалово-блакитного кольору.
– Цей колір пасує майже всім, – сказала я.
– Так… так. Прикладіть його, – попросив він. – До себе. От сюди.
Він торкнувся рукою ключиці. Я кинула швидкий погляд на мадам Бурден. Існували суворі інструкції щодо того, до якої міри дозволено виявляти люб’язність у спілкуванні з клієнтами. І я не була впевнена, що прикладання шарфа до неприкритої шиї цілком їм відповідає. Але чоловік чекав. Кілька секунд я вагалась, а тоді піднесла тканину до своєї щоки. Він так довго роздивлявся мене, що здавалося, ніби весь перший поверх непомітно зник.
– Те, що треба. Краса. Ось воно! – проголосив він, дістаючи з кишені пальта гаманець. – Ви дуже полегшили мені справу.
Він усміхнувся, і я впіймала себе на тому, що всміхаюсь у відповідь. Може, просто від полегшення, що він припинив так настирливо роздивлятися мене.
– Я не впевнена, що я… – я загортала шарф у обгортковий папір. Побачивши, що наближається керівниця, я опустила голову.
– Ваша помічниця чудово попрацювала, мадам! – пророкотів він. Я скоса глянула на неї, стежачи, як вона намагається подумки узгодити не надто охайний зовнішній вигляд чоловіка з манерою говорити, властивою людям надзвичайно заможним.
– Вам слід підвищити її. Вона має смак!
– Ми завжди дбаємо про те, щоб наші працівники надавали високопрофесійну допомогу, месьє, – рівно промовила вона. – Але ми сподіваємося, що й висока якість наших товарів цілком задовольняє очікування клієнтів. Це буде коштувати два франки сорок сантимів.
Я простягла йому пакунок, а потім дивилась, як він повільно йде залюдненим першим поверхом найбільшого універмагу в Парижі. Він нюхав парфуми у флаконах, роздивлявся яскраві кольорові капелюшки, перекидався репліками з продавцями чи навіть просто перехожими. Як воно – бути одруженою з таким чоловіком? Людиною, для якої кожна мить життя є джерелом чуттєвого задоволення? Але – нагадала я собі – чоловіком, який не соромиться витріщатись на продавчинь, змушуючи їх червоніти. Наблизившись до великих скляних дверей, він озирнувся і глянув прямо на мене. На цілі три секунди він підняв свого капелюха, а тоді зник у ранковому мареві Парижа.
Я приїхала до Парижа влітку 1910 року, за рік після смерті моєї матері та за місяць після того, як моя сестра побралася з Жаном-Мішелем Монпельє, власником книгарні з сусіднього містечка. Я знайшла роботу в «Ля Фам Марше», найбільшому універмазі Парижа, і дослужилася від складської працівниці до помічниці продавця. На той час я мешкала у великому пансіоні, що належав універмагу.
Я була задоволена життям у Парижі, відколи позбулася початкового відчуття самотності та змогла придбати собі інше взуття, крім черевиків на дерев’яній підошві, що одразу виказували в мені провінціалку. Мені подобалася моя робота, подобалося бути там за чверть до дев’ятої ранку, коли відчинялися двері та входили вишукані парижанки у високих капелюшках, що обрамлювали обличчя пір’ям та хутром, і з до болю вузькими таліями. Я раділа, що нарешті звільнилася з-під гніту лихої батькової вдачі, що кидала тінь на все моє дитинство. П’яниці й негідники дев’ятого arrondissement[21]21
Округу (фр.).
[Закрыть] анітрохи не лякали мене. І я любила універмаг: справжній ріг достатку, сповнений красивих речей, які причаровували самим запахом і виглядом. Нові товари нескінченним потоком надходили з усіх кінців світу: італійські туфлі, англійські твідові костюми, шотландський кашмір, китайський шовк, модний одяг з Америки й Лондона. Нові продуктові зали на нижньому поверсі пропонували шоколадні ласощі зі Швейцарії, апетитну копчену рибу, кріплені вина, м’які сири. Прожити день серед метушні в стінах «Ля Фам Марше» було наче зазирнути крізь вікно в безмежний екзотичний світ.
Я не мала бажання одружуватися (не хотіла закінчити, як моя мати), і думка про те, щоб лишитися тут, як мадам Артой, кравчиня, чи моя керівниця мадам Бурден, здавалася мені цілком привабливою.
За два дні по тому я знов почула його голос:
– Продавчине! Мадемуазель!
Я обслуговувала молоду жінку, яка обрала пару рукавичок із тонкої лайки. Кивнувши йому, я продовжила обережно загортати її покупку.
Але він не став чекати.
– Мені конче потрібен іще один шарф, – виголосив він. Жінка взяла в мене рукавички, невдоволено пирхнувши. Якщо він і почув, то не показав цього.
– Думаю, щось червоне. Щось таке яскраве, вогняне. Які у вас є?
Я почувалася трохи ображеною. Мадам Бурден навчала мене, що це місце є маленьким райським куточком: клієнт завжди повинен іти звідси з відчуттям отриманого райського спочинку після гамірних вулиць (навіть якщо при цьому з нього елегантно витягали гроші). Я боялася, що моя клієнтка скаржитиметься. Вона пішла, гордовито піднявши підборіддя.
– Ні-ні-ні, не ці, – заперечив він, щойно я почала перебирати розкладений переді мною товар. – Ось ті.
Він показав униз, на скляну вітрину, де лежали дорогі шарфи.
– Оцей.
Я дістала шарф. Глибокого рубінового кольору, відтінку свіжої крові, він сяяв у моїх блідих руках, наче рана.
Побачивши це, він усміхнувся.
– До вашої шиї, мадемуазель. Підніміть трохи голову. Так. Саме так.
Цього разу я почувалася трохи збентеженою, прикладаючи до себе шарф. Я знала, що керівниця дивиться на мене.
– У вас чудовий колір обличчя, – прошепотів він і потягся по гроші, поки я швидко прибрала від себе шарф і почала загортати його в папір.
– Я впевнена, ваша дружина буде в захваті від таких дарунків, – сказала я. Моє обличчя й шия палали в тих місцях, куди падав його погляд..
А тоді він подивився на мене, і шкіра навколо його очей узялася зморшками.
– Звідки походить ваша родина, що у вас таке личко? Північ? Лілль? Бельгія?
Я вдала, що не почула його. Нам не дозволено було обговорювати з клієнтами особисті речі, особливо з клієнтами чоловічої статі.
– Знаєте, яка моя улюблена страва? Moules marinie`re[22] 22
Мідії в білому вині (фр.).
[Закрыть]з нормандським кремом. Трохи цибулі. Трохи pastis[23]23
Анісового лікеру (фр.).
[Закрыть]. Ммм, – він приклав пальці до губ і взяв пакунок, який я простягла йому. – `А biento^t[24]24
До скорої зустрічі (фр.).
[Закрыть], мадемуазель!
Цього разу я не насмілилася проводжати його очима, поки він ішов магазином. Але з того, як спалахнула моя шия, я знала, що він знов зупинився й дивиться на мене. Я відчула несподіваний гнів. У Сент-Перонні таку поведінку годі було уявити. Тут, у Парижі, я іноді почувалася так, ніби йду вулицею в спідній білизні – настільки безсоромно місцеві чоловіки витріщалися на мене.
***
За два тижні до Дня взяття Бастилії в магазині спостерігалося значне пожвавлення. На першому поверсі з’явилася відома співачка Містенґетт. В оточенні цілого почту прислужників і продавців вона красувалася як намальована, зі своєю сліпучою усмішкою та прикрашеною трояндами зачіскою. Вона купувала речі, не переймаючись тим, щоб роздивлятися їх, весело вказувала на вітрини й полишала продавцям збирати обране. Ми дивилися на неї зі своїх місць, наче сірі паризькі голуби на екзотичну птаху. Я продала їй два шарфи: один шовковий, кремового кольору, а другий розкішний, із фарбованого в синій колір пір’я. Дивлячись, як вона обгортає його навколо шиї, я відчула себе так, ніби дещиця її розкоші золотим пилом просипалася на мене.
На кілька днів я втратила душевний спокій. Наче надмір її краси, бездоганність стилю послугували нагадуванням, як мені цього бракує в собі самій.
Між тим, чоловік-ведмідь навідувався ще тричі. Щоразу купував шарф і щоразу дбав про те, щоб його обслуговувала саме я.
– У тебе з’явився залицяльник, – зауважила Полетт із парфумерного відділу.
– Месьє Лефевр? Будь обережна, – хмикнула Лулу з відділу сумочок і гаманців. – Марсель із відділу кореспонденції бачив його в кварталі Піґаль, де він теревенив з вуличними дівками. Гм. Згадай про чорта… – вона повернулася за свій прилавок.
– Мадемуазель.
Я здригнулася й крутнулася на місці.
– Пробачте, – він перехилився над прилавком, майже повністю затуливши вітрину своїми здоровенними долонями. – Я не хотів вас налякати.
– Я зовсім не злякалася, месьє.
Його карі очі вдивлялися в моє обличчя так прискіпливо, наче він вів сам із собою напружену розмову, не призначену для моїх вух.
– Бажаєте подивитися ще якісь шарфи?
– Не сьогодні. Я хотів… попросити вас про дещо.
Моя рука потяглася до комірця.
– Я хотів би намалювати вас.
– Що?
– Мене звуть Едуард Лефевр. Я художник. Я б дуже хотів намалювати вас, якби ви могли приділити мені годину-дві.
Я подумала, що він мене дражнить. Я швидко глянула в бік прилавків Лулу і Полетт, гадаючи, чи слухають вони нашу розмову.
– Чому… чому ви хочете намалювати мене?
Це було вперше, коли я побачила тінь збентеженості на його обличчі.
– Ви дійсно хочете, щоб я відповів?
І я зрозуміла, що моє питання прозвучало так, ніби я напрошуюся на компліменти.
– Мадемуазель, у моєму проханні немає нічого непристойного. Ви можете взяти когось у супровід, якщо бажаєте. Я лише хочу… Ваше обличчя зачаровує мене. Щоразу як я покидаю «Ля Фам Марше», воно ще довго стоїть переді мною. І я бажаю відтворити його на папері.
Я ледь утрималася, щоб не торкнутися підборіддя. Моє обличчя? Зачаровує?
– А… а ваша дружина буде при цьому присутня?
– Я неодружений, – він потягся до кишені та накидав кілька слів на клаптику паперу. – Але маю купу шарфів.
Він простягнув записку мені, і я впіймала себе на тому, що, перш ніж узяти її, озираюся навколо, мов правопорушниця.
Я нікому нічого не розповіла. Навіть не уявляла, як про таке казати. Я вдягла своє найкраще вбрання і відразу ж його зняла. І так двічі. Я провела незвичну кількість часу перед дзеркалом, по-всілякому підколюючи волосся. Двадцять хвилин я просиділа під дверима своєї спальні, вголос перелічуючи всі причини, з яких не мала б іти.
Домовласниця здивовано підняла брову, коли я нарешті пішла. Я скинула свої гарні туфлі й знову натягла черевики на дерев’яній підошві, щоб угамувати її підозри. Ідучи, я сперечалася сама з собою.
Якщо твоє керівництво почує, що ти позуєш художникові, це поставить під сумнів твою моральність. Ти можеш втратити роботу!
Він хоче намалювати мене! Мене, Софі з Сент-Перонни. Бліду подобу сестриної краси.
Може, є щось дешеве в моїй зовнішності, і тому він був упевнений, що я не відмовлюся. Він же спілкується з дівками з кварталу Піґаль…
Але що взагалі є в моєму житті, крім роботи та сну? Чим погано, якщо я дозволю собі цей невеличкий досвід?
Будинок, адресу якого він мені дав, був за дві вулиці від Пантеону. Я пройшлася вузькою брукованою вуличкою, зупинилася біля дверей, ще раз перевірила номер будинку і постукала. Ніхто не відповів. Я чула музику, що лунає згори. Двері були трохи прочинені, тож я штовхнула їх усередину і ввійшла. Тихо піднялася нагору вузькими сходами, доки не опинилася перед дверима. За ними було чути грамофон, і жіночий голос співав про кохання й відчай. Підспівував чоловічий голос – густий хрипучий бас, який, безумовно, належав йому. Кілька секунд я стояла й слухала, мимоволі усміхаючись. А тоді поштовхом відчинила двері.
Простора кімната купалась у світлі. Одна стіна була з голої цегли, інша – майже повністю зі скла, адже її однакової довжини вікна були щільно допасовані одне до одного. Першим, що впало мені в очі, був неймовірний безлад. Під кожною стіною лежали складені стосами полотна, усі поверхні були заставлені банками з пензлями в засохлій фарбі, що змагалися за територію з коробками вугілля й мольбертами в застиглих кольорових плямах. На підлозі валялися чисті полотна, олівці, складана драбина, тарілки недоїденої їжі. Повітря було просякнуте запахом скипидару в суміші з запахом олійної фарби, а також слідами тютюнового диму й кислуватого аромату старого вина. У кожному кутку красувалися темно-зелені пляшки, деякі – в ролі підсвічників, інші – просто як залишок минулого святкування. Величезна купа грошей лежала на дерев’яній табуретці – хаотична суміш монет і паперових банкнот. І там, посеред загального безладу, з банкою пензлів у руці задумливо походжав туди-сюди месьє Лефевр, одягнений у халат і сільські штани, наче перебував не в центрі Парижа, а за сто миль звідси.
– Месьє?
Він двічі глипнув на мене, ніби силкуючись пригадати, хто я, а тоді повільно відставив банку з пензлями на стіл у себе за спиною.
– Це ви!
– Ну… так.
– Чарівно! – він труснув головою, наче досі не вірив, що я тут. – Чарівно. Заходьте, заходьте. Дозвольте, я знайду для вас місце.
Він здавався ще більшим, контури його тіла явно проступали під тонкою тканиною сорочки. Я стояла, сором’язливо стискаючи в руках сумочку, а він тим часом заходився прибирати купи газет зі старої кушетки, доки там не звільнилося місце.
– Прошу, сідайте. Хочете чого-небудь випити?
– Лише трохи води, дякую вам.
Ідучи сюди, я не відчувала збентеженості, попри всю двозначність ситуації. Я не зважала ані на сумнівну репутацію району, ані на дивний вигляд студії. Але тепер я відчула, що потрапила в дурнувате становище, і трималася ніяково й напружено.
– Ви не очікували мого приходу, месьє.
– Пробачте. Я просто не вірив, що ви прийдете. Але дуже радий вас бачити. Дуже радий, – він відступив назад і глянув на мене.
Я відчувала, як його погляд збігає по моїх вилицях, моїй шиї, моєму волоссі. Я сиділа перед ним, застигла, мов накрохмалений комірець. Від нього йшов запах не дуже чистого тіла. Це не викликало відрази, а за цих обставин навіть вабило.
– Ви впевнені, що не бажаєте келиха вина? Щоб трохи розслабитися?
– Ні, дякую вам. Я просто хочу перейти до справи. Я… я можу пробути тут лише годину, – звідки я це взяла? Гадаю, частині мене вже кортіло встати й піти.
Він спробував надати мені потрібної пози, просив покласти сумочку, трохи схилитися на підлокітник кушетки. Але я не могла. Я почувалася приниженою і не здатна була пояснити чому. І доки месьє Лефевр працював, то опускаючи, то підіймаючи очі від своєї палітри, на мене потроху зійшло розуміння, що я не є для нього особливою, не відчуваю себе об’єктом захоплення, на що потай сподівалася. Він наче дивився просто крізь мене. Я перетворилася на річ, на неживий предмет, що важив не більше, ніж зелена пляшка або яблука на натюрморті біля дверей.
Очевидно було, що він теж невдоволений процесом. Що менше лишалося часу до кінця, то більш засмученим він виглядав, і з його вуст злітали зойки розчарування. Я сиділа непорушна, мов статуя, боячись, що щось роблю не так. Але нарешті він сказав:
– Мадемуазель, завершуймо. Схоже, музи вугільного рисунка сьогодні не зі мною.
Я випросталася з певним полегшенням, розминаючи шию та плечі.
– Я можу глянути?
Дівчина на портреті була, без сумніву, схожа на мене. Але я скривилась. У ній було не більше життя, ніж у порцеляновій ляльці. На її обличчі застиг вираз невмолимої праведності й суворої непохитності старої діви. Я намагалася не виказати власного розчарування.
– Гадаю, я не та модель, на яку ви сподівалися.
– Ні. Річ не у вас, мадемуазель, – він знизав плечима. – Я… Я розчарований сам собою.
– Я можу знов прийти в неділю, якщо хочете.
Не знаю, чому я це сказала. Аж ніяк не тому, що була задоволена отриманим досвідом.
Тоді він усміхнувся до мене. У нього були найдобріші очі на землі.
– Це було б… дуже щедро. Я впевнений, що за іншої нагоди зможу віддати вам належне.
Але в неділю було не краще. Я намагалася, справді намагалася. Я лягла, витягнувши руку вздовж кушетки, вигнувши тіло, наче Афродіта, яку він показував мені у книжці, й зібравши спідницю складками навколо ніг. Я намагалася розслабитись і пом’якшити вираз обличчя, але в цій позі корсет врізався мені в талію, та ще й пасмо волосся постійно висковзувало з зачіски – так, що бажання прибрати його було майже нестерпним. Це були дві довгі й виснажливі години. Ще до того, як побачила картину, я вже знала з виразу обличчя месьє Лефевра, що він знов розчарований.
«І це я?» – подумала я, дивлячись на похмуру дівчину – не так Венеру, як невдоволену життям домогосподарку, що перевіряє, чи немає пилу на її м’яких меблях.
Цього разу я гадала, що йому мене навіть шкода. Напевно, я була найнезугарнішою моделлю з усіх, з якими він працював.
– Це не ваша провина, мадемуазель, – наполягав він. – Іноді… потрібен деякий час, щоб виявити справжню сутність людини.
Але це й засмучувало мене найбільше: я боялася, що він уже виявив мою справжню сутність.
***
Наступного разу я побачила його у День взяття Бастилії. Я йшла залюдненими вулицями Латинського кварталу, проходячи під величезними червоно-біло-синіми стягами й запашними оберемками квітів у вікнах, то виринаючи, то знов заглиблюючись у юрби людей, які зібралися помилуватись парадом солдатів із рушницями на плечах.
Увесь Париж святкував. Зазвичай я з задоволенням складаю компанію сама собі, але того дня почувалася тривожно й на диво самотньо. Діставшись до Пантеону, я зупинилася: вулиця Суффло вирувала. Зазвичай сіра від краю до краю, тепер вона була сповнена людей, що з захопленням віддавалися танцю. Жінки носили довгі спідниці й крислаті капелюхи. Під стінами кафе «Леон» виграв оркестр. Люди рухалися по колах або стояли скраю на бруківці, роздивляючись одне одного і балакаючи між собою. Ціла вулиця перетворилася на бальну залу.
І посеред цього людського океану сидів він, обмотавши шию яскравим кольоровим шарфом. І, владно поклавши руку на плече, йому щось казала Містенґетт, оточена роєм супутників. Щось кумедне, адже від її слів він так і вибухнув розгонистим сміхом.
Я вражено дивилася на них. А тоді, мабуть, відчувши мій настирливий погляд, він озирнувся й побачив мене. Я швидко прослизнула крізь арку воріт і попрямувала у зворотному напрямку. Мої щоки палали. Я пробиралася між парами танцівників, чуючи глухий стукіт своїх черевиків по бруківці. Але за кілька секунд його голос проревів у мене за спиною:
– Мадемуазель!
Я не могла вдати, що не чую його, тож озирнулася. На мить мені здалося, що він хоче мене обійняти, але, мабуть, щось у моїй поведінці зупинило його. Натомість він легко торкнувся моєї руки і повів до скупчення людей.
– Як чудово було натрапити на вас, – сказав він. Я почала бурмотіти вибачення, затинаючись, але він підняв свою богатирську руку, зупиняючи мене.
– Ходімо, мадемуазель, це громадське свято. Навіть найсумліннішим з нас треба іноді розважатися.
Навколо нас на легкому передвечірньому вітерці майоріли прапори. Я чула, як вони плескають – у такт уривчастому биттю мого серця – і гарячково вигадувала привід, аби ввічливо вшитися звідси, аж тут він заговорив знову.
– Я щойно збагнув, мадемуазель: попри наше знайомство, я, на свій сором, досі не знаю вашого імені.
– Бессетт, – відповіла я. – Софі Бессетт.
– Тоді, будь ласка, дозвольте мені купити вам випити, мадемуазель Бессетт.
Я похитала головою. Мені було зле. Так, наче один лише прихід сюди коштував мені забагато сил. Я кинула погляд йому за спину – туди, де досі сиділа Містенґетт в оточенні своїх друзів.
– То як? – Він подав мені руку.
І тут велична Містенґетт подивилася просто на мене.
Я неозброєним оком бачила, як на коротку мить її обличчя спалахнуло обуренням, коли він подав мені руку. Цей чоловік, Едуард Лефевр, міг змусити одну з найяскравіших паризьких зірок відчути, як блякнуть і згасають її чари. І він щойно зробив це, віддавши мені перевагу над нею.
Я глянула на нього знизу вгору.
– Тоді трохи води, дякую вам.
Ми повернулися до столу.
– Місті, люба моя, це Софі Бессетт.
Вона продовжувала усміхатись, але при цьому змірювала мене крижаним поглядом. Я питала себе, чи пам’ятає вона, як я обслуговувала її в універмазі.
– Дерев’яні підошви, – промовив один із її кавалерів, що сидів у неї за спиною. – Як… оригінально.
Стримані смішки були для мене наче укол. Я набрала повні груди повітря.
– У весняний сезон їх буде повно в нашому торговельному центрі, – спокійно відповіла я. – Це останній писк – la mode paysanne[25]25
Сільський стиль (фр.).
[Закрыть].
Я відчувала, як Едуард торкається моєї спини кінчиками пальців.
– Гадаю, мадемуазель Бессетт, яка має найгарніші ніжки в Парижі, може дозволити собі носити що схоче.
Групу охопила миттєва тиша, наче всі обмірковували значення Едуардових слів. Містенґетт відвела від мене очі.
– Enchantе´e[26]26
Дуже приємно (фр.).
[Закрыть], – промовила вона зі своєю дражливою посмішкою. – Едуарде, любий, я маю йти. Дуже, дуже зайнята. Зазирни до мене днями, добре?
Вона простягла свою руку, обтягнуту рукавичкою, і він поцілував її. Зусиллям волі я відірвала погляд від його губ. А тоді вона пішла – збурюючи хвилювання юрби навколо себе, наче йшла по воді.
Отже, ми сіли. Едуард Лефевр відкинувся на стільці, наче на пляжі, мені ж було так ніяково, що я не наважувалась розслабитися. Без жодного слова він простягнув мені напій, і лише злегка винуватий вираз торкнувся при цьому його обличчя, з натяком (чи мені лише здалося?) на стримуваний сміх. Наче все навколо, усі ці люди були настільки сміховинні, що годі було ображатися.
В оточенні радісних людей, танцю, сміху та яскраво-блакитних небес я почала розслаблятись. Едуард дуже чемно розмовляв зі мною, розпитуючи про моє життя до Парижа, про те, як ведеться в універмазі. Час від часу він переривався, щоб перекласти цигарку в куток рота і крикнути «Браво» оркестру, плескаючи своїми велетенськими долонями високо над головою. Він знав тут майже всіх. Я загубила лік людям, які зупинялися, щоб привітатись або купити йому випивку: художники, власники крамниць, жінки легкої поведінки. Це було наче супроводжувати особу королівської крові. Ось тільки я бачила, як вони повсякчас кидали на мене погляди, вочевидь, дивуючись: що такий чоловік, здатний володіти самою Містенґетт, робить із такою дівчиною, як я.
– Дівчата в магазині розповідали, що ви розмовляєте з les putains[27] 27
Повіями (фр.).
[Закрыть]з вулиці Піґаль, – не втрималася я. Надто сильною була цікавість.
– Так. І більшість із них – чудові співрозмовниці.
– Ви малюєте їх?
– Коли можу собі дозволити оплатити їхній час, – він кивнув чоловікові, який привітався з нами, торкнувшись капелюха. – З них виходять чудові моделі. Зазвичай вони відверто розкуті й не переймаються щодо власного тіла.
– На відміну від мене.
Він бачив, як я зашарілася. Після недовгого вагання він поклав свою руку поверх моєї, наче перепрошуючи. Від цього я почервоніла ще більше.
– Мадемуазель, – м’яко промовив він. – Ці картини були моїм провалом, не вашим. Я… – він вирішив змінити хід розмови. – Ви маєте інші переваги. Ви зачаровуєте мене. Ви не з лякливих.
