Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)
– Є щось, що я випустив з уваги. Знаю, – Пол проводить пальцем уздовж сторінки і нетерпляче переходить до наступної. – Я маю ще раз перевірити свідчення.
– Поле, – Ґреґ підтягає стілець. – Поле! – повторює він голосніше.
– Що?
– Усе скінчено, братику. І це добре. Вона тебе пробачила. Ти зробив свій благородний жест. Гадаю, вже час забути про це.
Пол відкидається на стільці й прикриває очі долонями.
– Ти так вважаєш?
– Серйозно? Ти поводишся, наче маніяк.
Пол робить ковток кави. Вона виявляється вже холодною.
– Це нас знищить.
– Що?
– Лів любила цю картину, Ґреґу. І вона спокою собі не знайде від того, що я… певним чином відповідальний за те, що її відібрали. Може, не зараз, може, навіть не за рік і не за два. Але це станеться.
Ґреґ відкидається назад, спершись на кухонний стіл.
– Ти міг би сказати те саме про свою роботу.
– Я не переймаюся через роботу. Саме час було вшиватися з цієї контори.
– А Лів казала, що не переймається через картину.
– Так. Але після того, як її приперли до стінки.
Ґреґ розчаровано хитає головою. Пол перехиляється через папери.
– Я знаю, як усе може змінюватись, Ґреґу. Як те, що, здавалось би спочатку, ніколи в житті не потурбує тебе, може вщент зруйнувати добрі стосунки.
– Але…
– І я знаю, як можуть побиватися люди через втрату улюблених речей. Я не хочу, щоб одного дня Лів мусила, дивлячись на мене, боротися з думкою, що цей хлопець зруйнував їй життя.
Ґреґ безшумно проходить крізь кухню і ставить чайник. Він робить три чашки кави й одну передає Полу. Перед тим як віднести дві інші до вітальні, він кладе руку братові на плече.
– Я знаю, як ти любиш розв’язувати всі проблеми, мій великий брате. Але сказати тобі чесно? У цьому випадку тобі залишається покладатись на Бога й молитись, аби все вийшло.
Пол не чує його.
– Список власників, – шепоче він сам до себе. – Список теперішніх власників робіт Лефевра.
За вісім годин Ґреґ прокидається й одразу ж бачить над собою дитяче личко.
– Я хочу їсти, – заявляє хлопчик і несамовито чухає ніс. – Ти казав, у тебе є пластівці «Коко-Попс», але я не можу їх знайти.
– Нижня шафка, – сонно промовляє Ґреґ. І відсторонено відзначає, що крізь фіранки не пробивається світло.
– А ще в тебе немає молока.
– Котра година?
– За чверть сьома.
– Уф, – Ґреґ заривається під ковдру. – Так рано навіть собаки не прокидаються. Попроси татка, хай зробить тобі сніданок.
– Його немає.
Ґреґ повільно розплющує очі, зосереджує погляд на фіранках.
– Тобто як – немає?
– Він пішов. Спальний мішок досі згорнутий, тож не думаю, що він спав на дивані. Може, купимо круасанів у тому магазинчику, що далі по дорозі? Тих, що з шоколадом?
– Я встаю. Встаю. Вже встав, – Ґреґ змушує себе розташуватись вертикально й потирає голову.
– А Пірат надзюрив на підлогу.
– О. Чудово. Блискавичний початок суботнього ранку.
Пола й справді немає, але він лишив записку на кухонному столі, написавши кілька слів на зворотному боці судового документа і поклавши на самому верху розсипаного стосу паперів.
Довелося піти. Б. ласка, доглянь Джейка. Подзвоню.
– Усе гаразд? – питає Джейк, вдивляючись у його обличчя.
На столі стоїть горнятко з чорним кільцем підсохлої кави. Залишки паперів виглядають так, ніби на кухні стався невеличкий вибух.
– Усе гаразд, малюче, – каже Ґреґ і куйовдить йому волосся. Він згортає записку й ховає до кишені, а тоді починає згрібати папери і теки, аби навести сякий-такий лад. – Знаєш що, я голосую за те, щоб зробити млинці на сніданок. Що скажеш, якщо ми натягнемо пальта поверх оцих піжам і сходимо до магазину на розі, купимо трохи яєць?
Виходячи з кімнати, Ґреґ хапається за телефон і набирає текстове повідомлення.
Якщо зараз у тебе там здибанка,
ти винен мені НЕМІРЯНО
Перш ніж заштовхати мобільний до кишені, він чекає кілька хвилин, але відповіді не отримує.
Субота, на щастя, видається дуже клопітка. Лів чекає, доки прийдуть покупці, щоб зробити заміри, потім на їхніх будівельників і архітектора, аби той оцінив масштаби необхідних робіт, яким, вочевидь, кінця не буде. Рухаючись будинком між усіх цих чужинців, вона намагається знайти потрібну рівновагу між товариськістю і послужливістю, як належить продавцеві будинку, і водночас приховати свої справжні почуття, від яких хочеться горлати «ГЕТЬ ЗВІДСИ» і по-дитячому махати на них руками. Вона відволікає себе прибиранням і складанням речей, шукає розраду в дрібних домашніх справах. Викидає два сміттєві пакети старого одягу. Телефонує кільком агентам із винаймання житла, і коли називає їм суму, яку може дозволити собі витратити, на тому кінці дроту повисає довга зневажлива тиша.
– Я вас раніше ніде не бачив? – питає архітектор, коли вона вішає слухавку.
– Ні, – квапливо каже вона. – Не думаю.
Пол не телефонує.
У другій половині дня вона навідується до батька.
– Керолайн дібрала тобі найкрасивіший вазон на Різдво, – оголошує він. – Ти його полюбиш.
– О, чудово, – відповідає вона.
Вони обідають салатом і якоюсь мексиканською стравою. Під час їжі Керолайн мугикає до себе. Виявляється, батько Лів отримав роботу в рекламі автострахування.
– Здається, я маю грати курча. Курча, яке має страховку з бонусом за безаварійну їзду.
Вона намагається зосередитися на його словах, та все одно думає про Пола, знов і знов прокручуючи в пам’яті події вчорашнього дня. У глибині душі вона здивована, що він не телефонує. «О Господи. Я перетворююся на типову нав’язливу подружку. А ми ж навіть офіційно не були разом протягом цілої доби». І самій смішно від слова «офіційно».
Повертатись до Скляного будинку її не тягне, і вона засиджується в батька набагато довше, ніж зазвичай. Він перебуває в явному захваті, над міру п’є, демонструє її чорно-білі фотографії, які випадково знайшов, копирсаючись у шухляді. Дивним чином перегляд цих знімків народжує в неї відчуття твердої землі під ногами: як нагадування, що в неї було ціле життя до початку судового процесу, до того, як у ньому з’явилася Софі Лефевр і будинок, який у неї не вистачало грошей утримувати, а попереду загрозливо маячив останній день у суді.
– Яка ж гарненька дитина.
Від цього відкритого усміхненого личка на фотографії в неї навертаються сльози. Батько обіймає її рукою за плечі.
– Не дуже засмучуйся в понеділок. Я знаю, це було нелегко. Але й ти знай, що ми страшенно тобою пишаємося.
– Чим? – каже вона, висякавшись у носовичок. – Я програла, тату. Більшість людей вважає, що не варто було й намагатися.
Батько пригортає її. Від нього пахне червоним вином і тим старим життям, від якого, здається, минуло не менш ніж мільйон років.
– Насправді просто тим, що тобі було не байдуже. Іноді, моя люба дівчинко, це вже саме собою героїзм.
***
Уже скоро пів на п’яту, коли вона телефонує йому. Минула майже ціла доба, розмірковує Лів. І, звичайно ж, загальні правила побачень не годяться для тих, хто щойно пожертвував заради тебе половиною життя. Вона набирає його номер, і її пульс пришвидшується: зараз вона почує його голос. Вона вже уявляє, як пізніше того вечора вони лежатимуть обійнявшись на дивані в його тісній залюдненій квартирі, а може, гратимуть у карти з Джейком на килимку. Але після третього гудка вмикається автовідповідач. Лів раптом почувається нерішуче і миттєво перериває дзвінок, а потім лає себе за таку дитячу поведінку.
Вона вирушає на пробіжку, приймає душ, робить чай для Френ («В останньому було лише два шматочки цукру»), сидить біля телефону і нарешті о пів на сьому знов набирає його номер. І знов потрапляє прямісінько на автовідповідач. Номера його домашнього стаціонарного телефону в неї немає. Чи не варто відразу поїхати до нього? Він може бути у Ґреґа. А втім, розуміє Лів, домашнього телефону Ґреґа в неї теж немає. Коли вони приїхали до нього, Лів була настільки спантеличена п’ятничними подіями, що навіть не запам’ятала точної адреси.
Це просто смішно, каже вона собі. Він зателефонує.
Але телефон мовчить.
О пів на дев’яту, знаючи, що не витримає решту вечора вдома, вона встає, вдягає пальто і бере ключі.
Шлях до бару Ґреґа недовгий, особливо коли майже біжиш, узувши кросівки. Лів поштовхом відчиняє двері і завмирає, вражена оглушливим гамором, що панує всередині. Ліворуч на маленькій сцені чоловік у жіночому вбранні щось хрипко співає в ритмі диско під акомпанемент свисту збудженої юрби. У протилежному кінці бару всі столики зайняті, і навіть проходи забиті пружними тілами, туго обтягненими одежею.
Лише за кілька хвилин вона помічає Ґреґа, який спритно рухається крізь бар, перекинувши рушник через плече. Вона прослизає вперед, ледь не застрягнувши в когось під пахвою, і вигукує його ім’я.
Знадобилося кілька спроб, аби догукатися до нього. Нарешті він розвертається. Усмішка застигає на її обличчі: він зустрічає її вкрай непривітним поглядом.
– Нарешті, чудовий час, щоб нагадати про себе.
Лів здивовано моргає.
– Перепрошую?
– Майже дев’ята. Ви що, обидва знущаєтесь із мене?
– Я не знаю, про що ти кажеш.
– Я просидів із ним увесь день. Сьогодні ввечері я мав зустрітися з Енді. Натомість довелося скасувати все, щоб сидіти вдома з малим. Він не дуже цьому радіє, маю сказати.
Лів намагається почути його крізь гамір у барі. Ґреґ застережливо підіймає руку і нахиляється, щоб прийняти чиєсь замовлення.
– Я маю на увазі, ти ж знаєш, що ми його любимо, так? – каже він, повертаючись. – Любимо до смерті. Але поводитись із нами, наче ми йому нянька на всі випадки життя…
– Я шукаю Пола, – каже Лів.
– Він що, не з тобою?
– Ні. І навіть не відповідає на дзвінки.
– Я знаю, що він не відповідає на дзвінки. Я гадав, це тому, що він був з… О, це просто безумство. Ходімо крізь бар, – він відчиняє маленькі двері, даючи їй прослизнути всередину, підіймає руки, щоб заспокоїти обурених відвідувачів, яким несила чекати. – Дві хвилини, хлопці. Дві хвилини.
Стіни маленького коридору, що веде на кухню, здригаються від гучних ритмів – Лів відчуває, як тремтять підошви.
– Куди ж він подівся? – питає вона.
– Не знаю, – його гнів безслідно зник. – Уранці ми прокинулись і знайшли записку, в якій було сказано, що він пішов. Ось і все. Учора після того, як ти пішла, він поводився якось дивно.
– Що ти маєш на увазі – дивно?
Він помітно нервується, ніби відчуває, що вже й так наговорив забагато.
– Що?
– Це не просто так. Він сприймає все це дуже серйозно, – Ґреґ кусає губу.
– Що саме?
Ґреґ ніяковіє.
– Ну, він… він казав, що, на його думку, ця картина зруйнує будь-який шанс, що ви двоє матимете стосунки.
Лів вражено дивиться на нього.
– Гадаєш, він…
– Я впевнений, він не те мав на увазі…
Але Лів уже пробивається до виходу.
Нічим не заповнена неділя триває без кінця. Лів сидить у своєму мовчазному будинку біля мовчазного телефону з тисячами неспокійних і хаотичних думок, що рояться в голові, і чекає на кінець світу.
Вона ще раз набирає його номер і різко обриває дзвінок, щойно вмикається автовідповідач.
«Він охолов до мене».
«Звичайно ж, ні».
«Він мав час усе обміркувати і збагнути, скільки всього приносить у жертву заради мене».
«Ти маєш довіряти йому».
Вона шкодує, що поряд немає Мо.
Ніч потроху запановує. Небо густішає, оповивши все місто непроглядним туманом. Не в змозі дивитися телевізор, вона поринає в неспокійний уривчастий сон і прокидається о четвертій ранку. Усі її думки нерозривно сплуталися в єдине отруйне ціле. О пів на шосту вона підіймається з ліжка, готує собі ванну і деякий час лежить у ній, вдивляючись крізь скло в непроглядну пітьму неба. Потім обережно сушить феном волосся, одягає сіру блузку і спідницю в тонку смужку – колись Девід казав, що обожнює її в цьому вбранні. «У ньому ти схожа на секретарку», – зазначав він таким тоном, наче це схвальний відгук. Лів доповнює ансамбль штучними перлами та весільною обручкою. Старанно наносить макіяж. Вона вдячна, що може за його допомогою приховати тіні під очима і землисту виснажену шкіру обличчя.
«Він прийде, – каже вона собі. – Ти повинна вірити бодай у щось».
Світ навколо неї потроху прокидається. Скляний будинок оповитий туманом, що лише загострює в ній відчуття ізольованості від решти світу. Там, унизу, – довгі черги автомобілів, помітних лише завдяки червоним спалахам стоп-сигналів, що повільно просуваються вперед, наче кров у забитих артеріях. Вона п’є каву і з’їдає половинку тоста. Радіо доповідає про дорожні затори в Гаммерсміті та про змову з метою отруєння політичного діяча в Україні. Покінчивши з їжею, вона миє посуд і натирає кухню до блиску.
Потім із провітрюваної комори приносить стару ковдру і дбайливо загортає в неї «Дівчину, яку ти покинув». Загортає, наче пакує подарунок, тримаючи картину зворотним боком до себе – аби не дивитися в обличчя Софі.
Френ сьогодні не у своїй хижці. Вона сидить на перевернутому відрі й дивиться через бруківку в бік річки, розплутуючи шматок шпагату, кількасот разів обмотаного навколо жмутка паперових пакетів із супермаркету.
Підходить Лів із двома горнятками. Жінка підіймає на неї погляд, а тоді дивиться вгору. Наче саме небо опустилося на землю, огорнувши їх своєю вогкою товщею. Звук тане в тумані, і здається, що край світу пролягає там, де берег річки.
– Сьогодні не бігаєш?
– Ні.
– Не схоже на тебе.
– Зараз я сама на себе не схожа.
Лів віддає їй каву. Френ робить ковток і урчить від задоволення, а тоді знов дивиться на Лів.
– Ну ж бо, не стій як засватана. Сідай.
Лів роззирається навколо й помічає, що Френ указує на маленький ящичок з-під молока. Вона підтягає його до себе і сідає. До неї через бруківку крокує голуб. Френ тягнеться до зім’ятого паперового пакета і кидає йому окраєць хліба. Дивовижний спокій панує навколо. Чути тихий плюскіт Темзи в берег, далекий шум машин. Лів криво всміхається, думаючи, що б написали газети, побачивши, з ким ділить сніданок світська вдовиця. З туману виринає баржа і беззвучно пропливає повз них, її вогні тануть у сірому світанку.
– Отже, твоя подруга пішла.
– Звідки ви знаєте?
– Посидиш тут з моє, то все знатимеш. Ти слухаєш, га? – жінка постукує себе по скроні. – Ніхто більше не слухає. Кожен знає, що хоче чути, але по-справжньому не слухає ніхто.
Жінка змовкає на хвилину, а потім згадує щось.
– Я бачила тебе в газеті.
Лів дмухає на свою каву.
– Гадаю, цілий Лондон бачив мене в газеті.
– Вона у мене. В моїй коробчині, – вона махає рукою в бік дверей. – Це та картина? – жінка вказує на вузол, який притискає до себе Лів.
– Так, – дівчина робить ще один ковток. – Так, це вона.
Вона чекає, що Френ теж висловиться з приводу її «злочину», перелічить причини, чому взагалі не варто було чіплятися за картину. Але цього не стається. Жінка лише фиркає і переводить погляд на річку.
– Ось чому я не люблю обростати речами. Коли я була в притулку, там їх завжди цупили. Куди не покладеш – під ліжко, до шафки – все одно чекають, доки ти підеш, а потім забирають. Врешті ти просто не хочеш виходити, боячись втратити своє майно. Уяви собі.
– Уявити що?
– Що ти втрачаєш. Лише через те, що чіпляєшся за кілька речей.
Лів дивиться в грубувате обвітрене обличчя Френ і раптом із задоволенням розуміє, що життя триває і в ньому не все ще втрачено.
– Це якесь божевілля, – каже Френ.
Лів дивиться вздовж сірих вод ріки, і на її очі несподівано навертаються сльози.
34
Генрі чекає на неї біля чорного входу, адже біля центрального протягом останньої доби невтомно чергують телевізійники з камерами, а також протестувальники. Він попереджав її про це. Лів виходить із таксі, та коли він бачить, що в неї в руках, його усмішка перетворюється на гримасу.
– Це те, про що я?.. Не слід було цього робити! Якщо рішення буде не на нашу користь, ми мали б змусити їх надіслати фургон з охороною. Господи Ісусе, Лів! Ви не можете просто так носити з собою твір на мільйони фунтів, наче буханку хліба.
Руки Лів міцно змикаються на картині.
– Пол прийшов?
– Пол? – Він поспішає завести її до будівлі, наче лікар, що супроводжує хвору дитину до лікарні.
– Маккаферті.
– Маккаферті? Гадки не маю, – він скоса поглядає на вузол. – Чорт забирай, Лів. Ви мали попередити мене.
Вона йде за ним крізь пост охорони до коридору. Він підкликає охоронця і жестом показує на картину. Охоронець виглядає спантеличеним, але киває і щось каже по рації. Вочевидь, додаткова охорона вже прямує сюди. Лише коли вони переступають поріг зали суду, Генрі починає заспокоюватись. Він сідає, глибоко видихає, обома долонями тре обличчя. Потім обертається до Лів.
– Знаєте, ще не все скінчено, – каже він і з сумною посмішкою киває на картину. – Навряд чи тут можна казати про вотум довіри.
Вона нічого не відповідає. Лише настороженим поглядом обводить залу, яка швидко наповнюється людьми. Місця для публіки забиті роззявами, що витріщаються на неї, відсторонені й безпристрасні, наче вона є підсудною на цьому процесі. Лів намагається не дивитись нікому в очі. Вона помічає Маріанн у яскраво-помаранчевому вбранні й пластмасових сережках того ж кольору, і літня жінка, у свою чергу побачивши її, привітно помахує рукою і підіймає великий палець. Єдине дружнє обличчя серед цілого моря порожніх поглядів. Вона бачить Джейні Дікінсон, яка займає місце на іншому кінці лави, перемовляючись про щось із Флагерті. Кімната наповнюється шарканням ніг, ввічливими розмовами, шарпанням стільців, шурхотінням сумочок. Журналісти привітно балакають між собою, цмулять каву з пластикових чашок і обмінюються записами. Хтось передає комусь запасну ручку. Лів намагається придушити дедалі дужчу тривогу. На годиннику дев’ята сорок. Її погляд знов і знов повертається до дверей, шукаючи Пола.
«Не втрачай віри, – думає Лів. – Він прийде».
Те саме вона каже собі о дев’ятій сорок п’ять. Потім – о дев’ятій п’ятдесят. За мить до того, як годинник показує рівно десяту, заходить суддя. Зала встає. Лів відчуває раптову паніку.
«Він не прийде. Після всього, що було, він не прийде. О Боже, якщо його тут не буде, я всього цього не витримаю».
Вона наказує собі дихати глибоко і заплющує очі, намагаючись заспокоїтися.
Генрі гортає сторінки матеріалів.
– Усе гаразд?
Вона почувається так, ніби її рот набитий дрібним піском.
– Генрі, – шепоче вона. – Я можу дещо сказати?
– Що?
– Я можу дещо сказати? Суду? Це важливо.
– Зараз? Суддя от-от оголосить свій вердикт.
– Це дуже важливо.
– Що ви хочете сказати?
– Просто спитайте його. Будь ласка.
Він дивиться на неї недовірливо, але щось у її обличчі переконує його. Він нахиляється вперед і щось пошепки каже Анджелі Сільвер. Та, хмурячись, озирається на Лів і після обміну короткими фразами встає і просить дозволу підійти до судді. Крістофер Дженкс теж запрошений разом із ними.
Доки адвокати і суддя тихо радяться між собою, Лів відчуває, як починають пітніти долоні. Шкіру поколює. Вона обводить швидким поглядом залюднену кімнату. Атмосфера мовчазного протистояння відчувається майже фізично. І знов її руки стискаються навколо картини.
«Уяви, що ти Софі, – каже вона собі. – Вона б це неодмінно зробила».
Нарешті суддя бере слово.
– Здається, місіс Олівія Голстон бажає звернутися до суду, – він кидає на неї погляд поверх окулярів. – Прошу, місіс Голстон.
Лів устає і пробирається вперед, не випускаючи з рук картини. Вона чує кожен свій крок по дерев’яній підлозі, гостро відчуває погляди, що пронизують її звідусіль. Генрі, мабуть, досі побоюючись за картину, стає в кількох кроках від неї.
Вона глибоко вдихає.
– Я хочу сказати кілька слів про «Дівчину, яку ти покинув», – на секунду вона замовкає, помічаючи подив на обличчях, і продовжує. Її голос високо тремтить на фоні суцільної тиші, і здається навіть, що цей голос належить не їй.
– Софі Лефевр була хороброю жінкою, гідною поваги. Я думаю… я сподіваюся, це зрозумів кожен після всього, що було почуто в суді, – краєм ока вона бачить обличчя Джейні Дікінсон, яка щось виводить у своєму блокноті, чує шепіт адвокатів, які відверто нудьгують. Вона стискає пальці на рамі і змушує себе продовжувати.
– Мій покійний чоловік, Девід Голстон, також був доброю людиною. Справді доброю. І зараз я вірю: якби він знав, що портрет Софі, картина, яку він дуже любив, має таку… таку історію, він сам віддав би її вже давно. Моя участь у цьому процесі призвела до того, що його добре ім’я було стерто з назви будівлі, яка була його життям, його заповітною мрією. І це для мене – джерело невичерпного смутку, адже ця будівля – Ґолдштейн-білдінг – мала увічнити його пам’ять.
Вона бачить, як стрепенулися репортери і їхніми лавами прокотився зацікавлений шепіт. Деякі з них радяться між собою і хапаються за ручки.
– Цей процес – ця картина – здебільшого зруйнувала те, що мало стати його спадком. Так само як знищила Софі. Через неї вони обоє зазнали кривди. – Її голос тремтить. Вона обводить поглядом присутніх. – З цієї причини я хочу, аби в протоколі було зафіксовано: рішення відстоювати картину було моє і тільки моє. І якщо я помилялася, мені дуже шкода. Це все. Дякую.
Лів робить два незграбні кроки вбік. Вона бачить, як репортери несамовито строчать у своїх записниках, один із них уточнює написання прізвища Ґолдштейн. Двоє адвокатів на лаві щось терміново обговорюють.
– Чудовий хід, – тихо каже Генрі, нахиляючись до неї. – З вас би вийшов гарний адвокат.
«Я зробила це», – подумки каже вона собі. Тепер, що б там не робили Ґолдштейни, ім’я Девіда публічно пов’язане з будівлею.
Суддя вимагає тиші.
– Місіс Голстон, ви закінчили вашу промову? – втомлено питає він.
Лів киває. Її горло пересохло. Джейні пошепки перемовляється зі своїм адвокатом.
– А це у вас картина, яка є предметом судового розгляду, так?
– Так, – вона й досі притискає до себе картину, наче щит.
Суддя обертається до судового пристава.
– Чи можна подбати, щоб картина була розміщена під наглядом у безпечному місці? Я не впевнений, що вона має бути тут. Місіс Голстон?
Лів простягає картину приставу. Лише на мить пальці відмовляються відпускати її, наче її внутрішнє «я» вирішило проігнорувати розпорядження. Коли ж вона нарешті віддає її, той миттєво завмирає на місці, наче вона дала йому щось радіоактивне.
«Пробач мені, Софі», – каже вона про себе – і раптом, відкрившись, обличчя «Дівчини» дивиться прямо на неї.
Невпевненим кроком Лів повертається на місце, перекинувши через руку вже не потрібну ковдру. Вона майже не чує гомону, що наростає навколо неї. Суддя перемовляється з двома адвокатами. Кілька людей, мабуть, репортери вечірніх газет, прямують до виходу, а нагорі серед публіки триває жвава бесіда. Генрі торкається її руки і шепоче якісь слова про те, що вона зробила добру справу.
Вона сідає, дивиться на коліна, на обручку, яку постійно крутить на пальці, і питає себе, як можна почуватись настільки спустошеною.
А потім вона чує:
– Перепрошую?
Слова повторюються двічі, перш ніж їх стає чути крізь гамір. Вона підіймає очі, обертаючись слідом за іншими, – і там, у дверях, стоїть Пол Маккаферті.
На ньому блакитна сорочка. Його підборіддя сіре від щетини. З виразу його обличчя неможливо вгадати, що в нього на думці. Притримуючи двері відкритими, він вкочує до зали інвалідне крісло. Він озирається, шукаючи її очима, і раптом у цілій залі залишаються тільки вони двоє. «Ти в порядку?» – питає він самими лише губами, і вона киває, лише зараз збагнувши, що затримала подих, і дозволяючи собі видихнути.
Він знов вигукує, рівно настільки гучно, щоб перекричати шум:
– Перепрошую? Ваша честь?
Наче постріл, лунає стук молотка. У залі настає тиша. Джейні Дікінсон устає і обертається подивитись, що відбувається. Центральним проходом Пол котить перед собою в кріслі літню жінку, яка виглядає до неможливості старою. Її спина зігнута, наче пастуший посох, руки лежать поверх маленької сумочки.
Інша жінка, в акуратному синьому костюмі, поспішає слідом за Полом, пошепки радячись із ним на ходу. Він жестом показує на суддю.
– Моя бабуся має важливу інформацію в цій справі, – каже жінка. Вона говорить із сильним французьким акцентом. Крокуючи вздовж центрального проходу, вона збентежено озирається на людей по обидва боки.
Суддя підіймає руки.
– Чом би й ні? – голосно буркоче він. – Схоже, всі тепер хочуть узяти слово. Подивимось, чи, може, прибиральниця теж бажає висловити власну думку, чому б нам не вислухати і її теж?
Жінка чекає, і він розсердженим тоном каже:
– О, заради всього святого, мадам. Займайте трибуну.
Вони обмінюються кількома словами. Суддя підкликає двох адвокатів. Розмова затягується.
– Що відбувається? – щосекунди питає Генрі, сидячи поряд із Лів. – Що, заради Бога, відбувається?
У залі знову запановує тиша.
– Вочевидь, ми повинні вислухати, що має сказати ця жінка, – виголошує суддя. Він береться за ручку і гортає свої записи. – Хотів би я знати, чи когось тут узагалі цікавить така буденність, як вердикт суду.
Крісло старої жінки розвертається, зупиняючись біля трибуни. Свої перші слова вона промовляє французькою. Її онучка перекладає.
– Перш ніж майбутнє картини буде вирішено, ви повинні про дещо дізнатися. Ця справа ґрунтується на хибному припущенні, – онучка зупиняється і нахиляється, щоб вислухати стару жінку. Потім випростується знову. – Картину «Дівчина, яку ти покинув» ніколи не викрадали.
Суддя трохи подається вперед.
– І звідки вам знати про це, мадам?
Лів підіймає голову, щоб бачити Пола. Його погляд прямий, непохитний і, хоч як дивно, тріумфальний.
Стара жінка підносить руку, наче відсторонюючи онуку. Трохи відкашлявшись, вона починає говорити повільно й чітко, цього разу англійською.
– Тому що я і є та людина, яка віддала її комендантові Генкену. Моє ім’я Едіт Бетюн.
35
1917 рік
Мене висадили невдовзі після світанку. Не знаю, як довго ми були в дорозі: лихоманка настільки оволоділа мною, що сни і реальність змішались і я вже не знала напевне, чи ще живу, чи, наче привид, переношуся з одного світу до іншого. Заплющуючи очі, я бачила, як моя сестра зачиняє віконниці в барі і з усмішкою обертається до мене, як сонце грає в її волоссі. Бачила, як сміється Мімі. Бачила Едуарда, його обличчя, руки, своїми вухами чула його голос, м’який і задушевний. Я намагалася торкнутися його, але він зникав, і я прокидалася на підлозі вантажівки і бачила перед собою солдатські чоботи. Щоразу як машина потрапляла в канаву, моя голова розколювалася від болю.
Я бачила Ліліан.
Її тіло лишилося там, десь під Ганновером, де її з прокльонами викинули, наче мішок із піском. Я провела ще дві години, забризкана її кров’ю, навіть гірше. Мій одяг почорнів від крові. Я відчувала її запах на своїх губах. Застигла й липка, вона вкривала підлогу, з якої я більше не мала сил підвестися сама. Я вже не відчувала, як мене поїдають воші. Я заніміла. Я почувалася не більш живою, ніж труп Ліліан.
Солдат навпроти сидів так далеко від мене, як тільки було можливо, розлючений тим, що забруднив форму й отримав прочуханку від командира за те, що дав Ліліан заволодіти своїм пістолетом. Він сидів, відвернувшись обличчям до захисного полотна, крізь яке ззовні проривалося повітря. Я бачила його погляд: він свідчив про відразу. Для нього я вже не була людиною. Я намагалася пригадати ті часи, коли я була більше, ніж просто вантажем, коли навіть у місті, повному німців, я зберігала гідність і викликала певну повагу. Але це давалося мені важко. Здавалося, весь мій світ тепер зводився до цієї вантажівки. Цієї металевої підлоги. Цього вовняного рукава з темною кривавою плямою.
Машина гула і проривалася крізь ніч, зупиняючись ненадовго. Ледве отямившись, я знову непритомніла і прокидалася лише від болю або жорстокого нападу лихоманки. Я вдихала холодне повітря, дим цигарок, чула, як розмовляють чоловіки в кабіні вантажівки, і гадала, чи почую коли-небудь знов французьку мову.
А потім, на світанку, ми ривком зупинились. Я розплющила свої хворі очі, не в змозі поворухнутись, і слухала, як молодий солдат вибирається з вантажівки. Я чула, як він зі стогоном потягується, чула клацання запальнички і тиху розмову німецькою. Чула, як вони випорожнюються з гучними грубими звуками. Чула пташиний спів і шелест листя.
І тоді я зрозуміла, що тут і помру. Але, кажучи чесно, мені було байдуже.
Усе моє тіло горіло від болю, шкіру пекло від лихоманки, суглоби ломило, голова розколювалася. Полотняна запона в задній частині піднялась. Охоронець наказав мені виходити. Я ледве могла поворухнутись, але він потягнув мене за руку, наче неслухняну дитину. Моє тіло було таким легким, що я майже перелетіла через борт вантажівки.
Ранок був затягнутий туманом, і крізь нього виднілися дротяна загорожа та простора брама. Над ними був напис: «ШТРЬОЕН». Я знала, що це означає.
Ще один охоронець знаком наказав мені лишатися на місці й відійшов до буди вартових. Деякий час вони розмовляли, а потім один із них висунувся з буди й глянув на мене. За брамою я бачила суцільні ряди заводських бараків. Це було безбарвне й безформне місце, просякнуте атмосферою горя та безнадії, відчутною майже на дотик. Для запобігання втечі на кожному кутку височіли оглядові вежі, увінчані воронячими гніздами. Але вони не мали причин турбуватися.
Знаєте, що відчуваєш, здаючись на ласку долі? Майже полегшення. Більше ніякого болю, ніякого страху, ніякої туги. Скоро я зможу пригорнути до себе Едуарда. У наступному житті ми знову будемо разом, адже я точно знала, що коли Господь милосердний, Він не може бути настільки жорстоким, щоб позбавити нас цієї єдиної втіхи.
До мене долітали уривки гарячої суперечки, що відбувалася в буді вартових. Звідти вийшов чоловік і спитав у мене документи. Я була настільки слабка, що лише з третьої спроби змогла дістати їх із кишені. Він жестом наказав мені підняти їх. З огляду на вошей, що повзали по мені скрізь, він не хотів мене торкатися.
Він поставив галочку у своєму списку і щось гаркнув німецькою до охоронця, який тримав мене. Між ними відбулася коротка розмова. Вона то стихала, то знов гучнішала, і я вже не знала, чи то вони знижували голоси, чи це моє сприйняття мене підводило. Зараз я була м’якою й покірною, мов ягня, готовою піти куди накажуть. Я більше не бажала ні про що думати. Не бажала уявляти собі нові жахіття, що чекають на мене попереду. Моя голова гула від лихоманки, очі наче горіли. Я так утомилася. Я знов чула голос Ліліан і відсторонено усвідомлювала, що, доки я жива, маю боятися: «Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять». Але чомусь зараз я не здатна була навіть злякатися. Якби поряд не стояв охоронець, тримаючи мене під руку, я би просто впала на землю.
Брама відчинилася, щоб випустити машину, і зачинилася знову. Я раз у раз губила відчуття часу. Мої очі заплющились, і переді мною постало швидкоплинне видіння: я сиджу в паризькій кав’ярні, відкинувши голову, і сонце заливає моє обличчя. Мій чоловік сидить біля мене, його розгонистий сміх наповнює мої вуха, його велетенська рука накриває мою, що лежить на столі.
