Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"

Автор книги: Джиллиан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

– То які місця викликають у вас приємні відчуття? А в цьому місці ви почуваєтеся добре?

– Мені так добре, ніби нема про що турбуватися.

– Мені подобаються рослини. Оті, з великим листям.

– Ой, чуваче, а я просто сиджу тут і дивлюся на рибу. У цьому місці так добре відпочивати.

Серед дітей підіймається схвальний гомін.

– А потім я спіймаю одну та попрошу маму засмажити з чіпсами. Нічого ідея?

Усі сміються. Лів дивиться на Абіолу і мимоволі починає сміятися теж.

– Усе пройшло добре? – Свен підіймається з-за столу їй назустріч.

Вона цілує його в щоку, кладе сумку і сідає в біле шкіряне крісло навпроти. Це вже стало звичною справою: щоразу після екскурсії вона приїздить до офісу «Сольберґ-Голстон», щоб випити кави й відзвітувати про захід. І щоразу вона почувається більш утомленою, ніж очікувала.

– Прекрасно. Щойно містер Конагі зрозумів, що вони не збираються пірнати в його басейни, він відчув явну наснагу. Затримався, щоб поговорити з ними. Здається, я могла б навіть переконати його надати деяку спонсорську підтримку.

– Чудово. Це добрі новини. Посидь трохи, я зроблю тобі кави. Як ти? Як почувається твоя тяжко хвора родичка?

Вона дивиться на нього з нерозумінням.

– Твоя тітонька?

Рум’янець заливає її шию.

– О. Так, непогано, дякую. Вже краще.

Свен простягає їй філіжанку кави, надовго затримуючи погляд на її обличчі. Потім знов опускається в крісло, що м’яко поскрипує під його вагою.

– Ти маєш пробачити Крістен. Часом її просто заносить. Я казав їй, що, на мою думку, той тип – просто ідіот.

– О, – вона кривиться. – Це було аж настільки очевидно?

– Не для Крістен. Вона не знає, що Ебола зазвичай хірургічним шляхом не лікується.

Лів видає довгий стогін. Він усміхається.

– Не думай про це. Роджер Фолдз – звичайний йолоп. Хай там як, було дуже приємно побачитися з тобою знову. – Він знімає окуляри. – Справді. Тобі слід заходити частіше.

– Гм, ну, я була трохи зайнята останнім часом.

Вона червоніє, згадавши свою ніч із Полом Маккаферті. Лів упіймала себе на тому, що вже кілька днів поспіль безперестанку повертається думками до тривог тієї ночі – подібно до того, як кінчик язика продовжує водити по місцю втраченого зуба. Чому вона так поводилася? Що він подумав про неї? А тоді, з гарячковим трепетом, вона згадує той поцілунок на своїх губах. Її кидає в холод від збентеження, та все ж її губи ледь відчутно спалахують, пригадуючи його. Наче якась давно відмерла часточка її душі знову пробудилася до життя. І це трохи бентежить її.

– То як справи з Ґолдштейнами?

– Поки що не надто. Виникли деякі проблеми через нові статутні вимоги щодо забудови, але ми майже їх подолали. Принаймні Ґолдштейни задоволені.

– У тебе є фотографії?

Для Девіда Ґолдштейн-білдінг був проектом мрії: величезна споруда з органічного скла, що наполовину обступає площу на межі з Сіті. Він працював над цим проектом два роки їхнього спільного життя, намагаючись донести до заможних братів Ґолдштейнів своє сміливе бачення, намагався створити щось геть не схоже на квадратні бетонні замки навколо. Він саме працював над цим, коли раптова смерть спіткала його. Після того Свен узяв план проекту, продивився його в кілька етапів і наразі керував будівництвом. Робота просувалася не без перешкод. Будівельні матеріали затримувалися в китайському порту, скло надходило не тієї якості, а фундамент виявився цілком непридатним до закладання в лондонський глинозем. Але тепер нарешті будівля зростає за планом, і численні скляні панелі виблискують на сонці, наче луска велетенської змії.

Покопирсавшись у документах на столі, Свен витягає фотографію й передає жінці. Вона дивиться на велетенську будівлю, оточену синіми будівельними парканами, – майже невпізнаване в такому вигляді творіння Девіда.

– Це буде шикарно, – вона не втримується від посмішки.

– Я хотів сказати тобі – вони погодилися встановити у фойє меморіальну дошку на його честь.

– Справді? – її горло стискається.

– Так. Джеррі Ґолдштейн казав мені минулого тижня – гарно було б якось ушанувати пам’ять Девіда. Вони дуже його любили.

Лів дає собі час звикнути до цієї думки.

– Це… Це пречудово.

– Я так і подумав. Прийдеш на відкриття?

– Я б залюбки.

– Гаразд. А як життя взагалі?

Лів сьорбає каву. Вона завжди відчуває деяку сором’язливість, коли доводиться розповідати Свенові про своє життя. Наче відсутність у ньому суттєвих досягнень – лише привід для розчарування.

– Ну, схоже, в мене з’явилася сусідка по квартирі. Це доволі… цікаво. Я досі займаюся бігом. У роботі майже суцільна тиша.

– Наскільки все погано?

Вона намагається всміхнутися.

– Чесно? Здається, чорноробом у Бангладеш я заробляла б більше.

Свен дивиться на свої руки.

– Тобі… не спадало на думку, що, може, час уже робити щось інше?

– Не думаю, що здатна робити щось інше.

Вона давно зрозуміла, що кидати роботу, аби всюди йти слідом за Девідом після їхнього весілля, було не дуже розумно з її боку. Доки її друзі будували кар’єри, гаруючи в офісі двадцять чотири години на добу, вона просто подорожувала разом із ним до Парижа, Сіднея, Барселони. Він і не наполягав, щоб вона працювала. А їй здавалося неймовірною дурницею постійно його не бачити. Згодом же виявилося, що вона взагалі ні до чого не придатна. І так тривало вже довгий час.

– Торік мені довелося закласти будинок. А тепер навіть не вистачає грошей, аби сплачувати рахунки, – останню фразу вона випалює, наче грішниця на сповіді.

Але Свен не здивований.

– Знаєш… якби ти схотіла продати його, я міг би легко знайти покупця.

– Продати?

– Це завеликий будинок, з яким клопоту не оберешся. А потім… не знаю. Ти там наче в ізоляції, Лів. Це була дивовижна спроба Девіда відточити свою майстерність і миле сімейне гніздечко для вас двох, але ти не думаєш, що час повертатися в товщу життя? Оселитись у більш жвавій місцевості? Може, в гарненькій квартирі посеред Ноттінг-Гіллу чи Клеркенвеллу?

– Я не можу продати будинок Девіда.

– Чому ні?

– Бо це буде неправильно.

Він не каже очевидного. І не треба казати: з того, як він відкидається в кріслі, як стискає губи, все зрозуміло без слів.

– Гаразд, – нарешті вимовляє він і схиляється над столом. – Я лише пропоную поміркувати над цим.

Позаду нього, за вікном, по той бік вулиці рухається величезний будівельний кран. Залізні балки прорізають небо, пливучи до великої порожнини, де має бути дах. П’ять років тому, коли «Сольберґ-Голстон Аркітектс» щойно переїхали сюди, з вікна було видно лише ряд старих обшмугляних закладів: букмекерська, пральня самообслуговування, магазин секонд-генду. Їхні цегляні стіни були брудно-коричневі від часу, а вікна геть непрозорі через роками накопичуваний шар свинцю й пилу. Тепер на їхньому місці зяє пустка. Можливо, коли наступного разу прийде сюди, вона зовсім не впізнає цього краєвиду.

– Як діти? – різко питає вона.

І Свен із тактовністю людини, що знає її багато років, змінює тему.

Щомісячне засідання вже добігає середини, коли Пол помічає, що Міріам, його з Джейні спільна секретарка, сидить, умостившись не на стільці, а на двох величезних коробках з документами. Вона сидить незручно, підгинає ноги, намагаючись надати спідниці пристойного вигляду, і підпирає спиною цілу піраміду інших коробок.

Колись, у середині дев’яностих, пошук зниклих творів мистецтва перетворився на великий бізнес. Ніхто в «Товаристві пошуку і повернення» (ТПП) не передбачав подібних змін, і тепер, п’ятнадцять років по тому, засідання проходять у все більш захаращеному кабінеті Джейні, де завжди чиїсь лікті впираються в хиткі стоси тек, у нагромаджені коробки, повні факсів і ксерокопій, – чи, якщо в засіданнях беруть участь клієнти, унизу в місцевій кав’ярні. Він не раз казав, що їм слід підшукати нове робоче приміщення. І щоразу Джейні дивиться на нього з таким виглядом, ніби чує це вперше, і каже: так, так, чудова ідея. А потім нічого в цьому напрямку не робить.

– Міріам? – Пол підводиться, пропонуючи їй стілець, але дівчина відмовляється.

– Чесно, – каже вона, – мені й так добре.

І безперестанку киває, ніби намагаючись переконати в цьому сама себе.

– Ти от-от провалишся в «Нерозв’язані суперечки 1996 року», – каже він. Йому кортить додати: «І я бачу, що в тебе під спідницею».

– Справді, мені цілком зручно.

– Міріам, чесно, я можу лише…

– Міріам чудово почувається, Поле. Справді. – Джейні поправляє окуляри на носі.

– О так. Мені тут дуже зручно. – Дівчина киває, доки він не відводить погляду. Від цього йому стає ніяково.

– Отже, ось що ми маємо стосовно питань офісного приміщення й кадрового забезпечення. А що ми, власне, маємо?

Юрист Шон проглядає свій подальший розклад: звернення до іспанського уряду щодо повернення вкраденого Веласкеса приватному колекціонерові, пошук двох видатних скульптур, можливе внесення змін до правового врегулювання реституційних позовів. Пол відкидається в кріслі, поклавши кулькову ручку поверх блокнота.

І знову бачить перед собою її, з тужливою посмішкою на обличчі. Її несподівані вибухи сміху. Журбу, застиглу в крихітних зморшках навколо її очей. «Я класно займалася сексом на п’яну голову. Справді. Класно».

Він не хоче зізнаватися сам собі, як засмутився, коли того ранку вийшов з ванної й побачив, що вона просто втекла. Пухова ковдра його сина була розгладжена, і на місці дівчини лишилася порожнеча. Жодної записки. Жодного телефонного номера. Нічого.

– Вона постійна відвідувачка? – того самого вечора спитав він Ґреґа в телефонній розмові буденним тоном.

– Ні. Раніше я її не бачив. Пробач, що ось так повісив її на тебе, братику.

– Жодних проблем, – відповів Пол. Він не потурбувався попередити Ґреґа, аби той сповістив його, якщо дівчина прийде знову. Щось підказувало йому, що цього не станеться.

– Поле?

Він повертається думками до блокнота формату А4, який лежить перед ним.

– Гм… Добре. Як ви знаєте, ми повернули Новицькі його картину. Вона вирушає на аукціон. Що вельми… гм… прибутково, – Пол не звертає уваги на попереджувальний погляд Джейні. – Далі впродовж місяця в мене запланована зустріч стосовно колекції статуеток Бонгемів, пошук Лаурі, викраденого зі старовинного поміщицького будинку в Ейрширі, та… – він гортає сторінки, – ота робота французького митця, що зникла під час Першої світової й нещодавно спливла в будинку якогось лондонського архітектора. З огляду на вартість картини, гадаю, що без бою її не віддадуть. Але справа виглядає цілком зрозумілою – якщо тільки ми встановимо, що картина дійсно крадена від самого початку. Шоне, може, варто розкопати який-небудь юридичний прецедент, що стосується Першої світової війни, просто про всяк випадок.

Шон робить запис у нотатнику.

– Окрім цього я ще маю декілька справ із минулого місяця, які продовжую вести. А ще розмовляв із деякими страховиками щодо того, чи варто нам долучатися до нового реєстру творів образотворчого мистецтва.

– Ще одного? – дивується Джейні.

– Це все наслідки скорочення Департаменту мистецтва й старовини, – каже Пол. – Страховики нервують.

– Але ж мають бути для нас і гарні новини. Що в нас зі справою Стаббсів?

Він клацає ручкою.

– Глухий кут.

– Шоне?

– Хитра справа. Я намагаюся знайти прецедент, але схоже на те, що справа піде до суду.

Джейні киває й озирається на Пола, в якого так недоречно дзвонить телефон.

– Перепрошую, – каже він і витягає телефон з кишені. Уважно дивиться на ім’я. – Вибачайте, але, схоже, я маю прийняти цей дзвінок. Привіт, Шеррі.

Він відчуває, як погляд Джейні обпікає йому спину. Обережно крокуючи, він переступає через ноги колег і зникає у своєму кабінеті, зачинивши за собою двері.

– Знайшла?.. Її ім’я? Лів. Ні, це все, що я знаю… Є? Можеш описати? Ага – звучить схоже на неї. Світло-русяве волосся, може, біляве, довжиною до плечей. Збирає його у хвіст?.. Телефон, гаманець – не знаю, що ще. Немає адреси?.. Ні, я теж не знаю. Точно – зробиш мені ласку, Шеррі? Я можу забрати її?

Він нерухомим поглядом дивиться у вікно.

– Так. Так, знаю. До мене щойно дійшло – здається, я придумав, як повернути її власниці.

– Алло?

– Це Лів?

– Ні.

Пауза.

– Гм… Я можу поговорити з нею?

– Ви судовий виконавець?

– Ні.

– Ну, її тут немає.

– Ви не знаєте, коли вона повернеться?

– А ви точно не судовий виконавець?

– Я точно не він. У мене її сумочка.

– Ви крадете сумочки? Бо якщо ви збираєтеся шантажувати її, це дохлий номер.

– Я не краду сумочок. І я не судовий виконавець. Я той, хто знайшов її сумочку і намагається повернути їй, – він відтягує комірець.

Повисає довга пауза.

– Звідки у вас цей номер?

– Він є в моєму мобільному. Вона позичила в мене телефон, коли намагалася додзвонитися додому.

– Ви були з нею?

Пол відчуває, як усередині розливається приємне відчуття. Він вагається, боячись, що його слова прозвучать надто чуттєво.

– Чому ви питаєте? Вона згадувала про мене?

– Ні, – чути, як на тому кінці скипає чайник. – Це я просто пхаю носа. Слухайте, вона щойно відбула на свою щорічну екскурсію. Якщо заскочите десь о четвертій, вона можливо, буде вже вдома. А як ні, передасте через мене.

– А ви?..

Довга підозріла пауза.

– Я жінка, що приймає вкрадені сумочки для Лів.

– Чудово. Яка адреса?

– А ви не знаєте? – знов повисає тиша. – Ммм. Тоді от що: підходьте на ріг Одлі-стріт і Пекерз-лейн, і там вас зустрінуть…

– Я не краду сумочок!

– Яка наполегливість. Зателефонуйте, як будете на місці, – він майже чує, як вона розмірковує. – Якщо ніхто не відповість, просто віддайте її жінці в картонних коробках біля чорного ходу. Її звуть Френ. Але якщо ми все ж вирішимо зустрітися з вами, ніяких жартів. У нас є зброя.

Перш ніж він устиг щось сказати, вона кладе слухавку. Він так і сидить за столом, дивлячись застиглим поглядом на телефон.

До його кабінету без стуку заходить Джейні. Ця її манера вже почала дратувати Пола. Мимоволі напрошується думка, що вона намагається застукати його зненацька.

– Стосовно картини Лефевра. Ми вже відіслали листа з повідомленням про початок урегулювання суперечки?

– Ні. Я ще перевіряю, чи вона коли-небудь виставлялася.

– Ми маємо адресу теперішніх власників? У журналі вона не збереглася. Але все не так погано – я надішлю запит за місцем його роботи. Якщо він архітектор, його буде неважко знайти. Певно, будівельна компанія носить його ім’я.

– Добре. Я щойно отримала повідомлення: за кілька тижнів претенденти на картину прибувають до Лондона і хочуть із нами зустрітися. Було б чудово, якби на той момент ми вже отримали відповідь. Можеш накидати мені приблизні дати?

– Буде зроблено.

Він напружено втуплюється очима в монітор, на якому лише блимає скринсейвер, доки Джейні, зрозумівши натяк, не йде.

Мо вже вдома. Її присутність на диво ненав’язлива, попри кричущий чорнильно-чорний колір її волосся і її одяг. Лів випадково прокидається о шостій і чує, як та м’яко ступає по приміщенню, збираючись вирушати на свою денну зміну в будинку престарілих. Дивним чином присутність іншої людини в домі заспокоює її.

Мо готує цілий день або приносить їжу з ресторану, залишаючи вкриті фольгою страви в холодильнику й рукописні інструкції на кухонному столі. «Розігрівати протягом 40 хв за температури 180 градусів. Це означає: УВІМКНИ ДУХОВКУ» і «ПОКІНЧИ З ЦИМ, БО ДО ЗАВТРА ВОНО ВИЛІЗЕ З КОНТЕЙНЕРА І ВБ’Є НАС». У будинку більше не пахне тютюновим димом. Лів підозрює, що Мо потайки бере цигарку-другу зі столу, але ні про що не питає.

Їхнє життя вже набуло такого собі розпорядку. Лів устає, як і раніше, і вирушає на пробіжку. Її ноги глухо стукають по бетонній доріжці, в голові шумить. Під час прогулянки вона зупиняється купити кави, а відтак готує чай для Френ, з’їдає свій тост і сідає за стіл, намагаючись не перейматися через брак роботи. Але тепер вона ловить себе на тому, що майже з нетерпінням чекає брязкоту ключа в замку рівно о третій, що сповістить про прихід Мо додому. Мо не пропонувала їй платити за проживання – і Лів здається, що жодна з них не бажає переводити їхні стосунки в ділове русло, – але наступного ж дня після того, як Мо почула про вкрадену сумку, на кухонному столі з’явилася безладна купа готівки. «Термінова сплата місцевих податків, – сповіщала записка. – Тільки не заводься через це».

Лів навіть і не подумала заводитися. Вона просто не мала вибору.

Вони п’ють чай і читають безкоштовну лондонську газету, коли починає дзвонити телефон. Мо скидається, наче мисливський собака, який почув запах дичини, дивиться на годинник і каже:

– О. Я знаю, хто це.

Лів підводить погляд від газети.

– Це той чоловік із твоєю сумочкою.

Кухоль у руці Лів застигає в повітрі.

– Що?

– Забула тобі розповісти. Він телефонував раніше. Я казала йому зачекати на розі, і ми спустимося.

– Що за чоловік?

– А біс його знає. Я лише переконалася, що він не судовий виконавець.

– О Господи. Сумочка точно в нього? Думаєш, він захоче винагороду? – Лів починає обшукувати власні кишені. Вона знаходить чотири фунти монетами та ще кілька мідяків і тримає все це, затиснувши в кулаку.

– На солідну суму не тягне, так?

– Схоже, це весь твій статок, якщо тільки ти не надаєш сексуальних послуг.

– Аж чотири фунти.

Вони прямують до ліфта. Лів міцно стискає гроші в руці. Мо дошкульно всміхається.

– Що?

– Я просто подумала: кумедно було б, якби ми викрали його сумку. Ну, знаєш, напали б на нього та обчистили. Дівчата-грабіжниці, – хихикає вона. – Якось я поцупила шматок крейди з пошти. Тож маю досвід.

Лів шокована.

– Що? – Мо робить пісне обличчя. – Мені було сім років.

Вони стоять мовчки, аж доки ліфт не досягає нижнього поверху. Коли двері відчиняються, Мо каже:

– Ми можемо безслідно вшитися. Він, по суті, не знає твоєї адреси.

– Мо… – починає Лів, але, ступивши за двері парадного входу, вона бачить чоловіка на розі, колір його волосся, як він торкається маківки – і миттю обертається. Її щоки спалахують.

– Що? Куди ти?

– Я не можу піти до нього.

– Чому? Я бачу в нього твою сумочку. Він виглядає нормальним. Не думаю, що він вуличний грабіжник. На ньому туфлі. Жоден злочинець таких не взує.

– Може, візьмеш її замість мене? Справді… я не можу говорити з ним.

– Чому? – Мо прискіпливо оглядає її. – Чому це ти так порожевіла?

– Слухай, я залишилася на ніч у його будинку. І мені просто ніяково.

– О Боже мій. Ти робила дещо нехороше з тим типом.

– Зовсім ні.

– Ще й як, – Мо скоса дивиться на неї. – Чи принаймні хотіла. ТИ ЦЬОГО ХОТІЛА. Тому ти така причмелена.

– Мо… ти не могла би просто забрати мою сумочку? Будь ласка. Лише скажи йому, що мене немає. Гаразд?

І, перш ніж Мо встигає щось додати, вона повертається до ліфта й тицяє кнопки горішнього поверху. Її думки плутаються. Діставшись Скляного будинку, вона припадає чолом до дверей і слухає биття власного серця.

«Мені тридцять років», – каже вона собі.

За її спиною відчиняються двері ліфта.

– О Боже, дякую, Мо. Я…

Перед нею стоїть Пол Маккаферті.

– Де Мо? – дурнувато каже вона.

– Це твоя співмешканка? Дуже… цікава особа.

Вона не може вимовити ані слова. Її язик набряк, заповнивши собою весь рот. Рука тягнеться до волосся – вона усвідомлює, що так і не вимила його.

– Хай там як, – каже він. – Привіт.

– Привіт.

Він простягає руку.

– Твоя сумочка. Це ж твоя сумочка, правда?

– Не можу повірити, що ти її знайшов.

– Я чудово вмію знаходити речі. Це моя робота.

– О. Так. Колишній коп. Що ж, дякую. Справді.

– Якщо тобі цікаво, вона була в смітнику. З двома іншими. Біля бібліотеки університетського коледжу. Усі їх знайшов двірник і передав куди треба. Боюся, що твої картки й телефон зникли… Але є й добра новина: гроші досі там.

– Що?

– Еге. Дивовижно. Усі двісті фунтів. Я перевірив.

Полегшення огортає її, наче тепла вода.

– Невже? Вони залишили готівку. Не розумію.

– Я так само. Можу лише припустити, що гроші випали з твого гаманця, коли вони відкривали його.

Вона бере до рук сумочку і обшукує її. Двісті фунтів і справді валяються майже на самому дні, разом зі щіткою для волосся, книжкою в м’якій палітурці, яку вона читала того ранку, і давно забутою губною помадою.

– Ще ніколи не чув, щоб таке траплялось. Як-не-як, допомога, еге ж? Одним приводом для хвилювання менше.

Він усміхається. І в цій усмішці немає співчуття до бідолашної п’янички, яка загравала до нього, – лише щире задоволення.

Вона помічає, що й сама усміхається у відповідь.

– Це просто… дивовижно.

– Тож я можу отримати свої чотири фунти винагороди?

Вона здивовано кліпає очима.

– Мо розповіла. Жартую. Чесно, – він сміється. – Але…

Він затримує погляд на своїх черевиках.

– Лів… може, якось зустрінемось? – і, не почувши відповіді, додає: – Це не має бути щось грандіозне. Нам не обов’язково напиватись. Або йти до гей-бару. Можемо просто пройтися, тримаючись за ключі й стежачи, щоб наші сумки не свиснули.

– Гаразд, – повільно каже вона і розуміє, що знов усміхається. – Мені це подобається.

Спускаючись у шумному хиткому ліфті, Пол Маккаферті насвистує. І вже на нижньому поверсі виймає з кишені чек про зняття готівки, зминає його в невеличку кульку і викидає в найближчий смітник.

16

Вони зустрічаються чотири рази. Перше побачення минає в піцерії, і вона п’є саму лише мінеральну воду, доки остаточно не впевнюється, що він не вважає її п’яничкою. І лише тоді дозволяє собі один джин з тоніком. Це найсмачніший джин з тоніком, який вона будь-коли пила. Він проводжає її додому і начебто збирається йти, а тоді після хвилинного зніяковіння цілує її в щоку. І обоє сміються, наче збентежені ситуацією. Не замислюючись, вона подається вперед і вже навмисне цілує його. Коротко, але пристрасно, ніби натякаючи на щось. Від цілунку в неї забиває подих. Він повертається до ліфта і, доки зачиняються дверцята, не припиняє всміхатися їй.

Лів подобається цей чоловік.

На другому побаченні вони йдуть послухати наживо гурт, рекомендований його братом, і той виявляється просто жахливим. Після двадцяти хвилин вона з полегшенням розуміє, що він теж вважає цю музику нестерпною. І коли він питає, чи не бажає вона піти, вони мимоволі беруться за руки, щоб не загубити одне одного, пробиваючись назовні крізь залюднений бар. Так вони й не розплітають рук – аж до самої його квартири. Сидячи там, вони згадують дитинство, улюблені музичні групи та породи собак, говорять, як терпіти не можуть кабачки, а тоді цілуються на дивані, доки її ноги не стають зовсім ватними. Після того ще два дні поспіль її підборіддя зберігає яскраво-рожевий рум’янець.

За кілька днів по тому він телефонує їй в обід і каже, що випадково проїжджає повз кафе неподалік її будинку, і чи не бажає вона випити філіжанку кави?

– Ти й справді проїжджав повз? – питає Лів, коли кава з тістечками розтяглася на всю його обідню перерву.

– Звісно, – каже він, і його вуха рожевіють, на радість дівчині. Він ловить на собі її захоплений погляд і підносить руки до мочки лівого вуха. – О. Чорт. Поганий з мене брехун.

На четвертому побаченні вони йдуть до ресторану. Не встигли їм принести пудинг, як телефонує її батько, аби повідомити, що Керолайн знов покинула його. Він волає в трубку телефону так голосно, що Пол аж підстрибує на тому боці столу.

– Я маю йти, – каже вона і відмовляється від допомоги. Вона ще не готова знайомити Пола з татом, особливо враховуючи, що тато може бути без штанів.

Коли за півгодини вона приїздить до нього, Керолайн уже вдома.

– Я забув, що сьогодні ввечері вона малює з натури, – боязко белькотить він.

Пол явно не намагається пришвидшити розвиток подій. Вона нервово питає себе, чи не занадто часто згадує Девіда, чи, бува, не перетнула вона межі. А потім Лів припускає, що він просто поводиться як джентльмен. Іншим разом вона майже з обуренням думає, що Девід є невід’ємною частиною її самої, і якщо Пол хоче бути з нею – що ж, він має змиритися з цим. Кілька разів вона подумки обговорює це з Полом, і двічі уявна розмова переростає у сварку.

Прокидаючись уранці, вона згадує Пола: його манеру слухати, нахиляючись уперед, наче ловлячи кожне її слово, його передчасно посивіле на скронях волосся, його сині-сині очі. Вона вже забула, як це – прокидатися вранці з думками про когось, прагнути з ним фізичної близькості, відчувати легке запаморочення від самого лише спогаду про запах його шкіри. У неї й досі обмаль роботи, але це турбує її все менше. Іноді серед дня він надсилає їй есемеску, і вона майже чує, як він промовляє ці слова з його американським акцентом.

Вона боїться показати Полу Маккаферті, як сильно він їй подобається. Боїться, що він неправильно зрозуміє її: схоже, за дев’ять років, відколи вона востаннє була на побаченні, правила дещо змінилися. Вона вислуховує Мо з її безпристрасними зауваженнями про інтернет-побачення, про «корисних друзів», про те, що можна і чого не можна дозволити собі в сексі, про те, як робити воскову епіляцію, голитися й застосовувати різні «техніки» – і розуміє не більше, ніж якби хтось говорив до неї польською.

Їй важко асоціювати Пола Маккаферті з тими чоловіками, про яких постійно говорить Мо: азартними, неохайними, егоїстичними ледацюгами, схибленими на порно. Він спокійний і прямолінійний, безхитрісний, наче розкрита книга. Ось чому боротьба за службовий статус у спеціалізованому відділенні Управління поліції Нью-Йорка йому не до душі. «Що вище видираєшся, то більше всі ці чорні та білі стають однаково сірими», – каже він. Лише коли мова заходить про сина, на його обличчя лягає тінь непевності, а голос починає тремтіти.

– Розлучення – це таке лайно, – каже він. – Ми всі переконуємо себе, що діти в порядку, що для них краще так, ніж із двома нещасливими батьками, які безперестанку горлають одне на одного, але ми ніколи не насмілюємося спитати в них правду.

– Правду?

– Чого вони хочуть. Бо знаємо відповідь. І вона розбиває нам серця.

Під час усієї розмови він дивився кудись удалину, а потім, за кілька секунд, усміхнувся знову.

– І все ж із Джеком усе гаразд. Справді гаразд. Краще, ніж ми обоє заслуговуємо.

Їй подобаються його американські риси, завдяки яким він здається трохи чужинцем, а відтак зовсім не схожим на Девіда. Він вирізняється вродженою чемністю. Він із тих чоловіків, які інстинктивно відчиняють двері перед жінкою – не тому, що хочуть зробити благородний жест, а тому, що їм просто не спадає на думку не відчинити дверей, коли хтось бажає пройти. Відчувається в ньому і деяка владність: люди на вулиці практично розступаються перед ним, хоча сам він цього, здається, не помічає.

– О Боже мій, ти таки залипла, – констатує Мо.

– Що? Я просто кажу: приємно проводити час із кимось, хто…

Мо пирхає.

– Хто явно не проти перепихнутися на цьому тижні.

Але Лів більше не поспішає запрошувати його до Скляного будинку. Мо відчуває її вагання.

– Гаразд, Рапунцель. Якщо ти так і збираєшся стирчати у своїй вежі, то дай хоча б заїжджому принцові потриматися за твої коси.

– Не знаю…

– Так я й думала, – каже Мо. – Треба переставити речі у твоїй кімнаті. Трохи змінити інтер’єр. Інакше ти завжди почуватимешся так, ніби водиш когось у дім Девіда.

Лів підозрює, що це відчуття не покине її, хоч як розставляй меблі. Але у вівторок удень, коли Мо не на роботі, вони вдвох пересувають її ліжко на інший бік кімнати і ставлять упритул до білосніжної бетонної стіни, що, наче архітектурний кістяк, проходить крізь центр будинку. Не зовсім звичайне місце для ліжка, якщо бути вибагливою. Проте Лів мусить визнати, що є якась наснага в подібній новизні.

– А тепер, – каже Мо, дивлячись на «Дівчину, яку ти покинув», – тобі слід перевісити цю картину в інше місце.

– Ні. Вона залишиться.

– Але ж ти казала, що її купив тобі Девід. А це означає…

– Байдуже. Вона залишиться. До речі… – Лів звужує очі, роздивляючись жінку в рамці. – Як на мене, вона дивно виглядатиме у вітальні. Надто вже… інтимна.

– Інтимна?

– Вона… сексуальна. Ти так не вважаєш?

Мо косує оком на портрет.

– Особисто я цього не бачу. Власне, була б це моя кімната, я б повісила там масивний пласкоекранний телик.

Мо йде, а Лів продовжує вдивлятись у картину і лише зараз уперше відчуває, що серце не стискається від горя.

«А ти як гадаєш? – подумки питає вона дівчину з картини. – Чи справді вже час рухатися далі?»

У п’ятницю зранку все йде не за планом.

– То в тебе з’явився пристрасний залицяльник! – батько робить крок уперед і стискає її в тісних ведмежих обіймах. Він сповнений joie de vivre[55]55
  Радості життя (фр.).


[Закрыть], нестримних почуттів і життєвої мудрості. І вкотре розмовляє схвильованими вигуками. А ще він одягнений.

– Він просто… Я б не робила з цього великої справи, тату.

– Але ж це прекрасно! Ти вродлива молода жінка! Сама природа звеліла, щоб ти була на людях, розпускала пір’ячко, вихвалялася своїми принадами!

– У мене немає пір’ячка, тату, – вона сьорбає чай. – І щодо принад я теж не дуже впевнена.

– А що ти збираєшся вдягнути? Щось яскравіше? Керолайн, що їй одягти?

Керолайн з’являється в кухні, підколюючи своє довге руде волосся. Вона щойно працювала над своїми гобеленами, і від неї йде ледь відчутний запах овечої вовни.

– Їй тридцять років, Майкле. Вона сама здатна обрати собі гардероб.

– Але поглянь лише, що вона нап’яла на себе! Досі вдягається в смаку Девіда – суцільні чорні, сірі, безформні речі. Тобі слід повчитися в Керолайн, люба. Поглянь, які кольори вона носить! Така жінка одразу привертає око…

– Жінка, вдягнена, як селючка, – і та приверне твоє око, – каже Керолайн, вмикаючи в розетку електрочайник. Але сказано це без злості.

Батько стає позаду неї й розтікається тілом по її спині. Його очі заплющені в екстазі.

– Ми, чоловіки… первісні створіння. Наші погляди невтримно притягує все яскраве і вродливе. – Він розплющує одне око й роздивляється Лів. – Мабуть… ти могла б носити принаймні щось не настільки чоловіче.

– Чоловіче?

Він відступає назад.

– Великий чорний пуловер. Чорні джинси. Ніякого макіяжу. Це точно не поклик сирени.

– Одягайся так, як тобі зручно, Лів. Не звертай на нього уваги.

– Вважаєш, у мене надто чоловічий вигляд?

– Зауваж, ти сама сказала, що зустріла його в гей-барі. Може, він любить жінок, які виглядають дещо… по-хлоп’ячому.

– Ах ти ж старий дурню, – каже Керолайн і залишає кімнату з кухлем у руці.

– Отже, я схожа на мужикувату лесбіянку.

– Я лише кажу, що ти могла б трохи вигідніше подавати себе. Наприклад, завити волосся. Підкреслити талію паском…

Керолайн знов просовує голову в двері.

– Що ти носиш, абсолютно не важливо, люба. Лише подбай про те, щоб спідня білизна була добра. Білизна – це єдине, що має принципове значення.

Батько дивиться вслід Керолайн і складає губи в німий поцілунок.

– Білизна! – благоговійно зітхає він.

Лів роздивляється власне вбрання.

– Ну, дякую, татку. Тепер я почуваюся чудово. Просто… чудово.