Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"

Автор книги: Джиллиан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

Вона хоче уникнути найменшої спокуси зателефонувати йому, як робила в перший рік після його смерті, в нав’язливому бажанні почути його голос на автовідповідачі. Тепер ця втрата стала невід’ємною частиною її самої, незручним тягарем, який вона ніяк не може кинути. Невидимий нікому, він ледь відчутно змінює все її щоденне життя. Але сьогодні річниця його смерті – саме час ударити лихом об землю.

А тоді вона пригадує слова однієї жінки, почуті на вчорашній вечері: «Коли моя сестра хоче кудись піти, і щоб до неї не клеїлися, то йде до гей-бару. Прикольно». Менш ніж у десяти хвилинах ходи саме є один гей-бар. Сотні разів вона проходила повз нього, навіть не поцікавившись, що ховається за захисними ґратами на вікнах. Ніхто не домагатиметься її в гей-барі. Лів бере свій жакет, сумку та ключі. Принаймні в неї є план.

– Знаєш, це якось тупо.

– Це сталося лише раз. Кілька місяців тому. Та в мене таке враження, ніби вона й досі не може цього забути.

– Це тому, що ти був НА ВИСОТІ, – Ґреґ, усміхаючись, витирає черговий скляний кухоль і ставить його на полицю.

– Ні… Ну, може, й так, – каже Пол. – Серйозно, Ґреґу. Щоразу як вона дивиться на мене, я почуваюся винним. Наче… наче дав обіцянку, яку не в змозі виконати.

– Пам’ятаєш золоте правило, братику? Ніколи не гидь під власними дверима.

– Я був п’яний. Це сталося тієї ночі, коли Леоні повідомила, що вони з Джейком переїздять до Мітча. Я був…

– Ти втратив пильність, – голосом телеведучого каже Ґреґ. – Твоя шефиня обрала момент, коли ти був особливо вразливий, напоїла тебе й затягла в ліжко. А тепер ти відчуваєш, що тобою скористалися. Зачекай-но…

Він іде обслуговувати відвідувача. Увечері в четвер у барі людно. Усі столики зайняті, на місце тих, хто йде, одразу прибувають інші, гучний гамір дружньої бесіди перебиває музику. Пол збирався після роботи піти додому, але йому так рідко випадала нагода побачитися з братом, та ще й випити при цьому кілька чарок, що змарнувати її він не міг. Хай навіть доведеться уникати зорового контакту з сімдесятьма відсотками відвідувачів.

Подзенькуючи монетами, Ґреґ повертається до Пола.

– Слухай, я знаю, як це звучить. Але вона чудова жінка. І я з жахом думаю, що доведеться повсякчас відбиватися від неї.

– Знаєш, бути тобою – відстій.

– Наче ти розумієш.

– Бо ніхто не спробує підчепити тебе, доки ти з кимось. Принаймні не в гей-барі. О ні, – Ґреґ відставляє на полицю ще один кухоль. – Слухай, чому б тобі просто не посадити її й не сказати, що насправді вона прекрасна людина, бла-бла-бла, та в цьому плані вона тебе не цікавить?

– Бо це повна дурня. Ми ж тісно співпрацюємо і все таке.

– А це не дурня? Усе це: «Ну, Поле, перепихнемося нашвидку, щойно закінчиш».

Щось на іншому кінці бару привертає увагу Ґреґа.

– Ох ти ж. Здається, комусь тут дуже весело.

Краєм ока Пол спостерігає за нею весь вечір. Від початку вона поводилася дуже стримано, і Пол припустив, що вона на когось чекає. Зараз дівчина намагається видертись на барний стілець, та незграбно осідає після другої спроби. Відкинувши волосся з очей, незнайомка вдивляється в барну стійку, наче збираючись долати Еверест. Потім підштовхує себе нагору й приземляється на стілець, виставивши перед собою руки, аби зберегти рівновагу. Дівчина важко кліпає очима, наче не може повірити, що нарешті зробила це. А тоді повертається обличчям до Ґреґа.

– Перепрошую? Можна мені ще вина? – вона простягає порожній келих.

Ґреґ переводить веселий, та водночас втомлений погляд на Пола, а потім кудись убік.

– За десять хвилин зачиняємось, – каже він, перекинувши рушник через плече. Він добре ставиться до тих, що напідпитку. Пол ніколи не бачив, щоб у його брата уривався терпець. Як сказала б їхня матір, вони схожі, як день і ніч.

– То в мене десять хвилин, щоб його випити? – на мить дівчина припиняє всміхатися.

Вона не схожа на лесбіянку. Утім у наш час їх майже не відрізнити. Пол не каже цього братові – той лише розсміється і зауважить, що Пол надто довго працював у поліції.

– Любонько, я не хочу бути грубим, але ще один келих – і я почну за вас хвилюватись. А я дуже, дуже не люблю закінчувати зміну, хвилюючись за наших гостей.

– Маленький келих, – каже вона з усмішкою, якій неможливо опиратися. – Узагалі-то, зазвичай я не п’ю.

– Еге ж. От саме такі гості й завдають хвилювань.

– У мене… – Її очі звужуються. – У мене був важкий день. Справді важкий. Будь ласка, можна мені ще келих? А потім можете викликати мені гарне респектабельне таксі з гарної респектабельної фірми, я приїду до себе й вирублюсь, а ви підете додому, не хвилюючись про мене.

Він дивиться на Пола й зітхає.

«Бачиш, із чим доводиться мати справу?»

– Один маленький келих, – погоджується він. – Зовсім маленький.

Її усмішка блякне, очі примружуються, і вона схиляється до ніг, шукаючи сумочку.

Пол обертається обличчям до бару, перевіряючи повідомлення на своєму телефоні. Завтра ввечері його черга забирати Джейка, і хоча його стосунки з Леоні наразі далекі від приязних, у глибині душі він усе одно переживає, що вона знайде причину скасувати свої справи.

– Моя сумочка!

Він швидко підводить очі.

– Моя сумочка зникла! – дівчина зісковзнула зі стільця й оглядає підлогу, однією рукою тримаючись за барну стійку. Коли вона підіймає голову, її обличчя зовсім бліде.

– Ви брали її до дамської кімнати? – Ґреґ перехиляється через стійку.

– Ні. – Її погляд стрибає баром. – Вона була під стільцем.

– Ви лишили сумку під стільцем? – скрикує Ґреґ. – Ви що, попереджень не читаєте?

Скрізь у барі розвішені таблички: «Не залишайте сумку без уваги: в цьому районі орудують злодії». Пол може налічити три такі, не встаючи з місця.

Вона й справді не читала.

– Мені дуже шкода. Але тут дійсно неспокійно.

Погляд жінки перестрибує між ними двома, і, хоча вона дуже напідпитку, вона явно здогадується, що вони можуть про неї думати. «П’яна дурепа».

Пол береться за телефон.

– Я зателефоную копам.

– І скажете, що я здуру лишила сумку під стільцем? – вона затуляє обличчя руками. – О Боже мій. А я щойно зняла дві сотні фунтів на сплату місцевого податку. Повірити не можу. Дві. Сотні. Фунтів.

– У нас уже двічі цього тижня були крадіжки, – каже Ґреґ. – Все чекаємо, доки встановлять камеру спостереження. Це наче пошесть якась. Мені дійсно шкода.

Вона підіймає очі й витирає обличчя. З її грудей виривається довге уривчасте зітхання. Вона явно намагається не розридатися. Келих вина стоїть неторканий на барній стійці.

– Я дуже шкодую. Та, боюсь, я не зможу розплатитися.

– Не думайте про це, – каже Ґреґ. – Так, Поле, ти телефонуєш копам. А я піду принесу їй кави. Гаразд. Пані й панове, робочий час скінчився. Будь ласка…

З’ясувалося, що місцева поліція не виїжджає на зникнення сумочок. Вони повідомляють жінці на ім’я Лів номер кримінальної справи і збираються надіслати листа в рамках підтримки постраждалих від злочинів. Обіцяють вийти на зв’язок одразу, як що-небудь знайдуть. Усім очевидно, що на останнє поліція не розраховує.

Коли дівчина кладе слухавку, в барі давно немає ні душі. Ґреґ відмикає двері, щоб випустити їх, і Лів тягнеться по жакет.

– У мене мешкає гостя. Вона має запасний ключ.

– Хочете зателефонувати їй? – Пол пропонує свій телефон.

Вона дивиться на нього порожніми очима.

– Я не знаю її номера. Але знаю, де вона працює.

Пол чекає.

– Це ресторан, хвилин за десять ходи звідси. У напрямку Блекфраєрз.

Дванадцята ночі. Пол дивиться на годинник. Він утомився, а завтра вранці о пів на восьму треба забрати сина. Але ж не можна глупої ночі відпустити п’яну жінку, яка добру годину лише намагалася вгамувати сльози, блукати вуличками південного берега.

– Я піду з вами, – каже він.

Він перехоплює її застережливий погляд і бачить, що вона явно збирається відмовитися. Ґреґ торкається її руки.

– Усе гаразд, любонько. Він колишній коп.

Пол відчуває на собі оцінювальний погляд. У жінки під оком розпливлася туш, і він бореться з бажанням витерти її.

– Я готовий поручитися за його добру вдачу. Він генетично запрограмований рятувати людей. Такий собі сенбернар, тільки в людській подобі.

– Еге. Красно дякую, Ґреґу.

Дівчина натягує жакет.

– Якщо вам справді не важко, це було б дуже мило з вашого боку.

– Я зателефоную тобі завтра, Поле. І щасти вам, міс Лів. Сподіваюся, все владнається.

Ґреґ чекає, доки вони підуть, а тоді зачиняє й замикає двері закладу.

Звук їхніх швидких кроків лунає порожніми кам’янистими вулицями, відбиваючись від стін мовчазних будівель навколо. Почало дощити, і Пол глибоко засовує руки до кишень, втягнувши шию в комір. Вони проминають двох молодиків у толстовках, і він відчуває, як жінка тулиться ближче до нього.

– Ви заблокували ваші картки? – питає він.

– О, ні, – вона ледь не зомліває від свіжого повітря. У неї пригнічений вигляд, і час від часу вона спотикається на ходу. Пол готовий простягти їй руку, та не впевнений, що жінка за неї візьметься. – Про це я не подумала.

– Пам’ятаєте, які у вас картки?

– Одна «Мастеркард» і одна «Баркліз».

– Стривайте. Я знаю декого, хто може допомогти. – Він набирає номер. – Шеррі?.. Вітаю. Це Маккаферті… Так, чудово, дякую. Усе гаразд. А в тебе? – Він чекає. – Слухай – чи не зробиш мені ласку? Не скинеш номери, куди телефонувати щодо викрадених банківських карток? «Мастеркард» і «Баркліз». У подруги щойно поцупили сумочку… Так. Дякую, Шеррі. Передавай вітання хлопцям від мене. О так, невдовзі побачимось.

Він набирає надісланий номер і передає їй слухавку.

– Копи, – пояснює він. – Світ тісний.

А тоді мовчки йде поряд, доки вона пояснює оператору свою ситуацію.

– Дякую, – каже вона, повертаючи йому слухавку.

– Жодних проблем.

– Я б усе одно здивувалась, якби їм вдалося щось із них зняти, – сумно всміхається Лів.

Вони вже біля ресторану іспанської кухні. Вікна не світяться, усе замкнено. Він, згинаючись, проходить у двері, а вона вдивляється крізь вікно, ніби намагаючись упіймати хоч якусь віддалену ознаку життя.

Пол дивиться на годинник.

– Зараз чверть по дванадцятій. Вони, мабуть, уже зачинилися на сьогодні.

Лів стоїть і кусає губи. А тоді відвертається від нього.

– Напевне, вона в мене. Будь ласка, чи не можу я ще раз скористатися вашим телефоном?

Він віддає їй телефон, і вона тримає його у світлі натрієвих ламп, аби краще бачити екран. Він дивиться, як Лів натискає кнопки й відвертається, машинально розчісуючи пальцями волосся. Дівчина озирається через плече, швидко й невпевнено усміхається йому, і відвертається знову. Набирає другий номер, потім третій.

– Є ще хто-небудь, кому ви можете зателефонувати?

– Мій тато. Я щойно набирала його, але там теж ніхто не відповідає. Хоча, найімовірніше, він спить. А коли він спить, то й з гармати не розбудиш, – вона виглядає цілковито розгубленою.

– Послухайте… чому б мені не забронювати вам номер у готелі? Можете розрахуватися зі мною, коли заново отримаєте картки.

Лів завмирає на місці, закусивши губу. Дві сотні фунтів. Він пам’ятає, з яким відчаєм вона промовила ці слова. Вона явно не з тих, хто може дозволити собі номер у готелі в центрі Лондона.

Дощ підсилюється, і вода струмками дзюрчить по ринвах, плескаючи їм на ноги. Майже не встигнувши подумати, Пол каже їй:

– Знаєте що? Вже дуже пізно. Я живу хвилинах у двадцяти звідси. Може, заночуєте в мене і тоді вже обміркуєте все та приймете рішення? Якщо хочете, ми можемо все обговорити на місці.

Вона повертає йому телефон. Він бачить, як у ній відбувається коротка внутрішня боротьба. А тоді вона дещо насторожено посміхається і робить крок до нього.

– Дякую вам. І пробачте. Я… я справді не хотіла зіпсувати вечір ще кому-небудь.

Що більше вони наближаються до його квартири, то тихішою стає Лів. Він здогадується, що дівчина тверезіє і в глибині душі питає себе, на що вона щойно погодилася. Він думає, чи не чекає на неї десь подружка. Дівчина гарна, але в такий спосіб, щоб не привертати чоловічої уваги: без макіяжу, волосся зібране у хвіст. Чи це так у лесбіянок прийнято? Її шкіра в надто доброму стані як для людини, що постійно прикладається до чарки. А стрункі підтягнуті ноги й широкий крок явно свідчать про регулярні фізичні вправи. Та зараз вона йде поряд, схрестивши руки на грудях, ніби захищаючись.

Вони дістаються його квартири, невеличкого помешкання на другому поверсі над кафе на задвірках театрального кварталу, і він відчиняє двері, намагаючись триматися на пристойній відстані від дівчини.

Увімкнувши світло, Пол прямує до кавового столика. Прибирає з нього газети й чашку з-під ранкової кави, в ту мить побачивши власне помешкання очима сторонньої: дуже тісне, захаращене довідниками, фотографіями та меблями. Дякувати Богові, хоч розкиданих шкарпеток і білизни немає. Він заходить на кухню, ставить чайник, подає дівчині рушник для її мокрого волосся й спостерігає, як вона невпевнено рухається кімнатою. Вигляд повних книжкових полиць і фотографій у шафі (він у формі в обнімку з Джейком, який широко усміхається) начебто заспокоїв її.

– Це ваш син?

– Ага.

– Схожий на вас. – Вона бере з полиці фотографію Пола з Джейком і Леоні, зроблену, коли хлопчикові було чотири роки. Вільною рукою дівчина й досі тримається за живіт. Він охоче запропонував би їй майку, та не хоче, щоб вона вирішила, ніби він умовляє її роздягтися.

– Це його матір?

– Так.

– Отже… ви не гей?

На мить Пол втрачає дар мови. А тоді випалює:

– Ні! О ні! То бар мого брата.

– О.

Він жестом показує на своє фото в поліцейській формі.

– Не думайте, що я брав участь у костюмованому шоу. Я справді був копом.

Вона починає сміятися – тим сміхом, що народжується, коли єдиною альтернативою є сльози. А тоді витирає очі й ніяково всміхається йому.

– Пробачте. Сьогодні поганий день. І він був поганим ще до того, як украли мою сумочку.

А вона справді гарненька, раптом думає він. І така вразлива на вигляд – наче з неї зняли шкіру. Дівчина обертається обличчям до нього, і він різко відводить погляд.

– Поле, у вас є щось випити? Тільки не кави. Знаю, ви вважаєте мене безнадійною п’яничкою, але одна чарочка мені справді не завадить. Просто зараз.

Він вимикає чайник, наливає обом по келиху вина і повертається до вітальні. Вона сидить на краєчку дивана, затиснувши лікті між колінами.

– Не хочете поговорити про це? Колишні копи чого тільки не чують. – Він простягає їй келих вина. – Часом історії, набагато гірші за вашу. Готовий закластися.

– Навряд чи. – Вона голосно сьорбає вино. А тоді різко розвертається до нього. – Власне, так. Мій чоловік помер цього дня чотири роки тому. Помер. Більшість людей, коли це сталося, слова мовити не могли, а тепер вони всі мені кажуть, що я маю жити далі. Я не уявляю, як жити далі. У мене вдома мешкає готка, прізвища якої я навіть не пам’ятаю. Усім навколо я винна гроші. А сьогодні ввечері я пішла до гей-бару, бо мені нестерпно було лишатися вдома самій, і там у мене свиснули сумку з двомастами фунтами, які я зняла з кредитної картки, аби сплатити місцевий податок. І коли ви спитали мене, чи знаю я ще когось, кому можна зателефонувати, я згадала, що єдина людина, яка могла б запропонувати мені ліжко, – це Френ, жінка, що мешкає в халабуді з картонних коробок унизу біля мого будинку.

Він настільки зайнятий усвідомленням слова «чоловік», що майже не чує решти.

– Що ж, я можу запропонувати вам ліжко.

І знову цей неспокійний погляд.

– Ліжко мого сина. Не найзручніше в світі. Тобто мій брат на ньому періодично спав, коли сварився зі своїм останнім бойфрендом, і каже, що відтоді змушений відвідувати костоправа, але все ж таки це ліжко.

Він робить паузу, а тоді додає:

– І це явно краще, ніж халабуда з картонних коробок.

Вона скоса поглядає на нього.

– Ну… трішечки краще.

Вона криво посміхається в келих.

– Я все одно не могла б попроситися до Френ. Вона ніколи, в біса, мене не запрошує.

– А це вже просто нечемно. Утім особисто я не хотів би ночувати в її хижці. Залишайтеся тут. Я знайду вам зубну щітку.

Іноді Лів здається цілком можливим опинитись у паралельному всесвіті. Ти ніби цілком усвідомлюєш усе, що з тобою відбувається: жахливий вечір перед телевізором, похід до бару, втеча від власної біографії – аж тут ти сходиш із траєкторії й прямуєш у пункт призначення, про який навіть не підозрювала. На поверхні це виглядає як катастрофа: вкрадена сумочка, втрачена готівка, померлий чоловік, життя, що не склалося. І раптом ти сидиш у малесенькій квартирі американця з яскраво-блакитними очима, з волоссям, схожим на сивувате хутро. Уже майже третя ранку, а він розважає тебе, викликаючи щирий сміх. Так, наче тобі в цілому світі нема про що турбуватися.

Вона дуже багато випила. Щонайменше три келихи тут, не враховуючи ще багатьох, які перехилила в барі. Але зараз вона досягла рідкісного приємного стану алкогольної рівноваги. Вона не настільки п’яна, щоб відчувати слабкість, запаморочення, нудоту. Лише почувається достатньо веселою, щоб відірватися від землі й пливти в потоці блаженного моменту, насолоджуючись сміхом у компанії цього чоловіка, у маленькій тісній квартирці, з якою не пов’язані жодні спогади. Вони все розмовляли й розмовляли, їхні голоси лунали все більш гучно й наполегливо. І вона розповіла йому все, почуваючись розкутою від алкоголю й пережитого потрясіння, а також від думки, що, мабуть, бачить цього незнайомця вперше й востаннє. Він, у свою чергу, розповів їй про жахіття розлучення, про політику правоохоронної системи, і чому він не ладнав із нею, і як сталося, що він сумує за Нью-Йорком, та не може повернутися, доки його син не підросте. Вона хоче повідати йому все, бо здається, що він усе зрозуміє. Вона розповіла про своє горе, свій гнів, про те, як дивиться на інші пари й просто не бачить сенсу пробувати знов. Адже жодна з них не здається їй щиро, по-справжньому щасливою. Жодна.

– Гаразд. Побуду адвокатом диявола, – Пол відставляє келих. – І це каже той, хто повністю облажався у власних стосунках. Але ж ти була в шлюбі чотири роки, правильно?

– Так.

– Не хочу здатися цинічним, але ти не думаєш, що твій шлюб здається таким ідеальним у тому числі й через те, що твій чоловік помер? Усе завжди виглядає більш досконалим, якщо недовго триває. Індустрія мертвих кіноідолів переконливо це доводить.

– Хочеш сказати, якби він залишився живим, ми були б такі ж сварливі, ситі по горло одне одним, як і всі решта?

– Не обов’язково. Але близькість, народження дітей, робота і стреси повсякденного життя можуть, без сумніву, покласти край романтиці.

– Голос життєвого досвіду.

– Так. Можливо.

– Ну, в нас такого не було, – вона виразно хитає головою. Кімната наче обертається навколо.

– Ой, годі. Невже не траплялося, що він тобі хоч трохи набридав? У всіх таке буває. Ну, знаєш, коли він нив, що ти витрачаєш забагато грошей, чи пукаєш у ліжку, чи не закриваєш зубну пасту…

Лів знов хитає головою.

– І чому всі це роблять? Чому так уперто намагаються применшити те, що в нас було? Знаєш що? Ми просто були щасливі. У нас не виникало суперечок. Ні через зубну пасту, ні через те, що хтось пукав або ще що-небудь. Ми просто кохали одне одного. Справді кохали. Ми були просто… щасливі.

Вона ковтає сльози та обертається до вікна, намагаючись придушити їх. Сьогодні вона не плакатиме. Нізащо.

Настає тривала мовчанка.

«Чорт», – думає вона.

– Ну, тоді ти одна з небагатьох щасливчиків, – каже голос у неї за спиною.

Вона повертається до нього. Пол Маккаферті пропонує їй залишки вина.

– Щасливчиків?

– Небагато хто може цим похвалитися. Навіть протягом чотирьох років. Ти маєш бути вдячною.

Вдячною. Коли він так каже, це здається не позбавленим сенсу.

– Так, – після недовгого мовчання відповідає вона. – Певно, маю.

– Насправді, такі історії, як твоя, дарують мені надію.

Вона всміхається.

– Дуже мило з твого боку казати так.

– Але ж це правда. За… Як його звуть? – Пол підіймає келих.

– Девід.

– За Девіда. Гарного хлопця.

Вона всміхається – широко й несподівано. І помічає легкий подив у його очах.

– Так, – каже вона. – За Девіда.

Пол пригублює вино.

– Ти знаєш, це вперше, коли я запросив до себе дівчину, а скінчилося тим, що я п’ю за її чоловіка.

І знову: сміх, несподіваний сміх, що підіймається всередині неї, наче бульбашки.

Він обертається до дівчини.

– Знаєш, я хотів зробити це всю ніч. – Він нахиляється вперед і, перш ніж вона встигає завмерти, простягає великий палець і м’яко витирає під її лівим оком. – Твій макіяж, – пояснює він, тримаючи палець піднятим. – Не був упевнений, що ти знаєш.

Лів дивиться на нього, не зводячи очей, і раптом несподіваний електричний імпульс оволодіває нею. Вона дивиться на його сильні вкриті ластовинням руки, дивиться, як комірець облягає його шию, і її розум стає цілком порожнім. Вона відставляє келих, нахиляється вперед і, перш ніж він устигає щось сказати, робить єдине, що спадає їй на думку: припадає губами до його губ. На мить вона відчуває шок від фізичного контакту, а потім – його подих на своїй шкірі, руку, що лягає їй на талію, і його поцілунок у відповідь. Його губи м’які й теплі, з легким присмаком таніну. Вона добровільно розчиняється в ньому. Її подих пришвидшується від алкогольної знемоги й простого, але водночас солодкого відчуття обіймів. О Боже, оце так чоловік. Її очі заплющені, голова йде обертом. Він так ніжно й солодко цілує.

А тоді раптом він відсторонюється. Знадобилася секунда, перш ніж дівчина збагнула це. Вона теж відсувається, лише на кілька дюймів, і її подих завмирає в грудях.

«Хто ти?»

Він дивиться просто їй у вічі. Моргає.

– Знаєш… Як на мене, ти дуже гарненька, але я маю певні правила стосовно таких речей.

Її губи наче набряклі.

– У тебе… хтось є?

– Ні. Я лише… – Він запускає руку у волосся. Стискає щелепи. – Лів, ти не здаєшся мені…

– Я п’яна.

– Так, так, це точно.

Вона зітхає.

– Раніше я класно займалася сексом на п’яну голову.

– Тобі вже час припнути язика. Я зараз намагаюся бути дуже чемним.

Вона відкидається на диванні подушки.

– І справді. Деякі жінки п’яними ні на що не здатні. Та тільки не я.

– Лів…

– А ти такий… апетитний.

Його підборіддя колюче на дотик, і це як попередження, що ранок уже на порозі. Вона хоче провести пальцями вздовж тієї короткої щетини, відчути її шорсткість своєю шкірою. Вона простягає руку, але він ухиляється від дотику.

– Тааак, я пішов. Гаразд, бувай. – Він устає, робить вдих, не дивлячись на дівчину. – О, до речі, це спальня мого сина. Якщо хочеш ковток води чи там умитися, ось кран. З нього… е-е-е… йде вода.

Він бере до рук журнал і знов кладе його. Потім, за секунду, робить те саме.

– А ось журнали. Якщо захочеш щось почитати. Багато журналів…

Це не може завершитися ось так! Вона бажає його, настільки сильно, що все її тіло наче випромінює бажання. Вона готова благати його, просто зараз. Вона й досі відчуває жар його руки на своїй талії, солодкий смак його губ. На мить обоє завмирають, дивлячись одне на одного.

«Хіба ти не відчуваєш цього? Не йди, – мовчки благає вона. – Будь ласка, не йди від мене».

– На добраніч, Лів, – каже Пол.

Ще на мить він затримує погляд на ній, а потім тихо виходить у коридор і безшумно причиняє за собою двері спальні.

Чотири години по тому Лів прокидається в кімнаті розміром з коробчину на пуховій ковдрі з емблемою «Арсеналу». Голова гуде так сильно, що вона обмацує її, аби переконатися, що не стала жертвою розбійного нападу. Дівчина моргає, дивлячись сонними очима на маленьких героїв японських мультиків на стіні навпроти, а тоді починає збирати по клаптиках спогади минулої ночі.

Вкрадена сумка. Вона заплющує очі. О ні.

Чуже ліжко. У неї немає ключа. О Господи, у неї немає ключа. І грошей. Вона робить спробу поворухнутись і ледь не скрикує від болю, що пронизує її голову.

А тоді вона пригадує чоловіка. Піт? Пол? Вона бачить знову, як блукає безлюдними вулицями кількома годинами раніше. А тоді бачить, як подається вперед, намагаючись поцілувати його, і його чемну відмову. «Ти такий… апетитний».

– О ні, – тихо каже вона і прикриває очі долонями. – О, я не могла…

Вона підводиться й сідає на край ліжка, помічаючи жовту пластикову машинку біля своєї правої ноги. А потім, почувши скрип дверей і звук душу з сусідньої кімнати, Лів хапає туфлі й жакет і вибігає з квартири назустріч різноголоссю білого дня.

15

-Це трохи схоже на вторгнення, – генеральний директор відступає, схрестивши руки на грудях, і нервово посміюється. – Чи… кому-небудь іще так здається?

– О так, – каже вона. І в цьому немає нічого дивного.

Навколо неї близько п’ятнадцяти підлітків гасають просторим фойє «Конагі Сек’юрітіз». Двоє – Ідан і Кем – взад-вперед перестрибують через поруччя, що тягнуться паралельно скляній стіні. Відриваючись від землі, вони спритно вимахують широко розкинутими руками, і їхні яскраво-білі кросівки риплять на вапняковій підлозі. Кілька інших уже ввірвалися до центрального атріуму й зі сміхом, з криками розгойдуються на межі ідеально рівних проходів, вказуючи собі під ноги, коли бачать, як у кутових басейнах мирно плаває величезний короп кої.

– Вони завжди… такі галасливі? – питає генеральний директор.

Поряд із Лів стоїть Абіола, яка працює з молоддю.

– Еге. Зазвичай ми даємо їм десять хвилин, щоб адаптуватися на місці. А потім – ви будете здивовані, як швидко вони вгамуються.

– І… ніколи нічого не ламають?

– Жодного разу, – Лів бачить, як Кем легким кроком біжить по дерев’яному поруччю і підстрибує на пальцях у самому кінці. – В усіх попередніх компаніях, список яких я вам надала, навіть плитку на підлозі з місця не зрушили.

З його очей вона бачить, що він не надто вірить її словам.

– Варто пам’ятати, що середня британська дитина мешкає в оселі, площа якої становить менш ніж сімдесят шість квадратних метрів, – вона киває на підтвердження своїх слів. – А ці діти, мабуть, зростали в значно менших помешканнях. Звичайно ж, коли вони опиняються в новому місці, їм не терпиться розім’яти ноги. Але ви самі побачите. Вони впишуться в простір.

Раз на місяць Фонд Девіда Голстона, що належить компанії «Сольберґ-Голстон Аркітектс», улаштовує екскурсію для дітей із бідних сімей до будівлі особливого архітектурного значення. Девід вірив, що молодь слід навчати не лише орієнтуватися в архітектурному оточенні, а й почуватися в ньому вільно, використовувати простір на свій смак, розуміти, які функції він виконує. Хотів, щоб вони насолоджувалися простором. Лів і досі пам’ятає, як він пояснював це групі бенгальських дітей із Вайтчепелу – перша екскурсія, при якій вона була присутня.

«Про що нам каже цей портал, коли ми входимо крізь нього?» – питав він, показуючи на величезний одвірок.

«Про гроші», – відповів один із підлітків, і всі розсміялися.

«Саме про це він і має казати, – пояснив Девід, усміхаючись. – За ним розташована фірма, яка здійснює операції з фондовими цінностями. Ці двері, з їхніми величезними мармуровими колонами й позолоченими літерами, кажуть: “Довірте нам ваші гроші. І ми повернемо вам ЩЕ БІЛЬШЕ ГРОШЕЙ”. Вони кричать на весь голос: “Ми знаємо про гроші все”».

«Бачиш, Ніхіле, чому твої двері метр заввишки, чуваче», – один із хлопців штурхнув іншого, і обидва покотилися зі сміху.

Але це діяло. Навіть тоді вона бачила, що це діяло. Девід змусив їх замислитися про навколишній простір: яке дає він їм відчуття – свободи, гніву, суму. Він показав, як, наче живі, рухаються світло й простір навколо найдивніших будинків. «Вони мають побачити, що існує альтернатива крихітним коробчинам, у яких вони живуть, – казав Девід. – Мають зрозуміти, що стіни, в яких вони перебувають, безпосередньо впливають на їхній душевний стан».

Відколи він помер, вона, з благословення Свена, перебрала на себе роль Девіда – почала зустрічатися з керівниками компаній, розповідаючи їм про користь задуму й переконуючи допустити дітей до будівель. Це допомагало їй пережити перші місяці після його смерті, коли здавалося, що жити далі немає сенсу. Тепер вона займалася цією справою щомісяця і з нетерпінням чекала на кожну наступну екскурсію.

– Міс? А можна торкнутися до риби?

– Ні. На жаль, торкатися не можна. У нас усі на місці? – Лів чекає, доки Абіола перелічить дітей по головах.

– Гаразд. Почнемо звідси. Прошу вас постояти спокійно лише десять секунд і сказати мені, які відчуття викликає у вас це місце.

– Спокій, – каже один із дітей, коли сміх припинився.

– Чому?

– А хто його зна. Це все вода. І звук тієї штукенції, схожої на водоспад. Вони заспокоюють.

– Що ще навіює відчуття спокою?

– Небо. Там же немає даху, еге ж?

– Правильно. Чому, як гадаєш, у цьому приміщенні немає даху?

– Грошей не вистачило, – і знову сміх.

– А коли ви виходите назовні, що передусім робите? Ні, Діне, я знаю, що ти хочеш сказати. Я не про це.

– Набираю повні груди повітря. Дихаю.

– Ось тільки в нашому повітрі повно гидоти. Тут його, мабуть, проганяють крізь фільтри.

– Тут же відкрито. Вони не можуть фільтрувати повітря.

– Особисто я дихаю. На повні груди. Ненавиджу бути замкненим у тісних стінах. У моїй кімнаті немає вікон, і доводиться спати з відкритими дверима, інакше почуваюся, як у труні.

– У кімнаті мого брата немає вікон, тож мама повісила йому той постер з намальованим вікном.

Вони починають порівнювати спальні. Лів любить їх, цих дітей, і боїться за них. Вони приносять у її життя усвідомлення злиднів, розуміння того, що дев’яносто дев’ять відсотків з них проживуть ціле життя в межах однієї-двох квадратних миль, обмежені як фізичними перешкодами, так і щирим страхом суспільства перед ворогуючими злочинними бандами та незаконними вторгненнями.

Невелика справа – ця доброчинність. Але для Лів це можливість відчути, що життя Девіда не змарноване, що його ідеї продовжують діяти. Іноді трапляється надзвичайно кмітливе дитя й одразу прикипає до ідей Девіда – таким вона намагається хоч чимось допомогти: поговорити з учителями, домогтися, щоб їм призначили стипендію. Кілька разів вона навіть зустрічалася з їхніми батьками. Один із найперших Девідових протеже зараз уже здобував архітектурну освіту, витрати на яку покривав фонд.

Але для більшості з них це лише коротка можливість зазирнути до іншого світу, годину-дві попрактикуватися в паркурі на чужих сходах і поруччях у мармурових фойє. Можливість зазирнути у світ багатіїв, хай навіть під спантеличеним поглядом тих самих багатіїв, яких вона вмовила допустити сюди дітей.

– Кілька років тому одне дослідження показало, що якщо скоротити житлову площу з двадцяти п’яти до п’ятнадцяти квадратних футів[54]54
  Приблизно 2,3 і 1,4 м2.


[Закрыть] на дитину, діти стають більш агресивними і менш схильними до взаємодії. Що ви думаєте про це?

Кем гойдається на краю поруччя.

– Я мушу ділити спальню з братом, і більшу частину часу мені хочеться відлупцювати його. Він завжди кладе свій мотлох на моїй половині.