Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)
Лів озирається на репродукцію картини, і на душі стає по-новому тяжко – наче хтось накрив її важкою ковдрою, затуливши від світла.
– Хей, – кличе вона, заходячи до себе. Зараз пів на п’яту, але ніщо не виказує присутності Мо. Вона проходить до кухні й знаходить на столі записку: «Пішла до Раніка. Буду завтра. Мо».
Записка падає, Лів легко зітхає. Вона так звикла до Мо, яка постійно тиняється будинком, – до звуку її кроків, віддаленого бурмотіння, шуму води у ванній, запаху їжі, що розігрівається в духовці. Зараз будинок здається порожнім. Ще більш порожнім, ніж до появи Мо.
Останнім часом Мо дещо віддалилася. Лів питає себе, чи здогадалася вона, що сталося після Парижа. І це, як завжди, навертає її на думки про Пола.
Але зараз небагато користі від таких думок.
Пошти немає, окрім реклами вбудованих кухонь і двох рахунків.
Вона знімає пальто і робить собі горнятко чаю. Телефонує батькові, якого немає вдома. Його гучний голос на автовідповідачі закликає її залишити своє ім’я і номер.
– Неодмінно! Ми будемо ЩАСЛИВІ чути вас!
Вона вмикає радіо, але музика надто дратує її, а новини лише наганяють депресію. Виходити в інтернет вона не хоче: нових пропозицій роботи, швидше за все, немає, а перспектива натрапити на чергову згадку про суд лякає її. Вона не хоче, щоб ненависть мільйонів людей, вихлюпнута на екран, людей, які зовсім її не знають, заповнила її думки.
Вона не хоче виходити на вулицю.
«Ну ж бо, – відчитує вона себе. – Ти сильніша за все це. Подумай, що випало здолати Софі».
Лів вмикає музику, аби лише розбити гнітючу тишу. Закладає білизну до пральної машини, щоб створити видимість нормального хатнього життя. А тоді знов помічає стос конвертів і паперів, на які не звертала уваги останні два тижні, підсуває стілець і починає уважно проглядати їх.
Рахунки вона складає посередині, останні попередження – праворуч. Ліворуч лягає все, що не потребує термінової уваги. Банківські повідомлення вона ігнорує. Окремий стос складають повідомлення від адвокатів.
Перед нею лежить великий нотатник, у якому Лів веде колонку цифр. Вона методично просувається списком, додаючи суми й віднімаючи їх, підраховуючи і відзначаючи результати на полях сторінки. Потім знов сідає на стілець, оточена темрявою неба, і довгий час дивиться на цифри.
Нарешті вона нахиляється вперед, розсіяно вдивляючись у небосхил. Надворі темно, немов опівночі, та коли вона дивиться на годинник, немає навіть шостої. Вона вдивляється в рівні, бездоганні лінії Девідового творіння, величезний окреслений ними простір неба – хоч під яким кутом дивись. Бачить стіни з термічного скла, перекладеного листами надтонкого ізоляційного матеріалу з Каліфорнії й Китаю – аби в домі завжди було спокійно і тепло. Дивиться на молочно-білу бетонну стіну, на якій одного разу вивела маркером: «А ЧИ НЕ ПІТИ Б ТОБІ ДО БІСА?», коли вони з Девідом посварилися через її неохайність у перші дні їхнього шлюбу. Попри всі зусилля і кілька засобів для видалення, за певних атмосферних умов досі можна було бачити примарні контури цих слів. Вона дивиться в небо, чітко видиме принаймні крізь одну чисту стіну в кожній кімнаті, завдяки чому постійно здавалося, ніби Скляний будинок висить у повітрі, високо над залюдненими вулицями.
Вона проходить до спальні й дивиться на портрет Софі Лефевр. Як завжди, Софі зустрічає її прямим поглядом. От тільки сьогодні вона вже не виглядає незворушною чи зарозумілою. Сьогодні Лів здається, що за виразом обличчя Софі ховається раніше не помічений життєвий досвід.
«Що з тобою сталося, Софі?»
Вона давно знала, що рано чи пізно їй доведеться прийняти це рішення. Мабуть, знала завжди. І все одно почувається зрадницею.
Вона швидко гортає телефонну книгу, знімає слухавку і набирає номер.
– Алло? Це агент із продажу нерухомості?
27
-То коли, ви кажете, зникла ваша картина?
– У 1941-му. Може, в 1942-му. Важко сказати, тому що, бачте, всі, хто мав до цього стосунок, померли, – білявка невесело сміється.
– Так, ви казали. А чи можете ви дати повний опис картини?
Жінка підштовхує до нього теку, що лежить на столі.
– Це все, що ми маємо. Більшість фактів викладено в листі, який я надсилала вам у листопаді.
Пол гортає документи, намагаючись пригадати деталі.
– Отже, ви виявили її в картинній галереї в Амстердамі. І ви першою вийшли на контакт…
У двері стукає Міріам і заходить із двома порціями кави. Він чекає, поки дівчина розставляє чашки і, винувато кивнувши, задкує до дверей. Наче в чомусь схибила. Самими губами він промовляє «дякую». Дівчина кривиться у відповідь.
– Так, я надіслала їм листа. Що ви думаєте про її вартість?
– Перепрошую?
– Як гадаєте, скільки вона коштує?
Пол відриває погляд від своїх записів. Жінка сидить, відкинувшись у кріслі. У неї вродливе обличчя, шкіра чиста й пружна, ще не позначена першими проявами старіння. Та водночас він помічає, що її обличчя начисто позбавлене емоцій – так, ніби вона змалку привчилася ховати свої почуття. Чи, може, річ у ботоксі. Пол крадькома дивиться на її пишне волосся: Лів миттєво збагнула б, чи воно справді її.
– Адже за Кандинського можна виручити кругленьку суму, так? Принаймні мій чоловік так каже.
Пол ретельно добирає слова.
– Що ж, це справді так – якщо можна довести, що картина належить вам. Але поки що рано про це казати. Чи не могли б ми повернутися до питання власності? Ви маєте які-небудь свідчення щодо того, де було придбано картину?
– Ну, мій дідусь дружив з Кандинським.
– Гаразд, – він надпиває каву. – Чи маєте ви яке-небудь документальне підтвердження?
Вона виглядає спантеличеною.
– Фотографії? Листи? Письмові згадки про те, що вони були друзями?
– О, ні. Але моя бабуся частенько згадувала про це.
– Вона ще жива?
– Ні. Я писала про це в листі.
– Перепрошую. Як звали вашого дідуся?
– Антон Перовський, – вимовляючи прізвище, вона виразно вказує на нотатки в його руках.
– Хто-небудь серед живих членів родини може знати про це?
– Ні.
– Вам відомо, чи картина коли-небудь виставлялася?
– Ні.
Він знав, що починати рекламну кампанію – велика помилка, що вона неодмінно обернеться ось такими дурнуватими зверненнями. Але Джейні наполягла. «Ми маємо бути проактивними, – казала вона, невідомо звідки набравшись менеджерського сленгу. – Маємо стабілізувати нашу частку на ринку послуг, зміцнити нашу репутацію. Ми повинні бути скрізь на цьому ринку, охопити його повністю». Вона склала список усіх пошукових компаній-конкурентів і запропонувала відправити до них Міріам під виглядом клієнтки, аби розвідати їхні методи роботи. Пол заявив, що це божевілля, але вона й вухом не вела.
– Ви робили первинні дослідження історії цієї картини? Через Гугл? Книги про живопис?
– Ні. Я вважала, що за це вам і платитиму. Ви ж найкращі у вашій справі, так? Ви знайшли цю картину Лефевра, – вона закидає ногу на ногу і дивиться на годинник. – Як довго тривають такі справи?
– Ну, це так одразу не скажеш. Деякі можна узгодити досить швидко, маючи на руках документи щодо історії та походження картини. Інші можуть тривати роками. Упевнений, ви чули, що сам лише судовий процес може коштувати дуже дорого. Тож я б радив вам не поспішати.
– А ви працюєте на комісійних засадах?
– Буває по-різному, але так, ми беремо невеликий відсоток від остаточно розрахованої вартості. І ми маємо внутрішній юридичний відділ, – він продовжує продивлятися зміст теки. У ній нічого немає, крім кількох фотографій картини та письмового свідчення за підписом Антона Перовського, у якому той стверджує, що Кандинський подарував йому картину в 1938 році. У 1941-му їх було виселено з будинку, і вони ніколи більше її не бачили. Є також лист від німецького уряду про визнання позову. Є лист із «Рейксмузеуму» в Амстердамі, автори якого чемно відхиляють претензію, стверджуючи, що картина перебуває в їхній власності. Занадто тонкий кістяк для формування позову.
Він намагається обрахувати, чи взагалі ця справа варта зусиль, аж тут вона заговорює знову:
– Я навідувалася до нової фірми. «Бріґґ і Соустон», здається? Вони сказали, що візьмуть із мене на відсоток менше, ніж ви.
Пол усе ще тримає документи.
– Перепрошую?
– Комісія. Вони сказали, що візьмуть із мене на один відсоток менше за повернення картини.
Пол вичікує кілька секунд, перш ніж заговорити.
– Міс Гаркурт, ми займаємось поважною справою. Якщо хочете скористатися нашим багаторічним досвідом, кваліфікацією та зв’язками для знайдення і, можливо, повернення твору мистецтва, яким дорожила ваша сім’я, я, звісно, обміркую це і дам вам найкращу пораду щодо можливого успіху в цій справі. Але я не збираюся сидіти тут і торгуватися з вами.
– Але ж ідеться про купу грошей. Якщо цей Кандинський вартий мільйонів, то в наших спільних інтересах укласти якнайвигіднішу угоду.
Пол відчуває, як напружується щелепа.
– Гадаю, якщо ми її вам повернемо, це буде неабияка вигода для вас – зважаючи на те, що півтора року тому ви навіть не підозрювали, що маєте стосунок до цієї картини.
– У такий спосіб ви намагаєтеся сказати, що не згодні обміркувати більш… конкурентоспроможну ціну? – вона дивиться на нього порожніми очима. Її обличчя незворушне, але ноги елегантно схрещені, і босоніжка вільно гойдається на її стопі. Ця жінка явно звикла отримувати те, чого хоче, ані на крихту не вдаючись до почуттів чи емоцій.
Пол кладе ручку на стіл. Він закриває теку і поштовхом відправляє її назад до власниці.
– Міс Гаркурт, я був радий зустрітися з вами. Та, схоже, на цьому наша розмова припиняється.
Повисає пауза. Вона кліпає очима.
– Перепрошую?
– Здається, нам з вами більше нема чого сказати одне одному.
Джейні саме йде крізь офіс із коробкою різдвяних шоколадок у руках, коли несподіваний гамір змушує її зупинитися.
– Ви найбільший грубіян з усіх, кого я бачила, – шипить міс Гаркурт. Її дорога сумочка стирчить з-під лівого ліктя, а чоловік супроводжує її до дверей, тицяючи їй теку з листами.
– Дуже в цьому сумніваюся.
– Якщо ви вважаєте, що в такий спосіб можна вести бізнес, то ви ще більший йолоп, ніж я про вас думала.
– Тоді ви все одно не довірите мені захопливий пошук картини, яку ви, з ваших слів, так любите, – рівним тоном відповідає Пол. Він відчиняє двері на себе, і міс Гаркурт зникає, залишаючи по собі шлейф дорогого аромату. Лише чути, як уже зі сходів вона вигукує щось нерозбірливе.
– Що це, в біса, було? – питає Джейні, коли той широким кроком повертається до кабінету.
– Не треба. Просто не починай, гаразд? – відмахується Пол. Він з тріском зачиняє за собою двері й сідає за стіл. Коли він нарешті відриває голову від долонь, перше, що він бачить, – портрет «Дівчини, яку ти покинув».
Він набирає її номер, стоячи на розі Ґудж-стріт, неподалік станції метро. Усю дорогу сюди по Мерілебон-роуд він думав про те, що їй скаже. Але коли вона відповідає, усі слова миттєво вилітають з голови.
– Лів?
Коротке мовчання перед відповіддю дає зрозуміти, що вона знає, хто це.
– Чого ти хочеш, Поле? – Її тон різкий і підозріливий. – Бо якщо це знову щодо Софі…
– Ні. Нічого подібного… Я лише… – він підносить руку до голови й озирається навколо посеред вуличної метушні. – Я лише хотів пересвідчитися… що з тобою все гаразд.
Ще одна довга пауза.
– Гаразд. Я все ще жива.
– Я лише подумав… може, коли все це завершиться, ми… могли б зустрітися… – він чує власний голос, холодний і слабкий, і сам себе не впізнає. І раптом розуміє: його слова недоречні, вони аж ніяк не узгоджуються з тим хаосом, який він сам же й спричинив у її житті. Врешті-решт, що такого вона зробила, чим заслужила на все це?
Тож коли Лів нарешті відповідає, її слова анітрохи не дивують його.
– Я… Я зараз навіть уявити не можу, що буде після наступного засідання. Усе це просто… дуже складно.
І знов настає тиша. Повз нього проїздить автобус, гальмуючи з виском, наче в безсилому гніві. Звук заглушує все, і Пол міцніше притискає слухавку до вуха. Він заплющує очі. Вона не намагається порушити мовчання.
– Тож… ти кудись їдеш на Різдво?
– Ні.
«Тому що цей судовий процес з’їдає всі мої гроші, – чує він її мовчазну відповідь. – І все через тебе».
– Я теж. Ну, власне, я буду в Ґреґа. Але це…
– Як ти вже казав, Поле, мабуть, нам не варто навіть розмовляти одне з одним.
– Так. Гаразд. Я… я радий, що в тебе все добре. Здається, це все, що я хотів сказати.
– У мене все чудово.
Цього разу мовчання стає до болю нестерпним.
– Що ж, бувай.
– На все добре, Поле, – вона вішає слухавку.
Пол стоїть на перехресті з вулицею Тоттнем-Курт-роуд. Телефон безвільно повиснув у нього в руці, а у вухах лунає металевий дзвін різдвяних колядок. Потім він заштовхує телефон до кишені й повільно бреде до офісу.
28
-Отже, перед вами кухня. Як бачите, звідси на три боки відкривається мальовничий вид на річку і на саме місто. Праворуч ви бачите вежу Тауеру, нижче розташоване «Лондонське око»[74]74
«Лондонське око» – славнозвісне оглядове колесо в Лондоні.
[Закрыть], а в сонячні дні можна натиснути оцю кнопку – правильно, місіс Голстон? – і з легкістю відкрити дах.
Лів спостерігає за тим, як подружжя задирає голови. Чоловік, бізнесмен років за п’ятдесят, носить вигадливі окуляри, що демонструють світові його творчу натуру. Від самого приїзду він ходить із кам’яним обличчям, либонь, вважаючи, що будь-який прояв захоплення завадить йому збити ціну, якщо він і справді захоче придбати цей будинок.
Але навіть він не може приховати подиву від того, як зникає стеля. З ледь чутним гудінням дах розсувається, і їхні погляди тонуть у безмежній блакиті. Зимове повітря м’яко перетікає в кухню, здуваючи верхівку цілого стосу документів на столі.
– Не думаю, що варто залишати його відкритим надовго, так? – молодий агент із нерухомості, який не втомився демонструвати цей механізм (уже втретє за ранок), театрально здригається, а потім із ледь прихованим задоволенням спостерігає, як дах акуратно зачиняється. Жінка, мініатюрна японка у вигадливому плетеному шарфі, підштовхує чоловіка і щось шепоче йому на вухо. Той киває і знов підіймає погляд.
– Цей дах, як і більшість усього в цьому будинку, зроблений зі спеціального скла, що зберігає тепло настільки ж, що й середньостатистична ізольована стіна. Насправді цей дім більш екологічний, ніж звичайний будинок із терасою.
Не схоже, що ця пара коли-небудь переступала поріг звичайного будинку з терасою. Японка походжає кухнею, відчиняє й зачиняє шухляди і шафки, роздивляючись інтер’єр із пильністю хірурга, що вивчає відкриту рану, перш ніж розпочати операцію.
Лів мовчки стоїть біля холодильника, закусивши щоку зсередини. Вона знала, що це буде ой як нелегко, та не уявляла собі всієї міри душевного неспокою й провини через цю публіку, що тиняється навколо, роздивляючись її майно бездушними жадібними поглядами. Вона спостерігає, як ці люди торкаються скляних поверхонь, як проводять пальцями вздовж поличок, розмовляють між собою впівголоса про те, як розвісять картини, аби «трохи пом’якшити все це», і бореться з бажанням виштовхати їх крізь парадні двері.
– Усе кухонне приладдя – найвищої якості і продається разом із будинком, – каже агент, відчиняючи дверцята холодильника.
– Зокрема, духовка майже невживана, – додає ще один голос із дверей. Очі Мо підведені блискучими ліловими тінями, а сама вона носить зимову куртку поверх форменої блузи будинку престарілих «Комфорт-Лодж».
Агент із нерухомості дещо спантеличений.
– Я персональний помічник місіс Голстон, – каже вона. – Ви маєте вибачити нас. Їй майже час приймати ліки.
Агент ніяково посміхається і поспішає провести пару до атріуму. Мо відтягає Лів убік.
– Ходімо, вип’ємо кави, – каже вона.
– Я маю бути тут.
– Ні, не маєш. Це мазохізм. Бери своє пальто і ходімо.
Уперше за багато днів вона знову бачить Мо. Її присутність приносить Лів несподіване полегшення. Дівчина розуміє, як сильно їй бракувало підсвідомого відчуття нормальності, що приходить разом із цією готкою півтора метра на зріст, із ліловими тінями і в блузі для миття та прибирання. Життя вийшло з колії, перетворилося на чудернацьке дійство, зосереджене в залі суду, – з дуелями адвокатів, з твердженнями й спростуваннями, з війнами і грабіжниками-комендантами. Колишнє життя з його старим устроєм змінилося якоюсь подобою домашнього арешту. Центром життя в теперішньому зробилися фонтан на другому поверсі Високого суду, невблаганні місця на лавах і характерна звичка судді чухати ніс перед тим, як заговорити. А ще репродукція її картини на стенді.
Пол. Наче за мільйон миль від неї, на лаві позивачів.
– Ти справді не засмучена через цей продаж? – Мо киває в бік будинку.
Лів уже збирається відповісти, але розуміє, що, почавши розмову про свої справжні почуття, вона ніколи не зупиниться – так і буде торохтіти й скиглити до наступного Різдва. Вона хоче розповісти Мо, що в газетах щодня з’являються нові статті про судовий процес і її ім’я в них настільки заяложене, що вже ні про що не каже. Усі вони ряботять словами «крадіжка», «справедливість» і «злочин». Вона хоче розповісти, що вже більше не бігає: якийсь чоловік підстеріг її під домом, просто щоб плюнути на неї. Хоче розповісти, що лікар призначив їй снодійні пігулки, які вона боїться вживати. І що, викладаючи лікареві свою ситуацію, вона постійно гадала, чи нема в його обличчі того ж прихованого осуду.
– Усе гаразд, – каже вона.
Очі Мо звужуються.
– Правда. Зрештою, то лише цегла й цемент. Ну гаразд, скло й бетон.
– Колись я мала власну квартиру, – каже Мо, розмішуючи цукор у каві. – Того дня, як я продала її, я сиділа на підлозі й ридала, мов дитина.
Лів завмирає, не донісши кухоль до губ.
– Я була одружена. Але це не допомогло, – знизує плечима Мо. І переводить розмову на погоду.
Щось у ній змінилося. Не те щоб Мо почала говорити уникливо, але якийсь невидимий бар’єр, наче скляна стіна, постав між ними. «Мабуть, це моя провина, – думає Лів. – Я була настільки одержима грошовим питанням і судом, що майже не цікавилася її життям».
– Знаєш, я думала про Різдво, – починає Лів після довгої мовчанки. – Хотіла спитати, чи не захоче Ранік зустріти його в нас. Ну так, із суто егоїстичних міркувань, – усміхається вона. – Я подумала, що ви двоє могли б допомогти мені зі стравами. Насправді я ніколи раніше не готувала на Різдво, а тато з Керолайн дуже гарні кухарі, тож я не хотіла б осоромитися перед ними, – продовжує белькотіти вона.
«Я лише хочу, аби мені було на що чекати, – намагається сказати Лів. – Хочу усміхатися, не замислюючись, які м’язи при цьому задіяти».
Мо опускає погляд на руки. Уздовж великого пальця лівої руки тягнеться номер телефону, виведений синьою кульковою ручкою.
– О, так. Щодо цього…
– Я пам’ятаю, ти казала, що в його приміщенні не розвернутися. Тож якщо він схоче залишитися в нас на різдвяну ніч, жодних проблем. У цей час ловити таксі – справжній кошмар, – вона змушує себе бадьоро всміхнутися. – Гадаю, буде весело. Думаю… Думаю, ми всі можемо трохи розважитися.
– Лів, він не прийде.
– Що?
– Він не прийде, – Мо підбирає губи.
– Не розумію.
Мо починає говорити знову, ретельно добираючи слова, наче зважуючи можливі наслідки.
– Ранік – боснієць. Його батьки втратили все на Балканах. Твій судовий процес… усе це лайно – для нього не жарти. Він… він не хоче приходити й святкувати у твоєму домі. Пробач.
Лів вражено дивиться на неї, потім фиркає й відсуває цукорницю.
– Так. Звісно. Ти дещо забуваєш, Мо. Я занадто довго жила поряд із тобою.
– Що?
– Місіс Легковірна. Ну, цього вже разу ти мене не одуриш.
Але Мо не сміється. Навіть не дивиться їй в очі. І у відповідь на чекання додає:
– Ну гаразд, якщо вже ми зачепили цю тему… – вона набирає повітря в груди, – не скажу, що я повністю згодна з Раніком, але мені теж здається, що тобі слід віддати картину.
– Що?
– Слухай, мені по цимбалах, кому вона там належить, але ти програєш, Лів. Усі це розуміють, навіть якщо ти сама цього не бачиш.
Лів не зводить із неї приголомшеного погляду.
– Я ж читаю газети. У них ціла купа доказів не на твою користь. Якщо ти й далі опиратимешся, ти втратиш усе. І заради чого? Якихось старих ляпок олійною фарбою на полотні?
– Я просто не можу взяти й віддати її.
– Чому, чорт забирай?
– Цим людям начхати на Софі. У них лише грошові знаки в голові.
– Заради всього святого, Лів, це ж лише картина.
– Це не просто картина! Її зрадили всі навколо. Врешті-решт вона зосталася зовсім сама! До того ж… окрім неї, в мене нічого не лишилося.
Мо незворушно дивиться на неї.
– Справді? Хотіла б я тоді мати цілу купу твого «нічого».
Їхні погляди зустрічаються й одразу ж розходяться. Кров припливає до шиї Лів.
Мо глибоко вдихає і нахиляється вперед.
– Я розумію, що в тебе проблеми з довірою через усю цю історію з Полом. Але час уже лишити це в минулому. І знаєш що? Здається, ніхто, крім мене, тобі цього не скаже.
– Ну, дякую. Я пам’ятатиму про це щоразу, як отримаю нову порцію листів із погрозами чи як водитиму будинком чергового незнайомця.
Від погляду, яким обмінюються жінки, віє холодом. Повисає тиша. Мо стискає губи, стримуючи готовий прорватися потік слів.
– Гаразд, – каже вона нарешті. – Мабуть, більш незручною розмова навряд чи стане, тож я скажу. Я виїжджаю.
Вона нахиляється і возиться зі своїм чоботом. Її голос приглушено лунає майже з-під столу.
– Поживу в Раніка. Це не через твій судовий процес. Як ти й казала, я не можу лишатися в тебе надовго.
– Ти справді цього хочеш?
– Гадаю, це найкращий варіант.
Лів наче прикипіла до свого крісла. Двійко чоловіків сидять за сусіднім столом і ні на мить не припиняють розмови. Один із них зауважує щодо атмосфери, його очі знов і знов блукають навколо.
– Знаєш, я тобі дуже вдячна… за те, що дозволила мені залишатись у тебе так довго.
Лів важко опускає й підіймає повіки, відводить погляд. Її живіт болісно стискається. Розмова за сусіднім столиком стихає, чоловіки зніяковіло замовкають.
Мо робить останній ковток кави і відсуває чашку.
– Що ж. Тоді, гадаю, це все.
– Добре.
– Я поїду завтра, якщо ти не проти. Сьогодні ввечері працюю допізна.
– Чудово, – Лів намагається говорити рівним тоном. – Це було… повчально.
Прозвучало більш іронічно, ніж вона того хотіла.
Мо зволікає лише мить, перш ніж устати, натягти куртку і накинути ремінь рюкзака на плече.
– Лише одне, Лів. Я знаю, це не те саме, що бути знайомою з ним чи ще щось. Але ти так багато говорила про нього. Ось у чому річ. Я все думаю: що зробив би Девід на твоєму місці.
Його ім’я, наче маленький вибух, розриває тишу.
– Серйозно. Якби твій Девід був ще живий і все це розігралося при ньому – уся ця хрінь з картиною, її історія, і звідки вона взялася, і що довелося пережити тій дівчині та її родині, – як гадаєш, що б він зробив?
Питання так і залишається висіти в повітрі. Мо розвертається і виходить з кафе.
***
Щойно вона залишає кафе, телефонує Свен. Його голос лунає напружено.
– Можеш заскочити до офісу?
– Зараз не найкращий час, Свене, – вона протирає очі й підіймає погляд на Скляний будинок. Її руки й досі тремтять.
– Це важливо.
І, перш ніж вона встигає сказати щось іще, він кладе слухавку.
Лів круто розвертається і прямує до офісу. Тепер вона скрізь ходить пішки, опустивши голову і низько насунувши капелюшок на вуха, уникаючи дивитися в очі незнайомцям. Дорогою їй двічі доводиться витирати сльози, що мимоволі проступають у кутиках очей.
Прибувши до офісу компанії, Лів застає там лише двох людей: Нішу, молоду жінку з геометричною стрижкою-жмутком, і чоловіка, чийого імені вона не пригадує. Обоє виглядають дуже зайнятими, тож Лів, не вітаючись, проходить прямісінько до осяйної приймальні. Двері кабінету Свена відчинені, і коли вона заходить, він стає в неї за спиною. Вітаючись, цілує її в щоку, але не пропонує кави.
– Як іде розгляд справи?
– Не дуже, – відповідає вона. Її дратує те, в який недбалий спосіб він покликав її сюди. У її голові досі лунають останні слова Мо: «Що зробив би Девід?»
І тут вона помічає, як посіріло й майже запало обличчя Свена і як зосереджено він дивиться в блокнот перед собою.
– Усе гаразд? – питає вона. На мить її охоплює паніка. «Благаю, скажи, що з Крістен усе гаразд і діти в порядку».
– Лів, у мене проблема.
Вона сідає, поклавши сумочку на коліна.
– Брати Ґолдштейни відмовляються від співробітництва.
– Що?
– Вони розривають контракт. Через твій процес. Цього ранку мені телефонував Симон Ґолдштейн. Вони стежать за новинами. Він каже… Він каже, що його родина втратила все за часів фашизму і вони з братом не хочуть зв’язуватися з тими, хто вважає це нормальним.
Світ навколо завмирає. Вона підіймає очі на нього.
– Але… але він не може так учинити. Я ж не… не працюю на компанію, правильно?
– Ти й досі почесний директор, Лів, і ім’я Девіда безпосередньо пов’язане з твоїм судовим процесом. Симон задіює умову договору, зазначену дрібним шрифтом. Продовжуючи, всупереч усім розумним доказам, свою боротьбу, ти ставиш під удар репутацію компанії. Я казав йому, що це вкрай нерозважливо, а він відповів, що ми можемо оскаржувати рішення, але в нього дуже глибокі кишені. Цитую: «Ви можете поборотися зі мною, Свене, але я все одно переможу». Вони збираються запросити іншу компанію для завершення будівництва.
Вона приголомшена. Проект Ґолдштейн-білдінг був вершиною прижиттєвої праці Девіда. Готова будівля мала увічнити його ім’я.
Вона дивиться на профіль Свена, такий рішучий і застиглий. Наче вирізьблений з каменю.
– Вони з його братом… як виявилося, мають стійкі переконання щодо проблеми реституції.
– Але… Але ж це нечесно. Ми ще навіть не знаємо всієї правди про цю картину.
– Це не має значення.
– Але ми…
– Лів, я б’юся над цим увесь день. Єдина умова, за якої вони готові продовжити працювати з нашою компанією, це якщо… – він робить вдих, – якщо вона не буде пов’язана з прізвищем Голстон. А це означає, що ти маєш відмовитися від звання почесного директора. Назву компанії буде змінено.
Перш ніж заговорити, вона мовчки повторює про себе ці слова, намагаючись збагнути їхній сенс.
– Ти хочеш викреслити ім’я Девіда з проекту.
– Так.
Вона нерухомо дивиться на коліна.
– Пробач. Я розумію, все це дуже шокує. Але ми вражені цим не менше.
Раптом їй дещо спадає на думку:
– А як же тепер моя праця з дітьми?
Він хитає головою.
– Пробач.
Наче все всередині неї замерзає. Настає довга тиша. Коли вона нарешті заговорює, слова народжуються зовсім повільно. У мовчазному офісі її голос здається неприродно гучним.
– Тож ви всі вважаєте, що якщо я не хочу просто взяти й віддати нашу картину – картину, яку Девід законно придбав багато років тому, – то це якимось чином безчестить наше ім’я. І при цьому ти хочеш безслідно викинути нас із його благочинних справ і його бізнесу. Стираєш Девідове ім’я з будівлі, яку він створив.
– Не обов’язково аж так драматизувати, – уперше під час їхньої розмови Свен ніяковіє. – Лів, це надзвичайно важка ситуація. Але якщо я й надалі асоціюватимусь із твоїм судовим процесом, усі в цій компанії ризикують утратити роботу. Ти знаєш, як сильно ми зав’язані на проекті Ґолдштейн-білдінг. Якщо вони розірвуть контракт, «Сольберґ-Голстон» не виживе.
Він нахиляється до неї через стіл.
– Клієнти-мільярдери на землі не валяються. А я маю дбати про наших людей.
За дверима кабінету хтось прощається. Лунає короткий вибух сміху. Усередині офісу панує майже задушлива тиша.
– Отже, якби я віддала її, вони б зберегли Девідове ім’я на будівлі?
– Цього ми з ними не обговорювали. Можливо.
– Можливо, – Лів намагається усвідомити це. – А якщо я скажу ні?
Свен стукає ручкою по стільниці.
– Ми розпустимо компанію і заснуємо нову.
– І Ґолдштейни підуть на це.
– Можливо, так.
– Тож насправді не має жодного значення, що я казатиму. Це просто візит ввічливості.
– Пробач, Лів. Ситуація безвихідна. Я справді не маю вибору.
Лів сидить на місці ще кілька секунд. Потім без жодного слова підіймається й виходить із кабінету Свена.
Перша година ночі. Лів дивиться в стелю, слухаючи, як Мо рухається гостьовою кімнатою, застібає дорожню сумку, з глухим стуком виносить її за двері. Чує, як зливають воду в туалеті, і тихі м’які кроки. А тоді настає тиша, з якої можна здогадатися, що гостя заснула. Увесь вечір Лів лежить, розмірковуючи, чи не варто піти в коридор і спробувати переконати Мо не їхати. Але слова, що рояться у неї в голові, ніяк не складаються в щось більш-менш путнє. Вона думає про напівзавершену будівлю за кілька миль звідси, ім’я автора якої буде поховане так само глибоко, як і її фундамент.
Вона тягнеться через плече і бере мобільний телефон зі столика біля ліжка. Крізь півтемряву дивиться на маленький екран. Нових повідомлень немає.
Відчуття самотності обвалюється на неї, завдаючи майже фізичного болю. Стіни навколо наче тануть, не даючи жодного захисту від ворожого світу навколо. Цей будинок більше не чистий і прозорий, як бажав Девід: його порожні кімнати видаються холодними й бездушними, чисті лінії посічені штрихами давно минулих подій, а скляні поверхні потьмяніли від тіней переплетених між собою життів.
Вона намагається вгамувати хвилі неясної тривоги. Думає про потаємні записи Софі, про полонянку, яку саджають у потяг. Якщо вона продемонструє їх на суді, цілком можливо, що вона збереже за собою картину.
«Та якщо я так зроблю, – думає вона, – Софі назавжди лишиться в історії як жінка, що спала з німцем і зрадила свою країну – як і свого чоловіка. І я буду не краща за її співгромадян, що покинули її напризволяще».
Зробленого не повернеш.
29
1917 рік
Більше я не плакала за рідним домом. Не могла сказати, як довго ми їхали, адже дні зливалися з ночами, а сон зробився нерегулярним і нетривким. За кілька миль до Мангайма в мене почалися головні болі. Одразу ж за ними прийшла лихоманка, і мене по черзі кидало то в холод, то в жар, коли я боролася з бажанням зірвати з себе останній одяг. Ліліан сиділа поряд зі мною, витираючи мій лоб краєм спідниці, і допомагала мені на зупинках. З її обличчя не сходила напруга.
– Скоро мені покращає, – вперто казала я, переконуючи себе, що це лише тимчасовий нежить – неминучий наслідок останніх кількох днів, пронизливого вітру й душевного потрясіння.
Вантажівка підстрибувала і вирулювала на вибоїнах, запона здіймалася, пропускаючи всередину краплі крижаного дощу. Під час сильнішої тряски голова молодого солдата теліпалася, він розплющував очі й впивався в нас несподівано лютим поглядом, наче попереджаючи, щоб ми лишалися на своїх місцях.
Притулившись до Ліліан, я дрімала, періодично прокидаючись і стежачи за невеличким трикутником запони, що де-не-де відкривала оку місця, які ми полишали. Я спостерігала, як розбомблені, роз’їдені вирвами передмістя змінюються старими містами, у яких цілі ряди будинків збереглися без помітної шкоди. Їхні чорні балки різким контрастом проступали на тлі білих поштукатурених стін, сади були повні вкритих бруньками кущів і охайних овочевих грядок. Ми проминали широкі озера, метушливі міста, пробиралися крізь глибокі ялинові хащі, де машина завивала, відчайдушно вгризаючись шинами в багнюку. Ми з Ліліан отримували мізерну пайку: трохи води і кілька окрайців хліба, які жбурляли нам у кузов, наче недоїдки свиням.
