Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)
Вона більше не переглядає виписок зі свого банківського рахунку. Немає сенсу – вона вже точно знає, що в них побачить.
– Я сам винен! – Батькова голова театрально падає на руки. Рідке сиве волосся жмутками пробивається крізь пальці.
Навколо по всій кухні розкидані горщики й каструлі як свідчення бурхливо перерваної вечері: шмат пармезану, миска стиглих макаронів – покинуте місце сімейної драми.
– Я знаю, що не повинен ні в що вплутуватись, коли вона поряд. Але, Боже ж мій! Я був наче метелик, що летить на вогник. Хоча який там вогник! Ціле полум’я! Багаття! – його голос звучить приголомшено.
Лів із розумінням киває, подумки намагаючись збагнути розумом історію нещасної бурхливої сексуальної пригоди з Джин, п’ятдесятирічною власницею квіткової крамниці, яка випалює сорок цигарок на день і чиї сіруваті литки стирчать з-під закоротких штанів, наче свинячі рубці.
– Ми обоє знали, що це неправильно. І я намагався, Господи Боже, як я намагався бути гарним хлопчиком. Але одного разу опинився там, шукав цибулини для весняної розсади, аж тут у мене за спиною з’являється вона, з ароматом фрезій, і, перш ніж я зрозумів, що відбувається, я відчув, що набухаю, мов молода брунька, і…
– Гаразд, тату. Можна без подробиць, – Лів ставить чайник. Доки вона прибирає кухонні поверхні, її батько спорожнює келих. – Якось зарано для вина.
– Для вина ніколи не буває зарано. Це ж нектар богів. Моя єдина втіха.
– Усе твоє життя – одна довга суцільна втіха.
– І як я міг виховати жінку з такою волею, такими страшними самообмеженнями?
– Бо ти мене не виховував. Це робила мама.
Він меланхолійно хитає головою, вочевидь, забувши, скільки разів проклинав дружину, що покинула його, коли Лів була ще дитям, і як накликав усі кари Господні на її невірну голову. Іноді Лів думала, що після материної смерті, яка сталася шість років тому, пам’ять про їхній недовгий крихкий шлюб зазнала суттєвих змін, і ця нетерпима жінка, ця розпусниця, стара відьма, що отруїла душу єдиної дитини, налаштувавши її проти батька, нині поставала в його очах майже Мадонною. Утім Лів не зважала на це. Вона відчувала й думала так само. Ідучи з життя, мати поступово перетворюється в спогадах на ідеал. У пам’яті лишаються її ніжні поцілунки, слова любові, дбайливі обійми. Кілька років тому вона вже слухала роздратовані тиради друзів щодо їхніх нав’язливих матерів – і зовсім їх не розуміла, наче ті промовляли корейською мовою.
– Її смерть зробила тебе жорсткою.
– Просто я не закохуюся в кожну особу протилежної статі, якій трапилося продати мені банку томатних консервів.
Вона вже зазирнула в усі шухляди, шукаючи кавові фільтри. Наскільки охайним було її власне житло, настільки ж захаращеним, повним безладу був дім її батька.
– Нещодавно в «Свинячій ніжці» я зустрів Джасмін, – підбадьорюється татко. – Яка ж вона шикарна дівчина. Питала про тебе.
Лів нарешті знаходить паперові фільтри, спритно розгортає один і засипає каву.
– Та невже?
– Вона одружується з іспанцем. Він схожий на Еррола Флінна і не зводить з неї очей. Уяви собі, я теж від неї очей відірвати не міг. Коли вона йде, її стегна колихаються так, що просто гіпнотизують. А він дуже піклується про неї й дитину. Чиюсь чужу дитину, гадаю. Вони збираються жити в Мадриді.
Лів наливає горнятко кави та простягає батькові.
– Чому ти більше не бачишся з нею? Ви дві були такими гарними подругами, – дивується він.
Дівчина знизує плечима.
– Люди розходяться.
Вона не може розповісти, що це далеко не вся причина. Ніхто не розкаже, як це – пережити свого чоловіка, коли почуваєшся настільки розбитою, що можеш лише спати, без кінця спати, і часом саме лише пробудження вимагає стількох зусиль, що важніють повіки, і кожен прожитий день – наче подвиг Геракла. Ти починаєш без будь-якої причини ненавидіти подруг. Щоразу як хтось із них стукає у твої двері чи переходить вулицю, щоб обійняти тебе і сказати, що їй дуже, дуже шкода, ти дивишся на неї, її чоловіка, їхніх маленьких діточок і сама дивуєшся лютим заздрощам, що раптом охоплюють тебе. Як таке можливе, що вони живуть, а Девід ні? Як сталося, що цей нудний опасистий Річард із дружками з Сіті та гольфом у вихідні, цілковито байдужий до всього, що виходить за рамки його обмеженого світу, живий, а Девід – блискавичний, люблячий, щедрий, пристрасний Девід мав померти? Як може недоумок Тім плодитися, приводячи у світ нові покоління маленьких недоумкуватих Тімів, коли незвичайний розум Девіда, його доброта, його поцілунки назавжди стерті з лиця Землі?
Лів пригадує, як мовчки ридала, замикаючись у ванній, нічого не пояснивши цілій кімнаті людей. Вона розуміла очевидну грубість такої поведінки, але нічого не могла з собою вдіяти. Минули роки, перш ніж вона навчилася споглядати чужу радість, не оплакуючи при цьому власну втрату.
Наразі гніву більше немає. Та вона все одно вважає за краще спостерігати родинне щастя на відстані, бажано в малознайомих людей, наче щастя – це наукова теорія, підтвердження якої приносить їй моральне задоволення.
Вона більше не бачиться з колишніми подругами, усілякими Черрі та Джасмін. Усіма, хто міг пам’ятати дівчину, якою вона колись була. Усе це важко пояснити, і, на її думку, це не робить їй особливої честі.
– Що ж, гадаю, тобі слід побачитися з нею перед її від’їздом. Я так любив спостерігати, як ви дві гуляєте разом – парочка юних богинь.
– Коли ти збираєшся зателефонувати Керолайн? – питає вона, змахуючи крихти з обідраного соснового кухонного столу і відтираючи сліди червоного вина.
– Вона не говоритиме зі мною. Учора ввечері я залишив чотирнадцять повідомлень на її мобільному.
– Тобі слід припинити спати з іншими, тату.
– Знаю.
– І ще треба підзаробити грошенят.
– Знаю.
– А також тобі не завадить одягтися. Якби я на її місці повернулася додому й побачила тебе в такому вигляді, я б розвернулася й пішла геть.
– На мені її пеньюар.
– Я так і зрозуміла.
– Він усе ще зберігає її аромат, – з виразом глибокої трагедії він вдихає запах рукава Керолайн, і на його очах проступають сльози. – Що накажеш мені робити, якщо вона не повернеться?
Лів завмирає, і її обличчя миттєво стає жорстким. Вона питає себе, чи пам’ятає батько, який сьогодні день. Потім дивиться на змарнілого чоловіка, що натягнув пеньюар своєї коханки, на блакитні вени, що гордо проступають на його зморшкуватій шкірі, і відвертається до мийки.
– Знаєш що, тату? Я точно не порадниця в таких справах.
13
Старий боязко опускається на стілець і тяжко зітхає, наче кілька кроків по кімнаті коштували йому неабияких зусиль. Його син, тримаючи старого під лікоть, дивиться на нього з тривогою.
Трохи зачекавши, Пол Маккаферті переводить погляд на Міріам, свою секретарку.
– Бажаєте чаю або кави? – питає вона.
Старий коротко хитає головою.
– Ні, дякую вам.
Його погляд недвозначно каже: «Може, вже перейдемо до справи?»
– Як бажаєте, – позадкувавши, Міріам виходить із маленького кабінету.
Пол розкриває папку і кладе руки на стіл, відчуваючи на собі пильний погляд містера Новицькі.
– Що ж, я запросив вас сьогодні, адже маю новини. На самому початку, коли ви звернулися до мене, я попереджав, що справа може виявитися складною через брак доказів походження картини. Як вам відомо, більшість галерей неохоче розлучаються з експонатами, якщо немає неспростовного підтвердження…
– Я чітко пам’ятаю цю картину. – Старий підіймає руку.
– Я знаю. І вам відомо, що галерея, яка нас цікавить, не поспішала йти нам назустріч, попри наявність білих плям в обґрунтуванні їхніх прав на картину. Справа ускладнюється тим, що згаданий твір різко зріс у ціні. Тож розв’язати її нелегко, особливо зважаючи на те, що у вас немає точного зображення картини.
– Як я можу описати такий малюнок детально? Мені було десять, коли нас вигнали з будинку. Десять років. От ви змогли б описати, що висіло на стінах у ваших батьків, коли вам було десять?
– Ні, містере Новицькі, не зміг би.
– Хіба ми тоді знали, що нам більше не дозволено буде повернутись до власного будинку? Це безглуздя, вся ця система. Чому я мушу доводити, що в нас щось украли? Після всього, через що нам довелося пройти…
– Татку, все вже позаду. – Син Джейсон кладе руку йому на плече, і старий неохоче стискає губи, наче звик, що його втішають.
– Про це я й хотів з вами поговорити, – продовжує Пол. – Я попереджав вас, що це не найпевніша справа. Під час нашої зустрічі в січні ви згадували про дружбу вашої матері з сусідом, Артуром Боманом, який згодом переїхав до Америки.
– Так. Вони були добрі сусіди. Я знаю, що він бачив картину в нас у будинку. Він багато разів заходив до нас. Я грав у м’яч із його дочкою… але він помер. Я казав вам, що він помер.
– Що ж, мені вдалося знайти живих членів його родини. І його онука Анна-Марі переглянула родинні альбоми і в одному з них знайшла оце, – Пол виймає з теки аркуш і кладе його на стіл перед містером Новицькі.
Чорно-біла фотокопія не ідеальна, але дуже чітка. На тісному дивані з добре натягнутою оббивкою вмостилася родина. Жінка зі скупою усмішкою міцно тримає на колінах маля з намистинками-оченятами. Чоловік із густими вусами відкинувся на дивані, поклавши руку вздовж спинки. Хлопчик усміхається повним ротом, у якому бракує одного зуба. А позаду них на стіні висить картина з зображенням молодої танцівниці.
– Це воно, – тихо промовляє містер Новицькі, підіймаючи скрючену артритом руку до губ. – Наш Деґа.
– Я перевірив інформацію в банку зображень, а потім у Фонді Едґара Деґа. Я надіслав цю фотографію їхнім адвокатам разом зі свідченням дочки Артура Бомана, де сказано, що вона теж пам’ятає, що бачила цю картину в домі ваших батьків і чула розповідь вашого тата, як він придбав її.
Пол робить паузу.
– Але це ще не все, що пам’ятає Анна-Марі. Вона каже, що після втечі ваших батьків Артур Боман проникнув якось уночі до їхнього помешкання, аби винести звідти те цінне, що могло лишитися. Як потім він розповів дружині, бабусі Анни-Марі, спершу йому здалося, що він прийшов вчасно: квартира виглядала неторканою. Лише йдучи, він помітив відсутність картини. За її словами, все решта було на місці, тож він вирішив, що ваші батьки прихопили картину з собою. А оскільки ви почали листуватися лише кілька років по тому, тема картини ніколи не спливала.
– Ні, – каже старий, не зводячи очей з фотографії. – Ні. В нас нічого не було. Лише дві обручки моєї матері.
Його очі наповнюються сльозами.
– Можливо, нацисти призначили картину для себе. Існують докази систематичного вилучення видатних творів мистецтва за часів фашизму.
– Це був пан Дрешлер. Він на них доніс. Я завжди знав, що він на них доніс. А ще називав мого батька своїм другом! – Руки старого на колінах починають тремтіти. Цілком звична реакція, незважаючи на те що минуло понад шістдесят років. Більшість клієнтів, із якими працює Пол, здатні пригадати картини та події 40-х років краще, ніж пам’ятають, як дісталися його офісу.
– Що ж, так, ми ознайомилися з записами пана Дрешлера і знайшли певну кількість підозрілих угод із німцями, одна з яких стосується безпосередньо картини Деґа. Неясно, якої саме картини, але сама дата угоди і те, що на той час у вашій місцевості не могло бути багато творів Деґа, суттєво зміцнює вашу позицію.
Старий повільно обертається до сина. «Бачиш?» – промовляє його обличчя.
– І, містере Новицькі, вчора ввечері я отримав відповідь від галереї. Бажаєте, щоб я зачитав вам її?
– Так.
Шановний містере Маккаферті,
у світлі нових наданих Вами свідчень і з огляду на слабкі місця в історії надходження до нас цієї картини, а також страждання, яких зазнала родина містера Новицькі, ми вирішили не оскаржувати його претензій на полотно Деґа «Femme, dansant»[53]53
«Танцівниця» (фр.).
[Закрыть]. Довірчі власники галереї наказали своїм адвокатам припинити процес, і ми чекаємо Ваших розпоряджень стосовно передачі фізичного об’єкта.
Пол чекає.
Старий неначе замислився. Нарешті він підводить очі.
– Вони повернуть її?
Пол киває. Він не може втриматися від усмішки. Це була довга й заплутана справа, розв’язавши яку, він відчув справжнє блаженство.
– Вони справді повернуть її нам? Вони згодні, що в нас її викрали?
– Вам треба лише повідомити їх, куди надіслати картину.
Настає довга тиша. Джейсон Новицькі відриває погляд від батька і розкритими долонями витирає сльози з очей.
– Пробачте, – каже він. – Не знаю, що зі мною…
– Це природно, – Пол виймає зі столу пачку серветок і простягає йому. – Такі події завжди викликають емоції. Адже йдеться не лише про саму картину.
– Минуло стільки часу. Втрата нашого Деґа була мені постійним нагадуванням про те, чого мій батько, бабуся й дідусь натерпілися в часи війни. І я не до кінця вірив, що ви… – його щоки спалахують. – Це неймовірно. Відшукати родину того чоловіка! Мені казали, що ви добре знаєте свою справу, але…
Пол хитає головою.
– Я лише виконую свою роботу.
Вони з Джейсоном дивляться на старого, який усе не зводить очей з фотографії картини. Здається, він навіть зменшився в розмірах, наче події останніх кількох десятиліть упали на нього всією своєю вагою. Та сама думка одночасно вражає обох.
– Усе гаразд, тату?
– Містере Новицькі?
Старий трохи випростується, наче щойно згадав про їхню присутність. Його рука лежить на фотографії.
Пол знову сідає за стіл, тримаючи ручку між пальцями двох рук.
– Отже. Стосовно повернення картини. Я можу порекомендувати вам компанію, що спеціалізується на перевезенні творів мистецтва. Потрібен транспортний засіб з високим рівнем захисту, клімат-контролем і пневматичною підвіскою. І ще я рекомендую застрахувати картину, перш ніж вона прибуде до вас. Зайве нагадувати, що така картина…
– У вас є зв’язки в аукціонному домі?
– Перепрошую?
Колір потроху повертається до обличчя містера Новицькі.
– У вас є зв’язки в якому-небудь аукціонному домі? Я нещодавно розмовляв з одним, але там зажадали втридорога. Двадцять відсотків, здається. Плюс податок. Це забагато.
– Ви… ви хочете оцінити її для страхування?
– Ні. Я хочу продати її. – Старий, не дивлячись, відкриває свій потертий шкіряний гаманець і вкладає туди фотографію. – Вочевидь, зараз найкращий час для продажу. Іноземці купують усе підряд… – він зневажливо змахує рукою.
Джейсон вражено дивиться на батька.
– Але, тату…
– Увесь цей процес коштував чимало. Нам треба сплачувати рахунки.
– Але ти казав…
Містер Новицькі відвертається від сина.
– Ви не пошукаєте їхні контакти для мене? Звісно ж, випишете мені рахунок за ваші послуги.
Десь зовні гримають вхідні двері, і від удару здригаються фасади прилеглих будівель. Пол чує, як у сусідньому офісі приглушено розмовляє по телефону Міріам. Він ковтає і намагається говорити рівним голосом.
– Я зроблю це.
Усі надовго замовкають. Нарешті старий підіймається з місця.
– Що ж, це дуже добра новина, – каже він і натягнуто посміхається. – Справді, дуже добра. Щиро вам дякую, містере Маккаферті.
– Нема за що, – каже він. А тоді встає й простягає руку на прощання.
Коли вони пішли, Пол Маккаферті знов опускається на стілець, закриває теку й заплющує очі.
– Не треба брати це близько до серця, – каже Джейні.
– Знаю. Я просто…
– Нас це не обходить. Ми тут лише для відновлення законності.
– Знаю. Але ж цей містер Новицькі весь час торочив про те, як його сім’я дорожила цією картиною, як вона символізує для нього все втрачене, і ось тепер…
– Забудь, Поле.
– У Департаменті цього ніколи не траплялося, – він встає і нервовими кроками міряє тісний кабінет Джейні. Нарешті він зупиняється біля вікна і визирає надвір. – Люди просто раділи, коли ми повертали їм їхній мотлох.
– Ти ж не хочеш назад до поліції.
– Звісно. Я лише кажу, що мене просто тіпає від кожної такої справи.
– Ну ж бо, ти щойно заробив нам гроші, розплутавши складний випадок, – я навіть не була впевнена, що ти впораєшся. А це також і гроші на твій переїзд, пам’ятаєш? Тож ми обоє маємо радіти. Ось. – Джейні підштовхнула до нього теку. – Це тебе трохи підбадьорить. Надійшло вчора ввечері. Виглядає зовсім нескладним.
Пол виймає документи. Жіночий портрет, зниклий після 1916 року, викрадення виявлено лише десять років тому в ході ревізії творчого доробку художника, здійсненої його живими нащадками. І тут же, на окремому аркуші – фото вищезгаданої картини, що сміливо красується на мінімалістичній стіні. Опублікована в глянцевому журналі кількарічної давнини.
– Перша світова війна?
– Термін давності тут явно не діє. Здається, все очевидно. З їхніх слів, вони мають свідчення, що картину вкрали німці під час війни і більше її ніколи ніхто не бачив. Кілька років тому хтось із членів родини відкриває старий глянцевий журнал і – вгадай, що бачить на центральному розвороті?
– Вони впевнені, що це оригінал?
– З неї ніколи не робили репродукцій.
Пол хитає головою. Ранкові події миттєво забуваються під стрімким напливом хвилювання.
– Ось і вона. Майже сто років по тому. Спокійно висить на стіні в якогось багатенького подружжя.
– У статті лише зазначено, що це в центральному Лондоні. У цьому «Ідеальному будинку» завжди так пишуть. Точної адреси не вказують, аби не заохочувати місцевих грабіжників. Та, гадаю, знайти буде неважко. Зрештою, там є прізвище власників.
Пол закриває теку. Перед його очима й досі стоять натягнута посмішка містера Новицькі та ошелешений погляд Джейсона – наче той уперше в житті бачить свого батька.
«Ви ж американець, так? – казав старий, уже коли вони були на порозі офісу. – Вам, мабуть, не зрозуміти».
Рука Джейні легко торкається його плеча.
– Як просуваються пошуки житла?
– Так собі. Усі гарні варіанти вже розібрали за готівку.
– Що ж, якщо хочеш трохи розвеселитися, ми можемо піти куди-небудь перекусити. Я не маю планів на вечір.
Пол змушує себе всміхнутися. Він намагається не зважати на те, як Джейні торкається свого волосся, на її майже болісну від надії посмішку. Він відступає.
– Я працюю допізна. Є кілька справ, з якими хочу розібратись. Але дякую. Завтра зранку відразу ж займуся новим випадком.
***
Лів повертається додому о п’ятій, приготувавши батькові їжу і пропилососивши нижній поверх будинку. Керолайн пилососила рідко, тож, коли вона закінчила, перські килимові доріжки виглядали помітно яскравішими. Навколо неї в місті вирує теплий літній день, скрізь лунає шум дорожнього руху, і міцний дизельний запах підіймається від гудронового шосе.
– Привіт, Френ, – вітається вона біля парадного входу.
Жінка у вовняній шапці, попри спеку натягнутій по самі брови, киває у відповідь. Вона порпається в одному з пластикових пакетів, яких має незлічену кількість, переплетених між собою або складених один в один. Жінка без кінця перебирає їх та розкладає по-новому. Сьогодні вона пересунула свої дві коробки, вкриті блакитним брезентом, до відносного прихистку біля дверей сторожа. Попередній сторож роками поблажливо ставився до Френ і навіть тимчасово зберігав у неї надіслані бандеролі. Новий же, розповідає вона, коли Лів приносить їй каву, постійно погрожує прогнати її. Мовляв, мешканці скаржаться, що вона псує вигляд цілого кварталу.
– У вас була гостя.
– Що? А, так. Коли вона пішла? – Лів згадує, що не залишила ані записки, ані ключів. Вона питає себе, чи слід зазирнути до ресторану пізніше, аби переконатися, що в Мо все гаразд. Але, не встигнувши так подумати, вона вже знає, що не піде. І навіть легшає на душі від думки, що дім чекає на неї мовчазним і порожнім.
Френ знизує плечима.
– Хочете випити? – питає Лів, відчиняючи двері.
– Чаю було б непогано, – каже Френ і додає: – Три шматочки цукру, будь ласка, – так наче Лів ніколи не робила цього раніше.
А тоді з виглядом особи, якій ще є чим зайнятись, окрім як стояти й патякати, жінка повертається до своїх пакетів.
***
Щойно відчинивши двері, вона відчуває запах диму. Біля скляного кавового столика на підлозі, схрестивши ноги, сидить Мо, однією рукою гортаючи книжку в м’якій палітурці, другою тримаючи цигарку над білим блюдцем.
– Привіт, – кидає вона, не підіймаючи очей.
Лів так і застигає з ключем у руці, дивлячись на неї.
– Я… я гадала, ти пішла. Френ сказала, що тебе вже немає.
– О. Ця леді внизу? Так і є. Я щойно повернулася.
– Повернулася звідки?
– З денної зміни.
– Ти працюєш у денну зміну?
– У будинку престарілих. Сподіваюсь, я не дуже турбувала тебе сьогодні вранці. Намагалася піти безшумно. Боялася, що, копирсаючись у шухлядах, можу ненароком розбудити тебе. Підйом о шостій убиває будь-яку гостинність.
– Ти копирсалася в шухлядах?
– Ти не лишила ключа.
Лів хмурить брови. Вона відчуває, що на пару кроків відстає в цій розмові. Мо відкладає книжку і повільно каже:
– Мені довелося провести невеличкі розкопки, доки я знайшла у твоєму столі запасний ключ.
– Ти лазила в мій стіл?
– Це перше місце, що спало мені на думку. – Мо перегортає сторінку. – Усе гаразд. Я поклала його назад.
І, зітхаючи, додає:
– Ти ж так любиш, коли все на своїх місцях.
Вона повертається до читання книжки – Девідової книжки, як зауважує подумки Лів, дивлячись на палітурку. Це добряче потертий «Вступ до сучасної архітектури» видавництва «Пінгвін», одна з його улюблених. Лів і досі пригадує, як він читав її, розлігшись на дивані. І їй до кольок нестерпно бачити цю книжку в чужих руках. Лів кладе сумку і йде на кухню.
Гранітні поверхні всипані крихтами. На столі стоять два кухлі з підсохлими всередині коричневими кільцями. Біля тостера лежить упаковка нарізаного білого хліба, сплюснута й напіввідкрита. Використаний чайний пакетик пристав до стінки раковини, а зі шматка масла стирчить ніж, наче з грудей мерця.
Хвилину Лів зволікає, а потім починає прибирати. Змахує рештки їжі до сміттєвого кошика, відправляє чашки й тарілки до посудомийної машини. Натискає кнопку, щоб розсунути стелю, і коли та вже повністю відкрита, за допомогою іншою кнопки відчиняє скляний дах, змахуючи руками, аби швидше позбутися запаху диму.
Обернувшись, вона бачить на порозі Мо.
– У будинку не можна палити. Просто не можна, – каже вона. Чомусь у її голосі прорізаються панічні нотки.
– О. Звісно. Я й не збагнула, що в тебе є тераса.
– Ні. На терасі теж не можна. Будь ласка. Просто не треба тут палити.
Мо кинула погляд на кухонні поверхні, які, наче одержима, терла Лів.
– Гей, я приберу там перед тим, як піду. Чесно.
– Нічого, все гаразд.
– Навряд чи, якщо ти так казишся. Слухай, припини. Я приберу свій безлад. Чесне слово.
Лів зупиняється. Вона розуміє, що перегнула палицю, але нічого не може з собою вдіяти. Їй просто хочеться, аби Мо пішла.
– Я маю віднести Френ чаю, – каже вона.
Прямуючи на перший поверх, Лів чує, як пульсує кров у скронях.
Коли вона повертається, все вже прибрано. По кухні безшумно рухається Мо.
– Я, мабуть, трохи лінива, щоб прибрати за собою одразу, – вибачається вона, коли входить Лів. – Усе це прибирання – за старими, за відвідувачами в ресторані… Коли робиш це постійно на роботі, мимоволі повстаєш проти цього вдома.
Лів намагається не заводитися через це «вдома». А тоді вона відчуває ще один запах, окрім диму. І помічає ввімкнену духовку.
Вона схиляється, зазираючи всередину, і бачить свій французький таріль для запікання, на поверхні якого скипає сирна маса.
– Я приготувала нам вечерю. Макаронна запіканка. Просто змішала те, що вдалося придбати в магазині на розі. Хвилин за десять буде готове. Я збиралася повечеряти пізніше, але якщо вже ти тут…
Лів навіть не може пригадати, коли востаннє вмикала духовку.
– О! – каже Мо і тягнеться по кухонні рукавиці. – І ще телефонували з муніципалітету.
– Що?
– Так. Казали щось про місцевий податок.
Лів відчуває, як засмоктало під грудьми.
– Я представилася тобою, тож вони розповіли мені, скільки ти заборгувала. Кругленька сума. – Мо простягає їй папірець із записаною цифрою.
Не встигає Лів заперечити, як Мо додає:
– Я мала переконатися, що вони не помилилися номером. Думала, може, вони тебе з кимось сплутали.
Лів приблизно здогадувалася, про яку суму йдеться, та все одно бачити її на папері стає справжнім потрясінням. Вона відчуває, як дивиться на неї незвично мовчазна Мо, і знає, що та здогадалася про все.
– Гей. Сідай-но. На повний шлунок усе завжди виглядає трохи краще.
Вона відчуває, як її саджають за стіл. А потім Мо відчиняє духовку, і кухнею розливається незвичний запах домашньої їжі.
– А як ні, то принаймні ми чудово побенкетуємо.
Їжа виявляється смачною. Лів з’їдає цілу тарілку і сидить, тримаючись обома руками за живіт і питаючи себе, чому її так здивувало, що Мо вміє готувати.
– Дякую, – каже вона Мо, яка наминає залишки власної порції. – Було дуже смачно. Не пам’ятаю, коли я востаннє стільки їла.
– Нема за що.
«А тепер ти маєш піти». Слова, що останні двадцять чотири години були в неї на язику, все ніяк не наважуються зірватись. Вона не хоче, аби Мо йшла просто зараз. Не хоче залишитися наодинці з цими людьми, що діймають її з приводу заборгованості, з останніми попередженнями й власними неконтрольованими думками. Вона відчуває раптову вдячність за те, що сьогодні ввечері їй буде з ким поговорити – не доведеться проживати цей день на самоті.
– Отже, Лів Вортінг. Те, що ти казала про покійного чоловіка…
Лів кладе ніж і виделку.
– Не будемо краще про це.
Вона відчуває, що Мо не зводить з неї очей.
– Гаразд. Жодних мертвих чоловіків. Тоді – як щодо хлопців?
– Хлопців?
– Після… Того-Кого-Не-Можна-Згадувати… було щось серйозне?
– Ні.
Мо бере з краю тарілки шматочок сиру.
– А безрозсудні оргії?
– Жодної.
Мо скидає голову.
– Так-таки жодної? І давно вже?
– Чотири роки, – бурмоче Лів.
Вона бреше. Була одна пригода три роки тому, після того як друзі (звичайно ж, із найкращих міркувань) наполягли, що вона має «рухатися далі». Наче Девід був якоюсь перепоною в неї на шляху. Аби зважитися на це, вона напилася майже до забуття, а потім ридала величезними огидними сльозами від почуттів горя, провини й відрази до самої себе. Той чоловік – вона навіть не могла пригадати його імені – ледь не зітхнув з полегшенням, коли вона сказала, що йде. Навіть тепер, згадуючи той випадок, вона відчуває холодний сором.
– За чотири роки – геть нічого? А тобі… скільки? Тридцять? Це щось на кшталт ритуального самоспалення? Що ж ти робиш, Вортінг? Бережеш себе для потойбічного життя з містером Покійником?
– Я Голстон. Лів Голстон. І… я просто… не зустріла нікого, з ким хотіла би… – Лів вирішує змінити напрямок розмови. – Гаразд, а як щодо тебе? Є який-небудь гарненький емо з суїцидальними схильностями? – захищаючись, вона автоматично переходить на в’їдливий тон.
Мо тягнеться до цигарок і одразу ж відсмикує руку.
– У мене все гаразд.
Лів чекає.
– У мене домовленість.
– Домовленість?
– З Раніком, сомельє. Раз на пару тижнів ми зустрічаємося для технічно повноцінного, але цілком бездушного сексу. Коли ми починали, він був зовсім ніякий, але тепер потроху набуває вправності, – Мо ковтає ще один шматочок сиру. – Та все одно він дивиться забагато порно. Таке завжди помічаєш.
– Жодних серйозних стосунків?
– Мої батьки припинили розмови про онуків десь на межі століть.
– О Боже. Ти нагадала мені: я обіцяла зателефонувати таткові.
Раптом у Лів виникає ідея. Вона встає й тягнеться до сумочки.
– Гей, що скажеш, якщо я зганяю до магазину й візьму пляшечку вина?
«Це буде чудово, – каже вона собі. – Потеревенимо про батьків і людей, яких я не пам’ятаю, і про коледж, і про роботи Мо, а я відволікатиму її від теми сексу, і, перш ніж я встигну озирнутися, настане завтра, і я знов почуватимусь удома як завжди, і до наступних роковин буде ще цілий рік».
Мо відсуває стілець.
– Я пас, – каже вона, вишкрябуючи тарілку. – Я маю перевдягтись – і знов у бій.
– У бій?
– Працювати.
Лів уже взялася за гаманець.
– Але ж… ти казала, що щойно повернулася звідти.
– З денної зміни. А тепер маю вирушати на вечірню. Десь хвилин за двадцять, – вона підбирає й сколює волосся. – Вимиєш посуд, гаразд? І нічого, якщо я знову візьму цей ключ?
Недовге відчуття блаженства після вечері миттєво зникає, лускає, наче мильна булька. Лів сидить за напівприбраним столом, слухаючи, як щось нерозбірливо наспівує Мо, як вона вмивається й чистить зуби в гостьовій ванній, як тихо причиняє за собою двері спальні.
Лів кричить нагору:
– Як гадаєш, вам сьогодні на вечір люди не потрібні? Я маю на увазі… я можу допомогти. Мабуть. Я впевнена, що впораюся з роботою офіціантки.
Відповіді немає.
– Я колись працювала в барі.
– Я теж. Допрацювалася до того, що кортіло всадити ніж комусь в око. Навіть більше, ніж у ресторанному залі.
Мо повертається до передпокою, вдягнена в чорну сорочку і шкіряну куртку, тримаючи під рукою згорнутий фартух.
– Побачимось пізніше, чувихо, – гукає вона на прощання. – Звісно, якщо мені не пощастить з Раніком.
І вона йде. Світ живих, що розкинувся внизу, знов затягує її до себе. І коли відлуння її голосу остаточно стихає, тиша Скляного будинку густою важкою пеленою огортає Лів, і з дедалі більшим відчуттям паніки вона розуміє, що її дім, її рай от-от зрадить її.
Розуміє, що не зможе провести цей вечір удома на самоті.
14
Ось кілька місць, де не слід випивати на самоті, якщо ви жінка.
1. «Базуказ»: колись тут був «Білий кінь», тихий паб на розі навпроти кав’ярні, повний продавлених оббитих плюшем лав і декору у вигляді мідних деталей кінської збруї. Роками непоновлювана вивіска наполовину потьмяніла через обсипану стару фарбу. Тепер же тут під неоновими вогнями – справжнісіньке кубло розпусти, куди ночами навідуються бізнесмени, а після півночі з дверей виходять дівки на високих платформах, із товстим шаром макіяжу на натягнутих обличчях, щоб випалити цигарку та вголос поскаржитися на свої чайові.
2. «У Діно»: місцевий винний бар, що протягом дев’яностих не мав відбою від клієнтів, переродився в запльовану, засмічену їдальню, де вдень збираються молоденькі матусі. Після восьмої вечора тут іноді проводяться серії експрес-побачень. Решту часу, окрім п’ятниць, вікна бару заввишки в цілу стіну відкривають очам відверто, жалюгідно порожню залу.
3. Будь-який зі старих пабів на задвірках по той бік ріки, куди невеличкими групками стягуються обурені життям місцеві мешканці – чоловіки, що курять самокрутки, вигулюють пітбулів із млявими очима й витріщаються на самотню даму в пабі, як мулла на жінку, що надумала розгулювати в бікіні.
4. Будь-який з нових набитих під зав’язку генделиків уздовж ріки, де повно молодших за тебе людей, здебільшого дружніх і сповнених веселощів, із наплічниками з емблемою «Епл-Мак» і в товстих чорних окулярах, – у такому товаристві почуватимешся навіть більш самотньо, ніж сидячи в чотирьох стінах.
Лів ненадовго замислюється про те, щоб узяти пляшечку вина й принести додому. Та щоразу, уявляючи, як сидить у цій порожній білій кімнаті сама, відчуває приплив ірраціонального страху. Телевізор дивитись вона не хоче, бо останні три роки показали, що в цей вечір слід чекати своєрідних жартів: буденна легка комедія до болю несподівано обернеться вбивством чоловіка, а передачу про живу природу буде перервано раптовою звісткою про чиюсь смерть. Вона не хоче весь вечір простояти перед картиною, пригадуючи той день, коли вони вдвох придбали її, і бачити в обличчі «Дівчини» любов і повноту життя, які колись відчувала сама. Не хоче знов перебирати їхні з Девідом фотографії, тужливо й безнадійно усвідомлюючи, що ніколи більше так не покохає. І знати, що, пам’ятаючи до дрібниць, як збираються зморшки навколо його очей або як тримає кухоль його рука, вона вже не може скласти його образ докупи.
