Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)
– Із задоволенням. Звертайся в будь-який час, – він ляскає розкритою долонею по сосновому столу. – І дай мені знати, як усе пройде! Побачення! Фантастика!
Лів дивиться на себе в дзеркало. Минуло три роки, відколи її тіло востаннє бачив чоловік, і чотири роки, відколи при цьому вона була достатньо тверезою, аби дбати про щось. Вона зробила все, що пропонувала Мо: повністю поголилася, лишивши кілька скромних волосків, почистила скрабом обличчя, нанесла на волосся кондиціонер. Вона перебрала всю білизну в комоді, доки не знайшла щось хоч трохи звабливе й не посіріле від часу. Вона пофарбувала нігті на ногах і надала форми нігтям на руках, вважаючи за краще скористатися пилкою, ніж щипцями.
Девід ніколи не переймався такими речами. Але Девіда більше немає.
Вона переглянула весь свій гардероб, перебравши купи чорних і сірих речей, скромних темних штанів і джемперів – речей, без сумніву, практичних. Нарешті Лів зупиняє свій вибір на спідниці-олівці та джемпері з V-подібним вирізом. До них добирається пара червоних туфель на високому підборі з бантиками-метеликами на носках. З часів покупки Лів узула їх лише раз, на чиєсь весілля. Але відтоді так і не викинула. Може, зараз вони й не в тренді, але з взуттям мужикуватої лесбіянки їх точно не сплутають.
– Вау! Поглянь лише на себе! – У дверях стоїть Мо в жакеті і з рюкзаком через плече, готова вирушати на зміну.
– Не занадто? – Вона з сумнівом роздивляється власну литку.
– Виглядаєш відпадно. Ти ж не в бабусиних панталонах, я сподіваюся?
Лів затримує подих.
– Ні, я не в бабусиних панталонах. Хоч я й не вважаю, що вся округа має поділяти мій вибір білизни.
– Тоді вперед, і спробуй нічого не ускладнювати. Я залишила тобі страву з курятини, як обіцяла, а ще є миска салату в холодильнику. Треба лише додати заправку. Сьогодні я заночую в Раніка, тож не плутатимусь у тебе під ногами. Увесь дім до твоїх послуг, – вона багатозначно всміхається Лів, а тоді прямує вниз по сходах.
Лів знов обертається до дзеркала. Звідти на неї дивиться жінка у спідниці з надмірним макіяжем. Вона проходиться кімнатою, почуваючись трохи невпевнено в незвичних туфлях і намагаючись зрозуміти, що саме її бентежить. Спідниця сидить ідеально. Біг надав її ніжкам привабливої точеної форми. Туфлі вносять чудовий кольоровий акцент у її вбрання. Білизна красива, та при цьому не вульгарна. Вона схрещує руки на грудях і сідає на край ліжка. За годину він буде тут.
Лів підіймає очі на «Дівчину, яку ти покинув». Я хочу виглядати так само, як ти, мовчки каже вона собі.
Уперше усмішка з портрету нічого їй не пропонує. Здається, дівчина навіть кепкує з неї.
Каже: «Жодного шансу».
На деякий час Лів заплющує очі. А тоді тягнеться до телефону і набирає повідомлення для Пола.
Плани змінилися. Нічого, якщо ми натомість підемо кудись випити?
***
– Значить, ти… терпіти не можеш готувати? Якби я знав, то прихопив би нам вечерю з собою.
Пол відкидається в кріслі, кидаючи погляд на компанію галасливих офісних працівників. Судячи з їхнього загалом нетверезого вигляду і грайливого настрою, вони провели тут увесь день. Пол не каже цього вголос, але його розважають жінки, які непевно тримаються на ногах, і чоловік-бухгалтер, що дрімає у кутку.
– Я… мені просто треба було вийти за межі квартири.
– О, так. Типове відчуття, коли працюєш удома. Я вже й забув, як це казить. Коли мій брат тільки-но переїхав сюди, він тижнями просиджував у мене, складаючи листи до потенційних роботодавців, і коли я повертався з роботи, він годину міг торохтіти без угаву.
– Ви разом приїхали з Америки?
– Він приїхав підтримати мене, коли я розлучався. Я тоді був трохи не в формі. А потім він просто не став повертатися.
Пол приїхав до Англії десять років тому. Його дружина-англійка почувалася глибоко нещасною, сумувала за домом, особливо коли Джейк був іще немовлям. Заради її щастя він покинув Управління поліції в Нью-Йорку.
– А коли ми приїхали сюди, то виявилося, що проблема не в місці проживання, а в нас. О, поглянь. Містер Синій Костюм збирається підкотити до дівчини з шикарним волоссям.
Лів пригублює напій.
– Це несправжнє волосся.
Він скоса поглядає на дівчину.
– Що? Та ти з мене жартуєш. Хіба це перука?
– Нарощене волосся. Це помітно.
– Для мене ні. А зараз ти скажеш, що груди в неї теж фальшиві?
– Ні, вони справжні. Це називається «квадробуб».
– «Квадробуб»?
– Бюстгальтер затісний. Тому здається, що в неї їх чотири.
Пол сміється так гучно, що починає задихатися. Він уже не пам’ятає, коли востаннє так веселився. Майже неохоче Лів усміхається у відповідь. Цього вечора вона почувається трохи дивно. Усі її реакції неначе гальмуються, і здається, що в її душі відбувається напружений внутрішній діалог.
Пол не втрачає контролю над собою.
– То що ми думаємо? – каже він, намагаючись розслабити її. – Чотиригруда дівчина піддасться на його залицяння?
– Хіба після ще одного келиха. Я не впевнена, що він насправді їй подобається.
– Еге ж. Розмовляючи з ним, вона постійно дивиться через його плече. Гадаю, їй подобається отой, у сірих черевиках.
– Жодній жінці не подобаються сірі черевики. Можеш мені повірити.
Він підіймає брову і відставляє свій напій.
– Ось бачиш. Саме тому чоловікам простіше розщеплювати молекули і вдиратися в чужі країни, ніж з’ясовувати, що коїться в головах у жінок.
– Пфф. Якщо пощастить, одного дня я покажу тобі інструкції з застосування.
Він дивиться на неї, і вона заливається рум’янцем, відчуваючи, що бовкнула зайве. Настає раптова, непояснювано незручна тиша. Вона дивиться на свій келих.
– Ти сумуєш за Нью-Йорком?
– Я люблю навідуватися туди. Коли приїжджаю додому, всі кепкують з мого акценту.
Здається, вона його ледве слухає.
– Не треба так хвилюватися, – каже він. – Справді. Я тут цілком щасливий.
– О. Ні. Пробач. Я не хотіла… – слова застигають на її губах. Повисає довге мовчання. А тоді вона підіймає на нього очі й починає говорити, торкаючись пальцем обідка свого келиха.
– Поле… Сьогодні ввечері я хотіла запросити тебе до себе. Хотіла, щоб ми… Але я… я просто… Це занадто швидко. Я не можу. Не можу зробити цього. Ось чому я скасувала вечерю.
Слова ллються самі собою. Дівчина червоніє до коренів волосся.
Він відкриває, потім закриває рота. Нахиляється вперед і тихо промовляє:
– Достатньо було просто сказати: «Я не дуже голодна».
Її очі розширюються, і вона схиляється над столом.
– О Боже. Я – жахлива кандидатура для побачення, так?
– Може, трохи більш відверта, ніж слід.
У неї виривається стогін.
– Пробач. Гадки не маю, що зі мною…
Він нахиляється до неї, легко торкається її руки. Він хоче прибрати з її обличчя цей стурбований вираз.
– Лів, – каже він рівним тоном, – ти мені подобаєшся. Я вважаю, що ти пречудова. Але я цілком і повністю розумію, що ти занадто довго жила у власному замкненому просторі. А я ні… Я не… – йому так само бракне слів. Здається, що час для подібної розмови ще не настав. І водночас глибоко в душі він бореться з власним розчаруванням. – О, чорт, як щодо повечеряти піцою? Тому що я помираю з голоду. Ходімо підкріпимося. Змусимо червоніти одне одного в іншому місці.
Він відчуває, як вона торкається його коліна своїм.
– Знаєш, у мене вдома є їжа.
Він вибухає сміхом. А тоді змовкає.
– Ну от. Тепер я справді не знаю, що сказати.
– Скажи: «Це буде чудово». А потім можеш додати: «Будь ласка, замовкни, Лів, доки ти все остаточно не ускладнила».
– Що ж, це буде чудово, – каже Пол. Він тримає її пальто і допомагає дівчині вдягтись, а тоді вони вдвох залишають паб.
Цього разу їхня прогулянка не минає в мовчанці. Невидимий бар’єр між ними впав – чи то від його слів, чи то від раптового полегшення, що оволодіває нею. Майже після кожної його репліки дівчина заливається сміхом. Оминаючи на своєму шляху купки туристів, задихаючись, вони сідають у таксі. І коли він опускається на заднє сидіння, притримуючи для неї дверцята, вона схиляється на його плече, вдихає його чистий чоловічий запах – і відчуває, що її голова йде обертом від такого несподіваного везіння.
Вони дістаються її кварталу, і він зі сміхом згадує подробиці їхньої зустрічі. Згадує Мо і її очевидну переконаність, що він – крадій сумочок.
– За тобою чотири фунти, – з серйозним обличчям заявляє він. – Мо казала, мені належить винагорода.
– Так, а ще Мо вважає цілком прийнятним підливати рідину для миття в напої відвідувачів, які їй не подобаються.
– Рідину для миття?
– І це змушує їх весь вечір бігати до туалету. Ось так вона вершить долі романтичних побачень у своєму ресторані. Краще тобі не знати, що вона робить із кавою тих, хто її по-справжньому бісить.
Він захоплено хитає головою.
– Мо ховає себе на цій роботі. Їй місце серед організованої злочинності.
Вони вибираються з таксі й заходять до приміщення колишнього складу. Повітря свіже, як завжди напередодні осені, холод пощипує шкіру. Вони поспішають до теплого задушливого фойє. Лів почувається трохи безглуздо. Якимось чином за минулі сорок вісім годин Пол Маккаферті припинив бути для неї звичайною людиною і перетворився на ідею, на річ. Став символом її повернення до життя. Надто значущим, як для нового знайомства.
Вона чує, як голос Мо нашіптує їй: «Вау, панночко. Ви забагато думаєте».
А потім, коли двері ліфта зачиняються за ними, вони змовкають. Із шумом і брязкотом кабіна повільно рушає вгору. Світло блимає, як завжди. Проминаючи другий поверх, вони чують далеке відлуння кроків на бетонних сходах і кілька тактів віолончельної мелодії з чиєїсь квартири.
Тут, у замкненому просторі, Лів гостро відчуває його присутність поряд, цитрусовий аромат його крему після гоління, вагу його руки на своїх плечах. Вона опускає погляд і раптом шкодує, що вбралася в цю незугарну спідницю, в це взуття з пласкими підборами. Хотіла б вона, щоб зараз на ній були туфлі з метеликами.
Піднявши очі, вона ловить на собі його погляд. Він уже не сміється. Вона бере його за руку, і він неквапно притягує дівчину на два кроки ближче до себе, схиляючись обличчям до неї – так, що їх розділяють якихось кілька дюймів. Але не цілує.
Погляд його блакитних очей повільно вивчає її обличчя: очі, вії, брови, губи – доки вона з подивом не відчуває, що вся на виду. Його дихання зігріває її шкіру, його губи такі близькі, що вона може торкнутись і ніжно прикусити їх.
Він усе не наважується поцілувати її.
Вона тремтить від знемоги.
– Ти не йдеш у мене з голови, – шепоче він.
– Приємно.
Він припадає носом до її носа. Краєчки їхніх губ торкаються одне одного. Вона відчуває вагу його тіла, і їй здається, що його ноги починають тремтіти.
– Так, приємно. Тобто ні, мені дуже страшно. Але це в доброму сенсі. Я… я гадаю, що…
– Годі слів, – шепоче він. Вона відчуває губами, як він промовляє ці слова, відчуває, як він кінчиками пальців проводить по її шиї ззаду – і втрачає дар мови.
І потім, уже на верхньому поверсі, вони цілуються. Він легко штовхає рукою двері ліфта, і вони випадають із кабіни, не випускаючи одне одного з обіймів. Потяг вирує між ними. Її рука прослизає під його сорочку на спині, вбираючи тепло його шкіри. Другою рукою вона обмацує стіну за собою, доки вдається відчинити двері.
Вони ввалюються в оселю. Не вмикаючи світла, вона відступає вглиб квартири, забувши про все, крім його губ на своїх губах, його рук навколо своєї талії. Вона так нестерпно бажає його, що її ноги підкошуються, і вона налітає спиною на стіну, чуючи, як він вилаявся собі під ніс.
– Тут, – шепоче вона. – Зараз.
Його тіло важкою масою притуляється до неї. Вони на кухні. Місяць нависає над скляним дахом, заливаючи приміщення холодним блакитним сяйвом. Щось небезпечне проникло до кімнати, щось темне, живе й привабливе на смак. Лише мить вона вагається, а тоді стягує через голову джемпер. Вона знову та, ким пам’ятає себе багато років тому, безстрашна, сповнена жаги. Вона розпрямляється, не відриваючи погляду від його очей, і починає розстібати на собі сорочку. Один, два, три – усі ґудзики розходяться, і сорочка зісковзує з її плечей, оголивши її до талії. Неприкрита шкіра напружується від дотику холодного повітря. Його погляд плавно опускається вздовж її тіла, і її подих пришвидшується. Усе навколо завмирає.
У кімнаті не чути жодного звуку, окрім їхнього дихання. Її наче магнітом притягує до нього. Вона подається вперед, відчуваючи всю силу й чарівність цього швидкоплинного моменту, і вони цілуються – тим цілунком, на який, здається, вона чекала роками і який у її уяві триває нескінченно. Вона вдихає запах його засобу після гоління, і її голова йде обертом, думки остаточно зникають. Вона вже не пам’ятає, де вони. Він м’яко відсторонюється, на його губах грає усмішка.
– Що? – Вона ціпеніє, не в змозі перевести подих.
– Ти, – він не може дібрати слів. Посмішка осяює її обличчя, і вона цілує його, цілує до забуття, доки запаморочений розум не вислизає крізь вуха, залишаючи тільки наполегливий, зростаючий гомін бажання. Тут. Зараз. Його руки стискають її, губи припадають до її ключиці. Її тягне до нього, дихання стає коротким і рвучким, серце шалено калатає. Чуття настільки загострені, що від самого дотику його пальців її проймає трепет. Їй хочеться сміятися від радощів. Він через голову зриває сорочку. Їхні поцілунки стають усе глибшими, нестерпними від знемоги. Він незграбно кладе її на кухонний стіл, і вона миттєво обвиває його ногами. Він нахиляється, задираючи на ній спідницю до талії, і вона вигинається назад, торкаючись шкірою холодного граніту, спрямовуючи погляд у скляну стелю й запустивши руки в його волосся. Віконниці навколо відчинені, і за прозорими стінами, наче за суцільним вікном, розкинулася ніч. А вона дивиться вгору, в пересипану зорями темряву, і краєм свідомості майже з торжеством помічає: «Я ще жива».
А потім вона заплющує очі й більше ні про що не думає.
– Лів? – Його голос гуркотом лунає в її вухах.
Він обіймає її. Жінка чує власне дихання.
– Лів?
Вона мимоволі здригається.
– З тобою все гаразд?
– Вибач. Так. Просто… минуло стільки часу.
Він нічого не відповідає, лише міцніше стискає її в обіймах. Знов настає тиша.
– Тобі не холодно?
Її подих вирівнюється, а тоді вона відповідає:
– Зовсім змерзла.
Він відпускає її і тягнеться по свою сорочку на підлозі, в яку повільно кутає дівчину. Крізь півтемряву вони дивляться одне на одного.
– Що ж… це було… – вона намагається сказати щось безтурботне й дотепне. Але не може. Усі її відчуття немов заклякли. Вона боїться відпустити його, наче він – той єдиний якір, що тримає її на землі.
І все ж реальний світ вривається в її думки. Знизу долинають звуки дорожнього руху – мабуть, занадто гучні. Вона відчуває холодну плитку під своєю босою ногою. Здається, вона загубила туфлю.
– Думаю, ми залишили парадні двері відчиненими, – каже вона і кидає погляд крізь коридор.
– Гм… Забудь про туфлю. Ти в курсі, що в тебе даху немає?
Вона дивиться вгору. Не може згадати, щоб відчиняла його. Мабуть, випадково натиснула кнопку, коли вони вдвох ввалилися на кухню. Осіннє повітря огортає їх, від чого все тіло вкривається гусячою шкірою – немов лише тепер збагнувши, що сталося. Чорний светр Мо висить на спинці стільця, мов розгорнені крила яструба.
– Стривай-но, – каже вона. Потім, м’яко ступаючи через кухню, натискає кнопку і прислухається до шуму панелей даху, що змикаються над головою. Пол вражено дивиться на величезний скляний дах, потім знову на неї, а потім повільно обертається навколо себе, даючи очам звикнути до тьмяного світла, що сповнює кімнату.
– Що ж, це… Це не те, чого я очікував.
– Чому? На що ти очікував?
– Не знаю… Усі ці розмови про твій борг… – він знов кидає погляд на прозору стелю. – Думав побачити маленьку квартирку, в якій панує безлад. На кшталт моєї. А це щось…
– Будинок Девіда. Він його збудував.
Щось промайнуло у виразі його обличчя.
– Що? Завеликий?
– Ні, – Пол обводить поглядом вітальню й шумно видихає. – Маєш повне право. Схоже, він… гм… неабиякий хлопець.
Лів наливає їм обом по склянці води, намагаючись подолати збентеження, доки вони вдягаються. Чоловік допомагає їй, тримаючи сорочку. Вони дивляться одне на одного, ледь не пирскаючи зо сміху. Тепер, коли обоє вдягнуті, їх раптом охоплює дивна сором’язливість.
– Отже… що тепер? Тобі потрібно трохи особистого простору? – питає він і одразу додає: – Мушу попередити: якщо хочеш, аби я пішов, доведеться зачекати, доки мої ноги перестануть тремтіти.
Вона дивиться на Пола Маккаферті, на його фігуру та обличчя, що вже стали близькі їй до самих кісток. Вона не хоче, аби він ішов. Хоче лежати поряд із ним, у його обіймах, поклавши голову йому на груди. Хоче прокинутися без миттєвого страшного імпульсу – тікати від власних думок. Ім’я Девіда сумнівом лунає в її душі, але Лів пересилює вагання. Настав час жити теперішнім життям. Вона більше, ніж дівчина, яку покинув Девід.
Вона не вмикає світла. Просто бере Пола за руку і веде крізь темряву будинку нагору, до своєї спальні.
Вони не сплять. Години минають у радісному, напівсвідомому сплетінні рук, ніг і ледь чутних голосів. Лів уже й забула, що за незрівнянна насолода – огорнутися навколо тіла, від якого не можеш відірватися. Відчуття такі, ніби щойно отримала додатковий заряд сил, виборола нове місце під сонцем.
О шостій годині холодний електричний світанковий спалах починає вкрадатися до кімнати.
– Це місце просто фантастичне, – шепоче він, визираючи крізь вікно.
Їхні ноги переплетені, її шкіра ще зберігає відчуття його поцілунків. Вона почувається сп’янілою від щастя.
– Це так. Хоча, власне, я не можу собі дозволити лишитися тут, – крізь півтемряву вона вдивляється в його обличчя. – У моїх фінансах зараз повний жах. Мені казали, що треба продавати будинок.
– Але ти не хочеш.
– Це буде… наче зрада.
– Що ж, я розумію, чому ти не хочеш їхати звідси, – каже він. – Тут гарно. І так тихо, – він знову дивиться вгору. – Вау. Сама тільки можливість знести дах, щойно тобі заманеться…
Вона трохи вивільняється з його обіймів – лише настільки, щоб повернути обличчя до довгого вікна. Її голова продовжує спочивати на згині його плеча.
– Іноді вранці я люблю дивитися, як пливуть баржі в напрямку Тауерського мосту. Глянь-но. Якщо світла вдосталь, ріка ніби струмує золотом.
– Струмує золотом, ага?
Вони замовкають. Кімната тим часом делікатно наповнюється світлом. Вона дивиться вздовж ріки, спостерігаючи, як та потроху осяюється світлом, наче нить у її майбутнє.
«Усе гаразд? – питає вона себе. – Чи дозволено мені бути настільки ж щасливою знову?»
Пол так довго мовчить, що вона думає, чи не заснув він нарешті. Та, озирнувшись, вона бачить його погляд, прикутий до стіни навпроти. Він дивиться на «Дівчину, яку ти покинув», чиї контури ледь проступають у світанковому присмерку. Жінка перевертається на бік і не зводить із нього очей. У кімнаті стає світліше, а він усе не відриває непорушного погляду від картини.
«Він розуміє її», – думає Лів. І припливає почуття – безсумнівна щира радість.
– Подобається?
Він ніби не чує.
Вона знову пригортається до нього, припавши обличчям до його плеча.
– За кілька хвилин її кольори буде видно чіткіше. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув». Чи принаймні ми… я… гадаю, що вона так називається. Так написано чорнилом на звороті рами. Вона… моя улюблена річ у цьому будинку. А якщо чесно, то в цілому світі, – вона робить паузу. – Девід подарував мені її в наш медовий місяць.
Пол мовчить. Вона проводить пальчиком угору по його руці.
– Знаю, звучить безглуздо, але після його смерті я не хотіла ні в чому брати участі. Тижнями просиджувала тут, нагорі. Я… я не хотіла бачити інших людей. І навіть коли було по-справжньому тяжко, я знаходила щось у виразі її обличчя… Це було єдине обличчя, яке я могла бачити поряд. Вона була для мене як нагадування, що я витримаю, – Лів глибоко зітхає. – А потім, коли з’явився ти, я збагнула, що вона нагадувала мені ще про дещо. Про дівчину, якою я колись була. Яка не переймалася щомиті. Яка вміла розважатися і просто… робила щось. Дівчину, якою я прагну стати знов.
Він продовжує мовчати.
Уже забагато сказано. Єдине, чого вона бажає тепер, – це щоб Пол притулився до неї обличчям. Відчути на собі тягар його тіла.
Але він не промовляє ні слова. Лів чекає хвилину, а потім каже, аби лише порушити тишу:
– Мабуть, це звучить як дурість… бути настільки прив’язаною до картини…
Коли він повертає до неї обличчя, вона бачить на ньому дивний, напружений і застиглий вираз. Навіть присмерк цього не приховує. Він ковтає клубок у горлі.
– Лів… як тебе звати?
Вона робить невдоволене обличчя.
– Лів. Ти ж зна…
– Ні. Твоє прізвище.
Вона кліпає очима.
– Голстон. Моє прізвище Голстон. О. Здається, ми ніколи…
Вона не може збагнути, куди веде ця розмова. Вона хоче відволікти його від картини. І раптом розуміє, що блаженний настрій випарувався і його місце посіло якесь дивне відчуття. Коханці лежать поряд у мовчанні, яке стає все більш гнітючим.
Він підносить руку до голови.
– Гм… Лів? Нічого, якщо я піду? Я… маю деякі справи по роботі, які треба владнати.
Їй наче подих перехоплює. Знадобилася мить, щоб повернути собі дар мови, і коли вона заговорює, її голос лунає високо, немов чужий.
– О шостій ранку?
– Так. Вибач.
– О, – вона знову моргає. – Так. Добре.
Він вибирається з ліжка й починає вдягатися. Наче в тумані вона дивиться, як він натягує й застібає штани, з яким лютим завзяттям одягає сорочку. Одягнувшись, він обертається і після секундного вагання нахиляється й недбало цілує її в щоку. Мимоволі вона натягує ковдру до підборіддя.
– Ти впевнений, що не хочеш поснідати?
– Ні. Я… мені дуже шкода, – уже не посміхаючись, каже він.
– Гаразд.
Він усе ніяк не піде. Гірке відчуття образи, наче отрута, розливається її венами.
Уже стоячи на порозі, він ледь наважується глянути їй в обличчя. Лише хитає головою, наче намагаючись відігнати нав’язливу муху.
– Гм… Послухай. Я… я тобі зателефоную.
– Гаразд, – вона намагається говорити незасмученим голосом. – Будь-коли.
І коли за ним зачиняються двері, вона подається вперед:
– Успіхів тобі на роботі…
Не вірячи власним очам, вона дивиться туди, де він щойно був, і її фальшиво бадьорі слова луною розходяться в мовчазному будинку. І в крихітне віконце, яке зумів відчинити в її душі Пол Маккаферті, потроху заповзає порожнеча.
17
В офісі, як він і очікував, немає ні душі. Він поштовхом розчиняє перед собою двері. Старі флуоресцентні лампи під стелею моргають, прокидаючись до життя, а він прямує до свого кабінету. Опинившись у себе, він починає ритися в купах файлів і тек на своєму столі, не звертаючи уваги на папери, що розлітаються по підлозі, – аж доки знаходить те, що шукав. Потім він запалює настільну лампу і кладе перед собою ксерокопію журнальної статті, розгладжуючи долонями.
– Тільки б мені помилитися, – шепоче він. – Будь ласка, нехай це все виявиться помилкою.
Стіну Скляного будинку видно лише частково, адже зображення картини збільшене майже до розміру А4. І картина, безпомилково, «Дівчина, яку ти покинув». Праворуч від неї – те саме вікно заввишки в стіну, що показувала йому Лів, з якого відкривається вид аж на Тілбері.
Він пробігає очима уривок тексту.
Голстон спроектував цю кімнату таким чином, щоб мешканці прокидалися від сонячного світла. «Спочатку я вирішив обладнати вікна системою екранів, з огляду на тривалість денного часу влітку, — каже він. — Та, як з’ясувалося на практиці, прокидаючись природним чином, ми втомлюємося менше. Тож я так ніколи й не мусив скористатися ними».
Просто за дверима спальні майстра в японському стилі…
На цьому уривок-ксерокопія закінчується. Якусь мить Пол дивиться на нього, потім розвертається до свого комп’ютера і в пошуковій системі набирає: «ДЕВІД ГОЛСТОН». Нетерпляче вистукує пальцями по столу, чекаючи на появу результатів.
Учора було вшановано пам’ять архітектора-модерніста Девіда Голстона, який раптово помер у Лісабоні у віці 38 років. За попередніми даними, причиною смерті стала не виявлена раніше серцева недостатність. Повідомляють, що місцева поліція не вважає його смерть підозрілою.
Його 26-річна дружина Олівія Голстон, яка прожила з ним у шлюбі чотири роки і була поряд на момент смерті, наразі перебуває в родинному колі, що намагається втішити її. Працівник британського консульства в Лісабоні закликав дати родині оплакати покійного без втручання сторонніх осіб.
Смерть обірвала блискавичну кар’єру архітектора, відомого новаторським використанням скла. Учора колеги-архітектори вишикувалися в чергу, щоб віддати шану…
Пол повільно відкинувся в кріслі. Він пробігає очима решту статті, а потім перечитує лист, що надійшов від адвокатів родини Лефеврів.
…цілком недвозначна справа, яка навряд чи забере багато часу, з огляду на обставини… викрадена з готелю в місті Сент-Перонна приблизно в 1917 році, невдовзі після того, як дружину художника було заарештовано окупаційною німецькою армією…
Ми сподіваємося, що ТПП зможе довести цю справу до швидкого розв’язання, яке задовольнить усі сторони. Бюджетом передбачено певний грошовий резерв для компенсації теперішнім власникам, але цю суму не порівняти з орієнтовною вартістю картини на аукціоні.
Він готовий закластися на будь-які гроші, що вона не знає, чия це картина. Він чує її голос, збентежений і водночас власницький: «Вона моя улюблена річ у цьому будинку. А якщо чесно, то в цілому світі».
Пол безвільно роняє голову, затуляючи обличчя долонями. Так він сидить, аж доки починає дзвонити робочий телефон.
Сонце сходить над рівнинами східного Лондона, заливаючи спальню блідо-золотим світлом. Стіни швидко займаються сяйвом, майже сліпучі промені відбиваються в білих поверхнях – іншого дня Лів зі стогоном заплющила б очі й сховала голову під ковдру. Але вона нерухомо лежить на велетенському ліжку, з широкою подушкою під шиєю, і застиглими порожніми очима дивиться в ранкове небо.
Усе виявилось однією суцільною помилкою.
Вона ще бачить перед собою його обличчя, чує його бездоганно коректну відмовку, з якою він покидав її. «Нічого, якщо я піду?»
Вона лежала майже дві години, стискаючи в руці мобільний телефон і розмірковуючи, чи не надіслати йому коротке повідомлення.
«У тебе все гаразд? Ти так раптово…»
«Пробач, якщо я забагато патякала про Девіда. Мені важко постійно пам’ятати, що не кожен…»
«Дуже приємно було побачитися з тобою вчора ввечері. Сподіваюся, твоя завантаженість не триватиме довго. Якщо ти вільний у неділю, то я…»
«Що я зробила не так?»
Жодне з повідомлень вона не надсилає. Подумки знов і знов повертається до різних етапів їхньої розмови, методично прокручуючи в голові кожну фразу, кожне речення – наче археолог, який перебирає кістки. Може, ось тоді він змінив свою думку про неї? Може, вона зробила щось не те? Якийсь сексуальний пунктик, про який вона не знала? Чи, може, саме перебування в Скляному будинку так на нього подіяло? Будинок, у якому не збереглося жодних Девідових речей, а проте настільки відчутно зберігався його характер, ніби сам портрет Девіда був скрізь, мов напис на скелі? Може, вона взагалі неправильно зрозуміла Пола? Щоразу як вона замислюється над своїми уявними хибами, її шлунок стискається від тривоги.
«Він сподобався мені, – думає вона. – Він мені справді сподобався».
Потім, знаючи, що сон уже не прийде, вона вибирається з ліжка і спускається на кухню. Вона почувається цілком спустошеною, у втомлені очі ніби сипонули піску. Зваривши собі кави, вона сидить за кухонним столом і дмухає на неї, аж тут парадні двері відчиняються.
– Забула свою перепустку. А без неї о цій годині до будинку престарілих не потрапиш. Вибач – я хотіла нишком пробратися до помешкання, не потурбувавши тебе.
Мо зупиняється й роззирається навколо, ніби шукаючи когось.
– То… що? Ти його з’їла?
– Він пішов додому.
Мо відчиняє шафу і починає ритися в кишенях своєї запасної куртки. Нарешті вона знаходить перепустку і ховає її.
– Знаєш, тобі треба зав’язувати з цим. Чотири роки – це вже забагато, щоб не…
– Я не хотіла, щоб він пішов. – Лів ковтає клубок, що підступив до горла. – Але він утік зі швидкістю блискавки.
Мо сміється і різко замовкає, щойно до неї доходить, що Лів не жартує.
– Він просто вибіг зі спальні, – їй байдуже, наскільки драматично це звучить: гірше, ніж зараз, їй уже не буде.
– До чи після того, як ти його завалила?
Лів робить ще ковток.
– Вгадай.
– О, чорт. Усе було настільки погано?
– Ні, все було фантастично. Ну, принаймні я так думала. Утім останнім часом мені просто не було з чим порівнювати.
Мо озирається, ніби шукаючи розгадку.
– Ти ж прибрала всі фотографії Девіда, так?
– Звичайно, прибрала.
– І в, так би мовити, вирішальний момент не називала його імені?
– Ні, – вона пригадує, як Пол обіймав її. – Я казала йому, що він змінив мою думку про саму себе.
Мо сумно хитає головою.
– О, Лів. Справи кепські. Ти щойно напоролася на Отруйного холостяка.
– Що?
– Такий собі ідеальний чоловік. Чесний, уважний, дбайливий. Тримається молодцем, доки не збагне, що ти теж до нього небайдужа. А тоді тікає світ за очі. Він, як криптоніт[56]56
Вигадана кристалічна речовина з коміксів і фільмів про Супермена. Має різні магічні властивості залежно від кольору. Мо має на увазі, вочевидь, червоний криптоніт, який вивільняє почуття й таємні бажання.
[Закрыть], притягує до себе певний тип самотніх, вразливих жінок. Таких, як ти, – Мо супить брови. – Одначе ти мене здивувала. Чесно, я не думала, що він з таких.
Лів кидає погляд на свою чашку. А тоді каже з легким відтінком виправдання:
– Можливо, це тому, що я трохи розповіла про Девіда. Коли показувала картину.
Очі Мо розширюються, і вона підіймає погляд до небес.
– Ну, я подумала, що можу бути в усьому відвертою. Він і так знає, що я пережила. І його начебто все влаштовувало.
Вона чує, як надтріснуто звучить її голос.
Мо встає й рушає до хлібниці. Вийнявши звідти шматочок хліба, вона складає його вдвоє й відкушує.
– Лів… не можна бути відвертою стосовно інших чоловіків. Жоден чоловік не бажає чути про те, яким фантастичним був його попередник, хай навіть мертвий. Ти б ще хвалебну промову виголосила під назвою «Грандіозні пеніси, які мені зустрічалися».
– Я не можу вдавати, що Девіда не було в моєму минулому.
– Звісно, але він не повинен бути для тебе ще й теперішнім, – і, впіймавши розлючений погляд Лів, Мо продовжує: – Сказати тобі правду? Ти наче в замкненому колі. У мене таке враження, що навіть коли ти не згадуєш Девіда, тебе так і тягне про нього поговорити.
Лише кілька тижнів тому це було би правдою. Але не тепер. Лів прагне рухатися далі. І хотіла робити це разом із Полом.
– Що ж. Тепер це вже неважливо, хіба не так? Я все зіпсувала. Не думаю, що він колись повернеться, – вона робить іще ковток кави. Гарячий напій обпікає їй язик. – Безглуздо було з мого боку на щось сподіватися.
