Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)
Дівчата обходять навколо крісла і стають перед ним. Мо схиляється, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Одразу ж почувається як удома, думає Лів. Наче ці люди для неї свої.
– Bonjour, – каже Мо і відрекомендовує їх обох. Вони тиснуть руки, і Лів пропонує старому печиво. З хвилину він роздивляється коробку, потім постукує по кришці. Лів відкриває пакунок і дістає печиво. Він жестом просить її пригоститися першою, а коли вона відмовляється, неквапно вибирає одне і чекає.
– Можливо, треба покласти печиво йому до рота, – шепоче Мо.
Лів вагається, а тоді пропонує зробити це. Бессетт відкриває рота, мов пташеня, а потім закриває його та заплющує очі, дозволяючи собі насолодитися смаком.
– Скажи йому, що ми хотіли б поставити кілька запитань щодо родини Едуарда Лефевра.
Бессетт слухає й шумно зітхає.
– Ви знали Едуарда Лефевра? – Вона чекає, доки Мо перекладе.
– Я ніколи не зустрічав його. – Голос старого тече повільно, наче самі слова вимагають від нього зусиль.
– Але ваш батько, Орельєн, знав його?
– Мій батько бачився з ним кілька разів.
– Ваш батько мешкав у Сент-Перонні?
– Уся моя родина жила в Сент-Перонні, доки мені не виповнилося одинадцять. Тітка Елен – у готелі, а батько – над тютюновою крамницею.
– Учора ввечері ми були в готелі, – каже Лів. Але він її ніби не чує. Тоді вона розгортає фоторепродукцію. – Ваш батько ніколи не згадував про цю картину?
Він пильно дивиться на дівчину на картині.
– Вочевидь, вона зберігалася в «Червоному півні», але потім зникла. Ми намагаємося довідатися більше про цю історію.
– Софі, – нарешті каже він.
– Так, – Лів енергійно киває. – Софі.
Вона відчуває легкий приплив хвилювання.
Його погляд – на портреті. Неможливо щось прочитати в його запалих вогких очах, у яких застигли радощі й негоди всіх прожитих років. Він моргає, зморшкуваті повіки неквапно опускаються – це наче спостерігати за дивною доісторичною істотою. Нарешті він підіймає голову.
– Я не можу вам сказати. Розмови про неї в нас ніколи не схвалювалися.
Лів кидає швидкий погляд на Мо.
– Що?
– Ім’я Софі… в нашому домі не промовляли.
Лів здивовано кліпає очима.
– Але… але вона ж була вашою тіткою, так? Вона була одружена з великим художником.
– Мій батько ніколи не говорив про неї.
– Я не розумію.
– Не все, що відбувається в родині, можна пояснити.
У кімнаті повисає тиша. Мо виглядає збентеженою. Лів намагається змінити тему.
– Тож… ви багато знаєте про месьє Лефевра?
– Ні. Але я володів двома його картинами. Коли зникла Софі, паризький торгівець надіслав до готелю кілька полотен – незадовго до мого народження. Оскільки Софі вже не було, Елен лишила два з них собі, а ще два віддала моєму батькові. Він казав їй, що не хоче цих картин, та коли він помер, я знайшов їх у нас на горищі. І був дуже здивований, дізнавшись, скільки вони коштують. Одну я подарував доньці, вона живе в Нанті. Іншу продав кілька років тому. За її рахунок тут і мешкаю. Це… гарне місце. Тож, гадаю, мої стосунки з тітонькою Софі все ж склалися добре, незважаючи ні на що.
Вираз його обличчя одразу м’якшає.
Лів нахиляється вперед.
– Незважаючи ні на що?
Неможливо збагнути, що криється за цим виразом обличчя. Лів квапливо гадає, чи, бува, він не задрімав. Але тут він починає говорити знову.
– У Сент-Перонні казали… ходили чутки… що моя тітка була заодно з німцями. Ось чому мій батько казав, що ми не повинні говорити про неї. Легше було поводитись так, наче її не існувало. Ані тітка Елен, ані мій батько ніколи не говорили про неї, доки я не підріс.
– Заодно з німцями? Тобто шпигунка?
Він зволікає, перш ніж відповісти.
– Ні. Начебто її стосунки з німецькими окупантами були… некоректними, – він піднімає погляд на двох жінок. – Це дуже болісна тема для нашої родини. Якщо ви не жили в ті часи, якщо ваша родина не походить із маленького містечка, вам не зрозуміти, як велося нам. Жодних листів, жодних портретів, жодних фотографій. Відколи її забрали, вона для мого батька більше не існувала. Він… – старий зітхає, – не вмів пробачати. На жаль, решта її родини теж вирішила стерти її з нашої пам’яті.
– Навіть її сестра?
– Навіть Елен.
Лів приголомшена. Довгий час вона вважала Софі улюбленицею долі, дивлячись на її переможне обличчя – обличчя жінки, обожнюваної своїм чоловіком. І тепер щосили намагається узгодити свою уявну Софі з образом нелюбої, всіма відкинутої жінки.
У довгому виснаженому диханні старого чути безмежний біль. Лів раптом відчуває провину за те, що змусила його пережити все це заново.
– Пробачте, – каже вона, не знаючи, що тут можна додати. Тепер їй зрозуміло, що тут вони нічого не отримають. Не дивно, що Пол Маккаферті не завдав собі клопоту приїхати сюди.
Мовчання затягується. Мо потайки з’їдає одне печиво. Коли Лів підіймає очі, то помічає, що старий невідривно дивиться на неї.
– Дякую, що зустрілися з нами, месьє, – вона торкається його плеча. – Мені важко ототожнити жінку, яку ви змальовуєте, з жінкою, яку я бачу. У мене… її портрет. Я завжди любила його.
Старий трохи підіймає голову. І, поки Мо перекладає, не зводить погляду з Лів.
– Я справді вважала, що так виглядає жінка, яка не сумнівається, що її люблять. У ній відчувалося піднесення.
У дверях з’являється доглядальниця. З-за її спини нетерпляче зазирає помічниця з візком. Кімнатою розливається запах їжі.
Лів устає, щоб піти. Але в цю мить Бессетт підіймає руку.
– Стривайте, – каже він і вказує пальцем на книжкову полицю. – Ота, з червоною обкладинкою.
Лів проводить пальцем уздовж корінців, доки він киває. А тоді дістає з полиці потріпану теку.
– Це папери моєї тітки Софі, її листування. Там трохи про стосунки з Едуардом Лефевром, деякі записи, знайдені схованими поблизу її кімнати. Жодних згадок про картину, як я пам’ятаю. Але це може допомогти вам краще зрозуміти її. У той час, коли її ім’я було заплямоване, ці записи розкрили мені її… як людину. Прекрасну людину.
Лів обережно розгортає теку. Усередині – поштові листівки, крихкі листи, невеличкі малюнки. Бачить підпис, вигадливим почерком виведений на шматочку ламкого паперу: «Софі». Подих завмирає у неї в горлі.
– Я знайшов це в батькових речах після його смерті. Він казав Елен, що спалив це, все спалив. Вона так і пішла в могилу, переконана, що останню згадку про Софі знищено. Отакою людиною він був.
Лів не може відірватися від паперів.
– Я зроблю з них копії й відразу ж надішлю вам, – затинаючись, каже вона.
Та старий категорично змахує рукою.
– Яка мені з них користь? Я більше не можу читати.
– Месьє… мушу спитати. Я не розумію. Напевне ж, родина Лефеврів хотіла побачити все це.
– Так.
Вони з Мо перезирнулися.
– Тоді чому ви не віддали цього їм?
Наче поволока застеляє його очі.
– Це було вперше, коли вони приходили до мене. Що я знаю про картину? Чи маю я щось, що могло б їм допомогти? Питання, питання… – він хитає головою й підвищує голос. – Раніше вони ніколи не турбувалися про Софі. То чому вони мають тепер наживатися за її рахунок? Родина Едуарда дбає лише про себе. Їм би все гроші, гроші, гроші. Я був би радий, якби вони програли свою справу.
Його обличчя набуває впертого виразу. Очевидно, що розмову скінчено. Доглядальниця маячить у дверях, мовчки вказуючи на годинник. Лів розуміє, що вони вже перевищують межі гостинності, але має поставити ще одне питання. Вона тягнеться по своє пальто.
– Месьє… вам що-небудь відомо, що сталося з вашою тіткою Софі після того, як вона покинула готель? Ви коли-небудь дізналися про це?
Він опускає погляд на її зображення, кладе руку зверху. І тяжко, наче з самих глибин душі, зітхає.
– Її заарештували німці й відправили до таборів. І, як часто бувало в таких випадках, відтоді моя родина ніколи більше її не бачила і про неї не чула.
23
1917 рік
Вантажівка для худоби з завиваннями підстрибувала на вкритій ямами дорозі, де-не-де звертаючи на трав’янисте узбіччя, намагаючись об’їхати найбільші з ям. Дрібний дощ приглушував звуки і перетворював ґрунт на багнюку, в якій в’язнули, обертаючись, колеса. Двигун обурено ревів, підкидаючи вгору грудки землі, доки колеса щосили вгризалися в розмиту дорогу.
Після двох років безвилазного перебування в нашому тихому містечку я була глибоко вражена тим життям і тією руїною, що лежали за його межами. Варто було від’їхати лише на кілька миль від Сент-Перонни – і вже неможливо було впізнати цілі села та міста. Після артилерійських обстрілів від них лишилися самі спогади. Колишні крамниці й житла перетворилися на купи уламків і сірого каміння, серед яких зяяли вирви, наповнені водою, – судячи з зелених водоростей і ряски, утворилися вони вже давно. Місцеві мешканці проводжали нас мовчазними поглядами. Проїхавши крізь три міста, я так і не змогла визначити, де ми, але потроху почала усвідомлювати масштаб трагедії, що розігралася навколо нас за останні кілька років.
Крізь брезентову запону я видивлялася назовні, спостерігаючи, як повз машину колонами проїздять солдати верхи на худющих конях, як люди з посірілими обличчями в брудній мокрій формі тягнуть ноші, як, хитаючись, їдуть вантажівки, з котрих бездонними порожніми очима визирають зморені обличчя.
Часом водій зупиняв машину і перемовлявся з іншим водієм. Як би я хотіла хоч трохи знати німецьку, щоб мати уявлення, куди мене везуть. Як завжди в дощову погоду, тіні майже не проглядали, та мені здалося, що ми рухаємось на південний схід. У напрямку Арденн, сказала я собі, намагаючись дихати рівно. Тваринний страх душив мене зсередини, і я вирішила, що єдиний спосіб його вгамувати – переконувати себе, що я прямую на зустріч із Едуардом.
Насправді ж я була німа від страху. Якби в ті перші кілька годин у кузові вантажівки мене спитали про щось, я не змогла би зв’язати й двох слів. Різкі голоси моїх співгромадян досі лунали у мене у вухах, перед очима стояв вираз огиди на обличчі брата. У роті пересохло від гіркого усвідомлення всього, що тільки-но сталося. Я бачила сестру, чиє обличчя викривлене горем, відчувала маленькі рученята Едіт, що відчайдушно чіпляються за мене, намагаючись не відпустити. У такі моменти мій страх ставав настільки сильним, що я, мабуть, поводилася не дуже гідно. Страх наростав хвилями, змушуючи ноги тремтіти, а зуби цокотіти. А потім, оглядаючи зруйновані міста, я бачила, наскільки жахливіші нещастя вже сталися навколо. І тоді я наказувала собі заспокоїтись: усе це – лише необхідний етап мого повернення до Едуарда. Це те, про що я просила сама. Я повинна не втрачати віри.
За годину по тому, як ми виїхали з Сент-Перонни, охоронець навпроти мене склав руки, відкинув голову до стінки й задрімав. Вочевидь, він вирішив, що я не становлю жодної загрози. Чи, може, настільки втомився, що не зміг опиратися дрімотному колисанню автівки. І коли страх, наче хижий звір, став підкрадатися до мене знову, я заплющила очі, стиснула руки поверх сумки і стала думати про чоловіка…
***
Едуард усміхався до себе.
– Що? – я обвила руками його шию, відчуваючи шкірою кожне його слово.
– Я згадую, як минулого вечора ти ганяла месьє Фаража біля барної стійки.
Наші борги занадто зросли. Я тягала Едуарда по барах кварталу Піґаль, вимагаючи гроші в усіх, хто йому винен, відмовляючись іти, доки нам не заплатять. Фараж платити не схотів, а потім ще й образив мене, від чого Едуард, зазвичай не швидкий на розправу, розмахнувся і вдарив його своїм велетенським кулаком. Від удару той зомлів, не встигнувши впасти на підлогу. Коли ми йшли з бару, там панував суцільний гамір, столи перекидалися, склянки літали над нашими головами. Та я відмовилася тікати, а пішла звідти поважно, підібравши спідниці. Лише зупинилася біля каси, щоб узяти рівно стільки, скільки був винен власник.
– Ти безстрашна, моя дружинонько.
– Коли ти поряд, так.
Я, мабуть, задрімала і прокинулася від різкої зупинки, вдарившись головою об скобу даху. Охоронець уже вийшов з автівки й розмовляв з іншим солдатом. Потираючи голову і розминаючи змерзлі онімілі кінцівки, я визирнула на вулицю. Ми були в місті, але тепер на залізничній станції красувалася нова вивіска німецькою, і я не могла впізнати цього місця. Вулицею пролягли довгі тіні, сутеніло – вечір явно був не за горами. Брезентова запона піднялась, і поряд виринуло обличчя німецького солдата. Здається, він був здивований, побачивши всередині лише мене. Він щось вигукнув і жестом наказав мені вийти. І коли, на його думку, я ворушилася недостатньо швидко, він смикнув мене за руку так, що я перечепилась і моя сумка впала на мокру землю.
Уже два роки я не бачила так багато людей в одному місці. Станція з двома платформами перетворилася на суцільний людський мурашник, здебільшого з солдатів і полонених. Скрізь, куди не глянь, я бачила лише нарукавні пов’язки та брудні смугасті одежі, що чітко позначали в’язнів. Усі вони тримали голови опущеними. І коли мене штовхнули в натовп, я впіймала себе на тому, що роздивляюся обличчя, шукаючи серед них Едуарда, – але мене вели надто швидко, і всі вони злилися в єдину розмиту пляму.
– Hier! Hier![66]66
Сюди! Сюди! (нім.)
[Закрыть] – двері від’їхали вбік, і мене штовхнули у вантажний вагон, у дощаних стінах якого роїлася темна маса людських тіл. Я щосили намагалася не випустити сумку з рук. Чула, як захряснулися двері в мене за спиною. Очі потроху призвичаювалися до тьмяного світла.
Усередині вздовж обох стін тяглися дерев’яні лави, майже кожен дюйм яких був зайнятий людьми. Ще більше людей сиділо на підлозі. Дехто під самими стінами лежав, поклавши під голову маленькі вузли – мабуть, згорнуті з одежі. Усе було таким брудним, що й не передати. У повітрі висів важкий запах від тих, хто тривалий час не мав можливості вимитися чи ще гірше.
– Franc,ais?[67]67
Французи? (фр.)
[Закрыть] – спитала я в тишу. Кілька облич байдуже глянули на мене. Я спробувала ще раз.
– Ici[68]68
Тут (фр.).
[Закрыть], – промовив голос із іншого кінця. Я почала обережно пробиратися вздовж вагона, намагаючись не потурбувати тих, хто спить. До мене долетів голос, який начебто говорив російською. Я наступила на чиєсь волосся і почула прокльон на свою адресу. Нарешті опинилась у задній частині вагона. Якийсь чоловік із гладенько виголеною головою дивився на мене. Його обличчя було вкрите шрамами, як від нещодавно перенесеної віспи, а вилиці на обличчі виступали, мов на голому черепі.
– Franc,aise? – спитав він.
– Так, – відповіла я. – Що це? Куди ми їдемо?
– Куди їдемо? – він остовпіло глянув на мене, а потім, зрозумівши, що я не жартую, невесело розсміявся.
– Тур, Ам’єн, Лілль. Звідки мені знати? Вони без кінця переганяють нас крізь усю країну, з місця на місце, аби жоден з нас не знав, де ми.
Я вже зібралася була заговорити знову, коли помітила фігуру на підлозі. Чорне пальто було настільки знайоме, що спочатку я не наважилася глянути ближче. Я зробила крок уперед, повз цього чоловіка, і опустилася на коліна.
– Ліліан? – я бачила її обличчя, досі вкрите синцями, під залишками того, що було колись її волоссям. Вона розплющила одне око, наче не вірила в те, що бачила. – Ліліан! Це Софі!
Вона з подивом дивилася на мене.
– Софі, – прошепотіла вона. Потім підняла руку й торкнулася моєї руки. – Едіт? – попри знесилений стан, у її голосі явно лунав страх.
– Вона з Елен. Їй ніщо не загрожує.
Її око заплющилося.
– Ти хвора? – лише тоді я побачила плями засохлої крові в неї на спідниці. Побачила смертельно-блідий колір її шкіри.
– Давно вона так лежить?
Француз знизав плечима, наче вже бачив забагато таких, як Ліліан, щоб відчувати щось схоже на співчуття.
– Вона вже була тут, коли ми сідали кілька годин тому.
Її губи потріскались, очі запали.
– У кого-небудь є вода? – гукнула я. Кілька облич озирнулося на мене.
– Гадаєш, це тобі вагон-ресторан? – з жалістю промовив француз.
Я спробувала знову, гучніше:
– Хто-небудь має ковток води?
Я бачила, як люди перезираються між собою.
– Ця жінка життям ризикувала, щоб передавати інформацію до нашого міста. Якщо в кого-небудь є вода, будь ласка, лише кілька краплин.
Вагоном прокотився шепіт.
– Будь ласка! Заради любові Всевишнього!
А тоді за кілька хвилин я, на свій невимовний подив, побачила емальовану миску, яку передавали з рук у руки. Посудина на півдюйма була наповнена чимось схожим на дощову воду. Вигукнувши слова подяки, я м’яко підняла Ліліан голову і влила до її рота дорогоцінні краплини.
Француз миттю пожвавився.
– Треба, якщо можливо, виставити назовні чашки, миски, все, що є, поки йде дощ. Ніколи не знаєш, коли наступного разу нам дадуть поїсти та випити.
Ліліан болісно ковтнула. Я опустилася поряд, щоб вона могла притулитися до мене. З завиванням і металевим скреготом по коліях потяг рушив уперед, усе віддаляючись від міста.
Не знаю, як довго ми перебували в тому потязі. Він повільно рушив, зупиняючись часто й без видимих причин. Тримаючи в обіймах сонну Ліліан, я дивилася крізь шпарину в потрісканих дошках на те, як нескінченні колони військових, полонених і мирних мешканців рухаються моєю сплюндрованою країною. Дощ посилився, і люди, задоволено перешіптуючись, пускали по колу воду, що її назбирали по краплі. Мені було холодно, та все ж я раділа низькій температурі й дощу: я не уявляла собі, на яке пекло перетворився б цей вагон під час спеки, коли запахи стануть ще гіршими.
Минали довгі години, протягом яких ми з французом розмовляли. Я спитала про номерну дощечку на його шапці, червону смугу на його куртці, і він розповів мені, що потрапив сюди з ZAB – Zivilarbeiter Battaillon[69]69
Батальйон цивільних працівників (нім.).
[Закрыть], в’язнів якого використовували на найтяжчих роботах. Їх відправляли на лінію фронту, де вони працювали під вогнем союзних військ. Він розповів про потяги, які бачив щотижня, набиті хлопчиками, жінками та юними дівчатами, що перетинали країну в напрямку Сомми, Еско й Арденн для рабської праці на німців. Сьогодні, казав він, нас буде розміщено в зруйнованих казармах, фабриках або школах евакуйованих міст. Він не знав, що чекає на нас далі: табір військовополонених чи трудовий батальйон.
– Вони тримають нас слабкими, морять голодом, щоб ми не намагалися втекти. Більшість тепер дякують Богові, що живі.
Він спитав, чи є в мене в сумці їжа, і був розчарований, коли я сказала, що немає. Почуваючись зобов’язаною дати йому хоча б щось, я подарувала йому хустинку, упаковану Елен. Він так дивився на свіжий випраний шматочок бавовни, наче в руках у нього була шовкова пряжа. Потім повернув.
– Залиш собі, – сказав, і його обличчя зробилося непроникним. – Знадобиться, коли піклуватимешся про свою подругу. Що вона накоїла?
Коли я розповіла про хоробрість Ліліан, про рятівний інформаційний канал, який вона налагодила в нашому містечку, він глянув на неї по-новому, вже не як на тіло, а як на людину. Я розповіла, що шукаю новини про чоловіка і що того відіслали до Арденн. Обличчя француза було похмуре.
– Я провів там кілька тижнів. Ти знаєш, що там був спалах тифу? Я молитимусь, щоб твій чоловік вижив.
Зусиллям волі я придушила страх, що підкотив до горла.
– Де решта вашого батальйону? – спитала я, намагаючись змінити тему.
Потяг уповільнив хід, і ми проминули ще одну колону понурих в’язнів. Жоден з них не глянув на потяг – наче занадто соромилися свого вимушеного рабства. Я пильно роздивлялася кожне обличчя, боячись, що Едуард міг опинитися серед них.
А за мить він промовив:
– Я єдиний, хто залишився в живих.
За кілька годин після заходу сонця ми в’їхали на під’їзну колію. Брама з гучним звуком відчинилась, і німці криками наказали нам виходити. Стискаючи в руках емальовані миски, люди втомлено підіймалися з підлоги і пробиралися вздовж занедбаної колії. Поруч вишикувалися німецькі піхотинці, які тицяли в нас зброєю, заганяючи в ряд. Я відчувала, що мене женуть, мов худобину, – наче я вже не була людською істотою. Пригадалася відчайдушна спроба втечі молодого в’язня в Сент-Перонні, і я раптом відчула, що могло штовхнути його на цей крок, попри усвідомлення майже повної його приреченості.
Я притискала до себе Ліліан, підтримуючи її під руки. Вона йшла повільно, надто повільно. Ззаду до нас підійшов німець і штурхнув її.
– Облиште її! – запротестувала я, а він замахнувся прикладом і вдарив мене по голові, так що я вмить опинилася на землі. Чиїсь руки підняли мене, а тоді я знов рушила далі. Удар оглушив мене, перед очима все розпливалося. Коли я приклала руку до скроні, вона стала липкою від крові.
Нас привели до будівлі величезної старої фабрики. Підлога була всипана битим склом, і пронизливий нічний вітер зі свистом вривався крізь вікна. Ми чули грім важкої артилерії, що лунав удалині, і навіть бачили де-не-де спалахи вибухів. Я визирала назовні, намагаючись зрозуміти, де ми, але навколишня місцевість була схована від очей густою завісою ночі.
– Сюди, – промовив голос, і поміж нами виринув француз. Підтримуючи, від повів нас обох до кутка. – Дивіться, ось і їжа.
Інші в’язні розливали суп з двох величезних посудин на довгому столі. Востаннє я їла рано-вранці. І хоча суп виглядав водянистим і в ньому плавало щось незрозумілої форми, мій шлунок стиснувся в передчутті їжі. Француз наповнив свою емальовану миску і чашку, яку поклала мені в сумку Елен. Узявши три шматочки хліба, ми сіли в кутку і взялися до їжі, час від часу даючи ковтнути Ліліан (її пальці на одній руці були зламані, тож вона ними не володіла) і витираючи пальцями останні краплі з тарілки.
– Їжа буває не завжди. Мабуть, нам починає щастити більше, – промовив француз, але без особливої впевненості. Він зник біля столу з чанами, де вже збирався натовп, сподіваючись на добавку, і я проклинала себе за те, що мені бракує швидкості. Навіть на мить я боялася полишити Ліліан. За кілька хвилин француз повернувся з повною мискою. Він став поряд із нами і простягнув здобич мені, вказавши на Ліліан.
– Ось, – промовив він. – Їй потрібні сили.
Ліліан підняла голову. Вона дивилася на нього так, наче вже не пам’ятала, що таке добре ставлення, і мої очі наповнилися сльозами. Він кивнув нам із таким виглядом, ніби ми перебували в іншому світі і він ґречно бажав нам гарних снів. А потім відійшов туди, де розташовувалися на ніч чоловіки. Я сіла і стала годувати Ліліан Бетюн, ковток за ковтком, як годувала б дитину. Доївши другу миску супу, вона нерівно зітхнула, схилилася головою до мене й заснула. Я сиділа в темряві, в оточенні тихого ворушіння людських тіл. Хтось кашляв. Хтось ридав. Чулися голоси з російським, англійським, польським акцентами. Крізь підлогу я відчувала, як здригається земля, коли десь далеко черговий снаряд влучає в будинок, – усі решта, здавалося, не вбачали в цих поштовхах нічого особливого. Я дослухалася до далеких артилерійських обстрілів і до шепоту інших в’язнів. Повітря ставало все холоднішим, і я починала тремтіти. Подумки я змальовувала собі дім, Елен, яка спить поряд зі мною, маленьку Едіт, чиї рученята заплуталися в моєму волоссі. І я мовчки плакала в темряві, доки нарешті, піддавшись втомі, не заснула теж.
Прокинувшись, я протягом кількох секунд не знала, де я. Рука Едуарда обвивала мене, я відчувала на собі вагу його тіла. Час на мить дав тріщину, крізь яку на мене нахлинуло полегшення – він тут! – перш ніж я усвідомила, що це не мій чоловік притискається до мене. Чиясь рука потайки й наполегливо намацувала собі шлях під моєю спідницею. Хтось скористався темрявою, мабуть, сподіваючись на мій страх і втому. Я лежала нерухомо, і мій розум потроху застеляла холодна жорстока лють – я збагнула, що сподівався отримати від мене зловмисник. Чи варто кричати? Чи хтось зважить на це, якщо я кричатиму? Чи це стане черговим приводом для німців, щоб покарати мене? Я повільно витягла з-під себе руку, і моя рука натрапила на уламок скла, холодний і гострий, – він лежав на підлозі, вибитий ударною хвилею з вікна. Мої пальці зімкнулися на ньому, і потім, ледь устигнувши збагнути, що роблю, я перевернулася на бік і приставила зазубрений край уламка до горла невідомого нападника.
– Ще раз мене торкнешся, і я тобі горлянку переріжу, – прошепотіла я. Я відчувала на собі його несвіже дихання, відчувала також його потрясіння. Він не очікував спротиву. Я не була навіть упевнена, чи зрозумів він мої слова. Але він чудово розумів, що означає гостре скло біля його горла. Він підняв руки на знак капітуляції, а може, вибачення. Я не поспішала прибирати скло, демонструючи серйозність мого наміру. У майже непроглядній темряві наші очі на мить зустрілись, і я побачила, що він не на жарт зляканий. Він так само опинився у світі, де не існувало правил, не було порядку. У світі, де легко можна напасти на незнайомку, але так само легко вона може перерізати тобі горло. Щойно я послабила тиск, він підхопився на ноги. Я бачила лише його силует, коли він шкандибав серед поснулих людей на той бік фабричної зали.
Я сховала уламок скла в кишеню спідниці, сіла прямо, затуливши руками сплячу Ліліан, і стала чекати.
Здавалося, що я проспала лише кілька хвилин, коли нас збудили голосними криками. Німецькі охоронці рухалися крізь кімнату, розштовхуючи сонних людей прикладами рушниць і копняками. Я ривком сіла. Біль миттю пронизав мою голову, і я здавлено скрикнула. Крізь марево перед очима я бачила, як до нас наближаються солдати, і обхопила руками Ліліан, намагаючись підняти її на ноги, перш ніж вони вдарять нас.
У пронизливо-блакитному світлі світанку я змогла краще роздивитися, де ми. Фабрика виглядала величезною, наполовину занедбаною, з величезною нерівною дірою в стелі, з уламками балок і скла, розсипаними на підлозі. У дальшому кінці на споруджених із козел столах стояло щось схоже на каву з окрайцями чорного хліба. Я підняла Ліліан – треба було перевести її крізь величезне приміщення, перш ніж усю їжу розберуть.
– Де ми? – спитала вона, визираючи крізь розбите вікно. Віддалений вибух сповістив нас, що ми, певно, неподалік лінії фронту.
– Гадки не маю, – відповіла я з полегшенням, адже вона почувалася достатньо добре, щоб розмовляти зі мною.
Ми наповнили кавою її чашку і частково миску француза. Я шукала його поглядом, боячись, що ми можемо обділити його, але німецький офіцер уже розділив людей на групи, і деякі з них шеренгою виходили назовні. Нас із Ліліан розподілили до окремої групи, яку складали переважно жінки, і повели до громадської вбиральні. При світлі дня я бачила бруд, що в’ївся в шкіру жінок, і сірих вошей, які вільно повзають по їхніх головах. Я зачухалась і, глянувши вниз, побачила одну на своїй спідниці. Я змахнула її, вже відчуваючи всю марноту подібних зусиль, – я знала, що від них не втекти. Неможливо провести стільки часу в тісному контакті з іншими й уникнути вошей.
Не менш ніж три сотні жінок намагалися помитись і скористатися туалетом у тісному просторі, розрахованому на дванадцятьох. Коли я нарешті дотягла Ліліан ближче до кабінок, нас обох нудило від побаченого. Ми як могли вимилися під водним насосом, наслідуючи приклад інших жінок: ті майже не знімали одягу під час миття і злякано озиралися, немов чекаючи якого-небудь підступу від німців.
– Іноді вони вриваються сюди, – сказала Ліліан. – Легше і безпечніше залишатись одягненою.
Доки німці займалися чоловіками, я порилася в уламках у пошуку гілок і обривків мотузки, а потім сіла поряд із Ліліан. У блідому світлі я зафіксувала її поламані пальці, прив’язавши до трісок. Вона трималася дуже мужньо, майже не кривилася, хоча я знала, що завдаю їй муки. Кров у неї більше не йшла, та вона ступала обережно, наче з болем. Я не насмілювалася питати, що з нею сталося.
– Як добре, що я зустріла тебе, Софі, – сказала вона, роздивляючись руку.
Я подумала, що десь там, у глибині, ще ховається тінь тієї жінки, яку я знала в Сент-Перонні.
– Я нікому в житті так не раділа, – відповіла я, обтираючи її обличчя чистою хустинкою, і це була правда.
Чоловіків відіслали на трудове завдання. Ми бачили здалеку, як вони стоять у черзі по лопати й кайла, шикуються в колони і марширують назустріч пекельному гамору на обрії. Я сотворила мовчазну молитву за те, щоб наш милосердний француз лишився живим і здоровим. Потім ще одну – за Едуарда. Тим часом жінок направили до залізничного вагона. Моє серце стиснулося від думки про ще одну довгу смердючу подорож, але потім я вилаяла себе за слабкодухість. Можливо, думала я, лічені години відділяють мене від Едуарда. Може, цей потяг везе мене прямісінько до нього.
Без жодних скарг я піднялась у вагон. Цей був менший, і все ж очікувалося, що він умістить у себе всі три сотні жінок. Під розрізнені лайливі вигуки і кілька придушених суперечок ми з Ліліан намагалися сісти. Ми знайшли собі невеличке місце, я опустилася біля її ніг і заштовхала сумку під лаву. За тією сумкою я наглядала з ревнивою пильністю, наче за дитиною. Хтось скрикнув – зовсім поряд розірвався снаряд, від чого задеренчав увесь вагон.
– Розкажи мені про Едіт, – сказала вона, коли потяг рушив.
– Вона добре почувається, – я намагалася вкласти у свій голос якомога більше впевненості. – Їсть добре, спить спокійно, а ще вони з Мімі тепер нерозлучні подруги. Малюка обожнює, і той любить її навзаєм.
І поки я говорила, змальовуючи життя її доньки в Сент-Перонні, її очі заплющилися. Він полегшення чи від горя, я не знала.
– Вона щаслива?
Я обережно добирала слова:
– Вона дитина. Вона хоче до своєї maman. Але вона знає, що в «Червоному півні» їй ніщо не загрожує, – більше я розповісти не могла, та, схоже, цього було достатньо. Я не стала згадувати про нічні кошмари Едіт, про всі ті ночі, які вона провела в сльозах по своїй матері. Ліліан була не дурна: я здогадувалася, що все це вона вже відчувала у своєму серці. Коли я завершила, вона довгий час вдивлялась у вікно, поринувши в думки.
– А тебе, Софі, що привело сюди? – спитала вона, нарешті обертаючись до мене.
Мабуть, ніхто в цілому світі не зрозумів би мене краще за Ліліан. Я роздивлялася її обличчя, навіть тепер не позбавлене страху. Але шанс розділити свій тягар з іншою людиною був занадто великою спокусою.
Я розповіла їй. Розповіла про коменданта, про ту ніч, коли я ходила до казарм, і про угоду, яку йому запропонувала. Тривалий час Ліліан дивилася на мене. Вона не стала казати, що я дурепа, чи що не слід було вірити йому, чи що, не змігши вдовольнити бажання коменданта, я тим прирекла себе на смерть, і добре, якщо тільки себе, а не своїх близьких.
Вона взагалі нічого не казала.
– Я вірю, що він дотримається своєї частини угоди. Я справді вірю, що він приведе мене до Едуарда, – сказала я з усією переконаністю, на яку тільки була здатна в ту мить.
Вона співчутливо потяглася до мене і стиснула мою руку.
Проїжджаючи в сутінках невеликим ліском, потяг затрусився і зі скрипом завмер. Ми очікували, що він знову рушить, але цього разу двері в задній частині вагона відчинились, і окупанти, більшість із яких щойно поснули, невдоволено забуркотіли. Я прокинулася з напівдрімотного стану, почувши голос Ліліан у вусі:
