Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)
Йому вдається встановити такі факти. Донедавна Едуард Лефевр вважався останнім з відомих художників Академії Матісса. Лише двоє мистецтвознавців спеціалізуються на його творчості, і обидва не більше за Пола знають про «Дівчину, яку ти покинув».
Завдяки одній фотографії та кільком письмовим реєстрам, наданим родиною Лефеврів, з’ясувалося, що картина висіла на загальному огляді в готелі під назвою «Червоний півень» у Сент-Перонні – місті, окупованому німцями під час Першої світової війни. Невдовзі після арешту Софі Лефевр картина безслідно зникла.
З цього моменту в її історії починається біла пляма, перш ніж років за тридцять вона знову спливає – тепер уже у власності такої собі Луанн Бейкер, яка всі тридцять років зберігала полотно у себе вдома в Сполучених Штатах, доки не переїхала до Іспанії, де й померла, а картину придбав Девід Голстон.
Що відбувалося з картиною в цей проміжок часу? Якщо її справді викрали, то куди сховали? Що сталося з Софі Лефевр, яка відтоді наче зникла з лиця землі? Розрізнені факти – наче крапки, що їх треба з’єднати, аби отримати повну картинку; ось тільки в цьому разі картинка ніяк не стає зрозумілою. Існує більше письмових згадок про портрет Софі Лефевр, ніж про саму Софі.
Протягом Другої світової війни крадені скарби зберігались у надійних сховищах у Німеччині, таємно, під пильною охороною. Ці твори – мільйони творів – вистежувалися з військовою точністю з допомогою безпринципних торгівців і експертів. Це не були випадкові солдатські набіги під час війни – вилучення здійснювалися систематично, керовано, за планом і ретельно документувалися.
Але з часів Першої світової війни документів щодо привласненого майна вціліло небагато, особливо з північної Франції. І це, на думку Джейні, означає, що справа, за яку вони взялися, стане для них своєрідним випробуванням. Вона каже це майже з гордістю. Правда в тому, що перемога в цій справі є життєво необхідною для подальшої долі компанії. Кількість подібних організацій з кожним днем росте, і всі вони досліджують походження і складають списки творів мистецтва, які родичі померлих роками намагалися знайти. І безліч фірм, не вигравши ще жодної справи і не заробивши ані фунта, вже дихають їм у потилицю, даючи захмарні обіцянки людям, ладним повірити в що завгодно, аби повернути те, що люблять.
Шон доповідає, що адвокат Лів випробував різні юридичні підходи, щоби припинити суперечку. Заявляв, що термін давності за цим випадком уже сплив, що здійснена Девідом купівля картини з рук Маріанн Бейкер була цілком «невинною». З цілої низки складних причин усі його спроби провалилися. Справа йде до суду, бадьоро сповіщає Шон.
– Судячи з усього, наступного тижня. Позов розглядатиме суддя Берґер. У таких справах він завжди вирішує на користь позивачів. Виглядає непогано!
– Чудово, – відповідає Пол.
Фоторепродукція «Дівчини, яку ти покинув» у форматі А4 висить на стіні його офісу серед інших картин – об’єктів пошуку або реституційних позовів. Пол періодично дивиться на неї. Хотів би він при цьому не бачити знов і знов, як на нього дивиться Лів Голстон. Пол зосереджує увагу на паперах перед собою.
«Таку картину менш за все очікуєш зустріти в скромному провінційному готелі, – пише між іншим комендант своїй дружині. – Правду кажучи, я не можу відірвати від неї очей».
«Від кого? – питає себе Пол. – Від картини чи від жінки?»
За кілька миль від нього так само працює Лів. Вона встає о сьомій, узуває бігові кросівки й вирушає на пробіжку вздовж річки. У вухах лунає музика, серце б’ється в такт стуку ніг. Додому вона повертається, коли Мо вже на роботі. Приймає душ, готує собі сніданок, відносить чаю Френ. А потім вона полишає Скляний будинок і весь час проводить у спеціалізованих мистецьких бібліотеках, у задушливих галерейних архівах, в інтернеті в пошуку зачіпок. Протягом дня вона перебуває на зв’язку з Генрі, щоразу долучається до його конференцій, щоб вислухати чергове пояснення щодо важливості свідчень у французькому праві, чергову скаргу на те, як тяжко збирати експертні думки.
– Простіше кажучи, – резюмує вона, – ви хочете, щоб я відшукала конкретні свідчення про картину, яка ніколи ніде не значилася, портрет жінки, якої, схоже, давно немає в живих.
Генрі знервовано посміхається. Він ще й як цього хоче.
Лів живе й дихає картиною. Не помічає ані наближення Різдва, ані жалісних дзвінків від батька. Не зважає ні на що, крім власної рішучості не поступитися картиною Полу. Генрі надав їй усю відкриту інформацію другої сторони: копії листування між Софі і її чоловіком, письмові згадки про картину й містечко, в якому вони мешкали.
Вона нашвидку проглядає сотні академічних і політичних видань, репортажів про справи з реституції: про те, як онуки родин, знищених у Дахау, позичають гроші, аби знайти втраченого Тиціана; про єдиного живого члена польської родини, який помер щасливим за два місяці після повернення батькової скульптури Родена. Майже всі статті написано з позицій позивача, такого собі нащадка родини, що втратила все, але який спромігся, попри негаразди, відшукати картину покійної бабусі. Читачеві пропонується розділити його радість, щойно позивач виборе витвір назад. Слово «несправедливість» трапляється майже в кожному абзаці. Рідко коли в статтях наводиться думка людини, яка придбала цей твір, ні про що не підозрюючи, а потім втратила його.
І скрізь, куди не глянь, вона натрапляє на слід Пола. Здається, вона ставить хибні питання, шукає не в тих місцях і дізнається про те, що давно вже йому відоме.
Лів устає й потягується, походжає кабінетом. Вона перенесла картину на полицю біля робочого місця, наче та може надихнути її на щось. Лів упіймала себе на тому, що постійно дивиться на «Дівчину», ніби усвідомлюючи, що їм недовго лишилося бути разом. А між тим, дата судового розгляду наближається, як барабанний бій далекої битви.
«Дай мені відповіді, Софі. Хоча б натяк, чорт забирай».
– Хей.
У дверях з’являється Мо, поїдаючи йогурт із банки. Минуло вже шість тижнів, як вона оселилась у Скляному будинку. Лів вдячна за її присутність. Вона ще раз потягується і кидає погляд на годинник.
– Що, вже третя? Господи. Я майже нітрохи не просунулася за сьогодні.
– Може, тобі цікаво буде глянути, – Мо виймає з-під пахви примірник вечірньої лондонської газети й простягає Лів. – На третій сторінці.
Лів розгортає газету.
«Битва на мільйони фунтів: удова видатного архітектора судиться за викрадену нацистами картину», – сповіщає заголовок. Нижче – фото на півсторінки: вони з Девідом на благодійній вечірці кілька років тому. На ній неоново-блакитна сукня, і вона підіймає келих, ніби виголошує тост на камеру. Поряд – невеличка фотографія «Дівчини, яку ти покинув» із підписом: «Імпресіоністське полотно вартістю кілька мільйонів було “вкрадене німцями”».
– Гарна сукенка, – каже Мо.
Кров збігає з лиця Лів. Вона не впізнає цю усміхнену тусовщицю на картинці, жінку з іншого життя.
– О Боже мій… – видихає вона. Наче хтось розчахнув двері до її будинку, до самої спальні.
– Гадаю, вони зацікавлені створити тобі імідж такої собі великосвітської стерви. Це дасть їм розіграти карту нещасних жертв-французів.
Лів заплющує очі. Може, якщо замружитись, усе це просто зникне?
– Ясно, що з історичної точки зору це неправильно. Тобто в Першу світову війну не було ніяких нацистів. Та навряд чи хтось зверне увагу. На твоєму місті я б не переймалася.
Настає довга тиша.
– І не думаю, що тебе хтось упізнає. Зараз ти виглядаєш зовсім інакше. Набагато… – Мо старанно підбирає слова, – біднішою. І трохи старшою.
Лів розплющує очі. Ось вона, поряд із Девідом – безтурботна заможна версія самої себе.
Мо виймає ложку з рота й уважно роздивляється її.
– Тільки не дивись онлайн-версію, гаразд? Деякі читацькі коментарі досить… гострі.
Лів підіймає на неї очі.
– Ну, ти ж знаєш. У наш час кожен лізе з власною думкою. Усе це фігня, – Мо ставить чайник. – Слухай, ти не проти, якщо Ранік зазирне на цьому тижні? Він ділить житло, здається, з п’ятнадцятьма людьми. А так приємно, коли можеш витягти ноги перед телевізором, не боячись раптом копнути чийсь зад.
Лів працює весь вечір, намагаючись угамувати дедалі сильнішу тривогу. Перед очима й досі стоїть та публікація: заголовок, світська левиця з піднятим келихом шампанського в руці. Вона телефонує Генрі, який радить їй не звертати уваги. Каже, що це лише тенденційна газетна стаття. Лів ловить себе на тому, що з максимальною уважністю прислухається до його тону, намагаючись зрозуміти: чи настільки він упевнений, як намагається виглядати.
– Послухайте, Лів. Справа дуже серйозна. Вони збираються вдатися до брудної гри. Ви маєте опанувати себе.
Він уже ввів судового адвоката в курс справи. Ім’я останнього він промовляє так, ніби воно має про щось казати Лів. Дівчина питає, скільки коштують його послуги, і чує, як Генрі шелестить паперами. Коли нарешті він називає їй суму, у неї намертво перехоплює подих.
Тричі дзвонить телефон. Першим телефонує батько, аби повідомити, що отримав роль у невеликій гастрольній виставі за п’єсою «Занадто одружений таксист». Лів відсторонено каже, що рада за нього, і радить поводитись відповідним чином і не бігати за кожною спідницею.
– Точно те саме сказала й Керолайн! – скрикує він і кладе слухавку.
Другий дзвінок – від Крістен.
– О Боже мій, – починає вона, навіть не привітавшись. – Я щойно бачила газету.
– Так. Не найкраще післяобіднє читання.
Вона чує, як рука Крістен ковзає вздовж слухавки. Розмова стає приглушеною.
– Свен каже: ні з ким більше не розмовляй. Просто ні пари з вуст.
– Я й не казала.
– Тоді звідки вони витягли весь цей жах?
– Генрі каже, що це, мабуть, іде від ТПП. У їхніх інтересах зливати інформацію, що виставляє цю справу в найгіршому світлі.
– Може, мені приїхати до тебе? Я зараз не надто зайнята.
– Це дуже мило з твого боку, Крістен, але я в порядку, – вона не хоче ні з ким розмовляти.
– Що ж, я можу піти з тобою до суду, якщо хочеш. Або, якщо треба організувати зустрічну інформаційну кампанію, я впевнена, що в мене знайдуться потрібні контакти. Може, в «Хелло!»?
– Оцього не треба. Дякую, – Лів кладе слухавку. Тепер про це знатимуть усі. Крістен поширює новини швидше за будь-яку вечірню газету. Лів уже передчуває, як доведеться пояснювати все друзям і знайомим. Якимось чином картина більше не є її приватною власністю, перетворившись на предмет загальної уваги, тему для дискусії, символ неправедного вчинку.
Варто покласти слухавку, як новий дзвінок змушує її підстрибнути на місці.
– Крістен, я…
– Це Олівія Голстон?
Чоловічий голос.
– Так? – вагаючись, відгукується вона.
– Мене звуть Роберт Шиллер. Я кореспондент газети «Таймз», пишу статті про мистецтво. Перепрошую, якщо телефоную не в слушний час, але я збираю інформацію щодо передісторії вашої картини і хотів спитати, чи ви…
– Ні. Ні, дякую. – Вона кидає слухавку. Потім підозріло дивиться на неї та знімає з телефону, боячись, що той задзвонить знову.
Тричі Лів кладе слухавку на місце, і щоразу миттєво лунає новий дзвінок. Телефонують журналісти, залишають свої імена та номери. Люб’язними, запопадливими голосами вони обіцяють, що все буде чесно, перепрошують, що забирають у неї час. Лів сидить у порожньому будинку, дослухаючись до стукоту свого серця.
Невдовзі після першої години ночі повертається Мо і знаходить її перед комп’ютером біля вимкненого з розетки телефону. Вона пише листи всім фахівцям із французького мистецтва кінця дев’ятнадцятого – початку двадцятого століття.
«Хотілося б дізнатися, чи відомо вам щось про… Я намагаюся заповнити прогалини в історії… Якщо у вас є що-небудь або вам щось відомо – що-небудь узагалі…»
– Чаю хочеш? – питає Мо, скидаючи пальто.
– Дякую, – Лів не відривається від комп’ютера. У неї болять очі. Вона розуміє, що вже досягла тієї стадії, коли лише тупо гортає веб-сторінки, знов і знов перевіряючи пошту. Але зупинитись не може. Їй здається, що будь-яка дія, хай навіть така безглузда, краща за бездіяльність.
На кухні Мо сідає навпроти й підштовхує до неї кухоль чаю.
– Маєш жахливий вигляд.
– Дякую.
Мо дивиться, як та байдуже набирає текст, і підсуває свій стілець ближче.
– Гаразд. Подивімось на це з точки зору мого ступеня бакалавра історії мистецтв із додатковою програмою. Ти продивлялася музейні архіви? Аукціонні каталоги? З торгівцями спілкувалася?
Лів закриває комп’ютер.
– Так, усе це робила.
– Ти казала, Девід придбав картину в якоїсь американки. Ти не могла б спитати її, звідки в її матері ця картина?
Лів перебирає папери.
– Ці… тобто інша сторона… вже спитали її. Вона не знає. Картина потрапила до Луанн Бейкер, і після того її придбали ми. Ось і все, що їй відомо. Все, що їй, у біса, треба було знати.
Лів дивиться у вечірню газету, що нібито натякає на їхню з Девідом неправедність, наче сам факт, що вони володіють цією картиною, свідчить про брак моральних якостей. Вона згадує, з яким обличчям Пол дивився на неї там, в адвокатській конторі.
– З тобою все гаразд? – голос Мо лунає незвично тихо.
– Так. Ні. Я люблю цю картину, Мо. Справді люблю. Звучить по-дурному, я знаю, але сама думка про те, що я можу втратити її… Це наче втратити частину самої себе.
Брови Мо підіймаються на півсантиметра.
– Пробач. Це просто… Коли бачиш себе в новинах, де ти наче ворог суспільства номер один… О, чорт забирай, Мо, я взагалі не знаю, що я, в біса, роблю. Я борюся з людиною, яка цим заробляє собі на життя, по клаптиках шукаю відомості і ніяк не знайду жодної клятої підказки, – вона принижено відчуває, що готова розплакатися.
Мо підтягує теки до себе.
– Іди надвір, – каже вона. – Іди на терасу, подивися на небо хвилин десять, згадай про безцільність і марноту нашого життя, згадай, що одного дня нашу маленьку планету, можливо, поглине чорна діра, і тоді все це не матиме жодного значення. А я подивлюся, чи зможу допомогти.
Лів хмикає.
– Але ти, мабуть, утомилася.
– Анітрохи. Я маю скинути напругу після зміни. А від цього заняття я чудово засну. Іди собі. – І вона починає продивлятися документи на столі.
Лів протирає очі, натягує светр і виходить на терасу. Тут, на свіжому повітрі, вона почувається на диво невагомою серед безмежної темряви ночі. Вона дивиться на безкрає місто, що лежить унизу, і вдихає холодне повітря. Потягується, відчуваючи напругу в плечах і затерплість у шиї. Десь у глибині душі її не полишає відчуття, ніби вона щось випустила з уваги, ніби якась таємниця вислизнула з-під її очей.
Коли за десять хвилин вона заходить на кухню, Мо щось записує у своєму лінійованому блокноті.
– Пам’ятаєш містера Чемберза?
– Чемберза?
– Середньовічний живопис. Я впевнена, ти теж слухала цей курс. Постійно згадую одну річ, яку він казав, – чи не єдине, що мені добре запам’яталося. Він казав, що іноді історія картини стосується не лише самого полотна. Це також історія родини, з усіма її таємницями й гріхами. – Мо вистукує ручкою по стільниці. – Що ж, наразі я зовсім не в темі, але мені цікаво: якщо на момент зникнення картини, на момент зникнення жінки вони мешкали всі разом і були начебто дуже близькі, чому ніде немає згадок про родину Софі?
Сидячи глибокої ночі без сну, Лів проглядає товсті стоси паперів, знов і знов перевіряючи інформацію. Начепивши окуляри на ніс, вона продивляється інтернет. Нарешті після п’ятої години ранку вона знаходить те, що шукала, і дякує французам за їхню ретельність, з якою ведеться реєстрація актів цивільного стану. Тоді вона відкидається в кріслі й чекає, доки прокинеться Мо.
– Є спосіб відірвати тебе від Раніка на ці вихідні? – питає вона, коли Мо з’являється у дверях із заспаними очима і чорною кучмою розкуйовдженого волосся на плечах. Без жирної чорної підводки її обличчя виглядає несподівано рум’яним і дуже вразливим.
– Я не хочу на пробіжку, ні, дякую. Узагалі не хочу проливати піт.
– Ти ж колись вільно розмовляла французькою, так? Хочеш поїхати до Парижа зі мною?
Мо ставить чайник.
– Це ти в такий спосіб намагаєшся мені сказати, що переметнулася до іншого табору? Бо хоч я й люблю Париж, на дівчат мене поки що не тягне.
– Ні. Це я в такий спосіб кажу, що мені вкрай потрібна твоя чудова розмовна французька, щоб побалакати з одним чоловіком вісімдесяти років.
– Мій улюблений відпочинок на вихідні.
– А я можу організувати нам номер у поганенькому однозірковому готелі. І, мабуть, цілий день шопінгу в «Галереї Лафаєтт». Суто пороздивлятися.
Мо обертається і кидає на неї косий погляд.
– Хіба я можу відмовитися? То коли їдемо?
22
Лів зустрічається з Мо на вокзалі Сент-Панкрас о п’ятій тридцять вечора. Побачивши подругу, яка з цигаркою в руці стримано махає їй з-під стін кафе, Лів відчуває безсоромне полегшення від того, що їде звідси аж на два дні. Два дні подалі від смертельної тиші Скляного будинку. Два дні без телефону, який уже здається Лів по-справжньому радіоактивним: чотирнадцять різних журналістів залишили повідомлення різного ступеня люб’язності в неї на автовідповідачі. Два дні подалі від Пола, саме існування якого стає живим нагадуванням про всі її помилки.
Минулого вечора вона виклала свій план Свенові, і він миттєво зреагував:
– Тобі це по кишені?
– Мені зараз ніщо не по кишені. Я перезаклала будинок.
Його мовчання було наче сіль на рану.
– Я не мала вибору. Адвокатська фірма вимагала гарантій.
Витрати на юридичні послуги з’їдають геть усе. Один лише судовий адвокат обходиться в п’ятсот фунтів на годину, а він іще навіть не виступав у суді.
– Усе буде добре, щойно я відсуджу свою картину, – бадьоро каже вона.
Вечірній Лондон купається в тумані. Сідаючи, сонце пронизує жовтогарячими спалахами брудно-пурпурове небо.
– Сподіваюся, я не відірвала тебе від важливих справ, – каже Лів, коли вони займають місця.
– Хіба що вважати такою щомісячну співанку в будинку престарілих, – Мо кладе перед ними стос глянцевих журналів і шоколад. – Але зміна струнного супроводу до пісеньки про розвішене прання на лінії Зіґфріда[60]60
«We’re Going To Hang Out The Washing On The Siegfried Line» – популярна пісня часів Другої світової війни, написана поетом і композитором Джиммі Кеннеді під час служби в британських експедиційних військах. У ній ідеться про те, що солдати в пральний день збираються розвішувати білизну на укріпленій лінії оборони (гра слів: line – лінія фортифікацій і мотузка для білизни).
[Закрыть] мене навряд чи здивує. То що це за чоловік, із яким ми маємо зустрітись, і як це стосується твоєї справи?
Філіпп Бессетт – син Орельєна Бессетта, молодшого брата Софі Лефевр, пояснює вона. Той Орельєн жив у «Червоному півні» в роки окупації. Він був там, коли заарештували Софі, і залишався в місті кілька років по тому.
– Якщо хтось і знає, як зникла картина, то це він. Я розмовляла з завідувачкою будинку престарілих, де він зараз мешкає. Вона каже, що з ним можна поговорити – розум у нього й досі ясний. Та доведеться приїхати особисто, бо він зовсім оглух і не може розмовляти телефоном.
– Що ж, рада буду допомогти.
– Дякую.
– Але, знаєш, насправді я не розмовляю французькою.
Лів різко обертається до неї. Мо розливає червоне вино з маленької пляшечки в пластикові чашки.
– Що?
– Я не розмовляю французькою. Утім я добре розумію старече белькотіння, тож, мабуть, про щось і дізнаюся.
Лів обм’якає в кріслі.
– Та жартую. Господи Ісусе, яка ж ти легковірна, – Мо передає їй вино і сама робить ковток. – Часом я просто непокоюся за тебе. Серйозно.
Згодом вона мало що пам’ятає з тієї поїздки. Вони цмулять вино, розпивають одну за одною ще дві пляшечки і розмовляють. Уперше за кілька тижнів вона проводить вечір не вдома. Мо розповідає, як віддалилася від батьків, нездатних зрозуміти її брак амбіцій, про будинок престарілих, який вона обожнює.
– О, я знаю, що ми, доглядальниці – найнижча каста. Але старенькі – приємні люди. Деякі з них дуже розумні, інші просто кумедні. Для мене вони миліші за більшість однолітків.
Лів очікує чогось на кшталт «за винятком присутніх» і намагається не ображатися, коли цього не чує.
Нарешті вона розповідає Мо про Пола. І на деякий час Мо замовкає.
– Ти спала з ним, не погугливши його? – каже вона, щойно віднаходить дар мови. – О Боже мій, коли ти казала, що відстала від життя в частині побачень, я й на мить не могла подумати… Не можна спати з кимось, попередньо не зібравши про нього інформацію. Господи Ісусе.
Вона відкидається в кріслі й знов наливає собі вина. І одразу ж на її обличчі з’являється незрозуміло радісний вираз.
– Вау. Я щойно зрозуміла: схоже, що ти, Лів Голстон, мала найдорожчий трах в історії.
***
Ніч вони проводять у дешевому готелі в передмісті Парижа, де ванна зроблена з цільного шматка жовтої пластмаси, а шампунь ані запахом, ані кольором не відрізняється від рідини для миття посуду. Після чашки кави з твердим маслянистим круасаном вони телефонують до будинку престарілих. Лів пакує речі. Від нервового передчуття її шлунок наче зав’язується у вузол.
– Так, усе накрилося, – каже Мо, кладучи слухавку.
– Що?
– Він нездужає. Сьогодні не приймає відвідувачів.
Лів так і завмирає, накладаючи макіяж, і ошелешено дивиться на неї.
– Ти казала їм, що ми припхалися сюди аж із Лондона?
– Я казала, що з Сіднея. Але та жінка відповіла, що він дуже слабкий, і якщо навіть ми прийдемо, він усе одно спатиме. Я дала їй номер мого мобільного, і вона обіцяла зателефонувати, якщо він очуняє.
– А якщо він помре?
– Це лише нежить, Лів.
– Але ж він дуже старий.
– Ну ж бо. Ходімо, вип’ємо в барі, позиримо на одяг, який нам не по кишені. Якщо вона зателефонує, ми спіймаємо таксі швидше, ніж ти встигнеш сказати «Жерар Депардьє».
Цілий ранок вони блукають нескінченними відділеннями «Галереї Лафаєтт», увішаними гірляндами іграшок і переповненими покупцями, які готуються до Різдва. Лів намагається відволіктись і отримати задоволення, але гостро відчуває, наскільки тут усе дороге. Відколи це двісті фунтів стали прийнятною ціною за джинси? Невже зволожувальний крем за сотню фунтів справді безслідно розгладжує зморшки? Вона розуміє, що повертає вішаки на місце, щойно беручи їх до рук.
– Усе справді настільки погано?
– Судовий адвокат коштує п’ять сотень за годину.
Мо замовкає на хвилину, безуспішно намагаючись вигадати дотеп.
– Чорт. Сподіваюся, картина варта цього.
– Здається, Генрі вважає, що ми маємо сильну лінію захисту. Каже, вони лише теревені розводять.
– Тоді припини турбуватися, Лів, заради Бога. Хоч трохи насолодися життям. Ну ж бо, цей вихідний – чудова нагода щось радикально змінити.
Але вона не здатна насолоджуватися. Вона приїхала, щоб зазирнути в голову вісімдесятирічному стариганеві, який, може, дозріє до розмови з нею, а може, й ні. Судовий розгляд починається в понеділок, і їй потрібні вагоміші аргументи, ніж ті, що вона має наразі.
– Мо.
– Ммм? – Мо тримає в руках чорну шовкову сукню і дещо задирливо поглядає в камери спостереження.
– Я можу запропонувати дещо інше?
– Звісно. Куди хочеш піти? Пале-Рояль? Ле Маре? Можемо для тебе знайти бар із дискотекою, якщо вже ти вирішила починати життя спочатку.
Вона виймає з сумочки дорожню мапу й починає розгортати її.
– Ні. Я хочу поїхати до Сент-Перонни.
Вони винаймають машину і їдуть на північ від Парижа. Мо не водить, тож за кермо сідає Лів, постійно нагадуючи собі, що треба триматися правої смуги. Минули роки відтоді, як вона востаннє вела машину. Вона відчуває наближення Сент-Перонни, як відчувають наближення далекого барабанного бою. Передмістя змінилося фермерськими угіддями, потім – величезними промисловими масивами, а потім, нарешті, – північно-східними рівнинами. Вони їдуть відповідно до вказівників і швидко губляться, двічі повертаються назад, а потім, уже майже о четвертій годині, повільно в’їжджають на головну вулицю міста. Скрізь тихо, кілька яток уже зачиняються, а на сірому брукованому майдані – лише купка людей.
– Я вже задихаюся. Не знаєш, де тут найближчий бар?
Вони під’їжджають до тротуару, кидаючи погляди на готель біля самого майдану. Лів опускає скло і, не зводячи очей, дивиться на цегляний фасад будівлі.
– Це воно.
– Що – воно?
– «Червоний півень». Це той готель, де мешкали вони всі.
Лів повільно вибирається з машини, скосивши очі на вивіску. Будівля виглядає так, ніби зведена на початку минулого століття. Вікна яскраво пофарбовані, квіткові горщики повні різдвяних цикламенів. Вивіска звисає з кованої залізної скоби. Крізь арку, що веде до вкритого гравієм подвір’я, вона бачить кілька дорогих автівок. Щось у ній стискається від нервового передчуття, причини якого Лів не розуміє сама.
– З мішленівською зіркою. Круто.
Лів здивовано дивиться на неї.
– Тю. Кожен знає, що ресторани з зірками Мішлена мають найсимпатичніший персонал.
– А як же… Ранік?
– Ми за кордоном. Кожен знає: що в іншій країні, те не рахується.
Мо вже зайшла і стоїть біля бару. Молодий, неймовірно гарний чоловік у накрохмаленому фартуху вітається з нею. І доки Мо балакає з ним французькою, Лів відходить убік.
Вона вдихає запахи їжі з кухні, бджолиного воску, парфумованих троянд у вазах і роздивляється стіни. Тут жила її картина. Майже сто років тому «Дівчина, яку ти покинув» перебувала тут, поряд із тією, що на полотні. Десь у глибині душі вона майже очікує побачити картину на стіні, наче вона й досі тут.
Лів обертається до Мо.
– Спитай його, чи цей заклад досі належить родині Бессеттів.
– Бессеттів? Non.
– Ні. Наразі він належить якомусь латвійцю. Той володіє цілою мережею готелів.
Лів розчарована. Вона уявляє собі цей бар, повний німців, і рудоволосу дівчину, що клопочеться біля бару, кидаючи на них обурені погляди.
– Йому відома історія цього бару? – вона дістає з сумки фоторепродукцію картини, розгортає її. Мо швидко французькою повторює її запитання. Бармен перехиляється до неї через стійку, знизує плечима.
– Він працює тут лише з серпня. Каже, що нічого про це не знає.
Бармен знов починає говорити, і Мо додає:
– Каже, вона гарненька дівчина, – і підводить очі до небес. – А ще він каже, ти вже друга людина, що ставить йому такі питання.
– Що?
– Так він сказав.
– Запитай його, як виглядала інша людина?
Він міг би й не казати. Далеко за тридцять, приблизно метр вісімдесят зросту, з легким розсипом ранньої сивини на коротко стрижених скронях.
– Comme un gendarme[61]61
Як у жандарма (фр.).
[Закрыть]. Він лишив візитівку, – каже офіціант і простягає її Лів.
Пол Маккаферті
Директор, ТПП
Усе в неї всередині наче спалахує. «Знову? Ти й сюди дістався раніше за мене?» Їй здається, що він знущається з неї.
– Можна, я залишу це в себе? – питає вона.
– Mais bien su^r[62]62
Ну звичайно ж (фр.).
[Закрыть], – офіціант знизує плечима. – Чи можу я знайти для вас столик, Mesdames?
Лів червоніє.
«Ми не можемо собі цього дозволити».
Але Мо киває, вже вивчаючи меню.
– Так. Це ж Різдво. Давай хоч раз класно поїмо.
– Але…
– Я пригощаю. Усе життя я подавала їжу іншим. І якщо вже я зібралася гульнути на повну, я хочу зробити це тут, у мішленівському ресторані, в оточенні гарненьких Жан-П’єрів. Я заслужила на це. І потім, я ж винна тобі вечерю.
Вони їдять у ресторані. Мо дуже балакуча, фліртує з офіціантами і кожну страву зустрічає нетиповими для себе схвальними відгуками. Церемоніально спалює візитівку Пола на високій білій свічі.
Лів намагається отримувати задоволення. Справді, їжа смачна. Офіціанти уважні та обізнані. Це просто гастрономічна нірвана, як каже Мо. Але зараз, коли вона сидить у людному ресторані, трапляється дивна річ: вона не бачить навколо себе звичайну обідню залу. Вона бачить за баром Софі Лефевр, чує відлуння стукоту німецьких чобіт по підлозі з в’яза. Бачить, як горять дрова на камінній ґратці, чує, як марширують війська і вибухи артилерії лунають удалині. Бачить бруківку на вулиці за вікном і жінку, яку тягнуть до армійської вантажівки, бачить сестру, що ридає, похиливши голову на цю саму барну стійку, не тямлячись від горя.
– Це лише картина, – каже Мо з ноткою нетерпіння, коли Лів відмовляється від шоколадного фондана і нарешті зізнається в усьому.
– Знаю, – каже Лів.
Коли вони повертаються до готелю, вона бере теку з документами з собою до пластмасової ванни і, доки Мо спить, читає й перечитує їх у різкому світлі лампи денного світла, намагаючись зрозуміти, що вона пропустила.
У неділю вранці, коли Лів від хвилювання вже ледь не згризла останній ніготь, телефонує завідувачка будинку престарілих. Вона повідомляє адресу в південно-східній частині міста, і дівчата їдуть туди на маленькій орендованій машині, з боєм долаючи незнайомі вулички забитих околиць. Мо, яка минулого вечора випила майже дві пляшки вина, пригнічена і дратівлива. Лів теж мовчить, виснажена через брак сну, і в її голові тісно від питань.
Вона майже очікувала побачити щось депресивне, на кшталт похмурої цегляної коробки сімдесятих років із пластиковими вікнами та старомодною автомобільною стоянкою. Але будинок, біля якого вони зупиняються, – чотириповерхова споруда з елегантними вікнами з віконницями, а його фасад увитий плющем. Навколо – охайний доглянутий садочок із кутими залізними брамами та брукованими доріжками, що ведуть до окремих закритих кутків.
Лів дзвонить у двері й чекає, доки Мо підфарбовує губи.
– Ти в нас хто? – каже Лів, спостерігаючи за нею. – Анна Ніколь Сміт?
Мо хихикає, і напруження миттю зникає.
Кілька хвилин вони проводять біля реєстратури, перш ніж хтось звертає на них увагу. Крізь скляні двері ліворуч чути тремтливі голоси, що виводять пісню, і молода жінка з короткою стрижкою акомпанує на електричному органі. У маленькому кабінеті дві пані середнього віку складають графік.
Нарешті одна з них озирається.
– Bonjour.
– Bonjour, – каже Мо. – Повтори ще раз: кого ми тут шукаємо?
– Месьє Бессетта.
Мо звертається до жінки бездоганною французькою.
Та киває.
– Англійки?
– Так.
– Будь ласка. Розпишіться. Вимийте руки. І ходімо.
Вони ставлять свої імена в книзі, потім вона вказує їм на дозатор з антибактеріальною рідиною, і вони з демонстративною ретельністю втирають цю рідину в долоні.
– Гарне місце, – з виглядом знавця шепоче Мо.
Потім вони йдуть за жінкою, яка бадьорим кроком веде їх крізь лабіринт коридорів, доки вони опиняються перед напіввідчиненими дверима.
– Monsieur? Vous avez des visiteurs.[63]63
Месьє? До вас гості (фр).
[Закрыть]
Дівчата зніяковіло чекають під дверима. Тим часом жінка заходить усередину, і далі відбувається швидка бесіда між нею і, здається, спинкою крісла. Вона знову з’являється на порозі.
– Можете зайти, – каже вона. І додає: – Сподіваюсь, у вас є щось для нього.
– Завідувачка казала, що варто принести йому трохи macarons[64]64
Макарон (французьке печиво з яєчних білків, цукру, молотого мигдалю й харчових барвників).
[Закрыть].
Жінка кидає погляд на коробку в дорогій обгортці, яку дістає з сумочки Лів.
– Ah, oui[65]65
О так (фр.).
[Закрыть], – каже вона і стримано всміхається. – Це він любить.
– Ще до п’ятої вони опиняться в кімнаті персоналу, – шепоче Мо, коли жінка йде.
Філіпп Бессетт сидить у вольтерівському кріслі, дивлячись крізь вікно у маленький двір із фонтаном. Кисневий балон на візочку під’єднано до трубочки, закріпленої в його ніздрі. Обличчя сіре й зім’яте, наче він упав долілиць. Крізь шкіру, місцями зовсім прозору, проглядають тонкі ниточки вен. У нього пишна копиця білого волосся, а за порухом його очей явно вгадується гостріший розум, ніж можна припустити з того, де і як він перебуває.
