Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)
Я вже зібралася була піти до своєї кімнати й одягнутися, коли почувся стукіт у двері. Я здригнулася, побачивши тінь за бавовняною завісою. Кутаючись щільніше в ковдру, я роздивлялася силует і намагалася зрозуміти, хто міг навідатися до нас у таку годину. Чи це комендант з’явився мучити мене натяками на те, що йому відоме? Я тихо підійшла до дверей. Підняла завісу. І там, по той бік, була Ліліан Бетюн. Вона була в чорному каракулевому пальті, її волосся було завите й підібране у високу зачіску, очі підведені тінями. Вона похапцем озирнулася, доки я відчиняла верхній і нижній засуви.
– Ліліан? Ви… Вам щось потрібне? – спитала я.
Вона сунула руку під полу пальта і, діставши конверт, вручила його мені.
– Вам, – сказала вона.
Я швидко глянула на нього.
– Але… як ви…
Вона підняла бліду руку, зупиняючи мене, і похитала головою.
Минули місяці відтоді, як хто-небудь із нас отримував листа. Німці давно вже тримали нас в інформаційному вакуумі. Дивлячись на цей конверт, я не вірила своїм очам, а тоді згадала про гарні манери.
– Не хочете зайти? Випити кави? У мене є трохи справжньої кави.
Вона ледь помітно всміхнулася.
– Ні. Дякую. Я маю повертатися до своєї доньки.
Перш ніж я встигла хоча б подякувати, вона вже йшла геть вулицею на своїх високих підборах, щулячись від холоду.
Я опустила завісу й замкнула двері. А тоді сіла й розірвала конверт. Його голос, так довго відсутній, знов зазвучав у моїй пам’яті.
Моя найдорожча Софі!
Вже так давно я не отримував звісток від тебе. Молюсь, аби з тобою все було гаразд. У найтяжчі моменти я кажу собі, що якби з тобою щось трапилося, то частина моєї душі неодмінно відчула б це, як відгомін далекого дзвону.
Мені майже нема чим поділитись. Уперше я не маю бажання відтворити в кольорі той світ, який бачу навколо. І не можу дібрати для нього правильних слів. Знай лише, моя безцінна дружинонько, що я здоровий духом і тілом і що мій дух підтримує лише думка про тебе.
Чоловіки тут тримають фотографії своїх коханих, наче талісмани, — зім’яті, брудні знімки, які становлять для них цілий скарб. Мені не потрібна фотографія, щоб побачити тебе переді мною, Софі: варто лише заплющити очі, щоб згадати твоє обличчя, твій голос, твій запах. Ти не уявляєш, яка ти для мене втіха.
Знай, моя люба, що я щодня дякую Богові не за те, що пережив цей день, як мої товариші, але за те, що кожен прожитий день на двадцять чотири години наближає моє повернення до тебе.
Твій Едуард
Письмо було написане два місяці тому.
Я не з тих, хто легко проливає сльози, якщо плаче взагалі. Але тепер – чи то від виснаження, чи, може, від потрясіння, викликаного подіями минулого дня, – я вклала лист у конверт, поклала голову на руки і, сидячи на холодній порожній кухні, заридала.
Я не могла розповісти містянам, чому вже час різати порося, але наближення Різдва дало мені чудовий привід. На Святвечір офіцери їстимуть у «Червоному півні», і їх буде більше, ніж зазвичай. Тож було погоджено, що, поки вони тут, мадам Пуалан справлятиме таємну rе´veillon[35]35
Різдвяну вечерю (фр.).
[Закрыть] у себе вдома, за дві вулиці від майдану. Доки я буду при німецьких офіцерах, маленький гурт містян зможе спокійно засмажити й з’їсти порося, заховане в хлібній печі в погребі мадам Пуалан. Елен допоможе мені накрити стіл для німців, а потім прослизне крізь діру в льосі, спуститься алеєю та долучиться до наших дітей у будинку мадам Пуалан. Ті, хто мешкає задалеко, щоб пройти крізь місто непоміченими, залишаться в неї після комендантської години, ховаючись, якщо раптом надійдуть німці з перевіркою.
– Але це нечесно, – заперечила Елен, коли за два дні я виклала свій план меру в її присутності. – Якщо ти залишишся тут, то будеш єдиною, хто пропустить усе. Так не можна – ти ж стільки зробила, щоб урятувати порося.
– Одна з нас має лишитись, – наголосила я. – Ти ж знаєш, набагато безпечніше, якщо ми будемо впевнені, що всі офіцери перебувають в одному місці.
– Але це вже буде не так, як ми хотіли.
– Ага, ніколи не буває так, як хочеться, – відрізала я. – І ти не гірше за мене знаєш, що комендант помітить, якщо я піду.
Я бачила, як вони з мером перезирнулися.
– Не сперечайся, Елен. Я ж la patronne[36]36
Господиня (фр.).
[Закрыть]. Він очікує бачити мене тут щовечора. І якщо я зникну, він зрозуміє: щось відбувається.
Навіть мені самій здалося, що я занадто гаряче протестую.
– Слухай, – продовжила я, змушуючи себе говорити заспокійливим тоном. – Залиш мені трохи м’яса. Принесеш у серветці. Обіцяю: якщо німці матимуть досить харчів, щоб улаштувати святкову учту, мені буде чим почастуватись. Я себе не ображу, даю тобі слово.
Здається, вони заспокоїлись. Я не могла сказати їм правду, але відтоді, як дізналася, що комендантові відомо про порося, я втратила будь-яке бажання поласувати свининою. Те, що він не викрив, а тим більше не покарав нас, не приносило мені радісного полегшення – навпаки, глибоко непокоїло.
Відтепер, побачивши, як він роздивляється мій портрет, я більше не відчувала гордості за те, що навіть німець визнає талант мого чоловіка. Коли він заходив на кухню, щоб зав’язати звичайну розмову, я напружено завмирала, боячись, що він згадає про порося.
– От, знову, – сказав мер. – Підозрюю, ми тепер ваші боржники.
Він виглядав зовсім розбитим. Його донька вже тиждень була хвора. Його дружина якось сказала мені, що кожного разу, як дівчинка хворіє, він майже не спить від тривоги.
– Не кажіть дурниць, – різко відповіла я. – Порівняно з тим, що роблять наші чоловіки, це просто чергова буденна робота.
Сестра знала мене надто добре. Вона не ставила прямих питань, це було не в характері Елен. Але я відчувала, як вона дивиться на мене, чула легку знервованість у її голосі щоразу, як йшлося про rе´vellion. Нарешті за тиждень до Різдва я зізналася їй. Вона сиділа на ліжку й зачісувала волосся. Її рука зі щіткою так і застигла в повітрі.
– Як гадаєш, чому він нікому не розповів? – спитала я, закінчивши.
Вона дивилася на покривало. Коли вона підняла на мене очі, в них застигло щось схоже на жах.
– Думаю, ти йому подобаєшся, – відповіла вона.
Тиждень перед Різдвом видався клопітним – хоча перелік того, що ми могли підготувати до свят, був дуже обмежений. Елен і двійко старших жінок шили ганчір’яні ляльки для дітей. Вони були зовсім примітивні: спіднички – з мішковини, обличчя – з вишитих панчіх. Але важливо було, щоб діти Сент-Перонни отримали трохи дива на це безрадісне Різдво.
Я, зі свого боку, ставала все сміливішою. Двічі я крала картоплю з німецьких постачань, готуючи з решти пюре, щоб приховати нестачу, а крадене ховала по кишенях і відносила тим, хто зовсім ослаб. Я цупила дрібну моркву і затикала її до крайки спідниці – якби навіть мене зупинили та обшукали, нічого б не знайшли. Мерові я передала дві банки курячого бульйону, аби його дружина зготувала Луїзі трохи супу. Дитина була бліда і билася в лихоманці. Її мати казала, що дівчинка останнім часом трохи здала і, схоже, почала замикатись у собі. Дивлячись на її мляве, змучене нескінченним кашлем тільце, потонуле у величезному старому ліжку з його порепаними ковдрами, я подумала, що навряд чи засуджую її. Бо хіба це життя для дітей?
Ми щосили намагалися приховати від них найгірше, але вони опинились у світі, де людей розстрілюють на вулиці, де чужинці за волосся витягують їхніх матерів з ліжок за якісь дрібні порушення, на кшталт ходіння до «забороненого» лісу або недостатньо виявленої поваги до німецького офіцера. Мімі дивилася на світ із мовчазною недовірою, і це краяло Елен серце. Орельєн ріс гнівливим: я бачила, як злість скипає в ньому, наче вулканічна лава, і щодня молилася, щоб, коли він нарешті не стримається, йому не довелося заплатити надто високу ціну.
Але найбільшою новиною цього тижня стала газета, яку підсунули нам під двері: грубо надрукована, під заголовком «Journal des Occupе´s»[37]37
«Хроніка окупації» (фр.).
[Закрыть]. Єдиним інформаційним засобом, дозволеним у Сент-Перонні, був підконтрольний німцям «Bulletin de Lille»[38]38
«Лілльський бюлетень» (фр.).
[Закрыть] – настільки відвертий рупор німецької пропаганди, що більшість із нас хіба що печі ним топили. Але ця нова газета містила інформацію про перебіг військових дій і повідомляла, які міста й села перебувають під окупацією. У ній наводилися коментарі до офіційних звітів, а також сатиричні статті, присвячені окупації, жартівливі вірші про чорний хліб і карикатури на відповідальних німецьких офіцерів. Автори благали читачів не питати, звідки взялася ця газета, і знищити після прочитання.
Також у ній містився список під назвою «Десять заповідей фон Гайнріха», що висміював нав’язані французам дріб’язкові правила.
Не можу передати вам, яке заворушення спричинила в нашому містечку ця газета на чотири сторінки. Напередодні Різдва містяни невпинним потоком тяглися до нашого бару, щоб погортали сторінки в туалеті (вдень ми тримали її на дні кошика для старого паперу) чи на словах переказати одне одному новини та найкращі жарти. Ми проводили стільки часу в туалеті, що німці питали, чи, бува, немає якоїсь епідемії в місті.
З газети ми дізналися, що сусідні міста розділили нашу долю. Ми чули про жахливі табори, де людей морять голодом і виснажують працею майже до смерті. З’ясувалося, що в Парижі майже не знають про наші страждання і що чотириста жінок і дітей евакуйовано з Рубе, куди їжі надходило ще менше, ніж до Сент-Перонни. Не те щоб ці клапті інформації містили щось цінне. Але вони нагадували нам, що ми й досі є частиною Франції, що наше маленьке містечко – не єдине у своїй скруті. І, що найважливіше, сама газета додавала нам гордості: адже французи досі здатні протидіяти німецьким загарбникам.
Яким чином газета потрапила до нас? З цього приводу велися жваві дискусії. Те, що її принесли до «Червоного півня», певним чином пом’якшило суспільне невдоволення тим, що ми готували для німців. Я ж дивилася, як Ліліан Бетюн у своєму каракулевому пальті поспішає повз нас по хліб, і в мене зародилася власна здогадка.
Комендант наполіг, щоб ми поїли. Це привілей, який належить кухарям на Святвечір, сказав він. Ми думали, що готуємо на вісімнадцятьох, але виявилося, що останніми двома мали бути ми з Елен. Наша втома після кількох годин кухонної метушні була нічим порівняно з солодким мовчазним передчуттям таємної учти, яка готувалася за дві вулиці від нас і на якій наші діти нарешті поїдять чудового м’яса. Отримати ж дві повноцінні вечері замість однієї – це здавалося вже занадто.
І ніяких відмов. Більше я б ніколи не відмовилась від їжі. Вечеря була чудова: качка, смажена з апельсиновими скибочками та консервованим імбиром, картопля dauphinoise[39] 39
Картопля, запечена в соусі з молока, масла й сиру (фр.).
[Закрыть]із зеленими бобами, а на закуску – таріль із різноманітними сирами. Елен їла свою порцію, з захопленням думаючи, що цього вечора на неї чекає ще одна вечеря.
– Я можу віддати свою частку свинини комусь іншому, – сказала вона, об’їдаючи кістку. – А собі залишу трохи шкварок. Як гадаєш?
Так чудово було знову бачити її в піднесеному настрої. Того вечора на нашій кухні ненадовго запанувало щастя. Горіли додаткові свічі, даруючи нам трохи більше дорогоцінного світла. Стояли знайомі різдвяні запахи – Елен нашпигувала помаранч гвоздикою та підвісила над пічкою, і дивовижний аромат наповнив кухню. Якщо не надто задумуватись, а просто слухати дзвін келихів, сміх, розмови, то можна було забути про те, що сусідня кімната окупована німцями.
Приблизно о пів на десяту я допомогла сестрі вдягтись і спуститися вниз, де вона мала перелізти до сусідського льоху, а звідти крізь ляду для вугілля – надвір. Далі темними задвірками вона дістанеться будинку мадам Пуалан, де приєднається до Орельєна й дітей, яких ми відвели за кілька годин до цього. Напередодні ми доправили туди порося. Воно вже добряче підросло, і Орельєну довелося тримати худобину, доки я затикала їй рота яблуком, аби не верещала. А тоді одним бездоганним змахом ножа месьє Боден, різник, зарізав її.
За сестрою я стала закладати діру цеглинами, весь час дослухаючись до чоловіків у барі нагорі. І з певним задоволенням збагнула, що вперше за довгі місяці не відчуваю холоду. Коли голодуєш, мерзнеш майже постійно – це був урок, якого, впевнена, я в житті не забуду.
– Едуарде, сподіваюся, тобі зараз тепло, – прошепотіла я в порожньому льосі, коли сестрині кроки затихли по той бік стіни. – Сподіваюся, ти їси так само добре, як ми їли цього вечора.
Вийшовши в коридор, я так і підстрибнула на місці. Комендант роздивлявся мій портрет.
– Я не міг знайти вас, – сказав він. – Думав, ви на кухні.
– Я… я просто вийшла подихати повітрям, – затинаючись, відповіла я.
– Щоразу як дивлюся на цю картину, відкриваю для себе дещо нове. Є в ній щось загадкове. Тобто у вас.
Він усміхнувся власній обмовці.
– Є у вас щось загадкове.
Я промовчала.
– Сподіваюся, це вас не збентежить, але я маю сказати. Мені спало на думку, що це найкрасивіша картина, яку я будь-коли бачив.
– Гарний твір мистецтва, так.
– Хочете сказати: гарний твір, але не предмет цього твору?
Я не відповіла.
Він зробив ковток вина зі свого келиха. Коли він заговорив далі, то вже не зводив очей з рубінового кольору рідини.
– Ви чесно вважаєте себе негарною, мадам?
– Я вірю, що краса – в очах того, хто дивиться. Коли мій чоловік називає мене вродливою, я вірю йому, адже знаю, що в його очах я такою і є.
Він підняв голову і подивився прямо мені в очі, не даючи відвести погляд. Це тривало так довго, що я відчула, як моє дихання пришвидшується.
Очі Едуарда були дзеркалом його душі – весь він був як на долоні. Очі коменданта були пронизливі, жорсткі й наче забрані невидимою пеленою, аби приховати його справжні почуття. Я боялася: ще трохи – і він помітить, як похитнулося моє самовладання, і тоді розгадає мій обман. Я першою відвела погляд.
Він потягся через стіл до скрині, раніше доправленої німцями, і витяг пляшку коньяку.
– Випийте зі мною, мадам.
– Ні, дякую, Herr Kommandant. – Я кинула погляд на двері обідньої зали, де офіцери саме закінчували десерт.
– Одну чарку. Це ж Різдво.
З тону його голосу я збагнула, що це наказ. Я подумала про інших, які в цю мить їдять смажене порося за кілька дверей звідси. Подумала про Мімі – як стікає свинячий жир по її підборіддю, про Орельєна – як він, мабуть, сміється й жартує, вихваляючись нашою хитрою вигадкою. Він заслужив трохи щастя: двічі того тижня його відправляли зі школи додому за бійку, але він відмовлявся розповідати мені, в чому річ. Треба було, щоб усі вони хоча б раз добре повечеряли.
– Тоді… Гаразд.
Я взяла з його рук чарку і відсьорбнула. Коньяк обпік мені горло, наче рідкий вогонь. Я миттю відчула бадьорість.
Комендант перехилив власну чарку і дивився, як я допиваю свою, а тоді підштовхнув до мене пляшку, даючи зрозуміти, що я маю налити собі ще.
Ми сиділи в тиші. Я гадала, скільки людей прийшли на різдвяну вечерю. Елен очікувала, що їх збереться чотирнадцять. Двоє літніх людей надто боялися порушувати комендантську годину. Тим, хто застряг у своїх будинках, священик пообіцяв віднести залишки вечері відразу після різдвяної меси.
Доки ми пили, я спостерігала за комендантом. Форма його щелепи свідчила про непохитність, але без військової каски його майже начисто виголена голова надавала йому вразливого вигляду. Я намагалася уявити його без форми, як звичайну людську істоту, яка ходить у своїх щоденних справах, купує газети, бере вихідний. Але не могла. Під військовою формою я не бачила людини.
– Війна робить самотніми, так?
Я зробила ще ковток.
– У вас є ваші люди. У мене – моя родина. Жоден з нас не є самотнім у повному значенні цього слова.
– Але ж цього недостатньо, так?
– Принаймні кожен намагається робити все найкраще.
– Справді? Не впевнений, що хтось може схарактеризувати це все як «найкраще».
Коньяк притупив мої відчуття.
– Це ж ви сидите на моїй кухні, а не навпаки, Herr Kommandant. При всій повазі, гадаю, лише один із нас у цій ситуації має вибір.
На його обличчя наче хмара лягла. Він не звик, щоб йому кидали виклик. Його щоки ледь-ледь порожевіли, і я побачила перед собою людину, що підіймає руку, цілячись у бранця-втікача.
– Ви справді вважаєте, що хтось із нас має вибір? – тихо промовив він. – Ви справді вважаєте, що хтось із нас обрав би таке життя? Серед суцільної руїни? Як її винуватці? Якби ви були свідком того, що ми бачили на фронті, ви подумали б…
Він затнувся й похитав головою.
– Пробачте, мадам. Це все різдвяний час. Його досить, щоб зробити чоловіка сентиментальним. А ми всі знаємо, що немає нічого гіршого за сентиментального вояка.
Він вибачливо всміхнувся, і я трохи розслабилася. Ми сиділи обабіч кухонного столу, сьорбаючи зі своїх чарок, оточені залишками їжі. В іншій кімнаті офіцери почали співати. Я чула, як бринять їхні голоси, – мелодія була знайома, але слів я не розуміла. Комендант схилив голову й став дослухатись. А тоді поставив чарку на стіл.
– Вам ненависна наша присутність, так?
Я моргнула.
– Я завжди намагалася…
– Ви думаєте, що ваше обличчя нічого не виказує. Але я спостерігав за вами. Роки служби навчили мене розумітися на людях з їхніми таємницями. Гаразд. Чи можемо ми укласти мирову угоду, мадам? Лише на ці кілька годин?
– Мирову угоду?
– Ви забудете, що я представник ворожої армії, я забуду, що ви жінка, яка повсякчас планує черговий акт непокори, і ми будемо просто… двоє людей?
На мить вираз його обличчя пом’якшав. Він підняв свою чарку. Я, не надто охоче, підняла свою.
– Давайте не будемо говорити про Різдво, самотність і подібне. Я хочу, щоб ви розповіли мені про інших митців з Академії. Розкажіть, як ви запізналися з ними.
***
Як довго ми просиділи, не знаю. Години танули в розмові, підігрітій алкоголем. Комендант прагнув дізнатися все про життя художника в Парижі. Що за людиною був Матісс? Чи правда, що його особисте життя було таким самим скандальним, як і його мистецтво?
– О ні. Він був найнепохитнішим інтелектуалом з усіх. Дуже суворим. І дуже консервативним, як у роботі, так і у своїх побутових звичках. Але при цьому таким… – я на мить згадала професора в окулярах, який пильно дивиться на тебе, аби переконатися, що ти зрозумів усе сказане, перш ніж перейти до наступного питання. – Радісним. Гадаю, він отримує величезне задоволення від своєї роботи.
Комендант задумався. Було схоже, що моя відповідь вдовольнила його.
– Колись я хотів бути художником. Звичайно ж, особливого хисту не мав. І дуже скоро мусив це визнати, – він торкнувся пальцем ніжки келиха. – Я часто думаю: можливість заробляти на життя тим, що любиш, – це, мабуть, один із найбільших подарунків долі.
Тоді я подумала про Едуарда. Про те, як зосереджено він дивився на мене з-за мольберта. Якщо заплющити очі, я й досі могла відчути тепло дров’яного багаття на своїй правій нозі та легкий холодок на неприкритій шкірі лівої. Я бачила, як він підіймає брову, і ту саму мить, коли його думки відступають від творчості.
– Я теж так думаю.
«Того дня, коли я тебе зустрів, – казав він мені в наш перший Святвечір, проведений разом, – я дивився, як ти стоїш посеред того метушливого магазину, і подумав, що ти – найбільш самодостатня жінка, яку я будь-коли бачив. Ти виглядала так, наче світ може розлетітися на друзки навколо тебе, а ти все одно залишишся стояти з гордо піднятою головою, владно дивлячись з-під свого чарівного волосся», – він підніс мою руку до губ і ніжно поцілував її.
«А я подумала, що ти російський ведмідь», – сказала я йому.
Він підняв брову. Ми були в переповненому шинку на вулиці де Тюрбіґо.
«ГРРРРРРРР, – проревів він, доки я, не втримавшись, розсміялася. Він пригорнув мене до себе, просто там, посеред банкету, вкриваючи мою шию поцілунками, забувши про людей, що їли навколо нас. – ГРРРРР».
Спів у сусідній кімнаті припинився. Я раптом схопилась і встала, немов бажаючи прибрати зі столу.
– Будь ласка, – промовив комендант, жестом наказуючи мені повернутися на місце. – Посидьте ще трохи. Зрештою, це ж Святвечір.
– Ваші люди чекатимуть, що ви приєднаєтеся до них.
– Навпаки, їм значно веселіше, доки їхній командир відсутній. Нечесно нав’язувати їм себе на весь вечір.
«Але дуже чесно нав’язувати себе мені», – подумала я. Аж тут він спитав:
– Де ваша сестра?
– Я відіслала її спати, – відповіла я. – Вона трохи занедужала, до того ж, виснажена роботою на кухні. Хочу, щоб завтра вона була цілком здорова.
– І що ви робитимете? Святкуватимете?
– Хіба в нас багато приводів для святкування?
– Пам’ятаєте нашу угоду, мадам?
Я знизала плечима.
– Ми підемо до церкви. Можливо, відвідаємо когось із наших літніх сусідів. Зараз їм важко лишатися на самоті.
– Ви про всіх дбаєте, так?
– Це ж не злочин – бути добрим сусідом.
– Кошик дров, які я надіслав вам для особистого вжитку. Я знаю, що ви передали їх до будинку мера.
– Його донька хвора. Вона потребує додаткового тепла більше за нас.
– Вам слід знати, мадам, що в цьому містечку ніщо не уникає моєї уваги. Ніщо.
Я не могла подивитися йому у вічі. Боялася, що цього разу моє обличчя, моє прискорене серцебиття неодмінно викажуть мене. Я шкодувала, що не могла стерти з пам’яті все, що знаю про свято, яке відбувалося за кількасот ярдів звідси.
Я ковтнула ще коньяку. Чоловіки знов заспівали. Я знала цю різдвяну пісню і майже здатна була розібрати слова.
Чому він продовжував дивитися на мене? Я боялася заговорити, боялася знову підвестись, остерігаючись, що він почне ставити незручні питання. І все ж, так далі не можна – я почувалася, ніби співучасниця злочину, просто тому, що сиділа й дозволяла роздивлятися себе. Нарешті я коротко вдихнула й підняла очі. Він усе не зводив з мене погляду.
– Мадам, ви потанцюєте зі мною? Лише один танець? Заради Різдва?
– Потанцювати?
– Лише один танець. Я хотів би… Я хотів би згадати найкраще, що є у людстві. Так буває лише раз на рік.
– Я не… Я не вважаю…
Я подумала про Елен та інших, за кілька будинків звідси, що стали вільними лише на один вечір. Подумала про Ліліан Бетюн. Я уважно вдивлялася в обличчя коменданта. Його прохання здавалося щирим. «Ми будемо просто… двоє людей…»
А тоді я подумала про свого чоловіка. Чи бажала б я йому, щоб поряд були співчутливі обійми для танцю? Лише на один вечір? Чи не сподівалася я, що десь за багато миль звідси якась добросерда жінка в якомусь тихому барі може нагадати йому, що в світі є місце для краси?
– Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, – сказала я. – Але тільки на кухні.
Він став, простягши руку, і після недовгого вагання я взяла її. Його долоня виявилася несподівано грубою. Я підступила на кілька кроків ближче, не дивлячись йому в обличчя, а тоді він поклав другу руку мені на талію.
Коли люди в сусідній кімнаті заспівали, ми почали повільно рухатися навколо столу. Я гостро відчувала його тіло лише в кількох дюймах від мого, тиск його руки поверх мого корсета. Я відчула, як груба саржа його форми торкається моєї голої руки, і приглушений звук із його грудей. Я відчувала, що майже горю від напруги, всіма силами контролюючи власні пальці, власні руки, намагаючись дбати про те, щоб не наблизитись аж занадто, боячись, що в будь-який момент він може притягти мене до себе.
І весь цей час голос у моїй голові повторював: «Я танцюю з німцем».
Stille Nacht, heilige Nacht,
Gottes Sohn, o wie lacht…
Але він нічого такого не робив. Лише наспівував і легко кружляв мене навколо кухонного столу. А я заплющила очі й на якихось кілька хвилин знову відчула себе веселою, жвавою дівчиною, що не знає ні голоду, ні холоду, а просто танцює в ніч перед Різдвом, чия голова йде обертом від доброго коньяку, а в ніздрях стоїть запаморочливий аромат спецій та смачної їжі. Я жила, як жив Едуард, насолоджуючись кожною маленькою радістю життя, дозволяючи собі бачити красу в усьому. Минуло два роки відтоді, як чоловік востаннє тримав мене в обіймах. Я заплющила очі, розслабилась і поринула у власні відчуття, дозволивши партнерові кружляти мене в танці, наспівуючи мені на вухо.
Christ, in deiner Geburt!
Christ, in deiner Geburt!
Спів припинився, і за мить, майже неохоче, він відступив, відпускаючи мене.
– Дякую, мадам. Дуже вам дякую.
Коли я нарешті насмілилася глянути на нього, в його очах стояли сльози.
Наступного ранку на нашому порозі з’явилася маленька скринька. У ній було три яйця, маленьке poussin[41]41
Курча (фр.).
[Закрыть], цибулина й морквина. На боці скриньки охайним почерком було виведено: «Fro¨hliche Weihnachten».
– Це означає «Щасливого Різдва», – сказав Орельєн. Чомусь він уникав дивитися на мене.
7
З посиленням холодів контроль німців над Сент-Перонною ставав усе жорсткішим. У містечку робилося неспокійно, все більше військ проходило вулицями щодня. Розмови офіцерів у барі лунали по-новому стривожено, тож ми з Елен не виходили зайвий раз із кухні. Комендант майже не розмовляв зі мною – більшість часу він проводив у тісному колі небагатьох довірених осіб. У нього був утомлений вигляд, і я не раз чула, як в обідній залі він ледь не кричить від гніву.
Того січня центральною вулицею міста повз наш готель кілька разів проходили колони полонених французів. Але нам більше не дозволялося стояти на тротуарах і дивитися. Їжі ставало все менше, офіційні добові норми скорочувались, а від мене очікували, що я й надалі влаштовуватиму пишні вечері зі все менших кількостей м’яса та овочів. Біда була на порозі.
Нові випуски «Journal des Occupе´s», що доходили до нас, розповідали про знайомі населені пункти. Відлуння далеких гарматних пострілів, від яких дрібно тремтіли келихи на столах, стало вже звичним явищем. А за кілька днів я зрозуміла, якого звуку мені бракує. Це був пташиний спів. Надійшла постанова, що всі дівчата віком від шістнадцяти років і хлопці від п’ятнадцяти будуть зобов’язані працювати на німців: збирати цукровий буряк, доглядати за картоплею, або ж їх відправлять далеко від домівки – працювати на фабриках. Оскільки до п’ятнадцятиріччя Орельєна лишалося кілька місяців, ми з Елен дедалі більше нервували. Містом ширилися чутки про те, що стається з молоддю – про дівчат, яких селили разом із цілими бандами злочинців чи ще гірше – яким наказували «розважати» німецьких солдатів. Хлопців начебто морили голодом або били, постійно перевозили з місця на місце, щоб ті залишалися розгубленими й слухняними. Попри наш молодий вік, ми з Елен становили виняток, адже, як нам повідомили, наша праця в готелі вважалася «істотно важливою для німецького добробуту». Уже цього було досить, щоб викликати обурення в решти містян, щойно ті дізналися.
Відбулася ще одна зміна – незначна, але цілком відчутна. Усе менше людей заходили вдень до «Червоного півня». Зі звичних понад двох десятків облич лишилося близько восьми. Спочатку я думала, що це холоди тримають людей удома. Потім занепокоїлась і зайшла до старого Рене дізнатися, чи він не хворий. Але той зустрів мене на порозі й різко заявив, що вважає за краще лишатися вдома. Кажучи це, він не дивився на мене. Те саме трапилося, коли я навідалася до мадам Фубер, а потім – до дружини мера. Я відчувала, що душевна рівновага покидає мене. Я казала собі, що все це – не більш як плід моєї уяви, але одного дня в обід, прямуючи до аптеки, проходила повз бар «Блан» і побачила, що Рене й мадам Фубер сидять усередині за столом і спокійнісінько грають у шашки. Я очам не повірила. Та переконавшись, що це справді вони, я опустила голову й поспішила забратися звідти.
Одна лише Ліліан Бетюн удостоювала мене дружньої усмішки. Якось уранці я заскочила її, коли перед самим світанком вона підсовувала листа мені під двері. Почувши, що я відмикаю, жінка відсахнулася.
– О, mon Dieu – дякувати небесам, це ви, – промовила вона, злякано притискаючи долоню до губ.
– Це те, про що я думаю? – спитала я, мигцем глянувши на величезний конверт без адреси.
– Хто знає? – відповіла вона, вже кваплячись назад на майдан. – Я нічого не бачу.
Але Ліліан Бетюн становила меншість – у єдиній особі. Минали дні, і я стала помічати інші речі: якщо я заходила до бару з кухні, розмова ставала тихішою, наче всі боялися, що я можу підслухати. Якщо я долучалася до розмови, всі вдавали, наче я нічого не казала. Двічі я пропонувала баночку бульйону або супу дружині мера, та тільки й чула у відповідь: «Дякую, у нас уже є». Вона трималася характерної манери розмовляти зі мною: без відвертої ворожості, але так, наче їй легшало, коли я нарешті залишала її в спокої. Я б нізащо цього не визнала, але для мене було майже втіхою, коли наставав вечір і ресторан був знову сповнений голосів, навіть якщо вони належали німцям.
Просвітив мене Орельєн.
– Софі?
– Так? – Я саме робила тісто для пирога з кроликом і овочами. Мої руки й фартух були в борошні, і я питала себе, чи буде безпечно напекти з відрізків тіста маленького печива для дітей.
– Я можу в тебе дещо спитати?
– Звичайно, – я обтерла руки фартухом. Молодший брат дивився на мене якимись дивними очима, наче намагаючись дібрати правильні слова.
– Тобі… тобі подобаються німці?
– Чи подобаються вони мені?
– Так.
– Що за безглузде питання. Звісно, ні. Я мрію, щоб усі вони зникли, а ми повернулися до колишнього життя.
– Але тобі подобається Herr Kommandant.
Я завмерла зі скалкою в руках. Потім обернулася.
– Ти ж знаєш, що це небезпечні розмови. Такі балачки можуть наразити нас на страшну біду.
– Це не мої балачки наражають нас на біду.
Ззовні, з бару, лунали голоси відвідувачів. Підійшовши до дверей, я зачинила їх, і ми лишилися в кухні наодинці. Тоді я знов заговорила, тихо й стримано.
– Кажи, що хочеш сказати, Орельєне.
– У місті говорять, що ти не краща за Ліліан Бетюн.
– Що?
– Месьє Сюель бачив, як на Святвечір ти танцювала з комендантом. Близько, з заплющеними очима, і притискалася до нього – наче його кохаєш.
Я ледь не зомліла від потрясіння.
– Що?
– Кажуть, це і є справжня причина, чому ти не хотіла брати участь у rе´veillon – щоб побути наодинці з ним. Кажуть, тому ми й отримуємо додаткові харчі. Ти німецька фаворитка.
– Через це ти й бився в школі? – я згадала його підбите око і те, як він сердито й навідріз відмовився відповідати, звідки це.
– То це правда?
– Ні, це неправда. – Я хряснула скалкою по столу. – Він спитав… він спитав, чи можу я потанцювати з ним, лише раз, з нагоди Різдва. І я подумала: хай краще залишиться тут і думає про танці, ніж почне цікавитись, що діється в мадам Пуалан. Ось і все. Одного-єдиного вечора твоя сестра намагалася захистити тебе. Завдяки тому танцю, Орельєне, ти зміг поїсти свинини на Різдво.
– Але ж я бачив його. Я бачив, як він милується тобою.
– Він милується моїм портретом. Величезна різниця.
– Я чув, як він говорить до тебе.
Я насупилась, але він підняв очі до стелі. Ну, звісно: Орельєн годинами підглядав крізь шпарини в підлозі з кімнати №3. Мабуть, він бачив і чув усе.
