Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)
– Софі, прокидайся. Прокидайся.
У дверях стояв німецький охоронець. Знадобилася мить, аби я збагнула, що він кличе мене на ім’я. Я підхопилася, не забувши про сумку, і зробила жест Ліліан іти за мною.
– Karten[70]70
Посвідчення (нім.).
[Закрыть], – сказав він.
Ми з Ліліан показали свої посвідчення. Він перевірив наші імена в списку і вказав нам на вантажівку. Ми чули розчароване шипіння жінок, коли за нами захряснулися двері вагона.
Нас із Ліліан підштовхнули до вантажівки. Я бачила, що вона не поспішає.
– Що? – спитала я. Її обличчя було затьмарене недовірою.
– Мені це не подобається, – промовила вона, швидко озирнувшись на потяг, що рушив далі.
– Усе гаразд, – наполягала я. – Думаю, це означає, що нас виокремлюють серед інших. Мабуть, це справа рук коменданта.
– Саме це мені й не подобається, – сказала вона.
– А ще – послухай! – я не чую обстрілів. Певно, нас везуть від лінії фронту. Це ж добре, так?
Ми дошкутильгали до вантажівки, і я допомогла їй забратися в кузов, потай чухаючи потилицю. Чухатись я почала вже давно і постійно знаходила вошей у себе під одягом. Я намагалася не звертати на них уваги. Те, що нас зняли з потяга, явно було добрим знаком.
– Не втрачай віри, – сказала я і стиснула її плече. – Принаймні нам тепер є де витягти ноги.
Слідом за нами до вантажівки заліз молодий охоронець і зміряв нас гнівним поглядом. Я спробувала всміхнутись, аби запевнити його, що не робитиму спроб тікати, але він глянув на мене з відразою і попереджально виставив перед собою зброю. І тоді я зрозуміла, що від мене, мабуть, теж тхне немитим тілом, що від вимушеного тісного сусідства з в’язнями моє волосся, мабуть, теж скоро кишітиме вошами. І я заходилася оглядати свій одяг, вибираючи тих, що знаходила.
Машина рушила з місця. Щоразу як вона підстрибувала на пагорбі, обличчя Ліліан кривилося. За кілька миль жінка знов заснула, виснажена болем. У мене самої голова розколювалась, і я була вдячна, що артилерійські залпи припинилися. «Не втрачати віри», – подумки вмовляла я нас обох.
Майже годину ми їхали відкритою місцевістю. Зимове сонце повільно опускалося за віддалені гори, на узбіччі зблискувала паморозь, коли брезент піднявся від різкого поруху, на мить відкривши моїм очам дорожній знак. Мабуть, це помилка, подумала я. Я нахилилася вперед, піднявши краєчок запони і скоса поглядаючи в щілину, аби не пропустити наступного. І побачила його.
«Мангайм».
Світ навколо мене наче завмер.
– Ліліан? – прошепотіла я і розторсала її. – Ліліан! Подивись. Що ти бачиш?
Вантажівка сповільнилася, щоб об’їхати кілька вирв на дорозі, тож коли вона визирнула, я знала, що вона неодмінно його побачить.
– Ми ж мали рухатися на південь, – промовила я. – На південь, до Арденн.
Тепер я бачила, що тіні падають позаду нас. Ми їхали на схід, і так тривало вже певний час.
– Але ж Едуард в Арденнах! – я не могла приховати паніку в голосі. – Я отримувала звістку, що він там. Ми мали їхати на південь, до Арденн. На південь.
Ліліан опустила запону. Коли вона знову заговорила, то не дивилася на мене. Її обличчя було ще блідішим, ніж досі.
– Софі, ми більше не чуємо залпів, тому що перетнули лінію фронту, – похмуро сказала вона. – Ми їдемо до Німеччини.
24
Потяг бадьоро гуде. У дальшому кінці вагона номер чотирнадцять група жінок вибухає гучним сміхом. Немолода пара в кріслах навпроти, певно, вертаючись додому зі святкової різдвяної подорожі, прикрасила себе блискітками. Вішаки ломляться від покупок, у повітрі стоїть густий запах сезонної їжі – стиглих сирів, вина, дорогого шоколаду. Але Мо і Лів повертаються до Англії пригніченими. Вони сидять у своєму вагоні майже в повній тиші. У Мо весь день триває похмілля, яке, вочевидь, лікується лише за допомогою пляшечки нечувано дорогого вина. Лів знов і знов перечитує свої нотатки, слово за словом перекладаючи за допомогою англо-французького словничка, що балансує на краю відкидного столика.
Трагедія Софі Лефевр кидає довгу тінь на всю подорож. Доля дівчини, яка завжди здавалася їй сліпучо-тріумфальною, невідступно переслідує Лів. Чи дійсно Софі була колаборанткою? Що сталося з нею?
Стюард іде проходом, штовхаючи перед собою візок, і пропонує ще напої та солодощі. Лів настільки заглиблена в думки про Софі, що майже не піднімає голови. Життя за відсутності чоловіка, сповнене туги, життя на межі голодної смерті й у постійному страху перед німцями раптом здається їй більш справжнім, ніж усе, що її оточує. Вона відчуває запах паленої деревини з каміна в «Червоному півні», чує кроки по підлозі. Щоразу як вона заплющує очі, її картина перетворюється на злякане обличчя Софі Лефевр, яку німецькі солдати тягнуть до вантажівки і якої зреклася родина.
Сторінки коричневі, ламкі, вони жадібно всотують вологу з кінчиків її пальців. Тут є ранні листи Едуарда до Софі, написані, коли він щойно вступив до лав французької піхоти, а вона переїхала до Сент-Перонни, щоб бути поряд із сестрою. Едуард пише, що сумує за нею так сильно, що ночами ледве дихає. Каже, що постійно викликає її образ в уяві, малює її портрети просто на холодному повітрі. У своїх листах Софі заздрить уявній собі, молиться за чоловіка, докоряє йому. Називає його poilu[71]71
Кошлатий (фр.).
[Закрыть]. Образ подружжя, який постає з її слів, настільки яскравий і близький, що навіть попри складнощі перекладу з французької Лів відчуває, як у неї відбирає подих. Вона водить пальцем уздовж вицвілого рукопису, зачаровано думаючи про те, що слова на папері належать дівчині з її картини. Софі Лефевр – більше не звабливий образ у потрісканій золоченій рамі: вона перетворилася на особистість, живу тривимірну істоту з плоті й крові. Тепер вона жінка, що переймається пранням, скороченням харчів, припасуванням військової форми чоловіка, своїми страхами та розчаруваннями. І знов Лів розуміє, що не може віддати портрет Софі.
Вона прогортає ще два аркуші. У цьому місці текст густішає і переривається фотографією Едуарда Лефевра в коричневих тонах – чоловік дивиться прямо перед собою.
Жовтень 1914 року
Вокзал Ґар-дю-Нор вирував, перетворившись на кипуче море солдатів і ридаючих жінок. Повітря густіло від диму, пари й надривних слів прощання. Я знала, що Едуард не хотів би бачити моїх сліз. Зрештою, розлука буде недовгою; всі газети пишуть про це.
– Я хочу знати про все, що ти робиш, — сказала я. — Намалюй мені ескізів побільше. І не забувай харчуватися правильно. І не утни якоїсь дурниці, не здумай там напитись, побитись і потрапити під арешт. Я хочу, щоб ти повернувся додому якнайшвидше.
Він узяв з мене обіцянку, що ми з Елен будемо обережні.
– Якщо тільки почуєш, що ворог наближається до вас, обіцяй, що негайно повернешся до Парижа.
Коли я кивнула, він сказав:
– І не треба дивитися на мене очима сфінкса, Софі. Обіцяй, що найперше дбатимеш про себе. Я не зможу воювати, коли гадатиму, що ти в небезпеці.
– Ти знаєш, що я з міцної криці.
Він озирнувся через плече на годинник. Десь удалині пролунав пронизливий свисток потяга. Навколо піднялася пара з запахом горілого мастила, заволікши юрбу на платформі. Я потяглася поправити його саржеве кепі. Потім відступила, щоб роздивитися його. Який же він, мій чоловік! Велетень серед чоловіків. Його плечі такі широкі в цій військовій формі, і він на півголови вищий за будь-кого тут. Настільки кремезної статури — від погляду на нього мої серце переповнювали почуття. Здається, навіть у цю мить я до кінця не вірила, що він покидає мене.
За тиждень до того він завершив мій мініатюрний портрет гуашшю і тепер погладжував верхню кишеню.
– Носитиму тебе з собою.
Я торкнулася рукою свого серця.
– А я тебе з собою.
Потайки я заздрила через те, що не мала його портрета сама.
Я озирнулася. Двері вагона відчинялись і зачинялись, люди навколо простягали руки одне до одного, востаннє сплітаючи пальці.
– Я не дивитимусь, як ти їдеш, Едуарде, — сказала я. — Заплющу очі й запам’ятаю, як ти стоїш переді мною.
Він кивнув. Він розумів.
– Перш ніж ти підеш, — раптом сказав він. А тоді пригорнув мене і поцілував. Він припав губами до моїх губ, міцно-міцно притискаючи до себе. Я обіймала його, щосили заплющивши очі, і вдихала його запах, намагаючись увібрати його в себе, наче здатна була зберегти його на весь час чоловікової відсутності. Наче лише в цю мить повірила, що він справді їде. Мій чоловік їде. А потім, коли вже не витримала, я ривком відступила від нього. Жоден м’яз мого обличчя не здригнувся.
Не розплющуючи очей, я стиснула його руку, адже не хотіла в цю мить бачити вираз його обличчя. А потім швидко озирнулась і, розпрямивши спину, стала пробиватися крізь натовп, лишаючи його позаду.
Не знаю, чому я насправді не хотіла бачити, як він сідає на потяг. Відтоді не минало дня, коли я не шкодувала би про це.
Лише діставшись додому, я сунула руку до кишені. І там знайшла папірець, який він, мабуть, поклав туди, коли обіймав мене: маленьку карикатуру з зображенням нас двох. Себе він намалював в образі велетенського ведмедя у військовій формі, який з усмішкою обіймав мене лапою — мініатюрну, з тонкою талією, з серйозним натягнутим обличчям і волоссям, зібраним у вузол на потилиці. Малюнок був підписаний його швидким вигадливим почерком: «Я ніколи не знав істинного щастя, доки не зустрів тебе».
Лів кліпає. Вона акуратно вкладає папери до теки і сидить замислившись. Потім розгортає портрет Софі Лефевр – усміхнене обличчя змовниці. Як таке може бути, щоб месьє Бессетт мав рацію? Як могла жінка, що настільки обожнювала свого чоловіка, зрадити його, і не просто з іншим, а з ворогом? Це здається вищим за її розуміння. Лів згортає фоторепродукцію і прибирає свої нотатки назад до сумки.
Мо виймає з вух навушники.
– Отже, за півгодини ми в Сент-Панкрасі. Гадаєш, ти отримала, що хотіла?
Лів знизує плечима. Вона не здатна зараз говорити – величезний клубок стоїть поперек горла.
Волосся Мо вугільно-чорними борознами зачесане назад. Її щоки молочно-бліді.
– Нервуєш через завтрашній день?
Лів ковтає клубок і зображує вимучену посмішку. Останні шість тижнів вона майже не думає ні про що інше.
– Чого б вона не коштувала, – каже Мо, ніби розмірковувала над цим певний час, – я не думаю, що все це підлаштував Пол Маккаферті.
– Що?
– Я знаю безліч підлих брехунів. Він не з таких, – вона щипає себе за великий палець, а тоді додає: – Гадаю, доля просто вирішила зіграти з вами справді гидкий жарт і розкидати вас по різні боки барикад.
– Але він не мав приходити по мою картину.
Мо підіймає брови.
– Та невже?
Лів дивиться у вікно потяга, що вже під’їжджає до Лондона, і бореться з черговим клубком у горлі.
Через стіл від них літня пара в блискучих прикрасах схилилася докупи. Сплівши руки, вони поснули.
Згодом вона так і не може впевнено пояснити, що саме штовхнуло її на це. У Сент-Панкрасі Мо оголошує, що прямує до Раніка, на прощання радячи Лів не просиджувати всю ніч в інтернеті в пошуках незрозумілих реституційних справ, «і, будь ласка, засунь цей камамбер у холодильник, перш ніж він утече й отруїть цілий будинок». Лів так і стоїть посеред людного вестибюля з пластиковим контейнером смердючого сиру в руках і дивиться вслід маленькій темній фігурці, що віддаляється в напрямку метро з безтурботно перекинутою через плече сумочкою. Якось дуже грайливо і впевнено Мо говорить про Раніка – таке відчуття, ніби між ними щось змінилося.
Вона чекає, аж доки Мо не розчиняється в натовпі. Серед пасажирів, що сновигають навколо туди-сюди, вона наче камінь у людському потоці. Усі вони парами, тримаються за руки, розмовляють, кидають любовні, захоплені погляди одне на одного, а ті, хто насамоті, опустивши голову, цілеспрямовано прямують додому, до своїх коханих. Вона бачить весільні стрічки, обручки, чує уривки розмов, що пошепки лунають біля неї: залізничний розклад, куплені в останню мить пінти молока, «можеш підібрати мене на вокзалі?». Згодом вона зі співчуттям думатиме про багатьох людей, яким страшно повертатися до своїх партнерів, які шукають приводу, щоб не сідати на потяг, ховаються в барах. Але наразі знудьговані, нещасні люди, інші одинаки їй не помітні. Юрбу навколо вона сприймає лише як образу її власній самотності. «Колись я була однією з вас», – думає Лів і вже не може чітко уявити, як це – знову стати однією з них.
«Я ніколи не знав істинного щастя, доки не зустрів тебе».
На дошці відправлень зблискують нові рейси, крамниці зі скляними вітринами переповнені запізнілими покупцями різдвяних товарів. Чи можна взагалі стати людиною, якою ти була колись? – питає вона себе. І, перш ніж відповідь остаточно паралізує її, Лів підхоплює свою валізу і напівкроком-напівбігом прямує до станції метро.
Відколи Джейк переїхав до матері, у квартирі запанувала характерна тиша. Суцільна, вагома тиша, цілком відмінна від спокою, який наставав, коли хлопчик на кілька годин ішов у гості до друга. У такий час гостро відчутне безгоміння в будинку забарвлюється почуттям вини, усвідомленням особистої поразки. Ще важче при цьому знати, що за жодних обставин його син не повернеться в найближчі чотири дні. Пол завершує прибирання на кухні (Джейк робив тістечка «Кріспі» – розбухлий рис валяється тепер скрізь під кухонним приладдям), а потім сідає, дивлячись на недільну газету, яку за звичкою бере щотижня і незмінно лінується читати.
У перші дня після розлучення з Леоні він найбільше боявся ранніх ранкових годин. Раніше він і не підозрював, як сильно любив безладний тупіт босих ноженят Джейка, його силует, коли той з’являвся в батьківській спальні зі скуйовдженим набік волоссям і напівприкритими очима, з явним наміром забратися на ліжко і влягтися між батьками. Чарівний пронизливо-холодний дотик його ніжок, теплий, свіжий запах його шкіри. Те первісне тваринне відчуття, коли бачиш, як твій син заривається в ковдри на твоєму ліжку, – і розумієш, що з цим світом таки все гаразд. А потім, коли вони пішли, перші кілька місяців Пол прокидався на самоті з відчуттям, що кожен наступний ранок просто віщує ще один день із життя його сина, якого він не побачить. Ще одну серію маленьких пригод чи несподіванок у мозаїці малозначущих подій, завдяки яким його син у майбутньому стане тим, ким стане, – і до яких Пол не матиме жодного стосунку.
Зараз він уже краще переносив ранкові години (не в останню чергу тому, що Джейк, якому вже дев’ять, рідко прокидався раніше за нього), але перші кілька годин після від’їзду хлопчика до матері Пол почувається цілком беззахисним.
Він попрасує собі сорочки. Мабуть, піде до спортзалу, а потім прийме душ і поїсть. Ці нечисленні заняття допоможуть йому окреслити плани на вечір. Пара годин перед телевізором, може, який-небудь фільм, доки він проглядатиме документи щодо справи – аби лише переконатися, що все в повному порядку. А потім ляже спати.
Не встигає він допрасувати сорочки, як дзвонить телефон.
– Привіт, – каже Джейні.
– Хто це? – питає він, хоча точно знає відповідь.
– Це я, – каже вона, намагаючись не видати голосом легкої образи. – Джейні. Просто хотіла зателефонувати й уточнити, наскільки ми готові на завтра.
– Усе чудово, – відповідає він. – Шон переглянув усі папери. Судовий адвокат підготований. Усе якнайкраще.
– Є нова інформація про перше зникнення?
– Небагато. Але нам вистачає письмових свідчень третіх осіб, щоб поставити над усім цим жирний знак питання.
На тому кінці дроту настає коротка пауза.
– Бріґґ і Соустон засновують власну пошукову агенцію, – каже вона.
– Хто?
– Аукціонний дім. Вочевидь, іще один камінець у стіну їхньої фортеці. А ще в них великі покровителі.
– Чорт, – Пол не зводить погляду зі стосу паперів на своєму столі.
– Уже розпочали переговори з іншими агенціями щодо набору персоналу. Вочевидь, збирають колишніх членів Департаменту мистецтва й старовини, – він уловлює в її словах приховане запитання. – Будь-кого з досвідом пошукової роботи.
– Що ж, зі мною вони не зв’язувалися.
Настає миттєва тиша. Він гадає, чи повірила вона йому.
– Ми повинні виграти цю справу, Поле. Маємо зарекомендувати себе як лідери. Як ті, до кого в першу чергу звертатимуться по знаходження й повернення втрачених скарбів.
– Я розумію, – каже він.
– Я лише… хотіла, аби ти знав, наскільки ти для мене важливий. Тобто для компанії.
– Як я вже казав, Джейні, ніхто зі мною не зв’язувався.
Знову миттєва тиша.
– Гаразд, – вона ще деякий час говорить, розповідаючи йому про свої вихідні, про поїздку до батьків, про весілля, на яке її запросили в Девоні. Вона так довго розповідає про весілля, що він питає себе, чи не набирається вона сміливості запросити його теж. Він різко змінює тему. Нарешті жінка кладе слухавку.
Пол вмикає якусь музику і збільшує гучність, намагаючись заглушити гамір на вулиці внизу. Він завжди любив цей шум, жваву атмосферу Вест-Енду, але за прожиті тут роки усвідомив: якщо ти не в настрої, то весь цей демонстративний розгул веселощів здатний лише підсилити внутрішню тугу за недільними вечорами. Пол натискає кнопку гучності. Він знає, чому все так, як є, але відмовляється визнавати це. Небагато сенсу думати про те, чого ти не в змозі змінити.
Він щойно закінчив мити голову і не одразу розуміє, що в двері дзвонять. Вилаявшись, він намацує рушник і витирає обличчя. Він зійшов би вниз і в рушнику, але відчуває, що це Джейні. Пол не хоче, щоб вона сприйняла це як запрошення.
Він уже репетирує вибачення, прямуючи вниз у майці на мокре тіло.
«Вибач, Джейні. Я саме збирався йти».
«Так. Обговоримо це на роботі. Треба зібрати нараду, нехай усі долучаються».
«Джейні. Я вважаю, що ти супер. Але це справді не найкраща ідея. Пробач».
Він відчиняє двері, вже готовий видати останню тираду. Але це не Джейні.
Посеред тротуару стоїть Лів Голстон, стискаючи в руках невеличку валізу. Нічне небо над її головою розмальоване нитями святкових вогнів. Вона кидає свою валізку до ніг, і її бліде серйозне обличчя дивиться на нього так, наче вона миттєво забула, що хотіла сказати.
– Розгляд справи починається завтра, – нагадує Пол, так і не дочекавшись від неї жодного слова. Він не може відірвати від неї очей.
– Знаю.
– Ми не повинні спілкуватися між собою.
– Так.
– Інакше ми обоє можемо накликати на себе неприємності.
Він стоїть на порозі й чекає. Її обличчя в обрамленні чорного пухнастого коміра пальта виглядає надзвичайно напруженим, очі блищать так, ніби всередині в неї у цю мить відбувається мільйон діалогів, яких він не може чути. Він починає просити вибачення. Але дівчина випереджає його.
– Послухай. Я знаю, це, мабуть, не має жодного сенсу, але чому б нам не забути про цю справу? Лише на один вечір? – вона здається такою вразливою в цю мить. – Чому б нам знову не стати просто двома людьми?
Щось невловиме в її голосі остаточно зачаровує його. Пол Маккаферті збирається щось сказати, але натомість нахиляється вперед, бере її валізку і заносить до передпокою. Перш ніж хтось із них устигає передумати, він притягує її до себе, міцно стискає в обіймах і тримає – доки весь світ навколо розчиняється в небутті.
***
– Привіт, сонько.
Лів рвучко сідає, потроху починаючи усвідомлювати, де вона. Пол сидить на ліжку і наливає каву. Передає їй. Він, як не дивно, вже зовсім прокинувся. Годинник показує 6:32.
– Я приніс тобі ще трохи тостів. Подумав, може, тобі знадобиться час, щоб з’їздити додому, перш ніж…
Перш ніж…
Суд. Потрібна мить, щоб усвідомити це. Він чекає, поки дівчина протирає очі, а тоді нахиляється і легко цілує її. Уже почистив зуби, відзначає вона і миттєво ніяковіє через те, що сама цього не зробила.
– Я не знав, із чим ти захочеш тости. Сподіваюся, ти не проти джему, – Пол бере його з таці. – Вибір Джейка. Дев’яносто вісім відсотків цукру чи якось так.
– Дякую, – кліпаючи очима, вона дивиться на тарілку в себе на колінах. Вона не може згадати, коли востаннє хтось приносив їй сніданок у ліжко.
Вони дивляться одне на одного. О Боже мій, думає вона, згадавши минулу ніч. Усі інші думки зникають. Очі Пола беруться зморшками в кутках – наче він здатний читати її думки.
– А не хочеш… знову в ліжко? – питає вона.
Він лягає поряд із нею, так що його ноги, теплі й міцні, миттєво переплітаються з її ногами. Вона підсувається ближче, аби він міг обійняти її рукою за плечі, а тоді пригортається до нього й заплющує очі, насолоджуючись відчуттям. Від нього пахне чимось дрімотним і теплим. Вона лише хоче припасти обличчям до його шкіри і залишитися в цій позі, втягуючи його запах, доки її легені до краю не наповняться крихітними молекулами Пола. Лів раптом пригадує хлопчика, з яким зустрічалася ще підлітком. Вона його обожнювала. І коли вони нарешті поцілувалися, була шокована тим, що його шкіра, його волосся, весь він пахнув не так, як вона очікувала. Наче якась фундаментальна частка його єства на хімічному рівні була запрограмована відштовхувати її. Але шкіра Пола… Лів могла би просто лежати й вдихати запах цієї шкіри, наче аромат гарних парфумів.
– Все гаразд?
– Все якнайкраще, – каже вона і робить ковток кави.
– Останнім часом я дуже люблю недільні вечори. Навіть не уявляю чому.
– Недільні вечори явно недооцінюють.
– Як і несподіваних гостей. Коли ти подзвонила, я вже злякався, що це свідки Єгови, – він замислився. – Хоча якби свідки Єгови виробляли те, що й ти цієї ночі, гадаю, вони отримували б значно кращий прийом.
– Тобі варто сказати їм про це.
– Мабуть, саме так і зроблю.
Настає довге мовчання. Вони слухають, як на вулиці розвертається сміттєвоз, як приглушено гримлять баки, і в атмосфері товариської тиші поїдають тости.
– Я сумував за тобою, Лів, – каже він.
Вона відкидає голову і притуляється до нього. Надворі двійко людей про щось голосно розмовляють італійською. Її м’язи приємно поболюють, так наче вона щойно звільнилася від довготривалої напруги, якої майже не усвідомлювала. Вона почувається, як колись дуже давно, в геть забутому минулому. Лів питає себе, що сказала би про все це Мо, а тоді всміхається, збагнувши, що вже знає відповідь.
І голос Пола порушує тишу:
– Лів… боюся, цей судовий процес тебе розорить.
Вона нерухомим поглядом дивиться на своє горнятко кави.
– Лів?
– Я не хочу розмовляти про процес.
– Я й не збираюся обговорювати його в усіх… подробицях. Я лише кажу, що хвилююся.
Вона намагається посміхнутись.
– Знаєш, не варто. Ти ще не виграв.
– Навіть якщо виграєш ти. Лише на адвокатів піде ціла прірва грошей. Я вже мав із цим справу кілька разів, тож добре уявляю, скільки це тобі коштуватиме.
Він відставляє горнятко і бере її за руку.
– Слухай. На тому тижні я мав приватну розмову з Лефеврами. Моя ділова партнерка Джейні навіть не знає про це. Я трохи змалював їм твою ситуацію, пояснив, як сильно ти любиш картину, як не хочеться тобі з нею розлучатись. І вони погодилися запропонувати тобі належну винагороду. Солідну винагороду, йдеться про шестизначну цифру. Це з надлишком покриє твої витрати на адвокатів.
Лів дивиться на свої руки в його руках. Гарний настрій безслідно зникає.
– Ти… хочеш переконати мене відступитися?
– Не з тих причин, про які ти подумала.
– Тобто?
Він дивиться перед собою.
– Я дещо з’ясував.
У неї в душі все обмирає.
– У Франції?
Він стискає губи, наче зважуючи, як багато можна їй розповісти.
– Я знайшов стару газетну статтю, написану американською журналісткою – колишньою власницею твоє картини. Там розповідається, як вона отримала картину на складі крадених творів мистецтва поблизу Дахау.
– То й що?
– Усі ці твори були викрадені. І це додає ваги нашій позиції, що картина потрапила в німецьку власність незаконно.
– Це велике припущення.
– Це ставить під сумнів законність володіння картиною всіма подальшими власниками.
– Це ти так кажеш.
– Я добре знаюся на своїй справі, Лів. Ми вже подолали півшляху. І якщо існують іще якісь докази, ти знаєш, що я їх знайду.
Вона відчуває, як її поступово охоплює заціпеніння.
– Гадаю, ключове слово тут – «якщо», – вона висмикує долоню з його рук.
Він обертається, аби глянути їй в обличчя.
– Гаразд. Ось чого я не можу зрозуміти. Навіть якщо не торкатися морального боку цієї справи. Я не розумію, чому аж ніяк не дурна жінка, в якої є картина, куплена майже за безцінь і, як тепер з’ясувалося, з сумнівною історією, не погоджується віддати її за пристойні гроші. Чортову купу грошей, в рази більше, ніж довелося за неї сплатити.
– Справа не в грошах.
– Ой, припини, Лів. Я зараз кажу про очевидне. А саме: якщо ти наполягатимеш на продовженні судового процесу і програєш, ти втратиш сотні тисяч фунтів. Може, навіть свій дім. Усі заощадження. І все це заради картини? Ти справді цього хочеш?
– Софі – не їхня власність. Вони… їм начхати на неї.
– Софі Лефевр померла більш ніж вісімдесят років тому. Я цілком переконаний, що їй байдуже.
Лів вислизає з ліжка й озирається в пошуку брюк.
– Ти справді не розумієш, так? – вона стрімко натягає їх, несамовито смикає блискавку. – Господи. Ти настільки не схожий на чоловіка, яким я тебе вважала.
– Ні. Ти здивуєшся, але я чоловік, який не бажає, щоб ти втратила свій дім ні за що.
– О ні. Я забула. По-перше, ти той, хто приніс усе це лайно до мене в дім.
– Гадаєш, цього не зробив би хтось інший? У цій справі все зрозуміло, Лів. Організації, подібні до нашої, існують скрізь, і вони не стали би зволікати.
– Ми закінчили? – вона застібає бюстгальтер і натягає джемпер через голову.
– О, чорт. Послухай. Я лише хочу, аби ти добряче подумала над цим. Я… я просто не бажаю, щоб ти з чистого принципу втратила все, що маєш.
– О. То це все – заради турботи про мене. Гаразд.
Він тре свій лоб, наче намагаючись не зірватись. А потім хитає головою.
– Знаєш що? Думаю, справа взагалі не в картині. Думаю, справжня причина – це твоя нездатність жити далі. Віддати картину для тебе означає залишити Девіда в минулому. А ти не можеш зробити цього.
– Я живу далі! Ти чудово це знаєш! На біса, по-твоєму, була ця ніч?
Він приголомшено дивиться на неї.
– Сказати тобі? Не знаю. Справді не знаю.
І коли вона проривається повз нього до виходу, він навіть не намагається зупинити її.
25
За дві години Лів сидить у таксі, спостерігаючи, як Генрі знищує каву, заїдаючи булочкою. Її шлунок стискається.
– Мав відвезти дітей до школи, – пояснює він, струшуючи крихти з колін. – Завжди не встигаю поснідати.
На ній суворий темно-сірий жакет, з-під якого виглядає яскраво-синя сорочка. Вона носить цей одяг, наче обладунок. Хоче сказати щось, але не може – її щелепи наче намертво скріплені між собою. Нервів більше немає, вона сама – один гігантський нерв. Здається, лише торкнися її – і вона задзвенить, мов струна.
– Варто лише присісти з горнятком кави, як гарантовано один із них прибіжить просити тоста, або каші, або ще чогось.
Вона безмовно киває. У її вухах і досі лунає голос Пола: «Усі ці твори були викрадені».
– Мабуть, близько року я їв усе, що міг вихопити з хлібниці по дорозі до дверей. І тепер дуже полюбляю сирі пампушки.
Під стінами суду зібралися люди. Невелика юрба товчеться біля парадних сходів. Спочатку Лів вирішує, що це туристи, – та коли вона виходить із таксі, Генрі хапає її за руку.
– О Господи. Тримайте голову нижче, – каже він.
– Що?
Не встигає вона ступити на тротуар, як усе навколо заповнюється спалахами. Лів завмирає на місці, наче паралізована. А тоді рука Генрі штовхає її вперед, повз людей, що штурхаються ліктями і майже у вухо викрикують її ім’я. Хтось тицяє клаптик паперу в її вільну руку. Вона чує голос Генрі, в ньому лунає паніка – здається, юрба обступила її з усіх боків. Вона оточена пістрявою курток і темними велетенськими бездонними об’єктивами.
– Розступіться всі, будь ласка. Розступіться.
Краєм ока вона помічає блиск міді на уніформі поліцейського, заплющує очі й відчуває, як її відштовхують убік. Генрі міцніше стискає її руку.
Потім, пробираючись крізь охорону, вони опиняються в мовчазній будівлі суду. Опинившись на тому боці, вона спантеличено кліпає очима.
– Що це було, чорт забирай? – важко видихає вона.
Генрі пригладжує обличчя і обертається, видивляючись крізь двері.
– Газетярі. Боюся, ця справа привернула страшенну увагу.
Вона розпрямляє жакет і озирається – в ту саму мить, як крізь охорону входить Пол. На ньому блідо-блакитна сорочка і темні брюки, і вигляд у нього цілком незворушний – вочевидь, на вулиці його ніхто не займав. Їхні очі зустрічаються, і Лів посилає йому німий розлючений погляд. На мить його крок уповільнюється, але вираз обличчя залишається незмінним. Притримуючи ліктем папери, він озирається через плече і прямує до судової зали № 2.
Лише тоді Лів помічає папірець у себе в руці. Вона обережно розгортає його.
Володіння тим, що викрали німці, — це ЗЛОЧИН. Припиніть страждання єврейського народу. Поверніть те, що по праву належить їм. Відновіть справедливість, ДОКИ НЕ ПІЗНО.
– Що це? – зазирає через плече Генрі.
– Навіщо вони дали це мені? Позивачі навіть не євреї! – скрикує вона.
– Я попереджав вас, що крадіжки часів війни – дуже провокаційний сюжет. Боюся, під час процесу ви можете зіткнутися з усіма можливими зацікавленими групами, стосується це їх прямо чи ні.
– Але ж це смішно. Ми не крали цю чортову картину. Вона належала нам понад десять років!
– Ну ж бо, Лів. Ходімо до судової зали № 2. Я розпоряджуся, щоб вам принесли води.
Місця для преси всі зайняті. Вона бачить журналістів, які сидять тісними рядами, перемовляються пошепки і жартують, гортають денні газети до приходу суддів – зграя хижаків, що не зводять очей із жертви, розслаблені, але готові до нападу. Вона обводить поглядом ряди, намагаючись знайти хоч одне знайоме обличчя в цьому натовпі. Хочеться встати й крикнути їм: «Ви вважаєте, що все це гра, так? Ще одна гаряча новина для завтрашньої газети». Її серце шалено б’ється.
Суддя, каже Генрі, влаштовуючись у кріслі, має досвід у таких справах і славиться сумлінністю й чесністю. Коли ж вона питає, скільки разів він виносив рішення на користь теперішніх власників, Генрі не може дати чіткої відповіді.
Кожна зі сторін прибула з багажем товстенних тек, повних документації, цілих списків експертних думок, висновків щодо суперечливих питань французького законодавства. Генрі жартома каже, що Лів тепер знає стільки про цивільні судові справи, що потім він може запропонувати їй роботу.
– Схоже, мені це й справді знадобиться, – похмуро зазначає вона.
– Всім устати.
– Починається. – Генрі торкається її ліктя й заспокійливо усміхається.
Лефеври, двоє літніх чоловіків, уже зайняли місця на лаві поруч із Шоном Флагерті й мовчки спостерігають за процесом, доки адвокат Крістофер Дженкс викладає суть їхнього позову. Вона дивиться на них, споглядаючи кислі вирази їхніх облич, їхні руки, схрещені на грудях, – наче ті вже заздалегідь чимось невдоволені. Моріс і Андре Лефеври – довірчі власники вцілілих робіт і спадку Едуарда Лефевра, пояснює суду адвокат. Їхні інтереси, каже він, полягають у збереженні його творчого доробку і захисті культурного спадку на майбутнє.
