Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)
– Не сумніваюся.
– О, краще й не сумнівайтеся, любчику.
Вона жестом запрошує його ввійти. У неї напружена дерев’яна хода, під час якої вона трохи волочить ноги.
– У мами була активна громадянська позиція. Вона писала про жахливе становище робітників, про бездомних дітей. Її не лишали байдужими жахіття війни. Вона б швидше Ґерінґа на побачення запросила, ніж украла щось. То, гадаю, ви хочете щось випити?
Пол погоджується на дієтичну колу і сідає на один із низькобортних диванів. Крізь вікно вливається розжарене повітря, чути віддалені звуки дорожнього руху в годину пік. Величезний кіт, якого він спочатку хибно сприйняв за подушку, розгортається і стрибає йому на коліна, об які починає тертися гузном із мовчазним задоволенням.
Маріанн Ендрюз сідає на місце й запалює цигарку. Театрально набирає повітря в груди.
– Це у вас бруклінський акцент?
– Нью-Джерсі.
– Гм, – вона запитує його стару адресу й киває на знак того, що знає ті місця. – Давно ви тут живете?
– Сім років.
– А я шість. Приїхала з моїм найдорожчим чоловіком Дональдом. Минулого липня він відійшов до найкращого зі світів, – каже жінка і додає, вже м’якше: – Ну гаразд, чим я можу вам допомогти? Не впевнена, що можу щось додати до сказаного в суді.
– Не знаю. Мабуть, я просто намагаюся з’ясувати, чи є що-небудь, узагалі хоч щось, що ми пропустили.
– Ні. Як я вже казала містерові Флагерті, я гадки не маю, звідки взялася ця картина. Якщо чесно, то коли мама згадувала дні свого репортерства, вона здебільшого розповідала про той випадок, коли її замкнуло в туалеті літака в аеропорту Джона Кеннеді. І, знаєте, нам із татом це було не дуже цікаво. Повірте мені, якщо чули одну зі старих журналістських байок, вважайте, що чули їх усі.
Пол обводить поглядом квартиру. Коли він знов дивиться на жінку, вона все ще спостерігає за ним. Спостерігає пильно, випускаючи кільце диму в застигле повітря.
– Містере Маккаферті, якщо суд вирішить, що картина крадена, ваші клієнти вимагатимуть у мене компенсацію?
– Ні. Вони хочуть лише картину.
Маріанн Ендрюз качає головою.
– Звісно, хочуть. – Вона знімає ногу з ноги, скривившись, наче це завдало їй неприємних відчуттів. – Мені здається, що вся ця справа погано пахне. Мені не подобається, як поливають брудом ім’я моєї матері. Або містера Голстона. Він любив цю картину.
Пол дивиться на кота.
– Просто можливо, що містер Голстон чудово розумів, чого вона насправді варта.
– З усією повагою, містере Маккаферті, але ви там не були. Якщо ви натякаєте, що я маю почуватись обдуреною, ви не з тією розмовляєте.
– Вам справді байдуже до цінності цієї картини?
– Боюся, що ми з вами по-різному розуміємо слово «цінність».
Кіт дивиться на нього жадібними й водночас дещо ворожими очима.
Маріанн Ендрюз гасить цигарку.
– І мені буквально стає зле, коли я думаю про бідолашну Олівію Голстон.
Він вагається, а потім каже тихо:
– Так. Мені теж.
Жінка здивовано підіймає брови.
Він зітхає.
– Ця справа дуже… хитра.
– Аж настільки хитра, щоб загнати бідолашну дівчину в банкрутство?
– Я лише роблю свою роботу, міз Ендрюз.
– Еге ж. Думаю, мама теж не раз це чула.
Це сказано м’яким тоном, та все одно кров приливає до його щік.
Хвилину вона роздивляється його, а тоді раптом голосно скрикує: «Ха!», від чого переляканий кіт зістрибує з його колін.
– О, заради всього святого. Хочете чогось міцнішого? Бо я б не відмовилася від справжньої випивки. Зараз саме час перехилити по чарочці, – вона підіймається і йде до бару. – Бурбон?
– Дякую.
А тоді він усе їй розповідає. У руці в нього склянка бурбону, поряд лунає вимова рідної землі. Слова вириваються судомно, поштовхами, немов через силу порушуючи тишу. Історія починається з викраденої сумочки і завершується занадто різким прощанням під дверима судової зали. Непомітно для нього спливають нові подробиці: неочікуване відчуття щастя поряд із нею, провина, постійний дратівливий настрій, яким він останнім часом обріс, наче корою. Пол сам не знає, чому вирішив звіритися цій жінці. І чому, на його думку, з усіх людей саме вона має його зрозуміти.
Але Маріанн Ендрюз слухає, і на її великодушному обличчі проступає вираз співчуття.
– Що ж, у непростій ситуації ви опинилися, містере Маккаферті.
– Так. Це я вже зрозумів.
Вона запалює ще одну цигарку, цитькає на кота, що жалісно нявкає на суміщеній кухні, вимагаючи їжі.
– Любий, я не маю для вас жодних відповідей. Або ви розіб’єте їй серце, відібравши в неї картину, або вона розіб’є серце вам, адже ви втратите роботу.
– Або ми забудемо про все.
– І тоді обидва серця буде розбито.
У її словах лунає неприкрашена правда. Обоє сидять мовчки. Надворі не стихають гудки машин, що ледве рухаються в транспортному потоці.
Пол помалу відпиває свій напій, розмірковуючи.
– Міз Ендрюз, ваша мати зберегла свої записи? Свої журналістські нотатки?
Маріанн Ендрюз підіймає очі.
– Я привезла їх з Барселони, та, боюся, чимало з них мені довелося викинути. Їх дощенту поїли терміти, і одну з висушених голів теж. Отакі ризики має нетривкий шлюб у Флориді. Хоча… – вона підіймається, відштовхуючись від дивана своїми довгими руками. – Ви навели мене на деякі думки. Мабуть, у моїх коморах у коридорі досі зберігається стос її старих робочих журналів.
– Журналів?
– Щоденників. Називайте як хочете. О, в мене була божевільна ідея, що одного дня хтось захоче написати її біографію. Вона зробила так багато цікавого. Може, це буде хтось із моїх онуків. Я майже впевнена, що тут є ціла коробка її вирізок і декілька журналів. Дозвольте, я лише візьму ключ, і підемо подивимось.
Слідом за Маріанн Ендрюз Пол виходить до спільного коридору. Важко дихаючи, вона веде його на два прольоти вниз – туди, де вже немає килимів на сходах, а стіни підпирає ряд велосипедів.
– Наші квартирки дуже малі, – каже Маріанн Ендрюз, чекаючи, доки Пол відчиняє на себе важкі вогнестійкі двері, – тож деякі з нас орендують вільні комірки сторожа. Вони в нас на вагу золота. Містер Чуа, мій сусід, пропонував мені чотири тисячі фунтів, аби я відступила йому свою минулого року. Чотири тисячі! Я відповіла, що він має потроїти цю суму і ще накинути зверху.
Вони підходять до високих синіх дверей. Бурмочучи собі під ніс, жінка перебирає зв’язку ключів, доки знаходить потрібний.
– Ось, – каже вона, вмикаючи світло.
Усередині засвічується лампочка, тьмяно освітлюючи довгу темну комору. Уздовж однієї стіни тягнуться металеві гаражні полиці, а підлога щільно завалена картонними коробками, стосами книг, серед яких притулилася стара лампа. У повітрі стоїть запах старих газет і бджолиного воску.
– Тут і справді не завадить прибратися, – зітхає Маріанн і морщить носа. – Та чомусь завжди знаходяться цікавіші справи.
– Треба дістати щось згори?
Маріанн обіймає себе за плечі.
– Знаєте що, мій любий? Ви не проти, якщо я залишу вас розгрібатися тут самого? Від цього пилу в мене ще більше розігрується астма. Тут немає нічого цінного. Просто замкніть двері й гукніть, якщо знайдете щось цікаве. О, і якщо вам підвернеться сумочка синьо-зеленого кольору з золотою застібкою, принесіть мені. Хотіла б я знати, куди вона зникла.
Пол чимало часу проводить у захаращеній коморі. Ті коробки, що, на його думку, можуть містити щось корисне, він пересуває до тьмяно освітленого коридору, розставляючи їх уздовж стіни. Там є газети, датовані 1941 роком, з пожовклими сторінками й відірваними кутками. Ця крихітна кімнатка без вікон схожа на машину часу з популярного телесеріалу. У міру того як вона порожніє, її вміст накопичується в коридорі: валізи, повні старих мап, глобус, картонні коробки для капелюхів, поїдені міллю хутра, ще одна гладенька висушена голова з застиглим вищиром у чотири великі зуби. Усе це він складає до стіни, ховаючи голову під тканиною для диванних подушок. Пил щільно вкриває його руки, осідає в зморшках на обличчі. Тут є модні журнали «Нью Лук» з моделями спідниць, фотографії з коронації, котушки магнітної плівки. Він виймає все це, кладучи на підлогу біля себе. Його одяг сірий від пилу, в очах щипає, наче в них сипонули піску. Пол знаходить кілька блокнотів, на щастя, позначених датами на передній частині обкладинки: 1968, листоп. 1969, 1971. Він читає про страйк пожежників у Нью-Джерсі, про судові справи, пов’язані з ім’ям президента. Часом трапляються записи на полях: «Дін! Танці, п’ятниця, 7 вечора» або «Сказати Майку, що телефонувала Френкі». Нічого, що стосувалося б воєнних часів, як і картини.
Він методично розбирає кожну коробку, перевіряє між аркушами кожної книги, продивляється зміст кожної теки. Відчиняє ящик за ящиком, скриньку за скринькою, щоразу вивалюючи вміст, а потім акуратно, по одному предмету складаючи назад. Старий програвач, дві коробки старих книжок, картонка з-під капелюха, набита сувенірами. Минає одинадцята година, дванадцята година, пів на першу. Він дивиться на годинник і розуміє, що все це марно.
Пол випростується, витирає запилюжені руки об штани. Йому не терпиться якнайшвидше втекти з цього задушливого, заваленого всіляким мотлохом місця. Він раптом відчуває тугу за білими стінами будинку Лів, його чистими лініями, його легкістю.
Він уже перетрусив тут усе, що можна. Якщо правда існує, її не знайдеш у цій заваленій комірчині на північ від траси А40. Аж раптом біля задньої стіни він помічає ремінець старого шкіряного ранця, висохлий і тріснутий надвоє, як тоненька скибочка в’яленої телятини.
Він пірнає під конструкцію з полицями і витягає знахідку.
Двічі чхнувши й витерши очі, він розстібає ранець. Усередині – шість записників у грубих обкладинках, формату А4. Він відкриває один і на першій сторінці бачить запис вигадливим каліграфічним почерком. Його очі миттєво відшукують дату. 1941. Він відкриває ще один записник: 1944. Він похапцем прогортає їх і кидає в нетерплячці, а наступної секунди знаходить те, що шукав. Ось воно: 1945.
Похитуючись, він виходить у коридор, де світло трохи яскравіше, і при неоновій лампі починає гортати сторінки.
30 квітня 1945 року
Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау…
Пол читає ще кілька рядків і двічі лається з усе більшим запалом. Він стоїть, прикипівши до місця, щосекунди все більше й більше усвідомлюючи важливість того, що зараз тримає в руках. Він стрімко прогортає сторінки, вилаявшись при цьому знову.
Його розум шалено працює. Він міг би зараз запхати це в дальній кут, повернутися до Маріанн Ендрюз і сказати їй, що нічого не знайшов. Він міг би виграти позов і отримати свої комісійні. Він міг би повернути Софі Лефевр законним власникам.
Або…
Він бачить перед собою Лів, із похнюпленою головою, розчавлену валом суспільної реакції, жорстокими вигуками незнайомців, невідворотним фінансовим крахом. Бачить, як, обійнявши себе за плечі, зі збитим набік волоссям вона заходить до суду.
А ще він бачить, як повільно її губи розпливаються в усмішці від насолоди – вперше, коли вони поцілувалися.
«Якщо ти це зробиш, вороття вже не буде».
Пол Маккаферті кидає записник і ранець біля піджака і починає зносити коробки назад до комори.
Вона з’являється на порозі, коли він саме закінчує прибирати останні коробки, весь у поті й пилюці від свого заняття. Вона палить цигарку в довгому мундштуку, наче модниця 20-х років минулого століття.
– Боже мій… а я вже почала хвилюватися, що з вами трапилось.
Він випростується, витираючи піт із чола.
– Я знайшов її. – Він підіймає синьо-зелену сумочку.
– Справді? О, ви просто чарівний! – Вона сплескує руками, бере в нього сумочку і з любов’ю погладжує. – А я вже боялася, що десь її загубила. Я така роззява. Дякую вам. Дякую сердечно. Один Всевишній знає, як ви спромоглися її знайти в такому хаосі.
– Я знайшов іще дещо.
Жінка відриває погляд від сумочки.
– Нічого, якщо я візьму це на деякий час? – Він підіймає з підлоги ранець із записниками.
– Це те, про що я думаю? Що в них сказано?
– У них сказано… – Він набирає повні груди повітря, потім видихає: – …що картину вашій матері справді подарували.
– А що я вам усім казала! – вигукує Маріанн Ендрюз. – Я знала, що моя мати не злодійка! Весь час вам про це товкмачила.
Настає довге мовчання.
– І ви збираєтесь віддати це місіс Голстон, – повільно промовляє вона.
– Я не впевнений, що це буде розумно. Через ці записи ми гарантовано програємо справу.
Її обличчя смутніє.
– Що ви маєте на увазі? Що не збираєтесь віддавати це їй?
– Саме це я й кажу.
Він нишпорить у кишені в пошуках ручки.
– Але якщо я залишу їх тут, ніщо ж не завадить вам передати їх їй, правда? – він записує номер і передає жінці. – Це її мобільний.
З хвилину вони дивляться одне на одного. І вона сяє, наче віднайшовши втрачену віру.
– Я зроблю це, містере Маккаферті.
– Міз Ендрюз…
– Маріанн. Заради всього святого.
– Маріанн, нехай це залишиться між нами. Боюся, що це буде недобре сприйняте в певних колах.
Жінка рішуче киває.
– Ви ніколи тут не були, юначе.
Наступна думка ніби приголомшує її.
– І ви навіть не хочете, щоб я розповіла місіс Голстон? Що це завдяки вам…
Він хитає головою, ховаючи ручку назад до кишені.
– Я вважаю: нехай усе йде як іде. Бачити її перемогу мені цілком досить.
Він нахиляється і цілує її в щоку.
– Найважливіший той, що за квітень сорок п’ятого. Записник із загнутим кутом.
– Квітень сорок п’ятого.
Від важкості щойно скоєного вчинку в нього мало не паморочиться в голові. Тепер ТПП й Лефеври програють справу. Мають програти, зважаючи на те, що він щойно побачив.
«Чи можна вважати зрадою те, що вчинено з благородною метою?»
Він хоче пити. Хоче ковток повітря. Чого-небудь.
«Я що, збожеволів?»
Він нічого не бачить, окрім обличчя Лів, на якому проступає полегшення. Він хоче бачити, як вона знову розпливеться в усмішці – широкій і повільній, наче здивованій усмішці.
Він бере свій піджак, віддає ключі і вже збирається йти. Але Маріанн торкається його ліктя, зупиняючи.
– Знаєте, я можу розповісти вам, як це – бути одруженою п’ять разів. І навіть про те, як потім залишатися друзями з усіма ще живими колишніми чоловіками, – вона перелічує щось на своїх шишкуватих пальцях. – Це буде троє.
Він чекає.
– Такий досвід може навчити всього, що треба знати про це чортове кохання.
Пол усміхається, але жінка ще не завершила. Вона продовжує тримати його за руку, і її хватка на диво міцна.
– Чого варто було б навчитися вам, містере Маккаферті, то це розуміння, що в житті є набагато важливіші речі, ніж вигравати.
31
Генрі зустрічає її біля задніх воріт будівлі суду. Він говорить із набитим ротом, з якого падають крихти булочки з шоколадом. Його обличчя рум’яне, слів майже не розібрати.
– Вона не віддасть це нікому, окрім вас.
– Що? Хто не віддасть?
– Вона біля парадного входу. Ходімо. Ходімо.
Перш ніж вона встигає ще щось сказати, Генрі швидким кроком веде її крізь лабіринт коридорів і кам’яних сходів у задній частині приміщення до поста охорони біля самого центрального входу. Маріанн Ендрюз чекає на неї біля загорожі. На ній фіолетове пальто, волосся перехоплене картатою стрічкою. Побачивши Лів, вона театрально зітхає з полегшенням.
– Господи, як же важко вас спіймати, – бурчить вона, простягаючи ранець, від якого пахне цвіллю. – Телефонуєш вам, телефонуєш.
– Пробачте, – Лів здивовано кліпає очима. – Я більше не відповідаю на телефонні дзвінки.
– Тут усе, – Маріанн показує на журнал. – Усе, що вам треба. Квітень 45-го.
Лів спантеличено дивиться на старі записники у неї в руках. А потім, не вірячи, підіймає очі.
– Усе, що мені треба?
– Картина, – невдоволено нагадує літня жінка. – Заради всього святого, дитино! Звісно ж, не рецепт креветкового супу.
Далі події розгортаються стрімко. Генрі біжить до кімнати судді й просить короткої перерви. Сторінки журналів копіюються, окремі рядки підкреслюються, зміст їх, згідно з законом про розкриття інформації, надсилається адвокатам Лефеврів. Лів і Генрі сидять у кутку, переглядаючи позначені сторінки, доки Маріанн без упину вихваляється, що завжди знала: її мати не злодійка, а клятий містер Дженкс нехай собі втопиться в окропі.
Молодший адвокат приносить каву й сендвічі. Від напруження в животі Лів не відчуває жодного апетиту, тож їжа так і лишається неторканою в паперових пакетах. Дівчина дивиться в журнал і не може повірити, що цей потріпаний записник містить розв’язання всіх її проблем.
– То що ви думаєте? – питає вона, коли Анджела Сільвер і Генрі завершують радитися між собою.
– Я думаю, це можна назвати доброю новиною, – обережно каже він, але усмішка виказує його переможний настрій.
– Виглядає цілком зрозуміло, – каже Анджела. – Якщо ми зможемо довести, що останні дві передачі картини не містили складу злочину, а стосовно першої докази є неповними, то ми, як то кажуть, знову в грі.
– Дуже вам дякую, – каже Лів, досі не наважуючись повірити, що справа набула такого несподіваного повороту. – Дякую вам, міз Ендрюз.
– О, я в не меншому захваті, – каже Маріанн, вимахуючи в повітрі цигаркою. Ніхто не сказав їй, що тут не палять. Вона нахиляється вперед і кладе кістляву руку на коліно Лів. – А ще він знайшов мою улюблену сумочку.
– Перепрошую?
Усмішка літньої жінки стає невпевненою, і та береться за переколювання брошки.
– О, нічого. Не звертайте на мене уваги.
Лів не зводить погляду з жінки, і легкий рум’янець на її обличчі поступово блякне.
– Хіба ви не хочете цих сендвічів? – бадьорим тоном питає Маріанн.
Дзвонить телефон.
– Добре, – каже Генрі, поклавши слухавку. – Усі в порядку? Міз Ендрюз… ви готові зачитати кілька з цих свідчень на суді?
– Якраз поклала в сумочку свої найкращі окуляри для читання.
– Добре, – Генрі глибоко вдихає. – Тоді нам час повертатися туди.
30 квітня 1945 року
Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау. Він непоганий хлопець, цей Дейнз. Спочатку він ставився до «писак» дещо зверхньо, як майже всі вони, та відколи я разом зі «Screaming Eagles» висадилася на Омаха-Біч і він збагнув, що я не якась недосвідчена домогосподарка і з’явилася сюди не по рецепти тістечок, його трохи відпустило. Тепер мене звуть почесним членом бригади 102-ї повітряно-десантної дивізії й кажуть, що коли на мені їхня нарукавна пов’язка, то я одна з них. Тож угода така: я прямую разом з ними до табору, пишу статтю про ув’язнених, можливо, беру в них кілька інтерв’ю щодо умов утримування, а потім підшиваю до справи. З радіо WRGS також просили зробити невеличкий репортаж, тож я запаслася плівкою і стала чекати.
І ось о шостій ранку я стояла вже готова, з пов’язкою на рукаві, майже в повному порядку. І мимоволі вилаялася, коли він зайшов, не постукавши.
– Як же ж так, підполковнику, — пожартувала я, укладаючи волосся. — Ви ніколи не казали, що я вам небайдужа.
Це в нас такий жарт. Він, у свою чергу, полюбляє казати, що в нього є пара похідних чобіт, старших за мене.
– Плани змінилися, крихітко, — каже підполковник. Він палить цигарку, і це на нього не схоже. — Я не можу взяти тебе.
Мої руки так і завмирають біля голови.
– Ви що, мене розігруєте? Редактор «Реджистера» дуже розраховує на цю статтю. Він виділив під неї дві шпальти без жодної реклами.
– Луанн, це… це за межами того, що ми очікували побачити. У мене наказ: до завтра нікого туди не впускати.
– Ой, облиште.
– Серйозно, — він притишив голос. — Ти знаєш, що я взяв би тебе з собою. Але, слухай, ти б не повірила, що ми бачили там учора… Я всю ніч заснути не міг, і хлопці теж. Старі жінки, діти блукають там, наче… Я маю на увазі, маленькі діти… — він хитає головою і відводить погляд. Він кремезний чоловік, Дейнз, але, присягаюсь, у цю мить він готовий був розплакатися, мов дитина. — А зовні потяг, і в ньому трупи… тисячі трупів… Це не по-людськи. Точно тобі кажу.
Якщо він намагався відлякати мене, то домігся лише протилежного.
– Ви повинні провести мене туди, підполковнику.
– Мені шкода. Є суворий наказ. Послухай, це лише на день, Луанн. Потім ти отримаєш доступ скрізь, куди бажаєш. Обіцяю, ти будеш там єдиним репортером.
– Еге. І ви так само будете любити мене потім. Облиште…
– Луанн, ніхто сьогодні не потрапить туди і не вийде звідти, окрім військових і Червоного Хреста. Мені на допомогу потрібен кожен з моїх людей.
– На допомогу в чому?
– Узяти під варту нацистів. Надати допомогу ув’язненим. Припинити розправи наших людей над тими есесівськими покидьками після всього побаченого. Юний Маслович, коли побачив, що вони робили з поляками, просто збожеволів — кричав, метався, мов скажений. Довелося приставити до нього сержанта. Тож тепер мені потрібен надійний охоронець. І… — він глитнув, — ми повинні з’ясувати, що робити з трупами.
– Трупами?
Він кивнув.
– Так, трупами. Тисячами трупів. Вони з них вогнище складали. Вогнище! Ти не повіриш… — його щоки опали. — Хай там як, крихітко. Наразі я мушу просити тебе про послугу.
– Ви мусите просити мене про послугу?
– Я маю лишити тебе на складі за старшу.
Я дивилася на нього, нічого не розуміючи.
– Є один склад на околицях Берхтесґадену. Учора ввечері ми відчинили його, і він виявився доверху набитим картинами та скульптурами. Цей Ґерінґ із нацистами стільки всього накрали — ти не повіриш. Нагорі вважають, що в цьому сховищі творів мистецтва на мільйони доларів, і більшість із них крадені.
– Але яким чином це стосується мене?
– Мені потрібен хтось, кому я можу довірити нагляд за всім цим. Лише на сьогодні. У твоєму розпорядженні буде пожежна команда і двоє морських піхотинців. У місті панує хаос, і я маю бути впевнений, що ніхто туди не зайде і не вийде звідти. Там, усередині, справжні скарби, крихітко. Я не дуже знаюся на мистецтві, але це наче… я не знаю… Мона Ліза чи щось подібне.
Знаєте, як смакує розчарування? Воно як металеві ошурки в холодній каві. Ось що я відчувала, коли старий Дейнз віз мене до сховища. І тоді я ще не знала, що Марґеріт Гіґґінз пробралася до табору ще за день до того, разом із бригадним генералом Лінденом.
Це був не так склад, як величезна сіра споруда муніципальної будівлі на кшталт великої школи чи ратуші. Він показав мені двох морських піхотинців, які відсалютували мені, а потім кабінет біля центрального входу, де я мала сидіти. Мушу сказати, що не могла відмовити йому, та все ж сприйняла це з неприхованим невдоволенням. Настільки було очевидно, що справжня історія відбувається там, далі. Зазвичай дружні й життєрадісні хлопці тулились один до одного і з посірілими обличчями палили цигарки. Старші за званням спілкувалися між собою тихими голосами, тяжке потрясіння вгадувалося в кожному обличчі. Я хотіла дізнатися, що ж вони знайшли, хай якою жахливою могла бути знахідка. Я мала бути там, щоб донести історію до загалу. І я боялася: з кожним днем, що минає, зростає вірогідність того, що військове керівництво відхилить моє прохання. Кожен такий день давав додатковий шанс моїм конкурентам.
– Отже, Крабовські проведе тебе, куди забажаєш, а Роджерсон зв’яжеться зі мною, якщо у вас виникнуть проблеми. Все гаразд?
– Звісно, — я поклала ноги на письмовий стіл і театрально зітхнула.
– Ми ж домовилися. Ти зробиш мені цю послугу, а завтра я відвезу тебе туди, крихітко. Обіцяю.
– Не сумніваюся, ти кажеш так усім дівчатам, — відповіла я. І вперше не побачила на його обличчі навіть тіні усмішки.
Я просиділа в кабінеті дві години, дивлячись крізь вікно надвір. День був погожий, сонячні промені відбивалися в кам’яних тротуарах, і все ж скрізь панувала дивна атмосфера, яку можна було порівняти з низькою температурою. Вулицею туди-сюди проїжджали військові машини, повні солдатів. З боку табору під конвоєм, опустивши голови, йшли колонами німці. А на перехрестях невеликими купками збилися німецькі жінки й діти, вочевидь, гадаючи, що тепер буде з ними. (Пізніше я чула, що їх просили допомогти, коли ховали мертвих.) І весь цей час удалині лунали сирени швидкої допомоги, сповіщаючи про невидимі жахіття. Жахіття, які проходили повз мене.
Не знаю, чому так непокоївся Дейнз: здавалося, ніхто з перехожих не бажав навіть удруге глянути на цю будівлю. Я почала писати статтю, зіпсувала папір, випила дві філіжанки кави й випалила півпачки цигарок. Настрій псувався все більше. Я вже питала себе, чи не було це звичайною хитрістю, аби втримати мене якнайдалі від усіх подій.
– Ходімо, Крабовські, — сказала нарешті я. — Покажеш мені цю контору.
– Мем, не знаю, чи варто… — почав він.
– Ти чув підполковника, Крабовські. Леді сьогодні за старшого. І вона наказує показати їй приміщення.
Він кинув на мене погляд, схожий на погляд мого пса, коли той думає, що я зараз дам йому копняка самі знаєте куди. Але перемовився з Роджерсоном, і ми вирушили.
Спочатку я не помітила нічого особливого. Лише суцільні ряди складських дерев’яних полиць і купа сірих покривал військового зразка поверх зібраних тут речей. Але потім я підійшла ближче і зняла картину з однієї з полиць: модерністське полотно з зображенням коня на тлі абстрактного пейзажу у важкій золоченій рамі. Навіть у тьмяному світлі просторої кімнати картина вигравала кольорами, наче скарб. Я перевернула її у своїх руках. Це був Брак[77]77
Жорж Брак (Georges Braque, 1882—1963) – французький художник-модерніст.
[Закрыть]. Якусь мить я роздивлялася її, а тоді обережно поклала на місце і рушила далі. Я почала витягати речі навмання: середньовічні ікони, твори імпресіоністів, величезні ренесансні полотна, і все у витончених рамах, часом у спеціально збудованих скриньках. Я водила пальцями по поверхні картини Пікассо, дивуючись несподіваній свободі фізично торкнутися до мистецтва, яке раніше бачила лише в журналах або на стінах картинних галерей.
– Боже мій, Крабовські. Ти це бачив?
Він глянув на картину.
– Ммм… так, мем.
– Ти знаєш, що це? Це Пікассо.
На його обличчі не відбилося геть нічого.
– Пікассо! Відомий художник!
– Я справді не дуже знаюся на мистецтві, мем.
– І, мабуть, гадаєш, що твоя маленька сестричка може намалювати краще, еге ж?
Він усміхнувся мені з полегшенням.
– Так, мем.
Я поклала картину на місце і витягла ще одну. Це був портрет маленької дівчинки з акуратно складеними рученятами поверх спідниць. На обороті картини було написано: «Кіра, 1922 р.»
– Тут таке в кожній кімнаті?
– Є дві кімнати нагорі, заповнені скульптурами, статуетками та всілякими речами замість картин. Але в цілому — так. Тринадцять кімнат із картинами, мем. І це одна з найменших.
– О Господи Боже мій.
Я пробігла поглядом по запилюжених полицях, що рівними лініями тяглися вздовж довгих стін, а потім знову глянула на картину у мене в руках. Маленька дівчинка дивилася на мене трохи урочисто. І лише тоді мене вразила думка, що кожна з цих картин комусь належала. Кожна прикрашала чиюсь стіну, кожною з них милувалися. І за кожною з них стояла жива людина, яка позувала для картини, або збирала на неї гроші, або малювала її, або сподівалася передати її у спадок дітям. А тоді я згадала слова Дейнза про те, як позбавлялися тіл за кілька миль звідси. Пригадала його грубувате виснажене обличчя і здригнулася.
Потім я обережно поклала портрет дівчинки назад на полицю і прикрила ковдрою.
– Ходімо, Крабовські, спустимося вниз, і ти знайдеш мені чашечку пристойної кави.
Ранок неспішно перетік в обід, потім у день. Повітря потеплішало, надворі не було жодного вітерцю. Я написала розгорнуту статтю про склад для «Реджистера» і взяла інтерв’ю в Крабовські та Роджерсона для маленької колонки в «Жіночій порадниці» — про те, які надії плекають молоді солдати щодо повернення додому. Потім я вийшла надвір розім’яти ноги й випалити ще одну цигарку. Видершись на капот армійського джипа, я сиділа, відчуваючи тепло металу крізь бавовняну тканину штанів. На вулицях було майже зовсім тихо. Ані пташиного співу, ані голосів. Здавалося, навіть сирени змовкли. А потім я підняла очі, мружачись від сонця, і побачила жінку, що йшла по дорозі прямо до мене.
Здавалося, кожен крок вимагає від неї зусиль. Хоча їй було не більш як шістдесят, вона помітно кульгала. Попри теплу погоду в неї на голові була хустка. Під рукою жінка тримала якийсь вузол. Помітивши мене, вона зупинилась і озирнулася навколо. Вона помітила мою нарукавну пов’язку, яку я забула зняти, коли мою подорож до табору було скасовано.
– Englische?[78]78
Англійка? (нім.)
[Закрыть]
– Американка.
Вона кивнула, наче моя відповідь цілком задовольнила її.
– Це тут тримають картини, ja?
Я нічого не відповіла. На шпигунку вона була не схожа, але я не знала напевне, яку саме інформацію мені дозволено повідомляти. Дивні часи, та й годі.
Вона вийняла з-під ліктя свій вузол.
– Будь ласка. Візьміть оце.
Я відступила.
Мить вона дивилася на мене, а тоді розгорнула вузол. Це була картина, жіночий портрет, як я встигла помітити.
– Будь ласка. Візьміть це. Покладіть там.
– Леді, чому ви хочете передати туди вашу картину?
Вона швидко озирнулася, наче соромлячись свого перебування тут.
– Будь ласка. Просто заберіть її. Я не хочу мати її у своєму домі.
Я взяла з її рук картину. На ній була дівчина, приблизно мого віку, з довгим рудуватим волоссям. Не скажу, що вона була надто вродлива, але, чорт забирай, було в ній щось таке, від чого неможливо відірвати очей.
– Це ваше?
– Мого чоловіка.
Тоді я помітила, що в цієї жінки типове бабусине обличчя — така собі майстриня домашнього затишку, щедра на турботи. Та коли вона дивилася на картину, її старі губи стискалися в єдину лінію, а обличчя сповнювалося жовчі.
– Але ж вона гарна. Чому ви хочете позбутися такої краси?
– Я ніколи не хотіла мати її у себе вдома, — відповіла вона. — Мій чоловік наполіг. Тридцять років я мусила миритися з її присутністю в моєму домі. Увесь час, коли я готувала, прибирала, сиділа поруч зі своїм чоловіком, я мала на неї дивитися.
– Це ж лише картина, — зауважила я. — Не можна ж ревнувати до картини.
Та вона майже не чула мене.
– Тридцять років вона сміялася з мене. Колись ми з чоловіком були щасливі, а потім вона зруйнувала все. І я мала терпіти це обличчя, яке переслідувало мене кожен день мого подружнього життя. Тепер він помер, і я не дозволю, щоб вона й далі витріщалася на мене. Нехай нарешті повертається туди, де їй місце.
Глянувши на неї, я побачила, як вона витирає очі тильним боком долоні.
– Якщо не хочете взяти її, — майже виплюнула вона, — то спаліть.
Я взяла картину. Що ще я могла зробити?
І ось я знову за своїм столом. Повернувся Дейнз, блідий, як примара, і пообіцяв, що завтра візьме мене з собою.
– Але ти справді впевнена, що хочеш це бачити, крихітко? — спитав він. — Виглядає не дуже гарно. Не впевнений, що це видовище, гідне леді.
