Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"

Автор книги: Джиллиан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

Мо кладе руку їй на плече.

– Чоловіки – дивні створіння. Не міг же він не помітити, в якому ти розхристаному стані… О, чорт, мені вже час. Слухай, біжи на свою божевільну пробіжку. Я повернусь о третій і відпрошуся з ресторану. Скажу, що захворіла. І ми зможемо вдосталь полаятись і вигадати середньовічні кари для цих тупоголових, непостійних чоловіків. У мене нагорі є трохи пластиліну, з якого я ліплю ляльки вуду. Можеш приготувати коктейльні палички? Або шпажки? Все, я побігла.

Мо хапає запасний ключ, салютує окрайцем хліба і зникає, перш ніж Лів устигає відповісти.

За минулі п’ять років ТПП повернуло понад двісті сорок творів мистецтва законним власникам або їхнім нащадкам, коли ті вже не сподівалися побачити їх знову. Полу траплялося чути про жорстокості воєнних часів, які перевершували все, з чим він зустрічався під час служби в нью-йоркській поліції. І спогади про ці події відтворювались у таких подробицях, наче все відбувалося лише вчора, а не шістдесят років тому. Він бачив біль, що, наче коштовний спадок, передавався з покоління в покоління і безпомилково читався в обличчях тих, хто зостався.

Він тримав за руки літніх жінок, що ридали гіркими й водночас радісними сльозами, опинившись у кімнаті з маленьким портретом, викраденим у їхніх замордованих батьків; бачив тихе благоговіння на обличчях молодших членів родини, які вперше в житті бачили давно загублений твір. Він мав палкі суперечки з директорами найбільших національних мистецьких галерей і кусав губи, коли здобуті після довгої боротьби скульптури нарешті поверталися до родин і відразу ж виставлялися на продаж. Та все ж більшу частину часу протягом цих п’яти років робота дарувала йому відчуття певної ґрунтовної правоти. Слухаючи історії жаху, зрад, історії родин, знищених чи переселених під час Другої світової війни – так, наче це відбувалося лише вчора, – і знаючи, що жертви цих злочинів і досі день у день страждають від заподіяного їм зла, він відчував насолоду, певною мірою долучаючись до відновлення справедливості.

Та ще ніколи він не мав справи з тим, із чим зіткнувся тепер.

– Лайно, – прокоментував Ґреґ. – Оце так халепа.

Вони разом вигулювали Ґреґових собак, двох надзвичайно жвавих тер’єрів. Ранок видався нетипово холодним для цієї пори року, і Пол шкодував, що вдягнув лише один джемпер.

– Не можу повірити. Саме та картина, просто в мене перед очима.

– І що ти сказав?

Пол щільніше обмотав шарф навколо шиї.

– Нічого. Не зміг придумати, що тут можна сказати. Просто… пішов.

– Тобто втік?

– Мені потрібен був час, аби все обміркувати.

Пірат, менший із двох собак, погнав пустищем, наче керований снаряд. Чоловіки зупинилися, дивлячись йому вслід і намагаючись визначити його кінцеву мету.

– Будь ласка, хай це буде не кіт. Що завгодно, тільки не кіт. О, все гаразд. Це Джинджер.

Удалині Пірат радісно стрибав навколо спрінгер-спанієля, і двоє собак завзято ганяли один одного, виписуючи все ширші кола у високій траві.

– І коли це сталося? Минулої ночі?

– Позаминулої. Я знаю, що маю зателефонувати їй. Просто не можу придумати, що казати.

– Мабуть, «віддай мені свою кляту картину» – не найкращий початок, – Ґреґ підкликає старшого собаку до ноги і прикладає долоню до очей, намагаючись роздивитись, як далеко втік Пірат. – Гадаю, братику, ти маєш змиритися з тим, що Доля розвіяла по вітру всі твої шанси на щось із цією дівчиною.

Пол заштовхує руки глибоко до кишень.

– Мені вона сподобалася.

Ґреґ коситься на нього.

– Що? Тобто по-справжньому сподобалася?

– Так. Вона… вона не йде мені з голови.

Брат прискіпливо вдивляється в його обличчя.

– Гаразд. Що ж, так іще цікавіше… Пірате! Сюди! О Боже ж мій. Он Вісла. Ненавиджу цю собаку. А ти говорив зі своєю шефинею про це?

– Еге. Джейні ж неодмінно схоче побалакати зі мною про інших жінок. Звісно, ні. Лише порадився з юристом щодо сили нашої позиції в цій справі. Схоже, він вважає, що ми виграємо.

«Такі випадки не мають терміну давності, Поле, – казав Шон, майже не відриваючись від паперів. – Ти ж знаєш».

– То що ти збираєшся робити? – Ґреґ знов надягає собаці поводок і стоїть, чекаючи на другого.

– Вибір у мене невеликий. Картина має повернутися до своїх законних власників. Не впевнений, що це їй дуже сподобається.

– Може, вона сприйме це нормально. Ніколи не знаєш, – Ґреґ розмашисто крокує до трав’янистої галявини, де бавиться Пірат, несамовито гавкаючи в небо, наче застерігаючи не підходити ближче. – Слухай, якщо вона банкрут, а в справі йдеться про солідні гроші, може, ти їй ще послугу зробиш, – він переходить на біг, і останні слова, кинуті через плече, підхоплює вітер. – А може, ти їй так само подобаєшся, і вона чхатиме на все. Не забувай, братику, що б там не сталося, це лише картина.

Пол дивиться в спину братові. Це аж ніяк не лише картина, думає він.

Джейк в гостях у друга. О пів на четверту Пол приїжджає забрати його, як домовлено, і Джейк вистрибує йому назустріч із парадних дверей. Його волосся скуйовджене, куртка, вочевидь, куплена на виріст, бовтається на плечах. Пол ніколи не припиняє дивуватися знайомому припливу батьківської любові, як і первісній природі цього почуття. Іноді він змушений боротися з собою, щоб не збентежити сина глибиною своєї любові. Обхопивши рукою шию хлопчика, Пол притягує до себе і буденно цьомає в лоб. Батько з сином прямують до станції метро.

– Привіт, хлопче.

– Привіт, тату.

Джейк весело демонструє йому нову електронну гру з різними модифікаціями. Пол киває і всміхається, коли треба, але навіть цієї миті ловить себе на тому, що внутрішня суперечка в його голові триває. Не промовляючи ні слова, він продовжує обмірковувати ситуацію. Що він має їй казати? Чи слід розповісти всю правду? Чи зрозуміє вона, якщо він їй пояснить? Чи краще триматися далі? Зрештою, робота – це все. Це він засвоїв дуже давно.

Але зараз, сидячи поруч із сином і дивлячись, як той завзято натискає великими пальцями кнопки, з головою поринувши в піксельну гру, Пол утрачає контроль над думками. Він знов відчуває Лів, теплу й піддатливу в його обіймах, бачить, як вона піднімає на нього свій дрімотний погляд, наче приголомшена глибиною власних почуттів.

– У тебе вже є новий дім?

– Ні. Ще ні.

«Я постійно думаю про тебе».

– А можна, ми підемо сьогодні їсти піцу?

– Звісно.

– Правда?

– Ммм, – він киває. Образа на її обличчі, коли він розвернувся, щоб піти. Вона була такою безхитрісною – кожна емоція миттєво проступала на її обличчі, наче вона не здогадувалась, що саме має приховувати. Зовсім як дім, у якому вона живе.

– А морозиво буде?

– Звісно.

«Мені дуже страшно. Але це в доброму сенсі».

А тоді він утік. Без жодного слова пояснення.

– А ти купиш мені «Братів СуперМаріо» для мого «Нінтендо»?

– Не все одразу, – каже Пол.

Вихідний затягується, ще більш гнітючий від постійної тиші. Мо приходить і йде. Її новий діагноз Полу: «Розлучений отруйний холостяк. Найгірший різновид цієї породи». Вона робить Лів маленьку пластилінову фігурку, що уособлює Пола, і заохочує штрикати її булавками.

Лів з острахом відзначає, що зачіску міні-Пола відтворено на диво точно.

– Гадаєш, від цього в нього живіт розболиться?

– Гарантувати не можу. Але тобі неодмінно полегшає.

Лів бере коктейльну паличку і невпевнено тицяє міні-Пола в середину живота, а тоді, почуваючись винною, стирає пальцем утворений «пупок». Не те щоб ця версія Пола дуже асоціювалася в неї з оригіналом, просто їй вистачає розуму збагнути, що є речі, на яких не варто зациклюватися. Тож вона скористалася порадою Мо і бігала, доки не почало ломити гомілки. Вона від гори до низу вимила весь Скляний будинок. Вона викинула туфлі з метеликами. Вона чотири рази перевіряла свій телефон, а тоді вимкнула його, зла на себе за те, що взагалі цим переймається.

– Слабко, – каже Мо, перевіряючи фігурку в понеділок вранці. – Ти йому навіть пальців ніг не зламала. Хочеш, я зроблю це за тебе?

– Ні. Все гаразд, правда.

– Ти занадто добра. Знаєш що, коли я повернуся додому, ми зіграємо ним у футбол, а тоді зробимо з нього попільничку.

Повернувшись на кухню, Лів бачить, що Мо встромила в пластилінову голівку цілих п’ятнадцять сірників.

У понеділок надходять два замовлення. Перше стосується каталогу якоїсь компанії, що спеціалізується на прямому маркетингу, – щедро пересипаного граматичними й орфографічними помилками. До шостої години Лів устигає виправити стільки, що легше було заново написати весь текст. Послівні розцінки жахливо мізерні. Але їй байдуже. Робота дарує таке полегшення, витісняючи всі зайві думки, що вона радо написала б для «Форбекс Солюшенз» іще один каталог безкоштовно.

У двері дзвонять. Зараз Мо скаже, що забула ключі на роботі. Лів вибирається з-за столу, потягується і прямує до домофону.

– Ти знов їх десь залишила.

– Це Пол.

Вона завмирає на місці.

– О. Привіт.

– Можна до тебе піднятися?

– Тобі справді не варто турбуватися. Я…

– Будь ласка. Нам треба поговорити.

Часу подивитися в дзеркало чи причесати волосся немає. Вона стоїть, тримаючи палець на дверній кнопці, і вагається. Нарешті натискає її й одразу ж відступає, наче боячись вибуху.

Ліфт зі скрипом підіймається, і вона відчуває, як із наростанням звуку щось тривожно стискається в її грудях. А тоді з’являється він і дивиться крізь ґратчасті двері ліфта прямо на неї. Він одягнений у коричневий піджак із м’якої тканини, у його очах завмер незвично насторожений погляд. Він здається зовсім виснаженим.

– Привіт.

Він виходить із ліфта й чекає в передпокої. Жінка стоїть, схрестивши руки на грудях, – захисна поза.

– Привіт.

– Можна… зайти?

Вона відступає від дверей.

– Вип’єш чого-небудь? Тобто… ти залишишся?

Він чує, що її голос зривається.

– Було б чудово, дякую.

Вона проходить на кухню, і він іде слідом, дивлячись на її напружену спину. І доки вона розливає чай, її не покидає відчуття, що він невпинно стежить за нею. Беручи чашку з її рук, він замислено потирає скроню.

– Голова болить, – майже вибачається він, упіймавши на собі її погляд.

Лів мигцем дивиться на пластилінову фігурку на холодильнику і червоніє, знов почуваючись винною. Проходячи повз, вона навмисне зіштовхує її за холодильник.

Пол ставить чашку на стіл.

– Гаразд. Це справді складно. Я прийшов би раніше, але в мене був син, і я мав обміркувати подальші дії. Послухай, я не критимусь і все поясню. Та, гадаю, тобі краще спочатку сісти.

Вона ошелешено дивиться на нього.

– О Господи. Ти одружений.

– Я не одружений. Це було б… навіть легше. Будь ласка, Лів. Просто сядь.

Вона залишається стояти. Він витягує з-під поли піджака лист і простягає їй.

– Що це?

– Просто прочитай. А потім я докладу всіх зусиль, щоб пояснити.

ТПП

Офіс 6, Ґрантхем-стріт

Лондон W1

15 жовтня 2006 року

Шановна місіс Голстон,

ми представляємо організацію під назвою «Товариство пошуку і повернення», що має на меті повертати твори мистецтва людям, які зазнали втрат унаслідок пограбування або примусового продажу належних їм культурних цінностей у воєнний час.

Нам відомо, що Ви є власницею картини французького художника Едуарда Лефевра під назвою «Дівчина, яку ти покинув». Ми отримали письмове підтвердження від нащадків пана Лефевра, що зазначений твір перебував у приватній власності дружини художника і був об’єктом примусового продажу. Позивачі, які також є громадянами Франції, бажають, щоб твір було повернуто до родини митця, і, згідно з Женевською конвенцією, а також положеннями Гаазької конвенції про захист культурної власності у випадку військового конфлікту, ми бажаємо поінформувати Вас, що будемо подавати позов від їхнього імені.

У багатьох випадках такі твори мистецтва може бути повернуто власникам із мінімальним втручанням закону. Таким чином ми запрошуємо Вас сконтактувати з нами для призначення зустрічі між Вами і представниками родини Лефеврів, щоб ми могли розпочати процес.

Ми усвідомлюємо, що таке повідомлення може стати для Вас потрясінням. Але ми хочемо Вам нагадати, що існують переконливі юридичні прецеденти, коли твори мистецтва, придбані внаслідок правопорушень, скоєних у воєнні часи, поверталися законним власникам. Також ми хотіли б додати, що Ваша втрата може бути добровільно компенсована певною грошовою сумою.

Ми дуже сподіваємося, що, як і в решті подібних випадків, усвідомлення, що картина повернулася до законних власників, певним чином задовольнить усі зацікавлені сторони.

Якщо хочете обговорити це, просимо без жодних зволікань звертатися до нас.

Пол Маккаферті

Джейні Дікінсон,

директори ТПП

Вона вражено дивиться на ім’я внизу листа, і вся кімната навколо немов відступає на задній план. Вона перечитує слова, спочатку думаючи, що це жарт. Ні, це має бути інший Пол Маккаферті, якийсь цілковито відмінний Пол Маккаферті. Людей із таким іменем, мабуть, сотні. Воно досить поширене, це ім’я. А потім вона пригадує той характерний погляд, яким він дивився на картину три дні тому, як не міг після того глянути їй у вічі. Вона важко опустилася на стілець.

– Це якийсь жарт?

– Краще б це був жарт.

– Що це, в біса, за ТПП?

– Ми відстежуємо зниклі творі мистецтва й забезпечуємо їхнє повернення початковим власникам.

– Ми? – вона знов дивиться на лист. – А як… як усе це мене стосується?

– «Дівчина, яку ти покинув» – об’єкт реституційного позову. Картина належить художникові на ім’я Едуард Лефевр. Його родина бажає повернути її.

– Але… це просто смішно. Вона роками була в мене. Роками. Найкращі роки за останнє десятиліття.

Він запускає руку до кишені й виймає ще один лист, із ксерокопією журнальної сторінки.

– Це надійшло до нашого офісу тижнів два тому. Я знайшов його у своєму кошику для вхідних паперів. Тоді я був зайнятий іншими випадками і не склав усе докупи. А згодом, коли ти запросила мене до себе, я миттю її розпізнав.

Вона вивчає лист, кидає погляд на ксерокопію. З кольорової сторінки на Лів дивиться її власна картина, яскраві барви якої змазані внаслідок роздруківки.

– «Архітектурний дайджест».

– Так. Гадаю, це звідти.

– Вони приходили робити репортаж про Скляний будинок, коли ми щойно одружилися, – вона підносить руку до губ. – Девід вважав, що це буде чудова реклама для його праці.

– Родина Лефеврів провела ревізію всього творчого доробку художника, у ході якої виявили зникнення кількох картин. Одна з них – «Дівчина, яку ти покинув». Але її історія після 1917 року не задокументована. Ти можеш розповісти, де ви придбали її?

– Безумство яке. Це сталося… Девід купив її в однієї американки. У Барселоні.

– Власниці галереї? У тебе є чек про купівлю картини?

– Можна сказати, що так. Але вона нічого не варта. Та жінка виставила її на вулицю і збиралася взагалі викидати.

Пол провів рукою по обличчю.

– Ти знаєш, хто була ця жінка?

Лів хитає головою.

– То було багато років тому.

– Лів, ти маєш згадати. Це дуже важливо.

І тут її прориває:

– Не пам’ятаю я! Ти не можеш так просто заявлятися сюди й казати, що я маю підтвердити права на мою власну картину лише тому, що хтось десь вирішив, що колись вона належала їм, мільйон років тому! Що це взагалі таке? – вона обходить навколо стола. – Я… у мене просто в голові не вкладається.

Пол затуляє руками обличчя. Потім піднімає голову й дивиться на неї.

– Лів, мені справді шкода. Це найгірший випадок, з яким я будь-коли мав справу.

– Випадок?

– Це те, чим я займаюся. Шукаю крадені твори мистецтва і повертаю їх власникам.

Вона з подивом чує, як невблаганно лунає його голос.

– Але ж картина не крадена. Девід купив її, чесно й законно. А потім подарував мені. Вона моя.

– Її викрали, Лів. Майже сто років тому, так, але викрали. Послухай, є й гарна новина: вони бажають запропонувати певну фінансову компенсацію.

– Компенсацію? Ти вважаєш, що річ у грошах?

– Я лише кажу…

Вона встає, підносить руку до брови.

– Знаєш що, Поле? Гадаю, тобі краще піти.

– Я знаю, що картина багато для тебе важить, але ти маєш зрозуміти.

– Правда. Я хочу, аби ти негайно пішов.

Їхні погляди схрещуються. Вона відчуває, як від неї розходяться невидимі смертоносні хвилі. Схоже, ще ніколи в житті вона не була настільки розлючена.

– Послухай, я спробую придумати, як урегулювати цю справу, щоб…

– Прощавай, Поле.

Вона проводжає його до порога і з тріском зачиняє за ним двері – так гучно, що, здається, цілий будинок ходором ходить у неї під ногами.

18

Їхній медовий місяць. Якщо можна це так назвати. Девід працював над новим конференц-центром у Барселоні – монолітною спорудою, в якій мали відбиватись і блакить небес, і мерехтіння морських хвиль. Лів пригадує легкий подив, викликаний пристойною іспанською Девіда, і своє зачарування тим, що він знав і робив і що відкрилося їй лише тоді. Щодня вони лежали вдвох у готельному ліжку, а потім блукали середньовічними вуличками Готичного кварталу і кварталу Борн, ховаючись у затінку, зупиняючись, аби випити мохіто, ліниво пригортаючи одне одного. Їхня шкіра була липкою від поту. Вона й досі пригадує його руку на своєму стегні. Він мав руки майстра. Завжди трохи розчепірював їх, ніби постійно тримав невидимі плани.

Вони саме обходили навколо площі Каталонії, коли почули голос тієї американки. Жінка горлала на трьох байдужих чоловіків і готова була розридатися, дивлячись, як вони з’являються на порозі панельного будинку і жбурляють меблі, предмети домашнього побуту й дрібні речі просто на землю перед житловим кварталом.

– Ви не можете так чинити! – кричала жінка.

Девід відпустив руку Лів і ступив уперед. Жінка – сухорлява пані середнього віку з яскравим білявим волоссям – видала короткий розпачливий вигук, коли з дому викинули крісло. Купка туристів зупинилась і спостерігала цю сцену.

– З вами все гаразд? – спитав він, узявши її під лікоть.

– Це все власник будинку. Він викидає речі моєї матері. Я постійно кажу йому, що мені нема куди їх покласти.

– А де ваша мати?

– Вона померла. Я приїхала сюди, щоб передивитися її майно, а він каже, що речі треба вивезти сьогодні. Ці люди просто скидають усе на вулицю, а я гадки не маю, що з цим робити.

Лів пригадує, як Девід узяв клопіт на себе, як сказав їй відвести жінку до кафе через дорогу, як умовляв працівників іспанською мовою, доки американка, чиє ім’я було Маріанн Джонсон, сиділа й пила воду з льодом, тривожно позираючи на той бік вулиці. Жінка зізналася, що прилетіла лише вранці й сама не знає, за що хапатися.

– Мені дуже шкода. Коли померла ваша мати?

– О, три місяці тому. Я знаю, треба було діяти раніше. Але так важко цим займатися, коли не розмовляєш іспанською. А я мала доправити її тіло додому для поховання… Я щойно розлучилася, тож довелося робити все самій…

У неї великі білі кісточки пальців, а на самих пальцях красується строката низка пластикових перснів. Її волосся перехоплене бірюзовою стрічкою з огірковим візерунком, і жінка постійно торкається її, наче від того заспокоюючись.

Девід розмовляв із чоловіком – певно, власником будинку. Спочатку той зустрів його вороже, але тепер, за десять хвилин по тому, чоловіки тепло потискали руки. Невдовзі Девід уже сидів із ними за столиком. Він казав, що жінка має відібрати речі, які бажає зберегти, і в нього є телефон транспортної компанії, яка спакує для неї ці речі й відішле додому. Господар погодився залишити їх у будинку до завтра. Решту можуть забрати перевізники і позбутися їх за невелику плату.

– Вам вистачає грошей? – тихо спитав він. Доброю був людиною.

Маріанн Джонсон ледь не плакала від вдячності. Вони допомогли їй перенести речі, складаючи їх ліворуч або праворуч – залежно від того, що вона хотіла зберегти. І доки за вказівками жінки вони обережно переставляли предмети вбік, Лів стала придивлятися до речей на тротуарі. Серед них була друкарська машинка «Корона» і величезні альбоми вицвілих газетних аркушів у шкіряних обкладинках.

– Мама була журналісткою, – пояснила жінка, дбайливо складаючи їх на кам’яній сходинці. – Її звали Луанн Бейкер. Пам’ятаю, як вона працювала з ними, коли я була ще маленькою.

– А це що? – Лів показала на маленький коричневий предмет. Хоча вона не могла роздивитися його, не підійшовши ближче, щось усередині неї здригнулося. Їй здалося, що вона бачить зуби.

– А, оте. Це мамині висушені голови. Колись вона їх просто колекціонувала. Там іще десь має валятися нацистський шолом. Як гадаєте, музей їх прийме?

– Ви неабияк розважитесь, везучи їх крізь митницю.

– О Господи. А може, просто лишити їх на вулиці й утекти, – вона зупинилася, щоб витерти чоло. – Оце так спека! Я зараз помру.

А тоді Лів побачила картину. Прихилений до стільця, цей портрет навіть серед гамору й хаосу притягував погляд. Вона схилилась і обережно повернула картину до себе. З побитої золоченої рами на неї дивилася дівчина з іскоркою виклику в очах. Розкішні хвилі золотаво-рудого волосся спадали на плечі, а легка усмішка надавала обличчю гордовитого і водночас трохи інтимного виразу. Якоїсь сексуальності.

– Вона схожа на тебе, – видихнув Девід у неї за спиною. – Ти виглядаєш точнісінько так само.

У Лів було не руде, а біляве, до того ж коротке волосся. Але вона зрозуміла його з півслова. Молодята обмінялися поглядами, і все навколо наче потьмяніло.

Девід обернувся до Маріанн Джонсон.

– Хіба ви не хочете залишити її в себе?

Жінка випросталася, краєм ока глянувши на нього.

– О, ні. Не думаю.

Девід притишив голос.

– А чи дозволите мені викупити її у вас?

– Викупити? Беріть її задарма. Це найменше, що я можу зробити для вас після того, як ви порятували моє нікчемне життя.

Але він відмовився. Вони стояли на тротуарі й вели між собою кумедний торг: Девід пропонував їй більшу суму, ніж її влаштовувала. Нарешті Лів, зайнята перебиранням купи одягу, озирнулася й побачила, як вони тиснуть руки. Ціну було узгоджено.

– Я би з радістю вам її подарувала, – казала вона, доки Девід відраховував купюри. – Правду кажучи, мені вона ніколи особливо не подобалася. Завжди здавалася якоюсь пихатою. У дитинстві я гадала, що вона мене дражнить.

З настанням вечора вони пішли, залишивши їй номер телефону Девіда. Тротуар перед порожнім будинком було розчищено, і Маріанн Джонсон збирала свої речі, щоб повернутися до готелю. Вони йшли крізь важке спекотне повітря. Обличчя Девіда сяяло, наче він знайшов великий скарб, і він із трепетом притискав до себе картину – як пізніше того ж вечора пригортав Лів.

– Це буде мій весільний подарунок тобі, – сказав він. – Я ж ніколи нічого тобі не дарував.

– А я гадала, ти не хочеш, аби щось порушувало чисті лінії твоїх стін, – піддражнила його Лів.

Вони зупинилися посеред людної вулиці й ще раз підняли її, аби роздивитися. Вона пам’ятає свою шию, обгорілу на сонці, і пил, що ледь помітним шаром осів на її плечах. Спекотні вулиці Барселони, вечірнє сонце – усе, наче в дзеркалі, відбивалося в його очах.

– Гадаю, що правила можна й порушувати заради того, що по-справжньому любиш.

– Отже, ви з Девідом чесно придбали цю картину? – питає Крістен. І змовкає, щоб ляснути по руці підлітка, який копирсається в холодильнику. – Ні. Ніякого шоколадного мусу. А то потім вечерю не їстимеш.

– Так. Мені навіть вдалося відшукати розписку.

Розписка лежала у неї в сумці: обтріпаний папірець, вирваний із задньої частини журналу. «Отримано з подякою за портрет, можл. назва якого — “Дівчина, яку ти покинув”. 300 франків — Маріанн Бейкер (міс)».

– Отже, вона твоя. Ти її придбала, в тебе є розписка. От і кінець справі. Тасмін? Скажеш Джорджу, що вечеря за десять хвилин?

– Хотілось би так думати. А жінка, в якої ми її купили, казала, що її мати півстоліття зберігала цю картину в себе. Вона навіть не хотіла продавати її нам – хотіла просто подарувати. Це Девід наполіг, щоб вона взяла гроші.

– Знаєш, уся ця історія – суцільний анекдот, – Крістен кидає перемішувати салат і здіймає руки вгору. – Я маю на увазі – де взагалі їй край? Якщо ти придбала будинок, а земля, на якій він стоїть, була кимось загарбана ще в Середньовіччя, то одного дня до тебе прийдуть вимагати й будинок теж? А ми маємо віддати мою діамантову каблучку, бо, бач, цей діамант може мати сумнівне африканське походження? Заради Бога, це ж Перша світова війна. Події майже сторічної давнини. Часом наша правова система заходить надто далеко.

Лів відкидається на стільці. Удень, тремтячи від шоку, вона зателефонувала Свенові, і той сказав приїжджати до них увечері. Він був обнадійливо спокійним, коли вона розповіла йому про лист, а читаючи його, лише знизав плечима.

– Це, мабуть, якась нова форма нав’язування адвокатських послуг. Усе це звучить дуже сумнівно. Я все перевірю – але на твоєму місці я б не хвилювався. У тебе є розписка, ти придбала її на законних підставах, тож, гадаю, уся ця справа не має шансів у суді.

Крістен ставить миску салату на стіл.

– Хто взагалі цей художник? Оливки любиш?

– Вочевидь, його звуть Едуард Лефевр. Але підпису немає. І – так, дякую.

– Я хотіла тобі сказати… стосовно того, про що ми говорили востаннє.

Крістен дивиться на доньку й випроваджує її за двері.

– Іди, іди, Тасмін. У мами серйозна розмова.

Лів чекає, доки, невдоволено озирнувшись, Тасмін іде з кімнати.

– Я про Роджа.

– Про кого?

– Маю погану новину. – Вона кривиться й нахиляється над столом. Глибоко, по-театральному набирає повітря в груди. – Я хотіла розповісти минулого тижня, але не знайшлася, що казати. Бачиш, він вирішив, що ти страшенно мила, але, боюся, ти… ну… ти не в його смаку.

– Що?

– Насправді він шукає когось… молодшого. Мені шкода. Я просто подумала, що ти маєш знати правду. Мені нестерпно було думати, що ти сидиш і чекаєш його дзвінка.

Лів намагається надати обличчю серйозного виразу, коли до кімнати входить Свен зі сторінкою рукописних нотаток у руці.

– Я щойно розмовляв по телефону з другом із «Сотбіз». Отже… Погана новина: ТПП – поважна організація. Вони шукають викрадені твори мистецтва, а наразі все частіше беруться за складніші справи, що стосуються творів, зниклих під час війни. За останні роки вони повернули власникам кілька загальновизнаних шедеврів, деякі – з національних колекцій. Ця галузь швидко розвивається.

– Але «Дівчина» не є загальновизнаним шедевром. Це просто невеличка картина, виконана олійними фарбами, яку ми придбали на медовий місяць.

– Ну… це так, але лише до певної міри. Лів, ти, коли отримала листа, намагалася щось дізнатися про цього Лефевра?

Це було перше, що вона тоді зробила. Другорядний представник імпресіоністської школи початку минулого століття. Збереглась одна фотографія художника, в тонах сепії: кремезний чоловік із темно-карими очима і волоссям довжиною до коміра. Недовгий час працював під керівництвом Матісса.

– Я починаю розуміти, чому ця робота – якщо це його робота – могла стати об’єктом реституційного позову.

– Продовжуй. – Лів кладе до рота оливку.

Крістен завмирає поряд із нею з ганчіркою для посуду в руці.

– Я, звичайно ж, не розповідав про їхню претензію на картину, а він не міг оцінити твір, не бачачи його. Але, виходячи з останньої ціни, яку давали за Лефевра, і зважаючи на походження картини, вони впевнені, що картина легко може коштувати два-три мільйони фунтів стерлінгів.

– Що? – ледь чутно промовляє вона.

– Так. Весільний подаруночок Девіда виявився цілком непоганою інвестицією. Два мільйони фунтів як мінімум – це його точні слова. По суті, він рекомендував тобі негайно зробити страхову оцінку картини. Вочевидь, наш Лефевр тепер справжня зірка на ринку живопису. Росіяни просто пищать від нього, і це теж зіграло на підвищення ціни.

Вона ковтає оливку цілою і починає задихатися. Крістен дружньо стукає її по спині й наливає їй склянку води. Лів відпиває. Почуті слова знов і знов лунають у її вухах, здаючись повною нісенітницею.

– Тож, гадаю, нема нічого особливо дивного в тому, що звідкілясь ні сіло ні впало з’являються люди в надії відхопити свій шматок пирога. Я попросив Ширлі з офісу знайти пару випадків і надіслати мені. То ось, ці позивачі, трохи покопирсавшись у сімейній історії, заявляють позов на картину, мотивуючи тим, що вона була дуже дорога їхнім дідусям-бабусям, а її втрата розбила їм серце. Потім вони отримують картину назад, і вгадай, що далі?

– Що далі? – каже Крістен.

– Вони її продають. І стають багатшими, ніж уявляли собі в найбожевільніших мріях.

На кухні повисає тиша.

– Два-три мільйони фунтів? Але… але ми сплатили за неї двісті євро.

– Наче в «Гонитві за старовиною»[57]57
  «Antiques Roadshow» – британське телевізійне шоу, в ході якого оцінювачі антикваріату подорожують різними регіонами Великої Британії та оцінюють вартість антикварних предметів, виставлених місцевими мешканцями.


[Закрыть], – щасливо каже Крістен.

– Це ж Девід. Завжди мав здібності Мідаса. – Свен наливає собі келих вина. – Дуже прикро, що тепер вони знають, що картина в тебе. Гадаю, без документального свідоцтва або іншого підтвердження їм би цього не довести. Вони знають це напевне?

Лів згадує про Пола, і її душа йде в п’яти.

– Так, – каже вона. – Вони знають, що картина в мене.

– Гаразд. Ну тоді підемо іншим шляхом, – він сідає поряд із нею і кладе руку їй на плече. – Ми маємо надати тобі серйозний юридичний захист. І то швидко.

Наступні два дні Лів проживає немов у півсні. Її голова шумить, серце б’ється, мов скажене. Вона відвідує дантиста, купує хліб і молоко, вчасно здає виконані замовлення, носить Френ кухлі чаю і повертається з ними назад, коли та скаржиться, що Лів забула покласти цукор. Усе це вона робить автоматично, майже не помічаючи. Усі її думки – про Пола, про його поцілунок, про їхню випадкову першу зустріч, незвичну щедрість, з якою він запропонував їй допомогу. Невже він планував це з самого початку? З огляду на вартість картини, чи не стала вона жертвою складної оборудки? Вона набирає в Гуглі ім’я Пола Маккаферті й читає характеристики його роботи в Департаменті культурних цінностей поліції Нью-Йорка, про його «блискучий розум криміналіста», його «стратегічне мислення». Від її колишніх уявлень про Пола не лишається ані сліду. Думки хаотично вирують у її голові, ведучи до нових, жахливих наслідків. Двічі від цих думок їй робилося так зле, що доводилося встати з-за столу і вмитися холодною водою, після чого вона деякий час стояла, притулившись обличчям до холодних керамічних плит вбиральні.

Минулого листопада ТПП допомогли повернути родині російських євреїв невеличку картину Сезанна. Вартість полотна оцінювалася близько п’ятнадцяти мільйонів фунтів стерлінгів. Як було зазначено на сайті ТПП у розділі «Про нас», працюють вони на комісійних засадах.

Він тричі надсилає їй повідомлення: «Ми можемо поговорити? Знаю, це важко, але будь ласка — ми можемо хоча б обговорити це?» Він такий розважливий на словах. Наче й справді вартий довіри. Лів спить уривками і змушує себе їсти.

За всім цим спостерігає Мо і цього разу нічого не каже.

Лів бігає. Щоранку, іноді й увечері також. Біг замінив їй думки, їжу, іноді навіть сон. Вона бігає, доки не відчує, що ноги вогнем горять, а легені готові от-от вибухнути. Вона знаходить нові маршрути для бігу: глухими закутками Сазерку[58]58
  Сазерк – район у Південному Лондоні.


[Закрыть], через міст – до яскраво освітлених відкритих галерей Сіті, ухиляючись на ходу від банкірів у ділових костюмах і секретарок, що розносять каву.