Текст книги "Дівчина, яку ти покинув"
Автор книги: Джиллиан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)
Та з посиленням лихоманки брак їжі турбував мене все менше. Ниючий біль у животі відступав перед іншими болями – у голові, суглобах, шиї. Апетит зник, і Ліліан мусила вмовляти мене змочити водою хворе горло і нагадувати, що я повинна їсти, поки є їжа, аби залишатися сильною. Кожне її слово лунало з надривом, наче вона вже знала, що на нас чекає, і знала більше, ніж могла дозволити собі розповісти. З кожною зупинкою її очі розширювалися від тривоги, і хоча мої думки були затьмарені хворобою, її страх заразив і мене.
Коли Ліліан засинала, її обличчя кривилося від переживань. Іноді вона прокидалася, хапаючи пальцями повітря і нерозбірливо скрикуючи від муки. Якщо мені ставало сил, я дотягалася до неї й торкалася плеча, намагаючись м’яко повернути її в дійсність. Часом, вдивляючись у німецький пейзаж, я питала себе, навіщо це роблю.
Відколи я дізналася, що ми прямуємо не до Арденн, моя віра почала відступати. Здавалося, комендант і всі домовленості з ним залишилися за мільйон миль позаду. Моє життя в готелі з блискучою, червоного дерева барною стійкою, моя сестра, містечко, в якому я зростала, – усе це тепер скидалося на сон, на плід моєї уяви багаторічної давнини. У реальному житті були самі незручності, холод, біль, постійний страх – наче шум у голові. Я намагалася зосередитися, пригадати обличчя Едуарда, його голос, але навіть це мені не вдавалось. У пам’яті поставали лише окремі уривки: м’який завиток його каштанового волосся на комірі, сильні руки – але я вже не здатна була поєднати їх у єдине заспокійливе ціле. Зараз мені була більш знайома понівечена рука Ліліан, що лежала поверх моєї руки. Я дивилася на цю руку з саморобними шинами, прив’язаними до її роздроблених пальців, і нагадувала собі, що в усьому цьому є певна мета, що сама сутність віри передбачає випробовування її тяжкими обставинами. З кожною милею зберігати віру ставало все важче.
Дощове небо розвиднилося. Ми зробили зупинку в маленькому містечку, і молодий солдат, розправивши довгі затерплі кінцівки, вибрався з машини. Мотор заглушили, і ми почули розмову німців зовні. Я швидко спитала себе, чи можна попросити в них води. Мої губи палали, руки й ноги були зовсім слабкі.
Навпроти мене принишкла Ліліан, наче кролик, що зачув небезпеку. Попри пульсування головного болю я намагалася думати і поступово зі звуків навколо зрозуміла, що нас оточує ринок: скрізь лунали веселі крики крамарів, чути було, як жінки впівголоса перемовляються з власниками яток. На якусь мить я заплющила очі й спробувала уявити, що замість німецької мови чую французьку, а місто, яке гомонить навколо, – це Сент-Перонна. Думками я поринула в дитинство. Я бачила, як моя сестра з кошиком під рукою оббирає помідори й баклажани, зважує їх у руці та м’яко кладе на місце. Я майже відчула сонячні промені на обличчі, запах saucisson, fromagerie[75]75
Ковбаси, сири (фр.).
[Закрыть], побачила саму себе – як повільно блукаю вздовж яток. А тоді запона піднялась і з’явилося жіноче обличчя.
Це було настільки несподівано, що я мимоволі ахнула. Вона побачила мене, і на мить мені здалося, що вона збирається запропонувати нам їжу, – але тоді вона розвернулась і, не випускаючи запону зі своєї блідої руки, закричала щось німецькою. Ліліан почала відповзати вглиб вантажівки і потягла мене за собою.
– Прикрий голову, – прошепотіла вона.
– Що?
Перш ніж вона встигла щось додати, в кузов влетів камінь і боляче вдарив мене по руці. Я опустила очі, розгубившись, і тут влетів ще один, влучивши мені в голову. Я моргнула і побачила ще трьох, чотирьох жінок. Їхні обличчя були викривлені ненавистю, і всі вони стискали каміння, гнилі картоплини, уламки деревини – усе, що потрапило під руку.
– Huren![76]76
Шльондри! (нім.)
[Закрыть]
Ми з Ліліан забилися в кут, намагаючись прикривати голови, тоді як «снаряди» градом падали на нас. Гострий біль від ударів пронизував мою голову, мої руки. Мені хотілося загорлати у відповідь: «За що? Що ми вам зробили?» Але в їхніх обличчях і голосах було стільки ненависті, що мене кидало в холод. Ці жінки відверто зневажали нас. Вони ладні були розірвати нас на шматки, якби їм дали таку можливість. Страх, мов нудота, підступав до мого горла. Лише в цю мить я відчула страх, наче фізичну істоту – створіння, здатне змусити мене забути, хто я, знищити мої думки, випорожнити мій шлунок через напад тваринного жаху. Я молилася – молилась, аби вони просто пішли і все це припинилось. А потім, коли я насмілилася підняти погляд, я помітила молодого солдата – того, що сидів позаду. Тепер же він стояв осторонь і палив цигарку, спокійно озираючи ринкову площу. І тоді я розлютилася.
Бомбардування тривало, мабуть кілька хвилин, та здалося, що годинами. Уламок цеглини зачепив мій рот, і я відчувала на губах металевий слизький присмак крові.
Ліліан навіть не скрикнула, проте від кожного удару здригалася в моїх обіймах. Я притискалася до неї, наче це була остання твердиня в моєму всесвіті.
А потім усе різко обірвалося. Дзвін у моїх вухах припинився, тепла крапля крові сповзала в кутик ока. Я лише чула розмову надворі. А тоді запрацював двигун, молодий солдат заліз у кузов, наче нічого й не сталось, і машина рушила з місця.
З моїх грудей вирвався схлип полегшення.
– Сучі діти, – прошепотіла я французькою. Здоровою рукою Ліліан стиснула мою долоню. З тремтінням, із шаленим серцебиттям ми повернулися на лави. Коли нарешті ми виїхали з містечка, адреналін потроху вгамувався в моєму тілі і я відчула майже смертельну втому. Я боялася засинати, боялася того, що може статися далі, але Ліліан не зводила напружених очей з невеликого клаптика пейзажу, помітного з-під запони. Якоюсь егоїстичною часткою душі я усвідомлювала, що вона догляне мене і сама не засне. Я поклала голову на лаву і, коли нарешті моє серце знов забилося спокійно, заплющила очі й дозволила собі провалитися в забуття.
Наступна зупинка зустріла нас снігом: він застеляв голу безкраю рівнину, і лише невеличкий підлісок і покинутий сарай виділялися на тлі однорідного краєвиду. Нас витягли в сутінки і підштовхнули до дерев, мовчки, змахами дул наказуючи, що треба зробити. У мені вже не лишилося жодних сил. Я ледь трималася на ногах і вся тремтіла від холоду й лихоманки. Ліліан пошкутильгала до відносного сховку сараю, а я дивилася їй услід, і все хиталося в мене перед очима. Я опустилася в сніг, майже не помічаючи чоловіків, що тупцяли навколо вантажівки. Крижаний дотик дарував насолоду моїм гарячим ногам. Я підставляла шкіру холодному повітрю, відчуваючи, як стигне кров у жилах, і насолоджувалася недовгим відчуттям прикутості до землі. Я дивилася в безмежний небосхил, на якому потроху проступали спалахи зірок, доки не відчула запаморочення. Я змусила себе пригадати ті ночі, багато місяців тому, коли вірила, що десь там він дивиться на ті самі зірки. А потім я простягла руку до кришталевої поверхні і вивела пальцем: «ЕДУАРД».
За мить я написала це ще раз з іншого боку, наче намагаючись переконати себе, що він десь там, справжній, і що він – ми – дійсно існуємо. Я писала це знов і знов, занурюючи посинілі пальці в сніг, доки повністю не оточила себе цими написами: «Едуард. Едуард. Едуард». Я написала його ім’я десять, двадцять разів. І це було все, що я бачила. Величезне кільце «Едуардів» оточувало мене, танцюючи перед очима. І так було легко схилятися над ними, сидіти в цьому Палаці Едуарда, забувши про все. Я трохи відхилилася назад і розсміялася.
Ліліан вийшла з-за сараю й зупинилася. Я бачила, як вона дивиться на мене, і раптом прочитала на її обличчі той самий вираз, що був колись в Елен, – наче виснаження, та не від фізичної втоми, а від навколишнього світу. Мінливе нерозуміння, чи вистачить їй сил для подальшої боротьби. І тоді щось привело мене до тями.
– Я… я… моя спідниця змокла, – промовила я. Це було єдине фізичне відчуття, про яке мені спало на думку сказати.
– Це лише сніг, – вона взяла мене під руку і допомогла підвестися, струсила сніг, і ми двоє, вона – кульгаючи, я – хитаючись, побрели назад повз байдужих солдатів з їхніми рушницями і сіли у вантажівку.
Світло. Ліліан дивилася мені в очі, прикривши мій рот долонею. Я моргнула й інстинктивно спробувала вивернутися з-під її руки, але вона приклала палець до губ. Вона чекала, доки я кивну на знак розуміння, і, коли вона прибрала руку, я збагнула, що машина зупинилася знову. Ми були посеред лісу. Сніг застеляв рябі клапті землі, гальмуючи рух і приглушуючи звуки.
Вона вказала на охоронця. Той глибоко спав, розтягнувшись на лаві й поклавши голову на речовий мішок. Він голосно хропів, цілковито беззахисний – кобура зверху, кілька дюймів оголеної шиї проступають над коміром. Я відчула, як моя рука сама собою тягнеться вглиб кишені, намацуючи уламок скла.
– Стрибай, – прошепотіла Ліліан.
– Що?
– Стрибай. Якщо дістанемось тієї западини – там, де немає снігу, – то не залишимо слідів. Коли вони прокинуться, нас уже кілька годин тут не буде.
– Але ми в Німеччині.
– Я трохи говорю німецькою. Ми виберемося.
Вона була збуджена, сповнена рішучості. Не пам’ятаю, щоб бачила її такою, відколи ми залишили Сент-Перонну. Я очима вказала на сплячого солдата, потім знов глянула на Ліліан, яка обережно підіймала запону, визираючи в синє небо.
– Але якщо вони спіймають нас, то застрелять.
– Нас застрелять, якщо лишимось. Або й буде ще гірше. Ходімо. Це наш шанс, – останні слова вона промовила самими губами, жестом наказуючи мені взяти сумку.
Я встала. Визирнула в ліс. І зупинилася.
– Не можу.
Вона обернулася до мене. Поламану руку вона й досі тримала якнайближче до грудей, наче боячись, що щось може зачепити її. Зараз, у денному світлі, я бачила подряпини й синці на її обличчі після вчорашньої екзекуції.
Я ковтнула.
– Що, як вони везуть мене до Едуарда?
Ліліан приголомшено дивилася на мене.
– Ти збожеволіла? – прошепотіла вона. – Ходімо, Софі. Ходімо. Це наш шанс.
– Не можу.
Вона повернулася всередину, кинувши нервовий погляд на сплячого солдата, а тоді схопила мене за зап’ясток здоровою рукою.
– Софі. Вони не везуть тебе до Едуарда.
– Комендант казав…
– Він німець, Софі! Ти принизила його. Осоромила як чоловіка. Гадаєш, він тобі добром відплатить?
– Знаю, надії небагато. Але це… все, що мені лишилося.
Вона не зводила з мене очей. Я підтягла сумку ближче до себе.
– Слухай, ти біжи. Візьми це. Все візьми. Ти зможеш.
Ліліан схопила сумку і визирнула назовні, розмірковуючи. Вона ніби готувалася, вирішуючи, в який бік краще тікати. Я нервово стежила за охоронцем, боячись, що він прокинеться.
– Тікай.
Я не могла зрозуміти, чому вона зволікає. Ліліан повільно обернулася до мене. На її обличчі була написана мука.
– Якщо я втечу, вони тебе вб’ють.
– Що?
– За те, що допомогла втекти. Вони тебе вб’ють.
– Але ти не можеш залишатися. Тебе спіймали на поширенні матеріалів Опору. Моя ситуація інакша.
– Софі, ти єдина поводилася зі мною як з людиною. Я не можу дозволити, щоб твоя смерть була на моїй совісті.
– Зі мною все буде гаразд. Як завжди.
Ліліан Бетюн подивилася на мій брудний одяг, на моє худе, охоплене лихоманкою тіло, що зараз тремтіло від зимного вранішнього повітря. Так вона стояла нескінченно довго, а потім важко опустилася, впустивши сумки на підлогу – наче більше не переймалася, що хтось її почує. Я дивилася на неї, але вона уникала мого погляду. Ми обидві підстрибнули – двигун ожив знову. Я почула крики. Вантажівка повільно рушила, потрапивши колесом у вибоїну, від чого ми з Ліліан важко стукнулись об стіну. Солдат гортанно хропнув, але не ворухнувся.
Я торкнулася її руки, прошипівши:
– Тікай, Ліліан. Доки можеш. У тебе ще є час. Вони не почують.
Та вона не звернула на мене уваги. Лише відштовхнула сумку ногою до мене і сіла поряд зі сплячим солдатом. Похилившись до стіни, вона дивилася перед собою порожніми очима.
Машина виїхала з лісу на відкриту дорогу, і наступні кілька миль ми проїхали в тиші. Удалині було чути постріли, показався інший військовий транспорт. Ми уповільнили хід, проминаючи колону людей у сірих подертих одежинах. Вони повільно плентались, опустивши голови, і схожі були радше на привидів, ніж на живих. Я бачила, як дивиться на них Ліліан, і відчувала її присутність у машині, як відчувають присутність мерця. У неї все могло вийти, якби не я. Ми могли втекти разом. Щойно мої думки прояснилися, як збагнула, що, напевне, зруйнувала її останній шанс возз’єднатися з донькою.
– Ліліан…
Вона похитала головою, наче не бажала нічого чути.
Ми їхали далі. Небо потьмяніло, знов полив дощ – холодна сльота, краплі якої обпікали мені шкіру, просочуючись крізь дірявий дах. Мене ще більше трусило в лихоманці, і з кожним підстрибом машини біль пронизував моє тіло, наче удар блискавки. Я хотіла сказати їй, що мені шкода. Хотіла сказати, що розумію, як жахливо й егоїстично вчинила. Я не мала позбавляти її цього шансу. Вона мала рацію: я лише обманюю себе, якщо думаю, що комендант винагородить мене за мій учинок.
Нарешті вона заговорила.
– Софі?
– Так? – я була дуже схвильована тим, що вона заговорила зі мною. Мабуть, у моєму голосі лунали розпач і нетерпіння.
Вона глитнула, і її погляд завмер на черевиках.
– Якщо… якщо зі мною щось трапиться, гадаєш, Елен подбає про Едіт? Тобто справді подбає? Любитиме її?
– Звичайно ж. Щоб Елен не любила дитини – та вона швидше… ну, не знаю – з бошем зв’яжеться, – я спробувала всміхнутись. Я намагалася будь-що вдавати, що почуваюся краще, ніж насправді, аби тільки переконати її, що все ще може владнатися. Я совалася на сидінні, намагаючись сісти прямо, і кожна кістка в моєму тілі відгукувалася болем. – Але ти не маєш так думати. Ми все переживемо, Ліліан, а потім ти повернешся додому, до своєї дочки. Може, навіть протягом кількох місяців.
Ліліан піднесла здорову руку до обличчя, намацуючи багряний шрам, що тягся від кутика ока вздовж щоки. Вона так глибоко поринула в думки, що, здавалося, не чула мого голосу. Та все ж я молилася, щоб моя впевненість хоч трохи заспокоїла її.
– Ми вже стільки всього пережили, хіба ні? – продовжувала я. – Ми більше не в тій пекельній теплушці для худоби. І нас везуть разом. Певно, доля зглянулася, якщо дозволила це.
І раптом вона нагадала мені Елен у найтяжчі часи. Я хотіла потягтися до неї, торкнутися її плеча, але була занадто слабкою для цього. Мені ледь вистачало сил, щоб триматися прямо на дерев’яній лаві.
– Ти маєш не втрачати віру. Усе може знову налагодитись. Я знаю це.
– Ти дійсно вважаєш, що ми можемо повернутися додому? До Сент-Перонни? Після всього, що ми обидві зробили?
Солдат неквапливо сів на лаві, протираючи очі. Він виглядав роздратованим, наче наша розмова розбудила його.
– Ну… може, не настільки буквально. Але ми зможемо повернутися до Франції. Колись, одного дня. Усе може…
– Ми тепер на нічиїй землі, ти і я, Софі. У нас більше немає дому.
І тоді Ліліан підняла голову. Її очі були темні й розширені. Я бачила її – і вже зовсім не впізнавала тієї яскравої модниці, що колись прямувала гордовитою ходою повз наш готель. Та не лише шрами й синці змінили її. Щось глибоко в її душі почорніло, уражене тяжкою недугою.
– Ти справді гадаєш, що в’язні, які потрапляють до Німеччини, коли-небудь повертаються?
– Ліліан, будь ласка, не треба так казати. Благаю. Тобі просто треба… – мій голос завмер.
– Люба моя Софі, з твоїм оптимізмом, з твоєю сліпою вірою в людську природу… – вона глянула на мене з напівпосмішкою, і це було жахливе, мертвотне видовище. – Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять.
І з цими словами, перш ніж я встигла щось відповісти, вона вихопила пістолет із солдатської кобури, приставила до скроні й натиснула гачок.
30
-Тож ми подумали, що можемо взяти якийсь фільм на сьогодні. А вранці Джейкі допоможе мені вигулювати собак, – Ґреґ веде машину недбало, втискаючи й відпускаючи педаль газу наче в такт музиці. Усю дорогу вздовж Фліт-стріт тіло Пола нерівномірними ривками смикається туди-сюди.
– Можна, я візьму свій «Нінтендо»?
– Ні, не можна, малий ігромане. Бо вріжешся в дерево, як минулого разу.
– Я тренуюся ходити по них, як СуперМаріо.
– Чудово, малий.
– Коли повернешся, татку?
– Мм?
Сидячи на пасажирському сидінні, Пол продивляється газети. За минулий день – чотири замітки стосовно перебігу судового процесу. Заголовки віщують розгромну перемогу ТПП і Лефеврів. Він не пригадує, щоб коли-небудь сприймав майбутню перемогу настільки безрадісно.
– Тату?
– Чорт. Новини, – він дивиться на годинник і, схилившись уперед, починає налаштовувати радіо.
– Колишні в’язні концентраційних таборів у Німеччині закликають владу пришвидшити прийняття законів, що сприятимуть поверненню творів мистецтва, викрадених за часів війни…
– Згідно з офіційними джерелами, лише цього року померли семеро колишніх в’язнів, не дочекавшись процедури повернення родинної власності. Ситуація характеризується як трагічна.
– У той час як лунає заклик, у Високому суді триває розгляд чергової справи стосовно картини, що вважається викраденою під час Першої світової війни…
Пол знов нахиляється вперед.
– Як тут зробити гучніше?
«Звідки вони все це беруть?»
– Тобі слід спробувати «Пекмен». Була така комп’ютерна гра.
– Що?
– Татку? То коли?
– Постривай, Джейку. Я маю дослухати це.
– …Голстон, яка стверджує, що покійний чоловік чесно придбав картину. Цей суперечливий випадок чудово ілюструє складнощі, з якими стикається юридична система в разі складних реституційних справ, кількість яких за останнє десятиріччя помітно зросла. Справа Лефеврів привернула увагу колишніх в’язнів концтаборів по всьому світу…
– Господи Ісусе. Бідолашна міс Лів, – хитає головою Ґреґ.
– Що?
– Не хотів би я опинитися в її шкурі.
– І що це має означати?
– Ну, все це лайно в газетах, на радіо – усе це набирає занадто крутих обертів.
– Це лише бізнес.
Ґреґ кидає на нього погляд, зазвичай адресований клієнтам, що просять налити в борг.
– Це дуже складно.
– Та невже? Ти начебто сам казав, що такі справи завжди зрозумілі як два плюс два.
– Може, годі вже пхати носа в мої справи, Ґреґу? Чи мені слід якось повчити тебе, як керувати баром? І подивимось, що з того вийде.
Ґреґ і Джейк здивовано перезираються. І це несподівано дратує.
Пол розвертається на сидінні.
– Джейку, я зателефоную тобі відразу після судового засідання, гаразд? І ввечері підемо в кіно чи ще куди-небудь.
– Але ми вже йдемо в кіно. Ґреґ щойно тобі казав.
– Зараз праворуч буде Високий суд. Хочеш, щоб я розвернувся? – Ґреґ вмикає лівий сигнал повороту і зупиняє машину так швидко, що всі різко нахиляються вперед. Повз них з обуреним ревом проноситься таксі. – Не впевнений, що тут можна зупинятися. Якщо я отримаю штраф, ти ж його сплатиш, так? Опа – а то хіба не вона?
– Хто? – Джейк подається вперед.
Глянувши через дорогу, Пол бачить юрбу людей під стінами Високого суду. На відкритій ділянці перед сходами яблуку ніде впасти. Останніми днями людей побільшало, та навіть крізь марево туману він бачить, що щось не так: в атмосфері панує загальне роздратування, скрізь на обличчях – майже неприхована злість.
– Отакої, – вихоплюється в Ґреґа, і Пол дивиться в напрямку його погляду.
По той бік вулиці до парадного входу наближається Лів. Її руки стискають сумочку, голова опущена, наче вона глибоко замислилася. Жінка підіймає очі й одразу ж розуміє, що за демонстрація перед нею. На її обличчі проступає тривога. Хтось вигукує її прізвище: «Голстон». Юрба не відразу розуміє, що сталось, і це дає їй секунду, щоб пришвидшити кроки. Вона намагається проскочити повз них, але її прізвище звучить знову, невдоволений шепіт розповзається навколо, лунаючи як звинувачення.
Майже непомітний по той бік входу, Генрі швидким кроком рушає їй назустріч, наче вже помітив, що відбувається. Лів уповільнює ходу, і він робить ривок уперед, але юрба зрушує з місця, напливає, розтікається – і поглинає її, наче велетенський організм.
– Господи Ісусе!
– Що за…
Кинувши документи, Пол вистрибує з машини і бігом несеться через дорогу. Він пірнає в гущавину людських тіл і пробивається в самий центр. Звук глухне в коловороті рук і плакатів. Падає, майнувши перед очима, транспарант зі словом «КРАДІЖКА». Він бачить спалах фотоапарата, вихоплює очима волосся Лів, хапає її за руку і чує її переляканий скрик. Юрба, напираючи, ледь не збиває його з ніг. З іншого боку поряд із дівчиною він помічає Генрі й намагається проштовхнутися до нього, мимохідь вилаявши якогось типа, що вчепився в його пальто. З’являються офіцери у формі, в неонових плащах і заходяться тіснити протестувальників.
– Припиніть це. НАЗАД. НАЗАД.
Подих забиває в грудях, хтось з усіх сил б’є його по нирках, а тоді раптом вони опиняються на волі й швидко збігають нагору сходами. Лів хитається між двох чоловіків, наче лялька. Під свист і тріскіт поліцейської рації, у супроводі кремезних поліцейських вони досягають дверей, долають загорожу і опиняються в беззвучному спокої та безпеці приміщення. Зневажена юрба обурено горлає ззовні, і її крики луною відбиваються від стін.
Лів зовсім зблідла. Вона стоїть мовчки, тримаючись рукою за обличчя. На її щоці подряпина, волосся наполовину вибилося з зачіски.
– Господи Ісусе. Де вас носило? – кричить Генрі офіцерам, сердитим жестом розправляючи піджак. – Де була охорона? Ви мали це передбачити!
Офіцер підіймає руку й відчужено киває. Другою рукою він тримає рацію біля рота, вигукуючи накази.
– Це просто неприйнятно!
– З тобою все гаразд? – Пол відпускає її. Дівчина киває і наосліп відступає від нього – наче лише зараз збагнула, що він тут, поряд. Її руки тремтять.
– Дякую вам, містере Маккаферті, – каже Генрі, поправляючи комірець. – Дякую, що втрутилися. Це було… – він замовкає.
– Ми можемо принести Лів щось випити? І знайти для неї місце?
– О Господи, – тихо каже Лів, роздивляючись свій рукав. – Хтось плюнув на мене.
– От що, знімай це. Просто знімай, – Пол стягує пальто з її плечей. Вона раптом здається дуже маленькою, її плечі похилилися, наче під тягарем людської ненависті.
Генрі бере в неї пальто.
– Не турбуйтеся про це, Лів. Я накажу кому-небудь із підлеглих, щоб його почистили. І ми подбаємо про те, щоб ви могли піти крізь чорний хід.
– Так, мадам. Пізніше ми виведемо вас чорним ходом, – обіцяє поліцейський.
– Як злочинницю, – похмуро каже вона.
– Я не дозволю, щоб це знову трапилося, – каже Пол, роблячи крок до неї. – Обіцяю. Мені… мені дуже шкода.
Вона кидає погляд на нього. Її очі звужуються, і вона відступає.
– Що?
– Чому я маю тобі довіряти?
Перш ніж він устигає відповісти, Генрі бере її під лікоть, і вона віддаляється по коридору до судової зали в супроводі своєї команди адвокатів – якась зовсім крихітна у своєму темному жакеті, байдужа до того, що її зачіска й досі не на місці.
Пол повільно перетинає вулицю, розправляючи плечі у своєму піджаку. Біля машини стоїть Ґреґ, тримаючи в руках його розкидані теки та шкіряний портфель. Почало дощити.
– З тобою все гаразд?
Пол киває.
– А з нею?
– Ну… – Пол мигцем озирається на будівлю суду, чухає голову. – Якоюсь мірою так. Слухай. Я маю йти туди. Побачимось пізніше.
Ґреґ дивиться на нього, потім на натовп, тепер уже тихий і сумирний. Люди тісняться й розмовляють між собою, наче нічого не трапилося в останні десять хвилин. Від погляду брата віє холодом.
– Що ж, – каже він, сідаючи знову в автівку, – ти завжди на боці янголів. Як воно тобі тепер?
Не глянувши на Пола, він від’їжджає. Обличчя Джейка, білою плямою розпластане по задньому склу, безтурботно дивиться на нього, доки машина не зникає.
Джейні приєднується до нього, коли він підіймається сходами до судової зали. Її волосся акуратно підколене, на губах яскраво-червона помада.
– Як зворушливо, – каже вона.
Пол удає, що не чує.
Шон Флагерті звалює теки на лаву, готуючись долати пост охорони.
– Усе зайшло аж надто далеко. Ніколи не бачив нічого подібного.
– Так, – каже Пол, потираючи щелепу. – Це майже як… Ну, не знаю. Мабуть, усе це провокаційне лайно, згодоване пресі, дало свої плоди.
Він обертається до Джейні.
– Тобто? – холодно каже вона.
– Тобто, хто б не нацьковував журналюг і не підбурював зацікавлені групи, йому явно було начхати, чим це все обернеться.
– Проте ти в нас – саме благородство та відвага, – жінка незворушно дивиться йому в обличчя.
– Джейні? Ти маєш якийсь стосунок до цього протесту?
Пауза триває лише на частку секунди довше, ніж слід.
– Не будь смішним.
– Господи Ісусе.
Шон мигцем переводить погляд з одного на іншого, наче щойно помітив, що на його очах відбувається ціла окрема розмова. Він перепрошує, бурмочучи щось про необхідність проінструктувати адвоката. Пол і Джейні залишаються самі в довгому коридорі з кам’яними стінами.
Він запускає руку у волосся й озирається в бік судової зали.
– Мені це не подобається. Узагалі не подобається.
– Це бізнес. І раніше ти так не переймався.
Вона кидає погляд на годинник, а тоді за вікно. Звідси не видно Стренду, та все одно чути, як скандують протестувальники. Стіни лише трохи приглушують галас. Її руки схрещені на грудях.
– Хай там як, тобі не дуже добре вдається розігрувати невинність.
– Тобто?
– Не хочеш розповісти мені, що відбувається? Між тобою і місіс Голстон?
– Нічого не відбувається.
– Не треба недооцінювати мої розумові здібності.
– Гаразд. Нічого такого, чим ти маєш перейматись.
– Якщо в тебе стосунки з відповідачкою за нашим позовом, гадаю, я цим ще й як маю перейматись.
– Я не маю з нею стосунків.
Джейні підступає ближче до нього.
– Годі вже тримати мене за ідіотку, Поле. Ти зв’язувався з Лефеврами за моєю спиною, намагаючись залагодити суперечку.
– Так. Я збирався поговорити з тобою про це…
– І я бачила цю невелику виставу надворі. Ти що, намагаєшся розвалити справу заради неї? За лічені дні до винесення постанови?
– Ну так, – Пол скидає піджак і важко опускається на лаву. – Так.
Вона чекає.
– У нас були нетривалі стосунки, ще коли я не знав, хто вона така. Усе завершилося, щойно ми зрозуміли, що перебуваємо по різні боки барикад. Ось і все.
Джейні щось роздивляється високо під крутою стелею. Коли вона заговорює знову, слова лунають цілком повсякденно.
– Ти збираєшся зійтися з нею знову? Коли все це завершиться?
– А це вже нікого не стосується.
– Ще й як стосується, чорт забирай. Я маю бути впевнена, що ти працюєш на мене з максимальною віддачею. І що справа не розвалиться в суді.
Він дивиться в її непроникне обличчя – і його голос проривається, наче вибух.
– Ми ж виграємо! Хіба ні? Чого ще ти хочеш?
Останній з команди адвокатів заходить до судової зали. З важких дубових дверей визирає обличчя Шона, який самими губами кличе їх увійти.
Пол глибоко вдихає. І намагається надати голосу дружнього тону.
– Послухай. Якщо відкинути особисте, я вважаю за правильне досягти згоди. Ми все ще могли б…
Джейні береться за теки.
– Ми не збираємось досягати згоди.
– Але…
– З якого це дива? Ми от-от виграємо найпоказовішу справу з усіх, що їх будь-коли вела наша компанія.
– Зруйнувавши при цьому чиєсь життя.
– Вона сама зруйнувала собі життя того дня, коли вирішила боротися з нами.
– Ми маємо намір відібрати те, що вона вважає своїм. Звичайно ж, вона вирішила боротися. Ну ж бо, Джейні, йдеться лише про справедливість.
– Йдеться не про справедливість. Справедливість тут узагалі ні до чого. Не будь смішним, – вона сякається в носовичок. А потім обертається до нього. Її очі блищать. – Розгляд справи в суді триватиме ще два дні. Якщо жодного інциденту не трапиться, Софі Лефевр повернеться туди, де їй місце.
– І ти настільки впевнена, що знаєш, де їй місце.
– Так. Раджу й тобі не забувати. А зараз пропоную піти до зали, перш ніж Лефеври почнуть цікавитися, що ми, в біса, тут робимо.
З важкою головою він заходить до зали суду, не звертаючи уваги на розлючений погляд судового пристава. Він сідає й кілька разів глибоко вдихає, намагаючись прояснити думки. Джейні відволікається, заглиблюючись у розмову з Шоном. А коли серцевий ритм вирівнюється, він пригадує одного детектива на пенсії, з яким частенько розмовляв, коли лише приїхав до Лондона. Чоловіка, чиє обличчя було вкрите косими зморшками – як у людини, звиклої завжди посміхатися примхам долі.
«Єдине, що має значення, це правда, Маккаферті, – казав він, перш ніж пиво перетворювало їхню розмову на розв’язну балаканину. – Без неї вся твоя робота – це лише жонглювання безглуздими людськими думками».
Він виймає з кишені блокнот і виводить у ньому кілька слів, а тоді обережно складає блокнотний аркуш удвоє. Ковзнувши очима вбік, торкається плеча чоловіка перед собою.
– Будь ласка, чи не могли б ви передати це он тому адвокатові?
Він стежить за тим, як білий папірець мандрує до переднього ряду і вздовж лави – до молодшого адвоката, а від нього потрапляє до Генрі, який кидає на нього погляд і передає Лів.
Дівчина неспокійно дивиться на записку, наче не наважуючись розгорнути її. А потім він бачить, як Лів нарешті робить це, і несподіваний зосереджений спокій, з яким вона водить пальцем вздовж рядка.
«Я ВСЕ ВЛАДНАЮ».
Вона озирається і шукає його очима. А коли знаходить, її підборіддя ледь помітно смикається вгору.
«Чому я маю тобі вірити?»
Час ніби зупиняється. Вона відводить погляд.
– Скажи Джейні, що я мав піти. Термінова зустріч. – кидає він Шону. А тоді встає й починає пробиватися назовні.
Пізніше він так і не зможе пояснити, що саме штовхнуло його на це. Стіни квартири в багатоповерховій будівлі позаду Мерілебон-роуд обклеєні лососево-рожевими шпалерами в перламутрових завитках, що надають їм легкого персикового сяйва. Фіранки рожеві. Дивани – насиченого рожевого кольору. Стіни вкриті поличками, на яких маленькі порцелянові тваринки змагаються за місце з мішурою та різдвяними листівками. Усе скрізь рожеве. І посеред цього інтер’єру в широких штанях і джемпері стоїть перед ним Маріанн Ендрюз – у лаймово-зеленому з голови до п’ят.
– Ви з людей містера Флагерті, – вона дещо нахиляється, наче двері для неї занизькі. Мати Пола називала це «великими кістками»: суглоби виступають, наче у верблюда.
– Пробачте, що заявився до вас ось так несподівано. Я хотів поговорити з вами. Стосовно справи.
Здається, вона вже готова вказати йому на двері, аж тут жінка миролюбно підіймає свою велику руку.
– Ну що ж, заходьте. Та попереджаю, я зла, як поранена змія, через те що ви всі казали про маму. Наче вона якась злочинниця. І газетярі поводяться не краще. За останні кілька днів мені телефонували друзі, які читали цю історію, – газети натякають, що вона зробила щось жахливе. Я щойно розмовляла телефоном зі старою шкільною подругою Майрою, і мені довелося сказати їй, що мама зробила більше корисного за шість місяців, ніж її клятий чоловік, який тридцять років просиджував свою стару дупу в «Банку Америки».
