Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 9

Хоч Борис Миколайович Голуб, автор другого «Канону» (автором першого, як відомо, був Авіценна) і любив повторювати, що він народився під знаком Цифри та Іронії, та нам доведеться спростувати це твердження. Борис Миколайович народився під знаком золотої київської осені 1934 року в акушерській клініці на бульварі Шевченка; пологи були складні, пуповина затягнулася зашморгом навколо шиї Бориса Миколайовича, але досвідчена акушерка, просунувши палець, трохи послабила зашморг, а відтак і зовсім усунула небезпеку, врятувавши для людства майбутнього кібернетика й філософа. В Ботанічному саду, з яким межувала клініка, падали з дерев каштани – маленькі зелені їжачки; вони розколювались об тверді плити доріжок, і з них викочувались лискучі темно-брунатні серця. Борис Миколайович народився під іншими планетами: того дня, коли він з'явився на світ, у Радянському Союзі було скасовано картки на деякі продукти харчування. Того ж таки дня, коли народився Борис Миколайович, у далекому Марселі було вчинено замах на сербського короля Олександра та міністра закордонних справ Франції Барту. Тридцятьма роками пізніше, коли Борис Миколайович Голуб проглядав документальний фільм, його огорнуло дивне почуття: він дивився, як стрибало на екрані обличчя короля, котрий прихилив голову до борту автомобіля, як хтось, мов у навіженому сні, обмацував пальцями худу щоку вбитого, як бігли люди, як басували поліцейські коні. Нібито й не мала ця подія ніякого зв'язку з народженням у далекому Києві хлопчика Борі Голуба, а все ж він почувався так, наче то в нього стріляли гестапівські скритовбивці, тільки не влучили; він не встиг ще народитись, а в нього вже стріляли, вже намагалися звести зі світу. Так воно й було, насправді, і через сім років, коли вони евакуювалися з мамою з Києва, потужна воєнна машина цілої Німеччини працювала на повних обертах, щоб вбити вразливого хлопчика, у котрого під час нальотів завжди починалась блювота. Тільки за Волгою, у милій дерев'яній Сизрані; вони полегшено зітхнули. Попід будинками було прокладено дощані пішоходи, а Боря ходив у сандалях на дерев'яній підошві, й коли біг, торохкотів на всю вулицю, мовби з кулемета строчив. Їм із мамою надала притулок у себе в домі його вчителька з першого класу – Зінаїда Іванівна Большакова. Чимось припав їй до душі худий окатий хлопчик, котрий говорив із м'яким акцентом і не вимовляв літери «г»: він казав не «гвардія», а «хвардія», не «піанєр», а «піонер». Вона забрала їх із якоїсь несосвітенної халупи й привела до себе – дала їм окрему кімнату, чистеньку, пофарбовану в голубий приємний колір. Кімнату її сина Саші. Хто йото знає, чому так полюбила Зінаїда Іванівна малого Борю. Може, він нагадав їй Сашу, її сіроокого єдиного Сашу: з цим талановитим вісімнадцятилітнім хлопчиком, котрому пророкували велике майбутнє в математиці, сталось нещастя. На початку війни необачно десь сказав він у компанії друзів, що, мовляв, кричали, ніби наша армія найсильніша, а воно бач – міста наші летять, як карткові хатки… Його заарештували як провокатора й панікера. Може б, ще змилувались над ним, може, якось зам'яли б цю справу, якби не те, що під час обшуку знайшли в кімнаті Сашка старий – з часів революції – заіржавілий наган з обламаним курком: виміняв колись Сашко у котрогось із хлопців за колекцію марок. І тоді за суворими законами воєнного часу припаяли Сашкові п'ять років. Нещастя зістарило Большакових. Сашин батько – Микола Олімпійович Большаков – бухгалтер якоїсь контори – став ще мовчазнішим і похмурішим. Він майже ніколи не розмовляв із квартирантами, поринувши весь, у книги. Він читав і перечитував Чехова та Буніна, – мовби на їхніх сторінках сподівався знайти відповідь на страшні питання. Таким він запам'ятався Борі Голубу: згорблений, жовчний, сухий, сидить над триногим таганцем, розігріває в горщику вечерю. В лівій руці тримає червону гумову клізму й методично здавлює балончик – роздмухує вогонь у жаринках; у правій руці держить томик Чехова – все читає й читає при червонястих слабких відсвітах полум'я. Запам'яталось Борі, як наприкінці 1942 року раптом почали до Большакових повертатися продуктові посилки з табору, в якому перебував Саша. А потім отримали вони коротке звідомлення про його смерть від запалення легенів. Простоволоса, кричала вночі його вчителька Зінаїда Іванівна, а вранці, спухла й згасла, вона вчила їх виводити на дошці слова: «Ми не раби. Раби не ми». Майже водночас прийшла з фронту похоронна на Бориного батька. Мама кричала, а потім, обійнявшися з Зінаїдою Іванівною, вони плакали-горювали вдвох, і горе зріднило їх. А Боря ніяк не сприйняв повідомлення про смерть батька, бо встиг призабути його, а що читав того дня смішну книжку «Бронепоїзд Ґандзя», то голосно засміявся, й мама кинулась бити його, та Зінаїда Іванівна не дала. Коли настав їхній час повертатися в Київ, Зінаїда Іванівна не хотіла відпускати їх, а старий Большаков раптом подарував Борі святиню, що лишилась од Саші, – гарний велосипед із динамо-машиною і ліхтарем спереду. Та не лише велосипед – щось більше вивіз Боря з Сизрані: щемливе почуття любові до Росії – до засніжених просторів та дерев'яних містечок, до людей, котрі приймали їх у своїх чорних хатах, ділилися куснем хліба; болить у нього серце, коли він згадує Сизрань, і йому здається, що він чимось завинив перед Большаковими. І йому болісно хочеться поїхати туди, і знайти їх, і хочеться, щоб вони були ще живі, й хочеться стати йому перед ними на коліна й поцілувати руку Зінаїді Іванівні.

Та все часу немає, – і все менше й менше у нього шансів застати Большакових живими.

Виріс хлопчик Боря у високого мужчину, головастого, з одстовбурченими великими вухами та іронічною посмішкою, що блукає по його розумному, хоч і не дуже вродливому обличчю; очі в нього сірі – тільки в одному оці каре вкраплення, – як спомин про батькові карі очі. Мама в Борі була бібліотекаркою, й він вигодувався на книжках, так, як їхній сусід Котька вигодувався на м'ясі, бо його батько був м'ясником. Книжки надали Бориній шкірі шляхетного блідого відтінку й додали бистроти очам і словам, так само, як надмір м'яса надав Котьчиній шкірі пурпурно-боєнського відтінку, поступово перетворюючи його обличчя на пику. Ну а там, де хлопчик читає, ба, ковтає книжки без усякого ладу, без системи, забігаючи на десять років уперед, хапаючи все, що під руку потрапить, – там, знаєте, може з нього вийти щось путяще. Ким Боря хотів стати? Може, письменником? Була в нього та точна й жорстока спостережливість, що конче необхідна письменникові. Та не було одної важливої якості, без якої письменником не станеш: не було в нього наївності. Так. Не було в Борі Голуба тої наївної віри, що його писанина – навіть якщо це буде талановита писанина – комусь буде потрібна, когось зігріє, щось змінить у цьому світі. Він тверезо знав, що всі геніальні думки про людину вже висловлені, всі кращі книжки написані. І що все лишилось так, як було. А як хлопець шанолюбний, він не хотів повторювати того, що було зроблено іншими – й краще за нього. Він зважив на мамині прохання, яка бачила свого сина тільки лікарем, таким, як Теофіл Гаврилович Яновський, і вступив до медичного інституту.

Та швидко Боря зрозумів, що не стане знаменитим терапевтом чи модним хірургом; що не стоятимуть до нього черги хворих і що не ховатимуть його, як ховали в Києві Теофіла Гавриловича Яновського: не відспівуватимуть його в православній церкві, в синагозі та костьолі, і що погруддя Голуба не буде встановлене перед лікарнею на Бессарабці. Дивно, але вже в медичному інституті, на третьому курсі, коли пізно було міняти фах, раптом відкрилися в Борі математично-інженерні здібності, раптом прокинулися в ньому батькові гени, і раптом медицина для нього стала схожа на величезну богадільню, де ніхто нічого певно не знає, де все робиться навмання, де немає загальної теорії – такої, наприклад, як теорія Ейнштейна, – і де панує прагматизм та ремісництво.

До того ж іще виявилось, що Боря не терпить самого вигляду крові: на першому ж практичному занятті з хірургії він зомлів, коли їх завели до операційної. Смішне то було видовисько: здоровий парубок, побачивши, як скальпелем ведуть по шкірі, як легко розкриваються під ножем жовті боки рани, як із них бризкають перші тонкі цівки крові і як яскраво червоніють марлеві салфетки – повалився на руки дівчат із їхньої групи, яким, навпаки, було цікаво й весело дивитись на операцію. Ще гірше враження справив на Борю пологовий зал у Жовтневій лікарні – наче потрапив на бойню. Коли бачив звичайні картини людського народження чи людського скону, почувався млосно, його нудило й починала трясти холодна лихоманка. Але ж відомо, що коли студент медичного інституту якось дочалапає до третього курсу, то потім він мусить стати лікарем, хоч ти лусни. А що Борис Голуб теоретично все знав дуже добре, іспитів не завалював, то якось він там протинявся по практичних заняттях, так і не зробивши жодної операції, не прийнявши пологів та не виконавши жодного розтину людського тіла, ще й вважався при цьому добрим студентом. І хоч як він не зневажав медицину в її сучасному стані, та шість років навчання зробили своє: виховали в ньому тверезу лікарську свідомість, тисячами пагінців прив'язали його до великої науки про людину. Спочатку Боря захопився фізіологією. Зимовими вечорами він годинами просиджував на кафедрі фізіології, на Пушкінській вулиці, майструючи хитромудрий прилад для реєстрації ледве помітних електричних імпульсів, що виникають у нейронах. Вдвох із асистентом, який готував дисертацію на цю тему, вони йшли у смердючий підвал, де містився віварій, брали кішку, прив'язували її до спеціального станка, знерухомлювали за допомогою кураре і вводили в мозок мініатюрні електроди, виготовлені Борею. Відтак чекали, коли на екрані осцилографа з'являться світляні сигнали. Боря почувався як винахідник нової потужної зброї: у затіненій кімнаті спалахували на екрані зеленкуваті параболи, які були не чим іншим, як відбиттям нервово-психічних процесів у мозку кішки; Боря розумів, що зараз вони вторгаються в святу святих природи – у внутрішнє життя мозку, а він не сумнівався, що цей шлях веде дослідників прямісінько до контролю над думками та вчинками людей. Там, у невеличкій кімнаті на кафедрі нормальної фізіології, він усвідомив, що наука дає йому ту силу, якої він ніколи не мав, навіть коли займався боксом, силу, котра не вигасає з літами, силу і владу над людьми, над багатьма людьми, котрих Борис Миколайович зневажав так само, як і Котьку, за те, що ведуть вони вегетативний спосіб життя, турбуючись, переважно, про виконання першої програми – про харчі, випивку та одяг, не забиваючи собі памороки думками про якісь вищі – духовні – матерії. Наука сповнила серце Бориса Миколайовича гординею; відтепер він зверхньо позирав на багатьох людей, які копирсалися в буденних справах, мов ті сліпі жуки, не розуміючи, що коїться навколо них, що сталося з ними в минулому й що чекає їх у майбутньому. Борис Миколайович почувався так, наче належав до якоїсь вищої, ніким не проголошеної, але всевладної касти тих, хто диктує людству нові закони та накреслює нові шляхи.

Згодом, коли кафедра фізіології набридла йому, він пішов у мікробіологічний гурток, куди особисто запросив його кучерявий і вічно молодий професор Сергій Степанович Дяченко. І тут Боря Голуб здивував усіх, зладнавши мініатюрний, навдивовиж гарний прилад, практичне призначення якого було незрозуміле: спеціальна мініатюрна камера наповнювалася культурою мікробів, і під мікроскопом добре видно було, як безладно ширяли паличкоподібні тіла бактерій у фізіологічному розчині. Аж ось вмикався апарат Голуба – крізь розчин пропускався постійний електричний струм, і – о, диво! – бактерії виструнчувались, мовби за чиїмсь наказом, і зграйкою повзли в напрямку, визначеному силовими електричними лініями. Можна було годинами сидіти над мікроскопом і, повертаючи спеціальну ручку, керувати рухом бактерій у будь-якому напрямку. Навіщо це все? Спочатку всі знизували плечима – якась чортівня, диво філігранної роботи, все зроблене й припасоване з найвищою точністю, але навіщо? Потім Голуб дотямив: уводив у свою камеру кінчик тоненької скляної пастерівської піпетки (кінчик здавався тоді отвором метрополітенівського тунелю), і заганяв туди одну-однісіньку бактерію, яку потім використовували для генетичних досліджень.

Отак за тими заняттями, за тими вечорами, проведеними за столом, що нагадував радше робоче місце радіотехніка, ніж студента медицини, Голуб і не погуляв із дівчатами, не вибрав собі якусь гарну педіатриню<sup>[4]4
  4 Тобто студентку педіатричного факультету, де, як відомо, навчаються найвродливіші дівчата. (Примітка автора).


[Закрыть]</sup>, змарнував час, призначений на гулянки та потанцівки, віддавши цілком його на вдосконалення своїх приладів та читання книжок, як і раніше – на безсистемну й пожадливу бібліофагію. А там – гай-гай – пролинули студентські роки, і він дуже здивувався, коли його вперше окликнули: «Лікарю!» Він навіть не озирнувся, лише потім призвичаївся до нового титулу. Голуба залюбки взяли до одного науково-дослідного інституту, в таку лабораторію, що називалась дуже таємниче, а насправді була перетворена на слюсарну майстерню: приходили сюди люди з інших лабораторій, приносили якийсь мотлох, залишки приладів, просили відремонтувати, навіть спирт Голубу пропонували; сидів він у засмальцьованому синьому халаті, похмурий і подумки посилав їх до такої-то матері.

Він на той час уже захопився генеральною ідеєю свого життя – створенням єдиної універсальної формули людини. Дійшовши того сумного висновку, що люди, на жаль, не рівні ні за своїми здібностями, ні за своїм значенням для суспільства, Голуб вирішив розробити оціночну шкалу коефіцієнтів, від 1 до 100, аби встановити значення кожної людини за об'єктивними критеріями, а не анкетними даними, як це подеколи водиться. Він розробив надзвичайно громіздкий математичний апарат, куди намагався увібгати безліч усяких показників, що характеризували б окрему людину в усій її складності; сюди входили дані про стать, вік, стан здоров'я, фізичні властивості; освіченість, темперамент, рівень інтелекту та інші ознаки. Перевага рішуче віддавалась інтелекту. Власне, вся оціночна шкала будувалась на ступені інтелектуальності, як на такій ознаці, на думку Голуба, що є провідною для сучасної людини. Отож, згідно з цим, для кожної людини шляхом складних розрахунків вилічувався її коефіцієнт. Ось як, згідно з поділом Б. М. Голуба, класифікувались люди:

1. Ідіоти та кретини – ті, коефіцієнт котрих коливався від 1 до 10.

2. Мізерні люди з низькими розумовими здібностями – коефіцієнт від 10 до 25.

3. Нормальні пересічні люди, які не хапають зірок із неба (25–50 одиниць).

4. Здібні високоінтелектуальні люди, дуже корисні для суспільства – коефіцієнт дорівнює 50–75 одиниць,

5. Видатні мислителі та генії – коефіцієнт від 75 до 100 (у виняткових випадках).

Треба віддати належне Голубові – свій власний коефіцієнт він обчислив із такою ж самою долею об'єктивності й критицизму, як і коефіцієнт інших людей. Він дорівнював 68 одиницям.

У відповідності з Бориною ідеєю, кожна людина мала знати свій коефіцієнт. Це було потрібно для того, аби людина заощаджувала час та берегла нерви. На всіх книжках, віршах, кінофільмах, п'єсах, симфоніях, наукових монографіях повинні були б стояти індекси, які повідомляли евентуальним читачам чи глядачам, на який рівень інтелекту розрахована та чи інша річ. Наприклад, романи Всеволода Журбіна – від 1 до 12 одиниць. Романи Томаса Манна – 60-100 одиниць. Німецькі комерційні шлягери – 1–7 одиниць. Симфонії Прокоф'єва – 45-100 одиниць.

Тоді б не було ніяких непорозумінь і прикрощів. Тоді люди з коефіцієнтом 17 не ходили б на фільми Андрія Тарковського (70-100), і не лаялися б під час сеансу, і не вимагали б від дирекції кінотеатру повернути гроші за квитки, й тоді пенсіонери не писали б обурених листів із приводу надрукування в журналі «Всесвіт» уривків з роману Джойса «Улісс»: бо то був би не їхній індекс, і вони поводилися б так само пристойно, як і тоді, коли випадково потрапляє до їхніх рук «Журнал фізичної та колоїдної хімії».

Під ту пору й стався з Голубом казус, який круто повернув його життя. Якось знічев'я Борис Миколайович став обчислювати коефіцієнт директора свого інституту. Старанно збирав і аналізував вихідні дані, які потім піддав обробці на електронно-обчислювальній машині, що стояла без діла в інституті. І – о жах! – остаточні підрахунки показали, що коефіцієнт Івана Петровича дорівнював 7,8. Голуб не повірив своїм очам, все почав наново, кожну цифру ретельно перевірив. Одначе машина вперто показувала своє: 7,8. Трохи замало, як на директора провідного науково-дослідного інституту. Голуб розповів про своє відкриття деяким співробітникам. Мало-помалу чутка про Борине відкриття дійшла до вищих інститутських інстанцій, ті схопилися за голову – треба рятувати авторитет Івана Петровича! Викликали Бориса на таємне апостольське засідання й поставили питання руба: чи довго збирається якийсь шмаркач, молодший науковий співробітник, нікчема, що себе ще нічим не проявив у науці, провадити наклепницьку кампанію проти всіма шанованого Івана Петровича, людину, чий непохитний авторитет у науці підтримується 1058 науковими працями (з яких, щоправда, 1057 було надруковано в співавторстві зі співробітниками інституту).

Боря Голуб просто розгубився, не знав спершу, що й сказати. Та потім почав витлумачувати високій комісії з усією делікатністю, на яку був здатний, що:

а) особисто проти Івана Петровича він нічого не має проти, а навпаки – поважає його, як людину добру, з якою приємно й анекдотом перекинутись, і чарку горілки випити, і на рибалку поїхати;

б) але, на жаль, об'єктивні дані з усією переконливістю свідчать про те, що Іван Петрович не геній.

Голуб почав пояснювати членам-комісії, якою методикою він користувався в своїх розрахунках, думав зацікавити їх своєю формулою – куди там! Почалась така веремія – хоч святих винось. Закинули Голубу нахабство, зарозумілість (один із членів комісії навіть тицяв Борі під ніс брошурку якогось східного філософа «Про скромність», мовляв, візьми, прочитай), наукову незрілість, бергсоніанство, суб'єктивний ідеалізм, крутійство, неповагу до старшого покоління та інші неподобства; одночасно дали йому зрозуміти, що в інституті не будуть плакати, якщо він піде геть.

Саме тоді почув про цю історію Костюк і запросив до себе Голуба. Стерильно чистий кабінет Костюка сподобався Голубу: тут не було на стінах фотографій видатних вчених зі зворушливими присвятами, які б мали свідчити про дружбу господаря з найкращими представниками сучасної науки; під склом не лежали яскраві кольорові листівки з краєвидами Гаваїв, Монте-Карло чи Сан-Пауло, що мало б свідчити про тісні міжнародні зв'язки та нагадувати про участь господаря у важливих конгресах і симпозіумах; тут не було гравюр, подарованих зціленими художниками, що нагадувало б про вдячність широких верств населення улюбленому хірургові, не було акваріума з рибками, який мав би створювати певний затишок та свідчив би про любов господаря до живої природи. Письмовий стіл, поруч на тумбочці негатоскоп – екран для переглядання рентгенограм, шафа для одягу й халатів, диван, кілька стільців. І тільки на столі, порушуючи казенну знеосібленість цього кабінету, його байдужу функціональність, стояла на чорній підставці скульптура: сталеві руки тримають сталеве серце.

Костюк запропонував Голубу перейти до нього й очолити лабораторію медичної кібернетики.

– Як же, – спитав здивований Боря, – адже я не маю вченого ступеня. Я не можу завідувати лабораторією.

– Плювати на вчений ступінь, – спокійно відповів Костюк. – Якщо ви не впораєтесь, я вас вижену, навіть якщо ви будете лауреатом Нобелівської премії.

– О'кей, – сказав Боря з видимим задоволенням. Цей хлопець, цей Костюк, починав йому подобатись. – Я згоден. Тільки при одній умові.

– Якій?

– Я обумовлюю за собою право казати вам правду. І не погоджуватися з вашими ідеями, які інколи мені здаються сміхотворними. Як-от остання ваша стаття про діагностичні автомати.

– Що ж вам у ній не сподобалося? – спитав роздратовано Костюк.

– Вона абсолютно недопрацьована з математичного погляду.

– От ви її й допрацюєте, – сердито буркнув Костюк. – І, до речі, можете займатися вашою формулою людини. В цьому, мабуть, є якийсь сенс. Тільки наперед знайте: якщо ви встановите, що в нашій клініці хтось кретин, не розголошуйте цього. Це державна таємниця.

Так Боря Голуб став завідувати лабораторією, яка складалася з нього, маленького мовчазного роботяги Володі Андрійчука, лаборантки Мили, студентки-заочниці біологічного факультету, яка так і стригла навсібіч очима, та старенької препараторки тіточки Паші. Ну, і перше, що зробив Боря Голуб на новій посаді, – обчислив коефіцієнт Костюка: 65 одиниць.

Та мало-помалу Боря мусив підвищувати інтелектуальний коефіцієнт свого шефа, який його дивував математичною наївністю в поєднанні з раптовими блискучими ідеями; Боря взагалі свого шефа, котрого звав недбало Ей-Кей (на американський манер читаючи літери А. К.) не сприймав як хірурга. У клініку Боря майже не ходив, бо так і не міг звикнути до вигляду крові. Вони з Костюком взялися за створення математичної моделі серця – всі необхідні цифрові дані постачала клініка. Все, що стосувалося життя і смерті серця, все те, за чим стояли живі люди, – все це лягало на Борин стіл у вигляді сухих цифр: тиск крові у шлуночках та передсердях, сила скорочення міокарда, рух крові у відповідності з законами гідродинаміки – тисячі цифр, які спліталися в один гігантський кросворд. І з цього кросворда можна було поки що вичитати тільки одну більш-менш певну відповідь: матеріал. Матеріал, ось що головне. Людина не створила нічого подібного, що за своєю ніжністю, міцністю та еластичністю було б схоже на ендокард – внутрішню оболонку серця; всі штучні матеріали, вигадані людиною, все, що надавалось на парашути, жіночі панчохи, космічні скафандри та прозорі торбинки для продуктів – все це не підходило до серця, було шорстке, не гнучке, все це руйнувало кров, пошкоджувало суміжні тканини.

Якось, коли вони сиділи вдвох, мізкуючи над Бориними формулами, Костюк поскаржився, що під час комісуротомії – операції по розширенню звуженого отвору між передсердям та шлуночком – дуже часто в передсерді, внаслідок застою крові, утворюється тромб, і хворі гинуть навіть після блискуче виконаної операції. Тромб або закорковує серцеві судини, або потрапляє в мозок: у найкращому разі – параліч, у найгіршому – моментальна смерть.

Кілька днів Боря щось креслив, ходив задуманий, навіть не говорив Милочці звичайних своїх бридот (Милочкин коефіцієнт дорівнював 12, і Боря поставив їй такий діагноз: слабоумство в поєднанні зі злоякісним кокетством). Потім пішов до Костюка й показав йому креслення.

– Давай спробуємо, – сказав Костюк. – Коли щось вийде, можеш підвищити свій коефіцієнт на дві одиниці.

Так народилась відома Борина «тромбоцитодробарка». Ідея була дуже проста: в передсердя вводилась трубка, сполучена з насосом. Кров, що вже починала була склеюватись, утворюючи тромб, відсмоктувалася з передсердя й пропускалась через кілька сітчаних фільтрів, які руйнували тромбоцити – ніжні кров'яні клітини, що спричиняються до згортання крові. Після запровадження Бориної «тромбоцитодробарки» смертність від комісуротомій різко скоротилася. Звичайно, хворі нічого цього не знали. Не знали вони, що доля зглянулася над ними, привівши в клініку людину, яка не переносила вигляду крові. Не знали вони, що їх урятував невідомий дивак, котрий завше казав нещасній Милочці такі речі, від яких вона паленіла, мов дитя. Він твердив, що в неї очі схожі на інфузорії – так багато в них вій. Коли, наприклад, вона приходила в новій кофточці, яка була їй до лиця і гарно облягала її невеличкі груди, Боря казав їй, що вона – найбільша барахольниця в країні й що завдяки таким, як вона, в країні ще довго не можна буде запровадити в життя принцип – «від кожного за здібностями, кожному – за потребами». Коли в літню спеку Милочка, зачинившись в фотолабораторії, скидала плаття й надягала коротенький білий халат, який надавав її фігурі ще більшої привабливості, Боря, ядуче посміхаючись, відзначав, що Милочка вчилась, мабуть, на вечірніх курсах стриптизу, та змушена була перервати навчання, через те вона вміє роздягатись лише до половини; він казав, що весь смисл Милочкиного існування полягає в її ногах; якби не її ноги, то взагалі було б невідомо, задля чого з'явилась Милочка на цьому світі.

Між тим, стараннями Костюка кібернетичну лабораторію поступово розширювали. Збудували їм неподалік од головного корпусу довгий цегляний барак, дали Голубу ще кількох співробітників – у тому числі інженера й справжнього математика. А сам Борис Миколайович на той час став уже кандидатом медичних наук, захистивши дисертацію на тему, пов'язану з застосуванням «тромбоцитодробарки». У нього налагодились дивні стосунки з Костюком: вони часто лаялись, і Костюк, мабуть, не дуже любив Голуба; занадто честолюбний був Костюк, аби терпіти знамениті Борині жартики, підначки й кепкування. Але серед своїх хірургічних помічників Костюк нудьгував. У глибині серця він вважав їх трохи тупуватими. Вони вміли добре різати, мислили вони набагато гірше.

Боря Голуб, мабуть, був першим, кому Костюк довірив велику таємницю: у 1964 році, після операції Джеймса Харді, Костюк вирішив почати підготовку до пересадки серця. Він думав, що Голуб зніме його на кпини, та ні. Цього разу Боря поставився до чергової витівки свого шефа цілком серйозно. Вдвох вони розробили програму досліджень, пов'язаних із пересадкою серця, і намітили, яка апаратура буде їм потрібна для цього. Відтоді занадився Костюк у підвал кібернетиків – там, де поруч із віварієм влаштували вони з Голубом маленьку операційну. Костюк тренувався на собаках: це була паскудна робота, бо серце в собаки мале, оперувати її незручно, а шов треба класти зовсім мікроскопічний; собаки швидко гинули, і був час, коли Костюк зневірився в можливості трансплантації. Та потім із впертістю маніяка (ця впертість завжди дивувала Борю, було в ній щось ірраціональне, незрозуміле), зціпивши зуби, знову брався до роботи.

Потім вибила година Трансплантації, Барнард пересадив серце людини.

…Бора поволі йшов на роботу, катаючись на всіх ковзанках, часто зупиняючись і милуючись деревами, вкритими повстяною памороззю. Після відлиги знову вдарили морози. Спочатку Боря зустрів Ігоря Лозицького (їхні інститути були поруч), погомоніли трохи, Ігор запрошував Голуба до себе, казав, що має нові записи Висоцького, потім Боря постояв трохи на горі, подивився на Київ. Дуже добре було видно Володимирську, Тарасівську та Паньківську вулиці, що борознами розрубували сірий фольговий схил гори, на якому купчилось місто. Над Печерськом здіймались висотні будинки, в одному з них жила Милочка. Для Борі місто було ясне й зрозуміле в усіх своїх завулках, прохідних дворах, ярах, багатокімнатних комунальних квартирах, у маленьких будиночках на Батиєвій горі. Боря знав це місто, як свою кишеню, і його теж знали в Києві; це велике село, сміючись говорили нові знайомі, бо з ким би він не познайомився – одразу ж відшукував спільних знайомих; інколи йому здавалось, що всі старі кияни знають одне одного, тільки на вулиці вдають, що незнайомі. За цими філософськими думками його і наздогнав Костюк, котрий, за своїм звичаєм, пер угору, мов навіжений, і навіть не задихався. Костюк і Боря Голуб визнавали дві діаметрально протилежні життєві доктрини; Костюк помішаний був на так званому активному житті: бігцем долав гору, не користувався службовою машиною, одягався легко, робив уранці зарядку, і Боря, морозко щулячись, припускав, що Костюк обмивається холодною водою. Все це Боря відкидав як насильство над людиною. Боря любив казати, що «активна біганина подовжує життя на п'ять хвилин і вкорочує на п'ять років».

– Запізнюєшся, – кинув не зупиняючись, аби не вийти з ритму, Костюк. – Ходімо.

– Та ні, – махнув рукою Голуб. – Ви йдіть собі. Я чув, вас в Олімпійську збірну беруть. Рятувати честь наших марафонців. А я поволеньки…

Боря ніколи не поспішав на роботу. З роботи – то інша річ.

– О десятій годині в тебе зберемося, – мовив Костюк і побіг далі.

«Іч, собако, – подумав Голуб. – Моторний. Несеться, як молодий. А важить, мабуть, кілограмів дев'яносто. Й де в нього та сила береться? Можемо й зібратися. Авжеж, можемо. Така собі тайна вечеря. Не дає йому жити Барнард».

Уже перед самою клінікою Борю наздогнала Милочка. Розчервоніла й довгонога, вона була дуже гарна, і він меланхолійно подумав, що як би то було добре, коли б він не знав про коефіцієнт її інтелекту. Були б ще якісь ілюзії, ілюзії, яких так не вистачало Борі. Він суворо подивився на годинник.

– Запізнюєтесь, – чи то запитально, чи то стверджувально сказав.

Вона скинула на нього рудуваті вії, подивилася зеленкуватими очима й не знітилась, як завжди. Було в її погляді щось зухвале, якась незалежність з'явилась.

– Ще дві хвилини, – сказала вона. – Крім того, Борисе Миколайовичу, я хочу у вас відпроситися. Мені треба о дванадцятій годині…

– Подивитись кінофільм про Анжеліку? – вставив він.

– Ні. Мені треба бути в загсі.

– Стривай: у тебе що – хтось номер? Чи, може, тишком-нишком ти народила дитину? Не ставлячи до відома широку громадськість…

– Я йду подавати заяву. Прилетів мій наречений, ми маємо піти в загс.

– Хе-хе-хе! – демонічно й голосно засміявся Голуб і подумав, що так, мабуть, сміявся на сцені великий Тальма в добу штучних почуттів та патетичних монологів. – І хто ж це наважився з тобою піти в загс? Хотів би я побачити цього нещасного.

Милочка почервоніла, як завжди, що з задоволенням відзначив Боря, і на очах її ледве сльози не навернулись.

– Він інженер цивільної авіації, – сказала. – Інститут ЦПФ скінчив.

– Інженер, – похитав головою Боря. – Так я й думав. Представник так званої технічної інтелігенції. Ну що ж. Вітаю тебе. Народиш йому маленького інженерика. Марш Мендельсона зіграють вам на старій платівці. На двадцяти таксі проїдете цугом по Києву.

– Чому ви такий… – сказала Милочка, й він подумав, що ось-ось вона зарюмсає.

– Ну добре, добре, – буркнув. – Я тебе відпускаю. Я гуманіст. Можеш хоч зараз іти до свого технічного інтелігента. Сьогодні ти не потрібна. Завтра будь обов'язково.

– Спасибі, – сказала Милочка, і її наче вітром змело з-перед його очей.