Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)
Розділ 3
Наступного дня, нашвидку впоравшися з невідкладними справами, Костюк вийшов із головного корпусу клініки – триповерхового будинку невиразної, скоріше заводської архітектури, що стояв поміж ампірних особняків колишньої земської лікарні; а що попередники Костюкові, які їздили сюди на прольотках і лікували хворих каломеллю та кровопусканнями, були люди з практичними навичками і не без гумору, то лікарню вмістили вони поруч із кладовищем, де церква стояла маленька, а зараз майже зовсім зруйнована. Бо вона й не була потрібна: на кладовище кілька років тому наклали вето – отой визначений законом та інструкціями «цвинтарний термін», згідно з яким упродовж двадцяти років землі ці, куди покладено не одне покоління киян, не можна було чіпати з тим, щоб очистити цей чорнозем, аби згодом, коли стануться неминучі біохімічні процеси перетворення живої плоті на мертві мінерали й коли біль живих вгамується, можна було б зрівняти цю місцевість і влаштувати на ній радіснішу установу – парк культури й відпочинку або, наприклад, трикотажну фабрику. Так що тепер скорботна духова музика – головним чином марші Шопена – не краяла душу хворим і не відвертала їхню увагу від лікувального процесу. Земські економісти обгородили лікарню й кладовище однією огорожею, з'єднавши ці принципово різні заклади капітальним залізним плетивом, тепер уже іржавим і повиламуваним у різних місцях для зручності хворих, аби легше їм було виходити на схили гори.
Стояв той лютневий день, коли прокидаються старі надії та народжуються нові ілюзії: коли небо тепле і ясне, коли сонце стає всевладним, коли йде навальний процес танення снігів – у сяйві, блиску й зламах бурульок, у синіх відсвітах високих венеційських вікон. Це той єдиний день, коли люди вірять у весну, бо потім край їхній вірі кладуть люті заметілі, брудний і мерзлякуватий березень; і вже несила чекати весну, і людина переймається байдужістю до свинцевої гри циклонів.
Костюк пройшов тільки зо три десятки метрів по подвір'ю, а мовчки вилаявся, бо побачив, як біля кухні з машини виносили хліб, і як буханець хліба впав у воду, і як ліниво підняв його експедитор і кинув у велику плетену корзину. Костюк підійшов, узяв мокрий хліб, ніби хотів зважити на долоні, і, не кажучи ні слова, поклав його назад у машину, на дерев'яну порожню полицю. Запах хліба, що йшов із будки машини, був такий гірко-приємний, навіював такі далекі спогади, що Костюк замислено постояв коло фургона, чим немало здивував експедитора, і водія машини, і санітарок, яким доводилось весь день щось носити: або їжу в алюмінієвих бачках, або померлих – у морг, вузькою стежкою, де й посковзнутися неважко, й треба ноші ставити на сніг, відпочивати; або носили ці літні жінки якісь незрозумілі їм папірці з одного відділення в друге.
Костюк нарешті вийшов за огорожу, автоматично відзначивши, що знову в'їзні брами клініки одчинені гостинно, хоч вивозь звідти весь операційний блок; скільки вже казали вахтерам, щоб зачиняли ворота, але не слухали, кляті душі. Всі ці дрібнички, хоч як це дивно, не зіпсували Костюкові настрою, а проминули десь поза його свідомістю, на нижніх поверхах кори.
Білі пухнасті подушки, що вчора урочисто лежали на бочках із-під бензину, стали пласкими змокрілими коржами; Костюк подумав, що завтра, коли вдарить мороз і все враз затвердіє, буде багато травм і струсів мозку. Але й про ці сумні речі він подумав автоматично, а насправді щось незрівнянно важливіше займало його думки. У легкому повітрі всі звуки лунали здалеку без викривлень, первісно чисті: сирени електричок, цвірінчання горобців на автобусній зупинці, де співробітники клініки, з нудьги, чекаючи автобус, кидали в сніг хлібні кришки, і ревіння самоскидів, які на другій передачі ледве долали «військово-грузинську дорогу», як звали в лікарні звивистий, забрукований недбало відрізок шосе, що петляв по горі. Костюк повернув праворуч, туди, де розкинувся дубовий Інженерний гай, закладений ще в 1872 році, пройшов кілька кроків повз огорожу лікарні й злодійкувато озирнувся. Нікого не було поблизу, він був сам. Тоді Костюк вскочив у кабіну телефону-автомата, намацав дві копійки, що їх тримав напоготові в лівій кишені, й глянув на телефонний номер, виписаний олівцем на зім'ятому клаптику газетного паперу.
Після кількох гудків щось усередині автомата механічно брязнуло, і байдужий голос відповів:
– Редакція.
– Прошу Валентину Миколаївну, – сказав Костюк пересохлим голосом, мабуть, дуже хрипким, бо на другому кінці лінії не зрозуміли:
– Кого-кого?
– Валентину Миколаївну.
– Зараз.
Трубку поклали. Чути було, як у далекому приміщенні стукоче друкарська машинка. Світло заломлювалось у гранях скляної телефонної будки, яка дивним острівцем цивілізованого життя стояла тут, у снігах, серед дубів, застиглих у могутньому спокої над урвищем. Під горою в яру лежала колишня околиця Києва, що опинилася майже в центрі міста – жменя стареньких одноповерхових будиночків, сарайчиків, сулії з вишневими та смородинними наливками на підвіконнях, небесно-блакитні голубники та саморобні душеві кабіни у садках, збиті з дощок.
– Слухаю вас.
Не знав, що сказати, й не розумів – навіщо прийшов сюди, в цей сяючий лютневий гай, яка сила змусила його потай дзвонити в невідому редакцію жінці, з якою випадково познайомився, і він ненавидів себе, бо йому відомо було, як такі дзвінки заплутують життя і як швидко після таких розмов вивітрюється почуття власної незалежності; сам, тільки сам, відповідай сам за себе; не вплутуй нікого більше в своє життя; будь таким, як у клініці: холодним і віддаленим від усіх тою незримою межею, через яку ніхто не наважується переступити – літами, званням, посадою і ще чимось ввічливо-твердим, непроникним і відстороненим, що зветься авторитетом.
– Я слухаю, – повторила Валентина.
– Добрий день, – сказав. – Це я.
– Андрій Петрович? – втішено й швидко спитала вона, й він від хвилювання переклав слухавку з руки в руку.
– Я сьогодні проводив сеанс передачі думок на відстані, – мовив він. – З десятої години ранку. Ви нічого не відчули?
– Відчула, – сказала вона, й він із голосу зрозумів, що вона всміхається – так, як учора на привокзальному майдані. – Я теж думала.
– Справді? – зрадів.
– Так.
– Я хочу вас бачити.
– Коли? – спитала вона.
– Негайно. Зараз.
Трубка змовкла.
Крізь щільно зачинені двері телефонної будки не долинав повів вітру й нечутним було бляшане жеботіння брунатного торішнього листя на дубах-нелинях. На порожній дорозі, що вела з яру, з'явився якийсь чолов'яга. Він ішов повільно, важко переставляючи ноги у високих валянках, взутих у калоші. На ньому був добротний чорний кожух, солдатська зимова шапка, зав'язана поворозками на підборідді; в одній руці незнайомий ніс маленьку валізку – таку, з якими ходять телевізійні техніки чи слюсарі, в другій руці він тримав ковіньку.
Цією дорогою мало хто ходив, бо надто крутим був тут підйом. Цією дорогою користувалися лише йдучи додому, з клініки, вниз. У тиші пролунав голос Валентини:
– Приїздіте на площу Ленінського комсомолу. Я чекатиму вас коло редакції.
Він одразу почепив слухавку, нічого більше не сказавши.
Чолов'яга з маленькою чорною валізкою терпляче чекав Костюка (а може, відпочивав?) при дорозі. Сіре обличчя (нестача кисню в такий день, коли повітря, здається, насичене киснем, як добре газована вода), глибокі носогубні зморшки, ретельно, до синяви, виголені щоки й живі очі, хоча верхніх повік уже торкнулись набряки. Йому було років із п'ятдесят.
– Скажіть, де тут больниця?
Чолов'яга квапливо поставив валізку в мокрий сніг, а сам із-за пазухи вийняв кілька зім'ятих папірців, один обережно розгорнув і подав Костюкові.
«На дослідження у відділення грудної хірургії направляється хворий Курінний Максим Якович».
– Тут недалеко. Ліворуч од воріт. А чому автобусом не їхали?
– Не можу. Задишка велика в автобусі. Легше мені пішки ходити. Свіжим повітрям трохи подихаєш – воно й відпустить.
Він пішов, залишаючи в сніговому місиві великі овальні витопти – сліди валянок, озутих у нові калоші.
Костюк зупинив таксі. Шофер весело лаявся, коли на закрутах автомобіль заносило, пояснював, що сіль, якою посипають вулиці, роз'їдає машину знизу, але йому плювати з високої гірки, бо машина пробігла свої 120 тисяч кілометрів, зараз іде в капіталку, а там хоч гори вона ясним полум'ям, бо після капіталки машини не повертаються в таксомоторний парк, і ще казав, що на Новий рік він бачив самого Бишовця і що всі футболісти мають власні «Волги», що задля цього варто грати в футбол, тільки кості можуть переламати, і тому, мабуть, грати не варто; місто наче прокинулося після сутінкової січневої сплячки. У сонячному світлі плямистий пресований сніг на вулицях нагадував мармур, із багатьох будинків скидали сніг на хідники, обгороджені мотузками, й оббивали жовті льодяні бороди з карнизів, і через це люди ходили просто по проїжджій частині; ця обставина викликала у таксиста додаткову зливу веселих лайок, але, на щастя, вони вже під'їхали до майдану. Костюк дав балакунові срібного ювілейного карбованця й вискочив із машини.
Редакція, в якій працювала Валентина, містилася в одному з тих похмуро-величних банківських будинків, з яких починався Хрещатик; червонястий і сірий граніт, помпезний стиль сецесії, барельєфи на недосяжному аттіку. Валентини ще не було. Костюк ходив поміж кафе «Червоний мак» та рибним гастрономом «Нептун», загубившись у натовпі; кілька разів зупинявся перед вирізьбленим у граніті символічним знаком: смолоскип, оповитий двома зміями, та крила. Марно намагався пригадати – що це за знак – здається, бога торгівлі Меркурія? – але так і не пригадав. Потім трохи постояв перед вітриною антикварного магазину: блискучий, з медалями, самовар – за 20 карбованців, настільний старовинний годинник у футлярі червоного дерева – за 60 карбованців, гасова лампа без скла з великим фаянсовим балоном, на якому зображено лебедів на тлі китайського пейзажу, – за 16 карбованців. Він навіть зайшов був у магазин і запитав – чи є до цієї лампи скло? Скла не було. Тоді Костюк став повільно ходити довкола газетного кіоска, уважно вчитуючись в обкладинки журналів, хоч піднесений зміст їхній лишався поза його увагою. Костюк зібрав з порожнього прилавка крихту снігу й зім'яв його в долоні. До нього прийшло ясне заспокоєння.
Нарешті.
Він таки не помилився – вона наче воскресла з минулого, з нічого, з полину, пошматованого танковими слідами, з його молодості.
Поруч із ним вона могла зійти за дочку – принаймні так йому здавалось, бо він не любив свого обважнілого тіла, болісно відчував набряклість шиї, бачив, як поволі зникає колишня пружність шкіри й м'язів (те, що називається незрозумілим словом тургор). Він поцілував їй руку – рука в неї теж була зовсім молода, ще без синьої окресленості судин. Костюк знав, що жінки починають старіти з рук: ще обличчя, захищене шаром косметики, зберігає дитинну свіжість, ще не виступають зморшки на шиї, а в руках з'являється якась суглобова вугластість, якась втомленість і спрацьованість.
– Що будемо робити? – спитала вона.
Він стенув плечима.
– Я так давно не призначав побачень, що навіть не знаю.
– Гаразд, – вирішила вона. – Я знаю, куди ми поїдемо. Мені все одно там треба побувати. Ходімо.
Вони пірнули в підземний перехід і перейшли на той бік майдану, до готелю «Дніпро». Валентина підвела його до забризканого брудним снігом «Москвича-408», витягла з сумочки ключ, відчинила дверцята.
– Ого, – здивувався він, – хто б міг подумати. Виграш по лотереї?
– Подарунок батька.
– Не боїтесь?
– Чого?
– Слизоти. Машину стукнути.
– Ненавиджу приватників, які бояться дихнути на машину. Це залізо. Коли ж на ній їздити, як не зараз?
Вона завела мотор і повільно рушила. Повернувши ліворуч, поїхали на Поділ. Вона вела машину впевнено – не було в її рухах ніякої жіночої манірності. Костюк милувався нею, її впертим обличчям і думав, що все повинно бути б не так; то він мав би повезти її кудись на машині, він мав би щось робити, а не сидіти так безсило. Та його «Волга» була безнадійно стара й поламана і взимку стояла в дворі, засипана снігом.
– Не холодно? Може, пічку включити? – повернула на мить до нього обличчя.
– Включіть.
– Як ви своїх хворих покинули?
– Сьогодні нема операцій.
– Ви знаєте, куди я вас везу?
– Знаю, – сказав він. – На край світу.
– Бензину не вистачить, – засміялась вона.
– Про передачу думок – це правда.
– Я теж не жартувала. Я справді щось відчула. Якийсь голос, – мовила вона, й хоч вони повільно сунули тихою подільською вуличкою, вона не повернула до нього обличчя, а навпаки – сиділа якось напружено, міцно стискаючи кермо, немовби гнали вони зі швидкістю сто кілометрів на годину.
Вони під'їхали до Куренівського шляхопроводу, розвернулися й поставили машину коло хідника, якраз навпроти стежки, що вела вгору, до психіатричної лікарні імені Павлова. Над ними, на пагорбі, дитинно сяяла білими стінами Кирилівська церква. Костюк не розумів, навіщо вони приїхали сюди – в паділ смутку, де всі людські трагедії виглядають лагідніше й безнадійніше, ніж в його клініці.
– Ви були коли-небудь у Кирилівській церкві? – спитала Валентина.
– Ні. Тобто був колись із батьком, в дитинстві. Нічого не пам'ятаю.
– Мені замовили статтю про реставрацію церкви, – ніби вибачаючись, пояснила вона.
На лікарняному подвір'ї, попід старенькими брудно-жовтими будиночками, сиділи зайшлі люди з торбами, сумками й клумаками; з повідчинюваних заґратованих вікон чутно було якесь шамрання, якісь відголоси. Кількоро мужчин у сірих халатах лопатами насипали вугілля у відра. Всюди висіли застережливі написи, які попереджали, що хворим вступ на територію державного заповідника суворо заборонено. Костюкові спало на думку, що він ніколи б не зміг тут працювати – в цій гнітючій атмосфері знесилення, непевності, невідомості, в понівеченому світі примар, таємничих наказів, шизофренічної замкнутості та маніакальних веселощів. Назустріч їм простувала жінка в халаті – стара й сива, але з яскраво розмальованими губами. Обличчя її бліде, – як у людини, що зрідка буває на повітрі, й застигле; тільки великі чорні очі жили на цьому наче випраному обличчі окремішнім життям: жінка ворушила бровами, грайливо підморгувала, соромливо примружувалась. Угледівши Костюка й Валентину, вона заклякла на стежці, що вела до церкви. Валентина схопила Костюка за руку..
– Скажіть, – мовила хвора, коли вони наблизились. – Ви часом не вінчатися йдете?
– Ні, – сказав Костюк.
– Я тут вінчалася, – кокетливо ворухнула бровами хвора. – У тисяча дев'ятсот дванадцятому році. Отець Тимофій нас вінчав. Але під час служби мій наречений втік. Ви його не бачили?
– Ні.
– Він такий рудий, пухнастий, з білими лапами. І кінчик хвоста теж білий. Він десь тут бігає. Піду пошукаю, – заметушилась хвора.
Коли вона відійшла, Валентина відпустила руку Костюка.
– Я так злякалась.
– Напишіть не про церкву, а про те, що треба в Києві збудувати нову психіатричну лікарню. Бачили, в яких вони халупах туляться?
В церкві нікого не було. Їхні кроки відлунювали вгорі, під склепінням, там, де, висвічений морозяним лютневим сонцем, молодо всміхався Ісус, наче допіру він катався на лижах. Костюкові спершу не сподобалось тут; надто багато було на стінах мальованої тандити, різностильної мазанини: поруч із підробкою під пласке, контурне середньовіччя нахабно визирали лики святих, сфальшованих під фотографічну, рожевощоку манеру німецьких натуралістів. Міщанськими здались Костюкові мармурові колонки на царській брамі, заплетені в тугі вузли, наче той, хто робив ці колонки, хвалькувато підштовхував усіх: он, мовляв, що я можу втнути. Байдужим залишив Костюка навіть сам Врубель, славнозвісний Врубель, таємничий Врубель, легендарний Врубель. Чотири його образи, що висіли перед вівтарем, були чужими в цих холодних старовинних стінах, у суворому просторі Київської Русі, де все потребувало іншої правди – простішої й наївнішої. Надто вже великою майстерністю були позначені образи Врубеля. Особливо неприємною здалась Костюкові богоматір: її екзальтоване обличчя чимось схоже було на обличчя тої старої хворої жінки, котру зустріли вони перед церквою. Погляд у богоматері темний, напружений, лихий, і такий самий погляд передала вона дитині, що сиділа на її руках. «Не гаразд, – подумав Костюк. – Навіщо робити з світлої легенди психопатичну каламуть?»
Вони пішли в лівий притвор, і тільки там зрозумів Костюк, що недарма вони сюди приїхали: з-під здертого шару дешевої, вкритої пухирцями олійної фарби прозирали прадавні ніжні червонясті й зеленкуваті барви тих далеких майстрів, чиї кістки вже зотліли; ті безвісні майстри знали, як допасувати до стін святі постаті, як кинути на трав'яне тло веселий візерунок, як з'єднати лазуровими смугами різноколірні орнаменти у єдину сукупність. Постаті, що випливли з-під шару віків, здавалися прозорими, кволими, мовби вони тяжко перехворіли і їм ще треба було набратися сили, але в них почувалася та найвища, неметушлива й не тимчасова правда, яка не міняється з бігом часу та не підлягає примхам моди. В деяких місцях ще не всі фрески було очищено від пізніших нашарувань; світлими озерцями дивилися вони з-посеред брудного малярства останніх кирилівських богомазів.
Надивившись на фрески, вони ступили в бічні низенькі дверцята й стрімкими сходинками зійшли на хори. І тут Костюк побачив на протилежній стіні, високо вгорі, янгола, в якого на місці лиця було прорубано невеличке напівкругле віконце, звідки лилось останнє світло того дня.
– Янгол-світлоносець, – сказала Валентина.
– Ні, – заперечив їй Костюк. – Це янгол після трансплантації. Тільки замість голови йому пересадили вікно.
Він узяв її руку, і йому здалось дивним сном те, що з ним відбувається: ця вродлива, ще майже незнайома жінка поруч, і те, що вона не забрала руку, і ця лунка тиша, і виблиски золота на німбах святих, і радісне передчуття весни – вологої, з голим мокрим віттям, з почорнілими вулицями й забризканими грязюкою автомобілями – прийшло до Костюка; він подумав, що він ще не такий старий і що інколи йому до болю хочеться перескочити через огорожу Ботанічного саду й пограти з хлопцями в футбол.
Після Кирилівської церкви вони поїхали на лівий берег Дніпра, до Гідропарку, але там дув крижаний вітер, і вони швидко повернулись до машини; тепер вони вже не вели легкої світської балачки, зникла невимушеність; вони погрілися в машині, кожен із них наче на щось чекав, але нічого не сталось. День тихо вмер за потойбережним крутим схилом. Гора, за якою ховався Київ, наллялась непроглядною чорнотою.
Валентина повела машину в середмістя. За останні роки Костюк уперше їхав отак без усякої мети, не розплановуючи наперед свій час. Він попросив Валентину зупинити автомобіль і подзвонив у клініку з телефону-автомата, що висів на стіні будинку. І подумав, що вперше дзвонить він у клініку з вулиці, а не з кабінету, не зі зручного крісла.
Валентина, вийшовши з машини, спостерігала, як став одразу далеким і різким цей чоловік, неначе сам себе перекреслив, коли розмовляв із невідомим Данилом, питав, скільки крові перелито хворому з післяопераційної палати, питав про якісь хлориди й протромбіновий індекс, а потім лаявся, коли Данило не міг йому відповісти на якесь запитання.
Ця висока обважніла людина з владним обличчям, коротким сивіючим волоссям – жорстким і колись, мабуть, смоляним – увійшла в її життя впевнено і майже брутально. В Костюкові відчувалась та незрозуміла сила влади над життям і смертю, що примушувала людей підкорятись йому; Валентина вперше бачила таку людину зблизька. Поруч із ним почувалася маленькою, слабкою, нічого не вартою, й це було незвичне почуття, бо досі все було навпаки: коло істеричного слабкодухого чоловіка вона здавалася впевненою, сильною, рішучою. Валентина відчула, що змерзла і втомилась.
– Пробачте, – підійшов до неї Костюк, – але мені треба негайно бути в клініці. Ви не підвезете?
– Ну звичайно.
Весь час мовчав, і тільки коли під'їхали до Інженерного гаю, ворухнувся:
– Ось тут, спасибі.
Вона натиснула на гальмо і побачила у дзеркальці, як червоно засвітився сніг іззаду.
– Скажіть, – спитав Костюк, – ви не шкодуєте, що витратили на мене день?
– Ні.
– Тільки чесно.
– Ні, не шкодую.
– Я думаю весь час про вас,
– Я теж.
– Коли ми зустрінемось?
– Запишіть мій домашній телефон, – сказала Валентин а.
– Скажіть. Я запам'ятаю.
– Забудете.
– Запам'ятаю, – вперто сказав він.
Вона сказала.
– Спасибі вам.
І перш ніж зачинити дверцята, попередив:
– Їдьте обережно, тут слизьке шосе. Тільки прошу вас – обережно.
– Добре, – засміялась вона.
Дорога вниз і справді була слизька й небезпечна. «Москвича» шарпало з боку в бік, машина ковзалась, наче ґринджоли, й двічі ставала поперек шляху – щастя, що не було зустрічних машин. Але тепер, коли поруч не сидів Костюк і не треба було стежити за кожним своїм словом, напруження зникло, й Валентина їхала безтурботно, вправно вивертаючи кермо, коли автомобіль заносило. Загнавши машину в гараж, вона пішла до центрального гастронома на Хрещатику, де купила ще гарячу півхлібину, сто грамів голландського сиру, сто грамів лікарської ковбаси й пляшку кефіру. Складаючи все це в нейлонову сумку, подумала, що якби хтось уважний зараз стежив за нею, то одразу зрозумів би – вона самотня, безнадійно самотня жінка.
