Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Юрій Щербак
Бар'єр несумісності

Після денної праці зійдемось на бесіді про Серце.

Воно поведе нас через земні обшири до Тонкого Світу,

аби наблизити до сфери Вогню.

Чи можете уявити, що б являло людство при здорових

тілах, але при темному серці? Істинно, поки не просвітлиться

серце, не буде поборено хвороби та немочі,

інакше біснування серця при сильних тілах жахне світи.

Якщо зустрінете святенника, знайте – не від серця він.

Якщо зустрінете марновіра, знайте – не від серця він.

Якщо зустрінете заляканого, знайте – не від серця він.

Вже час відібрати всіх серцевих фіглярів, аби вони

не гралися з серцями людськими. Треба вивчити, коли серце

затьмарене самолюбством та жорстокістю.

Хто любить квіти, той на шляху серця.

Хто знає прямування вгору, той на шляху серця.

Хто чисто мислить, той на шляху серця.

Серце – сонце організму.

Книга Серця, 2, 13, 365, 390

Розділ 1

Холодний вітер з Даугави, де похмуро застиг крижаний брухт, зігнав усіх зайвих людей з перону ризького вокзалу. Змерзлі провідники тупцяли біля вагонів поїзда Рига – Одеса, нетерпляче поглядаючи на бетонну вежу з дзиґарем… То сіявся на перон сніг, твердий, як сіль, то суворо чистим ставало повітря, ледь-ледь пронизане сутінню. Але швидко над Балтикою згасло короткочасне сонце, день залишив по собі лише непевні світляні просмуги, а з-понад Полярного кола вже надійшла ніч. У вагонах заблимало електричне світло – неначе запалили свічки чи гасові лампи – таким кволим здавалося воно зовні.

Проминувши тунель, Костюк вийшов на перон. Він з полегкістю залишив позаду шум великого залу, в якому голоси лунали вогко й лунко, як у лазні, а мармур наче пахнув солдатськими шинелями. В місті враз засвітились неони. Навпроти готелю «Аврора» спалахнули прожектори, вихопивши з темряви великий кінорекламний щит. Порожньо було на пероні, лише за кілька метрів попереду йшла дівчина в темній хутряній шубці та високих, до колін, замшевих чобітках. Вона озирнулась, Костюк відчув, як ніби хтось застережливо й твердо поклав руку йому на плече. Спокійно. Спокійно. Зараз усе скінчиться. Вона сяде в четвертий вагон, а ти підеш далі, у дванадцятий.

Він дивився на дівчину, очікував, коли вона ступить праворуч, зупиниться коло провідника й вийме з сумочки квиток, а він піде далі, заспокоєний та байдужий. Але вона пройшла повз четвертий вагон, навіть не глянувши на скляний номер, що тьмяно світився вгорі. Причепили електровоз, і з цієї миті місто почало вмирати для Костюка, зникаючи в темряві й спогадах. Закіптюжена цегла Домського собору опинилася обіч кам'яниць Гамбурга, а зруби одноповерхових дерев'яних будиночків на центральній вулиці міцно пов'язали в його уяві це місто з купецьким Іркутськом; уклались нові просторові відношення, непорівняльні речі стали поруч у невластивих вимірах, ніби з-під байдужої геометричної оболонки визирнули їхні справжні обличчя. Відсунулося в забуття усе зайве, всі принади для туристів – середньовічні вогкі лабіринти вуличок Старого міста, елегантні пам'яткові салони, в яких чемні продавщиці зверхньо дивляться на відрядженців, вимовляючи своє «пожалюйста», кав'ярні – гірші, ніж у Будапешті й кращі, ніж у Києві, – все це відійшло, як і рутина конференції з її нудним ритуалом, і залишилася тільки та вдова з золотим медальйоном на шиї, що відшукала його в перерві між засіданнями. Вона прочитала його спогади, де Костюк писав, як майор Софронов заганяв їх у вагони, як шукав серед них політруків та євреїв, як бив чобітьми він, майор Софронов – колишній майор авіації. Щоб не бруднити руки, вій ходив у шкіряних рукавицях із крагами по самі лікті – бородатий здоровань у синій авіаційній пілотці. «Де він? – плакала жінка. – Що з ним? Це мій чоловік». Вона з надією зазирала Костюку в очі; а він мовчав.

Вони вбили майора, як тільки поїзд одійшов од Ясинуватої. Був початок листопада, на землю вже лягала зима. Їх загнали у відкриті пульманівські вагони з-під вугілля. Вони задавили майора ремінцем, і сніжинки вже не танули на його спухлому обличчі. Потім, відпочивши, вони випхали його тіло через борт пульмана. Теплі речі зняли. Майор важко звалився на насип. Він лежав у забруднених вугільним пилом кальсонах та подертій сорочці. Вартові, які їхали в останньому вагоні, дали для порядку кулеметну чергу.

Незнайомка підійшла до дванадцятого вагона.

Костюк одразу впізнав її, одразу, як тільки побачив її обличчя, і навіть раніше, коли вона ще не озирнулася, – вже тоді якесь передчуття з'явилося в ньому, наче хтось – той, хто потім поклав твердо руку йому на плече, – наче хтось стиха подав йому умовний знак. Костюк нелегко запам'ятовував обличчя – вони просівалися крізь його пам'ять, як вода крізь решето, не затримуючись, бо їх було надто багато, й пам'ять, захищаючись, не пускала їх углиб, і тисячі людей, з якими зустрічався Костюк, розвіялись, не полишивши в його пам'яті навіть тонких корінців; він байдуже до цього ставився – це було невід'ємною частиною його професії. Через те він так здивувався, коли запам'ятав обличчя цієї дівчини, котру випадково й на одну лише мить зустрів у Києві в магазині канцелярських товарів на Червоноармійській вулиці, якраз навпроти Рогнідинської вулиці. Він запам'ятав усе до найменших подробиць: як вона вагалась, як зосереджено прикладала до руки годинник «Полёт» у цьому маленькому, тісному магазині, де якісь люди поквапливо купували згортки туалетного паперу.

Костюк відчув тоскний біль під лівою лопаткою, його почало злостити це хвилювання, але він не міг себе опанувати, бо незнайомка легко зайшла у вагон, він ступив слідом за нею, вдихнувши особливий вагонний запах дешевої випраної білизни й сигарет; хтось штовхався, виходячи з вагона, хтось уже допитувався, коли поїзд приходить до Києва, а дівчина в темній хутряній шубці повільно посувалася вперед.

Костюк ішов за два кроки від неї. Тверді жовна проступили на його обличчі. Відчув, що зараз станеться щось надто важливе в його житті, і чекання цієї неминучості, майже приреченості, було нестерпне: він добре знав усі примхи долі, всі іронічні, легковажні й страшні повороти сюжетів, що часто розігрувалися перед його очима; всяка випадковість, що раптово входила у систему його розміреного життя, викликала спротив і підозру; звичайно, ми поїдемо в різних купе, подумав Костюк. Це було як заклинання: вона пройде повз шосте купе зараз, стривай, вона пройде, пройде, і завтра я забуду її, як забуду цю конференцію в Ризі та цей поїзд. Так зустрічаються, далебі, герої дешевих мелодрам, а не тверезі люди, котрі навіть можуть вираховувати ймовірність подібної зустрічі: вона дорівнює одиниці на півтора мільйона, тобто практично нулеві.

Незнайомка пройшла повз шосте купе.

Костюк розгублено зайшов у порожнє купе. Сів, сердито кинувши на столик єдину річ, яку віз із Риги, – у картонній коробці латиську дерев'яну ляльку в червоній з чорними смугами сукні та червоно-чорному ковпаку. Скидаючи пальто, почувався, старим, нікчемним і подумав, що життя в принципі скінчилося. Треба було летіти літаком. Бо вагон брудний, провідник скидався на відставного кавалергарда, і в цьому теж було щось бридке, а найгірше було попереду: розмови з попутниками, їхні спостереження. за погодою, їхні запитання – увесь цей тривіальний кількагодинний курс залізничного людинознавства. Треба було летіти літаком; це надто велика розкіш – розтринькувати рештки свого життя по цих вагонах – повільних, рипучих і брудних.

– Пробачте.

В купе стояла та дівчина.

– Пробачте, це, здається, моє місце. Я пройшла, думала, це у восьмому купе. Дякую.

Вона тримала в руках квиток. Вона здалася Костюкові зовсім молодим дівчам. У неї був заклопотаний вигляд школярки на уроці геометрії. Він допоміг їй покласти валізку в горішню нішу.

– Скажіть, ви тоді купили годинник? – спитав Костюк.

Вона подивилася на нього уважно, і він відчув важке биття свого серця.

– Купила.

– А чому чоловічий?

– Як зуби лева. Амулет. А звідки ви знаєте?

– Я бачив вас у магазині.

– Справді? – всміхнулась вона. – У вас добра пам'ять. – В її голосі було спокійне здивування – нічого більше. Вона скинула шубку й сіла навпроти Костюка. Поклала руки на стіл (на вузькій руці виблискував «Полёт») і задивилась у вікно; у шибці примарно подвоювалось їхнє купе, мовби винесене назовні, в млу. На незнайомці була коротка спідниця й темно-сірий светр із глибоким вирізом; на шиї – хустка, помережана дрібним турецьким малюнком.

Він не помилився – дівчина й справді була напрочуд гарною. Йому все в ній сподобалось – і коротко підстрижене попелясто-каштанове волосся, і темно-карі, майже чорні, очі, й ніжні тіні вій над очима; обличчя вилицювате, а шкіра такого свіжого смаглого тону, шкіра, що любить сонце. Дівчина зосереджено дивилась у вікно, й Костюкові здалось, що на переніссі в неї з'явилася вперта зморшка. Він подумав: яке в неї, мабуть, гарне й міцне тіло, – і подивився на її коліна, і знову відчув болісне калатання серця.

Він вийшов у коридор покурити. Йолоп, сказав він самому собі, старий йолоп. І тобі не соромно? Витріщив очі на якусь школярку або студентку, мовби ніколи не бачив чистих, молодих дівчат, пора яких тільки починається. Твоя пора кінчається, не забувай про це. А може, вже й скінчилась. Теж мені – підстаркуватий романтик, який закохується в дівчину з першого погляду. Уявляю, як би вона реготала, коли б дізналась про це. І як би реготала вся клініка, хі-хі-хі, любов із першого погляду, Андрію Петровичу, де ви бачили таке? Господи, важко зітхнув він, навіщо я поїхав цим клятим поїздом?

З'явився попутник – старшина надстрокової служби, невиспаний, бо дві доби не міг знайти в Ризі готелю й куняв ночами на вокзалі, – й одразу повідомив, що дочка його вчиться у п'ятому класі музичної школи, має абсолютний слух; майже одночасно з ним прийшов дядько в чорному кожусі – лісоруб із Ворохти, який працював на лісоповалі трельовщиком: робота хороша – дадуть тобі ділянку лісу й рубай, трактори дають, хороші харчі: хліб, гречану крупу, сало, цукор; вони самі й куховарять; бригаду їхню в Латвії знають, хлопці роботящі, файні – всі його земляки. А оце в сина весілля, то не було білетів у загальний вагон, доводиться їхати в оцьому панському.

Поїзд рушив у ніч. Костюк згадав ту сиву вдову з золотим медальйоном на шиї: золоте сердечко, всередині зелений камінець. Вона пішла, переконана, що це її чоловіка зустрів у Ясинуватій Костюк; ненависть, страх і надія були на її обличчі. Лісоруб одразу заснув, а невиспаний старшина повільно сьорбав чай і розказував про свою дочку. Він швидко познайомився з попутницею, яку став по-батьківському величати Валею, Валюшею, а вона тільки усміхалась лагідно й частувала старшину ризькими цукерками. Костюк від чаю відмовився. Нарешті старшина закрив вікно коричневою дерматиновою фіранкою, бо знадвору тягло холодом, і вийшов, аби дівчина переодяглась. Потім старшина вклався спати.

З сусіднього купе прийшла Говорова з інституту Стражеска – вона теж виступала з доповіддю на цій конференції. Костюк стояв із нею в коридорі. Це була його остання спроба подолати ті невідомі й темні сили, що звели його з незнайомкою, яку звали Валентиною.

Говорова, бліда сорокарічна жінка з великим підборіддям, довго й докладно розповідала йому про свого чоловіка – льотчика, який підрядився недавно у Магаданську область начальником аеродрому на два роки, а до того працював у Борисполі, кличе її, навіть погрожує, що знайде собі іншу жінку, якщо вона не приїде, а вона не може поїхати, бо в неї дисертація; вона так казала про свою дисертацію, як інші говорять про виразку: мені не можна їсти того-сього, бо в мене виразка; Костюк вирішив, що стоятиме з Говоровою до дванадцятої години ночі, а потім повернеться в купе, і якщо попутниця спатиме, це буде означати, що з ним приключилась дрібненька оказія, й пам'ять про неї згасне через п'ять хвилин по тому, як їхній поїзд зупиниться в Києві; це означатиме, що треба було летіти літаком.

Вони міркували з Говоровою, скільки грошей заробить її чоловік за два роки, скільки проп'є, а Говорова чомусь пригадала Улан-Батор, де вона працювала кілька років тому, й велику повідь, що застала її в степу; монголи відправили її останньою машиною разом із дітьми – ці ніжні дітлахи диво якесь, такі спокійні, гарні; а вода все прибувала, й вони ледве вирвалися з тої долини, а ті, хто лишився на узвишші, коли надходила та холодна каламуть, не вміли плавати; потім Говорова знічено спитала Костюка, чи не погодився б він бути офіційним опонентом у неї на захисті, далі знову згадала чоловіка й пішла до свого купе о пів на першу годину ночі, коли всі поснули, а поїзд йшов через Литву – тут лежали слов'янські сніги й панувала пустка. Костюк обережно прочинив двері купе. Коридорне світло впало на обличчя попутниці. Вона не спала й дивилась на Костюка.

– Ви не спите? – пошепки спитав Костюк, хоч уся абсурдність цих слів була очевидна.

– Ні, – так само пошепки відповіла вона. – Де ви так пізно гуляли?

Він зачинив двері. Дівчина, яку звали Валентиною, лежала на горішній полиці. Вона була поруч, але темрява поглинула її, забравши все живе і об'ємне, все певне, молоде й тепле; Костюк притулився плечем до дзеркальних дверей купе, він входив у безсоння, лишившись наодинці з голосом цієї дівчини. І він думав про дивні властивості її голосу, її сміху; наче підслуховував уривки незнайомих телефонних розмов, шепіт невідомих йому, але дуже близьких людей, котрі розуміють одне одного з півслова; стає смутно й заздрісно від їхніх світлих таємниць. Лісоруб сопів із присвистом, накинувши на голову ковдру. Старшина лежав навзнак, мовчки, нерухомо й суворо, і можна було подумати, що він прислухається до їхньої розмови, та Костюк знав, що так сплять украй знесилені люди.

Костюк перешіптувався з попутницею. Втоми, апатії й бажання відлежатися в поїзді після конференційної суєти як не бувало. Що схвилювало його, коли він зустрів цю молоду, вродливу – занадто для нього молоду й вродливу – дівчину? Чому саме її запам'ятав він, а сотні інших молодих вродливих дівчат, випадково стрінутих, залишили його байдужим? Він здивовано поглядав на себе збоку, так, наче під час експерименту спостерігав цікаве, незрозуміле явище. Щось було в ній та в її голосі, таке, що примушувало його стояти, забувши про втому, на відстані поцілунку від неї, такої близької і абсолютно далекої, зниклої в темряві, чужої, невідомої та наче неіснуючої. Вони перекидалися різними необов'язковими словами легко, мов сніжками, з автоматизмом добре вихованих людей, посміювалися, глузували з себе, оповідали всякі кумедні історії; поступово вимальовувались абстрактні обриси цієї незнайомки, мовби давалися йому умови складної задачі, яку ще треба було вирішити. І було в цих умовах наперед дане, що вона – Вродлива Дівчина. Він це знав, але треба було йому зрозуміти, що саме в ній бентежить його душу, бо це не була холодна краса кінозірки, а щось ближче, рідніше. Саме так: він знайшов це слово. Щось було в ній знайоме й рідне, тільки не міг він пояснити, що саме. Потім йому став відомий її вік: за його розрахунками їй було років двадцять вісім, а може, й тридцять (коли вона розповідала про університет, він швидко підрахував). Це відкриття вразило його, бо вона виглядала значно молодшою. За фахом вона було журналісткою, працювала в редакції київського молодіжного журналу «Світанок». В неї не було дітей, – ось чому вона так молодо виглядає, подумав він, радіючи, що знайшов хоч одну раціональну відповідь. Тепер прийшла його черга сказати, хто він. Йому здалось, що, коли вона знатиме, хто він, зовсім по-іншому дивитиметься на нього, зникне легкість і невимушеність, все зникне. Він знав, як пригнічують людей всякі титули, звання, посади, як гнуть їм спини й душі, як спотворюють звичайні людські стосунки. Через те він відрекомендувався своїй попутниці як звичайний лікар з Жовтневої лікарні, з другого хірургічного відділення.

І тоді:

прийшла до нього Дружина. Він не сказав їй ані слова, нічого голосно не сказав, аби не злякати, не наполохати, бо Дружина – як птиця, як нічна птиця. Інколи вона приходила до нього на межі сну й світанку, щось говорила йому, зникаючи лише вдосвіта у бронзових сферах київського неба; обличчя її, як не силувався, так і не міг роздивитись. Тільки відчуття непевного доторку ще довго залишалось по ній; йому б треба було перед нею покаятися за все, що було до неї, при ній та після неї, треба було б скинути з себе тягар маленького й великого зла, скоєного ним, треба було б вчинити щось добре й дитинне, таке, що вимагало сліз і правди, але хіба можна вести розмови з птицями? Він провів рукою по щоці: хоч і поголився вранці, щока швидко вкрилася колючою щетиною, і він подумав, що це ще одна сумна прикмета старості. Все, що він міг зробити для дружини, – це купити ляльку. Дерев'яну латиську ляльку. Дружина колись збирала ляльки.

Поїзд у сніговому тунелі пробивається до білоруських мерзлих боліт, а Дружина лагідно каже: бути тобі щасливим, Андрію. Бути тобі щасливим. Він схотів подивитися у вікно, у завірюху тої дивної ночі, та дерматинова шторка заважала.

Він сидів тепер на своїй долішній полиці, навпроти Валентини, й дивився вгору, туди, де лежала вона. По столику подеколи проповзало бліде світло, яке вихоплювалося з-під фіранки, коли поїзд проходив повз невеличкі станції. Він вгадував у темряві обриси її тіла. Вона напівлежала, спершись на ліву руку; видко було її оголене плече й правицю, що біліли на тлі темної ковдри.

Й тоді:

лежить у кутку пульмана замурзаний вугільним пилом, закривавлений майор X, бо справжнього прізвища його ніхто з них не знав; називали якесь таке звичайне прізвище – Саприкін, Сафонов чи Сазонов, – Костюк не пам'ятав, яке саме; може, навіть це ніякий був не майор, а звичайний дрібний холуй, з тих, що раптом повиповзали з-під землі, скинувши вмить, як ящірки, свої чистенькі шкури, свою слизьку відданість та ідейність за непотрібністю, бо прийшли нові хазяї й необхідна стала нова шкура, нова відданість, нова ідейність. Якби не той веселий німець, котрий бог зна чому запхнув майора разом із усіма полоненими до пульмана, цей чоловік у синій авіаційній пілотці міг вижити, бо такі добродії, ці гнучкі, кмітливі діалектики, вміють виживати за будь-яких обставин, і зараз міг мешкати де-небудь у Штутгарті, але на його шиї залишилась багряна странгуляційна смуга, й слина замерзла на підборідді; лежить у кутку пульмана майор X – вже без синьої пілотки, без шкірянки. Поїзд повзе по Україні, він іде в Смілу, в сталаг 345, і вже рілля вкривається сніговими смугами, а майор X ще ворухне розбитим беззубим ротом: «Хто ти такий, щоб забирати в мене життя? Ти кат, кат! Мене змусили. І тебе б змусили. І вас усіх. Ви, зас… вояки, боягузи, мать вашу в лоб, програли війну, програли Росію, а тепер на мені хочете відігратися? Ви навіть по-людському вбити не можете. Хіба так убивають? А ти… ти… молокососе, кров моя на тобі вічно залишиться… У мене кров липка, не змиєш. Будеш нещасним! Будеш все життя нещасним!»

– Ви курите? – спитав Костюк. їхній поїзд стояв на якійсь безлюдній станції, потім сонний диктор пробубонів щось у завірюху, рипнули колеса, в сусідньому купе заплакала дитина.

– Так.

– Може, покуримо?

– Гаразд, – одразу погодилась вона.

– Я почекаю, – сказав він і вийшов у порожній нахололий коридор.

Затуливши долонею виріз светра, вона через кілька хвилин вийшла в коридор, мружачись від світла.

– Ого, – сказала вона, подивившись на годинник. – Пів на четверту. Може, будемо спати?

– Ні, – сказав він, – треба бути послідовними. Решту ночі треба провести так само безглуздо, як і початок. Ця ніч варта цього.

– Колись я вірила в неповторну цінність таких ночей, – сказала вона. – Мене бентежила думка, що бачиш людину вперше й востаннє в житті. Боялася щось пропустити. Щоразу здавалося, що ось-ось зустрінеш, нарешті, когось, хто скаже щось найголовніше, якусь істину на все життя, назавжди… Потім зрозуміла, яке це сентиментальне глупство. Бо переважну більшість моїх попутників ніякі істини не цікавили. їх цікавили маленькі еротичні пригоди.

Костюкові стало соромно, ніби його зненацька застукали на чомусь поганому, дрібному, нечистому, але Валентина говорила до нього, як до спільника, говорила подружньому, не скаржачись, ні на що не натякаючи, а лише об'єктивно викладаючи факти, від яких нікуди не дінешся; вона ніби ставила Костюка поруч із собою, а там, позаду, залишились десятки недоладних хвилинних зустрічей, хаотичних випадкових знайомств із людьми, півлюдьми й чвертьлюдьми, що на мить з'являлися а гинули на її шляхах, – якісь самовпевнені майстри спорту в синіх тренувальних костюмах, плечисті хлопці, що повертаються з чергових змагань чи зборів, якісь веселі лейтенанти, які одразу витягають із валізок німецький шнапс чи угорську палінку, якісь нудні інженери, що безперестанно їздять у главки та міністерства, призначають побачення в готелях й дають тільки свої службові телефони, якісь мандрівні музиканти, «лабуги» у несвіжих нейлонових сорочках; їй здавалося, що в футлярах возять вони не срібні саксофони, а залізні іржаві анекдоти, покручені уламки колись блискучих дотепів; вона жаліла цих, по суті, непоганих, затурканих, заїжджених людей, до яких не мала зла, бо всі вони намагалися ставитись до неї з підкресленою чемністю, уважністю, чуйністю, ніжністю, а коли вона раптом питала когось із них, чи слухали вони коли-небудь «Глорію» Вівальді, вони підозріливо дивилися на неї, гадаючи – що б це все значило? Чи не насміхається з них ця гарна молода жінка?

– Я не вірю у вагонних пророків, – сказав Костюк. – Не вірю у євангеля від Південно-західної залізниці.

– Я вже від цього вилікувалась, – відказала вона.

Помовчали, поглинуті гуркотом зустрічного поїзда.

– Знаєте, – сказав раптом Костюк, – моя лікарська практика почалася з того, що я вбив людину. І сьогодні мені про це нагадали.

– Під час операції апендициту? – всміхнулася Валентина.

– Ні, ні, по-справжньому вбив. Тобто не я один, ще кілька зі мною. Коли потрапив у полон, до нас кинули одного христопродавця. Нашого ж… Ми його задавили.

Він подивився на свої долоні: сухі, міцні руки з ретельно підстриженими нігтями.

– Але то була війна, необхідність. А вже потому я зробив таке паскудство, що треба мені руки відбити. Видавали збірку спогадів «Лікарі на війні». Я написав про полон. І про це… Пишучи про того зрадника, не втримався від спокуси й написав, що його прізвище Софронов, хоча ніякої певності в цьому не було. Написав прізвище наобум, задля більшої документальності. І тепер мушу розплачуватися за це. Сьогодні до мене підійшла дружина якогось справжнього майора авіації Софронова, вона переконана, що то був її чоловік. Він воював теж на Донбасі. Пропав безвісти… І я тепер почуваюся останнім негідником. А найбільше мене вразило, що ту вдову не цікавило, чи був її майор Софронов зрадником, чи міг він ним стати, чи ніколи б не став… її цікавило лише одне: чи справді ми вбили його… чи, може, я помиляюсь. Коли я сказав, що не помиляюсь, вона пішла, подивившись на мене, як на вбивцю.

Валентина слухала його дуже уважно. Йому раптом схотілося пальцями торкнутись її щоки – там, де шкіра найніжніша, – коло вуха, а потім провести пальцем по шерехатих губах. Це було таке сильне бажання, що він, кваплячись, дістав ще одну сигарету, аби кудись діти руки. Він помітив у Валентини кумедну звичку: коли на її чоло спадало пасемко волосся, вона смішно, зовсім по-дитячому, відкопилювала губу й здувала пасемко з лоба.

– Пробачте, – сказав Костюк. – Я зі своїми невеселими спогадами. Війна вас не цікавить, чи не правда?

– Я не пам'ятаю війну, – відповіла вона. – Пам'ятаю тільки салют Перемоги.

Він подумав, що втаємничив її в таку річ, яку розказують лише людям, з якими напевне ніколи більше не зустрінуться. І йому стало сумно.

– Як вам сподобалася Рига? – спитав.

– Міста я майже не бачила. Влітку, мабуть, тут гарно.

– Були у відрядженні?

– Ні, – відповіла вона. Відповіла неохоче, і він вирішив більше ні про що не питати, бо сам цього не любив, а тепер поліз до неї з запитаннями. Треба було повертатися в купе.

– Я розлучувалася, – сказала вона. – Тепер мені повернули дівочі мрії, дівочу цноту та дівочу честь. І п'ять років життя. Пробачте, це теж не дуже весела тема.

– Пробачте, я не повинен був питати…

– Ні, ні. Це так звичайно… Люди спочатку кохають одне одного, а потім розлучаються. Холодно…

Вони повернулися в купе, яке здалось їм теплим і затишним. Розмова в коридорі мовби зблизила їх. Сіли внизу – Костюк вмостився коло вікна за столиком, тут було холодніше, а Валентина притулилась коло дверей. Костюк із шурхотом підняв дерматинову заслонку.

– Як добре, – сказав, – що у нас мужчини й жінки їздять у спільних купе. Якби ми були в Польщі, ми б з вами не познайомились.

– Ми б з вами познайомилися, – заперечила вона.

– Яким чином?

– Редакція прислала б мене до вас у клініку. Знаєте – є така відома в нашому місті клініка професора Костюка?

Він зареготав різко й голосно, але ніхто з попутників, на щастя, не прокинувся.

– Гаразд. Один нуль на вашу користь. Я з вами познайомився в магазині канцтоварів. А ви зі мною де?

– По телевізору. Запам'ятала, коли ви виступали, всіх закликали кров здавати. Потім була на вашому виступі, де ви говорили про пересадку серця. І ваші спогади читала. Дещо про вас чула. Кажуть, ви дуже не любите журналістів. Це правда?

– Так, – сказав він. – Але це вас не стосується.

– І якщо я прийду до вас…

– Я буду радий. Приходьте.

Підповзав світанок – повільний і по-зимовому невеселий. Полісся ще лежало в темряві, в забобонному лютневому мороці; ще безнадійно чорніли переліски, й неторканим нічним снігом встелені були пристанційні майдани, і лише де-не-де шофери на автобазах уже заливали гарячу воду в радіатори чи палили засмальцьовані ганчірки, аби зігріти вистиглі мотори, й тоді масне полум'я погойдувалось на вітрі, й від цього мороз здавався ще лютішим.

Та в цьому похмурому непривітті вже щось мінялося – повільно й важко. До каламутних, одноманітних барв ночі хтось додав трохи світла, трохи надії на пробудження. Десь за лісами, в небі, що, здавалось, було всипане шлаком, утворилася ранкова рожева ополонка, й цегляні споруди – пакгаузи, маленькі вокзали, двоповерхові диспетчерські будки – стали темно-червоними, як на дитячих малюнках. На перонах з'явились перші люди, й здавалось, вони ще самі не розуміють, що скінчилась влада ночі, – такими відчуженими й мовчазними були ці постаті. А села ховалися в снігах, помережених заячими слідами, й стояла хрустка тиша, як сто або двісті років тому, як завжди, коли холодне сонце ледь займається на сході.

Це була Україна, її північна окраїна.

Вагон прокидався. Почувся кашель, гримкання дверей, хтось голосно розмовляв, а старшина раптом схопився з місця й переставив чоботи ближче до дверей, після чого повернувся на бік і знову заснув. Погляд у нього був безтямний.

Зовсім уже розвиднілось, до туалету вишикувалась черга заспаних жінок у халатах; чоловіки дзижчали голярськими машинками в коридорі. Провідник, схожий на відставного кавалергарда, розносив чай і велично, не рахуючи, кидав срібняки у кишеню білого кітеля. Костюк, і Валентина ще вели якусь балачку, але то були нікому не потрібні, безбарвні слова, попіл від справжніх слів, мовби все таємне, що вночі з'єднувало цих двох людей, зникло разом із темрявою.

У сліпучому світлі дня викарбувались київські гори. Здавалось, що над містом зводиться сонячне склепіння, всередині якого виблискує сніговий пил. Гострим металічним полум'ям леліли бані древньої Лаври. Вартові в довгих кожухах, що стояли на залізничному мості, були притрушені інеєм. Праворуч міст Патона прозоро й легко вигинався над Дніпром – звуженим обмерзлим струмком, який чорною водою своєю краяв розлогі крижані поля. Колія притулилась до схилу гори, й Дніпро зник. Почалися київські задвірки, всі пасажири кинулись до своїх речей, зчинився страшний гамір, по радіо передавали бадьорі марші, й Костюка на мить охопив пронизливий біль, відчуття чогось втрачуваного навіки, чогось світлого, то вже не повернеться.

Він допоміг Валентині одягнутись, дістав згори її валізку. Валізка виявилась зовсім легка – наче нічого в ній не було, крім довідки про розлучення.

Вони вийшли на привокзальний майдан, де все було, як завжди: гамір, штовханина, довжелезна черга на таксі, дзвінки трамваїв, підсилений мегафоном хрипкий голос якогось розпорядника, котрий запрошував усіх на автобусну екскурсію по Києву.

Вони стали на зупинці десятого номера тролейбуса.

– Ну що ж. До побачення, – вона усміхнулась широко, і щось бачене й рідне знову майнуло в цьому усміху. – До побачення, професоре.

Вона приязно махнула йому рукою, стала на приступку тролейбуса, знову всміхнулася, двері зачинилися, й тролейбус рушив.

Костюк подався додому пішки, бо жив неподалік, на вулиці Ветрова, колишній Назар'ївській – тихій старовинній київській вуличці, яка фасадами своїх будинків виходить до Ботанічного саду. Йому здалося: за ці кілька днів, що його не було, місто якось змінилося, стало тісніше й гомінкіше; важкою чередою повзли трамваї по вулиці Комінтерну, над тецівською градирнею тремтіла смужка пари й кружляло, гріючись, замерзле птаство. Тільки Ботанічний сад не змінився: заповідником спокою й зосередженості лежав на схилі гори, обережно тримаючи на вітті своїх дерев сніг і тишу; а вгорі крізь чорно-біле гіллясте плетиво Ботанічного саду червоно просвічував корпус університету. Руді білки перестрибували через доріжки, у ярках вовтузились на санках діти.

І тоді:

Костюк збагнув усе. Він хотів побігти, одразу подзвонити їй, він згадав тепер, де бачив її обличчя, де бачив це коротко підстрижене волосся, ці уважні темні очі й зморшку на переніссі; він згадав, звідки знає те вперте слов'янське обличчя; такі не зраджують, коли полюблять. З болісного забуття виринула Світлана – його перша операційна сестра в медсанбаті, в 1941 році, 393-тя стрілкова дивізія 6-ї армії Південно-Західного фронту, жовтень 1941 року, село Ямпіль на Дінці. Мертві цифри вже нічого не були варті, вони б розсипалися на порох, мов зжовклий архівний папір, якби не Світланка: він поцілував її один раз, невміло, у волосся і в щоку біля вуха, й лизнув м'яку мочку, а Світлана стояла, заплющивши очі, й на перенісся набігла сувора зморшка. Потім вона глянула темно-карим поглядом, і він зрозумів, що це справжнє, бо в погляді тому були чистота й відданість. Це було ввечері, а вранці посивілим від приморозку полем Костюк, притримуючи рукою протигаз, біг на полковий медпункт: німці почали наступ, і начальник МСБ<sup>[1]1
  1 МСБ – медично-санітарний батальйон.


[Закрыть]</sup> вирішив підкинути туди, де починався головний потік поранених, ще одного лікаря, тим більше, що такий недосвідчений шмаркач, як він, не дуже був потрібен у операційно-перев'язочному взводі. Мерзлою землею закидало медпункт, грудки стукали по даху сарая, мов по віку труни. їх відрізали від дивізії, відкинули геть, ніби ампутовану кінцівку. Він зрозумів, що все скінчено, коли по його сараю вдарили із шмайсерів – тільки тріски навсібіч полетіли – й закричали: «Рус, здавайст!» Так втратив він Світланку, й лише сьогодні він знайшов її: в коротенькій спідниці й чоботах, тільки не кирзових, коротко підстрижена, вона знову увійшла в його життя.