Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

Ярчуку довго аплодували. Настала черга Костюка.

Костюк повільно вийшов на трибуну – він не готувався до цього вечора, за весь день не було навіть часу подумати, що сказати цим людям.

Що сказати? Він уявив обличчя матері Шурика Соломка, її намоклий каптур, її темні, згаслі очі. Він почув голос своєї матері – її чисте сопрано, почув голос Баттерфляй: «Скоро день настанет, пройдет и наше горе…» Він згадав Світланку, й потім біль пронизав його, коли згадав дружину, яка вже не прийде на це свято, й він побачив Валентину, яка сиділа в останньому ряду, не зводячи з нього очей, – і він подумав про те, як дивно, що всі вони вміщаються поруч, різні люди й різні жінки, існують поруч у його свідомості, і що вони – незнайомі в житті – розмовляють поміж собою, наче давно знають одна одну. Та хіба скажеш про це, коли стоїш на трибуні, коли відомо, що ти хірург і що твоє покликання на цьому вечері – виконати певну суспільно-виховну функцію?

– Я не знаю, – сказав Костюк, – чи варто витрачати гроші на пам'ятник, як пропонував тут поет Ярчук. Краще кілька дитячих садків збудувати. Нам треба звільняти жінок від тисяч побутових турбот. Ми провели в нашій клініці соціологічне дослідження: в середньому кожна жінка витрачає на всякі домашні справи – покупку продуктів, готування обіду та інше – по три-чотири години в день. Нам треба цінити й шанувати жінку, бо чого ми варті без неї? Величезним історичним досягненням Радянської влади є розкріпачення жінок. Особливо добре це розуміємо ми, лікарі. Хто був на війні, той знає, що наші госпіталі тримались на жінках. Та й зараз наша клініка нічого не була б варта без жінок. Але звільнивши жінку, надавши їй рівні з чоловіком права, ми інколи забуваємо, що вона – все ж таки жінка. Ми садовимо її на трактор, забуваючи, що вібрація дуже шкідливо впливає на організм жінки. Та що там трактор! Ось коло нашої клініки копають рівчаки для труб – і мені соромно проходити повз ці рівчаки. Бо чоловік-бригадир походжає, руки в кишенях, морда ледь не лусне, командує собі, а жінки землю копають. І ще одне. Маріє Олександрівно, ви були в нашому інституті. А внизу, коло мостів, магазин бачили?

– Так, – невпевнено сказала Чуєва.

– Навпроти того магазину поставили лоток. Скляний, модерний. Мало їм магазину. В тому лотку з самого ранку продають горілку й вино на розлив. Я, коли йду на роботу, завжди бачу натовп мужиків, які зрання набираються. Вино продає здоровий парубок. Це чортзна-що таке! Я прошу вас вжити заходів. Позакривайте всі забігайлівки – і це буде найкращий подарунок жінкам. І взагалі – давайте менше виголошувати гарних слів. Й пам'ятаймо слова Леніна, котрий казав, що кращий спосіб зустріти ювілей – сконцентрувати свою увагу на невирішених питаннях. Мій ідеал, як хірурга: ніколи не оперувати жінок. Не бачити хворих жіночих сердець. Давайте допомагати жінці – де можна й чим можна.

Він здивувався, коли почув, як довго й гаряче аплодують йому незнайомі люди в цьому залі. Тут сиділи переважно жінки з навколишніх підприємств, скромно одягнені, з простими обличчями. Була в оплесках і поглядах цих жінок велика доброта. Саме так: доброта, він безпомилково відчув це.

Коли закінчилась урочиста частина, Костюк підійшов до Ярчука. Той замислено одягався, замотуючи горло шерстяним шарфом.

– Ви на мене не ображаєтеся? – спитав Костюк.

– Ні, – сказав той, і вигляд у нього знову був похмурий, і Костюк побачив гіркі зморшки в куточках губ. – Ми говорили про одне й те ж. Тільки різні системи переказу думок.

– Чому українці так люблять гучні слова? – спитав Костюк.

– Кожна мова має свої іманентні закони, які формують світогляд людей… їхні уподобання. Наша мова – це мова людей лагідних, співучих, поетичних. Вона не терпить брутальності й знедуховленого прозаїзму. Так, як не терпить цього наш народ.

– Дивно, – сказав Костюк, – я завжди вважав себе українцем. До речі, а як бути з Шевченком і Стефаником? Чи вважаєте їх за українців?

Богдан Ярчук насмішкувато подивився на Костюка, надягнув берет, звів комір куртки.

– Так, – сказав чемно, – в історичній літературі існує припущення, що вони українці.

– І на тому спасибі, – сказав Костюк. – Якщо буде бажання, приходьте до мене, поговоримо. Тільки подзвоніть заздалегідь.

У фойє його чекала одягнена Валентина. Він торкнувся рукою її мокрого хутра.

– Знаєш, – сказав він, – інколи мені здається, що ти мене кохаєш.

– Тобі тільки здається, – весело відповіла вона.

– Звідки ти взнала, що я хочу піти звідси? Й одяглась?

– Телепатія.

Вони вийшли на вулицю, й Костюк побачив, що на них з цікавістю поглядають люди, які стояли на сходинках перед палацом. На місто впав туман. Навколо автомобільних вогнів утворювалося сяйво.

– Я стаю популярною людиною, – сказав він.

– Так, – підтвердила Валентина, – ще кілька таких промов – і тебе нікуди не запрошуватимуть.

– А що я такого сказав?

– Даремно ти так Ярчука спалив. Він гарний поет. Його промова – як квітка. А ти приставив до неї сірники. Й вона згоріла. Бо вона паперова. Але й за це я тебе кохаю. За те, що ти такий страшний раціоналіст. Кохаю. Дуже кохаю.

Вони трохи відійшли вбік від палацу – туди, де стояв Валентинин «Москвич», – і він поцілував її. Побачив, як здивовано зиркнули на нього якісь молоді хлопці, що бігли до тролейбуса, несучи спортивні сумки, в яких виблискували пляшки з горілкою.

– У тебе очі круглі, – сказав він. – Дуже круглі очі. І ніс бараболею.

– Неправда, – сказала вона. – У мене очі квадратні. А ніс римський. А в правій кишені лежить ключ від дачі. Уявляєш – порожня дача? Що ти робиш на свята?

– Сергій їде на змагання. Я вільний.

«Я вільний, – подумав він. – Я вільний». І від цієї думки йому стало сумно.

Розділ 14

Професор Майзель мешкав на Куренівці, неподалік од станції юних натуралістів. Боря Голуб прокляв усе на світі, поки знайшов той провулочок і обнесену високим парканом професорську садибу. Хто з старих киян не знає прізвища Майзеля? Мабуть, нема такого, бо батько Степана Карловича, старий Карл Майзель, створив у Києві років вісімдесят тому зразкове квітникарство. По всьому місту їздили, розвозячи квіти, фірмові вози з червоними бортами, на яких було виведено каліграфічними літерами стандартний напис: Карл Майзель. Квіти. Karl Meisel. Blumen.

Жодне весілля чи похорон у місті не обходились без участі фірми Карла Майзеля, яка мала магазини квітів на Хрещатику, Фундукліївській, Великій Підвальній, Маріїно-Благовіщенській та Миколаївській вулицях. Чого бажаєте? Білі айстри на похорон, якщо мрець чоловічої статі, й ніжно-бузкові – якщо померла жінка; а коли в 1895 році граф Дадіан де Мінгрелі, котрий зупинився в київському готелі Ліон-Дор, пустив собі кулю в серце з певних фізіологічних та фінансових причин, його обклали жовтими хризантемами – цим символом передчасного в'янення та легкої меланхолії, бо граф усім остобісів – особливо кредиторам. Голландські тюльпани найніжніших тонів квітчали шлюбні церемонії, і, скажімо, коли мільйонер Святополк Червертинський віддавав дочку заміж, фірма «Карл Майзель» змушена була спустошити всі свої тюльпанові плантації, добившись на цьому доброго зиску. Змалку Степан Карлович ріс серед квітів: можливо, через це він згадує свої дитячі роки, як велике свято або як великий похорон, коли в кімнатах багато квітів, меблі зсунуті, й по квартирі вештаються якісь незнайомі люди. В їхньому домі завжди тінями тинялись материні тіточки з Богуслава, богомільні приживалки, нянечки, невдахи садівники, котрі намагались виростити блакитну троянду або чорний бузок. Мати Степана Карловича – пухка низенька жінка – всім давала притулок, усіх пригощала, вела домашнє господарство, ще й до квітів устигала докласти рук. Карл Йоганович Майзель безтямно любив свою чорняву дружину, свою Катерину Прокопівну, котра, походила з зубожілого міщанського роду, в якому жила. вперта легенда про колишнє дворянське походження – тільки, мовляв, документи, що підтверджували це, загубились. Катерина Прокопівна, вважаючи себе у душі дворянкою, одначе не гидувала чорною роботою, через що і покохав її Карл Майзель. Її руки звикли до гною й чорноземлі, до кволих стебел розсади. А ввечері Катерина Прокопівна співала з дівчатами-наймичками тужливі пісні, й перед очима Карла Йогановича поставали озера Пруссії – тихий рай і його молодість, чисті озера Пруссії, осінні пагорби й багряні ліси; він думав про те, що українські пісні навдивовиж пасують до світлих прусських пейзажів, до блакитних пагорбів на обрії – до всього того, що робить німців сентиментальними людьми.

Хвіртку з рипом відчинила згорблена бабуся – така старенька, що зморшками вкрився навіть її ніс. Обличчі її нагадувало шкаралупу висохлого грецького горіха.

– Я до професора Майзеля, – сказав Голуб. – Можна його бачити?

– Професор Майзель живе отам, – сказала бабуся. – Проходьте, він, здається, вдома.

Треба було пройти повз великий кам'яний будинок до невеличкої, обкладеної цеглою будівлі, що слугувала колись за сарай. Боря Голуб зрозумів, що йому відчинила хвіртку дружина Степана Карловича, яка була старіша за Майзеля на десять років. Майзель, щоб не роз'ятрювати своє серце картинами безжального нищення й розпаду жіночої плоті, не витримавши старечо-склеротичної сварливості своєї дружини, пішов у сарай, залишивши дружині й двом синам та численним правнукам великий будинок. Його дружина була колись прима-балериною Київського оперного театру, й роман молодого лікаря Степана Майзеля з цією жінкою викликав свого часу багато пересудів.

Голуб постукав і довго чекав, аж поки за дверима зашаруділо.

На Майзелеві був стебнований шлафрок, вже досить потертий, та незважаючи на це, постать старого дихала чистотою й доглянутістю, наче була в нього жінка, котра дбає про нього; Боря не знав, що Степан Карлович робив усе сам – прибирав свій будиночок, віддавав білизну в пральню, прасував сорочки, готував їжу. Майзель провів Голуба через холодний великий покій, в якому нічого, крім картин, не було: на стінах висіли картини, написані олійними фарбами, й попід стінами стояло теж багато картин, повернутих до відвідувачів сірими полотняними задниками. В кабінеті Степана Карловича також висіли картини, написані в сумній левітанівській манері, – все пейзажі, серед яких був лише один портрет: дуже гарна жінка, схожа на циганку.

Ось якою вона була тоді, коли осипали її на сцені квітами шанувальники й стрілялися через неї офіцери.

Біля столу, на різьбленій дубовій підставці, стояла мармурова Венера, і мармур був такий старий, що здавалось, це не мармур, а віск. На величезному килимі над софою пласко, мов картина, висів образ святої богоматері в багатих золотих ризах: подарунок і благословення матері, Катерини Прокопівни.

В кутку, коло книжкової шафи, стояв мольберт.

– Сідайте, – сказав Майзель. – Ви, звичайно, знаєте вірш Соловйова: «Панмонголизм, хоть слово дико, но мне ласкает слух оно»?

– Знаю.

– В цих рядках треба замінити одне слово. Замість «панмонголизм» написати «кібернетизм». Каву питимете?

– Охоче.

Майзель взяв із підвіконня дивний срібний прилад із двома невеличкими кранами, поставив на стіл, підпалив під цим приладом спиртівку. Через деякий час із краників у чашки полилась гаряча брунатна рідина.

Майзель дістав зі столу Борин рукопис.

– Я уважно прочитав те, що ви написали. Я дуже, хотів би, щоб цей документ був якнайшвидше надрукований. Я напишу рекомендацію в будь-який журнал чи видавництво – можете на мене в цьому покластись.

«Ще б пак, – подумав Боря. – А він непоганий хлопець. Ось що значить стара школа. Він таки розуміється на літературі. Ні, я завжди казав, що гімназія…»

– Це повинно бути надруковано, – вів далі Майзель, – щоб людство знало, яка реальна небезпека йому загрожує. Це повинно бути надруковано, щоб я мав змогу публічно відповісти на ваш «Канон». Ви коли вчились в мене?

– У п'ятдесят сьомому, – сказав Боря.

– Я мав стільки сказати вам, що розгубився. Боявся, що коли ми зустрінемось, я не зможу докладно викласти свої думки й через це вирішив записати їх на папір. Колись, коли буде надруковано «Канон», я зроблю з цього статтю. Прочитайте, потім поговоримо.

Він подав Голубові кілька сторінок тексту, надрукованого на машинці.

«Анти-канон», або кілька зауваг із приводу однієї небезпечної концепції

Я уважно прочитав твір Б. М. Голуба під претензійною назвою «Новий канон», викладений на 100 сторінках машинопису в 32 постулатах. Треба віддати авторові належне: з нечуваною досі відвертістю він проголошує кредо певної частини науковців, котрі без усяких на те підстав вважають себе духовною елітою, яка диктуватиме світу свої закони та нав'язуватиме суспільству свої погляди. Вони гадають, що вони – воїни світла, хоча насправді вони – провісники темряви, темряви тим страшнішої, що вона насувається під прикриттям наукових формул та математичних розрахунків. «Новий канон» – спроба теоретично обґрунтувати кібернетизоване середньовіччя.

За стилем твір Б. М. Голуба являє собою дивовижне й часто гротескне поєднання месіанської патетики, запозиченої з творів Тейяра де Шардена, та дешевої іронії, мішанину деяких оригінальних думок професора Костюка з повідомленнями, які охоче друкують науково-популярні журнали. Автор наче поставив собі за мету – зібрати докупи весь той інформаційний мотлох, що дедалі більше засмічує свідомість сучасної людини. Але поінформованість ще не є ознакою глибокого розуму, так само як і іронія не завжди є свідченням духовної свободи.

Що ж пропонує Б. М. Голуб людству? Який тип медицини обіцяє в майбутньому його «Канон»? Які наукові й моральні обрії відкриває він перед нами і які етичні цінності обстоює?

Автор починає свій твір із твердження, нібито сучасна людина занадто мало думає про неминучість власної смерті, що вона не перейнялася вповні розумінням своєї індивідуальної обмеженості в часі й просторі. Отож справа виглядає якраз навпаки: людина ще занадто багато приділяє часу думкам про смерть – яскравою ілюстрацією цього є екзистенціалістська література. Вільна людина майбутнього позбудеться страху смерті, сприймаюча смерть як щось природне, як відпочинок після важкого шляху. Це – одна з головних передумов вільного розвитку Homo Sapiens. Б. М. Голуб ігнорує той незаперечний факт, що всі великі звершення сучасності, всі героїчні подвиги минулого належать, власне, людям, яким вдалось переступити через страх небуття, вирватись поза гравітаційне поле смерті в світ справжньої свободи. Звільнення від страху смерті сприятиме біологічному й соціальному розквіту людини.

Автор «Нового канону», нічтоже сумняшеся, оголошує медицину безпристрасною, холодною наукою, побудованою на тих самих засадах, що й фізика, хімія, математика. Цим твердженням автор доводить свою цілковиту безпорадність з питань наукової методології: кожну науку визначає об'єкт її вивчення; якщо у випадках з фізикою, хімією, математикою маємо справу з мертвою матерією або її абстрагованою моделлю, то у випадку з медициною ми стоїмо перед людиною – в усій складності її фізіологічних та суспільних функцій, в усій її багатовимірності й суперечливості. Всякі спроби звести медицину лише до чисел, формул і фактів можуть спричинитись до нечуваних, злочинних наслідків. Одним із цих наслідків мог б бути законодавчо легалізована евтаназія, тобто медичне вбивство безнадійно хворої людини з її відома та за її згодою. Кожний порядний лікар, котрий бачить умираючу людину, не може змиритися з думкою про неминучість – він ще вірить у якесь диво й робить усе, щоб урятувати хворого. Він намацує пульс і йому здається, що там усередині ще живе маленьке джерельце життя. Й тільки потім він розуміє, що то б'ється його власний пульс… Комп'ютер не знатиме сумнівів та пощади. Його вироки, об'єктивізовані в числах і формулах, зніматимуть моральну відповідальність із тих, хто буде вихований у дусі повного поклоніння електронним машинам – їхньому генію та силі їхньої логіки. Тоді стане можливим запровадити евтаназію в широких масштабах – як цього вже сьогодні домагаються певні криміналісти від науки на Заході. Лікар, який візьме на себе функцію ката, – чи є ще жахливіша перспектива?

Автор «Нового канону» намагається скомпрометувати основні моральні принципи, на яких стоїть, стояла й стоятиме медицина всіх часів і народів: відданість людям, доброту та гуманне ставлення до всіх без винятку хворих Б. М. Голуб зводить наклеп на лікарів минулого, зневажливо пишучи, що «брехливий міф про їхню месіанську діяльність» нібито негативно вилинув на сучасних лікарів. Завжди, в усі часи, за всіх обставин історії лікарі (за винятком окремих злочинців) були носіями добра й світла, бо самою долею вони були поставлені біля джерел людських страждань як янголи порятунку й надії – і в цьому полягає корінна відмінність професії лікаря од усіх інших професій світу. Саме через це ті, хто мав покликання до філантропічної діяльності, ставали лікарями, й цей потяг до добра завжди незмінно залишався однією з найбільших чеснот медицини. Б. М. Голуб, який так хизується своєю поінформованістю з різних галузей медицини, свідомо замовчує ту велику духовну спадщину самовідданості й самопожертви, що її лишили по собі лікарі минулого, котрі підходили до хворого не з мертвою логікою запрограмованих діагностичних автоматів, а з відкритим серцем та чистою душею, яка чуло реагує на всі болі і нещастя світу. Я не повторюватиму колишньому студенту Київського медичного інституту добре знані йому розповіді про діяльність М. І. Пирогова (котрого він згадав тільки як реєстратора тілесних тортур) чи Т. Г. Яновського; якщо Б. М. Голуб залишився байдужим до їхніх доль, якщо його не схвилював приклад їхнього світлого життя, то в цьому винні, мабуть, ми – викладачі й професори. «Новий канон» – документ, який свідчить не тільки про автора, а й про нас, про жахливі недоліки нашої виховної роботи.

Хочу нагадати авторові «Нового канону» деякі маловідомі факти, взяті з тих самих джерел, до яких залюбки звертається Б. М. Голуб.

«Паризька Медична Академія присудила вперше премію імені покійного проф. Henri Huchard за медичну самовідданість пам'яті доктора Jean Clunet та його вдові. Clunet, здобувши медичну освіту, примусив говорити про себе своїми експериментальними дослідженнями та патологоанатомічним вивченням ендокринних залоз. У 1914 р. лікарем 322 піхотного полку він бере участь у великих боях та відступах – під ним убито трьох коней, він перепливає ріку Ен та захищає поранених із риском для життя. Потім його посилають на схід на транспорті «Provence», який підривається на міні, поставленій з підводного човна. Через півгодини пароплав тоне. Доктор кидається вплав до плоту на відстані 200 метрів, притягує його, підбирає 17 чоловік, бере на себе командування цим плотом, віддає свій одяг тим, хто роздягнувся, щоб краще було плисти, виловлює з води хліб та пляшки з вином. Через 14 годин потерпілі були підібрані міноносцем. Ледве переодягнувшись, Clunet починає перев'язувати поранених, підібраних тим самим міноносцем. У Корфу, куди його висаджують, він тяжко захворює на дизентерію, що примушує його повернутись до Франції, де він довідується про смерть свого єдиного сина. Ледве одужавши, відправляється до Румунії, де лютує висипний тиф. Щойно приїхав до Бухареста й відкрив госпіталь, як одержує наказ через 3 години евакуювати його, бо німці наступають. Він та його дружина відмовляються їхати спеціальним поїздом і їдуть зі своїми пораненими. Дружина стає пралею в госпіталі, коли штатні пралі відмовляються. Він захворює на висипний тиф і вмирає на 35 році життя».

Чи не доктора Клюне мав на увазі Б. М. Голуб, коли писав, що «романтика – цей архаїчний, розхристаний спадок XVIII–XIX століть – отруює й сьогодні свідомість лікарів?» Чи, може, він мав на увазі повідомлення про загибель 13 вересня 1917 року російського ескадреного міноносця «Охотник»: через обмеженість місць на шлюпках, вся бойова зміна команди та всі офіцери – а серед них й лікар Смирнов – добровільно, відмовились від шансу на порятунок і лишились на тонучому судні. Виходячи з раціональної теорії Голуба про нерівнозначність людей, насамперед треба було б рятувати осіб із вищим коефіцієнтом інтелектуальності.

І от, нарешті, ми торкнулись найстрашнішої та найнебезпечнішої теми розумувань автора «Нового канону»: поділу людей на категорії, науковому проголошенню їхньої нерівності, яка має визначатись не природою чи натуральним бігом життєвих подій, а купкою вчених, головним знаряддям котрих є власна спотворена логіка та сумнівні підрахунки на лічильних машинах. Б. М. Голубу здається, що він збагнув істину в її останній інстанції, створивши універсальну формулу людини. Який жахливий, примітивний, облудний раціоналізм!

Людина має безліч різних вимірів, і ніхто не в силі відповісти, який з цих вимірів головний, який конче потрібен людству, а який є зайвий, другорядний, такий, що не може визначити самодостатньої людської суті. Припустимо, що інтелектуальний рівень Гітлера дорівнює 100 одиницям, але він був і залишається одним із найкривавіших тиранів в історії людства й нема йому і не буде прощення. Припустимо, що інтелектуальний рівень останньої санітарки з моєї клініки дорівнює 1, але вона була і буде однією з тих, на яких тримається світ, – людиною безмежної доброти й відкритого серця. Припустимо, що живе десь на землі злий і неінтелектуальний горбань, але й він може прислужитися людству іншими якимись своїми якостями, хоча б умінням вирощувати прекрасні квіти, тобто майстерністю своїх рук. Це – аксіоми, які доводиться, на превеликий жаль, витлумачувати сьогодні представникові інтелектуальної «еліти». Це тим прикріше, що йдеться про лікаря, моральним обов'язком якого є допомагати всім стражденним, усім убогим тілом і духом, незалежно від їхнього становища на щабелях суспільної ієрархії.

Неприйнятні й погляди автора (й М. М. Амосова разом із ним) про запрограмованість усього сущого на землі. Б. М. Голуб потрапив у полон однієї шкідливої ілюзії. Його, неофіта в науці, зачарувала псевдодовершеність природи, її механізми, що вражають злагодженістю. Ця нелюдська, містична злагодженість і доцільність гіпнотизує багатьох дослідників, примушує їх відшукувати в природі загальну, наперед визначену Програму, що, по суті, рівнозначне визнанню існування Вищої Волі, Бога чи гегелівської Абсолютної Ідеї. Бо якщо в природі є програма, то це значить, що хтось її наперед уклав.

Ідея жорсткого механістичного Бога-Програми проголошується автором, котрий вважає, що стоїть на позиціях новітнього матеріалізму. Замість того, щоб воскресити й віднайти умовного бога (як ідею добра й гуманізму) в серцях людей, автор починає шукати справжнього БОГА (соромливо названого Генеральним Конструктором) у високоорганізованих системах. Ідея запрограмованості нашого світу – це ідея поразки людини, яка ніколи не вийде поза межі, окреслені творцем. Але це неправда! Якби так було, то не було б еволюції, не було б тисяч раптових стрибків, неймовірних із погляду запрограмованості, не було б фантастичних подій, завдяки яким природа вічно оновлюється та відроджується.

Ні, шановний Борисе Миколайовичу! Природа не керується жодною ідеєю чи програмою. Природа дуже нерівноцінна на різних рівнях і в багатьох своїх виявах далека від раціональної запланованості. На вічнозеленому дереві природи є багато кволих гілок, безліч випадкових, непотрібних і алогічних відгалужень. А ми, люди, – мов беззахисне листя, – ми легко осипаємося з цього дерева під холодним подувом вітру. І наша місія, як лікарів, – зміцнити те листя, сприяти розквіту того дерева.

Співаючи осанну новітнім здобуткам науки в галузі трансплантації, Б. М. Голуб демонстративно абстрагується від моральної оцінки цих відкрить. Спекулятивними розумуваннями на теми Марії Склодовської-Кюрі, Пастера, д-ра Скотта та Дженнера він намагається зняти будь-яку моральну відповідальність сучасних учених за наслідки їхніх відкрить. Та перш ніж проголошувати еру тотальної Трансплантації, треба ще подумати – чи варто змішувати людей, народи, мови, звички у суцільній гомогенності сучасного життя, чи варто руйнувати бар'єри несумісності. Природа не терпить брутального втручання в ті тонкі й потаємні майстерні, де кує вона свою чарівну зброю – рівновагу. Рівновага рятує цей світ од хаосу й ентропії: рівновага страху і мужності, рівновага світла і темряви, рівновага зла й добра, рівновага засобів нападу й захисту. Горе тим, хто порушить рівновагу в природі!

Внаслідок невідомої мутації, викликаної, можливо, вибухами водневих бомб, зареєстровано потворне збільшення кількості морських зірок, котрі пожирають коралові рифи на Тихому океані. Під загрозою опинились лагуни казкової краси, береги Австралії, досі захищені рифовим бар'єром, а також острови Гуам, Сайпан, Фіджі. Чи не уподібнюються ті, хто сповідає нове кібернетизоване віровчення, до морських зірок, що знищують моральні бар'єри, не думаючи про можливі наслідки цієї небезпечної руйнівної праці?

Я не проти проникнення точних наук у медицину. Я не проти застосування автоматів, як допоміжних засобів діагностики. Я не проти того, щоб медицина поєдналася з біохімією, біофізикою та кібернетикою. Але я рішуче проти підміни лікарської совісті псевдонауковими критеріями, які суперечать одній з головних засад людського співіснування: не роби Петрові того, чого б собі не бажав.

Чи відомі авторові «Нового канону» пророчі слова Льва Толстого: «Різниця між людьми, що вірують у релігію й науку, лише та, що одні вірять у стару мудрість, брехню якої вже розвінчано, а другі – в нову, брехню якої ще не розвінчано… А між тим марновірства в тому, що зветься наукою, навряд чи менше, ніж у тому, що зветься релігією. Різниця лише в тому, що одне – марновірство минулого, друге – марновірство сучасного».

І чи не час уже авторові, людині безумовно здібній, відновитись від такої «науки», яка, створюючи ілюзію прогресу, руху вперед, насправді є кроком назад, до духовного поневолення й морального падіння людини.

Професор, заслужений діяч науки, доктор медичних наук С. К. Майзель».

– Ну що ж, – сказав Голуб неприємно деренчливим голосом, – дякую вам, Степане Карловичу.

– Нема за що, – сказав Майзель. – Коньячку вип'єте?

– Непитущий, дякую.

Майзель добродушно пожував повітря.

– Я знаю, вам неприємно. Ви людина честолюбна, вам це особливо неприємно. Тим паче, що я навмисне загострив певні моменти, щоб показати, до чого можна дійти, вдаючись до вашої логіки.

– А чому ви не припускаєте можливість програмування доброти та моральних принципів? Все залежить від алгоритмів. Чому ви думаєте, що електронна машина завжди буде жорстока й бездушна? А якщо раптом вона осягне, що вона – смертна? Якщо прийде до неї страх смерті? Власної електронної смерті?

– Тоді вона перестане бути машиною. Тоді, у вашому розумінні, вона буде так само ненадійна, як і людина. Адже ви не вірите в людину, правда, не вірите? Скажіть відверто.

– Людина часто помиляється, – сказав Голуб. – Коли вона помиляється в дрібних побутових справах, це не страшно. Гірше, коли людина помиляється, керуючи державою, чи космічною ракетою, чи проводячи операцію на серці.. Ось для чого нам потрібна машина. Щоб не помилятися. Щоб врятувати людей від багатьох нещасть, в які можуть втягти їх так звані добрі люди. А щодо гуманізму, Степане Карловичу, то це теж дуже непевна річ. Незмінних принципів у цьому світі немає. Все міняється залежно від конкретних історичних обставин. Ось у Славуті стоїть пам'ятник головному лікарю районної лікарні. Він був партизаном. Мені розказували, що він саджав висипнотифозних вошей на своїх медсестер, які перехворіла на тиф. Ті йшли на танці до німців. Там стояла авіаційна дивізія. Вони там такий спалах висипного тифу викликали – кажуть, майже всі офіцери покотом лежали. Гуманно? Ні. По-джентльменськи? Ні. А скільки нашим солдатам він життів урятував, той лікар?

…Інколи перед Степаном Карловичем поставало болюче питання: хто він? Німець чи українець? Батько вперто звав його Стефаном, мати Степанком. Дві мови змалку переплелись, в його свідомості – важка й безпомилкова ретельність надзвичайно довгих німецьких слів, на зразок Magenschleimhautentzündungsheilverfahrensweise<sup>[9]9
  9 Метод лікування запалення слизової оболонки шлунка.


[Закрыть]</sup>, які здавались йому поїздами, складеними з багатьох вагонів, і м'якість української мови – веселі барви Богуславського ярмарку, куди Степан їздив разом із матір'ю, гомін великого юрбища, синява небес – мова для радості, мова для матерів, що пестять немовлят, мова для закоханих, мова курних шляхів і глинобитних хаток, спокійна мова роботящих людей, мова лінивих літніх вечорів, коли над ставками згасає запилюжене сонце й коні, що повільно входять у воду, стають червоно-золоті, темно-червоні, червоно-чорні… Німецька мова – для абстракцій, для потойбічних світів, для того, чого не бачиш і не можеш помацати руками, а вкраїнська мова – для того, щоб осягнути всі барви світу, всю плотську реальність землі, соломи, глини, стерні, зерна. Та потім, коли Степан Карлович вчився в Кенігсберзькому університеті, відбулося чудесне переміщення – німецька мова впала з небес на землю: бруківка, вулиця, анатомічний театр, де трупи в формаліні, хліб, візники, кондуктори з грізно закрученими вусами, проститутки в довгих платтях, пиво в важких глиняних кухлях, смажена, заплила салом ковбаса – все це стало німецьким, матеріальним, буденним, натомість виникали в пам'яті українські слова якогось високого смислу, цими словами можна було окреслити найневизначеніші поняття: весь секрет полягав не так у словах, як у їхніх зчепленнях і повторах, у магічному ритмі тої далекої мови, в сплесках і паузах, у колах і спіралях, що виникали в пам'яті, наче на поверхні води, виникали, розходились і згасали. Слова мовби розтоплювались в алхімічному тиглі; зникали формальні заскорузлі словесні оболонки, і вивільнялась внутрішня прихована енергія мови, – й це вже не були слова, лише сама туга за милим Києвом, за Богуславом, за тою землею, де він народився. І чомусь спадали на пам'ять рядки Шевченка: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі…»

Осягаючи добротні премудрощі німецької медицини, вивчаючи ґрунтовні праці Рудольфа Вірхова, Роберта Коха та Макса Петтенкофера, Степан Карлович почував гордість за німецьку націю. Він був щасливий, що в його жилах тече німецька кров. Колективний розум цього народу свідчив про велику духовну чистоту й раціональну врівноваженість, що відкривало перед німцями великі історичні перспективи в майбутньому згармонізованому світі науки й позитивних знань. Степану Карловичу здавалось, що німці щасливо позбулись комплексу національної неповноцінності, на який страждали за часів своєї розчленованості, й раніше за інші європейські народи наблизились до царства внутрішньої свободи, неодмінною передумовою якої була вимога: не пригноблювати інші народи й тим самим не пригноблювати самих себе.