Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)
Розділ 18
Хворого Маркевича поклали в сьому палату, навпроти Максимова.
Більше в цій палаті нікого не було.
Ні Маркевич, ні Максимов не знали, що не можна було знайти двох несхожіших людей, ніж вони. Люди-антиподи, люди, немовби заряджені протилежними життєвими потенціалами. Справа, звичайно, була не лише в тому, що Маркевич ніяк не міг зрозуміти – як це одні дорослі люди цілком серйозно можуть ганяти м'яч, а інші дорослі люди можуть цілком серйозно перейматись долею цього м'яча; якби на те воля Маркевича, то на футбольному газоні він радше б вирощував квіти чи віддав би його дітям.
Його худу постать знали в Києві. Ходив у старому светрі, латаних джинсах; взимку – в чорному вельветовому сурдуті з каптуром; ніколи не наїдався досита й ніколи в своєму житті не мав нараз більше десяти карбованців у кишені. М'яса не їв, горілки не пив – і все це примушувало більшість його знайомих дивитись на нього, як на божевільного. Дехто прощав йому ці дивацтва – мовляв, що з нього візьмеш: художник. Володя Маркевич малював рекламні щити в кінотеатрі «Україна». Малював триметрові обличчя П'єра Безухова та двометрові постаті Наполеона, сміливі усмішки невловимих месників та палаючі погляди Івана Карамазова й Грушеньки. Робота була непостійна – інколи, заробивши трохи грошей, він зникав кудись; куди саме – ніхто не знав; потім знову повертався до тісної майстерні, де, повзаючи на колінах по підлозі, розмічав контури героїзму, кохання, ненависті й підлості на обличчях кіногероїв.
Жив Володя Маркевич самотньо. До нього майже ніхто не заходив. Але ті, хто бував, дивувались чистоті й затишку тої кімнати: алюмінієве складане ліжко, два похідні алюмінієві стільці, стіл до роботи, невеличкий саморобний стелаж, де стояли вірші японських та китайських поетів, котрих так любив Володя, кілька монографій про тих художників, яких справді цінував, – Пітер Брейгель, Леонардо, Дюрер, Архипенко, Клеє, Магрітт, Гавриленко. І грамофонні платівки: Моцарт, Бах, Вівальді, Бортнянський, Пендерецький. Не часто – кілька разів на рік – Володя слухав музику. То було його тихе свято, єднання з іншим – вищим – світом, бо Маркевич був переконаний, що нічого ліпшого за музику людство на шляху свого поступу не створило. А на стіні його світлої кімнати висіло одне-єдине фото в іконній золотій ризі: зафіксована на чорно-білу плівку страта в США на електричному стільці. Фото вражало своїм науково-технічним прозаїзмом: дроти, рубильник, електроди – все доцільно, все розумно зладнане; на очах стратенця – пов'язка, електроди припасовано до оголених рук та ніг.
Були такі, хто вважав Маркевича з його мінімальними вимогами до життя за егоїста; були такі, хто ненавидів його за те, що живе не «як усі» – пташине його життя було в їхніх очах безперечним злочином. Були такі, хто вважав, що Маркевич не здатен на справжні людські почуття – любов чи ненависть.
Вони помилялись.
Була в Маркевича любов, про яку ніхто не знав, любов, що сповнювала його серце великою ніжністю: любов до свого десятирічного племінника Тимоша. Племінник вартий був тої любові: чорнявий, з янгольським обличчям, лагідний і розумний, отрок сей теж душі не чув у своєму дядькові. Вдвох блукали вони по тихих закутках Києва, вивчаючи місто, як велику книгу, яку несила швидко подужати, – й щоразу відкриваючи в ній незнані сторінки. То знайде Маркевич на Андріївському узвозі старовинний двір із галереею-сходами, пройшовши по яких людина потрапляла на маленький майданчик над урвищем, звідки відкривалась панорама Подолу та задніпровських далей; і приходити сюди слід було не вдень, а ввечері, в місяці травні, коли сизе подільське смеркання й тиха узгодженість вуличок створювали особливий настрій нескінченності й незмінності київського буття, а в обрисах передвечірніх хмар угадувались вічні знаки давніх палаців і храмів – і на Володиних очах виступали сльози від відчуття причетності до таємниць цього міста; то прийдуть вони з Тимошем на Петрівську вуличку, що поміж ярками неждано-негадано вискакує з району Сінного базару на Глибочицю; на схилах ярків туляться старі будиночки; та вуличка – теж одна з загадок Києва – немовби заповідник тих далеких часів, коли тут ходив Шевченко; навесні їдуть вони з Тимошем дивитись повінь – катером до Микільської пустині, по ярій жовтопінній воді, по молодому могутньому повноводдю, а повертаються, щасливі й зморені, ввечері, коли в останніх зблисках сонця вода здається викарбуваною з червоної міді; повітря холодне, але вони сідають коло труби теплохода – там тепло; восени їздять вони на Жуків острів – слухати, як шелестить листя; Маркевич вчить Тимоша осіннього неба, в якому є щось більше за синяву: чистота, прозорість і смуток, – і небо над деревами має зовсім іншу тональність, ніж небо над будинками, а вода в піщаних заплавах тоді стає сумирна, вода постаріла – куди поділась її весняна зухвалість? Вода стала обережна й мудра, вона світиться всегармонійністю осені. Малий Тиміш вбирає все чорними очима й стає задумливим не по літах. «Де взявся цей світ? – питав він. – Хто його створив?» – «Цей світ створено для того, – відповідав Маркевич, – щоб довести нам брехливість поділу всього, що ми бачимо, на велике й мале. Ось ти бачиш це дерево. Воно здається тобі великим. Але насправді воно дуже мале в порівнянні з небом. Ось ти бачиш мураша. Він здається тобі малим – таким малим і беззахисним, що ти можеш легко його розчавити. Але насправді він дуже великий, цей мураш, – бо навколо нього повзають значно менші істоти, порівняно з якими він – велетень. Не треба поклонятись тому, що здається великим, і не треба зневажати того, що виглядає, як мале. Цей світ було створено як велику рівність усього сущого, – а з нього зробили підручник геометрії. Замість того, щоб сприймати його як неподільну сукупність, його почали міряти на кілограми та сантиметри, на карбованці та секунди. Його зважують і оцінюють, як на ярмарку. Нема нічого помилковішого».
Маркевич не знав, що настане час, коли його самого в клініці Костюка мірятимуть та зважуватимуть – тільки метричною системою оцінки буде щось незрівнянно важливіше: його шанс вижити після пересадки серця… Бо ніяка інша операція врятувати Маркевича не могла.
Маркевич не знав, що в нього з'явився могутній спільник, який наполягав на тому, щоб першу трансплантацію вробили не Максимову, а саме Маркевичу. Цим невідомим його спільником був лікар Голуб. Так, так – саме той Борис Миколайович Голуб, який починав певні кроки на шляху визволення з-під Костюкової деспотичної влади, і, вдихнувши уманське повітря свободи, все ж таки повернувся до виконання службових обов'язків завідувача лабораторії медичної кібернетики з заробітною платнею 320 карбованців на місяць. Його дружина Милочка перейшла на роботу в сусідній інститут, у лабораторію, де працював Борин приятель Ігор Лозицький. Голуб провів складні обчислення на електронній машині – він порівняв безліч клінічних даних, що характеризували стан здоров'я Максимова та Маркевича, й дійшов висновку, що Маркевич має ліпші шанси, ніж Максимов. Він не знав ні Маркевича, ні Максимова – його не цікавило, хто вони. Його переконували цифри. На черговій нараді в Костюка він навів такі докази:
1. Маркевич молодший від Максимова, й регенеративна здатність його тканин вища, що сприятиме швидшому загоєнню оперованого серця.
2. Маркевич легший від Максимова, він не має такої великої маси м'язів, для кровопостачання яких від серця вимагається значно більший обсяг роботи. Серце, трансплантоване в тіло Маркевича, легше справлятиметься з навантаженням.
3. Стан Маркевича такий важкий, що пересадку відкладати не можна. Натомість Максимов може почекати; якщо ж йому не повезе й він не дочекається донора – така його доля… Він пожив майже вдвічі більше за Маркевича.
4. В легеневих судинах Маркевича в малому колі кровообігу не виявлено таких незворотних змін, як у Максимова, що може мати вирішальне значення для успіху трансплантації.
5. Організм Маркевича відзначається слабшим виробленням антитіл (гамма-глобулінів), що може відіграти велику позитивну роль, бо імунологічна реакція відторгнення в Маркевича, ймовірно, буде поміркованіша порівняно з реакцією Максимова.
Даня Мовчан та Микола Іванович Собінов одразу стали на бік Голуба. Якщо вже робити трансплантацію, то треба робити її з найменшим риском.
Костюк вагався.
Два тижні тому він запропонував Максимову трансплантацію – і той одразу погодився. Костюк пригадав його обличчя: провалля замість щік, чоло з великими залисинами, біляве рідке волосся й жовна, що випирають із-під тонкої шкіри: надто часто Максимов зціплював зуби в своєму житті. Коли Костюк сказав Максимову про трансплантацію, обличчя хворого пом'якшало, немовби з'явився на ньому далекий спогад про радість. Це обличчя давно не знало радості, його м'язи давно не складалися в усміх. Тепер Максимов жив надією. Що б сталося з ним, якби йому відібрали цю надію? В той же час Костюк розумів, що Голуб має рацію.
– Гаразд, – сказав Костюк, обміркувавши цю справу. – Я поговорю з Маркевичем. Ми ще не знаємо, як він поставиться до нашої пропозиції.
– А що йому робити? – сказав Голуб. – У нього нема іншого виходу.
– Якщо він погодиться, – мовив Костюк, – то готуватимемо до операції їх двох. Коли привезуть донора, подивимось, хто з них імунологічно більш підходить до тканини донора. Того й візьмемо.
Він попросив Божену, аби вона забрала на певний час Максимова з палати на дослідження. Костюк хотів поговорити з Маркевичем на самоті. Такі розмови треба вести віч-на-віч. Коли він ступив у сьому палату, Маркевич щось креслив у повітрі тонким пальцем. Очні яблука різко вимальовувались під повіками. Маркевич дивився просто перед себе. Костюку здалось, що борідка в Маркевича за ці дні потемнішала.
– Це правда, що помер професор Майзель? – спитав Маркевич.
– Правда.
Маркевич і далі креслив повітря пальцем.
– У мене є до вас пропозиція, – сказав Костюк. – Це серйозна розмова. Прошу вислухати мене уважно.
– Я слухаю, – відгукнувся Маркевич. Та руку не опустив.
– Ми прийшли до висновку, що при вашому стані є лише один вихід.
– Померти? – всміхнувся Маркевич.
– Пересадка серця. Це дуже складна операція. Буду відвертим. Шанси мінімальні. Але вони у вас є.
– А як же Максимов?
– Це наше діло. Ми йому теж зробимо трансплантацію.
– Ні, – сказав Маркевич і наче щось закреслив у повітрі вказівним пальцем. – Не хочу.
«Чорт би їх всіх забрав, – подумав із безсилою люттю Костюк, – Я, здається, швидше за всіх загнусь. Не хоче – й не треба. Я вже сили не маю – умовляти, впрохувати кожного божевільного. Чи не дозволите ласкаво, ваша величносте, врятувати ваше дорогоцінне життя? Чорт із ним. Але ж загине, стерво. Шкода його».
– Гаразд, – жорстко сказав Костюк. – Це єдине, що ми могли вам запропонувати. Якби у вас були уражені тільки клапани, ми б поставили протези. Але у вас переродження міокарда. М'яз не працює. Що накажете робити?
– Нічого, – знизав плечима Маркевич. – Я до вас не маю ніяких претензій.
– Ви невдовзі помрете, – сказав Костюк, відчуваючи бажання схопити Маркевича за плечі й кричати йому ці страшні слова в обличчя голосно, ще голосніше. Але Маркевич дивився на свої пальці – він наче в'язав ними щось у повітрі.
– Це жорстоко з мого боку, але я змушений сказати вам усю правду. І не думайте, будь ласка, що ви нам потрібні, як матеріал для експериментів. Мені просто шкода вас. Не так уже й багато ви прожили на світі. Невже вам не хочеться ще пожити?
– Я не помру, – очі в Маркевича звузились, а пальцями він уже не ворушив. – Помре моє тіло. Я залишусь.
– Ви що – в рай полетите? З янголами грати в бадмінтон? Раю нема, мій милий. Є дерев'яний ящик. І яма. Облиште всякі ілюзії.
– Ви що-небудь чули про існування ноосфери? – спитав Маркевич. – Тобто сфери, яка складається з духовної матерії. Це колективний розум людства. Ви лікар, ви повинні це зрозуміти. Чи вмирає мозок, коли гине один-однісінький нейрон? Ні. Так само й людина. Гине її тіло, а дух – чи, кажучи сучасною мовою, інформація – не гине. Вона залишається як частина ноосфери. Тільки знаходить іншого носія. Існує колективна пам'ять людства, нації, роду. Інколи мені здається, що я вже колись жив, я бачу якісь дивні сни… Я згадую Київську Русь як щось близьке.
– Це все брехня.
Костюк підійшов до вікна. Важко сперся долонями на підвіконня. Побачив, як по подвір'ю пробігла Оксана Хмелько, в плащі, з сумкою. Він подивився на годинник, Неподобство, чорт би їх забрав! Знову тікає раніше, ніж треба. Розпустилися, зледащіли. Ось я їй завтра всиплю. Я їх усіх підкручу. Знатимуть у мене. Лікарі!
– Дивно, – сказав Маркевич. – Я думав – ви вчений.
– Який я вчений, – сказав, не обертаючись до нього, Костюк. – Я поганий м'ясник.
– Світогляд вченого допускає існування різних гіпотез. Навіть неймовірних. Гіпотеза про ноосферу ніким не доведена, але так само ніким і не відкинута. Взагалі, ви, медики й біологи, припускаєтесь величезної помилки, прищеплюючи людству одну ілюзію. Ви переконуєте людей у тому, що вони повинні жити вдвічі чи втричі довше, ніж зараз. Тривалість життя – сто п'ятдесят років. Людина житиме двічі. Звучить гарно. Але це шкідлива ідея.
– Чому?
Костюк знову підійшов до Маркевича. Той лежав, схрестивши руки на грудях, напівзаплющивши очі, а голос у нього був рівний, наче він читав якийсь невидимий текст, що весь час був перед його очима.
– Тому, що ви дивитесь на людське життя, як на телевізійну вежу. Що вища, то краща. А людське життя треба порівнювати з деревом. Воно повинно йти вшир, повинна збільшуватись кількість гілок. Тоді й за тридцять років можна прожити повне життя. Не потрібні вам будуть сто п'ятдесят років. Ви дегенератам дасте по сто п'ятдесят років, а вони дев'яносто з них програють у козла й горілку питимуть. Чи варто?
– Гаразд, – мовив Костюк. – Ви остаточно відмовляєтесь від операції?
– Так.
– Як хочете. Але яка причина? Вам що – набридло жити?
– Ні. Мені дуже цікаво жити. Причина? Знаєте – я не вірю в пересадки. Серце – надто важливий орган, щоб людина могла жити без нього. Це орган чуття, самобутній, як і мозок. Я не зможу жити з чужим серцем.
– Дурниця, – сказав Костюк. – Де ви всього цього набралися?
– Слухайте, – Маркевич здивовано звів на Костюка очі. – Я думав – ви інтелігент, учений… А ви обмежений догматик. Справді, у вас філософія м'ясника. Невже ви думаєте, що ми сьогодні все знаємо? Чому, коли ви переживаєте, болить серце, а не мозок? Чому серце радіє? Що таке смуток, журба – як не духовна функція серця? Тисячу років тому думали, що в серце поступає повітря. Думали, що головний орган – печінка. У Прометея орел довбав саме печінку, а не серце. Це вже Шевченко поправку зробив до легенди. А уявіть – що знатимуть люди про серце через тисячу років. Можливо, в серці є якісь невідомі нам залози внутрішньої секреції? А може, якась складна нервова система, яка формує почуття? Те, що звали колись душею. А ви візьмете й поставите нове. Вб'єте людину як індивідуальність.
– Можна вигадати тисячу найліпших теорій, – сказав Костюк. – Але все це слова. А поки люди вмирають від хвороб серця – нема іншого виходу. Облиште всякі дурниці. Це піжонство. Чисте піжонство. Тут ідеться про серйозні речі. Про ваше життя. Подумайте.
– Ні, – похитав головою Маркевич. Гіркий усміх торкнувся його уст. – Мені гидкі люди, які вимолюють життя, повзають на колінах, ідуть на все, на всі муки, щоб потім жити, як таргани. Ви чули казку про двох жаб?
– Ні.
– Жили-були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба билася, стрибала, хотіла вискочити, а другі тихенько собі сиділа. Та, що надто борсалась, нарешті знесиліла й віддала богу душу. Тоді та, тиха, стала на першу жабу – й гульк із банки. Це варіант перший. А тепер другий. Жили були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба сиділа тихо, не рипалася – й загинула. А друга стрибала, лапками дриґала, метушилась – і молоко збилося в масло. Вона стала на це масло – й вискочила. Яка мораль?
– Людина не жаба. У вас повинно бути бодай найменше бажання жити. Без цього бажання всі наші ліки й операції нічого не варті. Завтра переведемо вас у терапію.
– Шкода Майзеля, – ворухнувся Маркевич. – Такі люди повинні жити якнайдовше.
Костюк ішов по коридору насуплений, нікого не помічаючи. Йому здалось, що він блукає по лабіринту, з якого нема виходу. Довгі коридори, переходи, палати, операційні – все складало єдину похмуру систему людських страждань, замкнену в собі, ізольовану від світу, й марні були, здається, всі зусилля якось змінити порядок речей, заведений раз і назавше лад, круговорот подій, перед лицем яких людина відчуває свою безпорадність.
Він спустився вниз і вийшов надвір. Став на ґанку, примружився від квітневого сонця. Згадав, як стояли недавно вони з Майзелем. На київські гаї та яри вже насувалась хвиля теплого повітря, хвиля пробудження від сірої одноманітності. Костюк знав: 16 квітня в Києві з'являється на деревах листя. Так було десятку років, – і він завжди чекав того дня, як свята. Як подвійного свята – то був день народження його дружини.
Він подумав про те, що тепер відремонтують дорогу до клініки – йому обіцяли в міськвиконкомі зробити це, як тільки зійде сніг.
Задумавшись, він і не помітив, як до нього підійшло троє людей. Тільки коли один із них покликав його, він озирнувся. Побачив Ваню Дахна, котрого оперував із приводу мітральної недостатності. Дахно був у короткому зимовому пальті, вушанці, блідий, але всміхався на весь рот. З ним – повновида жінка, вища за нього, й ще один чоловік.
– Ну як? – спитав Костюк. – Мотор працює?
– Як годинник. Тільки цокає сильно. В кіно тепер не можна буде ходити. Виженуть. Скажуть – чого ти тут цокаєш?
– Ну, це ти брешеш, – засміявся Костюк.
– Звісно, брешу, – погодився Дахно.
– Професоре, – сказала повновида жінка. – Рученьки ваші золоті… Вік буду за вас молитись…
– Це моя Надька, – мовив Дахно. – А це брат. Зі Сквири приїхав.
– Як жити після операції – знаєш? – спитав Костюк. – Горілки не пити.
– Знаю.
– Будеш приходити до нас на обстеження.
– Авжеж буду, – підморгнув Дахно. – До Кіри я всігда й пожалуста.
– От ірод, – зітхнула Дахнова жінка. – Куди тільки не піде… Ви йому робили операцію. Скажіть – у нього серце взагалі є?
– Є, є, – засміявся Костюк. – Справжнє серце. Ну, бажаю тобі здоров'я, не хворій…
– Почекайте, – вигукнув Дахно, й обличчя його скривилось, наче він збирався заплакати.
Він схопив руку Костюка й поцілував – Костюк від несподіванки розгубився. Потім вирвав руку.
– Ти що? Здурів?
– Спасибі, – закліпав віями Дахно. – Спасибі! Їй-богу, не вірив, що весну побачу. Візьміть оце.
Він дав Костюкові важкий пакет, загорнутий в газету й перев'язаний шпагатом.
– Ви не обиджайтеся, – сказала Дахнова жінка, – це брат привіз, їжте на здоров'ячко. Дай бог вам здоров'я. І жінці вашій, і діточкам.
– Дякую, – сказав Костюк.
Він потис цим людям руки й пішов нагору. Йшов легко, перестрибуючи через сходинки. «Який я йолоп, – подумав. – Адже Майзель був правий. Двір у нас і справді дуже гарний. Як я досі не помічав…»
Клініка була висвітлена сонцем. Блищав лінолеум у коридорах, у перев'язочній сестри мружились від сліпучого світла, що весело сяяло на сталевому інструментарії. Хворі повідчиняли вікна в палатах – повітря весни збуджувало їх, їхні серця пронизував біль туги за домівками. Костюк знав: це був небезпечний період – із дня на день збільшувався весняний авітаміноз, хворі слабшали, в деяких починались емоційні збурення, частіше виникали ускладнення після операцій,
У кабінеті розгорнув пакет: великі, жовто-медового кольору пахучі яблука, кільце кров'яної ковбаси та півлітра самогону. Всміхнувся, поклав самогон та ковбасу в тумбу письмового столу й покликав Олю.
– Яблука віднеси дітям. У післяопераційну палату.
– Андрію Петровичу, там, у вестибюлі, вас якийсь псих ненормальний чекає. Каже, що американець. А санітарка не вірить, не пускає.
– Американець? – здивувався Костюк. – Ніхто не дзвонив, не попереджав. Піди приведи.
– Зараз.
Через кілька хвилин у кабінет Костюка ввійшла висока людина в чорному плащі й чорному капелюсі з широкою сірою стрічкою. На плечі висіла темно-синя сумка авіаційної кампанії «Pan American». Це був Джон Бойн, хірург із Х'юстона.
Костюк зареготав, уявивши, як санітарка не пускає в клініку одного з найкращих хірургів світу.
Костюк був у Х'юстоні, був у Джона Бойна вдома – тоді вони розлучились, як добрі приятелі.
Вони весело обнялись, а Джон Бойн поплескав Костюка по спині. Був він ще вищий за Костюка, худий, довголиций, з коротким сивим йоржиком волосся, з яким гарно контрастувала загоріла шкіра.
– Яким вітром вас сюди занесло, Джоне? – сміючись, запитав Костюк. – Треба було зателефонувати. Довго чекали?
– Тепер я розумію, чому ви вистояли під Сталінградом. Одна така санітарка може витримати натиск бронетанкової дивізії, – сказав Бонн, сідаючи на диван. – Запалите?
Він простягнув Костюку пачку сигарет «Вінстон».
– Надовго до нас? – спитав Костюк.
– Я тут цілком приватно. Як турист. Був у Москві, Ленінграді, Ризі. Післязавтра лечу в Ташкент, Потім – Новосибірськ. Пізнаю Росію.
– Я радий за вас, Джоне. Ваша остання операція…
– О, дякую, Ендрю. Преса любить писати про такі речі. Трансплантація – це дуже модно. Сказати по правді, мені не до душі весь цей галас, що зчинився навколо нашої роботи.
– Ви обідали? – спитав Костюк.
– Ні. Ходив по ваших соборах, потім шукав вас.
– Тоді ходімо до мене. Пообідаємо.
– Охоче.
Вони одяглись і вийшли з кабінету.
Костюк уже був замкнув кабінет, потім, щось згадавши, відчинив двері. Витяг зі столу самогон та ковбасу, подаровані Дахном, сховав у портфель.
Бойн ледь помітно накульгував. Костюк знав, у чому справа: Бойн був військовим хірургом під час корейської війни. Його поранили, коли американці відступали в районі Пусана.
Вони пішки зійшли з гори, по якій з дзюркотом бігли брунатні струмки талої води. «Треба було, мабуть, повезти його на машині, – подумав Костюк. – Вони не звикли ходити пішки. У них діти народжуються з педалями на ногах».
– Зараз візьмемо таксі, – сказав Костюк, коли вони дівши до залізничної колії.
– Не треба, Ендрю. Підемо пішки. Сьогодні чудова погода. Пам'ятаєте, як у Х'юстоні я питав вас – скільки ви маєте автомобілів?
– Пам'ятаю.
– Так ось, я вже не ставлю таких ідіотських запитань.
«Дивно», – подумав Костюк. Пригадав, як Бойн заїхав по нього у готель на своєму «кепріс-шевроле» золотого кольору; кузов із боків було викладено смугами горіхового дерева; Бойн гордо пояснював, що такі машини роблять на замовлення покупців: мотори на вибір – потужністю 155, 195, 275, 325 чи 385 кінських сил, автоматична коробка передач, сервопідсилювач гальм, ер-кондишн, сидіння з жовтої шкіри, стереофонічний радіоприймач, телевізор, радіотелефон. Щось, мабуть, змінилося в світі, раз ти, голубе, вже не ставиш таких запитань, як тоді в Х'юстоні. Він пригадав, з якою неприхованою гордістю Бойн показував йому свій будинок за 30 миль від Х'юстона – бетонне диво, витвір модерної архітектури, щось схоже на збільшений телевізор, всередині якого замість ламп сидять люди.
Сергія вдома не було. «Добре, що хоч учора прибрали квартиру», – подумав Костюк. Бойн, роздягнувшись, витяг із сумки лялькового індіанина в яскравому вбранні.
– Це для вашої дружини. Вона, здається, збирає ляльки? Де вона?
– Її нема, – спохмурнів Костюк. – Вона померла.
– Коли? Ради бога, пробачте, Ендрю.
Бойн не знав, що робити з ляльковим індіанином. Поклав на холодильник.
– Невдовзі після того, як я повернувся з Х'юстона.
– Що з нею?
– Рак молочної залози. Проґавили. Коли кинулись – було пізно. Не можу собі вибачити. Я стількох людей врятував од смерті, а близьку людину не зміг. Уявляєте, Джоне?
Костюк розігрів борщ (подеколи приходила до них далека родичка – готувала їсти), підсмажив яєчню та ковбасу-кров'янку. Відкрив банку шпротів, порізав балик. Поставив на стіл коньяк, самогон і три пляшки мінеральної води. В нього в домі завжди була «Миргородська», яку любив за солонкуватий присмак. Поклав, масло, хліб, зелену цибулю й гірчицю.
Бойн тим часом оглядав квартиру Костюка, знайомився з батьковою бібліотекою. Він розмовляв із Костюком на тому російсько-англійському суржику, який можна почути на міжнародних конференціях, де збираються спеціалісти, що розуміють один одного з півслова. Зрештою, Костюк досить вільно володів англійською мовою.
Швидко упоравшись (навіть накрохмалені серветки не забув покласти), Костюк запросив до столу Бойна,
Запропонував коньяк.
– А це що? – спитав Бойн, вказавши на пляшку з самогоном.
– Це українське народне віскі. Мейд ін Сквира, – сказав Костюк.
– Спробуємо українське віскі.
Народний напій сподобався Бойну. Це був міцний первак, і в Бойна з очей побігли сльози, коли він випив чарку. Хутко запив мінеральною водою і з великим апетитом взявся до кров'янки.
– Розкажіть – як ви живете, Джоне? Як ваша дружина? Як мала Леслі? Як хлопці?
– Я й сам не знаю, Ендрю, як я живу, – задумливо сказав Бойн. – 3 боку подивишся – повне щастя. Колись я так на себе дивився – немовби збоку. І був цілком задоволений. А зараз… Леслі вже не мала. Їй сімнадцять років: І ви знаєте, Ендрю, – вона пішла від нас. Зв'язалася з хіппі, ходить у якомусь дранті, босоніж, нечесана, захопилась буддизмом і збирається їхати до Непалу. Я боюсь, що вона вживає наркотики. Але нічого не можу вдіяти. Ніякі умовляння на неї не впливають. Вона весь час каже: батьку, навіщо тобі три автомобілі? Навіщо ти живеш? Навіщо працюєш? Невже для того, щоб купити ще один холодильник? Ти двічі пересаджуєш одній людині серце, а тисячі інших молодих людей гинуть нізащо. Хіба це не абсурд? Ти робиш трансплантацію серця, рятуєш небагатьох людей, а наша держава виконує набагато страшніші трансплантації: трансплантацію підлості, трансплантацію безчестя, трансплантацію цинізму. Держава прищеплює ці якості мільйонам людей. Вони, Ендрю, – Леслі та її дружки, – хочуть зруйнувати державу. Держава для них стала символом усього нелюдського. Держава, влада, поліція, гроші, суспільство – брехня. Одного разу, під час антивоєнної демонстрації, її побила поліція. Був струс мозку. Я хотів забрати її додому – вона відмовилась. І ви знаєте, Ендрю, я тоді вперше зрозумів, що зле щось коїться в королівстві датськім… Ні, я не з тих, кого ваша пропаганда називає «прогресивними» американцями. Я не був противником війни у В'єтнамі. У нас на автострадах гине вдесятеро більше людей, ніж на цій війні. Цим йолопам із морської піхоти платять долари. Можеш загинути, а можеш і заробити… Я не прихильник братання з неграми. Навпаки…
Вони випили ще по чарці, тільки тепер Бойн розвів первак мінеральною водою.
– Знаєте, Ендрю, – вів далі він, – я зрозумів одну істину. Ввесь кошмар полягає в тому, що достаток нівечить людину ще більше, ніж бідність. Ваша пропаганда повинна саме про це говорити. Тим паче, що ви зараз підвищуєте свій життєвий рівень, – і в вас невдовзі з'являться такі самі проблеми, як у нас. Хвороби, пов'язані з багатством.
– Не думаю, – сказав Костюк.
– Ви, звичайно, комуніст?
– Так.
– Як ви уявляєте комунізм? Невже у вас думають, що холодильники, телевізори, масло й автомобілі вирішать одразу всі проблеми?
– Я особисто так не думаю, – сказав Костюк. – Дехто так і справді думає. Ми, Джоне, надто довго жили в злиднях. Дві світових війни, голод, громадянська війна – чи не забагато як на одну країну? Тому перед нами весь час стояла – і зараз теж стоїть – проблема: нагодувати країну. Одягти її дітей. Дати людям гарні квартири й меблі. Це ми зараз і робимо. Ми поки що задовольняємо найпильніші потреби людей. Та санітарка, що вас не пускала, – чоловік її загинув на фронті, – після війни весь час жила з трьома дітьми в напівпідвалі. Тільки недавно ми дали їй нову квартиру.
Отже, поки що питання про руйнівний вплив багатства у нас іще не стоїть. Але ви торкнулись дуже важливої проблеми. Я весь час теж про це думаю. Що таке комунізм? Для мене комунізм – це насамперед суспільство, побудоване на раціональних, наукових засадах. Звільнення людства від соціальних і біологічних абсурдів, від експлуатації, від страху, приниження й хвороб. Все має бути точно зважене, все підраховане, всі слова й поняття повинні мати точний смисл. Ніякого марнослів'я. Так учив нас Ленін. З чого починається комунізм? З людей. З того, що людина не вимагає більшого, ніж їй треба. З чесної праці і зі звичайної людської порядності. Має людина гарну квартиру? Має. Якщо вона порядна людина, а не свиня, вона не буде перегризати горло іншим, не буде міняти свої 60 квадратних метрів на 85, а 85 на 115 метрів. Має людина в що одягнутись? Має. Якщо вона не свиня, вона не буде ганяти весь час за ганчірками, за меблями, за речами – аби мати більше, більше, більше! У мене рядові лікарі заробляють по 130–170 карбованців. Це не дуже багато. Але вони працюють, коли треба, по 10–12 годин. Коли треба, по кілька діб не відходять від хворих. Живуть скромно, але ніколи не беруть грошей від хворих. Це справжні комуністи, хоча багато з них і не члени партії. З таких людей починається комунізм.
Бойн слухав Костюка дуже уважно. Він скинув піджак і тепер сидів у білій сорочці, на якій виділялись вузькі темно-червоні шлейки. Бойн мав звичай великі пальці стрімляти під шлейки, відтягуючи еластичну гуму.
– Ви утопіст, Ендрю, – сказав Бойн. – Ви вірите в людину. А людина – така свиня, що їй завжди мало. Сьогодні ви дасте людям сотні тисяч «фіатів», а завтра вони вимагатимуть кращі й потужніші машини. На цьому тримається світ і, якщо хочете, наша цивілізація. Чим більші потреби, тим потужніша промисловість. Це замкнене коло. Потужна промисловість породжує підвищені потреби.
– Так, – сказав Костюк. – Я вірю в людину. Якщо я й сповідаю якусь релігію, то це релігія людини. Мені допомагає в цьому медицина. В дев'ятнадцятому столітті вбили віру в бога. Тепер комусь у вас вигідно вбити віру в людину. Втоптати її в багно. Але треба в щось вірити. Інакше – не варто жити. Ви кажете, що людині всього замало. А ваша Леслі? Хіба вона купує нові «кадилаки»?
– Що Леслі, – сумно зітхнув Бойн. – Таких одиниці. Вони не змінять системи. Не змінять людської природи. Ви щасливі, Ендрю. У вас надзвичайно спокійна країна. Коли сюди приїжджаєш із Заходу, то просто не віриться. Якась ідилія. Люди працюють, сміються, ходять у кіно. Я був у Франції під час студентських заколотів. Бачив цих веселих хлопців у Лондоні. А що у нас робиться? Це бунт, протест. Повстання молоді проти війни, проти ракет, проти держави. Це сила, яка може остаточно спалити старі консервативні концепції. Я виховувався на принципах Бенджаміна Франкліна та Авраама Лінкольна. Тепер бачу, як усе це летить шкереберть.
