Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)
Він зайшов до неприбраної квартири.
Сергій був удома.
– Ти чому не в школі? – спитав Костюк.
– Ми сьогодні граємо на першість міста. Мене відпустили.
– Що нового, старий?
Сергій знизав плечима.
– Познайомився з гарною дівчиною. Більше нічого.
«Я теж, – подумав Костюк. – Ти б здивувався, хлопче, коли б я розказав тобі про неї».
Сергієве ліжко було незастелене. На підлозі лежали старі боксерські рукавички. У попільничці – купа сигаретних недопалків. Коло балконних дверей – пляшка з-під «Наддніпрянського».
На кухні, в раковині, стос немитого посуду.
– Ти б прибрав, – невдоволено сказав Костюк.
– Добре.
Сергій ніколи не перечив Костюкові. Він весь пішов у маму: русявий, сіроокий, тендітний, повільний, немовби перебував завжди в задумі; нерішучий, як і його мати, понад усе боявся щось вирішувати. Навіть коли треба було купити черевики чи костюм, вдатись до елементарного вибору – вагався, мучився, потім легко погоджувався з батьком: як той казав, так і чинив. Колись Костюка де дратувало, він пробував переламати характер сина, перевиховати: вчив його битися, наказував давати здачу шкільним розбишакам, – та нічого з тої науки не вийшло. Боксерські рукавички теж не змінили Сергієвого характеру; трохи побавився ними, а там і стали вони запилюженою деталлю кімнатного інтер'єру, декоративним непотребом, не більше. Дійшов до десятого класу хлопець тихо, ніякими особливими здібностями не відзначався, хіба що добре грав у баскетбол, і в душі Костюк змирився з тим, що виріс його син замріяним, безхарактерним юнаком, на якого дівчата вже почали позирати, бо гарний, високий вдався хлопець.
Костюк розірвав мотузку, якою було обв'язано картонну коробку. Поставив ляльку на письмовий стіл. Лялька стояла струнко, й дерев'яний блиск з'явився на її обличчі.
Син подивився на ляльку, нічого не сказав.
– Ти як, не голодний був? – спитав Костюк.
– Ні, – байдуже відказав Сергій. Швидко поклав у спортивну торбу кеди, труси, майку, рушник та мильницю, шерстяні шкарпетки й дірявий светр. Надягнув пальто й хутряну шапку зі спущеними вухами.
Мерзляк, як і його мати, подумав Костюк. Син чомусь дратував його сьогодні, хоч ніякого приводу до іритації начебто не було.
Нарешті Сергій подався.
Тоді Костюк швидко пішов до телефону. Довго й методично набирав 09, аж поки довідкова відповіла. Він спитав номер телефону редакції журналу «Світанок».
Розділ 2
«Тріумфально кінчається XX сторіччя. Для людського добра й щастя винайдено цілу купу надзвичайно корисних речей: наприклад, запроваджено в практику електронну систему керування конем. Невеличкий комп'ютер, приторочений до сідла, блискавично обчислює найраціональніший режим експлуатації тварини – кількість вівса, яку треба дати коневі, та визначає час, потрібний на відпочинок і сон. Автоматична скринька передач регулює всі накази вершника за допомогою складної системи важелів. Великим попитом користуються жіночі шуби на транзисторах, вироблені з тонких рурочок, наповнених неоном і аргоном: шуба змінює колір залежно від бажання жінки. В магазинах з'явились ложки, всередині яких вмонтовано мініатюрний лазер для моментального підігрівання борщу – цей пристрій дозволяє їсти холодні страви не гаючи часу. Потужна триступенева ракета системи «Марс-5» виводить на навколоземну орбіту камеру з електричним стільцем для виконання екзекуцій у космосі; цей захід є відповіддю уряду США на гуманну резолюцію Об'єднаних Націй про заборону смертної кари на землі. Велику загрозу для туристичних компаній становлять спеціальні пігулки «Інформан»: проковтнувши пігулку, людина може зробити на вибір уявну мандрівку в будь-яку країну на Землі або на інші планети, не встаючи з ліжка. Пігулки «Інформану» роблять зайвими всякі паспортно-візові клопоти й зміцнюють міжнародну валютну систему. Радіо Ватікану повідомило, що вдруге народився Христос, на цей раз у вигляді віруса – специфічної макромолекули ДНК, яка шляхом еволюційних перетворень ще має стати колись людиною. За допомогою електронно-обчислювальної машини доведено приреченість живопису. В машину введено дані про кількість можливих сполучень кольорів, форм та зображуваних предметів. Виходячи з того, що впродовж історії людства існувало 2 800 000 художників, встановлено, що можливості живопису – як фігуративного, так і абстрактного – вичерпані. Прийнято міжнародну конвенцію про припинення безглуздого зайняття живописом. На виставках модерного мистецтва з'явилися скульптури зі стисненого («компрешн-стайл») та розрідженого («декомпрешн-стайл») повітря, при яких працюють потужні насосні станції.
У зв'язку з удосконаленням системи захисту (так званого «бетону» чи «катеначчо») гол у футболі став неймовірною рідкістю. Під час чемпіонату світу з футболу всі команди зіграли між собою з рахунком 0:0. Аби виявити переможця, ФІФА була змушена провести додаткові змагання між командами з шашок, стрільби та перетягування каната. Чемпіоном світу стала збірна Марокко.
Найбільшим бестселером на землі став «Новий канон», автором якого є Голуб Борис Миколайович, народження 1934 року, киянин, кандидат медичних наук, проживає разом із мамою в кімнаті площею 18 квадратних метрів на вулиці Саксаганського, навпроти інституту імені академіка Стражеска. Борис Миколайович – це я, власною персоною, а «Новий канон» – твір мого життя, роботу над яким я розпочав ще на першому курсі медичного інституту, коли мені було 19 років. Преса в тому році виявляла певний інтерес до лікарів, отож я й поклав перші газетні витинки до свого архівного сховища, яке містилося в картонному футлярі з-під Великої Радянської Енциклопедії. З цього футляра почався мій «Новий канон». Як визначити жанр цієї книги? Вона, народилася в період глибокої кризи, що охопила сучасну літературу й здевальвувала всі відомі жанри прози; все штучне, вигадане, висмоктане з пальця вмирає, всі фанерні споруди так званого красного письменства руйнуються перед обличчям нового віровчення, нової наукової системи мислення, ім'я якій – інформатика. Люди, які живуть в упослідженому світі ідеалістичних уявлень XIX століття, люди, які сплять на тихих хуторах свого дитинства, повинні зрозуміти, що скінчилася назавжди доба монументальних романів, епічних трилогій, побутових повістей та ліричних оповідань. Ці неповороткі літературні динозаври й птеродактилі неминуче загинуть у жорстоких умовах еволюційного відбору, в конкурентній боротьбі з іншими, економнішими та ефективнішими системами переказу інформації. Одна думка з нотатника Льва Толстого варта десятка його романів. Одне зведення метеорологічного бюро краще за всякі багатослівні й неточні описи природи, на які так щедрі письменники. Одне соціологічне дослідження заміняє сотню повістей. Настане час, і в музеях виставлятимуть стародавні романи – дивні й невірогідні, як кістяки викопних тварин; відвідувачі сміятимуться з кволих спроб літераторів минулого створити психологічно умотивовані моделі (образи) героїв без достатнього наукового підґрунтя – без знання генотипу героїв чи, наприклад, індивідуальних особливостей функціонування їхньої ретикулярної формації. Особливо кумедним і по-дитячому безпорадним е намагання деяких «письменників» стати в позу всевідаючих деміургів та переказати плин свідомості своїх героїв; «він подумав», «вона подумала» – чи не блюзнірство це? Тільки безнадійні провінціали й неуки роблять сьогодні вульгарні спроби зобразити у схематичному, спримітивізованому вигляді складний, ефірно-невловимий, суперечливий процес мислення, який і досі не піддається моделюванню, попри всі зусилля кібернетиків. Недарма відомий психолог Борель писав: «Вивчення явищ позасвідомих і підсвідомих, численних дивацтв патологічної психології, ролі інтуїції в практичному житті та наукових дослідженнях приводить нас до припущення, що наша думка нескінченно складніша тої ясної свідомості, яка в нас звичайно від неї залишається; іноді нашому розуму вдається оволодіти частинами цього механізму, як правило, прихованими від нього, й утилізувати їх».
Я не хочу уподібнюватись до письменників, які утилізують жалюгідні залишки думки; вони стають схожими на мух, що повзають по поверхні електронного мозку і самовпевнено гадають при цьому, ніби збагнули всі його таємниці.
У «Новому каноні» я рішуче відмовляюся від усяких літературних конвенцій минулого: від штучного сюжету, вигаданих персонажів, сконструйованих подій. До правди йду я через числа, через формули й факти, які кидають сліпуче світло на людину та історію.
Новий канон
1. Одна з найбільших загадок життя полягає в тому, що жоден з нас, людей, не може уявити себе мертвим. Ми можемо уявити мертвими наших ворогів, наших друзів, наших ближніх, наших батьків, навіть наших дітей, себе ж – ніколи. Ми, людство, навіть найзавзятіші безвірники, сповідаємо релігію безсмертя – ірраціональну, тваринну, підсвідому віру в нескінченність нашого індивідуального буття. Наш розум вперто відштовхує все, що пов'язане зі смертю, й хоча ми надто пишаємося здобутками людського духу та поступом нашої цивілізації (див. вступ), у принциповому питанні про смерть наші погляди мало чим відрізняються від поглядів печерної людини. Поруч із датою нашого народження ми навіть у думках марновірно боїмось поставити дату нашої смерті; гадка про неминучий кінець жахає сучасну людину, котру наука вже давно позбавила будь-яких ілюзій щодо потойбічного існування. Ми боїмось темряви, небуття, пустки, вічного холоду й ентропії, і не секрет, що кожне нове покоління все більше й більше цінує цей теплий і комфортабельний світ, його зростаючу принадність. Днями в журналі «Експрес» наведено результати опиту 10 695 000 молодих французів у віці від 15 до 29 років. Опит провадив французький Інститут вивчення громадської думки. На запитання: «Чи хотіли б ви знати дату своєї смерті?» – відповіли «так» лише 2 % учасників анкети. Ще 10–15 років тому стверджувальну відповідь давали 60 % опитуваних. Ми ухиляємось від холодного погляду смерті, ми воліємо не думати про виклик, кинутий нам еволюцією, яка безжально й марнотратно винищує найціннішу з відомих досі самоорганізованих систем – людину.
2. І ось наслідки. Аби не думати про неминучу смерть, люди коять казна-що – пишуть театральні рецензії, конструюють удосконалені автомобілі (які збільшують у сто крат небезпеку смерті), п'ють горілку, видають романи, займаються філателістикою, вивчають нікому не потрібні, неіснуючі мови, з галасом обирають президентів, штовхаються на біржах, захоплюються блиском генеральських еполетів і грають у футбол; тисячі дрібниць, дивацтв і безглуздих занять відвертають людину від головного, вічного питання, яке рано чи пізно постає перед нею. Те, що вибачливе для первісної людини, ще нездатної піднестись до усвідомлення своєї минущості, тимчасовості, обмеженості в часі й просторі, обертається на страшну, неприпустиму сліпоту за сучасних умов. І я кажу вам: час уже проголосити Декларацію Роду Людського, проголосити Хартію вільного й незалежного Homo sapiens, в якій було б чітко сформульовано головну біологічну мету людства на майбутнє, на тисячу років уперед.
3. Ми повинні точно сформулювати мету, визначити напрямок наших зусиль, вже зараз передбачити всі моральні, етичні, політичні й релігійні ускладнення, які можуть виникнути в ході реалізації цієї програми. Чого, власне кажучи, ми бажаємо? Повного фізичного безсмертя людини? Чи продовження життя на якийсь певний період – скажімо на 100 чи 200 років? Чи тільки виправлення, видалення кричущих несправедливостей природи – передчасних, трагічних смертей, нещасних випадків? Чи, може, ми знайдемо інші альтернативи? Наприклад – збереження, консервування інтелектуального потенціалу людства, пам'яті людей (їхнього мозку) при неможливості збереження інших органів і систем. Розшифрування генетичного коду приведе нас до ще більш несподіваних результатів. Так, недарма Г. Меллер (США), виступаючи в 1963 р. на симпозіумі «Перспективи контролю еволюції людини», запропонував створити банки, де б зберігалися чоловічі статеві клітини від осіб, що виявили «хист розуму, достойність натури або фізичну придатність». Заради об'єктивності контролю він закликав використовувати для запліднення статеві клітини людей, померлих не менш як 20 років тому.
4. Жодне з вищезгаданих завдань не може бути виконаним, якщо не будуть вирішені, питання корінних змін у свідомості людей. Поки кожна окрема людина на землі – мала чи велика, геніальна чи бездарна, зла чи добра – не перейметься по-справжньому неминучістю своєї однинної, індивідуальної смерті, доти суспільство в своїй гомеостатичній множинній сукупності не спроможне буде досягти безсмертя своїх членів, і це не похмура філософія розпачу, не декадентське оспівування смерті, а життєстверджуюча істина, сувора діалектична правда в усій її сяючій грізній величі. Думайте про смерть – і ви станете безсмертними, кажу вам я.
5. В чому ж полягають необхідні зміни в свідомості людей? Навряд чи ми зможемо повернутися до патріархального матеріалізму лікарів XIX століття, які, наприклад, заснували в 1880 році в Парижі Товариство взаємних розтинів (Société d'autopsie mutuelle). Відомий медик-статистик того часу Бертіллон, один з фундаторів товариства, такими словами висловив свою волю: «Я бажаю, щоб мій мозок було передано до антропологічної лабораторії, аби звивини його могли бути вивчені з погляду відповідності їх морфології до того, що відомо моїм друзям про особливості моїх черепно-мозкових функцій. Бути корисним я завжди вважав за найкраще в житті, також бажаю бути корисним і по моїй смерті». Автор цього повідомлення додає: «Нам, лікарям, більше ніж будь-кому годиться подавати приклад у цьому: замість того, щоб примушувати близьких нам людей, котрі залишаються після нас, викидати великі (а інколи останні) гроші на всілякі витрати, зв'язані з похороном, нам належало б заповідати наші трупи для наукових досліджень». Нам, людям XX століття, така старомодна самовідданість здається наївною; сьогодні нам потрібні не мертві тіла для розтинів, а живий людський розум, блискучий і холодний, як сталь; медицина потребує зараз справжніх мислителів, вправних експериментаторів, гарних аналітиків. Трагедією медицини е те, що вона з перших днів свого існування пов'язала свою долю з долею релігії, будучи впродовж тисячоліть служницею теології й різних етичних вчень та вірувань. Особливої шкоди завдало медицині християнство, яке підсунуло лікарям ідею добра та ідею воскресіння як провідний дороговказ їхньої діяльності; жодна з галузей знання, жодна з наук не була закута в кайдани моралістки так, як медицина. Власне кажучи, медицину й не вважали за науку, називаючи її мистецтвом. Уже було вивчено рух планет, уже були пізнані закони геометрії та механіки, вже почався розквіт архітектури, агрономії й мореплавства, а людина ще не знала, як працює її серце. Християнство, яке з одного боку зневажало все, що хоч трохи було пов'язане з матеріальними потребами людського тіла, а не духу, а з другого боку проголошувало людину божественним творінням, вінцем природи, внесло в медицину дух містики, невизначеності, агностики. Християнство надовго відірвало медицину від фізики й математики. Блаженний Августин учив, що математика «відвертає від бога», святий Ієронім казав, що «математика не вчить набожності», а святий Амвросій писав, що «займатися астрономією та геометрією – значить полишити шлях спасіння та обрати шлях омани». В умовах тогочасного ідеологічного терору медицина обрала шлях «спасіння». Саме відтоді до медицини потяглись ті, хто мав радше покликання до релігійно-філантропічної діяльності, ті, хто ненавидів математику та інші точні науки. Ця ситуація лишилась майже незмінна до наших часів.
І я кажу вам: якщо ви, діти землі, не зрозумієте, що медицина – це безпристрасна, холодна наука, наука така сама, як фізика, хімія, математика, наука, що повинна в першу чергу опиратись на факти, на формули, на числа, а не на почуття чи емоції, то ви програєте битву за безсмертя.
Не пускайте на високі пороги медицини всіх слабких духом, усіх кволих розумом, усіх м'яких антиматематиків і вразливих жалібників; поверніть медицину в сім'ю точних, об'єктивних наук – і ви здобудете безсмертя.
6. Але більшість лікарів і досі дивиться на медицину, як на тихе пристановище, де можна сховатись від нелюдської, на їхній погляд, машинно-математичної цивілізації, від безпристрасної формалізованої логіки електронно-обчислювальних автоматів, від безжальних і мертвих абстракцій різних знакових систем. Романтика – цей архаїчний, розхристаний спадок XVIII–XIX століть – і сьогодні отруює свідомість лікарів. Романтичний приклад великих лікарів минулого, брехливий міф про їхню месіанську діяльність робить багатьох сучасних лікарів сентиментальними знахарями, ліричними алхіміками, сільськими цілителями-самоуками, для яких хворий був і залишається незбагненною таємницею, чимось таким, що потребує лише інтуїтивного підходу. І зараз, сьогодні, в цю хвилину практикують тисячі лікарів, які нізащо в житті не пояснять вам, чому вони застосували саме цей, а не інший метод лікування, саме цей, а не інший препарат, – і справа не в тому, що це некваліфіковані лікарі, а в тому, що й досі не вироблено наукових принципів добору різних методів лікування. Сучасні лікарі, особливо терапевти, недалеко відійшли від лікаря Грубі, про діяльність якого писав журнал «Врач» (1900,7):
«Серед хворих лікаря Грубі були Гейне, Жорж Занд, Олександр Дюма, Альфонс Доде, Шопен, Ліст і багато інших славнозвісних осіб. Особливо багато хворих постачав йому світ дипломатів та заможних іноземців. Кожному хворому він призначав що-небудь особливе і до того ж неодмінно щось дуже дивне. Так, одному він наказував пройти невідомими вулицями, розгризаючи через кожні 48 кроків по виноградному зернятку. Другому – щоденно ставати тричі на обідній стіл на 7 хвилин і щоразу нахилятися то вперед, то назад. Третій отримував наказ на ніч з'їдати 2 сирих яйця, посипавши кожне 47 крупинками солі. Четвертий кілька разів повинен був на кілька секунд ставати на голову, догори ногами. П'ятий – ходити навкарачки. Шостий – пити власну сечу й т. д. Поруч із такого роду призначеннями, які, мабуть, повинні були й справді впливати лише своєю вражаючою дивизною, бували в Грубі й інші призначення, де, мабуть, бралися до уваги різні фізичні впливи; так, одному неврастеніку він порадив знайти собі неодмінно квартиру на 5-му поверсі з 4-х кімнат, повернених вікнами на південний захід, і оклеїти кожну кімнату шпалерами зеленого кольору особливих відтінків; побігавши по Парижу чотири тижні в пошуках квартири та шпалерів, хворий повністю видужав. Одній старій жінці Грубі звелів залишатися постійно на пароплаві, що курсував між Ліоном та Авійноном, і їсти не інакше, як під музику і в такт із музикою».
Хіба сучасні лікарі не грішать часто-густо такими ж безглуздими призначеннями, тільки з меншою, ніж у лікаря Грубі, долею гумору і фантазії?
Треба дивитися правді в очі. Ми, лікарі, не вміємо рахувати. Недарма серед нас виявилося стільки письменників – людей, яким органічно чужа всяка точність і об'єктивність. Так, ми навчилися отримувати од хворого різноманітну інформацію. Але це перший, далебі, крок. Ми не знаємо, що робити далі з цією інформацією, як її оцінювати, як прогнозувати перебіг хвороби, як із сотень різних показників створити докладну картину хвороби і як, нарешті, на основі цих досліджень пропонувати єдино можливу, науково обґрунтовану тактику лікування. Дехто наше невміння, нашу сліпоту намагається видати за найліпшу чесноту, звинувачуючи в усьому математику, яка, мовляв, не доросла до складності медицини. Ці люди зарозуміло відкидають саму думку про можливість злучення математики з медициною. Погляди цих лікарів якнайліпше висловив нещодавно французький хірург Рене Леріш:
«Ось уже кілька років, як математика увійшла в медичну практику, і ми вправі спитати, що ж вона принесла з собою цій надзвичайно складній та багатогранній науці? Чи можна уявити собі, щоб діагноз хворій людині, стан страждаючого пацієнта були зображені у вигляді математичної формули? У мене особисто не складається враження, що надія, покладена на математику, якщо взагалі існує така надія, може коли-небудь збутися».
Чи є кращий приклад душевних лінощів, кволого псевдоромантизму, небажання глянути фактам в очі? Що взамін математики пропонують нам месьє Леріш та його послідовники? Стоячи на самому початку великого історичного процесу оновлення медицини, вони не бажають бачити тої ясної перспективи, того єдиного шляху, який виведе медицину з лабіринтів знахарства у світ логіки, раціонального знання, безпристрасної інформації.
Я кажу вам: вчіться рахувати. Опануйте кількісний, математичний підхід до людини, до хворого, до хвороби. Все може бути підраховане – хмари на небі та інфузорії в світовому океані. Вчіться висловлювати свої спостереження і почуття в цифрах. Коли промовляють цифри, мовчать музи. Там, де є цифри, нема місця суперечкам,
7. У мінливому хаосі життя, у вічному русі матерії, у гомоні припливів та відпливів, у бурхливому плині історичних подій, у тумані зневіри й сумнівів нам завжди присвічує одна незмінна зірка, один магічний знак істини – цифра. Схилімо ж голови перед нелюдською правдою чисел, перед таємничими властивостями цих безсмертних арабських і римських рядів, цих безіменних легіонерів Інформації. Монументальні, мов єгипетські піраміди, вічні, мов нуклеїнові кислоти, цифри живуть своїм особливим життям, за власними законами; нарівні з атмосферою, гідросферою, біосферою існує цифросфера – незнищувальна і безмежна, як час і простір. Нема такого явища, яке не можна було б висловити в цифрах; усе добро і все зло світу, все аморфне і неокреслене, все велике й кумедне, всі відтінки й півтони, всі благі поривання на майбутнє і всі оцінки минулого – все підлягає безмежній владі цифр, для яких не існує теренів заповідних, тем заборонених.
Чого варті окремі слова, коли знецінено цілі держави? Чого варті стоси паперу, списані сучасниками Наполеона про обставини його смерті, коли я знаю цифри, які кидають світло на цю похмуру історію. Офіційний діагноз твердив, що Наполеон помер від раку шлунка, але багато лікарів мало сумнів, тим більше, що сам Наполеон у своєму заповіті 15 квітня 1821 року писав:
«Я помираю не своєю смертю. Мене вбила англійська олігархія та її найманий вбивця». Нещодавно, через 140 років по його смерті, було висловлено припущення, що Наполеона отруїли миш'яком. Для перевірки Г. Сміт з університету в Глазго (Шотландія) провів дослідження Наполеонового волосся, що збереглося до наших днів. Пробу волосся було опромінено впродовж доби потоком нейтронів від реакторів англійського атомного дослідницького центру в Гарвеллі. Виявилось, що волосся Наполеона містить у собі кількість миш'яку в 13 (!) разів більшу, ніж нормальне людське волосся. Більше того: волосся було порізане на шматочки, і кількісний розподіл миш'яку за довжиною волосся дав змогу дійти висновку, що Наполеона отруювали поступово й систематично; було встановлено з точністю до двох тижнів періодичність прийому ним миш'яку за останній рік його життя на острові.
Цифри починають втручатися в замкнений світ індивідуальних людських переживань та масових панічних реакцій, що супроводжують війни і катастрофи. Так, за даними Агрелла (1965), 80–90 % солдатів американської армії відчувають страх під час бою (дані отримано на матеріалах корейської та в'єтнамської воєн). При цьому в 25 % спостерігається блювота, 10–20 % не спроможні контролювати випорожнення та сечовипускання. Звичайно, це надто приблизні дані, які не можна механічно переносити на інші війни і армії, але ясно, що ми згодом прийдемо до кількісної характеристики мужності чи боягузтва окремого солдата, отриманої заздалегідь перед боями за допомогою певних психологічних тестів.
Цифри вводять нас у таємничі лабіринти влади – як у дрібних і кумедних її виявах, так і в формах, сповнених кривавого історичного смислу. Завдяки люб'язності М. І. Пирогова, опікуна київської учбової округи, ми довідуємося, що в 1858 році з 4109 учнів київських, білоцерківських, подільських, чернігівських та інших гімназій округи був підданий тілесним тортурам 551 учень, тобто 13,4 %, а загалом вихователі покарали 1891 учня (46 %) за лінощі, пустощі, злодійство, куріння тютюну та інші злочини. Всі учні М. І. Пирогова – хлопчики й дівчатка 1858 року – мирно спочивають на кладовищах України, але їхня недисциплінованість втілена в цифрах і залишилася на науку прийдешнім поколінням.
Посміхнімося сумною й доброю усмішкою і перейдімо до наступних цифр, перед якими треба зупинитися в мовчанні, люті та сльозах. Ось важкі, сталеві, як тюремні грати, числа, на яких будувалася влада німецької націонал-соціалістичної імперії: 45 000 функціонерів гестапо реєстрували в 59 управліннях всі вияви ворожості до режиму; 30 вищих керівників СС і поліції на чолі 65 000 солдатів служби безпеки та поліції порядку, що налічувала 2,5 млн. вояків, стежили за безпекою райху; 40 000 есесманів охороняли мільйони в'язнів у 20 концтаборах та 160 таборах примусової праці; 100 000 інформаторів СД стежили за думками всіх громадян великої німецької імперії.
А ці громадяни, як повідомляла свого часу газета «Pädagogische Zeitung», посилено гризли нігті у передчутті майбутніх великих перемог рідної держави. З 1000 школярів Берліна у 130 нігті було покусано зовсім, а в 100 було згризено лише передні частини нігтів».
