Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)
Розділ 13
Кабінет Костюка не сподобався Рязанцеву. Якийсь був він бідний, мертвий, наче не людина тут жила, а вбога істота без душі. Кабінет було встелено яскраво-синім лінолеумом, – невже не можна було послати гарний килим, подумав Павло Никанорович. Адже в нього іноземці бувають, що подумають вони про нашу медицину, коли побувають в такому кабінеті? І жодної картини на стінах – не те, що бачив якось Павло Никанорович в одній поліклініці, де картини, написані олійними фарбами, створюють затишок і радісний настрій.
Костюк сидів у фельдшерському халаті (в уяві Рязанцева фельдшерським був халат, який запинався ззаду), не видно було білосніжної сорочки з краваткою. На ногах домашні капці. Сидів перед екраном негатоскопа, що світився, – розглядав велику рентгенограму, на якій тінню просвічувалось чиєсь серце й ребра.
– Зачекайте, – кинув Рязанцеву, й той подумав, що не схожий Костюк на справжнього професора – хіба що тільки ростом вийшов у професори. Згадав, як приймав його професор Майзель – то таки справжній професор: як хрустів накрохмалений, халат, як велично торкався до тіла Рязанцева м'якими руками, який у нього кабінет, де висять портрети визначних вчених у старомодних сюртуках, як слухав Рязанцева спочатку дерев'яною трубочкою, а потім і вухом, притулившись теплою щокою до грудей Павла Никаноровича, якому було приємно, що знаменитий професор не гидує ним, а прикладає вухо до його серця, і, звичайно, так можна краще почути, що діється в серці, ніж через усі ці гумові прилади. І сподобалось Павлу Никаноровичу, як потім мив руки професор Майзель душистим милом, а санітарка тримала напоготові білосніжний рушник. Усе було солідно, урочисто, неметушливо. Не було в Майзеля тої різкості й швидкості, яку запримітив Павло Никанорович у Костюка.
– Я вас слухаю, – байдуже кинув Костюк, не відриваючи погляду від «екрана негатоскопа.
– От-от, – гірко сказав Рязанцев. – Я усім теж так казав: я вас слухаю. Таким самим тоном. А сам у цей час думав про службові справи. Поки серце не відмовило.
– Я слухаю, – повернувся до нього Костюк. В його нього погляді був подив. – Уважно слухаю.
Павло Никанорович відчув велике хвилювання,
Сказав – як кинувся з моста у воду:
– Я прошу пересадити мені серце. Я згоден.
– Ого, – звузились очі в Костюка.
– Я знаю все, – гарячково мовив Рязанцев. – Знаю, що перша операція може бути невдала. Знаю, що можу вмерти. Але я вам вірю. Я знаю, що ви готуєтесь до пересадки. І я прошу…
Чого добивався він? Куди штовхала його та безсонна ніч, те безнадійне відчуття загубленості в цьому світі, у вузьких вуличках життя, та самотність нікому не потрібної сталевої кульки, що наближається до борту? Чи, може, потрібна була йому газетна слава, розголос на всю країну, піднесення над мільйонами людей, над їхніми звичайними долями й турботами, над звичайністю їхніх існувань, яка здавалася зараз йому чимось неприродним і ненормальним. Чи, може, була це відповідь на поклик смерті – голос інстинкту, який так гостро відчувають тварини: краще зараз, ніж потім. Краще в такий спосіб, ніж повільне конання зруйнованого тіла. Чи розумів, що ця мить зробила його людиною, і чи знав він, як довго триватиме його людське існування? Хвилину, дві чи вічність? Павлу Никаноровичу чомусь пригадалось, як приходив він на кухню вночі – випити мінеральної води чи компоту, який так гарно готувала його Льоля, – і як у раковині повзали таргани. Він пускав воду з крана, підставляв долоню й спрямовував струмінь води на тарганів. Вони розбігалися в усі боки, борсались, переверталися зі спини на черевце, сукали ніжками, вперто намагались вискочити по слизькій стінці раковини в безпечне місце, але холодний потік води змивав їх, і вони провалювались у темряву каналізаційних труб, а Павло Никанорович, як зачарований, дивився на цю мініатюрну модель вселенського потопу; і коли якийсь спритний тарган усе ж таки відчайдушно видирався нагору, рятуючи своє життя, Павло Никанорович не переслідував його; дарував йому ще кілька днів існування, аж поки тарган не надибає на борну кислоту чи хлорофос у численних приманках, які так уміло розставляла по квартирі жовтоока його дружина Льоля Рязанцева. Павло Никанорович в усьому любив справедливість.
– Я не збираюсь вам пересаджувати серце, – неприязно сказав Костюк.
– Я так і знав, – розпачливо мовив Рязанцев. – У мене інтуїція. Я відчув це на сьогоднішньому обході. Але я прошу вас усе ж таки мені пересадити. Саме мені – й нікому іншому.
– Чому це вам?
– Ви повинні врахувати не тільки стан мого здоров'я, – сказав Рязанцев – в його тоні була та найвища переконаність, яка жене людей на вогнища заради ідеї, – але й інші дані. Мою біографію, мою професію, посаду. На пересадку треба добирати кандидатів, як на політ у космос. Усе треба зважити. Адже про цих людей потім писатиме преса… І в нас, і за кордоном.
«Це маніяк, – подумав Костюк. – Небезпечний маніях. Герострат. Тільки замість храму Артеміди він хоче спалити власне серце. У нього погляд маніяка. Цей напне на грудях, ця брезкла пика і свинцевий погляд. Гарненькі хворі лежать у мене».
– Забудьте про ваші службові чи якісь інші привілеї, – сказав Костюк, не приховуючи роздратування. – У нашій клініці існує одна ієрархія: ієрархія здоров'я.
– Слушно, слушно! – вигукнув Рязанцев. – Ви мене просто не так зрозуміли. Я не намагався використати своє службове становище. Боронь боже. Але я хочу, щоб пересадка створила прецедент, дала надію для тисяч таких самих, як я. Для бійців кабінетного фронту.
Костюк устав, пройшовся по кабінету. Наблизився до столу і чомусь поправив скульптуру: сталеві руки тримають сталеве серце.
Запалив сигарету.
Його треба відправити в лікарню імені Павлова, Хай прикрашає пейзаж коло Кирилівської церкви. Хоч як намагався Костюк утримати в таємниці план пересадки, – нічого з цього не вийшло. Завтра прийде до мене делегація піонерів 131-ї середньої школи, запропонує свої послуги в справі пересадки серця.
– Я не робитиму вам пересадки, – сказав сухо, стоячи навпроти Рязанцева, даючи зрозуміти, що розмова скінчилась.
– Професоре… благаю вас… я не знаю, якими словами… але…
– Більше того, – безжально мовив далі Костюк, – я вас виписую сьогодні.
– Як то? – скрикнув Рязанцев.
– У вас здорове серце. Я не знаю, який йолоп поклав вас у клініку. Ну, з цим я розберуся. Вам не потрібна ніяка операція, не кажучи вже про пересадку. У вас початкова стадія стенокардії. Грудної жаби. Проти цієї хвороби є тільки одні ліки: активне життя. Вам треба схуднути. В ресторанах буваєте?
– Хто ж не буває, – сумно сказав Рязанцев. Ось і докотилася кулька до бар'єра, ось і виходить вона з гри.
– Так ось: ніколи не замовляйте шніцель або котлету по-київськи. В них міститься стільки калорій, скільки під час війни отримував взвод солдатів. Треба менше їсти. І більше працювати фізично. На роботу як добираєтесь? Мабуть, персональною машиною?
Рязанцев не став перечити, хоч добирався він двома тролейбусами – спочатку двадцяткою до Прорізної, а потім вісімкою – вгору по вулиці Леніна, до оперного театру. На вулиці Лисенка, поруч з оперним театром, тулився той вологий підвальчик, де містилась його контора по складанню інструкцій. Дві малесенькі кімнатки, два старі канцелярські столи, секретар-машиністка, прибиральниця та він, П. Н. Рязанцев.
– Ходити тільки пішки, – сказав Костюк. – Вісім кілометрів на день. Ясно?
– Так точно, – відповів Рязанцев. Майзель – той би виписав рецепт на іменному бланку, потім довго пояснював би, якої дієти слід дотримуватись, розписав би акуратно по годинах весь режим дня, а цей солдафон…
– Тоді все. До побачення. Зараз вам випишуть довідки і йдіть додому.
Рязанцев, блідий, перебував, здавалось, у стані летаргії. Нарешті підвівся, непевним кроком пішов до дверей. На порозі зупинився, глянув на Костюка. Той знову ввімкнув екран негатоскопа.
– Історія вам цього не простить, – голосно сказав Рязанцев.
– Нічого, – обернувся до нього Костюк. – Аби люди простили. З історією ми розберемось.
Що таке історія, машинально думав Рязанцев, йдучи по коридору. «Історія – це єдино можлива й офіційно затверджена точка зору на події минулого». Історія осудить таких, як Костюк. Він пішов у канцелярію, щоб подзвонити Льолі – хай не пошкодує на чоловіка троячку, найме таксі й приїде до нього в цю жахливу лікарню.
І раптом Павло Никанорович відчув дивне полегшення, тихий момент блаженства. Скінчились його нічні муки, скінчились лікарняні запахи, розмови про операцію, одноманітна лікарняна їжа – хіба можна порівняти це з Льолиним неперевершеним кулінарним мистецтвом! Скінчились ідіотські побрехеньки Дахна, безграмотна балаканина Курінного, ворожість Максимова, цього псевдогероя, який примазується до слави розстріляних футболістів, і ще невідомо, чому його не розстріляли – чи не було часом в його історії чогось темного, бо всяк знає, що гестапо, коли хтось потрапляв до його лап, так просто не випускало, не виходили звідти люди живими. Справжні люди.
Рязанцеву невимовно гидким став весь цей лікарняний світ, сірі халати хворих, гарненькі молоді сестри (мабуть, квітне тут аморалізм і перелюбство серед персоналу), довгі коридори й світляні табло над дверима палат. Цей світ уже був для нього по той бік життя. Справжнє життя вирувало там, надворі, де сніг, де бульдозери гудуть на шосе, де весела передсвяткова штовханина в магазинах на Хрещатику (наближається Жіночий день – 8 Березня), де живуть його кохані жінки (треба буде купати їм гарні подарунки: Льолі шкіряну сумку імпортну, бажано білу, до білого шерстяного костюма, Юлі намисто з бурштину – кажуть, це дуже модно, й бурштин зараз у ціні на міжнародному ринку, а Ніка заслуговує на якусь срібну оздобу до чорної концертної сукні).
Костюк, як тільки-но вийшов Рязанцев, покликав до себе Божену Йосипівну. Вона прибігла, захекана, з переляканим обличчям. Костюка вона боялась, як вогню.
– Божено Йосипівно, ви який інститут скінчили?
– Київський, – відповіла вона, не розуміючи, про що йдеться.
– Ні, я питаю – медичний чи ветеринарний? – різко сказав Костюк.
– Медичний… А що таке?
– Шкода. Бо якби ветеринарний – робили б кастрацію поросят. Заробляли б великі гроші. І людей би не чіпали.
– Що сталось… Андрію Петровичу?
– Якого біса ви прийняли у клініку цього Рязанцева з сьомої палати? Ви що – не бачите, що це не наш хворий?
– Не я його приймала, – почала виправдовуватись Божена Йосипівна. – Його поклав завідувач відділення.
– Це непорядок, – гостро сказав Костюк. – У нас справжні хворі своєї черги чекають, а ми беремо чортзна-що. Я вас попереджаю,
– Добре, Андрію Петровичу. Я зважу, Андрію Петровичу.
– Я хочу поговорити з Курінним. Приведіть його або привезіть, якщо не може ходити.
– Зараз, Андрію Петровичу.
Божена Йосипівна мала такі ж здібності до хірургії, як Костюк до балетного мистецтва; але в неї, як і в тисяч інших лікарів, ніхто ніколи не питав про здібності, а просто дали диплом, коли здала вона державні іспити, й сказали: йди, працюй. Між тим, у товстій, добрій Божені Йосипівні гинула блискуча домогосподарка, мати щонайменше як п'ятьох дітей. А насправді ж мала вона тільки одну доцю, та й тій не могла приділити хоч трохи часу, бо закінчувала дисертацію. Колись соціологи підрахують, скількох ненароджених дітей позбулось людство внаслідок згубної звички жінок писати дисертації – й тоді шкідливість цієї звички визначиться надто ясно: на одній чаші терезів будуть недоглянуті діти, недолюблені чоловіки, недосягнений родинний лад, а на другій – закурені порохом, нікому не потрібні томи в коричневих палітурках, муки компілятивних літературних оглядів, безпорадність таблиць, заплутаність методик, – весь той пісок науки, з якою майже ніколи не висіваються зерна істини.
«Жінка як жінка, – подумав Костюк. – Якби я схотів вигнати її – це важко було б зробити: вона справляється зі своїми обов'язками… Краще б сиділа дома, маринувала огірки».
Він не знав, що Божена Йосипівна була, може, кращою лікаркою, ніж ті визначні спеціалісти, що оточували Костюка, бо вона знала, які слова треба сказати хворому, який вмирає вночі, коли сила життя слабне, коли згасає якась свічечка, запалена всередині людини. Божена Йосипівна під час нічних чергувань не спала в ординаторській, чекаючи, коли покличуть її дивитись на агонію, а сиділа коло ліжка такої людини й говорила слова, які говорять хворій дитині – такі наївні й бабські слова, такі далекі від усякої науки, що аж соромилась вона їх, не хотіла, щоб чули їх медсестри. Не одну душу розрадила вона тими словами перед останнім подихом.
Не знав цього Костюк.
У кабінет повільно, важко відсапуючись, зайшов Курінний, підтримуваний Боженою Йосипівною. Він цікаво озирався, бо вперше ступив у кабінет людини, про яку так багато наслухався в лікарні. Подумав, що в цього високого чолов'яги дуже серйозний вигляд – як у секретаря їхнього райвиконкому Онопрієнка, ще й серйозніший, тільки от зачіска підкачала – наче в урки, що по амністії з табору повернувся, непрофесорська зачіска, факт. А кабінет бідненький. Навіть у їхнього голови колгоспу кабінет куди кращий. По-перше, в Спиридона Матвійовича сріблом по стіні накат пущено; по-друге, стоїть у нього в кабінеті приймач Мінського радіозаводу; хоч і не працює, а все ж красиво; потім коло вікна в діжці стоїть лимонне дерево; лимони, щоправда, не ростуть, але Максим Якович якось упевнився, що дерево – таки лимонне: на одній нараді сів поруч і відщипнув листячко, розтер його в пальцях, як м'яту, й понюхав: відчув ніжно-гіркий запах лимона; опріч усього, на стіні в кабінеті Спиридона Матвійовича висить кольорова картина «Село Млини в 1970 році», написана ще років десять тому, коли збирались робити з Млинів агромісто. Гарна картина, тільки подерта в одному кутку.
Божена Йосипівна вийшла, а Костюк всадовив Курінного на дивані й сам сів поруч. Спиридон Матвійович так не робив: перед його столом стояв довгий стіл, вкритий червоним крамом, стояли стільці, й коли хто заходив, Спиридон Матвійович, який взимку мав звичай сидіти у кабінеті в пальті й шапці, вказував пальцем, куди сісти, без всяких церемоній.
– Ну що ж, Максиме Яковичу, – сказав Костюк. – Будемо говорити відверто. Вам треба робити операцію. Інакше…
– То робіть, як треба, – сказав Максим Якович.
– Так то так… але це трохи незвична операція. Потрібна ваша згода й повне розуміння того, що це за операція.
Максим Якович запитально подивився на Костюка: чого він крутить? Хай хоч так буде, хоч так, аби вже знати. Бо ось надворі пахне весною, й потягло Курінного додому, остогидла йому ця лікарня. Скоро почнеться відлига, крига на ставку стане жовта й порепається, й земля де-не-де прогляне на горбах, і вечори посвітлішають, і вологі вітри принесуть незрозумілий запах місяця березня, й на душі стане хороше, неспокійно.
– Ми пропонуємо вам пересадити серце іншої людини, – сказав Костюк.
Ага, ось воно що: те, про що читав сьогодні вранці Ваня Дахно.
– Як то – іншої людини? Хто ж дасть? – спитав Курінний, відчуваючи сухість у роті: не треба було їсти той сирок, що приніс учора Мишко, солоний дуже, а тепер пити хочеться.
– Серце буде. Це наша справа. Ви даєте згоду?
– Стривайте, стривайте, – мовив повільно Курінний, бо відчув, що якісь страшні слова змикаються кільцем навколо нього і що не треба поспішати: це як коли йшли на них німці, а йшли вони хитро, ховаючись за танками, і як хто з хлопців поспішає, то неодмінно в того патрон заклиниться в диску, і в кого руки трясуться, той ніколи не поставить патрони рівненько, ще й на морозі, а тут треба стріляти, бо ось вони вискакують із-за танка, вперті такі, кляті душі, й воювати вони вміють, з ними гав не лови.
– Щось я не второпаю, – сказав далі Курінний. – Що буде? Чи живе серце, чи мертве, чи, може, протез який? От, приміром, у нашому селі в Стьопки-комірника гарний протез на руці. Навіть пальцями ворушить.
– Вважайте, що це буде мертве серце. Серце мертвої людини.
– Що ви? – сказав Курінний. – Сказились? Мене ж із мертвим серцем засміють у селі. А жінка що скаже? Вижене. Ні в якому разі!
Він уявив, як люди вказуватимуть на нього пальцями, гомонітимуть – це той Максим, що з мертвим серцем ходить, як дядьки питатимуть – як воно там, чи не холодно в грудях, як баби насміхатимуться, питатимуть: чи тільки мертве серце поставили Максимові, чи, може, ще щось пришили. Не доведи господи такого сорому.
– Пробачте, – сказав Костюк, якого починала вже дратувати ця розмова і впертість цієї лисої людини. – Я не зовсім точно висловився. Воно не мертве. Серце живе, бо інакше воно не працюватиме. Розумієте? Воно береться в приреченої людини, але має бути ще живе, тобто зберігати всі ферментні процеси в м'язовій тканині.
«Дуже зрозуміло я пояснюю», – подумав Костюк.
– Живе? – ще більше злякався Курінний. – Та ви що? Та хіба я вбивця якийсь, чи що? Ні. Ви, конєшно, звиняйте, коли щось не так, але не хочу я вашого серця. Краще померти, ніж так жити – з краденим серцем.
– Стривайте, – ледве стримуючись, сказав Костюк. – Ви кажете не те. Ми даємо вам серце. Нове серце. Чиє – це вас не стосується. Все робиться по закону, ми нікого не кривдимо. І я не розумію, які можуть бути розмови про живе чи мертве серце. Треба про життя думати. А серце – це шматок м'яса, мішок, який все життя знає лише систолу (він сильно стиснув кулак) та діастолу (він розтулив кулак). Систолу й діастолу.
Зовсім неприємним став Курінному цей чоловік, що нагадував Онопрієнка. «Іч, стерво, – подумав Курінний, – чого ти лякаєш? Сам знаю, що швидко мій кінець, але що поробиш. Колись і ти помреш, і тебе не мине ця доля. Чого ж ти лякаєш? Хочеться тобі різати – то й ріж своїх собак, чути, як вони гавкають у сусідньому підвалі».
Підвівся Максим Якович і сказав:
– Для вас – шматок м'яса, а для мене – серце. Хай погане, та своє. Людина не може без серця. Я вже піду.
– Як знаєте, – сказав Костюк. – Ми вас не силуємо. Але ми будемо змушені вас виписати.
– Заждіть до післязавтра, як можете. Подзвоню, щоб колгосп машину дав. Я ще хочу телевізор купити, так одразу відвеземо.
– Звичайно, – сказав Костюк. – Скільки треба, стільки…
– Я вже піду, – сказав Курінний. – До побачення.
Як підійшов до дверей Максим Якович, тоді сказав тихо, з винуватим виглядом:
– Ви вже не гнівайтесь на мене. Не можу я інакше.
– Ну що ви, – сказав Костюк. – Я був би щасливий, коли б помилився в діагнозі. Через місяць напишіть, як себе почуваєте.
– Добре.
Костюк сидів за столом, схиливши голову на руки. «Навіщо я все це роблю, – подумав він. – Навіщо я б'юсь, лаюсь, метушусь, навіщо здалась мені ця трансплантація? Маніяк, якому вона потрібна, як собаці п'ята нога, домагається операції. Людина, для якої ця операція останній шанс вижити, відмовляється. Чи є в цьому якась логіка? І взагалі – чи коли-небудь керуватиметься цей світ законами розуму? Чи, може, в цьому Курінному є якась вища правота, неприступна для мого розуміння?» Він зітхнув. Подивився в план, що склав на сьогодні. Так робив завжди, виписуючи на старі аркушики з календаря всі свої справи – щоб чогось не забути. Крім обходу, лікарської конференції та розмови з можливим кандидатом на пересадку (стояло в плані: 7 палата, Курінний), Костюк ще мав зустрітися з виконробом, котрий закінчував переобладнання післяопераційного боксу, в якому мав би перебувати хворий після трансплантації. Спеціальна установка повинна була подавати стерилізоване повітря; виконроб скаржився на нестачу труб, вентиляторів, білил та інші об'єктивні труднощі, й Костюку доводилось дзвонити на завод «Більшовик», де його знали й де колись виготовляли йому барокамеру, просити допомоги. Та, крім об'єктивних труднощів, виявилось, що виконроб – виняткове ледащо й крутій. Костюк із ненавистю подумав, що вже бачити не може цю миршаву людинку з червоними плямами на обличчі, в якої очі так і бігають, щоб когось обдурити чи вициганити спирт; і ця гнида отримує регулярно зарплатню, прогресивки й премії, користується всіма правами громадянина СРСР, ще й треба з ним себе стримувати, бо може напаскудити… Ще й невідомо, як працюватиме складна установка для стерилізації повітря й чи надійною виявиться система шлюзування. Потім о першій годині дня вони мали з Голубом випробувати мікро-АШК (на це Костюк відвів годину), потім треба було бігти на засідання вченої ради медичного інституту, де мав відбутися захист докторської дисертації на тему «Стафілококове носійство й проблема його санації». Хоч тема була начебто й не хірургічна, але Костюка вона дуже цікавила: траплялись випадки, коли оперовані хворі вмирали від нагноєнь, викликаних патогенними стафілококами, – й ніякі антибіотики не могли зарадити. Стафілококи, які носить на слизовій оболонці горла й носа майже половина людей, потрапивши в знесилений організм оперованого хворого, ставали вбивцями. Костюк організував при клініці невелику бактеріологічну лабораторію, яка провадила регулярне обстеження медичного персоналу на стафілококове носійство. Ті, в кого виявились патогенні стафілококи, були змушені надягати спеціальні маски й проходити курс лікування. Але чи допомагало це? Подеколи, особливо влітку, стафілококові ускладнення вбивали хворих. Особливо грізними були б ці ускладнення для людини з пересадженим серцем, яка мала отримувати в великих дозах препарати, що пригнічують імунітет. Один прихований носій стафілококів міг звести нанівець зусилля всієї клініки, скомпрометувати саму ідею трансплантації серця.
О п'ятій годині Костюк мав виступити на районному вечорі, присвяченому Міжнародному жіночому дню: дзвонили з райкому, просили виступити. Вони умовилися з Валентиною, що вона прийде на цей вечір.
Він знову зітхнув. Бачив її не так часто, як хотілося б, із Сергієм теж бачився зрідка – хлопець живе своїм життям; якісь друзі ходять до нього, дівчата, влаштовують танцюльки, а хто вони – невідомо.
У кабінет несміливо зазирнула Божена Йосипівна.
– Андрію Петровичу, пробачте. З вами хоче поговорити Максимов із сьомої палати.
– Зараз.
У палаті нікого, крім Максимова, не було. Курінний пішов дзвонити в районне відділення міліції до Мишка, щоб той організував із колгоспу машину, Рязанцев отримував довідки, а Дахно десь заливав медсестрі Кірі про свої любовні пригоди в Італії.
– Я хочу сказати вам кілька слів, – похмуро мовив Максимов.
– Кажіть.
– Будемо говорити відверто. Не люблю я всяких антимоній. Я знаю, що скоро зіграю в ящик. З чотирма інфарктами довго не протягнеш.
Костюк промовчав.
– Але мені ось так треба прожити хоч три місяці, – провів Максимов по горлу рукою. – І я прошу: подаруйте мені ці три місяці. Зробіть що завгодно: пластмасове серце чи мотор від мотоцикла вставте – аби воно билося. Більше я не прошу. Тільки три місяці.
– Навіщо вам саме три місяці?
Нікого в палаті, крім Максимова й Костюка, не було. Сонлива тиша стояла в клініці (сьогодні був неопераційний день). Ніхто не бігав за Костюком, не тицяв на підпис якісь папірці. Ніхто сьогодні не помер уночі, й ніхто наче не збирався цього робити вдень, а навпаки – Костюк дозволив повиписувати багатьох із клініки, бо хотіли на свято бути дома й не було чого лежати їм у клініці, нудитись. Це гарний день, коли нічого не відбувається в клініці.
День без надзвичайних подій.
– Бачите, – сказав Максимов. – Справа в тому, що я спортсмен. Професійний спортсмен. Все життя грав у футбол.
– Знаю, – сказав Костюк. – Я бачив вас і до війни, й коли ви грали з німецькою командою.
– Ви були в сорок другому в Києві? – здивувався Максимов.
– Був.
– Після війни я перевівся. Серце, як ганчірка. Навіть не міг виступати в команді ветеранів. Став тренером. Середнім тренером – із тих, знаєте, що їздять по обласних містах із поганенькими командами. Собаче життя. Готелі, гуртожитки, хлопці, як правило, до спорту ставляться несерйозно, п'ють. А коли команда починає програвати – хто винен? Тренер. І тренера женуть, як собаку. Ну, а коли почалося це, – він пальцями торкнувся грудей, – то я й зовсім вийшов у тираж. Нема більше Максимова. Є інвалід Максимов, який дивиться матчі по телевізору. Та й то жінка боїться, щоб не вмер під час матчу, бо й таке, кажуть, буває.
– Буває.
– Ну от. Але в мене є син. Ігор Максимов.
– Це ваш син?.. – спитав Костюк. – Стрибун у висоту?..
– Так. Він хоче побити рекорд Брумеля. Він може стати найкращим стрибуном світу. Коли я дивлюсь на нього, згадую себе. В мене теж була стрибучість непогана… Ноги міцні. Через три місяці – першість Європи. Ігор має туди їхати. Він повинен стати чемпіоном. Я не можу зараз померти – розумієте? Не можу. Бо якщо я помру, все полетить шкереберть. Буде порушено режим тренувань, і він програє. Або його зовсім не візьмуть у збірну.
«Від цього не програють першість Європи», – подумав Костюк. Максимов перебільшує значення своєї смерті. Костюк пригадав одного з найкращих молодих футболістів країни, в якого у розпалі сезону помер батько. Вже через кілька днів після похорону хлопець показував блискучу гру.
– З вами питання не вирішене. Тепер ми якраз вами займаємось. Треба ще провести деякі дослідження. Не виключено, що ми запропонуємо вам операцію.
– Я готовий. Хоч сьогодні.
– Дуже складну операцію.
– Я везучий, – сказав Максимов і пригадав концтабір на Сирці. – Проскочу.
– Через кілька днів я вам скажу.
– Дякую. Я знаю, що це за операція.
– Не боїтесь?
– Боюсь. Але вірю, що проскочу. Аби добре серце. Таке, як у мене в молодості.
– Постараємось підібрати добре серце, – всміхнувся Костюк. – Але поки це попередня розмова. Ми будемо радитись.
Зайшовши в кабінет, Костюк витяг із шухляди пляшечку з валокордином. Відкоркував, перевернув догори дном і почав спостерігати, як повільно спадають у склянку з вузького отвору бурі краплини. Додав води й випив, скривившись, цю гіркувато-м'ятну рідину.
…Дню цьому, здавалось, не буде кінця. АШК працював нормально, й Костюк подумав, що хоч один етап підготовки до трансплантації завершено; Боря Голуб був у поганому гуморі, мовчазний і ніяк не зреагував на повідомлення про те, що Курінний відмовився від пересадки. Дисертація розчарувала Костюка, бо принципово нового в ній не було: старенький дідусь, у якого руки тремтіли, як у школяра, вирішив успішно закінчити своє життя з дипломом доктора наук. У цій дисертації було багато поту й мало думок. Це була дисертація, народжена, як сказав би Голуб, під знаком Міцної Сідниці. На засіданні Костюк зустрівся з Майзелем. Вони поздоровкались, як найліпші друзі: так вимагав обов'язковий ритуал засідань вченої ради. Костюк взяв потихеньку в секретарки бюлетень, проголосував «за» (чомусь шкода йому стало цього лякливого дідугана, який все життя просидів у лабораторії, чесно пересіваючи свої стафілококи), віддав бюлетень і пішов собі геть.
Сірий дощовий день на бульварі Шевченка, дощ швидко з'їдає залишки снігу, сірий, з вологим вітром день, чавунна огорожа й гойдливі вершки тополь, багато молоді юрмиться коло світло-жовтого університетського корпусу – славнозвісного будинку колишньої 1-ї класичної гімназії імені імператора Олександра… Передсвяткове збудження відчувається в місті; важкою червоно-фіолетовою барвою наливається колонада головного університетського корпусу; Костюк подумав, що навіть коли помре, то все одно залишиться в цьому місті, бо має право на це, бо тут народився, – саме в цьому місті хоче померти і залишитись тут, серед дерев Шевченкового парку, недалеко від клінік медичного інституту, де минула його молодість, недалеко від свого дому, на якому колись висіла емальована табличка з написом:
Доцент П. Г. Костюк.
Дитячі хвороби.
І залишився в його пам'яті батько – високий мужчина з сивими козацькими вусами, котрий сидить за роялем, акомпанує, а мама співає арію Баттерфляй. Мама гарно співала, молода ще тоді й красива. «Скоро день настанет, пройдет и наше горе…» Все пройшло, проминуло, пролетіло, – і ось березневий дощовий день, і черги на таксі, і черги коло телефонів-автоматів, і черги в парфюмерних магазинах – всі кудись хочуть поїхати, комусь подзвонити, комусь купити подарунок, а ти йдеш по бульвару Шевченка, і нікому до тебе нема діла, й тобі однаково – ти не почуваєшся чужим, бо це місто – твій кисень, ти ним дихаєш, і цим містом дихали твої батьки й дихатимуть твої діти.
Районний палац піонерів був щойно збудований на околиці міста, де нічого від Києва не лишилось – ні пагорбів, ні старих дерев, ні ампірних будиночків, усе нове, все таке, як усюди – від Ташкента до Архангельська: нові споруди, простір, рівні проспекти та далекі дими над заводами. При вході стояли чемні молоді люди й давали жінкам гілки живих квітів. Костюк прийшов рівно о п'ятій – у фойє Валентини не було. Він хотів зазирнути в зал, може, вона там, але тут підійшла до нього Марія Олександрівна Чуєва, секретарка райкому, й повела його в кімнату президії. Там було багато народу, Костюк почав з усіма знайомитись, невдовзі їх повели на сцену й посадовили за стіл президії. Лише тоді Костюк побачив Валентину. Сиділа в останньому ряду на підвищенні. Вона була сама в ряду. Здаля здавалась дівчинкою, що випадково потрапила на збори дорослих людей. «Ох ти моє малятко», – подумав Костюк.
Вечір був не стандартний – не виголошувалась на ньому обов'язкова годинна доповідь з цифрами, а просто – жінок вітали мужчини. Першим говорив паровозний машиніст, який сказав, що в нього шестеро дочок і це показує, що він розуміє, яку роль відіграють у житті жінки, і що всім – матерям, сестрам, дочкам – складає він у цей день поздоровлення, але все ж непогано було б запровадити міжнародний чоловічий день. Всі сміялись, і Костюк подумав, що цей машиніст – дуже симпатична людина. Потім Чуєва надала слово поетові Богдану Ярчуку. Костюк чув це прізвище. На трибуну вийшла худа лобата людина в окулярах із досить похмурим виглядом обличчя; лише потім, коли Ярчук усміхнувся, Костюк побачив, що в нього ще дуже молоде обличчя, й усмішка соромлива, і нема в ньому ніякої похмурості.
– Поставте пам'ятник жінці, – сказав Ярчук. – Поставте пам'ятник серед степу, віддаля од осель, наодинці з гомоном трав. Поставте пам'ятник моїй односельчанці Марії Ткачук, яка загинула в полі, затуляючи дітей своїм тілом від німецьких куль. Поставте пам'ятник Надії Якименко, котра впряглася в плуг у сорок шостому голодному році й нагодувала хлібом дітей твоїх, Україно. Поставте пам'ятник матерям нашим, безсонним їхнім ночам, їхнім сльозам та турботам. Поставте пам'ятник коханню: вибудуйте його зі співу птахів, з найміцнішого граніту, з хмар та світанків, із квітів і сталі. Поставте пам'ятник жінці. Поставте пам'ятник тим, хто сидить у цьому залі, тим, хто вже не прийде на наше свято, й тим, хто ще народиться. І хай буде це найдорожчий, найвищий пам'ятник у світі – пам'ятник переможній силі жіночої краси і любові.
