Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 4

Костюк, при всьому своєму високому коефіцієнті інтелектуальності, нізащо б у житті не вгадав, що містилося в чорній невеличкій валізці Максима Яковича Курінного. Білизна? Рушник? Кусень сала, загорнутий в газету «Сільські вісті»? Пластмасова мильниця? Вовняні шкарпетки? Банальність цих припущень була б самоочевидна, коли б Костюк знав хоч трохи цього задишкуватого чоловіка у валянках з калошами. Але професор Костюк, зайнятий, висловлюючись міністерською мовою, особистими справами, просто не звернув уваги на ще одного кандидата на операційний стіл. Такі щодня стікалися до клініки з усіх кінців України… Та й Максим Якович теж не втямив, що доля звела його на мить із людиною, від якої залежатиме його життя. Не приглядаючись до цієї ставної серйозної людини, вдягненої в якусь закордонну куртку та смішну кепку, Максим Якович почалапав собі потроху у вказаному напрямку, несучи маленьку валізку, в якій лежало двадцять пачок дріжджів, випущених Київським дріжджовим заводом на Глибочиці, по 7 копійок за пачку; це добро Максим Якович випадково купив унизу, коло трамвайної зупинки. Міркував собі так, що дріжджі завжди згодяться, й коли Ганна до нього приїде, він їй віддасть. Вона розкришить дріжджі й висушить, і так вони дочекаються великодня; тоді Ганна насипле дріжджі в склянку, наллє води, добре перетре й цю коричневу рідину з п'янким запахом виллє у відро, де міситиме борошно з яйцями на паски. А кілька пачок він накаже віддати кумі Олександрі, яка жене самогон; Максим Якович мав звичай одну-дві пляшечки самогону ховати від жінки в повітці або влітку на городі, щоб було чим пригостити друзів, а не канючити повсякчас у Ганни, яка лаялась і горілку дозволяла пити тільки на свята. Але головною окрасою невеличкої валізки Курінного був, безперечно, пошарпаний том, виданий «Соцэкгизом» у 1936 році під назвою: «Критическая история испанской инквизиции со времени ее учреждения Фердинандом и до царствования Фердинанда VII, извлеченная из подлинных архивных документов верховного совета и подчиненных трибуналов инквизиции дон Хуаном Антонио Льоренте». Цю книгу Максим Якович надибав у свого старшого сина Мишка, сержанта міліції, який жив у Києві на Відрадному, через що вся рідня Курінних завжди зупинялася в Мишка, коли приїздили в місто щось купувати. А що книга ця Мишкові була непотрібна, то він віддав її батькові, котрий любив читати всякі розумні книжки, всяку чудасію, через що його звали в селі прохвесором. Книжка ця, з інтересними картинками, хоч і з повириваними де-не-де аркушами, зацікавила Максима Яковича, й він узяв її з собою до лікарні. Цибулю й сало, що привіз як гостинець Мишкові, полишив на Відрадному, книжку ж поклав у валізку. А тепер ще й дріжджі туди ж кинув.

Лікарня сподобалась Максиму Яковичу. Приймальне приміщення – тепле, в підвалі, де його роздягли й викупали, – справило на нього найліпше враження. Посередині просторого покою, на блискучій кахляній підлозі, стояла ванна царських розмірів, у якій вільно вмістилося б дві, а то й три особи; потужний струмінь гарячої води бив у жовте днище ванни. Так, гарячої води тут не шкодували, не те що у дільничній лікарні села Млини, де лежав донедавна Максим Якович, – бо там треба було розпалювати піч обмерзлими дровами, ставити на піч виварку й відра, тягати їх (що не дуже охоче робила стара нянька Явдоха); тому й намагалися окремі несвідомі хворі проминути цю необхідну гігієнічну процедуру, аби не застудитись. Тут, у цій великій міській лікарні, все було, як у раю, – і навіть те, що Максима Яковича підняли після купання на третій поверх ліфтом; ліфт теж був великий, хоч возом заїжджай.

Сидячи й ніжачись у теплій ванні, де спину йому шурував молодий хлопець-санітар, мабуть, із студентів, Максим Якович пригадував різні приємні історії зі свого життя: як чотирнадцятилітнім хлопцем, поховавши батьків, він подався з Млинів у хлібні кримські краї, як тинявся голодний по станціях і як нарешті дістався до Калая – невеличкого містечка в степу, куди тільки раз на добу приходив поїзд із Джанкоя; згадав той особливий запах гарячих хлібів, і ту чорну землю, і розсипи жовтих динь при дорозі; і пригадав Максим Якович, як прийняли його до єврейського колгоспу «Роте Штерн», узяв себе старий Йосип Лейзерович – із обличчям мідного кольору, у збляклій спецівці; як купала його в ночвах сива Миріам, дружина Лейзеровича; як говорила-примовляла вона, що він мохом поріс, три відра теплої води вилила на нього і терла старечою, але ще міцною рукою його кістляве тіло. А потім він захворів на висипняк, і якби не стара Миріам, яка відгодувала його курячими бульйонами, не топтати б Максиму Яковичу рясту…

Курінний у лікарні швидко оговтався, швидко зрозумів її внутрішню анатомію – на третьому поверсі лежали хворі з придбаними пороками серця, всі дорослі люди; на другому було операційне відділення, а на першому лежали уроджені пороки – діти. Там завжди стояв галас, як у дитячому садку, і в Максима Яковича серце заходилось, коли він дивився на цих малят у смугастих піжамах, а личка в багатьох були бліді й губи сині. Що дорослій людині треба страждати – то було цілком зрозуміле для нього; але пощо така доля випала цим безневинним дітлахам, котрі ще й пожити на цій землі не встигли, а вже треба йти на операцію, де розрізали їм їхні кволі реберця, мацали руками їхні маленькі серця. Ніколи в своєму житті не бачив Максим Якович такої кількості хворих дітей зразу; звичайно, і в Млинах подеколи з'являлись хворі діти – от, наприклад, Вітька сусідський, який собі руку зламав, упавши з яблуні, але то була хвороба цілком натуральна й зрозуміла: само, стерво непослушне, винне.

Максиму Яковичу пощастило, що він потрапив у палату № 7, де стояло тільки чотири ліжка, а не як в інших палатах, де лежало по дванадцятеро хворих. Зрештою, він не був таким вередуном, аби вимагати собі якихось особливих привілеїв: дванадцять так дванадцять. У Саратові, куди привезли його, пораненого в живіт, лежало в актовому залі школи сорок чи п'ятдесят хлопців, і щоранку кількох із них виносили – спокійних і жовтих, і той зал теж здавався Максиму Яковичу раєм – чисті ліжка й не треба вгризатися в землю, що ходором ходить під тобою, в куряву, в спеку, не треба бігти так, щоб піт заливав очі, і не треба пити з рівчаків воду з мазутом, після якої починалася у солдатів різачка з кров'ю.

У цій київській лікарні Максиму Яковичу сподобалось ще й те, що годують тут, не в примір Млинам, смачно, а дають їжі багато. На обід давали бульйон, телятину з картоплею, сир і компот із сушини або кисіль; з усіх лікарень та госпіталів, де побував за своє життя Максим Якович, харч був тут найкращий; либонь, не треба було тутешнім людям красти продукти від хворих, а давали все за нормою, як того вимагає держава.

Були біля ліжок навушники, і хоч Максим Якович радіо, зазвичай, не слухав – він волів потихеньку читати собі книжку, – та це теж припало йому до душі, бо коли треба було спати, а не спалося (то Ганну згадував, то саратовський шпиталь), він тоді надягав навушники; особливо любив, коли передавали бесіди на всякі повчальні теми, написані докторами філософських наук: під звучання гарно поставленого голосу диктора, котрий переконував його в чомусь, мов доброго знайомого, він засинав швидко, як під наркозом. Коли його пораненим витягли з-під Василівки, якась добра душа надягла на нього чужу зім'яту каску, й на карточці передового району батальйонний фельдшер похапцем позначив: контузія, поранення в живіт. Не було коли розбиратися – все навкруги горіло й від їхнього батальйону лишилась жменька людей. Тому Максим Якович Курінний помилково потрапив у Саратові спочатку в відділення для контужених. Ось тут він зустрів бригадира Степана Гомілку, односельця, голомозого дядька, від якого залишився тільки білозубий вищир; у Млинах Степана звали «Степан-гвинтовка», бо він завжди ходив, а мабуть, і спав, із гвинтівкою; був він у комнезамі (на його шиї сиділо десятеро їдоків), потім став головним розкуркулювачем у Млинах; Максим Якович запам'ятав пташину голомозу голову Степана-гвинтовки, пригадалось йому, як мати валялася в Степанових ногах, коли викопували хліб і листя жовто шелестіло в садку під вітром запізнілої осені. Степан не пізнав Максима Курінного, бо де ж йому було запам'ятали всіх байстрят і сиріт, всіх завошивлених голодранців і шмаркачів села Млини? Степан сидів у кутку великої кімнати, де, мов привиди, ходили люди, яким вибухами відбило пам'ять; у самій білизні, сидячи навпочіпки, Степан сторожко стежив за сусідами: крейдою він відміряв клапоть паркетної підлоги, й коли хтось наближався до цієї білої межі, він із похмурою люттю казав: «Не підходь! Уб'ю! То моя земля!» Алюмінієву миску з кашею йому ставили на межу – він нікого не пускав у свої володіння, навіть медсестричок. Степан марнів і висихав на очах, мов вирване з коренем бадилля. Гречану кашу він розмазував по підлозі – сіяв гречку, потім поливав підлогу чаєм, відганяв невидимих птахів, аби не зіпсували посівів; довго б ходив Степан-гвинтовка біля своєї ряснодарної ниви, якби не жовтяниця, яка обпалила його тіло, наче скупавши в йоді, і його забрали в інфекційне відділення. А потім і з Максимом Яковичем розібралися, перевели у хірургічне відділення.

І сусіди по палаті № 7 цілком сподобались Максиму Яковичу; щоправда, одне ліжко було порожнє – якраз зліва від дверей, а коло вікна ліжка були зайняті. Праворуч від дверей, з того боку, що й Максим Якович, лежав чорнявий, волохатий мужичок, моторний, нетерплячий, з жилавими руками; чорна шерсть на його плечах пробивалась навіть крізь дірчасту майку, а очі в нього були акварельно-сині, й звали його Іваном, Ванею. Він на місці не сидів, крутився дзигою по всьому відділенню, знав усіх сестричок, знав, яка голку вганяє легше, знав, із ким можна переморгнутися, а кого треба боятись. Ваня Дахно був старим завсідником цієї клініки: кілька разів він тут лежав за останні роки й щоразу, коли вже треба було йти на операцію, він раптом відмовлявся і тікав, зникаючи на довший час, щоб потім знову з'явитися – з набряками, задишкою, збільшеною печінкою, яка каменем сиділа в правому боці. Максим Якович подумки назвав Ваню Дахна «Жуком». Таких жвавих хлопців він пам'ятав ще з саратовських часів; на базарі, де 300 рублів коштувала буханка хліба, а 500 рублів – півлітра горілки, на тому злиденному, холодному базарі 1942 року ці жваві «жуки» (без рук, без ніг) грали на гроші в карти, в мотузочку, в цвяшок, у рулетку, в ножичок, торгували цигарками врозсипну та оповіщали громадянам їхню долю з допомогою морської свинки, яка, витягувала за трояк зі скриньки записочку, де все життя твоє було розписане наперед, як по нотах.

Ліворуч від дверей, коло вікна, нерухомо й мовчки лежав Максимов, білявий, мізерний чоловік із неприємним виразом обличчя. Курінний не знав, що саме так виглядають старі, спрацьовані професійні спортсмени – з запалими щоками, з різкими зморшками, з утомленими, невдоволеними обличчями; багато хто втомленість сприймав за пихатість, а твердість – за жорстокість. Максимов майже весь час мовчав і не звертав уваги ні на Дахна, ні на Курінного.

Палатна лікарка, товста Божена Йосипівна, з рудими віями й насмішкуватим обличчям, не дуже надокучала Максиму Яковичу, а тільки розписала по днях програму тортур, а на їхній мові – досліджень: лікарняна машина поволі втягувала Максима Яковича в свої валки; йому здавалось, що це молотарка втягує живе колосся, рве і мне його, а викидає мертве зерно. А що в житті своєму Максим Якович керувався однією істиною, успадкованою від предків – неповоротких, працьовитих, як воли, людей – «як буде, так і буде», – то ставився до цього спокійно, майже байдуже: знав, що фізичний біль минає і швидко забувається і що тіло ніколи не дає такої незагойної болі, як душа.

Максим Якович читав книгу про інквізицію, з превеликими труднощами долаючи марудне плетиво слів, далеких і чужих, а сам у цей час згадував Млини, що тихо лежали на глинистих горбах над Росавою; хата Максима Яковича стояла під горою, поблизу повільної ріки, що спинялась нижче перед греблею; навесні, коли земля повнилась водою, потоками з гори заливало криницю; на стежках хлюпала льодяна каша, чоботи грузли в рудому глеї, як ішов він на ферму по новій, прорубаній бульдозерами в схилах дорозі. Максим Якович із жалем подумав, що не встиг поставити на криницю бетонні тумби, як у людей, бо ото лікарі ходили, попереджали, щоб полагодив криницю, тому що навесні вода стає поганою, з'являється в ній порча. Весна на носі, а він так нічого й не зробив. І пропонували йому хлопці недорого, всього за 60 рублів поставити тумби, так ні, збирав гроші на телевізор, бо Ганна дуже просила, бо в усіх сусідів були вже телевізори, а в Саливона Онопрієнка, в якого син працює в райвиконкомі, так навіть був «Електрон» з величезним екраном – нема чого й до клубу ходити, де холодно й хлопці цигарки завжди палять.

Він фізично відчував доторк літньої води, її чистий запах, бачив сплеск риби й легкі відображення хмарок, що повільно повзли над Млинами. Тонким і нечутним павутинням оплітали його спогади; він побачив, як із кривим Антоном ловить щук у баюрах, коли зійшла весняна вода; він завжди сперечався з Антоном і доводив, що щука ніколи на здорову рибу не кидається, а тільки на порчену; ну, якщо плавець надірваний або луска здерта; окунь на всяку рибу кидається, а щука розбірлива. Антон казав, що все це брехня. Останніх щук добирали перед Петром і Павлом, перед тим, як люди починають косити жито; цвіте картопля – над гарячою землею, стелеться її вбоге празникове одіяння; вода вкрита білим пухом – цвітом верби, який липне до тіла, коли вилазиш із ковбані. Ловили вони щук сіткою, хоч і заборонено законом, бо все одно щуки б виздихали в цих баюрах, які в серпні вже пересихали; щуки стогнали, звиваючись у верейці. Вони прикривали щук мокрим гіллям верболозу, аби не повискакували, кляті душі, та дарма. Тоді Антон скручував їм голови, щоб не вертухались.

У книзі були прецікаві малюнки, як спалюють людей і як їх розпинають на спеціальних драбинах за допомогою складних механізмів; Максим Якович подумав, що в кривого Антона жінка теж чаклунка, тільки в Млинах на це ніхто уваги не звертав, не в примір тим іспанцям; навпаки, коли вже лікарі не допомагали зі своїми уколами, тоді люди бігали до баби Устини, щоб зварила їм зілля; баба Устина, як і Максим Якович, походила з роду Курінних – могутнього, чіпкого роду, землелюбного, терплячого і впертого, який колись владарював у Млинах. Та минули роки – й розвіявся за вітром цей рід, і сліду не зосталось. Та й то сказати, міркував собі Максим Якович, що всі його родичі непогано повлаштовувались по містах, тільки він один із чоловіків-Курінних і лишився в Млинах; як повернувся перед війною з Криму (плакала тоді стара Миріам і відпускала його, бо знала – більше ніколи їм не стрітись), як підрихтував трохи порожню батьківську хату, як одружився з Ганною, то й осів на землі; якби не війна, ніде б він не побував, ніяких чужих країв не побачив, бо не любив вокзалів, де всякий набрід шастає, «жуки», де повно смороду й тиснява коло кас; не любив поїздів, усяких машин, а волів пішки пройтися курним путівцем – за дві версти від Млинів був старий батьків сад, де тепер містилась РТС; посидить Максим Якович коло залізних воріт РТС, покурить, погомонить із дядьками та й подасться додому. Ні, непогано, добре, можна сказати, повлаштовувались його родичі: Вася, двоюрідний брат, їздить десь у Сибіру кухарем у вагоні-ресторані; одного разу навідувався у відпустку в Млини, привозив із собою дорогу ікру – червоні такі зернятка, мовби калина; не смакувало це диво Максиму Яковичу: надто солоне, та й мало його, не наїдок це, оселедець куди кращий. Грицько став перукарем у Дніпропетровську, заробляє великі гроші, бо навчився дівкам робити модні закрутки на головах; є в нього «Москвич», живе в повному достатку; Стась пішов у танкісти, як приїжджав, казав, що скоро стане майором; а дядько Онисько – ого-го, той велика цяця – десь у Казахстані на руднику обліковцем, має три-місяці відпустки, в санаторії їздить кров лікувати, а як жінка його, Варя-мордовка, приїжджала якось у Млини, то хвалилася обручками золотими. Ні, таки вийшли Курінні в широкий світ, таки показали, хто вони є, на що вони здатні, бо мають справжнє діло. Максим Якович, коли думав про це, так навіть ніяково почувався, бо приріс він до землі, як стебло кукурудзяне, що шелестить під вітром, і не бере його ні мороз, ні дощ. І ото стидно сказать – скільки разів кликали його родичі: кинь цю землю кляту, нащо вона тобі здалась! Так і помреш, нічого не побачивши. Хоч би взяти Грицька: казав, що навчить його скубати волосся, всякі финтифлюшки на головах накручувати, через що завжди в нього свіжа копійчина водитиметься. Максим Якович відмовився. Чогось соромно було йому уявити себе, як стоїть він у білому халаті й підмітає чуже волосся, та й запаху одеколонного не терпів – нудило його від цього запаху. Краще вже МТФ, де до своєї хвороби став фуражиром, підвозив корми, хоч і не нова ферма, без всякої там автоматизації, але ж душа грає, коли зайдеш і почуєш, як корівки плямкають, а корівки в нього одна в одну – всі чорно-білої породи, ще й з зірочками на лобах. Любив Максим Якович і корів, і коней, – ще пам'ятає, як у батька його було четверо корів та троє коней, як випасав їх коло Гайдамацької балки; через те й подався на ферму, щоб бути ближче до корів, а воза та коней йому дали – фураж підвозити. Корови були в нього гарні, вгодовані, як линки, – бо корми давали їм не за нормами; взимку за самогон Максим Якович діставав кращий силос – із траншеї, а не з тої башти, яку в кіно знімали, а силос там гіркий, негодящий. А навесні їздив Максим Якович до лісу підкошувати молоду травичку на галявинках, бо з кормами на весну завжди погано, а дівчата-доярки тоді лаються страшними словами, бо надої падають, а дехто в мить безсилої злоби копає скотину ногами, – ось за такі речі міг Максим Якович голову скрутити, дівчата знали – боялись при ньому з корів знущатись…

І все б то було гаразд, коли б не та клята хвороба, через яку зараз лежить Максим Якович у цій київській лікарні. А почалося все навесні 1944 року, коли він до Млинів повернувся, списаний з армії після тяжкого повернення. І було їх на все село двоє чоловіків – він та однорукий Стьопка, котрого поставили головою колгоспу «Україна»; було ще кілька ветхих дідів та якісь п'ятнадцятилітні пуголовки, що ходили в німецькому дранті, палили самокрутки, чвиркали слиною крізь зуби, матюкалися, пили самогон та до бабів лізли, ледве від материної цицьки голову піднявши; недарма мовиться: коня кують, а жаба ногу підставля; а більше чоловічого роду-племені не лишилося в Млинах, бо старші дядьки – третього чи десятого року народження – пішли в першу мобілізацію, як війна почалася, а двадцять п'ятий – двадцять шостий рік пішов у армію, як село звільнили; за кілька кілометрів од Млинів, як кинули їх у прорив, вони й полягли майже всі; жінки на підводах їздили, привозили їх, щоб поховати. Наприкінці березня вдарили морози й хуртовина велика була, а потім почалась відлига, й треба було думати про землю. Не було чим орати, бо навіть і трьох коней разом не назбирали б, та й корів теж майже не лишилось – німці село попалили у відомсту за партизанів, які їхнього лейтенанта та двох солдатів убили, а чоботи познімали. Й тоді пригадав Стьопка, що, коли відступали в сорок першому, сховали в ставку трактор «Універсал» – добре змастили його солідолом і бухнули з берега в воду. Ще ледве сніг зійшов, як Стьопка та Максим Якович уже місили мокру глину там, де мав лежати «Універсал». Зібрали жінок, поспитали, і вдова Федорчука-тракториста клялась-божилась, що пам'ятає, ніби трактор стоїть отамечки, якраз навпроти верби, бо добре затямила, як під тою вербою сиділа, коли Федорчук трактор у воду заганяв.

Вирішили спробувати. Стьопка умовився з якимось калимником за півмішка борошна та шмат сала, той пригнав новенького «студебекера» з лебідкою; та як побачив те стигле чорноводдя, й думати не схотів, аби полізти по трактор. Подивився тоді Максим Якович на жінок змарнілих, на пацанву, на отих вовченят молодих, худих, кусючих, яким батьків уже не дочекатись, на безпорадного Стьопку, що запхнув до кишені порожній рукав фуфайки, на отого морданя в зеленому кашкеті, трясця його матері, що, попихкуючи цигаркою, стояв на приступці свого «студебекера», та й почав роздягатися.

Скинув старий бушлат подертий, френч офіцерський, ще в Саратові куплений, сорочку голубу, ще до війни її справив, а Ганна зберегла, а потому й натільну сорочку жбурнув на купу. Потім чоботи стягнув та галіфе. Зостався у підштанках, нарешті, зважившися, скинув і їх. Хльоснув квітневий вітер, приніс подих танучих снігів, тіло вкрилося гусячою шкірою. Максим Якович рукою прикривав шрам на животі. Стьопка відкоркував пляшку, налив склянку самогону, дав. Ніби й потеплішало одразу, й бабів перестав стидатися. Взяв вірьовку й поліз у воду. Ошпарила, клята, як вогнем обпалила. Пірнув – наче в домовину ліг. Нічого не побачив. «Далі! Далі! Правіше!» – надривалась на березі Федорчучка. Обличчя від холоду боліло, розламувалося, й в руки зашпори позаходили. А тілу нічого, витримати може. Якби не лице й руки. Пірнув ще кілька разів і нарешті побачив трактор. Ось де він. У рудуватій воді стояв залізний потопельник. Максим Якович підплив, помацав ребристі колеса, руль, дірчасте сидіння. Підтягнув вірьовку, до якої був прив'язаний сталевий трос від «студебекера». Довго вовтузився, примоцовуючи петлю до трактора, холоду начебто не відчуваючи. Й тільки коли виліз на берег, то упав, і вже ніщо не могло зігріти його – ні кожух отого калимника, в який загорнули, ні самогон, ні тепла піч, на яку поклали. Вже як Ганна його лаяла – боже ти мій! Коли б була вона на березі, ніколи б не пустила до води. Але ж там, прости господи, товклась ота шльондра, ота Надька Мальована, з якою він ще до війни крутив, кричала Ганна, тож схотів він, гаспид дурний, перед нею покомизитись, покозакувати, показати себе, а про дітей не подумав. Він заслаб одразу, вогневиця звалила його з ніг, розбило руки й ноги ревматизмом, навіть коли їв, десь у щелепах всередині боліло. І не мав сили пояснити, що ніякої Надьки Мальованої на березі не було. А коли Стьопка приїхав на «Універсалі» й виорав Курінним город, то Ганна вгамувалась трохи, та Максим Якович навіть не помітив цієї зміни. Збайдужів до всього.

Поволі сухе тепло вигнало з нього хворобу. Вигрілись руки й ноги, стали згинатись, а на покрову й зовсім одужав. Тільки з серцем щось скоїлося: задишка з'явилася, й лікар у районі, як слухав його серце, головою похитував.

Отак і пішло відтоді – то полегшає Максиму Яковичу, то знов розіб'є його ревматизм, скрутить усього, й серце тоді теліпається, як у загнаного коня. Останнім часом уже не міг працювати фуражиром, перевели його в обліковці. А оце зараз звалився насправжки – хоч лягай та помирай. Відмовилися в районі лікувати його – нема, мабуть, у них таких ліків або лікарі погані. Тільки ні, не погані. Відчував і сам Максим Якович, що серцю його – гай-гай – недовго в грудях стрибати лишилось.

Він так замислився, що навіть книжку, яку читав, відклав убік, бо несила було її весь час тримати в руці, важка вона, і серце чогось розболілось. Уже кілька разів підступав до горла мокрий кашель, якого боявся, бо смертю дихав цей кашель.

Вані Дахна в палаті не було, а Максимов лежав, одвернувшись, й слухав приймача – такий гарний транзистор, чорний зі сріблом. Максим Якович заплющив очі, намагався дихати тихенько, аби не викликати кашлю, й чекав, поки серце заспокоїться, біль пройде.

В цю хвилину (а було це на четвертий день перебування Максима Яковича в клініці) двері відчинилися й увійшла Божена Йосипівна з якимсь повнотілим чоловіком, що тримав папку в руках.

Звичайно, від цікавості Максим Якович, розплющив очі, та й навіть Максимов ворухнувся, похмуро глянув на новоприбулого.

– Оце ваше ліжко, – сказала Вожена Йосипівна, вказавши на те, що стояло коло дверей, чисто застелене. І одразу вийшла, а Максим Якович забув сказати їй, що серце в нього болить.

– Ну, здрастуйте, – голосно сказав новенький, – будьмо знайомі. Моє прізвище Рязанцев. Ось так.

Максимов щось мугикнув у відповідь, а Курінний так нічого й не сказав, бо не знав: що казати? Тим паче, що погано йому стало, кепсько, мокрота підступила до горла, хоч сестричку клич.