Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

– Чорті й що, – лаявся, посковзнувшись на стежинці, що вела до кібернетичного барака. – Так можна й хребет зламати. Хто потім платитиме?

Зайшов у тамбур, де стояли вішалки. Роздягнувся й похмуро посунув далі.

На дверях Бориної лабораторії було кілька написів. Угорі великими літерами було написано на ватмані;

Пошук екстремума в умовах унімодальності.

Ніхто не знав, що означають ці слова. Їх знайшли в одній мудрій статті, присвяченій моделюванню психічних процесів.

Нижче висіло гасло:

Особам, що мають менше трьох мозкових звивин, вступ суворо заборонено.

Ще нижче висіла пам'ятка для відвідувачів, складена власноручно Борисом Миколайовичем Голубом:

§ 1. Лабораторія – це ярмарок, де вчені продають за безцінь свої ідеї.

§ 2. Зайшовши в лабораторію, забудь своє звання і вчений ступінь. Не розповідай, що ти бачив самого І. П. Павлова. Принеси краще з собою ідею. (Олівцем дописано: або, принаймні, пляшку доброго коньяку).

§ 3. Звертайся до всіх на «ти». В науці нема генералів.

§ 4. 2×2 = 4 – не інформація. 2×2 = амфібія – це інформація (слово «амфібія» хтось закреслив олівцем і написав: «Милочка»). Виголошуй божевільні ідеї, залишаючись нормальною людиною.

§ 5. Головна наукова мета лабораторії – довести, що людина може жити без серця. Серце – безпідставна вигадка анатомів.

У великій кімнаті, де сидів Голуб, стояв токарний верстат, на кількох столах були розкидані якісь складні агрегати, наче вийняті з холодильників, по кутках валявся різноманітний мотлох – старі трансформатори, погнуті трубки, репродуктор від кіноустановки, якісь пластини, сітки, згорілий електромотор. Посередині кімнати, на столику для хірургічних інструментів, стояла велика чорна скриня. До скрині приліплено було етикетку з написом «Людина (Homo sapiens)». Скриня слугувала за ящик для сміття, щовечора тітонька Паша випорожнювала цю чорну скриню від зім'ятих паперів та яблучних недогризків.

Над Бориним столом висіла фотографія Бріжжіт Бардо в міні-сукні та фото, вирізане з журналу «Кобєта і жиче»: Крістіан Барнард у сімейному колі – з дружиною, сином і дочкою. На дружині хтось поставив чорний хрест.

Рівно о десятій годині в лабораторії з'явився Костюк – він перебіг через подвір'я в халаті, одягненому на майку, навіть куртку на плечі не накинув. Разом із Костюком прийшли Микола Іванович Собінов, заступник Костюка – хірург розумний і обережний, якому Костюк доручав різні дипломатичні місії, Данило, Даня Мовчан – нахабний красивий брюнет із чорними вусами, що робили його схожим на офіцера текінської сотні (Даня Мовчан був переконаний, що оперує краще за самого Костюка, – і це була майже правда), та завідувачка імунологічної лабораторії Софія Абрамівна Рапп.

Боря, хоч і не терпів Мовчана за те, що той мав величезний успіх у жінок (при досить низькому коефіцієнті інтелекту), трохи поплескав із ним язиком на сексуальні теми. Та Костюк не мав часу й припинив усі розмови.

– Ви знаєте, про що йтиме мова, – сказав він. – Маємо вирішити питання про пересадку серця.

Обвів усіх поглядом і, не чекаючи відповіді, вів далі:

– Я думаю, це нам під силу. Ми не можемо стояти осторонь цієї проблеми. Рано чи пізно, трансплантація серця стане на порядку денному роботи кожної кардіологічної клініки. Чим раніше ми опануємо цю операцію, тим краще. Я вважаю нас усіх технічно підготованими до трансплантації. Прошу всіх висловитись.

Він подивився на Собінова.

Микола Іванович зітхнув потихеньку, бо йому не подобалась нова авантюра, в яку вплутував їх шеф. Микола Іванович саме закінчував докторську дисертацію, і тепер він подумав, що знову, мабуть, доведеться відкласти її вбік. Скільки разів він це робив… А роки йдуть, – він міг би давно вже мати самостійну клініку, бути професором, завідувати кафедрою, спокійно читати лекції студентам, а він так і залишається непомітною другою людиною в клініці Костюка, затулений могутньою постаттю шефа. Він у душі вважав шефа авантюристом, типовим авантюристом, тільки таким, якому таланить у житті. Не встигали вони опанувати нову операцію, не встигали потішитися гарними результатами, як шеф знову запрягав усю клініку й знову починалася скажена гонитва, все закручувалося спочатку. Скільки разів давав собі слово Микола Іванович піти з клініки… Та все не міг. Бо він любив цього пекельного Костюка, цього клятого авантюриста, з яким або голову зламаєш, або увійдеш в історію медицини.

– В принципі я не проти, – сказав Микола Іванович, – але все треба добре обміркувати. Поспішати нам нікуди. По-перше, треба з'ясувати, як на це подивиться міністерство. Адже ви знаєте, як до пересадок ставиться Петро Борисович…

– Знаємо, – перебив Костюк. – Будемо пробивати.

– По-друге, – нудно тягнув Микола Іванович, – у нашій клініці треба стільки дірок залатати, що я й не знаю, коли це ми зробимо. Треба добути грошей на ремонт, стерильні бокси обладнати. Кондиціонери у нас не працюють. Так що я не знаю…

– Ви що – проти? – незадоволено спитав Костюк.

– Я не проти, – знизав плечима Собінов, – А де ми донора візьмемо?

– Ось цим ви, власне, й займетесь. Ми повинні обладнати невеличке реанімаційне відділення й туди звозити з усього міста потенційних донорів. Транспортні травми, нещасні випадки. Ми їх будемо лікувати…

– У кардіологічній клініці? – скривився Микола Іванович. – Нам вистачає свого клопоту.

– Так, – жорстко сказав Костюк. – Ми будемо їх лікувати. І лікувати не гірше, а краще, ніж в травматологічному центрі. І тільки якщо хтось із них… тільки тоді візьмемо серце. Так от, Миколо Івановичу. Вам я доручаю зв'язатися зі станцією швидкої допомоги. Там ця гонориста дама… ви повинні з нею умовитись, щоб до нас звозили потрібних нам хворих. Мозкові травми та інфаркти. Бо я з ними ніколи не вмовлюсь. Полаюсь, та й годі. Вони гуманісти, – я якось натякнув їй, а вона дибки. І слухати не хоче. А без швидкої допомоги трансплантацію ми не зробимо.

– Гаразд, – сказав Микола Іванович, кленучи в душі Костюка. Наполіг-таки на своєму. Не мала баба клопоту… Доведеться тепер побігати.

– А як все ж таки з ремонтом?

– Гроші мені обіцяли, А з боксами – я піду на завод «Більшовик», думаю, допоможуть,

– Що ви скажете, Софіє Абрамівно? – звернувся Костюк до завідувачки імунологічної лабораторії. Він поважав цю високу сиву жінку, бо знав, що на неї можна покластися: все, що вона робила, було ґрунтовно опрацьовано, все на совість. Софія Абрамівна недавно була в Москві, де вивчала методику добору тканинних антигенів за системою Ван-Роода.

Власне кажучи, то була найголовніша перешкода в усій проблемі пересадки: імунологічний бар'єр, безжальне відторгнення трансплантованих тканин організмом реципієнта<sup>[5]5
  5 Реципієнт – той, кому пересаджують серце чи інший трансплантований орган.


[Закрыть]</sup>. Імунологи встановили, що кожна людина має свій, тільки їй притаманний набір антигенів, і поліціям усього світу ще доведеться користуватися цим антигенним «відбитком» для ідентифікації злочинців. Бо майже неможливо зустріти двох людей з однаковою комбінацією антигенів. Тільки однояйцеві близнята імунологічно тотожні між собою.

Отже, перед тим як робити пересадку, слід було встановити, чи існує якщо не тотожність, то хоча б подібність, близькість тканин того, хто віддає своє серце, й того, хто приймає його. Лише в цьому разі можна було сподіватись, що серце приживеться. В противному разі пересаджене серце швидко знищувалося антитілами й лімфоцитами. Нещодавно, коли єдиним видом трансплантації було переливання крові, донор і реципієнт добиралися за антигенною подібністю червонокрівців. У разі трансплантації тканин ця система не мала сенсу – ті, хто вдавався до неї при пересадці серця (а такі були), обманювали і себе й хворих. Антигенна карта, антигенний шифр тканин містився в білокрівцях – у лімфоцитах. Ці маленькі прозорі клітини були немовби своєрідною імунологічною моделлю людського тіла. Про них можна було б сказати: дай мені твої лейкоцити, і я скажу тобі, хто ти.

Оскільки імунологічно близьких осіб легше добрати серед великої кількості донорів та реципієнтів, лейденський професор Ван-Роод (один із тих, хто розробив методику добору антигенів двох людей) запропонував створити міжнародну організацію обміну людських органів. Вона має називатися «Євро-Трансплант», Ядром цього центру стане електронний мозок. В його пам'яті повинні міститись імунологічні та клінічні дані про хворих із усієї Європи, котрі потребують сердець, нирок чи інших органів для трансплантації. Якщо в якійсь із країн Європи помре людина з серцем, придатним до трансплантації, її смерть має бути штучно загальмована. Комп'ютер у Лейдені отримає імунологічні дані вмираючої людини й блискавично вирішить, котрому з хворих треба пересаджувати це серце з огляду на антигенну спорідненість. У цій системі повинні співпрацювати сотні лікарських колективів із різних країн. Хворих для трансплантації будуть перевозити на реактивних літаках. В останній третині XX століття людство може стати свідком виникнення нової, небаченої досі централізованої системи трансплантації.

Але це все були плани, сміливі проекти, помисли на майбутнє.

А Костюку треба було ступити перший крок.

Зробити вдалу трансплантацію.

Одразу після цього починалась боротьба з відторгненням серця. І це вже був другий крок: подолати бар'єр несумісності. Для того, щоб знешкодити згубні для пересадженого серця захисні сили організму, застосовувались різні методи: перш за все хворому вводили у великих кількостях АЛС – антилімфоцитарну сироватку, яка нейтралізувала лімфоцити, давали преднізолон та азатіоприн. Дехто з хірургів провадив навіть рентгенівське опромінювання пересадженого серця.

Ось чому від лабораторії Софії Абрамівни Рапп залежав успіх пересадки.

– Ми готові, Андрію Петровичу, – сказала Софія Абрамівна, колись ставна, гарна жінка. Її чоловік, полковий комісар, загинув на війні.

Костюку тепліше стало на серці. Вона не підведе.

– У нас є американський азатіоприн у достатній кількості, – сказала Софія Абрамівна. – АЛС ми теж приготували. Ми зараз одержуємо АЛС у високому титрі. Я за пересадку.

– Даня.

– Що я? – недбало сказав Мовчан. Серце в нього калатало, як у запасного гравця, котрий почув, що його, нарешті, беруть до збірної команди. От і настав його час. Це буде як вибух бомби: статті в газетах, інтерв'ю в «Неделе», фотографії в «Огоньке», кінохроніка, телебачення. Даня уявив, як його обличчя з'явиться на екранах у різних містах країни; не одна жінка чи дівчина зітхне, не одна подумає: «Це він. Той, про якого я мрію ночами: сильний, гарячий, брутальний, справжній мужчина». Даня був пожадливий до життя. Виходячи з клініки, він легко скидав із себе нещастя, кров, смерть та й радість вилікуваних теж скидав, мов білизну, яку знімаєш, ідучи з операційної, і тільки одна думка пекла його зсередини, не даючи спокою: жити! Треба жити! Його дружина, що народила йому двох синів, була нещасна жінка, бо Даня, з тою ж пристрастю, з якою колись покохав її, тепер зневажав; він часто міняв коханок і вже кількох дівчат із клініки звів. Костюкові про всі Данилові фортелі доносили – та дивно: жінки й дівчата, скривджені ним, ніколи на нього не скаржились, мабуть, кохали його, перелюбника, мабуть, чимось він укоськував їх, так що ніяких скандалів у клініці не було. Любив Даня гульнути, любив випити, смачно поїсти, любив свого «Запорожця» – міг годинами порпатися в моторі, так що руки ставали чорні й він ледве потім відтирав їх щітками в передопераційній. Була в Дані стихійна черкеська сила, білозуба, звірувата усмішка на смаглому обличчі, була точність в руках – різав він сміливо, не вагаючись, майже весело, нахабно сперечався з Костюком, і без нього Костюк ніколи б не зважився на трансплантацію серця. Костюк вирішив, що серце донора братиме Микола Іванович зі своєю бригадою, а вони з Давидом пришиватимуть це серце реципієнту.

– Треба було давно вже зробити цю пересадку, – сказав Даня. – Дочекались, поки нас переплюнули.

– Що ти базікаєш, – сказав Костюк, та в голосі його не було гніву. Бурчав для порядку. – Треба, треба. Нема чого вихвалятися. Он у Х'юстоні скільки пересадок зробили, а хворі всі померли. Ти був у Х'юстоні?

– Ні, – сказав Даня. – Я був у Мотовилівці.

– Ну то помовч. Боря, твоє слово.

– Пересадку ми не зробимо.

– Ти що? – Костюк починав гніватись.

– Не зробимо, – вперто сказав Боря. І де тільки взялися в ньому злість і впертість? – Не зробимо тому, що дорога до клініки паскудна й ніяка швидка допомога не погодиться возити хворих у цей райський куточок. Не зробимо тому, що в переважної більшості хворих нема телефону. А як ви викличете родичів? Як ви попросите в них дозволу взяти серце їхнього сина чи дочки? Не зробимо тому, що поки вам дозволять узяти серце, поки всі бюрократи й моралісти узгоджуватимуть папірці й накладатимуть резолюції, всі хворі давно помруть і нікому буде робити трансплантацію.

– Слухай, – сказав Костюк, – що це з тобою сьогодні? Ти нам лекцій не читай, а краще скажи, – що в тебе з малим АШК?

– Що з АШК? Все готово. Сьогодні кінчаємо монтаж.

Костюку спало на думку зробити маленький апарат штучного кровообігу, так званий мікро-АШК, який можна було б підключати до серця донора. Це б означало, що після смерті хворого його серце живилося б свіжою кров'ю та деякими препаратами – глюкозою, аскорбіновою кислотою, кокарбоксилазою, АТФ. Взяте від донора серце, аж поки не було б ушите реципієнту, підтримувалося б завдяки штучному кровообігу. Це був так званий метод ізольованої коронарної перфузії серця. Х'юстонський хірург Д. Кулі не застосовував перфузії серця – просто брав серце від донора й переносив, але наслідки в нього були невтішні. Натомість Барнард вдавався до цього методу. Перша модель мікро-АШК, створена Костюком і Борею, була досить вдала. Та Боря вирішив удосконалити оксигенатор – те місце в апараті, де кров насичується киснем.

– Гаразд, – сказав Костюк. – Підсумовую: ніхто не висловив ніяких принципових заперечень проти пересадки серця. Я ставлю питання про трансплантацію перед проблемною комісією міністерства. Тим часом ми повинні розгорнути всі приготування до операції. Треба буде зібрати весь колектив клініки, пояснити людям, навіщо ми йдемо на цю операцію, визначити місце кожного, розподілити обов'язки. І тепер головне. Нам треба заздалегідь визначити кандидата на пересадку.

Він подивився на співробітників, але всі мовчали.

Кожен думав про своє.

Боря, намагався уявити обличчя Милочкиного нареченого. Мабуть, молодий верткий піжон у синій шинелі з золотими крилами на рукаві. «Цікаво, – подумав він, – чи запросить вона мене на весілля?»

А Микола Іванович думав про те, як, мабуть, страшно, коли відсікається аорта, порожнисті вени, потім легеневі вени, потім легеневі артерії… І серце донора лишається у твоїх руках. Живе серце. А перед тобою лежить труп із жахною порожниною в грудях.

– Так ось, – мовив Костюк, – я дав вказівку завідувачеві відділенням підбирати потихеньку можливих кандидатів на пересадку й класти їх у сьому палату. Треба брати тільки безнадійних хворих, яким ніякі інші операції не допоможуть. Питання є? Тоді все.

Засовали стільцями, Даня попросив у Голуба сигарету й розповів новий анекдот про телепатів.

Розділ 10

На всіх сходах того великого будинку, в якому працювала Валя, смерділо паленим залізом. Робили капітальний ремонт їхнього ліфта. Замість розкішної, з дзеркалами та купідонами, кабіни, схожої на графську карету, монтували щось скромне – пластмасову сучасну скриньку, вантажопідйомність – 4 особи, або 250 кг. Тому на сходах лежали мотки стального каната, а сітчасті двері було знято – їх різали автогеном, потім зварювали, пристосовуючи до потреб нової техніки, й ліфтовий колодязь зяяв пусткою. Завдяки ремонту ліфта, редакції, що містилися в цьому будинку (а їх було тут із півдесятка) відчули тимчасове полегшення, надто ті, що на верхньому поверсі. Різко зменшився приплив графоманів, надто старих, на пенсії, – бо вони не так любили літературу, аби рискувати власним здоров'ям і дряпатись нескінченними сходами вгору, несучи свої спогади про зустрічі з Ф. І. Шаляпіним або ще якусь макулатуру. Тому менше стало вештатись на сходах сірих, мов промокальний папір, людей з пошарпаними картонними папками в руках.

Валентина йшла вниз, замислена, не звертаючи уваги на сморід горілого металу, фіолетові зблиски зварки, гудіння й іскри, що летіли в ліфтовому колодязі. На підвіконні третього поверху сидів її колишній чоловік. Поруч із ним стояла невеличка шкіряна валізка. Шапка теж лежала на підвіконні. Окуляри він зняв – завжди знімав окуляри, коли читав щось, бо був короткозорий. Зараз він читав газету. Побачивши на площадці Валентину, похапцем надягнув окуляри і, зім'явши газету, сунув її в кишеню.

Зіскочив із підвіконня. Стояв розгублений і нерішучий. Вказівним пальцем поправляв окуляри на переніссі.

– Ти… давно чекаєш? – спитала Валентина.

– Дві години. Ти одержала телеграму?

– Так.

Він узяв валізку, шапку й пішов поруч із нею. Їй здалось, що за цей короткий час, що вона його не бачила, він дуже змінився: збляк, став меншим на зріст. З'явилася в ньому досі небачена метушливість і непевність. Ні, не таким був колись Владислав Гармаш, зірка студентських вечорів – постійний конферансьє на журналістському факультеті, заводіяка, піаніст студентського джаз-оркестру, за яким упадали кращі дівчата факультету. Він носив тоді модну зачіску «ластівка» – спереду білявий кок і зализане на скронях довге волосся; ясні очі й рожеве обличчя сяяли здоров'ям і самовпевненою душевною ясністю. Нічого зараз не лишилося від тої «ластівки». Рідке волосся, крізь яке вже виразно проглядала майбутня лисина, й журливий вираз очей – у серці Валентини ворухнулась жалість до нього. Жалість – і нічого більше. Навіть дивно, бо безслідно минув гіпнотичний сон, в якому вона перебувала кілька років, живучи з Владиславом. Жалість, маленька тиха жалість, як тоді, коли бачиш кішку, що мокне під осіннім дощем. Жалість, із якої ніщо вже не народиться, бо Валентина не належала до того типу жінок, у котрих жалість переходить у кохання.

Вони вийшли на Хрещатик. Падав мокрий сніг. Сніг одразу заліпив скельця Владиславових окулярів; той пальцями почав протирати їх.

– Де ти зупинився? – спитала Валентина.

– Ніде, – сказав Гармаш. І запитально подивився на неї.

– Ти даремно приїхав, – сказала вона. – Чи, може, в тебе є тут якісь справи?

– Ніяких, – швидко сказав він. Їй здалось, він злякався, що вона не повірить йому. – Тільки ти.

Як це було? Після університету вони працювали в Хмельницькому, в обласній газеті. Знімали кімнатку на березі Бугу. Містечковий тихомирний пейзаж. Ввечері люди сиділи попід домами, гомоніли, пліткували, а коли вони йшли в кіно або в гості, сусіди завжди змовкали. І дивилися їм услід. Це подобалось Владику. Вони знімали маленьку кімнатку без кухні – тільки на веранді поставили газовий балон. Вони були щасливі. Інколи просто вдень Владик витягав її з редакції, вони приходили до своєї кімнатки й любили одне одного, а потім, поморені, повертались назад у редакцію. Коли вперше вона зготувала суп, вони відправили його батькам таку телеграму: «Валя зготувала суп картопляний з м'ясом поки живі здорові подробиці листом цілуємо діти». Потім коло їхньої халупи викопали великий котлован, під якесь будівництво, і в старому підвалі знайшли багато людських скелетів. Казали, що бульдозеристи часто знаходять золото, коли руйнують містечкові халупи.

Все було гаразд, тільки Владику не вистачало піаніно, й він казав, що пальці в нього вже не гнуться і що в місті Хмельницькому гине великий джазовий піаніст. Тільки в гостях у свого редактора Владислав відводив душу, акомпануючи дружині редактора, котра співала пісні з репертуару Людмили Зикіної. Одного разу вони купили гусака; розклали на подвір'ї вогнище й засмажили гусака просто з пір’ям. Сусіди дивились на них, як на божевільних.

Потім вони повернулись до Києва й стали жити разом із Владиславовими батьками в їхній трикімнатній квартирі.

Вони дійшли до площі Калініна. Ліворуч, на горі, у невеселому мокросніжжі темно вгадувалось громаддя готелю «Москва».

– У тебе… не можна переночувати? – боязко спитав він.

Що з ним сталось? Він, який ревнував її до телеграфних стовпів, який ночами бив її по обличчю й кричав: «Суко! Суко!», й казав, що ненавидить її, що вона зіпсувала йому життя, що вона бездарна, лінива сука і що якби не вона – він би написав свій роман, він би став справжнім письменником, а не гнив би все життя в провінційних газетах, він, який горів тихою ненавистю до всього, що вона робила – чи то вона готувала йому їсти, чи до її статей, чи до її нічних любощів – його останнім часом дратувало в ній усе, щонайменші дрібниці, – він тепер стояв перед нею покірливий, зламаний і просився переночувати в її кімнаті. І в цій його приниженості не було фальші, не було гри, вона відчувала, що все, що він говорить зараз і робить, – все це справжнє, щире, – і це злякало її. Не чекала вона цього.

– Можеш побути в мене, – сказала, не дивлячись на нього.

– Спасибі, – сказав він і поцілував їй руку. Вона відчула, яке холодне й мокре в нього обличчя.

– Я переночую в подруги, – додала вона.

Він нічого не сказав, може, не повірив їй. А може, не хотів перечити.

Де взялась його ненависть? Змалку він був сам, і змалку він був переконаний, ні хвилини не сумнівався, знав напевно, що його чекає велике майбутнє, не має значення, де і яке. Його таточко ходив виснажений працею, і колір його обличчя був такий, наче вийшов він із тюрми, – татечко все скаржився на печінку і їздив з мамою в Єсентуки. Днями татечко відсипався, вечорами порипував чобітьми по квартирі та повчав маму, як треба жити, а синові подеколи давав хльосту за четвірки. Згідно з татовою життєвою генеральною концепцією, син його мав стати круглим відмінником. І став ним. Четвірки були рідкістю. А як навчився бацькати на піаніно, то татечко був і зовсім утішений. Виникли тільки репертуарні незгоди між батьком і сином. Перший наполягав на переважному виконанні народних пісень. Опріч того, були ще в них старі ноти – велика книжка в пошарпаній обкладинці: «Військові марші всіх російських гвардійських полків» в аранжировці для фортепіано А. Дернфельда. На обкладинці було намальовано купу всякої зброї: рицарський шолом, мечі, списи, мушкети, ядра, димом і вогнем пахкали гармати, прикриті щитом, на якому був зображений двоголовий орел. Виявляється, кожен полк мав свій марш: лейб-гвардії Преображенський, лейб-гвардії Семенівський, лейб-гвардії Ізмайлівський, лейб-гвардії Гатчинський полки, Кексгольмський гренадерський імператора австрійського полк, Санкт-Петербурзький гренадерський короля Фрідріха Вільгельма III полк, лейб-гвардії кірасирський його величності полк; навіть якийсь зачуханий лейб-гвардії саперний батальйон мав свій власний марш. Тато любив слухати ці марші. Владик насуплено тарабанив марші лейб-гвардії – наче білі й чорні коні важко гупали по клавіатурі, від чого в татовому серці ставало солодко, й серце його соколом злітало від акордів величних, мов колонади Зимового палацу. Владик плював на всі марші, бо захопився джазом і вже знав, хто такий Оскар Пітерсон, а тато лаявся, казав, що це музика товстунів, хоч, звісно, Владик ніяким товстуном не був. А що тато через велику перевантаженість роботою не мав часу на естетичне виховання сина, то джаз переміг.

Владислав мусив бути першим із перших, інакше він жити не міг, і вже тоді в цьому хлопчакові зріла холодна ненависть до тих, хто відсовував його вбік, хто заважав йому доводити свою зверхність. Ставши старостою класу, він створив струнку ієрархічну систему, оточивши себе підлабузниками. Тут плелись інтриги й заохочувалися доноси; його боялися в класі, бо його найближчими поплічниками стали два брати – відомі на всю школу зарізяки Афонські. Та, незважаючи на це, життя з деякого часу почало відміряти Гармашеві болісні ляпаси, і він потроху почав розуміти, що він не перший, що є хлопці кращі за нього, що він взагалі, може, й не буде ніколи першим, – і постійна, голодна лють заволоділа ним: він ненавидів Вітьку Журбу за те, що в того виявились яскраві математичні здібності, за те, що Вітька був улюбленцем школи, й за те, що коли у Вітьки помер батько, на похорон пішли всі вчителі разом із директором школи. Він ненавидів гарного кучерявого хлопчика Стефана Брилля за те, що той блискуче грав на роялі – батько в Стефана був композитором, і хлопчик успадкував од нього абсолютний слух і тонкі, напрочуд граційні пальці; Стефан грав на їхніх вечорах Моцарта й Шопена, і Гармаш ненавидів його кучері, його дівочі вії, його довгі пальці. Він ненавидів Тольку Черненка за те, що той пише гарні вірші й вчителі пророкують йому літературне майбутнє, і тільки десятьма роками пізніше ця ненависть минула, коли Гармаш зустрів випадково Черненка, спустошеного п'яничку, викінченого алкаша, зіжмаканого й розтерзаного кололітературним московським життям, геть зіпсованого якимись режисерськими та сценарними курсами.

Ще більше почав діставати ляпасів Владислав Гармаш в університеті, де ніякі суспільні навантаження не могли замінити того, чого в нього не було: таланту. Він посідав багато всяких посад – і все це були немовби протези: протез обличчя, усміхненого, компанійського, свій хлопець в дошку, усмішка привітна з затверділого алебастру, скляні очі й штучний ніс; протез душі – широкої, відкритої, бо Владик зрозумів, що шкільні методи тут себе не виправдовують; він народжував і виховував себе знову, й душа його стала, як складаний ніж: сталеві леза всередині, а зовні – ніжний мінливий перламутр.

І коли зустрів Валентину, він був ніжний і перламутровий, глибокий і складний, блискучий і добрий, дотепний і, якщо цього вимагали обставини, меланхолійний. Чи кохав він її? Так. Чи кохала вона його? Так. Чи було їм добре вдвох? Так. Чи не розуміли вони одне одного? Так. Чи було їм спочатку байдуже, що вони не розуміють одне одного? Так. І кілька перших років їхнього подружнього життя на всі питання можна було давати стверджувальну й безтурботну відповідь: так, так, так.

Вона відчинила двері. Він ступив у кімнату, коло дверей обережно поставив валізку. Він був у цій кімнаті лише один раз, коли вони розмінювали квартиру. Вона запалила велике світло, хоч ще не сутеніло. Він довго витирав черевики, потім став, мнучи в руках шапку.

– Зніми пальто, – сказала вона.

Тільки тоді він скинув пальто,

– Сідай.

Він сів на стілець, коло столу. Вона нервово жбурнула свою шубку на тахту, хотіла було зняти при ньому чобітки-козачки, та передумала: наче було щось у цьому інтимне, таке, чого при ньому не варто було робити.

– Їсти хочеш?

– Хочу, – сказав він.

– Тільки в мене хліба немає.

– Нічого.

– Як тобі працюється?

– Я переходжу на нову роботу,

– На яку?

– Зовсім нову. Відповідальну.

«Навіщо я його питаю, – подумала вона. – Хіба мене це зараз цікавить? Яку нову відповідальну роботу може знайти собі пересічний журналіст? Журнал товариства сліпих? Нову редакцію, нові столи, заляпані чорнилами, нову метушню й нових друзів, які з кожного приводу і без приводу ходять у винний магазин, де оповідають брехливі історії про жінок».

Вона підійшла до холодильника.

Владислав устав, наблизився до неї й зняв окуляри.

«Невже збирається цілувати», – з огидою подумала вона. Та потім побачила, що він плаче. Він пучками витирав очі, а сльози бігли по щоках, затікаючи в кутики рота. Він став на коліна перед нею.

– Валю…

– Встань, – сказала вона злякано. Ніколи таким вона його не бачила. Огиду й жаль почувала вона. – Встань… прошу тебе…

Він цілував їй руки, плакав, потім підвівся, сів на стілець, прикрив обличчя руками. Плечі його здригались:

– Тільки ти… тільки ти… – твердив він, схлипуючи. – Без тебе не можу. Не можу. Ні з ким не можу. Не хочу. Все не так. Я винен. Винен. У всьому. Пробач, мені. Пробач.

Він, нарешті, повернувся до неї обличчям.

– Тільки зараз я зрозумів, – сказав рівним голосом, наче й не плакав – тверезим, рівним голосом, – тільки зараз я зрозумів, що найбільше й найкраще, що можу я мати в цьому житті, це ти.

– Тільки не треба гучних слів, – сказала вона.

– Можеш мені не вірити. Навіть більше – не вір мені. Надто багато я брехав тобі. Але зараз я кажу правду. Я зрозумів один страшний закон життя. В цьому світі людина самотня. Вона природою приречена на самотність. І якщо людина має двоє, троє близьких їй людей, то й це багато. Це найчастіше батько, мати… ну, може, брат. Інколи друг. І все. Це страшно. Розумієш? Це страшно! А я завжди був сам. Усе життя. Сам, сам, сам! Завжди сам. Розумієш? Батьки чужі. Нічого спільного я не мав із ними. І от з'явилась єдина в світі людина, яка любила мене, яка терпляче зносила мої вибрики, виконувала всі мої забаганки, для якої я був найголовнішим на землі – незважаючи ні на що. Адже ти знала, що я поганенький журналіст. Ти ж розуміла. Скажи – знала? Знала?

– Тоді мене це не цікавило.

– Тебе це не цікавило. І в цьому було моє щастя. Ти просто любила мене. А я на все це наплював. І тільки тепер зрозумів це. Благаю тебе – пробач. Прошу, благаю. Мені страшно. Без тебе я загину. Пробував забутись… пішов по якихось бабах… думав – подумаєш, велике щастя. Чи мало на землі жінок. І нічого не вийшло. Лежу поруч із нею, а згадую тебе. Я прошу тебе – давай помиримось.

– Ні, – сказала Валентина.

– Не поспішай! – вигукнув він, і вона подумала, що все це нагадує їй давно бачену мелодраму. Потім вона подумала, що, мабуть, життя багато в чому скидається на мелодраму.

– Не поспішай, не кажи «ні». Я розумію – я тебе образив… Мій батько… він подонок… ми нічого з ними не матимемо спільного. Я завинив перед тобою. Мені треба було одразу послати моїх батьків до біса…

Треба було послати. Чого ж ти не послав, мій милий? Чого ти не послав того худого чоловіка в шкіряному плащі, людину з обличчям Великого Інквізитора, котрий вже ніде не працював і не знав, куди дівати свою диявольску енергію. Великий Інквізитор на пенсії, на заслуженому відпочинку. В цих людей вузькі очі. Як я одразу не помітила, що в них вузькі очі? І у Владислава теж батькові очі. Як я одразу не помітила цього? Коли він постаріє, він зовсім стане схожим на свого батька, і я не зможу з ним жити, бо він щохвилини нагадуватиме мені свого таточка. І коли він наближатиметься до мене, мені здаватиметься, що то його батько наближається, як того літнього вечора, коли ми залишилися з ним самі в квартирі. Старий кавалерійський кінь, як він казав про себе. Кінь. Він ніколи на коні не їздив, цей старий вогнепоклонник. А ноги криві в нього від рахіту, а не від коня. Я дала йому по морді, – потім довго боліла рука, а світла він так і не запалив і тінню кружляв по квартирі. А коли я сказала Владикові про його дорогого таточка, він тільки засміявся, наче йшлось про дотепний жарт, і сказав: «Ого. Ти дивись. А батько ще нічого. Справжній мужчина. Не надавай цьому значення. Він пожартував». Так, вони дуже любили жартувати. Це родина жартівників. І він, і його батько, й мати, яка ненавиділа мене й ревнувала до батька. В їхньому домі панувала атмосфера жартів. І коли я прибирала квартиру й знайшла той зошит, це теж був жарт.