Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

Пообідавши, вони перейшли до кабінету. Костюк приніс каву. Вони посідали в старовинні крісла, оббиті потертою шкірою, запалили. Ця друга зустріч і ця розмова зблизили їх, хоч Костюк холодно й ясно розумів, який нездоланний бар'єр відділяє його від цього високого симпатичного американця. Бар'єр несумісності. Костюк пригадав, як у 1951 ропі він просився в Корею, на фронт: якби його тоді пустили, вони б могли зустрітися там із Джоном Бонном у районі 38-ї паралелі. Тільки між ними були б окопи, стрілянина, корейські й американські солдати, трупи й ненависть, Так само вони могли б зустрітися у В'єтнамі.

– Ендрю, – сказав Бойн. Він тепер тримав у руках блюдечко й чашку з кавою. – У нас щира й неофіційна розмова. Дозвольте мені поставити одне запитання. Може, незручно про це питати, але сподіваюсь, ви на мене не образитесь.

– Прошу.

«Невже він здогадався, про що я думаю», – подумав Костюк.

– Я не розумію, – вів далі Бойн. – Чому ви так гаєтеся з пересадками серця? Адже ваша країна завжди була однією з перших у космосі, в математиці, в генетиці, в експериментальній фізіології. Ви, росіяни, дивні люди…

– Ви помиляєтесь, Джоне, називаючи нас усіх росіянами, – обірвав його Костюк. – Я українець. В Ризі ви були в латиша Валдманіса. В Ташкенті, напевно, підете до узбека Мурадова. Ми всі – радянські люди. Час уже на Заході це зрозуміти й забути дореволюційну термінологію,

– Пробачте, Ендрю, – всміхнувся Бойн, – я не хотів вас образити. Ми на Заході справді користуємося спрощеними й стандартними уявленнями про вашу країну. Для нас вона вся від Сходу до Заходу однакового кольору: Russia. Отже, я веду далі: ви, радянські люди часто висуваєте нечувані геніальні ідеї. Ваш Деміхов першим почав робити феноменальні пересадки органів, але Барнард обійшов вас на півкорпуса вперед. Ваші психіатри у двадцятих роках висловили здогадку про передачу думок на відстані, але практичною розробкою цього питання займаються військово-морські сили Сполучених Штатів. Я користуюся стандартним визначенням, але справа тут, можливо, в таємничих властивостях слов'янської душі, так блискуче описаної Достоєвським…

– Облишмо Достоєвського літературознавцям. Ви поставили багато запитань одразу, Джоне, і на них існують різні відповіді. Є випадки, коли ми не поспішаємо. Не можемо поспішати. І правильно чинимо. І в цьому наша сила. Взяти хоча б пересадки серця. Хіба це гонки на стадіоні? Ми робитимемо пересадки. Я ось-ось маю зробити трансплантацію. Але ми не могли одразу зважитись на таку операцію на людині. В нашій країні, на відміну від Штатів, заборонені експерименти над людиною. А в інших випадках нашу повільність чудово пояснює таке слово: головотяпство.

Він не знав, як перекласти його по-англійськи. Сказав по-російськи: головотяпство.

– Гольовотяпствоу, – ледве подолав це слово Бойн.

– Де-не-де у нас іноді сидять дурні, що не розуміють, які величезні можливості відкриває наша соціальна система, – вів далі Костюк. – Дехто воліє мати замість наукового апарату апарат бюрократичний. Це наша давня хвороба. Першим її розпізнав Ленін. Він перший поставив діагноз і перший дав нам зброю проти цієї хвороби. І ми її подолаємо. Вам тоді буде дуже важко.

– Яка ж це зброя?

– Правда. Правда у великому й малому.

Поступово розмова зійшла на спеціальні теми, пов'язані з трансплантацією. Бойн витяг зі своєї сумки металічну касету з кіноплівкою й подарував Костюку. Це був вузькоплівковий кольоровий кінофільм про одну з трансплантацій, проведених Бойном.

Пізно ввечері Костюк відпровадив Бонна до готелю «Дніпро». Він любив ту годину, коли сутінки вже лягли на місто, а ліхтарі ще не позапалювалися і Хрещатик здавався темно-синьою долиною, дно якої прокреслювали червоні й білі вогні автомобілів. На Хрещатику було багатолюдно – майже так, як буває влітку, коли починається Велика Вечірня Гулянка.

– Неймовірне місто, – сказав Бойн, коли вони вже стояли коло входу до готелю. – По головній вулиці можна їхати зі швидкістю 40 миль на годину. В повітрі є кисень і відчуваються пахощі ріки. Ніхто нікого не грабує, не стріляє й не будує барикади. Ви живете в щасливому місті, Ендрю.

Розділ 19

Кожен день тепер тягнувся для Максимова нескінченно довго. Все йото життя полягало в очікуванні, й він ждав, коли його повезуть в операційну. Це могло статися вранці, вдень чи вночі, сьогодні чи через місяць – залежно від того, коли в клініку привезуть донора. Максимов чуйно прислухався до всіх звуків навколишнього світу – до шуму автомобільних моторів на вулиці, до кроків і голосів у коридорі, до рипу дверей. Тепер Максимов був у палаті сам. Його ізолювали, боячись інфекції. Медсестри й лікарі заходили до нього тільки в масках. Максимов погано спав по ночах, хоч йому регулярно й давали седуксен: сон час од часу обламувався, наче тонка крига, якою тільки-но вкривається поверхня ріки; Максимов виринав зі сну, але не в ранкову ясність духу, а в болісну, повільну драговину тривоги: це була та довга нічна година, коли не витримують серця, коли вмирають люди й коли навіть найсильніші стають безпомічними, залишаючись на самоті з чимось безжальним і всеосяжним – з тим, що не має й не може мати людських вимірів: наодинці з собою й наодинці з нескінченністю матерії. Потім він, аби не втратити свідомість від думки про нескінченність, примушував себе зімкнути повіки, й перед ним знову й знову прокручувався знайомий сюжет: у хмарах, у півсні, у грізних передчуттях – стадіон, на якому має відбутися – що? матч життя чи матч смерті? І треба виграти цей матч, що б там не було – виграти. Це його останній матч у житті, а останні матчі треба вигравати, з поля не можна йти переможеним. Він сидів у роздягальні, поправляв гетри, натягував синю майку з восьмим номером, а потім ішов на поле. Інколи йшов сам, часом його вивозили на поле в каталці, як везуть хворих в операційну. Часом йому ввижалось, що на полі сніг по коліна, він сам на порожньому стадіоні, але треба грати, треба виграти, й він, задихаючись, бігає по тому снігу, провалюючись, падаючи, біжить за м'ячем, чуючи замість гомону трибун свист завірюхи. Інколи йому здавалось, що в нього немає ніг – нібито він виїжджає на поле на дерев'яному візку на чотирьох коліщатках, руками відштовхуючись від травника. Він один такий у команді, інші гравці – молоді й здорові, бігають за м'ячем, аж земля трясеться, а він тільки плутається в них під ногами. Аж ось м'яч потрапляє до нього, і поблизу нікого нема, а попереду – ворота. Він нервує, метушиться, підштовхує м'яч візком – швидше, швидше, це його єдиний шанс забити гол, швидше, поки не наздогнали захисники. Та чи забив він той м'яч у ворота – так і не знає… Часами той стадіон – як концтабір: оточений колючкою й освітлений прожекторами; лежать на тому стадіоні тисячі м'ячів – новенькі, з людської шкіри; і кожен удар по такому м'ячу – це удар по людині, по її живому тілу, по незахищених місцях, це удар по самому собі; а табірний гучномовець хрипить: грайте, паршиві свині! Грайте! Ви хотіли грати – тож грайте! Лише зрідка він вибігав на поле, заросле білими ромашками, кожна квітка – з золотою серцевинкою, від якої, як від сонця, біжать навсібіч сліпучі пелюстки-промені; поле, по якому несила ганяти м'яч, бо можна зім'яти квіти. Поле для кохання, не для футболу.

Чому я так хочу жити, питав він самого себе. Чому я так чіпляюсь за життя? Хіба я знаю, чому… Я нічого не відкрию, не встановлю жодного рекорду, не народжу дітей, не напишу навіть поганенької книги про футбол, команда, яку я тренував, не стане чемпіоном країни, але я хочу жити! Не хочу бути каменем, травою, землею, іржавою огорожею, птахом, не хочу ні пекла, ні раю – хочу бути людиною. Поганою, зі слабим серцем, з чужим серцем, але людиною. Не хочу відмовлятись від життя, від усього людського. Той, хто відмовляється від цього, той боягуз. Хочу дожити до осені, коли починаються найцікавіші матчі, хочу взнати, хто стане чемпіоном країни, хочу дожити до нової зими, пройтись по снігу і потім, удома, роздягнувшись, хочу відчути запах морозу, що йде від пальта. І я чекатиму стільки, скільки буде потрібно. Я дочекаюся свого серця. Або помру. Ні, дочекаюсь. Адже врешті-решт донора привезуть.

Слово донор було для нього порожньою абстракцією. Він не міг надати цьому поняттю ніяких людських рис – так, як не міг уявити тих, чию кров йому переливали, хоч їхні прізвища стояли на ампулі. Слово донор означало для нього щось далеке, механічне, неживе, майже неіснуюче. Максимов, котрий задихався при найменшому русі в ліжку, мріяв про нове серце. Це була мрія без усяких рожевих прикрас, без зайвих вигадок, мрія конкретна й проста, як ліжко, тумбочка, стілець, як навушники й світло-сіра фарба панелей – як все, що оточувало Максимова: ось відчиняться двері й увійде…

Відчинились двері й увійшов Костюк.

Максимов від хвилювання відчув пульсацію в шиї. Запитально подивився на Костюка.

Але той не приніс ніякої звістки. Лише спитав:

– Як настрій?

Костюк наче помолодшав за ці тижні. «Ось що коїть весна зі здоровою людиною», – подумав Максимов. Шкіра посвіжішала, й зморшки розгладились, і темні очі блищали неспокійно. Він схуд, рухався веселіше, коли сидів на стільці – не сутулився, й Максимов подумав, що й операції зараз Костюк має проводити краще.

– Горобці заважають, – сказав Максимов. – Цвірінькають. Хочеться на сонце.

– Все буде. Ще почекайте.

– Андрію Петровичу, чому американці так часто пересадки роблять? Весь час газети про це пишуть, аж зло бере.

– Є багато причин. А одна з них – це те, що вони до проблем пересадки серця з самого початку підходили… не знаю, як краще сказати: цинічніше чи практичніше. Плюс висока хірургічна техніка. А те, що ми з вами не маємо досі донора, – це наслідок нашого способу життя. Як не парадоксально, але це факт. У мене був американський професор Джон Бойн. Він розказував, що місяць тому вони впродовж одного тижня провели три пересадки. Х'юстон менший за Київ. Але там весь час когось вбивають, хтось потрапляє в автокатастрофи. А в нас мінімальна кількість нещасних випадків.

– Якщо я помру, – напишіть: він став жертвою мирного способу життя, – сказав Максимов.

– Ну, це ви даремно, – мовив Костюк. – Усе буде гаразд. Я вас на з'їзді хірургів буду показувати. Ще підемо з вами на стадіон.

– Андрію Петровичу, я хочу вам сказати одну річ, – вагаючись, мовив Максимов. – Я вам тоді чортзна-чого наговорив про першість Європи… про сина… змагання… пам'ятаєте?

– Так.

– Забудьте про це. Це все брехня. Не хочу брехати. Справа не в стрибках, не в першості Європи. Хай вона западеться. Просто – я хочу жити. Я! Особливо зараз. Навесні. Й ще скажу. Якщо робитимете операцію… і якщо… словом, не карайтесь тоді. Я на вас не ображатимусь навіть на тому світі… Я знаю, що ви робите все, що можете.

– Дякую, – сказав Костюк, і голос у нього став чомусь хрипкий.

– І останнє. Хочу розповісти вам одну історію… Її знають тільки я та моя дружина. Ви – третій. Якщо зі мною щось станеться, – тільки тоді розкажіть її моєму синові, Ігорю.

– Гаразд.

– Я одружився перед війною. Може, чули – Віра Синиця, чемпіонка України з легкої атлетики?

– Не тільки чув. Багато разів бачив. Знаю.,

– Все в нас було добре, любили ми одне одного. Але… дітей не було. Як ми хотіли мати дитину! Але не було. Почалась війна, Віра встигла евакуюватись, я залишився… Потім концтабір… Восени сорок третього наші почали бомбардувати Київ. Вночі кинули бомби на концтабір – там таке робилось… Я втік. Потрапив до одних людей на Куренівці – ті мене сховали. Що це були за люди? Двоє старих та їхня дочка. Ніною звали її. Вона працювала перекладачкою в німців. Трохи старша за мене. Нікого в неї не було, вона нічого собою вдалась, тільки трохи віспою обличчя подзьобане. Ну, словом, знаєте як… Я два роки живої жінки не бачив. Вона для мене все робила: продукти діставала, відгодовувала. Я був страшний доходяга – вона мене купала, як дитину. Любила вона мене… Ну, в нас з нею, звичайно, було все. Коли прийшли наші, я пішов у армію служити. Потім повернувся – тут і Віра повернулася. Стали жити ми по-старому. Але в мене тут щось у душі крутить. Це вже був сорок шостий рік. Дай, думаю, піду на Куренівку, Ніну побачу. Хоч спасибі скажу. Може, старим треба допомогти… Пішов. Застав її матір. Вже ледве дихає. Старого нема. І Ніни теж нема. Померла від туберкульозу. Але слухайте, що мені каже стара: каже, що в Ніни народився син у липні сорок четвертого року й що він тепер у дитячому будинку. В Києві. Мій син. Уявляєте? Прийшов я додому сам не свій. Віра все питає: що з тобою? Що сталось? Мовчав я, мовчав, а потім не витримав і все розказав. І тоді Віра каже: «Слухай, Макаре, давай знайдемо твого сина й усиновимо його». Я ледве не заплакав. І поклявся тоді: все життя житиму з Вірою, що б там не було. Вона мені все серце перевернула. Почали шукати – знайшли. На Лук'янівці дитячий будинок – він там. Ігор. Як побачив я його – йому два роки, лазить замурзане, худе – я не знаю, що зі мною сталося. Словом – узяли ми його на виховання. Зробили все, щоб ніхто не узнав про цю історію. Але хіба можна таке приховати? Всі знали, що в нас не було дітей. Віру багато людей знало в Києві, вона тренером після війни була. Виріс чудовий хлопець, змалку – то зі мною, то з Вірою – весь час на стадіоні. Все гаразд. І от, коли він був у восьмому класі, якась падлюка сказала йому, що він нерідний наш син. Байстрюк. Завжди якесь падло знайдеться, завжди скаже. Бачу – щось із Ігорем діється. Почав казати грубощі, не слухає нас із Вірою. Ну, а Віра – хочете не хочете – а теж почала до нього погано ставитись. Все ж таки не рідне… І мене, бува, пиляє за Ніну. Лає її. Таке почалося в сім'ї. Він їй чорне каже, а вона йому – біле. Найшла коса на камінь. Так і живемо. Він переконаний, що ми – не рідні йому. Він не знає, що я рідний батько. Рідний – розумієте? За весь цей час, що я тут лежу, він тільки раз був у мене. Все, каже, часу нема. То збори, то змагання. І тепер я твердо вирішив. Якщо мене не буде, то й хочу, щоб він знав, що я – його батько. А з Вірою все одно він не вживеться. Нічого, дорослий. Я прошу вас – скажіть йому всю правду.

– Скажу, – мовив Костюк. – Даю вам слово. Але я сподіваюсь, на кращий результат. Чому б вам самому не сказати?

– Я боюсь, що він мені не повірить. Подумає, що я хочу якось викрутитись. Все, що ми йому зараз кажемо, він сприймав як образу. Не вірить нам, підозрює. Ми ж не рідні. Вороги. Його зможе переконати лише моя смерть.

Він відвернувся від Костюка. Дивлячись у стіну, сказав:

– Я його люблю. Мені так хочеться його бачити…

Костюк пішов до свого кабінету. Сьогодні кабінет йому не сподобався. Відчинив навстіж вікно. Почув галасливе цвірінчання горобців і, мабуть, уперше з такою гостротою зрозумів, як нестерпно важко лежати зараз у палаті, слухаючи звуки й подуви квітня. Зачинив вікно. Може, переставити тут меблі? Кажуть, це ознака молодості. Коли людина переставляє меблі. Ознака молодості або неврівноваженості. Істерії. Нема чого переставляти. Життя не меблі – його не переставиш, як тобі заманеться. І як не борсайся – не зміниш його залізних обставин. Коли одружуся з Валентиною, покладу під скло її фотографію. Ця думка прийшла вперше. Чи, може, вперше була так ясно сформульована? Коли від одружиться з Валентиною. Ти спершу одружися з нею. Ти ще не знаєш – чи вона погодиться зв'язати своє життя з тобою. Одна справа бачити тебе двічі на тиждень, кохання, звільнене від буденності, свято кохання чи святе кохання – називай це як хочеш, але ясно, що це зовсім інша річ, ніж рутина спільного життя, повільне вмирання гостроти почуттів. Чи погодиться вона на це? Що робитиме вона, коли через десять років я зістаріюсь, а вона буде в розквіті сили? Не знаю. Не знаю, що буде зі мною та з нею через десять років. Я хочу бути разом із нею. Я її люблю. Не можу без неї. А Сергій? Невже ти так просто переступиш через нього? Сергій ще нічого не розуміє. Коли виросте, він не засудить мене. Зрозуміє. Його треба переконати. Він звикне до неї. Людина до всього звикає. В цьому нема ніякого злочину. Я нікого не зраджую. Це така звичайна річ – вдівцю одружитися з жінкою, яку він любить. Звичайна? Подивимось, що скаже Сергій. Для когось звичайна, а для тебе…

Він узяв до рук скульптуру, що стояла на столі: сталеві руки тримають сталеве серце. И скульптура йому теж не сподобалась. Є в ній щось претензійне. Серце в твоїх руках. Він подумав, що напише книжку про пересадку серця. Документальну розповідь про операцію. Як я її назву? Є тільки одна чи дві гарні назви, в яких фігурує слово «серце»: книга Миколи Амосова «Думки і серце», та, може, книга А. Дорозинського і К. Б. Блюена «Одне серце – два життя». Слово «серце» в цих книжках вжите в його прямому автентичному сенсі. Взагалі ж, слово «серце» здевальвовано на ринку інтелектуальних цінностей. Хто тільки не зловживав цим словом: «Чуже серце», «Серце на долоні», «Дай серцю волю», «Авоська, повна сердець», «Серця чотирьох», «Розмова сердець», «Протуберанці серця» (він усміхнувся: протуберанці серця – це крововиливи на перикарді), «Серце не камінь», «Орбіти серця», «Мандрівки серця», «Серце матері»… Яке заяложене слово! Ось вони – романтичні хвилі XIX століття, хуторянщини, сентименталізму, що докотились до наших часів. Але мине ще десять-п'ятнадцять років, подумав він, і це слово відродиться: воно вживатиметься лише в анатомічному смислі – й причиною цьому буде розповсюдження пересадок. Містичний ореол навколо цього слова зникне. Слово «серце» означатиме лише те, що воно повинно означати: м'язисте розширення кровоносних судин, яке виконує функції насоса в замкненій гемодинамічній системі організму. Тоді б я зміг назвати свою книгу: «Серце живе і мертве». Назви її так зараз – і всі подумають, що це книга про гарних і поганих людей. «Шлях до серця»? Це книга про кохання. Ні, я назву книгу одним словом: «Трансплантація». Чи не занадто мудро? Це слово ще не увійшло в свідомість більшості людей. Тим краще. Хай входить. Десять років тому слово «космос» було далеке й чуже для переважної більшості людей. Зараз воно увійшло в лексикон дитячих садків. Треба створювати нові шари лексики. Створюй, створюй, іронічно підбадьорив він самого себе. А твою «Трансплантацію» ніхто не купить. Ти б купив книгу з назвою «Стереометрія» чи «Аннігіляція»? Ніколи. Лежатиме твоя жалюгідна «Трансплантація» на прилавках, і через кілька років ти ще зустрічатимеш її, пожовклу, в районних містечках – на вітринах кіосків «Союздруку», де вона захищатиме кіоскерів від палючого сонця. Ні. Ті, для кого буде призначена ця книга, – куплять її. Вони знають, що означає слово «Трансплантація». Таким чином, вона потрапить саме до того читача, який мені потрібен. Задля якого я, власне, напишу цю книгу. Якби я назвав її «Останнє кохання», чи «Битва за серце», чи «Людина без серця», – вона б потрапила до зовсім іншого читача, який би, либонь, і не прочитав її. «Трансплантація». Лікарям не сподобається ця назва. Вони не люблять медичних назв. Цікаво – що скаже Голуб? Запропонує свою назву: «Чорна скриня». Це серце – чорна скриня. Ні. Я вирішив: книга називатиметься «Трансплантація». Все, що стосується медицини, я напишу lege artis<sup>[14]14
  14 Lege artis (лат.) – досконало.


[Закрыть]</sup>. Але чи зможу я описати Максимова? Курінного? Власне, це не входить у мої наміри. Я пишу книгу про операцію. Про медичну проблематику. Хай хворими займаються психологи. Письменникам я не довіряю.

Обізвався телефон – дзвонив Стоянов. Просив приїхати в міністерство. Голос був спокійний, як і завжди, але Костюк відчув, що щось сталося. Стоянов не витримав, сказав: прийнято рішення про створення Інституту трансплантації. На базі клініки Костюка.

Костюк швидко скинув халат, надягнув сорочку, зав'язав краватку. Все ж таки життя – прекрасна річ. Конструктор був правий. Треба жити на повну котушку. Треба закохуватись, робити операції на серці, створювати нові інститути. Треба бути сильним. Не таким, як Маркевич. Такі гинуть. Життя – це те, що відчуваєш зараз, щосекунди, щохвилини; це те, що має проекції в минуле та майбутнє, але по-справжньому відбувається тільки в даний момент – в усій його випадковості, незавершеності й закономірності. Шкода Маркевича: я зробив усе, що міг. Але з його філософією не можна йти на трансплантацію. Максимов сильний. Такий все подужає. І знову Голуб був неправий: він враховував тільки формальні моменти. А фактично-найкращим кандидатом на пересадку був, є та буде Максимов. Даремно я піддався на агітацію Голуба. Що ж. Клініка – те місце, де починають діяти закони біології. Перемагає той, у кого більше життєвої сили. Що то є «життєва сила», подумалось йому. Можливо, колись відкриють її біохімічну сутність і визначатимуть її кількість. Напевно відкриють.

Щоб не гаяти часу, він викликав машину.

Швидкою ходою пробіг через вестибюль. Власне, це не був вестибюль, як, скажімо, в головному корпусі клініки, вибудованому ще в земські часи: не було тут колон, величних сходів, барочного ліплення, кольорових вітражів, усієї тої пишноти золотого віку, в якому народжувались безсмертні гуманітарні цінності й одночасно вмирали від сухот мільйони людей. Це було досить просторе приміщення без усяких витребеньок, з гардеробом для лікарів і медперсоналу, з стільцями попід стінами, з автоматом для продажу газованої води, який не працював, і з витяжною шафою, яку виставили сюди біохіміки і забули про неї і яка аж ніяк не прикрашала цього приміщення. Коли він уже підходив до вихідних дверей, шлях йому перетнула якась жінка. Знову, роздратовано подумав він. Треба було виходити через бічні двері.

– Андрію Петровичу!

Старіюча жінка, яка ще хоче здаватись молодою: біле фарбоване волосся, яскраво підмальовані губи, вискубані брови; крихкотіле обличчя зразка сорокових років; обрезкла, вона наче була напомпована повітрям; цьому враженню сприяло й те, що на ній був новенький лискучий плащ зі шкірзамінника бронзового кольору.

– Я зараз не можу, – невдоволено кинув він. – Зверніться до чергового лікаря.

– Андрію Петровичу… Ви мене не пізнаєте?

Він зупинився. Щось знайоме раптом привиділось йому,

– Пробачте… Не можу згадати… Де я вас бачив?

– Моє прізвище Кашина… Світлана Кашина. Світлана Петрівна. Ми з вами працювали в сорок першому році. Пам'ятаєте? Триста дев'яносто третя стрілкова дивізія. Медсанбат.

– Боже мій, – розгубився він. – Світлано! Це… ви?

– А я вас одразу пізнала. Ви мало змінились.

– Де ви тепер? Як пройшли війну?

– Живу в Воронежі. Чоловік – підполковник медичної служби. Він зараз в Угорщині. Я проїздом – була в Будапешті. Зараз не працюю. Війна…

Він дивився на неї й не чув її слів. Вони вийшли на двір, пішли по головній алеї. На ній були новенькі червоні лаковані чоботи, на їхній дзеркальній поверхні грали сонячні блищики. Він намагався відшукати в ній щось, що б єднало її з Валентиною, – і не міг. Де поділась та вперта зморшка? І чи була вона насправді? Чи не вигадав він свою Світланку й чи справді міг колись цілувати її? Може, все це йому наснилось?

В руках у неї була новенька біла сумочка, сплетена з синтетичних ниток.

– Я до вас, Андрію Петровичу, з великим проханням. – Вона почувалась трохи ніяково. – Знаєте, в нас є дочка. Мріє стати лікарем. Дуже гарна дівчина, скромна і вчилась непогано. Торік вступала до медінституту – не пройшла по конкурсу. Ви б не змогли допомогти? Вона б подала документи в Київський медінститут. Вона, звичайно, готується до іспитів, але знаєте як… Дівчат не дуже беруть. Я чула – ви кафедрою завідуєте?

– Кафедрою в інституті вдосконалення лікарів, – сказав він не своїм голосом. Йому було соромно, він був ладен крізь землю провалитись. Йому здалось, що він почервонів. – З медінститутом у мене погані стосунки.

Вона не повірить, подумає, що брешу. Скаже, що зазнався. Що не хочу допомогти. Жінка, яка ходять у такому плащі і так фарбує волосся, може так сказати.

– А зараз ваша дочка що робить? – спитав він.

– Працює лаборанткою в обласній лікарні. Для стажу.

– А в Києві є де жити?

– Якщо вступить, у гуртожитку житиме.

– Я думав… вона могла б попрацювати у мене в клініці… поки що… а потім вступати. Щось би придумали.

– Ні, це важко, дякую. Пробачте, Андрію Петровичу. Ви поспішаєте, пробачте, що я вас потурбувала.

Образилась. Ну що ж. Я не Христос. Я не можу всіх ощасливити.

– У мене навпаки, – сказав він. – Кінець медичної династії. Син збирається вступати до політехнічного. Не хоче бути лікарем.

– Шкода, – ввічливо сказала вона.

Настрій йому зовсім зіпсувався. Навіщо я виправдовуюсь? Навіщо?

Він сів зі Світланою в машину. Вони рушили в напрямку Хрещатика. Вона сказала, що їде вечірнім поїздом, а зараз хоче походити по магазинах і взагалі – подивитись Київ, бо всі кажуть, що гарне місто, але поки що воно не справило на неї великого враження. Правда, вона бачили тільки вокзал і цю гору. Дочка її співає в самодіяльному естрадному оркестрі, а за виконання нової модної пісні «Любите Россию» отримала премію на обласному огляді самодіяльності. Він не знав цієї пісні, й Світлана, примруживши очі, наспівала йому її в машині. Вони їхали по Червоноармійській, якраз повз театр оперети, і він подумав, що скоро ця мука скінчиться. Потім вони згадали старих знайомих по медсанбату – виявилось, що й згадувати нікого: Костюк був там надто короткий час, щоб познайомитись як слід із лікарями й медсестрами, а Світлану невдовзі після того, як німці прорвали оборону, перевели в іншу дивізію. Її теперішній чоловік був начальником санітарного взводу. Про дочку більше мови не було. Навпроти універмагу автомобіль зупинився, й вони попрощались. На Світлані була яскрава хустка з намальованим планом Будапешта. Костюк пізнав на хустці майдан Лайоша Кошута й парламентський палац на березі Дунаю, затиснутий між двома мостами: Маргітхід та Ланцхід. З усіх міст, де він бував, йому найбільше подобався Будапешт.

З міністерства він подзвонив до Валентини й умовився зустрітися з нею коло станції метро «Університетська». Сьогодні він запросив Валю до себе. Сергій був на змаганнях і мав прийти пізно ввечері.

Вперше в житті вона переступила поріг його квартири.

Він почав цілувати її в передпокої – так, наче вони не бачились цілу вічність, цілував волосся, очі, вдивлявся в її обличчя й знову цілував.

– Пробач, – сказав. – Я дуже перед тобою завинив.

– Що таке? – здивувалась вона.

– Нічого. Ти моє малятко. Пробач. Я тебе дуже люблю. Який я ідіот…

Вона прийшла в білому плащі й білих чобітках – і здалась йому зовсім юною; починалась їхня перша весна, Валентина була в його домі, вона його любила, – і відчуття скороминущості цих щасливих хвилин було нестерпне. Ось вона тут, поруч, ось дивись, які в неї гарні очі, як вони блищать, вона тебе цілує, – ось жінка, яка перевернула твоє життя. Це твоє останнє кохання. І ти кохаєш не своє минуле, не свої оманливі спогади, а її, яку міцно тримаєш у своїх обіймах.

Вона входила в світ чужих і ворожих їй речей, у світ, в якому тільки один Костюк був близький їй по-справжньому. Ця квартира – нашарування багатьох епох і багатьох людей, тут речі існують не самі по собі, а у взаємозв'язку й взаємозалежності, як планетні системи; тут нема нічого випадкового й непотрібного, бо все випадкове й непотрібне, що потрапляло сюди, з роками ставало доцільне, конче необхідне в загальному поєднанні речей; планетні системи втягували в сферу свого притягання різні речі – часто несумісні й абсурдні; зібрані докупи, вони складали археологію династії Костюків, і поки що все тут було так припасоване одне до одного, все творило таку єдність, що Валентині здалось, наче для неї нема тут місця. Після того, коли б її визнали мешканці цієї квартири, їй треба було домогтись визнання речей, що містились тут. Звідки тут оленячі роги, на які Костюк повісив свою кепку? Які обличчя пам'ятає це старовинне трюмо? Які обличчя воєн та радощів, голоду й кохання відбивалися в цій зеленкуватій амальгамі? Холодильник був розцяцькований кольоровими кінозірками з перебивних картинок; це справа рук Сергія. Але чому на стіні висить мисливський ріжок? Який у цьому смисл і який спогад він несе в собі? Підемо далі, мій коханий. Вона потрапила в велику, як зал, вітальню, високу, з ліпними карнизами на стелі, з високими балконними дверима. Книжкові шафи з темного дуба, старий рояль фірми «Беккер», обідній стіл посередині, запилюжені опудала птахів, письмове бюро червоного дерева, на якому лежить людський череп. Навіщо тут череп? Фотографічний портрет якоїсь жінки: білява, не дуже гарна, усміхнена. Його дружина. Великий портрет написаний олійними фарбами: на темно-зеленому тлі – сивий, постарілий… Андрій. Портрет-пророцтво? Таким був його батько. Таким буде Андрій, якщо носитиме вуса. Таким він буде через п'ятнадцять років. Фотографія незнайомої жінки – в довгому платті й широкому капелюсі, всіяному квітами. Магнітофон «Грюндіг» – у пласкому елегантному футлярі. Й фотографія з 1910 року, і магнітофон з 1968 року втратили свої часові прикмети і не здавалися занадто старі чи занадто модерні. В кутку стояв старовинний дзиґар, який велично відміряв час важким мідним вагадлом. Вона підійшла до рояля, відкрила кришку, пройшлась пальцями по зжовклій клавіатурі. Здивувалась – рояль добре тримав стрій.

– Ти граєш? – спитала вона.

– Ні.

Дивно, подумала вона. Може, син грає. Телевізор «Темп» старого випуску. Купував разом із дружиною. Він не дивиться телепередачі. Лише інколи – футбол.

Він погладив її волосся.

– Давай одружимось.

– Що?

– Я хочу з тобою одружитись.

– Навіщо? – спитала вона. – Хіба нам погано так?

– Ти не хочеш?

– Я тебе люблю. Все інше не має ніякого значення.

– Має! – сказав він. – Я хочу, щоб ти була тут. Щоб ти була моєю дружиною. Я більше так не можу.

– Давай не будемо поспішати, гаразд? Я прихильниця теорії дозрілого яблука. Яблуко повинно дозріти й само впасти з дерева. Не треба його зривати.

– Воно дозріло, – вперто сказав він. – Завтра я познайомлю тебе з Сергієм. Я запрошую тебе завтра до нас. Ми влаштовуємо на твою честь прийом.

– Запрошення з вдячністю приймається. – Вона почувалась невпевнено, її огорнув неспокій. Вона намагалась усміхатись, щоб бути зовні безжурною, впевненою в собі.

Хіба вона не хотіла стати дружиною Андрія? Хіба нормальна жінка, яка любить мужчину, не хоче бути завжди з ним і не хоче мати від нього дітей? Хіба їй не остогидла її самотність і впевненість у своїх силах? Вона знала, що він скаже їй ці слова. Вона чекала їх. Якби він вимовив їх до того, як вона побувала на операції, вона, не задумуючись, відповіла б: так. Я згодна. Але зараз щось заважало їй легко сказати слово «так». Біля тахти стояв рицар у латах, тримаючи в руках замість алебарди світильник. Вона підійшла до рицаря й постукала пальцем по заборолу.