Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 16

З самого ранку лікар Богучарова порадувала Костюка скандальною новиною з жахливими подробицями: завідувач лабораторії медичної кібернетики Б. М. Голуб утік із Києва разом із своєю лаборанткою, молодшою від нього на цілих тринадцять років! Весілля в Палаці одруження було зірване, мати тої лаборантки зомліла, згодом прибігла в лабораторію скаржитись на Голуба, побігла до голови місцевкому, але той сказав, що питаннями стосунків між чоловіком і жінкою, в яких (стосунках) немає елементу аморалізму, місцевком не цікавиться; начебто потім, довідавшися, хто такий Голуб і яку зарплатню він отримує, мати трохи заспокоїлась і сказала, що все, що бог робить – все на краще, що їй цей інженер, правду кажучи, не дуже подобався, несерйозне враження справляв. Тут же Костюкові подали лист від Голуба. Зворотної адреси не було. Костюк подивився на штемпель: лист було відправлено з Умані. Костюк знав, що в Голуба є родичі в Умані.

Він розірвав конверт і прочитав листа:

«Шановний Андрію Петровичу!

Сподіваюся, що до того, як Ви отримаєте це моє послання, моє ім'я та ім'я моєї дружини будуть уже досить политі брудом, дякуючи старанням усіх старих дів нашої клініки. Хочу одразу сказати, що мені абсолютно байдуже, що вони базікатимуть про мене та дівчину, яку я люблю. Але мені не байдуже, що подумаєте про цю історію Ви. Я не підозрюю Вас у пуританізмі чи фальшивій міщанській цнотливості. Але я боюсь, що Ви, як людина наскрізь раціоналістична (я завжди щиро шанував саме цю рису Вашої вдачі), не зрозумієте мого вчинку, вважатимете його ідіотським, романтичним, сюрреалістичним, сміхотворним, абсурдним і т. д. Адже все можна було зробити заздалегідь, без скандалу, тихо, з маршем Мендельсона, без ексцесів та втечі. Так ось, хочу Вам сказати, будучи при здоровому глузді та добрій пам'яті, що це – єдиний вчинок, яким я пишаюсь і пишатимусь усе своє життя, незалежно від того, як воно складеться. Бо це – вчинок. Бо я, нарешті, знайшов у собі сили розірвати ту невидиму, але міцну павутину життя, як звичайної монотонної запрограмованості, що сковує кожну людину, робить її безпорадною мурахою в потоці подій, нею самою викликаних. Ви скажете, що це не так. Ви скажете, що це в мені спрацювала могутня біологічна програма продовження роду і що мій вчинок – не звільнення від запрограмованості, а навпаки – вияв поневолення могутнішою програмою. Я все знаю, що Ви скажете. Але знайте, що Ви на цей раз помиляєтесь. Я теж помилявся. Цією історією я експериментально довів, що я – вільна людина, яка може впливати на перебіг подій, і зараз Ви переконаєтесь в цьому: по-перше, я офіційно ставлю Вас до відома, що прошу звільнити мене від обов'язків завідувача лабораторії в зв'язку з сімейними обставинами; по-друге, повідомляю, що я та моя дружина маємо намір виїхати з Києва в інше місто; по-третє, хочу сказати Вам, що той рукопис, який я обіцяв Вам дати прочитати (коли пам'ятаєте, він називався «Новий Канон»), я спалив, бо зрозумів, що твір цей наскрізь епігонський, написаний під сильним Вашим впливом, несамостійний і тому не має права на існування.

Прощайте, Андрію Петровичу. Дякую Вам за все, що Ви дали мені. Тепер залишилось мені це відкинути й піти далі – до власного світогляду.

Ваш Б. Голуб

P. S. При всіх Ваших безперечних позитивних якостях, Ви маєте один величезний недолік: Ви забули, що таке кохання. Боюсь, що ми розмовляємо зараз на різних мовах».

«Так, – подумав Костюк. – Ти все правильно зрозумів, парубче. Мені невідомо, що таке кохання». Він ще подумав, чи стало б у нього зваги вчинити так, як це вчинив Боря?

Потім викликав до себе Мовчана.

Даня був якийсь блідий і невиспаний.

– Ти про Голуба знаєш? – спитав Костюк.

– Авжеж. Дівка в нього – перший клас. Він молодець. Правильно зробив. Можу тільки позаздрити.

– Твоя машина на ходу?

– Звичайно. Повітряне охолодження, скрізь пройде…

– Так слухай. Треба їхати до матері Голуба, взяти його адресу в Умані. Він там у свого дядька. Якщо не дасть, все одно їхати в Умань. Розшукати його. І привезти живим чи мертвим. Краще живим. Зрозумів?

– Гаразд. Зараз поїду. А операція?

– Візьму Юру. Йому треба привчатися. Зараз я напишу листа. Почекай.

Він швидко написав листа Голубу:

«Борю!

Я ніколи не припускав, що ти такий йолоп. Ну, ти любиш дівчину. Ну й люби собі на здоров'я. Кажуть, що вона дуже гарна. Але навіщо ж впадати в істерику? Навіщо під звичайну людську справу, за яку тебе ніхто, віриш, ніхто в клініці не осуджує, підводити цілий філософський базис? Ти прекрасно знаєш, що в цьому світі нема абсолютно вільних людей. Людей, вільних від суспільства, від біологічних законів, від своїх обов'язків. Ти знаєш визначення свободи й знаєш, які суворі межі має людська свобода, свобода в межах програми… Хочу тобі нагадати це в зв'язку з твоєю заявою про звільнення. Тобі відомо, як близько ми стоїмо до того, що було нашою спільною з тобою метою, – до трансплантації. І якщо ти втечеш у цей вирішальний момент, я розціню це тільки як зраду. Тому я тебе прошу: не будь дурнем. Негайно повертайся в Київ. У нас все готово до трансплантації, і твоя присутність абсолютно необхідна. Після того, як виконаєш свій обов'язок перед клінікою та тим нещасним Максимовим, ти можеш вважати себе вільним і їхати хоч на край світу.

Привіт твоїй дружині.

Чекаю тебе.

А. Костюк

P. S. А ти все-таки йолоп, що спалив той рукопис. Майзель мені казав, що то дуже талановита річ.

P. P. S. Ми розмовляємо на одній мові. Коли-небудь ти це зрозумієш».

Він дав листа Мовчану.

– Тільки їдь обережно. Я б не хотів, щоб тебе привезли як донора.

– Це не входить у мої плани, – сказав Даня, ховаючи листа. – Привезу вам молодожонів. З ліжка витягну, а привезу.

Звірувата була в Дані усмішка. Він подумав, що треба з собою в Умань взяти якусь дівчину, щоб веселіше було їхати.

Не встиг Даня піти, як прийшла Софія Абрамівна Рапп.

– Чули? Вчора помер француз Булонже, – сказала вона. – Внаслідок імунологічної несумісності.

– Скільки він прожив?

– Сім місяців. У мене таке враження, що існують три хвилі відторгнення органів. Перші дні після трансплантації, потім – через шість-сім місяців, і віддалені наслідки – через рік-півтора. Це, загалом, збігається з нашими експериментальними даними. Це якась таємнича закономірність. Першу фазу відторгнення більш-менш навчились переборювати. А от другу і третю… І в мене з'явилась ідея.

Коли Софія Абрамівна казала, що в неї «з'явилась ідея», це означало, що вона вже веде досліди й має певні результати.

– Вам ніколи не думалось про те, які механізми рятують плід, що перебуває в материнському лоні? – спитала Софія Абрамівна.

– Ні, – сказав Костюк.

– Адже плід імунологічно несумісний, але організм якось мириться з ним. Справа тут, мабуть, у трофобластах<sup>[12]12
  12 Трофобласти – клітини, завдяки яким відбувається живлення плода.


[Закрыть]</sup>. Я думаю, що вони виділяють якісь речовини, які запобігають відторгненню. Про це є деякі літературні дані.

– Ну, ну, – нетерпляче сказав Костюк. – Це надзвичайно цікаво.

– Я поставила невеличкий експеримент на мишах. На моделі шкірного трансплантата. Одній групі нічого не вводила, другій – екстракт з трофобластів.

– І що?

– В першій групі настало відторгнення. В другій групі відторгнення ще нема.

– Не вірю, – сказав Костюк. – Це випадок. Не може бути, щоб відповідь була така проста.

– Я теж не вірю. Це суто попередні дані. Я сама здивована.

– Але треба негайно поставити велику серію експериментів. Якщо вам потрібні люди, я дам три ставки. Як?

– Спасибі, – зраділа Софія Абрамівна. – Наукових співробітників я не потребую. Вистачить. А от від препаратора й двох лаборантів не відмовлюсь.

– Тоді гаразд.

Він подивився на годинник. Треба було йти у передопераційну – митися. Сьогодні він оперував Дахна.

Костюк уже встав був із-за столу, як у кабінет зазирнув отой миршавий виконроб, в якого обличчя наче було погризене мишами. «Що йому треба, – подумав Костюк. – Невже знову буде щось канючити?»

– Пробачте, – просунувся в кабінет виконроб. – Андрію Петровичу, ми вже почали монтаж стерилізаційної установки.

– Знаю. А коли закінчите?

– Невідомо. Власне, я до вас не з цього приводу прийшов… Я вас дуже прошу. У мене є брат. Він у музкомедії грає на скрипці. Щось він себе погано почуває. Кашляє. Зробили йому рентген. Подивіться, будь ласка.

Він витяг із папки рентгенівський знімок лівої легені.

– Давайте, – сказав Костюк.

Він побачив у нижній легеневій долі темну круглу пляму, завбільшки з п'ятикопійкову монету. Краї в плями були майже рівні.

– Це рак, – мовив Костюк. – Треба різати.

– Як рак? – тихо сказав виконроб.

– Рак легенів.

– Боже ж мій, боже, – червоні плями зникли з обличчя виконроба, воно стало сіре. – А коли треба робити операцію? Через місяць – не пізно? Можна хоч почекати? Якось його підготувати?

– Треба негайно. Є ще надія, що нема метастазів.

– Професоре…

– Гаразд, – сказав Костюк. – Я зроблю йому операцію. Хоч це й не моє діло. Але я ставлю одну умову.

– Професоре… все, що тільки забажаєте…

– Щоб мені за п'ять днів закінчили післяопераційний блок.

– Усе зробимо, все…

– І щоб усе працювало, як слід.

– Звичайно, Андрію Петровичу, – заметушився виконроб.

– Завтра привозьте вашого брата. Я накажу завідувачеві відділення прийняти.

Він замкнув кабінет, по дорозі в операційне відділення зазирнув у канцелярію.

– Олю, – сказав секретарці. – Тут повинна прийти кореспондентка журналу «Світанок». Вона хоче подивитись операцію. Ти підеш із нею вниз, хай одягнуть її і проведуть у велику операційну.

Рівно об одинадцятій годині в клініку прийшла Валентина. Як і вчив її Костюк, вона пройшла не з парадного входу, де сиділи відвідувачі, а зі службового. Зійшла на третій поверх. Поторгала двері, на яких висів напис: «Професор А. П. Костюк». Двері були зачинені. Але тут побачила її якась дівчина й, спитавши, хто вона, повела на другий поверх. Тут товпилось багато людей, і ніхто не звернув уваги на Валентину. Опасиста санітарка видала їй пакет зі стерильною білизною. Дівчина провела її до роздягальні, пояснила, як потрапити в операційну, й пішла.

В жіночій роздягальні нікого не було, бо операційні бригади вже почали митись. Валентина знайшла порожню шафу й почала роздягатися. Вона скинула з себе все, залишившись тільки в трусиках і ліфчику. Розгорнула пакет і надягла білу полотняну білизну – сорочку, схожу на ті, які носять солдати, тільки з короткими рукавами, обтислі штанці, а на ноги – полотняні бахіли, зав'язавши їх поворозками під колінами. Сховала своє коротке волосся під шапочку. Сорочки – вона це бачила – всі тут носили навипуск.

У передопераційній перед умивальниками стояли лікарі й мили щітками руки. Костюка серед них не було. Валентина проминула ще одне приміщення – тут треба було надягти маску – й опинилась у великій операційній. Це була простора зала, викладена білими кахлями. Вона побачила операційний стіл, на якому лежав хворий. В залі було чоловік дванадцять. Всі вони чимось займалися. Вона стала коло електрокардіографа. Лікар, що порався тут, регулював зображення серцевих імпульсів на екрані. Валентину вразило, як багато тут дівчат. Облич їхніх не було видно, тільки очі, але їм дуже пасувала біла уніформа. Дивлячись на їхні стрункі постаті, Валентина подумала, що це молоді, гарні дівчата. Кілька з них готували до роботи АШК – велику скриню, до якої тяглись гумові рурки. Одна дівчина стояла на табуретці й повертала безтіневу лампу так, щоб світло падало на груди хворого. Жовта безтінева лампа схожа була на літаючу тарілку з дев'ятьма ілюмінаторами, з яких лилося світло. Операційна сестра розкладала на високому столику інструменти. Хворий уже спав, обличчя його, затуленого екраном, не було видно. Валентина подумала, що коли почнеться операція, вона нічого не побачить, стоячи біля електрокардіографа, – тільки спини хірургів. Підійшла впритул до операційного столу, ставши поруч із анестезіологом, – і тоді вгледіла обличчя хворого. Блідий чорнявий чоловік. Тепер їй добре було видно операційне поле. Двоє хірургів, що безтурботно й голосно перемовлялись – так само, як це роблять слюсарі в гаражі, – обклали хворого жованими стерильними простирадлами й змастили операційне поле йодом: шкіра стала буро-коричнева, а потім – досить швидко – стала жовта. Один із хірургів узяв скальпель і зробив довгий поздовжній розвіз точно посередині грудини.

«Невже оперуватимуть без Андрія, – подумала Валентина. – Де він?»

І тут побачила Костюка.

Він та другий хірург саме зайшли до операційної. Вони були одягнені так само, як і всі, хто перебував у операційній. Той другий – молодий кремезняк – почепив до бахіли авторучку. Навіщо, подумала Валентина. Адже нічого не писатиме під час операції. Костюк не звернув на Валентину й найменшої уваги. Він одразу почав лаятись, – чому в операційній немає спеціальних масок із дротиками, які б вигинались за формою носа й щільніше притискали б маску до обличчя.

Йому подали стерильний халат, який обережно зав'язала ззаду медсестра. Потім Костюк надягнув маску. Він сів на табуретку, підвівши вгору руки. Між тим, хірурги, що почали операцію, просунули в отвори, зроблені в грудині, дротяну пилку й почали пиляти грудину. Від цього звуку Валентині стало млосно. «Стій спокійно, – наказала вона сама собі. – Ще не вистачало, щоб ти тут втратила свідомість. Стій…» Взагалі, вона вже бачила операції, була в операційних. Вона не боялась крові… Тільки ж бачила операції простіші – апендектомії.

Костюк просунув руки в гумові рукавички, які підставила йому Рая – операційна сестра. Костюк і той, що прийшов із ним, підійшли до хворого, й ті двоє відступили вбік. Костюк став при правому боці хворого, той кремезняк – навпроти. «Ось тепер тільки починається справжня операція», – подумала Валентина. Якась дівчина відтрутила її вбік – треба було приладнати на штативі велику ампулу з кров'ю. Коли дівчина відійшла, Валентина побачила, що асистент Костюка припалює кровоносні судини електрокоагулятором (вона наперед знала хід операції – їй розповів Андрій), щоб зупинити кровотечу. Цей прилад схожий був на мініатюрний електропаяльник. Припалювана тканина ледь чутно шкварчала, й над нею вився легкий, майже непомітний димок. Потім, коли було розсічено перикард, Валентина побачила серце. Таким вона його й уявляла: м'язисте тіло, завбільшки з великий чоловічий кулак, скорочувалось – і в постійному ритмі його важких поштовхів було щось величне.

– Хлопці, щоб не було ніяких затримок, бо мені о третій треба бути в міністерстві, – сказав Костюк. – Відсос готовий? Чи так, як минулого разу?

– Готовий, – відгукнулася одна з тих, що сиділи коло АШК.

Почалось підключення хворого до АШК. Вони працювали мовчки, але Валентина відчула, як зростає в операційній напруження. Коли вони вмикали одну з рурок, в обличчя Костюкові бризнув струмінь крові – залив окуляри (він працював в окулярах) і зачервонив маску.

– Сволоч, – брутально вилаявся Костюк. – Як ти держиш? Нічого не тямиш.

Валентина не знала, що той кремезняк, якого звали Юрою, мало асистував Костюкові, ще не звик до нього.

До Костюка підскочила медсестра, зняла окуляри, протерла їх стерильною салфеткою й швидко надягнула, позакладавши дужки за вуха.

– Поправ, – сказав він.

Він брав інструменти, не дивлячись на Раю, тільки нетерпляче простягаючи до неї праву руку. Запрацював АШК. Його рівне гудіння заповнило операційну. Серце було відключене від системи кровообігу; кров із правого передсердя поступала в АШК, який був заповнений трьома літрами крові тої ж групи, проходила через штучні легені, збагачуючись киснем, і поверталась в тіло хворого через стегнові артерії. Видно було, як працює насос АШК: два коліщатка обертались на роторі, ритмічно придавлюючи гумову рурку, по якій проходила кров. Скорочення серця слабшали, й нарешті залишилося легке тремтіння м'яза – фібриляція. Серце тепер нагадувало рибу, викинуту на берег. Починався найголовніший етап операції. Валентині раптом здалось: все, що вона бачить, – фантастичний сон; те, що роблять ці люди, – страшне й незрозуміле для неї і таке звичне для них; ці люди здались їй не такими, як усі, – наче були вони посланцями якоїсь далекої космічної цивілізації; в той же час вона знала, що це звичайні люди, як усі, котрі їздять щоранку на роботу в тролейбусах, після роботи штовхаються в чергах, пліткують, кохаються; й Костюк постав перед нею зовсім у іншому світлі, й вона пошкодувала, що прийшла сюди, що напросилась на операцію. Не треба було їй цього робити. Вона фізично відчула, який нелюдський тягар несе на собі ця людина, – і всі їхні ночі й розмови здалися їй нереальні, як і те, що він її кохав; чому її, за що? Даремно вона зазирнула в цей світ – такий чужий і далекий, світ, який ніколи не стане її світом. Їй тут не місце. Вона подумала, що те, що її кохає Андрій, – наслідок якогось непорозуміння. Мине час, і він сам це зрозуміє. Сьогодні вона побачила справжнього Костюка, і відстань між ними мірялась не роками – роки не мали ніякого значення, бо вона його кохала й не звертала ніякої уваги на сивизну чи зморшки, – була між ними якась непереборніша відстань: відстань між різними системами й символами життя, вічна відстань між квітами й землею, між морем і берегом, між зорями й серцями, між птахами й деревами; ніяка близькість чоловіка й жінки не скорочує цієї відстані. Між ними стояли смерті – багато смертей; тягар цих смертей несе на собі Костюк, і їй ніколи цього не зрозуміти, і нічим вона йому не допоможе – не візьме частину цього тягаря на себе. Їй стало лячно: їй здалось, що тут, у цій великій стерильній залі, якась жорстока сила протистоїть їхньому коханню; та сама сила, що рятує життя людині, яка лежить на операційному столі.

– Що ти мені даєш таке г…? – гримнув на Раю Костюк і кинув на підлогу голкотримач.

Він працював на відкритому серці – тепер нічого величного в серці не було, просто розкраяний червоний шматок м'яса.

Валентину попросив трохи відступитись анестезіолог. Він пальцями розсунув повіки хворого – подивився на зіниці. Зіниці були звужені. Анестезіолог протер спітніле обличчя хворого салфеткою.

– Забери голову! – крикнув Костюк асистентові, котрий нахилився над серцем. – Заважаєш!

– Мені нічого не видно, – виправдовувався той.

– Помовч. Дуже розумний.

У Валентини заболіли ноги. Костюк пришивав клапан, кленучи все на світі – голки, нитки, голкотримачі, Раю, Юру. Валентина подумала про цього чоловіка, котрому роблять операцію: хто він? Розіп'ятий і напівмертвий, байдужий до всього, позбавлений людської цілісності й природності, немовби розкладений на головні елементи, на окремі функціональні одиниці – на кров'яний тиск, на гемоліз еритроцитів, на показники кислотно-лугової рівноваги, на електрокардіограму, на реакцію зіниць, на протромбіновий індекс; вона подумала про те, що серце зараз розкрите, як розрізане яблуко, і його тканин уперше в житті торкається повітря; вона уявила, що може бути з серцем, якщо в повітрі літатимуть патогенні мікроби. Вона поправила маску на обличчі.

Клапан здався їй великим і примітивним, наче призначався він для автомобіля, а не людини. Костюк поступово опускав клапан у серце на спеціальному тримачі, затягуючи нитки.

Коли серце запрацювало після удару дефібрилятора, Валентина потихеньку вибралася зі свого зручного місця у головах хворого; глянула на екран електрокардіографа: серце викреслювало яскраву хвилясту лінію. Вона швидко переодяглась і вийшла з роздягальні. Назустріч їй по коридору йшов Костюк. Халат він скинув, ішов у сорочці й білих штанях.

Їй здалось, що він хитається. Вона побачила різкі зморшки коло рота, почервонілі, як від недосипу, повіки.

– Ну як? – спитав він, зупинившись. – Як, Валентино Миколаївно? Хочете поміняти журналістику на медицину?

– Я… не знаходжу слів… Я ніколи не думала, що це така страшна робота.

– Ну, не перебільшуй. Сьогодні все було спокійно. Буває гірше. Я завтра подзвоню.

Він кивнув їй і пішов у роздягальню.

Він думав про те, що через кілька днів переведе клініку на готовність номер один: готовність до трансплантації. Якщо тільки Мовчан привезе цю божевільну закохану парочку.

Прямо з Міністерства охорони здоров'я Костюк подався на засідання наукового хірургічного товариства. А що на засіданні головував професор Полтавець, то тяглось воно нескінченно довго. Полтавець обожнював такі збіговиська, на яких розкривався його яскравий талант Людини, Що Любить Побалакати. Якщо в кабінеті Стоянова професор стримувався, то тут він був у рідній стихії: після кожного виступу Полтавець ставив доповідачеві десятки запитань, потім сам на них відповідав, користуючись своїм правом головуючого. Полтавець скінчив Київське військово-фельдшерське училище в 1915 році, і тому більшість його найяскравіших клінічних спогадів припадала на період першої світової війни. Коли демонструвався хворий з аневризмою стегнової артерії, професор Полтавець говорив приблизно таке: «Як зараз пам'ятаю, під час воєнних дій на Північно-Західному фронті мені вперше довелося зіткнутися з подібним випадком. Треба вам сказати, що характер вогнестрільних уражень багато в чому залежить від зброї, що застосовується. У 60-ті роки XIX століття застосовувались м'які свинцеві кулі великого калібру. В 90-х роках, під час воєн бурської, китайської та пізніше – під час російсько-японської війни було пущено в хід дрібнокаліберну, так звану огівальну кулю, одягнену в нікелеву оболонку. Під час балканських воєн та в першу світову війну, як вам відомо, широко застосовували кулю гострокінцеву, що мала нахил до деформації свого маршруту в тілі пораненого й залишала ходи з рваними стінками, які сприяли утворенню аневризм».

Коли хтось доповідав про застосування захисних плівок при дрібних травмах, професор Полтавець пояснював, що цей винахід не є новий, бо коли в 1916 році він працював у професора Саввіна в Пресненському розподільчому госпіталі в Москві, вони пречудово застосовували лакування шкіри клеолом, що складається з 15 гр венеційського скипидару, 12 гр мастики, 25 гр калофонію, 8 гр білої гуми та 180 гр спирту. Слухали його уважно, хоч більшість лікарів і найменшого уявлення не мала про те, що таке калофоній.

Під час Великої Вітчизняної війни Полтавець носив срібні погони генерала медичної служби.

Коли поранений генерал армії Ватутін помирав, до Києва приїхав сам Бурденко, що був головним хірургом Червоної Армії. Подивився на Полтавця й сказав:

– Ех ти, Ваню. Як був фельдшером, так фельдшером і залишився.

І хоч не було вини в тому нещасті Полтавця, – тяжко пережив він ту історію й ті слова Бурденка. З того часу його так і звали: «генерал-фельдшер».

Костюка завжди дратувало – як уміють люди тринькати час, перемелювати його на жорнах безглуздої балаканини. Багато тої балаканини, тої інформативної полови було і на засіданнях хірургічного товариства. Але траплялись дні, коли одне слово, один спогад Полтавця, одне питання чи один коротенький виступ пробуджували думку, наштовхували на якісь неочікувані рішення. Того вечора Костюк із цікавістю прослухав доповідь про властивості нового кровозамінника ОЛК-10: кровозамінник був ще недопрацьований – клінічні випробування тільки починалися; як одну з негативних рис нового кровозамінника називали його здатність пригнічувати імунологічні реакції організму. Пригнічувати? Але це саме те, що так потрібне при трансплантації. Костюк старанно занотував усі дані про новий кровозамінник, а після засідання умовився з авторами про випробування препарату в своїй клініці.

Була ніч, коли повернувся додому. Ще на сходах почув музику, що долинала з його квартири. Тихенько відчинив двері, роздягнувся і, ніким не помічений, пройшов на кухню. У великій кімнаті танцювали шейк, чулись голоси, дівочий сміх. У Сергія були гості.

Костюк жив у батьковій квартирі. Колись це була п'ятикімнатна квартира, але в 1930 році їх ущільнили, залишили три кімнати. Сусіди відгородились від них, пробили окремий вихід. Рояль та батькову бібліотеку перенесли до великої вітальні: старі дубові шафи були щільно заставлені медичними монографіями початку століття, підшивками журналів «Русский врач», «Врачебное дело», «Київський медичний журнал» – батько був у тому часописі членом редколегії. Скільки разів хотів Костюк звільнити ці шафи від застарілих книжок, автори, власники й читачі яких давно померли і час життя цих книжок скінчився; ці підручники, вадемекуми, довідники й атласи вмерли разом із тим поколінням, що на них вчилося, – та рука не піднялась; так і стояли в коричневих, іржавих, темних, чорних із золотом палітурках, і на титульних листах цих книг чорним збляклим чорнилом каліграфічно було виведено: П. Г. Костюк. Були в батьковій бібліотеці справжні раритети – як-от, наприклад, «Російсько-український медичний словник», виданий Київським губернським відділом охорони здоров'я в 1920 р. при чинній участі професора Корчака-Чепурківського – з дарчим написом, із подякою за допомогу при складанні цього словника, яку надав авторові вельмишановний Петро Гнатович Костюк…

Кухня, як і всі старовинні кухні, була велика, з високою стелею, з баком для води, яку колись гріли в печі; між трубами протягнуто було вірьовки для білизни. їх вішала ще дружина. Вона хотіла викласти стіни білими кахлями, та Костюк не дозволив: досить із нього операційних. Пофарбували панелі олійною фарбою в салатовий колір – так досі все й стоїть. Треба було робити ремонт, та все бракувало часу.

Костюк відчинив холодильник. Дістав ковбасу, солоні огірки в полівініловій торбинці (добре, що Сергій купив), пляшку кефіру. З буфета взяв хліб. Подумав: якщо в цій злиденній вечері є щось добре, то тільки одне – з цих харчів не погладшаєш. Усі в клініці кажуть, що я схуд і що маю добрий вигляд. Вони думають, що це від зарядки й ходіння на лижах. Вони не знають, що це від кохання. Здається, кохання підвищує загальний обмів. Не кохання, а статеві гормони.

До кухні зайшла дівчина – Костюк бачив її в своєму домі вперше: невеличка на зріст, років сімнадцяти, білява, дуже білява, мабуть, фарбована, по-дитячому припухлі губи, білий гольф і картата міні-спідничка з темно-червоної шотландки.

– Пробачте, – здивовано сказала вона. – Як ви сюди потрапили?

– Через кватирку, – сказав Костюк, збовтуючи кефір.

– А… – сказала дівчина, з цікавістю оглядаючи Костюка. – Ви – батько Сергія. Я багато про вас чула.

Він здер із пляшки фольгову накривачку. Став пити кефір просто з пляшки.

– Можна, я сяду?

– Угу.

Вона вмостилась на підвіконні. На ногах у неї були лаковані туфлі на низькому масивному каблуці. «Промочить ноги й застудиться, – подумав Костюк. – Потім – ревматизм, потім – операція на серці».

– Сигарети у вас є? – спитала дівчина.

– Є.

– Можна?

– Ти куриш? – спитав Костюк.

– Курити шкідливо для здоров'я. Нікотин, що міститься в одній сигареті, вбиває 250 коней. Курці частіше хворіють на рак легенів. Школярі, будьте ввічливими. Поважайте вчителів. Вчителі ніколи не помиляються. Переходьте вулицю на перехрестях. Пийте томатний сік. Зберігайте гроші в ощадкасі. Двічі два – чотири.

Вона говорила це з байдужим виразом обличчя, монотонно, наче раз і назавжди завчений урок.

– Здорово, – сказав Костюк. – Ну й пам'ять у тебе. Тебе як звуть?

– Люда.

Костюк дав їй сигарету, запалив сірника. Вона глибоко затяглась.

– Навіщо ти куриш?

– Будете перевиховувати?

Вона знову сіла на підвіконня. Попіл із сигарети струшувала в горнець із кактусом.

– Чому ж… – Костюк стукав зосереджено долонею по пляшці. – Це твоє діло. Якщо палитимеш регулярно, в двадцять п'ять років у тебе буде сіре обличчя. І поганий запах із рота. Тебе влаштовує це?

– Мене ніщо не влаштовує, – різко сказало дівчисько. «Чи вона не п'яна часом, – подумав Костюк. – Та ні, начебто твереза». – Мене не влаштовує моя мамочка, яка купує кришталь, килими й золото, а потім вчить мене ощадності. Мене не влаштовує мій татечко, який увечері слухає Бі-Бі-Сі, а потім пише ідейну передову статтю в свою газету. Мене не влаштовує ваш дорогий син Сергійко. Спочатку він виступає на диспуті про дружбу й цитує Герцена, а потім намагається мене поцілувати.

– Ну й що? – зацікавився Костюк. – Це йому вдалось?

– Нікому це не вдалось, – відрізало дівчисько. – Не час для поцілунків.

– Ого. Ти, бачу, дівчина радикальних поглядів. Ким ти хочеш бути?

– Революціонеркою. Мій ідеал – Софія Перовська. Ви бачили фільм про неї? Там дві ролі грає Стржельчик… І ще мій герой – Ернесто Че Гевара. А не ці барахольники, які танцюють шейк і тріплються про шмотки та дівчат,

– Це цікаво.

Костюк поставив пляшку в раковину, налив туди теплої води. Потім прибрав хліб і змів кришки зі столу.

– Як же ти собі уявляєш: робити революцію? Де? Як?

– Я хочу навчитися стріляти з автомата. Ховатися в горах. Кидати гранати, друкувати на гектографі листівки. Просилась до В'єтнаму – не пускають. Сміються. Кажуть – маленька. Чого вони брешуть? Вони й дорослих теж не пускають. А Зоя Космодем'янська що – пенсіонеркою була? Ви читали щоденник Гевари?

– Читав.

– Ось так треба жити. А не купувати чеські поліровані меблі та румунські унітази.

– Ти читала щоденник Гевари, – сказав Костюк. – А ти знаєш, що він був тяжко хворий?

– Що в нього було?

– Бронхіальна астма. Він дуже страждав од цього. Тепер скажи мені – якщо б ти, наприклад, синтезувала препарат, який би виліковував бронхіальну астму, це допомогло б справі революції?

– Так і знала, що будете перевиховувати, – зіскочила вона з підвіконня. – Все життя тільки й роблять, що перевиховують мене. Набридло.

Вона погасила сигарету й викинула недопалок.

У коридорі зчинився галас, почулись голоси, сміх. До кухні вбіг Сергій:

– Людко! Тебе шукають… Хлопці йдуть… Тато? Привіт! Чого ти тут сидиш? Треба було зайти.

– Ти опоштуй гостей, – сказав Костюк.

– До побачення, – сказала Люда.

– Щасливо, – всміхнувся їй Костюк. – Заходь до нас. Дивись – ноги не промочи.

Він зостався сам на кухні. Відчув утому; йому здалось, що очі засипано піском. «Негайно спати, – подумав він. – Так я довго не протягну».

Випровадивши своїх гостей, до кухні повернувся Сергій, несучи дві порожні пляшки з-під «Наддніпрянського». Потім приніс келихи та чашки з-під кави. Пов'язав материн фартушок, став коло раковини, взявся мити посуд. Костюк витирав рушником келихи.

– Хто ця дівчина? – спитав.

– Людка? Москвичка. Недавно переїхала в Київ. Я тобі казав про неї. Вчиться в десятому «Б». Хлопці кажуть – вона трохи чокнута. Вона тобі нічого тут не наговорила?

– По-моєму, дуже гарна дівчина. А хто її батьки?

– Батьків у неї нема, – сказав Сергій. – Вона кругла сирота. Тут живе її дядько.