Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)
– Я боюсь.
– Чого, дурненька?
– Не знаю чого. Боюсь, що коли ми одружимось, я стану для тебе такою ж річчю, як та операційна сестра Рая. І ти будеш так само на мене не дивитись. Тільки руку простягатимеш. Боюсь, що швидко стану для тебе нецікавою. Боюсь твого холодного розуму. Мені здається, що ти занадто жорстокий. Я розумію, твоя професія – не професія ладнача роялів, але… Це або жорстокий раціоналізм, або раціональна жорстокість. Не знаю.
– Жорстокість, раціоналізм! – гнівно сказав він. – Подивилась одну операцію, наслухалась якихось пліток у клініці – і вже зрозуміла мене! Якби я не кричав на них – багато б ми наробили! Ти знаєш – що на війні було найстрашніше? Коли я працював на сортуванні поранених, їх привозять сотнями, вони стогнуть, кричать, лаються, дивляться на тебе благальними очима, а ти повинен їх сортувати: кому в першу чергу проводити операцію, кому в другу, а кому вона зовсім не потрібна. Не варто витрачати час і перев'язочний матеріал. Від такого сортувальника залежить доля людей. Так от, уся різниця між мною та отими, що ти їх бачила в операційній – тими базіками, які про мене наговорили тобі чортзна-що, полягає в тому, що я й досі залишився головним сортувальником. Кому жити – праворуч, а кому вмирати – прошу вас, ліворуч. Дуже приємне заняття. І своїх лікарів я теж сортую. Хто дурний, хто розумний. Хто ледащо. Жорстокість…
Вона поцілувала його – як тільки могла ніжно.
– Коханий, я не хотіла тебе образити. Пробач. Облишмо цю тему. Покажи мені свій кабінет.
Важкий, різьбленого дерева стіл стояв на чотирьох лапах. На столі пака рукописів, мармурове погруддя Шевченка, величезний чорнильний агрегат – скло й бронза, в якому не було чорнила після смерті доцента Петра Гнатовича Костюка; транзисторний приймач «Соні». Коло дивана з високою дзеркальною спинкою стояв на підлозі самовар і лежали гантелі.
Валя засміялась.
– Ти робиш гімнастику з самоваром?
– Ні, я запрошую своїх гостей на вогник. Вони сідають навколо самовара й ведуть повчальні бесіди про добро й зло.
Вона підняла гантелю.
– А вона іржава.
– Неправда, – обурився він. – Усі кажуть, що я зараз у гарній формі.
– Завдяки гімнастиці?
Дякуючи тобі, моє малятко. Дякуючи тобі, я почуваюсь сильним, як ніколи. Дякуючи тобі, не боюсь холоду й, дякуючи тобі, витримую той скажений ритм, в якому зараз живу. Ось що означає та могутня біологічна програма, якій зараз підкоряється все моє єство. Ми часто забуваємо про цілющі властивості кохання. Декому з моїх старіючих, нудних хворих варто було б сказати: киньте до біса всі ліки. У вас болить серце? Закохайтеся, старий. Знайдіть собі жінку й покохайте її. І все мине. Уявляю, якими очима вони б на мене подивились. Професоре, професоре, ви пропагуєте сексуальну розбещеність! Уявляю, який би донос на мене накатав той Герострат, що вимагав зробити йому трансплантацію. Святенники. Весь час думають про це, а коли чують із уст іншого звичайну людську річ, – обурюються. І стають на захист моралі, їхньої моралі. Так, я тверджу, що кохання сприяє біологічному розквіту організму. Я вже не кажу про духовний розквіт. Якщо це люди, а не свині. Якщо це люди, а не подонки, які на виставки не допускають картини з оголеною жіночою натурою, а в художників, хихочучи, випитують адреси натурниць. Найкраща річ у світі – здорове жіноче тіло. Що б там не казали святенники.
– Слухай, – сказав він. – Ти не знаєш художника Маркевича?
– Володю? Знаю. Це геніальний хлопець.
– Що значить – геніальний? Не люблю, коли люди розкидаються цим словом.
– Він геніальний у прямому значенні цього слова. Йому притаманні всі ознаки геніальності. Й цим він відрізняється од нас, звичайних людей.
– Ознаки геніальності?
– Так, – сказала вона. – Він безмежно талановита людина. Зараз його малюнки мало кому відомі. Через двадцять років їх знатиме весь світ. Це перше. Він абсолютно й до кінця відданий малярству. Він живе вбого, хоча б міг халтурою заробляти великі гроші. Це друга ознака геніальності. И третя: його тепер не розуміють. Він говорить якісь пророчі слова, але його не розуміють. Він випереджає свій час. Звідки ти знаєш Маркевича?
– Він лежав у мене в клініці. Пророцтва, які виголошує він, були сформульовані людством майже дві тисячі років тому. Малюнків його я не бачив, нічого не можу сказати. А від життя він даремно відмовляється. Він – слабка людина. Звання генія йому не по плечу. Геніями стають сильні.
– Якщо мені щось у тобі не подобається, то це тільки твоя категоричність, – сказала вона. – І цей твій культ сили.
– Інакше не можу, – сухо сказав він. – Моя професія вимагає категоричності: так, ні. Не треба все ускладнювати.
Він показав їй кімнату Сергія. Два роки тому це була їхня кімната. Їхня з дружиною. Від тих часів залишилась тут скляна шафа з ляльками, які завжди привозив із закордонних поїздок. Польські куяв'янки в смугастих спідницях, з золотими косами, угорські файні дівки – повнотілі, рожеві, в яскравих тюрбанах на голові, чеські морав'янки в білих блузках, чорних камізельках, гаптованих золотом, німецькі браві Ганси в червоно-зелених мундирах прусської армії часів Фрідріха-Вільгельма III, французькі чорноокі Маріанни в коротеньких спідничках, з-під яких визирають мереживні панталони, шотландські гвардійці в ведмежих папахах, голомозі, з оселедцями, усміхнені китайські мандарини, дебелі фламандські жінки в зеленкуватих очіпках та дерев'яних черевичках, араби в білих бурнусах, чілійці в чорних із сріблом строях. Його мандрівки й спогади. Міжнародні конференції, симпозіуми, містер Костюк, спеціальний жетон із прізвищем у лацкані піджака, проблема міжнародних контактів, екскурсії в хірургічні центри, готелі за п'ятнадцять доларів… Пригадав, як увечері вийшов у Нью-Йорку на вулицю – перехожих майже не було: лише блискучими привидами повз готель линули автомобілі; й раптом він побачив двох мужчин. Обійнявшись, вони йшли по хіднику й співали. Він не повірив своїм вухам: на весь нічний Нью-Йорк, на все небо, висвічене палахкотючим полум'ям реклам, незнайомі співали російську пісню, яку не раз доводилось йому чути на війні. Він застиг коло стіни. Емігранти, зрозумів він. Голосно горланячи, незнайомі пройшли повз нього. В них були похмурі, зосереджені обличчя.
Валентина мовчки подивилась на шафу з ляльками, нічого не сказала. Там побачила вона й латиську ляльку, яку в поїзді, в день їхнього знайомства, показував їй Костюк. У неї спітніли долоні. «Завтра, – подумала вона. – Я боюсь. Як прийме мене син? Що я казатиму? Господи, як важко пройти шлях від кохання до того огидного формального ритуалу, що зветься шлюбом. Шлюб. Слово бридке, мов калюжа. Навіщо це мені? Ні його прізвище мені не потрібне, ні його слава, ніщо. Мені потрібен він. Його любов».
Вона подивилась на годинник.
– Треба йти.
– Ти засвоюєш мої найгірші звички.
– Справді треба. До побачення, коханий. Мене не проводжай. Мені ще треба зайти до знайомої з редакції. Вона живе недалеко.
– До завтра. Я подзвоню.
Сергій прийшов пізно ввечері, збуджений, радісно розповідав, як вони виграли у «Буревісника», як спочатку йшли вони очко в очко, а потім вирвалися вперед, і як Вітька Косарихін на самих фолах здобув 14 очків – у нього абсолютно влучні кидки. Потім він спитав, чи не дзвонила Люда.
Ні, не дзвонила.
Костюк нагодував сина. Йому приємно було дивитись, як хлопець наминає варене м'ясо, як ламає хліб сильними руками, як тицяє цибулиною в солонку й потім гризе молодими зубами гіркі зелені стебла.
– Слухай, старий, – сказав Костюк, коли Сергій повечеряв. – Я тебе прошу: завтра ніде не швендяй. Прибери квартиру. Будь удома ввечері. В нас будуть гості.
Сергій подивився на батька.
– Буде вона, – сказав Костюк. – Наведи лад у хаті.
– Гаразд, – сказав миролюбно Сергій. – Наведу.
Яблуко дозріло, подумав Костюк. Тепер нам лишається сісти довкола самовара, розпалити в ньому дров'яне вугілля й вести всім товариством задушевні повчальні бесіди про добро й зло.
Завтра. Він подивився на годинник. Власне кажучи, завтра вже настало. Ми зустрінемося сьогодні.
Розділ 20
То було найкраще місто на світі: серед рожевих і попелястих земель, у півтонах Пониззя, в ранковій дрімоті в іржанні лошат (у базарні дні з усіх сіл тяглися сюди селянські вози) воно звисало над нерухомою зеленою водою Смотрича, на зламах каменю й землі, часу й історії. Воно було вгорі, в білястій куряві, в розпеченій на сонці мертвоті старих вуличок, над урвищем, над кам'яним каньйоном; усе вічне стояло на стрімчаку, на скелястих островах – руська брама, ратуша, вірменська дзвіниця, кафедральний костьол та фортеця, чиї гостроверхі башти нагадували здаля постаті татарських дозорців у хутряних малахаях; кам'яний щит Поділля – щит, який сотні років перебував не в українських руках. Усе бідне, злиденне, тимчасове тулилося внизу – серед зелені Карвасарів; тут ховалися старі дерев'яні будиночки, смітники, стежки в бур'янах, тут завжди стояло вогке повітря ущелини.
То був Кам'янець-Подільський, місто, в якому народилась і виросла Валентина. Вона любила своє місто тою сентиментальною старосвітською любов'ю, якої не може бути в індустріальних задимлених містах, великих людських конгломератах, де втрачається почуття кровної спорідненості людей, дерев, будинків і землі, де зникає почуття просторової дитинності й пізнавальності того світу, в якому ти існуєш. Батько її був професором педагогічного інституту, мати викладала музику в культурно-освітньому училищі.
Дивно, коли Валентина пригадувала Кам'янець-Подільський, перед її очима одразу поставали не мури фортеці з ядрами, що вгрузли в їхню припилюжену поверхню, не мости над Смотричем – пам'ять її дитячого ляку перед висотою, навіть не її затінена вуличка в Новому місті, де, крім винної крамнички, в якій продавали колгоспне виноградне вино, та будки шевця, ніяких пам'яток культури не було. Валентина перш за все згадувала ту жінку, яка щодня проповзала перед їхніми вікнами: це була стара жінка, що зберегла залишки колишньої вроди, дуже охайно завжди одягнена, з гладко зачесаним чорним колись волоссям. У жінки було паралізовано ноги. Казали, що під час громадянської війни вона була медсестрою й що тоді, в якомусь бою, її тяжко поранило в хребет – і відтоді паралізувало ноги. Ще оповідали якусь дуже романтичну історію, ніби на Карвасарах живе старий, котрий колись любив цю жінку, і нібито десятками років вони, живучи в одному місті, ухиляються від зустрічі; а живуть самотиною. Жінка посувалась по місту в дивовижний спосіб – за допомогою двох невеличких лавочок: на одній сиділа, другу ж переставляла – й підтягувалась до неї на руках, переносячи тягар безвільного тіла. Відтак брала вільну лавочку – й переставляла її. Валентина з острахом дивилась на цю мовчазну (ніколи не бачила, щоб вона з кимось розмовляла) жінку, на обличчі якої завжди була нерухома маска байдужості й погорди.
Вранці, прокинувшись, Валентина пригадала ту жінку: куди вона повзала щодня? Чи мала вона якусь мету? Скільки кілометрів начовгала вона в своєму житті на тих двох лавочках і навіщо?
Ранок починався такий чистий і вмиротворений, що слід було б оголосити якесь всесвітнє свято. Валентина подумала, що в такі дні всі люди повинні освідчуватись одне перед одним у коханні; якби то була субота чи неділя, всі надягли б краще своє вбрання й висипали на вулиці, – і все це нагадувало б великдень. Вона встала, пішла на кухню, аби зготувати собі сніданок.
На кухні чистила картоплю Ольга Дмитрівна Тартаковська. Вона робила це майстерно – з-під її гострого ножа лушпайка виходила тонка, майже прозора; Ольга Дмитрівна працювала в дірявих гумових рукавичках.
– Валюшо, – подивилась важно Ольга Дмитрівна, – у вас сьогодні чудовий вигляд. Ось що значить молодість. І весна.
Вона зітхнула.
«І кохання», – подумала Валя. Тартаковські бачили Костюка не раз і не двічі, але жодного разу не спитали Валентину про нього, не спробували встромити носа в її життя. Вони поводились так, наче Костюк не існував.
– Знаєте, Ольго Дмитрівно, – раптом сказала Валентина, – цей мій приятель, що ходить до мене. Ви його бачили…
– Так, – стримано хитнула головою Тартаковська.
– Це професор Костюк. Хірург. Я його люблю. Він хоче зі мною одружитись.
– Ви й справді його любите?
– Так.
– Колись, коли я була молода, в мене закохувались різні люди, – мовила Тартаковська. Вона підійшла з мискою чищеної картоплі до раковини й пустила воду. Поки не помила картоплю, рукавичок не скинула. – Я була надто романтичною особою і кожного, хто освідчувався в в коханні, я питала; чи погодився б він разом зі мною померти? Я тоді думала, що це і є ознакою найміцнішого кохання. Коли людина погоджується вмерти одночасно з коханим, у хвилину найбільшого щастя. Були такі, що погоджувались. Потім я познайомилася з Олександром Даниловичем. Був він тоді такий же маленький, як і зараз, непоказний, всього-на-всього студент. У товаристві тримався скромно. А мене тоді оточували блискучі кавалери.
Вона знову зітхнула й поправила рукою сиве волосся, що вилізло з-під косинки. Руки в неї були такого самого кольору, як і лушпиння.
– Коли він сказав мені, що кохає, я його теж спитала: чи вмер би він разом зі мною? Він мені подобався. Він сказав, що ні. Що померти не штука. Жити важче, й що він хоче прожити зі мною все життя, незалежно від того, яким воно буде, до самої старості – до тих днів, коли я вже нікому не буду потрібна, тільки йому. Я погодилась вийти за нього заміж. І не шкодую. Я вам бажаю, Валюшо, щастя. Професора Костюка я знаю давно. І його дружину. Колись моя сестра жила в тому самому домі, що й він. Вище поверхом. У нього була дуже добра дружина. Всі її любили.
Свисток, настромлений на ніс чайника, засопів спочатку жалібно, невпевнено, потім засвистів розбійничим посвистом. Тартаковська вимкнула газ.
Квітень тепло виліплював тіні домів, і в якому б безладді вони не були поставлені, все сьогодні здавалось прозоре; по вулицях наче курився зеленкуватий димок – то на вітах дерев народжувалось листя. Голуби голосно туркотіли на карнизах. Радість була у всьому – вагомості цегли, щільності старих мурів, у відлунні дитячих кроків на асфальті, розкресленому для гри в «класи».
Хоч і як Валентина любила Київ, та все ж тільки Кам'янець-Подільський лишався містом, що приносило їй щастя: щастя прозріння й рівноваги. Й справа була зовсім не в тому, що тут жили її батьки. Вона любила батьків, але давно втратила з ними будь-який духовний зв'язок: вони не розуміли, чому їхня дитина (така гарна дівчина, розумна, відмінниця, математика їй легко давалась) пішла на журналістику, обравши цей метушливий непрактичний фах, замість того, щоб стати інженером, чи лікарем, чи агрономом; вони не розуміли тих книжок, якими вона захоплювалась, а коли батько спробував прочитати «Доктор Фаустус» Томаса Манна – цю книжку Валентина називала найбільшим романом двадцятого століття, то відчув, що йому важко подолати ці мовні завали, ці нудні слововиверження, позбавлені ясного практичного смислу; батьки не розуміли, чому Валентина вийшла заміж за Владислава Гармаша, так само як потім не зрозуміли, чому вона з ним розлучилась. В сім'ї вважали її химерною дитиною, дивачкою, фантазеркою, що не знає й не розуміє справжнього життя. Але якщо хтось і не розумів справжнього життя, то це тільки вони – її батьки, які чесно тягли свою лямку, керуючись кількома твердими принципами дідівських життєвих максим; усе, що виходило поза ці принципи, все, що не вкладалося в їхні застарілі рамки, – все це було від лукавого. Вони поділяли людей на тільки добрих та тільки злих, сортували людей, як трієром сортують зерно; й не розуміли, коли погані, згідно з їхніми уявленнями, люди робили добрі вчинки, а позірні ангели виявлялись раптом звичайними покидьками. Валиним батькам здавалось, що 65–70 років їхнього життя на землі дають їм велику перевагу перед тими, хто прожив удвічі чи втричі менше. Вони не розуміли, що справа не в накопиченні мертвої інформації про певні життєві події, а в ступені її осмислення, її інтенсивної внутрішньої оцінки. То були дуже чесні, дуже добрі люди, які безмежно любили Валентину і з якими можна було розмовляти на різні теми, крім однієї: як жити на цій землі. І все ж, саме в Кам'янці-Подільському Валентина почувалась найкраще: зникало почуття відчуження, покинутості, анонімності, загубленості однієї піщинки серед пісків великого міста. Вона любила блукати восени, коли накрапує дощ, порожніми вуличками Кам'янця-Подільського, перетинати міський парк, де могутні дерева, запущеність і сумна мокра трава, й виходити на берег Смотрича – місто відкривалось перед нею, як старовинна гравюра на пожовклих сторінках історії: сурмлять сурми, скачуть коні, тріпочуть на вітрі бунчуки, горять хатинки на довколишніх фільварках; символом історії цього дивного міста стає польський кафедральний собор, вибудуваний руками українських каменярів, із прибудованим до нього турецьким мінаретом – три крові лились і зливалися в одну кров на цій тверді земній, де тепер розташовано консервний завод: крім фруктових консервів (30,8 мільйонів банок на рік), підприємство випускає консервовані й мариновані овочі, томатні соки й пасту, м'ясні й м'ясо-рослинні консерви, консервовані закуски й обіди. Влітку тут багато мух.
Валентина розуміла, що, мабуть, погана з неї вийшла журналістка. Все, що носила в собі, коли блукала по місту, – все це залишалось невисловлене. Якби їй замовили статтю про місто, то облудна логіка цифр узяла б гору над інтуїтивною логікою історії; висловити в словах усе суперечливе, невловиме – всю ту складну правду, що ніколи не буває одного, білого чи чорного, кольору, було не під силу Валентині; в ній виробився страх перед чистим незайманим папером, страх перед його безмежними можливостями й перед обмеженістю своїх слів. Слова, що писала вона на папері, видавались їй маленькими, брехливими, несправжніми. Правда, ніхто цього не помічав, її статті охоче друкували різні журнали, й ніхто ніколи їй ще не сказав: слухайте, Валю, навіщо ви пишете? Адже це нікому не потрібно. Все, що пишете ви, живе максимум два тижні – тобто рівно стільки, скільки живе номер вашого журналу.
Неправда, сказала вона сама собі. Є річ, заради якої варто було народитися, скінчити факультет журналістики й списати купу нікому не потрібного паперу. Одна ця річ може виправдати всю твою журналістську кар'єру. Ти звільнила з тюрми невинно ув'язнену людину. Ти забула про це? Хіба це мало – врятувати хоч одну людину? То був звичайний радгоспівський шофер, якого засудили до трьох років таборів: коли перевозив силос, із кузова його машини звалився якийсь дядько, переламав хребет., Валентина згадала, як була в тюрмі: спочатку відчинилось невелике віконце й чиєсь пильне око приглядалось до неї, як узяли її посвідчення, як провели в кабінет начальника тюрми. Туди ж привели в'язня: стрижений, жовтий, боязкий. Під час війни, його, полоненого прикордонника, повезли до Франції – він утік, пішов у партизанський загін, мужньо воював і став членом Французької комуністичної партії. Вдома його жінка витягла з-за образа замотаний у ганчірку партійний квиток, показала Валентині. Партійний квиток № 411180, виданий місцевою організацією ФКП у Понтьє. На зворотному боці обкладинки – в жалобній рамці прізвища:
П'єр Семар. Розстріляний гітлерівцями.
Габріель Пері. Розстріляний гітлерівцями.
Жорж Водлі. Закатований гітлерівцями.
Жан Катла. Гільйотинований зрадниками з Віші.
Навіщо таку людину тримати в таборі, питала Валя в прокурора області. Кому це потрібно? Стався трагічний випадок. Але хіба його винуватець є кримінальним злочинцем? Після її статті, що називалась «Член партії розстріляних», шофера звільнили.
Валентина вивела свого «Москвича» з гаража, набрала цеберко води й почала мити машину. Вона робила це залюбки. Починала з правого крила, потім переходила до радіатора, бампера, капота, вітрового скла. Великою щіткою шурувала машину – й та відмолоджувалась у сонячному світлі, сяючи всіма хромованими деталями. Валентина кілька разів міняла воду. Коли весь кузов було вимито, взялась до найбрудніших частин – колес та ковпаків. У ковпаках почала віддзеркалюватися викривлена Валентинина постать.
Що скажуть батьки, коли дізнаються про Андрія, подумала вона. Скажуть, що це – чергове моє дивацтво. Почнуть плакати над моєю долею, знайдуть тисячу аргументів проти мого одруження. Потім згодяться. І знайдуть тисячу аргументів за моє одруження. Є тільки один аргумент, якого вони ніколи не визнають: кохання. Це справді дуже смішний аргумент. Його не зважиш, не підрахуєш у карбованцях, не зафіксуєш у довідках. Кохання. Щось нематеріальне й неіснуюче.
Машину вона витирала замшевою ганчіркою: замша жадібно вбирала в себе краплі води. Після замші все блищало, як свіжолаковане.
Готую весільний поїзд, усміхнулась Валентина. Треба тільки в цей весільний поїзд залити олію АС-8.
Рівно о п'ятій, як вони умовились, вона під'їхала до Інженерного гаю. Стала там, де зупинялась взимку, коли відвозила Андрія в клініку. Чекала недовго – хвилин п'ять. Костюк вийшов не сам – із ним ішло ще двоє мужчин. Валентина не знала їх. То були Даня Мовчан та Боря Голуб. Побачивши «Москвича», Костюк поквапливо попрощався з супутниками й побіг до машини. Мовчан і Голуб приглядались до шофера.
– Ясно, – сказав Мовчан, коли Костюк сів у машину. – Запитань більше нема. Тобі все ясно?
– Приємно, коли шеф починає брати приклад із своїх підлеглих, – скромно зауважив Голуб.
Вони побачили, як Костюк поцілував Валентину.
– Запиши номер машини, – сказав Мовчан. – Вони порушують правила вуличного руху.
– Яка багатогранна людина, – сказав Голуб. – Він навіть уміє цілуватись.
«Москвич» зрушив із місця й поїхав униз, найкоротшою дорогою, на якій висів червоний, з жовтою смугою знак «В'їзд заборонено». Всі інститутські шофери їздили по цій дорозі, яка втричі скорочувала відстань до міста; раз на півроку тут з'являвся автоінспектор, який штрафував порушників. Але таких було небагато – якісь недосвідчені новачки. Всі інші на цей час дорогу обминали.
– Завези мене на Центральний стадіон, – попросив Костюк.
Вони зайшли на стадіон із боку Червоноармійської. Ідеально зелене поле було готове до матчів; поле скидалось на ще не вирішену геометричну теорему, розкреслену білими лініями. Навіть воротарський майданчик ще не було витоптано. На гаревих доріжках бігали легкоатлети. Костюк придивився. Побачив у секторі для стрибків кількох хлопців, що розминалися. Взяв Валентину за руку й пішов у напрямку сектора. «Мені б таку професію, – подумав Костюк. – Тренер із легкої атлетики. Чисте повітря, сонце, здорові молоді люди, що оточують тебе все життя».
Підійшов до бар'єра й придивився до стрибунів. Один із них, високий, у синьому спортивному костюмі з білими смугами й написом «СССР», саме відміряв стопами – чи, як називають спортсмени, «каламашками» – відстань від стойки до місця, звідки мав починатись розбіг. «Це він», – подумав Костюк. Викапаний батько. Таке ж обличчя, й такі ж самі проглядають залисини. Й такі ж самі будуть зморшки на щоках. Стрибун вийшов на бігову доріжку й шиповкою процарапав лінію розбігу. Костюк уперше бачив стрибуна з таким довгим розбігом. Розбігом, який виходив за межі сектора.
– Ігорю Макаровичу, – покликав Костюк.
Хлопець в синьому костюмі невдоволено озирнувся.
– Я вас кличу, – сказав Костюк. – Ви Максимов?
– Припустимо, – сказав стрибун. – Не заважайте тренуватись.
– Це ви мені не заважайте, – сказав Костюк, і від гніву обличчя його потемніло. – Зняти б із вас штани і дати по одному місцю.
– Що таке? – розгубився Максимов. – Ви хто такий?
– Моє прізвище Костюк. У моїй клініці лежить ваш батько. Ви знаєте, яка операція його чекає?
– Знаю. Що з того?
– Що з того… Якщо завтра не прийдете в клініку до батька і якщо не будете його відвідувати, я вам такі стрибки влаштую… Поскачете…
– Ви не дуже… – сказав Максимов не зовсім упевнено.
– Стрибун… Батька рідного вбивати.
– Ви нічого не знаєте…
– Знаю! Йолоп царя небесного. Прийди додому, візьми дзеркало й подивись на свою фізіономію. На кого ти схожий. Ну, все. Умовились. Прийом із п'ятої до сьомої. Я накажу, щоб тебе пустили в палату. І перевірю особисто.
– Гаразд, – похмуро сказав Максимов. – Прийду.
Він пішов на свою відмітку, повільно почав біг, потім пришвидшив і, ступивши останній широкий крок, кинув угору своє легке тіло, грудьми пройшов над планкою, перекинувши спочатку праву – махову – ногу, потім ліву, й пірнув униз головою, на мішки з пінопластом.
– Гарно стрибає, негідник, – сказав Костюк. – Поїхали, малятко.
Світ сильних, тренованих людей. Валентині чомусь пригадався Маркевич – його малюнки. Туш, перо. Делікатні тоненькі рисочки, які сплітаються в мерехтливу сітку. Малюнки, в яких, властиво, нема сюжету. Жіночі обличчя, жіночі тіла. Тіло, як найкращий сюжет. Вічний сюжет. Обличчя дівчини. Обличчя, повторене в сотнях варіантів. Як легкі хмарини, пробігають по тому обличчю туга й радість, ніжність і чекання. Що залишиться від Ігоря Максимова? Сантиметри. Сантиметри, котрі через двадцять років здаватимуться смішними – коли люди стрибатимуть угору на 2 м 60 см. Що залишиться від Маркевича? Вічні обличчя молодості, лінії тіл, нетлінність жіночої краси. Те, що не вмирає, не зменшується, не викривлюється з часом: лінія шиї, плечей і рук, стегон і грудей. Найбільша актуальність і найбільша заангажованість: людина. Найбільша планета на небосхилі минулого й майбутнього: людина. Найбільша надія в світі: людина.
Двері відчинив Сергій.
Ступив крок назад, вимушено вклонився.
– Познайомся, – сказав Костюк. – Це – Валентина Миколаївна.
– Сергій.
Руки він не подав.
Валя скинула плащ, віддала Костюку.
– Заходь, – сказав той.
Вони зайшли до великої кімнати, в якій були вчора і в якій Костюк сказав їй про одруження.
Валя не впізнала цієї кімнати.
Всюди на стінах і на книжкових шафах були розвішані фотографії дружини Костюка, повитягувані Сергієм із сімейних архівів. На письмовому бюро стояв розгорнутий альбом із фотографіями. Костюк повільно обвів кімнату очима.
Двадцять років їхнього життя на фотографічному папері: розміри 9×12, 13×18, 18×24. Унібром, бромпортрет, глянсований і матовий папір. Перший щасливий рік їхнього подружнього життя: її зачіска – накручені кучері, яких тепер ніхто не носить, його піджак із набитими ватою плечима; худі щасливі обличчя. Ось її портрет, який він дуже любив: вони були тоді на Десні, Сергійкові минав другий рік: вона вийшла з води, з мокрого волосся збігала вода, краплі води світились на обличчі; її зніяковіла усмішка. Вона завжди всміхалась так, наче чогось соромилась. Сергійко дибав на своїх товстеньких ліжках, намагався втекти від неї. Ось фото, зроблене в п'яту річницю їхнього шлюбу: вона тоді вже гладко зачісувала назад волосся, так їй було до лиця. В тому році він захистив кандидатську дисертацію. Бігме, якими молодими вони були тоді… Фотографії з Ялти та Москви. Взимку в Ботанічному саду – поруч із нею Сергій на санках. Вона сміється, щось кричить в об'єктив. Сміється. Кричить. Останнє її фото – хвора, схудла жінка.
Він глянув на Сергія. Той скоса зиркнув на батька, відвернувся.
Костюк дістав із холодильника пляшку шампанського, поставив на стіл.
У передпокої задзеленчав дзвінок.
– Це, мабуть, Люда, – сказав Сергій. – Ти нічого не маєш проти?
– Ні.
Сергій пішов відчиняти двері.
Валя дивилась на фотографії. Як спотворює людей одяг. Той, що вважався колись наймоднішим. Вона вперше побачила молодого Костюка. Він був чужий. То був не Костюк, а лише перший несміливий ескіз Костюка. Чужа жінка поруч із ним. Якою вона була? Єдине, що розуміла Валентина, – це свою разючу несхожість із цією жінкою. Чужий хлопець, який дивився на неї спідлоба. Його син. Все чуже. На одній з фотографій у цієї жінки були сердечком намальовані губи. Валя не фарбувала губ. Їй стало гидко, бо не можна порівнювати себе з мертвими. З мертвими не сперечаються – вони завжди праві.
В кімнату ввійшла Люда. В синіх джинсах та чорному светрі вона здавалася зовсім тоненькою; і дитяча припухлість наче зникла з її обличчя. Біляве волосся було зв'язане на потилиці стрічкою. Вона уважно подивилась на Валентину, потім на фотографії, розвішані по кімнаті, Нарешті повернулась до Сергія.
– Сідайте до столу, – сказав чужим, дерев'яним голосом Костюк. – Повечеряємо,
Він розкладав прибори. Чомусь ніяк не міг полічити ножі – взяв два зайвих.
– Як ідуть ваші заняття? – спитала Валя Сергія.
– Спасибі, нічого, – сказав він.
– Ви граєте на роялі?
– Трошки.
Вони сіли так: Костюк – на те місце, де завжди сидів його батько. Ліворуч від нього сіла Валя, праворуч – Люда. Навпроти – син.
– Андрію Петровичу, – сказала Люда. – Ви мене візьмете до себе в клініку? Працювати?
– Ти в інститут не збираєшся?
– Ні. Дядько сказав, що як отримаю атестат, він більше мене не годуватиме.
– Звичайно, візьму.
– Ким?
– Машиністкою.
– Машиністкою? – здивувалася Люда.
– Працюватимеш коло машин. Апарат штучного кровообігу.
– Це в операційній?
– Так.
– А медсестрою – не можна? Коло хворих дітей. Я дітей люблю.
– Санітаркою. Потім підеш на сестринські курси.
Костюк здер срібну фольгу з пляшки шампанського, став відкручувати дротики, якими була обплетена шийка пляшки.
Валентина побачила вазу з квітами, що стояла на роялі. Звичайна біла фаянсова ваза. На вазі фотоспособом був видрукуваний портрет дружини Костюка. Запилюжена, роками стояла ваза в буфеті. Сергій знайшов і її. «Як на кладовищі, – подумала Валя. – На кладовищі чужої любові. На кладовищі спогадів. Досить із мене».
– Я піду, – сказала вона. – Мені ще треба в редакцію.
Костюк не сказав ні слова.
Валя звелась, вийшла до передпокою. Костюк вийшов слідом за нею. В ту ж мить вона почула постріл і здригнулась. То вистрілило шампанське,
– Валю, – сказав Костюк. Вона побачила зморшки на його обличчі, сивину й важкі безсилі руки.
Він простягнув руку по свою куртку, але вона зупинила його.
– Не треба. Не проводжай. Я сама.
Поцілувала його. «Тільки б не заплакати», – подумала вона.
– Пробач, коханий. Це я винна. Не треба було приходити. Так усе було гарно. Прощай.
Вона повільно спускалась по сходах, шукаючи в кишенях плаща ключ від машини. Якщо ключа не знайде – кине машину тут, коло його дому. Ні за що не повернеться. Ключ знайшла в сумочці. Йшла повільно, як людина, що пригадує щось надто важливе. Не поспішаючи, відчинила дверцята, спустила бічне скло. Повернула ключ запалювання і натиснула педаль акселератора. Мотор заревів на великих обертах. Різко кинула педаль зчеплення, і машину рвонуло з місця. Машина й швидкість були зараз єдиним її порятунком. Вискочити на порожнє шосе. Їхати на захід – туди, де сідає сонце. Обабіч шосе – сіра смуга лісу. Захід червоним листям буде липнути до вітрового скла автомобіля. Вітер. Самотність у машині. Довгі тіні зустрічних ваговозів. Запалені підфарники. Подивилась на показник бензину: три чверті бака. Поки не зовсім стемніло – вискочити на шосе. Знала, як поїде: площа Перемоги, Брест-Литовське шосе. Святошино. Житомирське шосе. За ніч вона може доїхати до Кам'янця-Подільського. Вночі приємно їхати. Заправиться в Житомирі. В багажнику лежить порожня каністра. Скаже батькам, що скучила за ними. Побуде два дні й повернеться до Києва.
