Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 7

Того дня Костюк протезував клапани Діні Нурусбаєвій – хупавій вісімнадцятилітній дівчині з Алма-Ати, яка приїхала навмисне до Костюка й довго умовляла зробити їй операцію. Їй треба було вшити два клапани – мітральний та аортальний; в противному разі вона була приречена на неминучу смерть. Батько в Діни був казах, мати – росіянка, і в Діні витончено поєднувалася східна врода зі слов'янськими сірими очима. Діна була мала, тендітна, й на її щоках завжди ніжно просвічував рум'янець; це дуже подобалось багатьом її товаришам по університету, які не знали, що це – ознака мітрального стенозу; майже ніхто з її товаришів і не гадав, що серце Діни працює, вибиваючись з останньої сили; ті, хто закохувалися в дівчину, не думали, звичайно, про функціональні показники роботи її серця, висловлені в сухих цифрах. Цифри ці були дуже невтішні. Декомпенсація зайшла в Діни так далеко, що Костюк довго вагався, перш ніж зважився на операцію. Він міг відмовитись, як робили багато його колег, що виходили з чисто статистичних міркувань, і тому в інших клініках процент післяопераційної смертності був набагато нижчий, ніж у клініці Костюка: все можна регулювати – навіть відсоток смертей.

«Я вам вірю, професоре, – сказала Діна. – Тільки вам». Тисячі людей саме так говорили йому, він звик до цих слів і до цих прохань, але щось було в її погляді й словах таке, що він погодився. А потім Діна сказала йому річ, яку, зазвичай, не кажуть вісімнадцятилітні дівчата навіть лікарям. «Знаєте, професоре, – сказала вона, – я хочу мати дитину. Якщо ви поставите клапани й все буде гаразд, я одразу народжу дитину. І якщо це буде син, я назову його Андрієм». І в її голосі чулась така спокійна рішучість, що він навіть не наважився сказати їй, що жінкам зі штучними клапанами в серцях не можна народжувати дітей, хоча в його практиці були випадки, коли деякі вперті жінки не слухались, все ж таки народжували. І в душі він погоджувався з ними.

Операція тривала п'ять годин: клапани були понівечені ревматичним процесом, навколо отворів, крізь які помпується кров, утворились кальцинати – скам'янілості. Слід було все це вирізати. Серце в Діни було м'яке, в'яле, шов прорізався, й Костюк у безсилій люті тупав ногою, стогнав, лаявся, протягуючи нитки крізь тефлонове кільце клапана. Через усі ці затримки Діну довелось тримати на АШК<sup>[3]3
  3 АШК – апарат штучного кровообігу.


[Закрыть]</sup> сто сорок хвилин, а це було дуже небезпечно, бо АШК, який гудів поруч, наче сатуратор у тих крамничках, де в сифони заряджають газовану воду, руйнував еритроцити, і з кожною хвилиною небезпека гемолізного отруєння збільшувалась. Нарешті Костюк примоцував аортальний клапан – невелику кульку, на кшталт пінг-понгової, що сиділа всередині дротяної клітки, – й тепер клапан, мов парашут на стропах, висів над серцем. Вони почали його обережно спускати в аортальний отвір. Все гаразд. Потім відключили АШК, й на екрані почав стрибати промінчик. Дінине серце запрацювало!.. Перикард і грудну клітку зашивали помічники.

Виснажений, ледве переставляючи задерев'янілі ноги, Костюк пішов перевдягатись. Він навіть під душ не став, тільки спітніле лице сполоснув і важкою ходою добрів до свого кабінету, наказав Олі нікого не пускати. Витягнув подушку з шафи й ліг на дивані. «Я помру на цьому дивані, – раптом подумав він. – Коли-небудь, після такої операції ляжу – й помру». Він уявив, як бігатиме вся клініка, як робитимуть йому масаж серця й' впорскуватимуть адреналін просто в серце. Він рвучко підвівся, бо йому здалось, що не вистачає повітря. Трохи посидів, важко згорбившись, поставивши ноги в шкарпетках на холодну підлогу. Відтак устав і, сівши в крісло, почав дзвонити Валентині. В редакції хвилин десять був зайнятий телефон, потім Валентину довго розшукували, нарешті він почув її голос.

– Я хочу вас бачити, – сказав він.

– Приходьте до мене.

– Коли?

– О шостій вам зручно?

– Так, – сказав.

Вона дала адресу.

У вестибюлі сиділо двоє – батьки Діни Нурусбаєвої. Підвелися, уздрівши Костюка. Вони мовчали, й ця східна стриманість розчулила його. В батька було широке розумне обличчя. Мати нервово скинула з голови пухнасту хустку – наче хустка заважала їй почути Костюкові слова.

– Все гаразд, – сказав він. – Поки що все гаразд. Операція пройшла добре. Не хвилюйтесь. Тепер треба кілька днів перечекати. Це найголовніше.

– Професоре, – сказала мати Нурусбаєвої, й він подумав, що вона зараз заплаче, але вона стрималась. – Професоре…

– Заспокойтесь, – лагідно взяв її за руку Костюк. – Сподіватимемось, що все буде добре.

– Професоре… ми… вам… усім життям… – Ну що ви, що ви…

Батько Діни так і не сказав жодного слова, й Костюк пішов, подивляючи почуттю гідності цієї людини, яка розуміла: Костюк сам знає, що їм казати, а чого не треба. Запитання тут були ні до чого.

…Валя жила на Пушкінській вулиці, поруч із медінститутським будинком, треба було пройти через під'їзд, вузький і пошкрябаний кузовами автомашин, перетнути навскіс двір, у якому діти залили невеличку ковзанку, й зійти на четвертий поверх. Валин дім було збудовано наприкінці XIX століття в паризькому стилі «модерн» – з горішним поверхом мансардового типу, обшитим, мов лускою, бляшаними листами; колони дорійського ордера стерегли вхід у парадне. Тут же на подвір'ї, коло входу до Валиного дому, тулився маленький одноповерховий будиночок.

Костюк пройшов через двір, ледве не впавши на ковзанці; нахилившись, проминув щасливо білизну, що сушилась надворі – простирадла велично погойдувались, тверді, наче з алебастру, – й ступив у парадне. Подивився на дошку з прізвищами мешканців – Валиного тут не було. Згадав, що вона розміняла квартиру після розлучення й живе тут недавно.

На дверях Валиної квартири було три дзвінки, п'ять прізвищ, сім вирізаних газетних і журнальних назв, наліплених на двох поштових скриньках.

Не встиг Костюк подзвонити, як Валя відчинила двері й провела його через темний захаращений коридор у кімнату. Вона чекала його, не відходячи від вікна, і, всміхнувшись, спостерігала, як він посковзнувся на льоду, але втримався. Тоді вийшла вона в коридор і, затамувавши подих, чекала його кроків на сходах.

Костюк скинув куртку й замшеву кепку.

Валя подумала, що їй подобається, як убирається ця людина: так міг одягатися спортивний тренер або капітан траулера, що повернувся із загранки, чи актор; не було в Костюкові тієї солідності, якою відзначались люди його касти: обов'язковими ратиновими пальтами, дорогими ондатровими шапками, англійськими костюмами й поважністю слів і жестів; Валя, яка не раз зустрічалася з цими людьми, бачила, як швидко вони, селянські діти, переважно інтелігенти в першому поколінні, вбирали в себе ритуальність своєї професії, залишену їм у спадок провінційними професорами олександрівських часів. Вона бачила, як на вчених радах тішаться вони процедурними дрібницями, як виробляють у собі приємно-люб'язний, ґречний стиль звертання до головуючого, як смакують вони свою удавану об'єктивність і колегіальність.

Вона знала, що Костюка не любили в цих колах, вважали його за нескромного вискочку, за людину неприємну, що зневажає освячені здавна традиції лікарської касти.

Костюк зацікавлено оглядав кімнату Валентини. Кімнату перегороджувала шафа для одежі, так, що Валя мала куток, куди не зазирали гості. Старовинна, викладена вигадливо кахлями піч випромінювала тепло. Костюк приклав до кахлів змерзлі руки. Нічого зайвого не було в цій кімнаті – письмовий стіл із друкарською машинкою, обідній стіл, присунутий до стіни, підвісні полиці з книгами, на стіні – гравюра, на якій було зображено молоду оголену дівчину, що тримала в руках сонячний промінь. Над тахтою висіла маска з брунатного шамоту – староруський бородатий бог Перун, суворий і сліпий.

Все стало значне і нерухоме в ці перші хвилини їхньої таємниці. Присмеркове світло поступово відходило від вікна, наповнюючи кімнату тінями й спокійною самотністю. Костюк витяг із портфеля маленький пучечок червоних гвоздик, загорнутих у целофан. Валя поставила гвоздики в полив'яний горнець із водою. Потім сказала Костюкові, що покаже найбільше диво в світі. Взяла маленький іграшковий автомобіль з червоної пластмаси, натиснула кнопку й обережно поставила машину на підлогу. Автомобільчик побіг по паркету, стукнувся носом об Валину ногу, подався трохи назад і знову рушив уперед. Він тицявся об Валину ногу, мов сліпе щеня, поки об'їхав її; потім сховався під тахтою, блукав там довго і, нарешті, повернувся на середину кімнати. Вони мовчки спостерігали за кібернетичним автомобільчиком. Щось протиприродне було в його русі, в його монотонному безупинному кружлянні, в тій майже містичній впертості, з якою він обходив усі перепони. Здавалось, цей іграшковий автомобіль керований не примітивним поворотним пристроєм, а твердою волею механічної істоти, для якої головний закон – мета, а все інше – ніщо.

Валя й Костюк стояли поруч посередині кімнати, а навколо них повзала маленька червона машинка. Вони не помітили, як перейшли на шепіт. Машинка довго не виходила з-під шафи, і Валя стала на коліна, щоб дістати її. Костюк дивився на вигин Валиного тіла, на її ноги; він нахилився й сказав тільки: «Облиште. Він сам вийде», – і допоміг Валі підвестися, й коли вона встала, він побачив знайому зморшку заклопотаності на переніссі. Він не відпустив Валю, а поцілував, і сильний біль щастя прийшов до нього, і йому здалось, що в житті своєму він не знав ніколи такого щастя, наче життя його було аркушиком білого незайманого паперу, хоч це, звичайно, була неправда, цей папір уже було списано різними людьми, зім'ято й пошарпано; він у цю мить забув, як було в 1938 році, в 1941 році в медсанбаті, в 1944 році, в 1947 році, як було це в 1959 році чи пізніше – кожного разу, коли він обіймав іншу жінку, але такі речі забуваються і щоразу здається, що все починається спочатку.

І в ньому прокинулася ніжність до цієї жінки, до її впертого обличчя, до її тіла, до її волосся, до всього того, чого він був позбавлений, відколи втратив дружину; і цією ніжністю він вразив Валентину, коли обійняв її – великий, добрий і по-дитинному безпорадний, – і щось материнське ворухнулося в її серці. Господи, все було навпаки, не брутальність, яку вона чекала, обережні, пестливі руки, господи, вона поцілувала його руку, бо скінчилась її самотність, її впевненість, її сила і рішучість, – вона віддавала все йому, їй не потрібна була сила, вона вже втомилася від тягаря власної сили й самотності. Як добре, що він поцілував її саме зараз, а не тоді, не в їхній перший день – не в церкві і не на тому березі Дніпра; як добре, що він тоді стримався, і як добре, що він її зараз поцілував і що вони не почали таку надто інтелектуальну розмову, з якої важко потім виплутатися; все залежить від того, як усе почнеться, і як добре, що вона показала йому того кібернетичного повзуна: і чи то не вона сама повзала по життю, мов той червоний автомобільчик – безглуздо, але вперто?

Були сутінки, темрява, нарешті були ті сутінки й темрява, що не роз'єднували їх. Раптом почуття найвищої точки свого життя осяяло Костюка, бо досі відчував він своє життя, як сходження вгору, все вгору, а тепер він зрозумів, що це – найкраще й найостанніше, що було, є й буде в його житті, і він подумав, що остання любов має завжди приносити з собою біль, але болю не було – навпаки, було відчуття повного й остаточного щастя; це відчуття увійшло в його легені, як запах соснового лісу, як запах дощу, коли ти сам никаєш по дніпрових косах; коло, в яке він ступив, зустрівши випадково цю молоду жінку, ущільнилося, магнітне поле матеріалізувалося; кінчилася випадковість, і він тримав у руках цю жінку, ще кілька днів тому таку недосяжну.

– Малятко, – сказав він, – ти моє малятко. Як мені добре з тобою.

– І мені теж, – прошепотіла вона.

І тоді всю чемність, і стриманість, і недосяжність, і відчуженість – усе, все – було зірвано, зіжмакано й відкинуто геть. У ньому і в ній забилися могутні джерела наближення чоловіка до жінки, зросло напруження й чекання тіл, вже не було з цього щасливого кола іншого виходу. «Стривай», – сказала вона й повернула ключ у дверях, а потім скинула з себе светр – затепліло в сутінках її смагле тіло – і почала нервово смикати блискавку на спідниці. Він підійшов до вікна, притулив обличчя до холодного скла. На дворі катались на ковзанах діти, кружляючи в чистому зимовому надвечір'ї. «Іди», – прошепотіла вона, й він пішов до неї, і ліг поруч із нею, і коли лягав, то випадково зачепив ліктем маску Перуна, й пролунав надтріснутий дзвін, немов бовкнув старий дзиґар, і це було ще однією таємницею цього вечора. Цей дзвін немов відмічав початок їхнього двоєдиного існування. Але часу в нього лишилось надто мало, щоб сказати їй щось важливе, надто мало, вже й півслова він би не встиг вимовити, і він побачив, що в неї скорботне обличчя, мовби вона молилась… і тільки потім вони відчули своє безсмертя.

Зовсім стемніло. Костюк сів і подивився на мовчазну Валентину. На її тілі ледве вгадувались дві білі смуги незагорілої шкіри, а виразу обличчя зовсім не було видно. Він нахилився до неї й поцілував.

– Малятко, – сказав він. – Яка ти гарна.

Щось живе торкнулось його ноги, від несподіванки він здригнувся. Це був маленький, вже чорний автомобіль, який продовжував свій броунівський біг по квартирі. У коридорі почулись чиїсь голоси. Там запалили світло – під дверима з'явилась бліда лінія. Костюк знову ліг поруч із Валею.

– Ти пахнеш йодом, – сказала вона.

– Ні, – заперечив він. – Ми не обробляємо руки йодом. А коли йдемо до операційної, ми все переодягаємо.

– Все одно – ти пахнеш йодом, – вперто повторила вона. – Мені подобається запах йоду.

– Можна запалити світло? – спитав він. – Я хочу на тебе подивитись. Я забув твоє обличчя.

Він простягнув руку до столу й увімкнув настільну лампу.

– Це злочин, – сказав, – лежати поруч із тобою і не бачити тебе. Яка ти гарна.

Він поцілував її плечі.

Потім відхилив маску Перуна. Побачив усередині маятник, який бив по струнах завжди, коли хтось торкався маски. Перун бовкнув кілька разів і замовк.

– Хочеш їсти? – спитала Валентина.

– Хочу.

– Я тебе нагодую, – зраділа вона. – Шинку їстимеш?

– Так.

– А сардини?

– Так.

– А перець болгарський?

– Так.

– А огірки мариновані?

– Так.

– А смаженину їстимеш? Смачну, ще теплу,

– Так.

– А каву питимеш?

– Так, малятко.

Вона підвелася, й тепер вона не соромилась його, бо вони любили одне одного і все інше їх не обходило. Костюк замилувався нею: невелика на зріст, вона була гармонійно й міцно збудована, так, як ці сучасні дівчата, котрі займаються художньою гімнастикою. Вона ще перебувала в тому щасливому періоді, який старі лікарі називали «цвітінням тіла». Вона переступила через Костюка, легко зіскочила з тахти й накинула на себе халатик. Поклала на стіл чисту скатерку й пішла на кухню.

Костюк підвівся й глянув у вікно. Важко було щось розрізнити в дворі, залитому чорнильною мрякою.

Прийшла Валя, принесла смаженину. Почала діставати з холодильника продукти, Витягла хліб із полівінілового мішечка,

– Відкрий сардини.

Консервний ніж був тупий; Костюк, зціпивши зуби, криво розпорював бляшану кришку.

– Ти хворих теж так безбожно ріжеш? – покепкувала Валентина,

Він подивився на годинник.

– Від тебе можна подзвонити?

– Звичайно, – байдуже відповіла вона, але їй стало неприємно; вона боялася всього, що могло вбити тиху радість цього вечора. Їй було так легко й хороше на душі; вона подумала, що це найсвітліший вечір у її житті; вона гадала, що знає, що таке кохання, що знає мужчин, і раптом побачила, що все її знання нічого не варте перед ніжністю цієї людини. Як безглуздо влаштований світ! Все залежало від невірогідного збігу обставин, і якби не випадок – сліпий випадок, – вона б ніколи не зустріла Костюка. Ця думка – що вона могла прожити все життя й так і не зустріти Костюка – здалась їй тепер жахливою. Вона відчула себе вільною, і їй тепер дивно було думати, що кілька років вона могла прожити зі своїм чоловіком. І ще вона подумала, що її зараз не цікавить, чим займається Костюк, як він одягається, що про нього кажуть, пишуть і пліткують у місті. Він сидів біля телефону, набирав номер. Вона підійшла, поцілувала його, її зараз ніщо не цікавило, опріч того, що він був тут, важкуватий високий мужчина з таким обличчям і такою зачіскою, що робили його схожим на зображення римських цезарів. Їй треба було нагодувати його, потомленого працею і любощами. Ось що було зараз для неї найголовніше – добре нагодувати його.

Костюк почув у слухавці голос Оксани Хмелько. Вона сьогодні чергувала. Він машинально подумав, що це трохи дивно – саме зараз розмовляти з Оксаною, з якою все було недовго й інакше, і яку він не кохав, і яка так і не наважилась – навіть після всього – сказати йому «ти», а зараз уже все гаразд, ніколи жодним словом ні він, ні вона не пригадують ту давню історію, і тепер він покрикує на Оксану, як і на інших лікарів, і все стало на свої місця.

– Оксанко, ну що там? Як Діна?

– Андрію Петровичу… вона померла.

– Що?

– Вона померла.

– Коли?

– Півгодини тому.

– Як? Хто коло неї був?

– Раптово… Мабуть, клапан відірвався. Коло неї весь час була Кіра, вона почувалась нормально. Кіра вийшла на кілька хвилин, а коли прийшла… вона вже померла.

– Я вас усіх… вам голови повідривати треба, – крикнув він з ненавистю. – А ти де була?

– Мене викликали в сьому палату, – виправдовувалась в Оксана. – У Курінного знову починався набряк легенів.

Валя нарізала тонкими пелюстками масло. Вони скручувались, наче жовта стружка, що виходить з-під рубанка. Сардини срібно поблискували на тарілці.

Він жбурнув трубку й почав чомусь заводити на руці годинник, хоча сьогодні вже заводив. «Півгодини тому, – подумав він. – Якраз тоді… Дарма кричав на Оксану». Він знав, що ні вона, ні Кіра ні в чому не винні.

– Щось погане? – стурбовано спитала Валя.

Він тільки махнув рукою.

– Давай їсти.

Костюк вирішив не засмучувати Валю. Хіба вона винна, що в цьому світі вмирають люди? Він думав зараз про батьків Діни. Йому схотілося зіщулитися, стати маленьким, непомітним, нічого не знати, нікому не дивитися в очі й пересидіти десь кілька днів. Так було завжди, коли вмирали його хворі. Завтра доведеться йти на секцію. А перед тим ще, у вестибюлі, він побачить Діниних батьків. Він знав, що знову цей широколиций, зі скошеними очима чоловік нічого йому не скаже. І це буде найстрашніше.

– У тебе є що випити? – спитав він.

– Є якийсь коньяк. Зараз.

Вона швидко пішла у свій закуток, за шафою і принесла півпляшки молдавського коньяку. Він налив їй трохи, решту – собі в склянку. На Валиному ситцевому халаті були намальовані маленькі блакитні квіточки.

«З такого краму діти носять у дитсадках фартушки», – подумав Костюк. І знову згадав обличчя Діни Нурусбаєвої.

– За тебе, – сказав Костюк, а сам подумав: «Це поминки, мабуть. Я п'ю за Валю, згадую Світланку, а думаю про Нурусбаєву. Що я зробив не так? Ніби все було правильно. У неї дрябла тканина. Міг прорізатися шов. Або емболія мозкових судин».

Сп'яніння трохи вгамувало біль у душі, та Нурусбаєва не виходила з пам'яті. Без операції вона б протягла ще кілька місяців, ще б дочекалася весни й квітів. Він поглянув на годинник – уже минула та належна при таких випадках година, і Нурусбаєву, мабуть, винесли вже з післяопераційної палати вниз, у холодну кімнату, де стоять балони з киснем. А вранці її віднесуть, у морг. Досить, різко сказав сам собі. Досить спогадів і досить самокатування. Вона мертва, і їй ніщо зараз уже не потрібно. Їй потрібна була гарна операція. Її шанси були мінімальні. Вона знала, на що йде. Їй не пощастило.

Коньяк зробив своє діло, а смаженина була незвичайно смачна, й огірки він любив саме такі, приперчені. Він узяв банку, де лежали огірки, й нахильцем пожадливо випив розсіл. Валентина сиділа поруч. Він погладив її коліна.

Вони знову поринули в ніч. І він знову зачепив ту кляту маску, й знову пролунав той жалібний дзвін, той поклик темряви й злиття, і все було начебто так, як у перший раз, але вже не було самознищення й непритомності, і кордони світу вже не звузились до обрисів Валиного обличчя, до витонченості заплющених повік, до шерехатої ніжності уст, а весь світ, і його біль, і його радощі залишилися з Костюком, тільки втратили карбовану ясність денного розуміння; в снігових заметах ночі Костюку ввижалися непов'язані між собою речі; він схоплював деталі якоїсь великої структури, могутньої картини, не розуміючи її цілісного призначення, її самодостатнього сенсу. Йому ввижалися медсанбатівський намет і погляд Світланки, а потім одразу – обличчя дружини в той вечір, коли мав народитися син, упокорення і втома в її очах; кахляна підлога операційної й хрускіт кровозатискувачів, піт заливає йому очі, асистенти дивляться на нього, чекають, що він скаже, а він вагається, мовчить, – це його перша операція на серці – ось перед ним це червоне пульсуюче диво, воно виблискує в світлі безтіневої лампи, мовби вкрите блискучою плівкою; по рожевій поверхні біжать сині розгалуження вен; потім коротка історія з Оксаною Хмелько, те давнє листя в Пуща-Водиці, і смак сигарети – на двох одна, – і чекання трамвая на останній просіці; катастрофа восьмого номера трамвая в 1952 році – розплющений вагон на повороті коло Ботанічного саду, коло Назар'ївської вулиці, недалеко від його дому; вони вирядили до школи стриженого Сергія – йому набридло в перший день сидіти на уроках, і він, зібравши свої манатки, пішов собі додому; маля в мішкуватому однострої, таке смішне злякане маля. Нурусбаєвої не було серед цих видінь, Костюк відвертав од неї погляд, але вона намагалася зазирнути йому в очі. Вона ніби хотіла сказати: не буде тепер Андрія. Не буде. А шкода. Гарний би то був хлопчик.

Костюк відчув, що ніщо не зникне, що він не втратить свідомість, що безсмертя не зійде на нього. Вони були вже не вдвох із Валентиною в цій кімнаті, ось у чому була вся справа.

Валентина наче зрозуміла все. Він лежав долілиць, а вона ніжно гладила його голову й промовляла! «Відпочинь. Ти втомився. Полеж…»

Так мовчки вони довго лежали обік одне одного. Темрява тепер гнітила Костюка, й він знову ввімкнув світло. І знову здивувався вроді Валентини, зрадів її погляду.

– Чому в тебе нема дитини? – спитав.

– Чоловік не хотів. Робила аборти.

– Скільки?

– Три.

«Сволоч, – подумав він. – Сволоч, морду йому побити. Не мати з такою жінкою дітей… Три аборти можуть зробити жінку безплідною. Ні, він сволоч».

– Він погано до тебе ставився?

– Не треба його згадувати. Не хочу його згадувати.

– Я тебе кохаю, – сказав він. Нікому, крім дружини, він не казав цих слів. Навіть Світланці він не встиг цього сказати.

– Я тебе теж, – сказала вона. – Дуже кохаю,

– Ти мені одразу сподобалась. Я не думав, що в наші дні існує кохання з першого погляду.

– А я тебе боялась. Ти такий суворий.

– А тепер? – засміявся він.

– Тепер кохаю.

– Розкажи мені що-небудь, – попросив він.

– Що розказати?

– Що хочеш.

– Знаєш, – повернулась вона до нього обличчям і провела пальцем по його щоці, – коли я була студенткою, я грала в нашому театрі Іфігенію. Потім мої друзі мене так і звали Іфігенією. Я добровільно йшла під жертовний ніж заради перемоги над Троєю. Смерть заради вітчизни. Але акторка з мене не вийшла. Журналістка теж нікудишня.

Костюк пригадав, як Світланка прала гімнастерку в Дінці, як тягали вони потім із нею важкі зелені скрині з медичними укладками і як Світланка підказувала йому, що треба робити, коли привезли перших поранених. Він, дивлячись у червону мішанину рваних ран, забув спочатку всі ті премудрощі, яких учили його асистенти на заняттях із топографічної анатомії – всі латинські назви, взаєморозташування судин та нервів. Але Світланка стала поруч із ним, вона вже мала досвід боїв, і він заспокоївся, вони швидко навчились розуміти одне одного з першого погляду; мало коли виникає така близькість між чоловіком і жінкою, як тоді, коли вони разом стоять коло операційного столу. «Треба почитати «Іфігенію», – подумав Костюк. – Я зовсім не знаю цієї жінки. Я нічого не читав, що вона пише. Я не знаю, якою вона б була коло операційного столу, – і чи не зненавидів би я її тоді. Добре, що вона не має ніякого відношення до медицини. Я її кохаю. Ось що головне».

– У тебе хтось помер? – спитала Валентина, і він здивувався: вона наче прочитала його думки. Він відчув потребу розказати про Нурусбаєву – тільки так він міг розпрощатися з Діною.

– Так. Сьогодні оперував. Молода дівчина. А серце нікудишнє.

– Безнадійна?

– Її могло врятувати тільки нове серце. Навіть клапани нічого б не дали.

– Як це – нове серце?

– Пересадка серця.

– А хіба в нас роблять пересадки?

– Я збираюся, – сказав він.

– Ти?

– Так. І в цьому році я її зроблю. Тільки кажу це тобі не як журналістці. Не для сенсації.

– Чому ти так не любиш журналістів?

– По-перше, тому, що я сам можу написати про свої справи. Не гірше, ніж ваші журналісти. А по-друге, тому, що надто ви брешете. У вас у крові брехня сидить. Прийшов до мене в клініку один твій колега, написав нарис «Золоті руки». Наплів там чортзна-чого… «Золоті руки»… А в мене один із найкращих хірургів змушений іти в статистики, бо в нього на руках екзема від гумових рукавичок. А про головне, собака, не написав: не написав, що не хочуть зараз дівчата в міні-сукнях іти в санітарки. Не хочуть, бачите, підкладні судна виносити з-під тяжких хворих. У мене з санітарками біда. Напиши про це, га?

Валентина всміхнулась, погладила його голову.

– Ти що, віриш, що після моєї статті всі дівчата з Хрещатика кинуться в санітарки?

– Звичайно, не вірю.

Він підвівся, глянув на годинник.

– Треба йти, хоч сина побачу.

Вони вийшли в коридор. Горіло світло, й можна було добре роздивитися все добро, що захаращувало цей невеличкий покій. Тут стояли дві пральні машини, ящики для взуття, на стіні висів велосипед, на антресолях стояв фотозбільшувач і валізки; увагу Костюка привернули двері, обіч яких і над якими висіли в старовинних рамах невеличкі образки, мальовані олійними фарбами, етюди чи мініатюри. Не встиг він подумати про деяку химерність побаченого, як двері відчинились і з них вийшов старий чоловік, невеличкий на зріст, із глибокими чорними очима і борідкою a la Генріх VIII. Цей чоловік скидався на тих іспанських ідальго з видовженими лицями, яких любив малювати Ель-Греко.

– Добрий вечір, Валюшо, – радісно сказав він і запитально подивився на Костюка.

– Добрий вечір, Олександре Даниловичу, – відповіла Валя, відчуваючи велику незручність, і непевно сказала: – Знайомтесь. Це мій приятель…

– Тартаковський, – потис Костюкові руку чоловік, схожий на іспанського ідальго.

– Андрій Петрович, – сказав Костюк.

– Знаєте, Валюшо, – мовив Олександр Данилович Тартаковський, – у мене сьогодні велика подія. Я дістав венеційське скло шістнадцятого століття. Помаранчевого кольору, і, знаєте, світиться гаряче, мов сонце… Може, зайдете, подивитесь? Чайку вип'ємо.

– Дякую, Олександре Даниловичу, іншим разом, – сказала Валя. Вона любила цю стару хвору людину. Олександр Данилович Тартаковський все своє життя збирав картини й старовинне скло. Зі скромної зарплатні інженера він умудрявся якось викроювати суми – і часом великі – на купівлю картин Коровіна, Бенуа чи постімпресіоністів, на придбання коштовних середньовічних келихів. Валя бачила, як вони з дружиною берегли кожну копійку – купували ліверну ковбасу найдешевших сортів, так звану «собачу радість», – масла майже не їли, пояснюючи це шкідливими склеротичними властивостями масла, налягали більше на супи та борщі, які майстерно готувала дружина Олександра Даниловича, що вміла знайти на Бессарабці найдешевшу картоплю й овочі. Невеличка кімната, в якій жив Олександр Данилович із 1920 року, вже не вміщала всіх скарбів, зібраних ним за сорок довгих, важких років. Тому й довелось деякі невеличкі картини почепити в темному коридорі.

Валя й Костюк вийшли з квартири на площадку. Валя була в светрі.

– Не ходи вниз, – мовив Костюк. – Змерзнеш.

Він поцілував її, міцно пригорнувши.

– Спасибі тобі, малятко. Я тебе кохаю.

– Коли ти прийдеш? – спитала вона.

– Завтра. Післязавтра. Післяпіслязавтра. Через місяць. Через рік. Через п'ять років.

– Не зарікайся! Дзвони. Я тебе чекаю.

– Щасливо.

Він звів хутряний комір куртки й побіг сходами вниз. Перестрибував через сходинки, а вона стояла, слухала відлуння його важких кроків.

Повітря на дворі здалось йому розріджено-кристалічним. Снігопад ущух. Над двором, цегляними стінами й сараями сяяв повний місяць, відбиваючись на льодяній поверхні, посіченій дитячими ковзанами. Костюк згадав, як повзав червоний автомобільчик, не спиняючись ні веред чим. І він зрозумів, що для тої механічної істоти, котра керує рухом автомобільчика, головний закон – не мета, а відсутність усякої мети.

Тої ночі Валентині принесли телеграму-блискавку з Риги. Її колишній чоловік сповіщав, що їде в Київ, хоче з нею миритися, бо кохає її й без неї не може жити,