Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 5

Була в Павла Никаноровича Рязанцева пильнована таємниця – деталь хоч і дріб'язкова, хоч і малозначуща в загальному історичному процесі, а все ж для Павла Никаноровича незмірно важлива, сказати б, принципова. Отож ще в далекі тридцяті роки, коли Павло Никанорович жовтодзьобим молодиком прийшов на кондитерську фабрику здобувати робітничий стаж (так було вирішено на сімейній раді, враховуючи поточний момент і тодішні анкетні вимоги), якийсь запорошений цукровим пилом диявол спокусив новонародженого пролетарія й витатуював на його вузьких грудях синє серце у вигляді буряка з гичкою й художній напис, що орнаментально перебігав між сосцями: «Не тронь его, оно разбито». Спочатку Павло Никанорович дуже пишався цією оздобою, яка виділяла його з натовпу, підносила над сірою обивательською масою, особливо в бані, але згодом у біографії Павла Никаноровича стались певні зміни, та й у його організмі теж стались характерні біологічні зрушення, пов'язані з процесом постаріння, через що цей грішок молодості почав усе частіше й частіше псувати Рязанцеву настрій: що далі вела його життєва стежка, то безглуздішим здавався йому той напис та безкультурнішим – зображення серця; невблаганний час зробив колись струнке тіло Павла Никаноровича подушкуватим, і гармонійно вкомпонований невідомим художником із кондитерської фабрики малюнок з написом розтяглись на всю. богатирську ширину його розбухлих грудей, здеформувались, остаточно втративши залишки своєї хвацької краси. Павло Никанорович звернувся був до Інституту косметики, але процедура витравлення такої лихої пам'яті була, як йому пояснили, досить болючою, а от чого Рязанцев не терпів у своєму житті, так це болю. Довелось відмовлятися від послуг ще недосконалої сучасної медицини. «Не тронь его, оно разбито». По суті справи, нічого поганого в цьому написі не було, він нічим не компрометував свого носія. Павло Никанорович знав набагато гірші історії, – коли людина замолоду, не зваживши, як треба, прикрашала своє тіло сумнівнішими сентенціями або малюнками, скажімо, портретами видатних осіб – перетворювача природи Мічуріна чи академіка Павлова, і що потім з цього виходило, коли під впливом зміщень шкіри спотворювались дорогі риси обличчя або коли написи не лізли ні в які ворота.

Враховуючи все вищесказане, Павло Никанорович із певного періоду свого життя перестав з'являтись на людях в оголеному вигляді, відмовився від спільних з підлеглими поїздок на природу, які, як відомо, дуже зміцнюють колектив; перестав ходити на пляж, аби не підірвати авторитет під час випадкових зустрічей з підлеглими, серед яких були різні люди, особливо ці молоді насмішники, скептики та нігілісти. А для того, щоб усе ж таки мати змогу користуватися всіма радощами води й сонця, спромігся отримати діляночку на Русанівських садах, де звів невеличкий фанерний будиночок, згідно з планом, затвердженим архітектурним управлінням.

Та вода й сонце вже не давали живлющої сили серцю Павла Никаноровича, спрацьованому за п'ятдесят п'ять років безперервної, бездоганної роботи. Останнім часом з'явилося щось нове й тривожне в грудях Павла Никаноровича; одного разу, осіннього мокрого вечора 1967 року, коли перехвилювався він у зв'язку з несподіваною поразкою київського «Динамо» польському «Гурніку» (футболісти, особливо Соснихін та Круликівський, дуже безвідповідально поставились до цієї гри, хоч їм, футболістам, були створені всі матеріальні умови для здобуття перемоги), відчув Павло Никанорович ще на стадіоні, коли Йожеф Сабо не зміг забити воротареві Костці гол із пенальті, як начебто щось невблаганно-холодне стиснуло йому серце, а потім Рязанцеву здалося, що хтось садонув його в груди ножем; ледве добрів додому Павло Никанорович, самотній зі своїм болем у похмурому натовпі, придавленому поразкою, й зліг, упав, скорчився, переполохавши всю сім'ю. То був перший дзвоник. Щоправда, як поклав під язик валідол, то полегшало, але відтоді за грудиною ніби оселилась чужа, безцеремонна істота, яка часто ворушилась і здавлювала серце, й Павло Никанорович втратив душевний спокій: він зблід, перестав курити, навіть від коньяку почав відмовлятися – від цієї шляхетної рідини, кольору міцного чаю, до якої так призвичаївся був Павло Никанорович; горілкою вів гидував, надто «Московською» у зелених пляшках, з неестетичною наліпкою; з почуттям легкого жалю, як на нерозумних дітей, дивився на тих, хто купував горілку.

Павло Никанорович любив усе солідне, випробуване роками: одягався в дорогі сірі макінтоші, капелюх носив на розмір більший, щоб міцно сидів на голові, щоб вітром не здуло, ходив повагом, говорив тихо й при цьому завше мав вигляд людини, наближеної до найпотаємніших справ міжнародної ваги; любив у розмові вставити: «Мої підлеглі…», «Я наказав…», «Ось так…» Найкращим, звичайно, було оте «ось так»: як присуд долі, як свинцева крапка над «і», як останній цвях, вбитий у труну, як істина, виголошена в найвищій, таємничо-далекій інстанції.

Та, якщо вже говорити правду, Павло Никанорович ніяким начальником не був і про міжнародні таємниці дізнавався тоді ж, коли й всі читачі газет: коли таємниці переставали бути таємницями. А якщо вже говорити правду до кінця, то в Павла Никаноровича не було підлеглих приблизно з року 1949, відтоді, як Рязанцева провалили на відкритих партійних зборах і не пустили до лав ВКП(б), бо саме тоді відкрилися якісь брудні махінації з крисидом та хлоркою, що їх скоїв він, перебуваючи на посаді завгоспа дезінфекційної станції, де героїчно боровся зі щурами й фекаліями.

Коли з одежі Павла Никаноровича вивітрився запах лізолу – мовби валявся він у всіх пристанційних вбиральнях Південно-західної залізниці, – він відкрив у собі літературний хист. Так, дивуватись тут нічому: коли тобі треба годувати сім'ю, коли життя заведе тебе в сліпий завулок, коли виходу, здається, немає, тоді ти з відчаю почнеш писати симфонії; так, принаймні, вважав Рязанцев. Літературний хист цей був якогось небаченого ґатунку. На відміну від повістей, романів, віршів та іншого друкованого непотребу, все, що писав Рязанцев, мало якнайтісніший зв'язок із життям.

Павло Никанорович Рязанцев писав інструкції.

Він став майстром, класиком, генієм цієї стислої літературної форми, де сам Хемінгуей впав би на слизькому, не впоравшися зі складністю завдань, які так блискуче розв'язував Павло Никанорович у своїй творчості. Вів складав інструкції на замовлення різних відомств, різних управлінь, різних артілей, і згодом його мислення набуло тої найвищої сконденсованості думки, того майже месіанського проникнення в суть речей і явищ, яким відзначались лише найбільші філософи світу. А й справді, хто з обивателів виразить – що таке небо? що таке пожежа? що таке дерево? що таке ресторан? що таке людина? – і не просто виразить у якихось непевних, неокреслених, багатослівних висловах, а дасть визначення вичерпне, науково обґрунтоване. А в Павла Никаноровича все струнко, все з найбільшою мірою об'єктивності…

«Небо – це частина атмосфери, що перебуває на висоті вище 200 метрів над поверхнею землі. Призначене для пересування як невидимих (радіохвилі), так і видимих предметів (літаки, ракети, птахи, хмари)».

«Пожежа – горіння предметів, що не призначені для горіння».

«Дерево – спеціальний будівельний матеріал у вигляді рослини, що складається з коріння, стовбура, гілля й особливих хлорофільних утворень, за допомогою яких відбувається процес дихання».

«Ресторан є підприємством громадського харчування, де забезпечується висока культура торговельного обслуговування в поєднанні з відпуском відвідувачам різноманітного асортименту кулінарних, кондитерських і винно-горілчаних виробів із одночасною організацією музично-естрадних концертів».

«Людина – статистична одиниця, яка відзначається вертикальним положенням тіла, відсутністю суцільного шерстяного покрову, наявністю голови, двох верхніх і двох нижніх кінцівок; призначається для виконання складних біологічних і соціальних завдань у межах існуючих законів та інструкцій».

Твори Павла Никаноровича висіли в золотих рамках у фойє кінотеатрів та операційних залах банків, по медпунктах, на пляжах та кладовищах. Одним з улюблених творів Рязанцева була інструкція, яку можна й зараз почути, коли сядеш в першу-ліпшу приміську електричку – чи в тетерівську, чи в фастівську, чи в броварську. Завжди, коли Павло Никанорович вслухався в знайомі рядки, що линули з репродуктора, серце його тьохкало від гордості. Кляте авторське право! Чому не оголошують прізвища автора інструкції?

«Громадяни пасажири! В електропоїздах суворо забороняється перевозити вибухові речовини…»

Так, так, так! Якщо не обумовити цього важливого положення, народ возитиме динаміт, порох у мішках, толові шашки та іншу гидь; адже сподобився в 1945 році один дядько з Фастова залізти в поїзд із великою авіабомбою, яка впала обік його хати й чомусь не вибухнула; думав здати в Києві у контору по збиранню металобрухту; бомбу віз у мішку, а мішок по дорозі в нього вкрали, думали, що там свиня лежить заколота. Ось звідки взявся параграф про вибухівку; щоправда, Павло Никанорович відчув, що тепер, під сучасну пору, в добу науково-технічної революції, певні положення інструкції варто було б переглянути й доповнити: так, скажімо, на часі була б заборона перевезення в електричках усяких видів атомної зброї та радіоактивних розщеплюваних матеріалів – народ усякий шастає по приміських поїздах, за ним око й око треба мати.

«…забороняється перевозити отруйні й вогненебезпечні речовини, а також користуватися відкритим вогнем»,

Щоправда, треба віддати людям належне: до перевезення іприту, циклону, табуну чи напалму ще ніхто не докотився. Це факт. Але чи означав це, що ми повинні втрачати пильність у галузі приміського залізничного сполучення?

Попередження щодо «відкритого» вогню було сповнене якогось таємничого смислу. Серед майбутніх істориків, які вивчатимуть творчість Павла Никаноровича, цей пункт викличе не менше коментарів, ніж певні місця в Євангеліях та апокрифічних писаннях. Та секрет тут дуже простий. Павло Никанорович запам'ятав, як розпалювали вогнище в їхньому телятнику, яким повертались вони з Іркутська додому, і як вночі мучила його думка, що підступне полум'я може спалити всі їхні скромні воєнні трудові заощадження, включаючи килими, кришталь та золото. Своє негативне ставлення до вогнищ у вагонах він висловив у такій карбованій словесній формі.

Як наслідок напружених роздумів Рязанцева над вічними проблемами життя й смерті з'явились його «Правила користування міським кладовищем». Цими правилами було передбачене: а) при відвіданні могил необхідно відмічатися в конторі кладовища; б) при ритті могил слід суворо дотримуватись встановлених розмірів.

Пункт про відмітку в кладовищенській конторі мав виняткове значення з огляду на облік та річну звітність; але з пунктом «б» стався непередбачений казус: певні померлі громадяни виходили поза встановлені розміри як своїм ростом, так і шириною, і через це хочеш не хочеш цей важливий у геодезично-архітектурному відношенні пункт інколи не виконувався.

Та найвищим злетом творчості Рязанцева була, безперечно, листівка «Правила поведінки глядачів на стадіонах», написана ним на замовлення дирекції Київського центрального стадіону й видана тиражем 100 000 примірників друкарнею № 7 (замовлення № 1100). На тлі синіх літер полум'ям, як на валтасаровому бенкеті, горіло слово, набране найбільшим плакатним шрифтом: ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Над інструкцією сею працював Павло Никанорович два місяці – навіть хотів поїхати в ірпінський будинок письменників, де, кажуть, умови непогані для творчої праці. Скільки безсонних ночей просидів над отими параграфами, що вишикувалися під гаслом ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Скільки варіантів обмежень передумав, скільки небажаних подій та вчинків передбачив!

От, наприклад, параграф «в»: «Забороняється приносити на стадіон громіздкі речі (меблі, піаніно, чемодани, рюкзаки тощо)». Під час матчів Павло Никанорович надивився всякого, через те, зважаючи на свій багатий життєвий і професійний досвід, передбачив вищезгадані казуси. Бо одного разу сам бачив, як перед матчем на Кубок європейських чемпіонів із футболу якийсь заїжджий дядько притарабанив на стадіон брезентово-алюмінієве складане ліжко. Дай таким волю, вони завтра шафу дзеркальну на трибуні поставлять. Параграф «г» забороняв громадянам приходити на спортивні змагання з домашніми та свійськими тваринами – котами, козами, верблюдами, зміями. І теж небезпідставно запровадив Павло Никанорович це обмеження: бо одного часу повелось так, що уболівальники з Куренівки приносили з собою голубів і радісно жбурляли їх угору після кожного забитого гола; турмани лопотіли крильми й весело летіли додому. Саме під час такого вибуху ентузіазму на макінтош Павла Никаноровича впав із неба білий кавалочок голубиного посліду. Ну як тут не напишеш параграф «г»! Кінчалася листівка ліричним акордом, фугою гармонії й доброзичливості, концертом для голосу волаючого в пустелі. «Шановні кияни! – м'яко закликав Павло Никанорович. – Будьте щирі й привітні не тільки до наших хлопців-чемпіонів, а й до суперників, що приїхали помірятися силами з славними нашими футболістами». Чи міг подумати тоді, коли в муках народжував Рязанцев це променисте звернення, що є ще на світі команди, які не тільки приїздять «помірятися силами з славними нашими футболістами» (тобто – в перекладі – покірливо підставити свою шию під ніж динамівського нападу), а й можуть вряди-годи врізати тим хлопцям-чемпіонам під зав'язку, не дивлячись на їхні титули, зневажаючи їхній снобістськи-чистий зонний захист, плюючи на всі теорії про опанування центру поля. Чи міг подумати П. Н. Рязанцев, що прийде той страшний вечір, коли він (він!) порушить параграф «е» власної інструкції, який забороняв «викрикувати образливі вирази на адресу гравців і суддів». Вигукнув-таки громадянин Рязанцев образливий вираз, не втримався від прокльону на адресу славних наших футболістів, коли Любанський забив їм свого гола! І – вигукнувши щось нелітературне – схопився Павло Никанорович за серце…

Як занедужав на серце, як повіяло на нього вічним холодом, став відтоді Павло Никанорович вимогливіше оцінювати людські вчинки, гостро помічаючи всю недосконалість багатьох своїх співгромадян, які, мов ті мурашки, заповнювали вулиці й майдани, магазини й кінотеатри, створюючи внутрішній хаос, безладдя своєю біганиною і штовханиною; багато розумних проектів народилось останнім часом у душі Павла Никаноровича, коли міркував він над тим, як зміцнити суспільний порядок: каси в кінотеатрах будувати у вузьких і закручених на манір лабіринтів, коридорах, щоб не могло пропхнутися там більше однієї особи; для пішоходів ввести обов'язковий правобічний рух на тротуарах, як для автомобілів, і суворо стежити, щоб ніхто не порушував цього правила; всьому населенню видати нові, дисциплінарні паспорти, куди щоквартально виставляти оцінки з поведінки; з метою ліпшої охорони місць громадського користування (парків, пляжів і т. п.) від зазіхання хуліганських елементів пускати туди громадян, в паспортах яких значиться п'ятірка чи, в крайньому разі, четвірка з поведінки. Осіб із посередніми й незадовільними оцінками на терени означених місць не пускати. З метою підвищення безпеки пересування в місті зобов'язати громадян, які ходять попід домами, носити сталеві каски – на випадок, коли зваляться на них брили з карнизів або горщики з квітами з підвіконь. В магазинах установити для різних категорій громадян різний час видачі товарів, що одразу ліквідувало б черги в години «пік». Скажімо, пенсіонери отримують з 10 до 13 години, службовці – з 17 до 18 і т. д. Дуже сподобалась Павлу Никаноровичу Рязанцеву ідея матеріальної відповідальності футболістів за програні матчі: тоді б не стався такий ганебний програш київського «Динамо» якомусь безвісному «Гурніку», провал, що так фатально відбився на здоров'ї Павла Никаноровича.

Як уже мовилося вище, всю сім'ю наполохала хвороба Павла Никаноровича. А сім'я його була невелика, дружна. Він, жінка і двоє дочок – Ніка та Юля. Його дружина, Ольга Іванівна, або, як її звали, Льоля, поставила на ноги весь медичний світ Києва, добилася з Павлушею на приватний прийом до самого Майзеля; лікарі як лікарі: кожен говорив щось своє, кожен виписував свій рецепт (тих папірців поназбирував Павло Никанорович цілий стос), а хворий почувався все гірше. Думала Льоля покласти свого Павлика в гарну приміську лікарню – серед лісу привітний корпус, облицьований світлою керамічною плиткою, свіже, майже сільське повітря, – та знаючі люди відмовили, порадили з серцем не жартувати, а віддати Павлушу в клініку професора Костюка, де хоч умови гірші, зате лікарі кращі й діагноз вміють поставити точно.

Льоля Рязанцева належала до того типу жінок, котрі починають інтенсивне статеве життя в 15 років і закінчують в 60. Яскраво-біла фарбована блондинка з формами тіла, на яких охоче зупиняли свій зір мужчини, з таємниче скошеними очима, в яких завжди вигравали жовті вогники – відсвіти того полум'я, що спалювало душу Льолі Рязанцевої; тим полум'ям була жадоба мужчин, жадоба влади, жадоба грошей. Але дивна річ – якби на страшному суді, де брехати не годиться, Павла Никаноровича спитали, він сказав би, що кращої, ніж Льоля, дружини в світі нема, і то була б свята правда. Льоля була центром світобудови, добрим янголом і злим генієм водночас. Павло Никанорович був для неї підстилкою, пухкою шкурою тигра, безсило розпластаною на паркеті їхньої квартири на Печерську – Льоля любила ставити свої стрункі ноги на цю шкуру, любила відчувати покірливе тепло смугастої шерсті; ця роль цілком влаштовувала Павла Никаноровича, його навіть охоплювало якесь солодке заспокоєння, коли дружина ходила по ньому або коли хльостала його по обличчю, коли він якось розлив гарячу каву, подаючи Льолі в ліжко срібну тацю з кавником. Це збурювало йому кров. Можливо, ті, хто знав крутий норов Павла Никаноровича на роботі, його суворий, але справедливий стиль поводження з прибиральницями, – можливо, ті й здивувалися б такому раптовому, на їхній погляд, повороту цієї залізобетонної, цільної натури, але, коли вдуматися, нічого дивного в цьому не було: Павло Никанорович любив свою Льолю, яка вміла виробляти багато цікавих фортелів, що так прикрашали їхнє сімейне життя, він любив її, а ще більше – боявся. Пролягла між ними одна таємниця, в порівнянні з якою справа з витатуйованим серцем здавалася дитячою забавкою. У 1942 році подружжя Рязанцевих опинилося в Іркутську, – хоч і далеко від театру воєнних дій, та Павло Никанорович заспокоював себе тим, що і в глибокому тилу можна бути корисним для справи перемоги над ненависним ворогом. Був тоді Павло Никанорович молодим сизокрилим орлом, у напіввійськовій формі, у шевйотовій гімнастерці, підперезаній широким офіцерським паском з мідною пряжкою та двома рядами дірочок на тому паску; тільки нагана не вистачало при боці. Його вольове, відкрите обличчя з русявим чубом хоч на плакатах малюй, хоч у кіно показуй. Вони з Льолею оселилися в старому будиночку, що весь просякнув запахами трухлявої деревини та тазу. Зайняли дві суміжні кімнатки, які Льоля з притаманними їй смаком і фантазією позавішувала килимами, купленими в евакуйованих сусідів – старої професорки московської консерваторії, син якої загинув в ополченні, та дружини харківського художника Удовенка. Павло Никанорович часто їздив у відрядження, звідки привозив, на замовлення Льолі, молоду телятину – Льоля різала це ніжне м'ясо на тонкі кавалочки й клала їх собі на обличчя – на щоки, на чоло, на уста – й нерухомо лежала на канапі, прислухаючись до повідомлень Радінформбюро; молода телятина насичувала живильними соками Льолину шкіру, відмолоджувала повіки, знімала синюваті залишки нічних недосипів, підвищувала поцілункоспроможність Льолиних гарних уст. Саме в той час звалились на Рязанцевих важкі переживання – Павлу Никаноровичу запропонували зміцнити ряди діючої армії. Та саме тоді, на превелике нещастя, в Павла Никаноровича виявився туберкульоз в найнебезпечнішій – відкритій – формі.

Ходив до них рентгенолог Брискін – миршавий чоловічок із уродженим комплексом неповноцінності, від якого почав зцілятись, допіру опинившися серед десятків самітних жінок; низенький, майже карлик, обтягнений сухою пергаментною шкірою, Брискін, на якого за добрих часів не звернула б уваги, жодна жінка, раптом став сексуальною зіркою першої величини; він ненавидів жінок, які віддавались йому, він знущався з них, щипав і кусав, наче хотів відомстити їм за всі довоєнні роки принижень і самотності. Ходив до них Брискін, ходили ще якісь впливові люди; ввечері сходились вони з пакунками під пахвами – приносили горілку, ковбасу, шоколад. Надворі тріщав мороз, Іркутськ засинав у снігах, Павлу Никаноровичу моторошно було подумати – як доводиться зараз солдатам в окопах, на волзькому рубежі. Гості весело з морозу терли руки, різали ковбасу, відкривали консерви, закурювали цигарки; потім пили, закусювали, тицяючи виделками в розкішні, ампірно-позолочені тарілка Дулевського заводу, розпалювалися, розстібали комірці френчів, потім починали вимагати виконати «рожеве танго». Льоля спочатку відмовлялась, відтак ішла до сусідньої кімнати, переодягалась – власне не переодягалась, а роздягалась, і, накинувши на себе рожеву довгу шовкову польську сорочку, що їй привіз із Львова Павло Никанорович у 1940 році, царственно виходила до гостей: її появу вони гучно вітали, лише Брискін ставав нерухомим, висхлим, злим карликом, бо ця жінка, вдвічі більша за нього, з великим і похітливим тілом, нагадувала йому довоєнні часи; він боявся її, втрачав при ній свою недавно придбану самовпевненість, його зла маленька душа стискалася в кістлявий кулачок; безсила лють охоплювала Брискіна, коли дивився він на Льолю. Павло Никанорович знав свої обов'язки: сидіти при патефоні, підкручувати його весь вечір заводною ручкою. Голки лежали в спеціальному пластмасовому секторі, вбудованому в ріг патефонної коробки. Подеколи Павло Никанорович пальцем обережно висував сектор і зазирав туди заклопотано – чи, бува, не перевелися добре загострені голки? Він майстерно вмів гострити голки на точильному камені. Він ставив улюблену пластинку Льолі – з шипіння з'являвся хрипкуватий голос Утьосова: «Как много девушек хороших, как много ласковых имен, но лишь одна меня тревожит, что потерял покой и сон…» Льоля по черзі танцювала танго з гостями – їй ввижався бальний зал, чоловіки в смокінгах та жінки у вечірніх декольтованих туалетах, як в американських фільмах за участю Діни Дурбін; її тіло просвічувало крізь прозорість сорочки, і Брискін, який ніколи з нею не танцював, бо якби він притулився до неї, то обличчям торкався б її грудей, пив спирт, не запиваючи його навіть водою, а патефон надривався: «Сердце, тебе не хочется покоя…» Павло Никанорович філософськи думав, що краще було б витатуювати на своєму тілі ці слова, тонкі й поетичні, замість примітивного: «Не тронь его, оно разбито».

Туберкульоз у Павла Никаноровича виявився саме після того, як у них залишився на ніч Брискін; Павло Никанорович мив у сусідній кімнаті посуд, змиваючи з ампірної розкоші тарілок рештки консервованих бичків у томаті, і чув спочатку тріск шовку (шкода, бо то гарна була сорочка, куплена на товчку в якоїсь польської графині), а потім долинуло до нього скавучання, гарчання, виск, мовби зчепилися, в люті, кішка з собакою, і серце Павла Никаноровича сповнилося ніжністю до Льолі, до її страждань і гордістю за неї, йому схотілося впасти перед нею, цілувати їй ноги, і щоб вона зробила йому боляче – чим болючіше, тим краще. Він вимив тарілки, витер їх рушником, обережно, щоб не розбити, поклав у буфеті, вимкнув велике світло, залишивши нічничок, і став на коліна коло дивана; згодом знову почулось гарчання, в Павла Никаноровича від розчуленості сльози потекли по обличчю, і він почав повзати по кімнаті на колінах – між великим трюмо та фікусом; так серед ночі й застала його Льоля, яка прикладала до покусаних грудей примочки з одеколоном. Невдовзі після цього на комісії в Павла Никаноровича в легенях знайшли дві великі каверни, про що свідчив рентгенівський знімок, а в мокроті виявили палички Коха. Спрацювали якісь невідомі механізми, Льоля з кимось зустрічалась, хтось приходив до них на ніч (цей поводився тихо, Павло Никанорович заснув навіть, очікуючи Льолю), і врешті хвороба П. Н. Рязанцева виявилася настільки небезпечною, що про фронт і мови не могло бути. Все було б нічого, якби Льоля не сховала передбачливо всі папірці, які мали відношення до хвороби Павла Никаноровича: якби хтось спробував хронологічно порівняти ці численні папірці, небезпремінно зрозумів би, якого походження туберкульоз у Павла Никаноровича. І по сей день, коли лежав він уже в клініці Костюка, не знав Павло Никанорович, де переховує ці папірці його вірна Льоля. Але добре пам'ятав її погрозу – витягти їх на світ божий в разі потреби, якщо Павло Никанорович раптом втратить почуття вічної вдячності до своєї коханої дружини.

Клініка Костюка справила на Павла Никаноровича гнітюче враження. Спочатку Павло Никанорович повільно, почуваючи при кожному кроці біль у серці, пройшов через велике півпідвальне приміщення. Тут на дерев'яних лавках сиділо багато людей, що принесли передачі родичам; з якою радістю Павло Никанорович змішався б зараз із цією сірою масою, сів би в новому драповому пальті зі смушковим коміром от хоч би на краєчку цієї лави, коло засмучених жінок; передав би передачу, ну, наприклад, своїй дорогій дружині Льолі і пішов би собі геть – не протоптаною лікарняною стежкою, а просто по заметах, ще й молоді деревця б трусив по дорозі, щоб сипався з них лапатий сніг. Та ні. Розчинилися білі двері, й залишив Павло Никанорович у тому приміщенні свою дорогу Льолю. Потім у холодній кімнаті сидів на тапчані, вкритому клейонкою, поки лікар записував його персональні дані в історію хвороби. У лікаря пальці були вимазані чорнилом, і ця неакуратність страшенно розстроїла Павла Никаноровича: якщо тут усі такі задрипанці, то вони можуть, чого доброго, і пінцет у грудях зашити абощо. Молодий хлопчик-санітар (практикант, мабуть; практикантів Павло Никанорович загодя ненавидів, так би мовити, авансом: як дозволяють їм практикуватись на живих людях? Адже це непорядок!) провів його в кімнату, де посередині стояла велика ванна. Павло Никанорович із почуттям відрази подивився на цю споруду, де купано, мабуть, перекупано тисячі людей, багато з яких умерли. Перепитав у хлопця, чи добре вимили ванну? Вода у ванні пахла ДДТ, хлоркою і ще якоюсь бридотою.

Приймальний покій був, мабуть, давно не ремонтований, бо олійна фарба на стелі подекуди полущилась, а труби поіржавіли. Всюди пильне око Павла Никаноровича помічало безладдя: намокла газета на кахляній підлозі, якісь ганчірки в кутку, щітка, що лежала на старій табуретці, медичні ваги, яким не місце тут, бо намокнуть і не зможуть показувати правильні результати; санітарки надто голосно перемовляються між собою, не звертаючи уваги на хворого, анітрішечки не піклуючись про стан його центральної нервової системи. Павло Никанорович скинув із себе темно-коричневий костюм з дорогого бєльського матеріалу; костюм пошито було в 1950 році, і він уже став трохи не модний, але Льоля наказала надягнути в лікарню саме цей костюм, бо чула вона, що там усі речі псують у дезкамері. Павло Никанорович погодився з її розумними доказами. Потім скинув із себе теплу сорочку з Єгипту і теплі німецькі кальсони й став перед хлопцем-санітаром в усій своїй оголеній немочі, мов Адам із гравюри Луки Кранаха, тільки прикривав він руками не те місце, що його на гравюрах завжди пильно стереже Адам, а своє витатуйоване серце, його справжнє серце стиснулося в передчутті трагедій. В голові його навіть промайнула страшна думка – в якому костюмі його ховатиме Льоля? Невже в цьому коричневому дранті? Зібравши останні сили, мов приречений, якого ведуть на гільйотину, Павло Никанорович ступив у ванну.

Вода видалась йому занадто гаряча, а хлопець-санітар грубо шурував йому спину, мовби знущався. Нарешті тортури скінчились, і Павлу Никаноровичу дали піжаму й старенький халат мишачого кольору. Піжамні штани виявились короткуваті, на куртці не вистачало одного ґудзика. Павло Никанорович спробував було посперечатися з санітаром, доводячи, що він неабихто і що вищі інстанції негайно довідаються про порядки в цій богадільні, та хлопець твердо й спокійно подивився на Павла Никаноровича (обличчя в хлопця було засмагле; де взимку міг він так загоріти?), і Рязанцев якось осікся, замовк, подальшу частину свого монолога виголосивши про себе.

Єдиною втіхою Павла Никаноровича було те, що Льоля, натиснувши на всі важелі своєї потаємної машини знайомств, добилась того, щоб покласти чоловіка в палату на чотири ліжка, а не в загальну, на дванадцять. Правда, Льоля наполягала, аби Павла Никаноровича поклали в окрему палату або принаймні двомісну, привілейовану. Та їй витлумачили, що в клініці професора Костюка в такі палати кладуть або вмираючих хворих, або тяжких після операції, надто з гнійними інфекціями. При всій своїй енергії та знайомствах, Льолі не вдалося зламати залізних законів клініки Костюка.

Павла Никаноровича підняли ліфтом на третій поверх, де його зустріла палатна лікарка, котра провела його в кінець коридора, в палату № 7. Павло Никанорович ішов, тримаючи в руках папку, де лежала книжка В. Кожевникова «Щит і меч», мильниця, окуляри в червоному футлярі, восьмикольорова італійська авторучка, папір для написання записок та двадцять п'ять карбованців у дрібних купюрах, щоб у разі потреби можна було заплатити санітарці, медсестрі або лікарці задля, так би мовити, матеріального заохочення.

Павло Никанорович як чув, що його нещастя ще не скінчилися. Йому дісталось найгірше місце в цій палаті – далеко від вікна, ліворуч, біля самих дверей. А сусіди – жодної інтелігентної людини! Навпроти Павла Никаноровича лежав якийсь лисий, мов коліно, селянин, когут, який слова сказати грамотно не вміє, і книжка коло нього – яка б ви думали? «Історія іспанської інквізиції». Потіха, та й годі! Та він взагалі не розуміє, що означає слово «інквізиція», а береться читати. А лікарі і сестри бігають навколо нього, ніби він принц якийсь, у той час як Павло Никанорович уже дві години тут, а на нього ще ніхто не звернув уваги. Ні, недарма їхні гості, як збиралися в Рязанцевих на чашку коньяку, лаяли останніми словами лікарів – розпустила їх, розбалувала держава, ще й зарплатню їм підвищила, неробам. Другий сусід, цей Дахно, був дуже підозрілий тип – пильнуй, бо гроші стягне, босяк бессарабський, – там коло критого ринку такі типи вештаються, не дають чесним людям спокою.