Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 15

Це був старий будиночок на першій лінії в Ірпені, Валентина часто сюди навідувалась – тут жила її подруга по редакції. Вони не пішли в мокрий підземний тунель, а просто зіскочили з платформи, біля якої зупинилась їхня електричка, повернули ліворуч, перетнули колії й добре второваною, всипаною піском стежкою почали спускатися з насипу. Стояв невеличкий морозець, дихалось легко, Костюк подумав, що підвищився атмосферний тнек, знявши з серця біль і неспокій. А може, заспокоювала нерухома буденність пейзажу: будинок лазні на розі вулиці, розрита, в чорних торф'яних рівчаках дорога, сосни, берези й сніг, усіяний вугільним пилом і глицею; і небо – сонна задума далеких хмар, в яких зріють весняні мокрі сніги. Вони відчинили будинок – стояв тут холодний залах нежилої оселі. Костюк пішов у сарай, нарубав дров. З насолодою понюхав, як пахнуть живицею руки. Приніс дрова, кинув коло пічки, біля якої на колінах стояла Валентина, роздмухуючи полум'я. Він став поруч із нею і теж почав щосили дмухати, – на нього війнуло гарячою силою вогню. Він подивився на Валентину. Відсвіти полум'я лягли на її обличчя. Волосся спало на чоло, і вона смішно, по-дитячому, здмухувала його. Він подумав, що кохає цю жінку так, як тільки може кохати мужчина останню жінку в своєму житті; він подумав, що доля зглянулась над ним, поставивши на його шляху цю жінку, і що все в них було прекрасно – від самого початку.

Вона подивилась на нього, усміхнулась, поцілувала його. Потім зняла його і свій годинники, поклала на стіл. Він мав два вільні дні, й серед метушні, важких операційних днів (щоб підтримувати добру форму, він узяв майже всі складні операції на себе і, бувало, за один операційний день робив по два протезування клапанів) – серед засідань та незчисленних господарчих турбот ці два вільні дні видались йому чимось нереальним.

Два вільні дні наодинці з Валентиною.

Коли кімната нагрілась, Валентина одягла знайомий халатик із наївними дитячими квіточками. Вони сіли на канапі, й він поклав їй голову на коліна.

Кімната була темна, обклеєна дешевими шпалерами, меблі старі, випадкові. На стіні висіла карта Київської області, а на письмовому столі стояв старовинний бронзовий свічник із трьома недогарками. Потім Костюк помітив у простінку між вікнами висячий годинник: на місці, де мав бути циферблат, встановлено було фотографію незнайомого мужчини, досить пихатого на вигляд – наче був він головним бухгалтером земної кулі. Костюк усміхнувся. Чомусь пригадався йому янгол у Кирилівській церкві, в якого замість обличчя прорубано віконце.

Так сиділи вони, прислухаючись до потріскування дров у печі й поскрипування кватирки.

– Ти знаєш, скільки мені років? – спитав він.

– Ні. Й не хочу знати.

– Мені сорок дев'ять років.

– Навіщо ти мені це кажеш?

– Я досі не збагну, за що ти мене любиш.

– Я теж не розумію, – сказала вона. – А хіба це так важливо?

– Людина повинна розуміти свої вчинки.

– Кохання – це не вчинок.

– А що?

– Я не знаю. Це щось поза межами розуму, – сказала вона.

– Ти не можеш уявити, що значить для мене твоя любов. Коли я з тобою, я не боюся смерті.

– Ти боїшся смерті? – спитала Валентина.

– Так. Дуже. Я часто думаю про це. А коли ти зі мною, я думаю про тебе. Мені подобається твоя усмішка. Твоє тіло.

– Ніколи б не подумала… Ти такий сильний.

– Боятись – ще не значить бути слабким.

– А чого ти ще боїшся?

– Старості. Боюсь, коли почнуть тремтіти руки. Всі це побачать, але спочатку ніхто не скаже. Побояться. Тільки за спиною будуть шушукатись: амба Костюку. Порох із нього сиплеться. Але є ще страшніша річ. Постаріння мозку. Це ще гірше. Хай краще тіло руйнується. Тільки б думка була ясна. Поки житиме мій мозок, – житиму я. Я міг би обійтися без тіла.

– А я? Що б я робила без тебе? – притулилась вона до нього.

– Ми б з тобою розмовляли, – засміявся він. – На різні високі теми. Мій мозок був би в скляному циліндрі. Ти б приходила до мене, розповідала новини. Я б просив винести мене на вулицю… або переставити з місця на місце.

– Ти говориш страшні речі, – вона притулилась до нього ще міцніше. – Розкажи краще, як ти жив. Ти був щасливий з дружиною?

– Що таке щастя? Це щось, як сніг: випаде на долоню, а потім його нема. Я її любив. Ми разом у сорок шостому кінчали медінститут.

– Чому в сорок шостому? Ти ж був на війні лікарем?

– Був. Але я був зауряд-лікарем. У червні сорок першого я кінчив четвертий курс. Нас евакуювали до Харкова, та занять уже не було. Німці дуже бомбардували Харків. Ну, взяли нас на КУМС: курси удосконалення медичного складу. Видали форму. Звання – воєнлікар третього рангу. Дали в петлицю чашу з гадюкою, шпалу, а чобіт не дали. Не було чобіт. Ідемо ми якось із Костем Майзелем – був у мене такий дружок – по Сумській, на дівчат задивляємось, бачимо – показують вони на нас пальцями. Сміються. Дивимось, а в Костя обмотка розв'язалась, метрів на три тягнеться за ним. Як змія. Ганьба на весь Харків. Пішли ми тоді на товчок і купили брезентові чоботи. Зелені. Взяли ваксу, намастили їх – стали вони чорні. А наприкінці серпня роз'їхались ми з ним. Він у Новгород, я на Донбас.

– А я з мамою в Самарканд, – сказала Валентина. – Мама розповідає, я була вередливою. То їсти хочу, то пити, то цукерку мені подай. Їхав у нашому вагоні старий мудрий єврей. Коли я кричала, він питав: «Ти хочеш пити? Зараз я тобі намалюю воду. Ти хочеш їсти? Зараз я намалюю тобі котлетку деволяй. Ти хочеш цукерку? Зараз я намалюю тобі шоколадну цукерку «Тузик».

Вони тихо розмовляли, вона його пестила, і йому було добре з нею. Вона поклала руки на його обличчя і намацала шрам над лівою бровою.

– Це війна? – спитала вона.

– Так. Ось помацай. Там сидить осколок. Він урятував мені життя.

– Чому?

– Якби не він, я б не виліз із табору. Я був у смілянському сталагу. Око запливло, я нічого не бачив, почалось нагноєння. Був у нас німецький лікар, оберст-артц Зюс. Невисокий, худий, в золотих окулярах. Подивився він на мене, взяв у санчастину. Допомагати. Ну, що ми там могли зробити? На барак видавали два лігнінових бинти. В концтаборі було двадцять тисяч полонених. Одинадцять тисяч при мені винесли в могили.

– Боже мій, – сказала вона.

– Переважно дизентерія. Німці солі в їжу майже не клали, швидко наставало обезводнення організму. Дуже схоже на холерний алгід. І нема людини. Зюс спочатку знущався з мене, не вірив у мої знання. Казав – радянським лікарям працювати тільки санітарами в наших клініках. Але якось одного нашого полоненого понесли закопувати, думали, він мертвий, а в нього – колапс. Падіння серцевої діяльності, зупинка серця. Але він ще живий. Витягли його з могили, принесли в медчастину. Дивиться на мене з усмішкою Зюс і каже: «Ну, що б зробив мій радянський колега?» Я кажу: «Адреналін у серце». Тоді він ще з більшою усмішечкою каже: «Дайте моєму шановному колезі адреналін». Дав мені фельдшер Мюллер; як зараз пам'ятаю – пика мов у криміналіста. А я ніколи в житті не вводив адреналін у серце. Взяв я шприц, а Зюс дивиться з насолодою. Знайшов я точку між ребрами, зуби зціпив – і голкою в серце. І уяви собі – серце полоненого запрацювало. Зюс був дуже здивований. Після цього випадку він краще почав ставитись до мене. А через місяць він комісував мене, написав, що я все одно помру, що в мене мозок пошкоджено, – й мене випустили з табору. Ще й під зад дали, коли через караул проходив. То була моя перша операція на серці.

– А я тоді тільки в дитсадок пішла, – сказала Валентина. – Але на небі вже хтось знав, що ми зустрінемось.

«Так, – подумав він. – Якщо вірити у запрограмованість цього світу, наша зустріч у магазині на Червоноармійській вулиці була передбачена у загальній системі подій. Вона ще ходила в дитсадок, її мати була ще молодою, гарною жінкою, її батько ще воював на фронті, і ми могли з ним десь зустрітися, – не набагато старший він був за мене, – а я, виснажений, у лахмітті, йшов по Києву на реєстрацію в комендатуру. Вона містилася в Будинку офіцерів. Наша квартира була порожня, хтось її пограбував, батьків у Києві я не застав. Я зустрів Галку Зайончковську зі свого курсу, шикарно одягнену, – вона кинулась до мене, почастувала німецькими сигаретами, вона була утриманкою якогось генерала, обіцяла допомогти, щоб мене не забрали в Німеччину, розповідала, кого з наших бачила і хто з професорів читає лекції в медінституті, відкритому при німцях; у медінститут вона йти не радила. «Знаєш, Андрюшо, – сказала вона, – наші все одно прийдуть, що б там не казали ці… Мені мій генерал сказав, що в німців справи погані. Я тобі допоможу». Я думав – вона звичайна німецька вівчарка, а вона була зв'язана з підпіллям; після війни їй дали партизанську Медаль, і зараз вона завідує туберкульозним диспансером. А ти, моє малятко, набиралась азійської смаги, їла самаркандські дині, і війна, і зради, й падіння, і подвиги – все було безмежно від тебе далеке».

Він зрозумів, чому не хотів розказувати їй нічого про дружину. Є речі, про які не можна говорити. Не треба. Мені з тобою добре, малятко, але давай облишмо цю тему. Двадцять років не викреслиш із життя і про них не розповіси скоромовкою. То були не найгірші роки мого життя. Коли щось і було погане – то тільки я винен в цьому: моя жорстокість, нетерплячість, грубість, а інколи – мої зради, мої захоплення жінками. Вона все терпляче зносила, бо по-справжньому любила мене і багато речей вибачала. Це те вміння, якого я позбавлений цілком: уміння вибачати. Це, звичайно, душевна аномалія, яку потім суспільство підносить до рівня цноти й називає це по-своєму: висока вимогливість. Скільки людей пішло з моєї клініки тільки через те, що я не вмів вибачати їхні провини. Здається, Божена теж невдовзі піде.

Та потім він із люттю подумав, що якби не він, не його ота відома «вимогливість», то нічого з клініки не було б: була б примітивна лікарня, як у Полтавця. Якщо людей розпустити… Ні. Їх треба тримати в руках. Я проти всякої балаканини, яка зветься демократією. Я за диктатуру.

– У мене є до тебе прохання, – сказала Валентина, наче вгадавши, його думки. – Я хочу побачити операцію на серці.

– Завдання редакції? – підозріло спитав він.

– Ні. Просто хочу подивитись.

– Гаразд. Тільки спочатку зробиш аналіз на носійство стафілококів.

– Це що таке?

– Мазок із горла і носа,

– А якщо там щось знайдуть? – спитала вона.

– Тоді я тебе не пущу.

Вона засміялась, бо іншої відповіді не чекала. Вона подумала, що хотіла б завагітніти від нього, хотіла б носити в собі його дитину; вона подумала, що неодмінно б народився син, схожий на нього: виріс би широкоплечий, важкуватий, чорнявий хлопець. З їхнього кохання неодмінно мала б народитися гарна дитина, їхня плоть і кров. Вона подумала, що коли б на Новий рік, який вона зустрічала в галасливому товаристві журналістів, хтось підійшов і сказав їй, що вона покохає мужчину, якому сорок дев'ять років, і що вона бажатиме мати від нього сина, вона б сприйняла це як божевільний жарт, п'яну нісенітницю. Дивна річ – кохання, думала вона. Він хоче знати, за що я його кохаю? Це тільки в соціологічних анкетах якісь дурепи відповідають: люблю за розум, за хазяйновитість і за те, що він гарний баскетболіст. А потім інші дурні, які вважають себе вченими, підраховують ці відповіді у процентах. Примітивні балакуни! Існують невідомі сили тяжіння, коли жінка й чоловік зустрічаються, наче планети, і обопільно притягуються – більша планета притягує до себе меншу, і є речі, які не можна зрозуміти. Ми весь час пізнаємо одне одного, намагаємось щось збагнути розумом, але є щось більше, від чого щемить серце, і нічим пояснити це не можна.

– Скажи, – спитала вона, – а ти не боїшся, що коли ти викинеш людині серце й поставиш інше, людина щось втратить… те, що люди звуть душею. Ну, якісь почуття,

– Дурниці, – всміхнувся він. – Серце – це шматок м'яса. Ніяких почуттів тут нема.

– Коли я тебе кілька днів не бачу, в мене болить серце. Якби мені пересадили чиєсь серце, воно б теж боліло?

– Треба поставити експеримент. Попросити доктора Блайберга закохатись. Але аж так далеко наука ще не пішла. Дай нам бог впоратися з м'ясом. Щоб його пришити добре, щоб воно скорочувалось, щоб лімфоцити його не зжирали. Коли болить серце – значить у тебе спазмовано коронарні судини. Ніколи не запускай болю. Приймай одразу валокордин.

– Дякую, лікарю, – сказала вона. – Чи не послухаєте моє серце? Може, щось порадите проти болю?

– Охоче. Якщо дозволите, я послухаю вас за методом київської школи терапевтів: неозброєним вухом.

Він приклав вухо до її грудей і почув поштовхи її серця, прискорене биття, чисту тональність її здорового молодого тіла.

– У тебе чудове серце, – сказав він. – Я його люблю. Я все в тобі люблю.

Наступила ніч, але вони не спали. Вони ввімкнули транзисторний приймач і вишукували на середніх хвилях музику. Червоно світились щілини в пічних дверцятах, і коли око звикло до темряви, вони побачили, що кімната стала затишна, тепло висвічена промінням відблисків, і їм здалось, що вони прожили в цій кімнаті тисячу років і тепер сприймають її вбрання внутрішнім зором – їм не потрібне було світло й галас; їм потрібні були зосередженість і повне злиття, творення нової суті, яка не знає поділу на «твоє» і «моє»; час од часу вони забували про музику, а коли поверталось до них усвідомлення цієї кімнати, усвідомлення звуків і відсвітів, то вони чули німецьку чи румунську скоромовку, й тоді Костюк крутив ручку приймача: ефір гудів од музики й політики.

Що таке кохання, думав він. Не вірю, щоб цього не можна було збагнути розумом. Кохання – це спроба інтенсивного обміну духовно-сексуальною інформацією. В цьому визначенні є сенс. Кохання – це віковічна спроба людини подолати той бар'єр, яким люди відгороджені одне від одного. Спроба так само героїчна, як і безнадійна. Абсолютне кохання буде можливе лише тоді, коли люди знайдуть спосіб повного інформаційного взаємопроникнення, взаєморозкриття й взаєморозуміння. Потрібна повна щирість. А ми – ми нічого не знаємо одне про одного. І коли ми заснемо, ми бачитимемо різні сни. Їй може наснитися хтось, кого я не знаю, а мені…

– Знаєш, – сказав він, – колись я любив одну дівчину, дуже на тебе схожу.

– А зараз ти любиш мене чи ту дівчину?

– Звичайно тебе.

– Де та дівчина?

– Не знаю. Може, й загинула.

– А в мене не було нікого, хто був би хоч трохи схожий на тебе, – сказала вона,

– Це й зрозуміло, – засміявся він. – Я дуже рідкісний екземпляр. Такого нечасто зустрінеш.

– Професоре, а де ваша скромність? Скромність прикрашає людину.

– Я зневажаю так званих скромних людей. Скромні – це вбогі. Щось у них не виходить, нема здібностей, нема сили – ось вони й пишаються своєю скромністю. Ще й ненавидять люто тих, хто може зробити щось більше за них. Якби світом заволоділи так звані скромні люди – погано було б нам. Вони б винищили все, що піднімається над їхнім вбогим рівнем, усе яскраве й талановите. Всіх би одягнули в уніформу. В сіру, скромну. Суспільство пересічних скромних людей було б приречене на загибель.

– Але суспільство бундючних надлюдей, які всюди кричать про свою вищість, по-моєму, ще гірше. Я взагалі проти поділу людей на вищі й нижчі категорії. Знаєш, як страшно, коли дитині, якій немає дванадцяти років, кажуть на підставі якихось ідіотських тестів: ти, мила дитинко, не будеш ні художником, ні математиком, ні адвокатом, ні політиком, ні архітектором. У тебе нема ніяких здібностей. Ти придатна тільки на роль вантажника. Це гидко.

– Ти сприймаєш усе надто емоційно, – сказав Костюк. – Це неприємно, згода. Особливо для матері такої дитини. Але це необхідно для суспільства. Інакше весь цей складний механізм буде засмічено людським піском, нездатним ні до чого. Він не зможе працювати. Якби я мав змогу, я повиганяв би всіх нероб зі своєї клініки. Хай би двірниками працювали. Замість посередніх лікарів набрав би путніх санітарок.

– Не будь жорстоким, – поцілувала його Валентина. – Ти сильний, а сильні люди повинні бути добрими.

– Добрими, добрими! Весь час тільки й чую це слово. Сьогодні я добрий для якогось нероби, який нічого не знає, не читає, скальпеля в руках не вміє тримати, а завтра з його ласки помре людина. І хто буде в цьому винен? Я зі своєю добротою.

Радіо заграло мелодію популярного колись німецького шлягера «Лілі Марлен». Він згадав мішані, німецькі й українські слова, що їх співали на цю мелодію під час окупації: «Ich тебе чекала, warum ти не прийшов? – Ти не такая Frau, тому що wasser йшов». Пісня-покруч, плакати-покручі, на яких червонопикий мордань у вишиваній сорочці тримав у руках снаряд зі свастикою з таким щасливим виглядом, наче це не снаряд, а півлітра, й підпис закликав: «Зупинимо більшовицьку навалу»; гроші-покручі, й люди-покручі, як-от майор Софронов або та жінка, котра торгувала золотом у маленькому комісійному магазинчику на вулиці Саксаганського недалеко від Кузнечної. Костюк запам'ятав її щучу посмішку – він продавав їй золотий батьків годинник. Після війни він кілька разів зустрічав ту жінку на вулиці. Цікаво, подумав він: чи можна було б за допомогою певних тестів, як твердить це Голуб, заздалегідь, ще перед війною, передбачити поведінку всіх цих людей під час окупації.– Галки Зайончковської, отого футболіста, що лежить у сьомій палаті, Софронова і тої гендлярки золотом? І його самого, Костюка?

Ось що головне, зрозумів він: оцінка моральних якостей людини, а не її професійної придатності. Це теж поділ, але на зовсім інші категорії. Треба буде сказати про це Голубу. Він подумав, що треба буде якось м'якше поговорити з Боженою, не гиркати на неї: хірург вона поганенький, але самовідданості в ній багато. Така ніколи не пішла б торгувати золотом розстріляних людей. Є люди, яким не можна зробити трансплантацію совісті.

– У тебе міцні ноги, – сказала Валентина, поклавши долоню на його стегно.

– Так, – погодився він. – Руки слабкі. А ноги нічого. Я займався легкою атлетикою. Сотку бігав перед війною за одинадцять і вісім. Був у збірній медінституту. І стрибав у довжину. Шість сімнадцять. Двадцять другого, на відкритті Центрального стадіону, я мав іти з командою «Здоров'я». Вранці прийшли ми на тренування, на стадіон «Темп». Коло Полтавської, знаєш?

– Ні.

– Бігали, ранок такий теплий. Кость Майзель нас фотографував. Видали нам на парад нову форму. Йдемо додому, а на Полтавській народ натовпами коло будинків стоїть. Війна, кажуть.

– А де ти закінчив війну?

– В Берліні. У сорок третьому, як наші прийшли в Київ, мене одразу мобілізували. Повернули звання – і в ХППГ. Хірургічний похідно-польовий госпіталь. Ординатор.

– А в Києві що ти робив?

– Галка Зайончковська влаштувала мене в земельну управу. Якісь папірці переписували. Абсолютна липа. Але в аусвайсі моя посада звучала грізно: рехнунгсфюрер. А в грудні сорок другого вона мене переправила в ліс, в Остерський район. До партизанів. Я відморозив ноги. Але нічого. Хлопці відтерли.

Він не сказав їй, що його міцні поморожені ноги колишнього легкоатлета болять, нестерпно болять під час операцій і що в нього підозрюють так званий облітеруючий ендартеріїт – те, що колись звалось окопною хворобою: болі в ногах, в кінчиках пальців, до змертвіння, до кульгавості. Не дуже бажана хвороба для хірурга, котрому доводиться стояти на ногах по шість-сім годин.

Вони поснули десь близько шостої години ранку, коли чорнота ночі почала розсмоктуватись, і вогонь у печі згас, і диктори та музиканти на далеких радіостанціях потомились і, мабуть, теж пішли спати. Вона заснула в нього на плечі, а він прислухався до її дихання, боячись поворушитись і потурбувати її. Потім вона повернулась до нього спиною, він пригорнувся до неї.

Спали недовго. Вже о дев'ятій годині яскраве сонячне світло розбудило їх. Кімната святково виблискувала: нічого в ній не залишилось від учорашньої денної похмурості. Вони хутенько поснідали, – Валентина підсмажила на газовій плитці яєчню з ковбасою, – випили каву й пішли прогулятись. Вони подалися в кінець вулиці, проминули меблеву фабрику й зійшли на пагорб; звідси відкривалась панорама Ірпінської заплави: широке снігове поле, навскіс прооране річищем Ірпеня, вдалині – буро-зелене пасмо лісу. По далекому насипу котились електрички, й голоси в них були по-весняному дзвінкі. Спустилися в долину. Сніжний наст був твердий, скрижанілий. Їх охопило відчуття відстані, яку треба подолати, – пряма путь від одних пагорбів до других через рівне біле поле, яким повинні пройти дві маленькі постаті серед сонячного сяйва та різкого вітру, що посвистує в дротах високовольтної електролінії. Вони були самі на всій широчезній заплаві, й це сповнило їх радістю. Перейшли по містку на той бік річки: снігу на містку не було, дошки – притрушені сіном. Вони помилувалися замерзлим Ірпенем; під полірованою поверхнею криги видно було глибокі місця: там концентрувалась темрява. Нарешті вони наблизились до лісу й зійшли на пагорб. То був мішаний ліс. Він починався з беріз і дубків, а потім з'являлись високі сосни – літніми масивами зелені купчились вони серед голих, немовби вифарбованих вапном беріз. Через узлісся пробігала лінія окопів, що збереглися ще з часів війни.

«Тут прекрасні вогняні позиції», – подумав Костюк. Згадав Донець… Якщо, звичайно, по них не гатила б важка артилерія. Вони заглибилися в ліс, де подув вітру не відчувався й було майже тепло. Костюк побачив ярок, порослий дрібними кущами. Тут би він розташував медпункт.

Мовчки ходили по лісу, навпростець, не шукаючи стежок. Сніг підломлювався під ними великими скибами – здавалось, вони йдуть по тонкому склу. Іноді провалювались по коліно, а часами сніговий пласт репався, але витримував тягар їхніх тіл. Це було їхнє прощання зі снігом, з зимою. З найкращою зимою в їхньому житті. Покружлявши по лісу, вони знайшли стару лижню і пішли по ній у напрямку заплави. Іртиські ліси, що лежали за тим, протилежним берегом, з якого вони прийшли, були темно-сині; небо над ними світилося сизими й світло-зеленкуватими смугами. Кордони заплави розсунулись, наче це поле чекало якоїсь великої битви. Та не крові чекало воно, а тепла, відлиги, очищення, народження трав…

Вони помітили чорну «Волгу», що стояла коло їхнього будинку. Валентина подивилась на Костюка. Прискорили крок і через кілька хвилин наблизились до своєї хвіртки. Коло веранди походжала незнайома молода людина в пижиковій шапці.

– Професор Костюк? – у цієї людини було грубувате обличчя й по-татарськи скошені очі. Поводився приїжджий дуже чемно. – Пробачте, що вас потурбували. Я хочу сказати вам кілька слів.

Валентина подалася в дім, лишивши їх на дворі.

– Ми просимо вас проконсультувати одного хворого. Він приїхав у Київ на кілька днів і раптово захворів. Товариш Стоянов особисто просив.

– Хто він такий, цей хворий?

– Він має відношення до космосу. Більше я нічого не можу сказати.

– Зараз поїдемо…

Костюк зайшов у кімнату. Валентина зажурено сиділа коло столу й вивчала два годинники, що лежали на її долоні: свій, «Полёт» і його, «Октавія».

– Пробач… Невідкладна справа. Вибач за те, що я дав адресу Миколі Івановичу, заступнику. В нашій клініці такий закон. Думав – усе буде спокійно. Пробач. Ти поїдеш зі мною?

– Ні, – похитала вона головою. – Я поїду ввечері. Ти подзвониш?

– Звичайно. Поцілуй мене. І не сердься.

Костюк узяв годинник, надягнув на руку.

Він сів у «Волгу», й машина рушила. Костюк мовчав, і за весь час, що вони їхали, ні шофер, ні людина в пижиковій шапці теж не вимовили й слова. В Києві снігу не було, тому місто мало сірий і холодний вигляд, незважаючи на яскраве сонце. Нарешті місто залишилось позаду. Знову почалися сосни. Костюк подивився на годинник: вони їхали майже годину. Нарешті машина під'їхала до будинку, облицьованого світлою керамічною плиткою. Костюка провели в кабінет начальника лікарні, де панувала тиша. Всі звуки поглинав розстелений на підлозі пухнастий килим. У кабінеті, крім начальника лікарні, був професор Майзель, котрий саме диктував свій висновок, двоє професорів-терапевтів, яких Костюк знав мало, й ще троє осіб, зовсім йому незнайомих, а серед них майор медичної служби.

– З ним дуже важко, – мовив майор. – Він нас не слухає, все робить по-своєму. Може, викликати Петрова з Москви?

Майзель підвів голову, примружився.

– Не плачте, майоре, – сказав він. – Гадаєте, Ларрею було легше з Наполеоном? А Петрова не треба турбувати. Можете повірити нам. Ми теж дещо в цьому розуміємо. Це банальний випадок. Усе буде гаразд. Побачите.

Костюку дали історію хвороби. В графі, де записують прізвище, ім'я та по батькові, нічого не стояло. Хворий 54 років, чоловічої статі, зріст 172 см, вага тіла 80 кг. Страждає на атеросклероз коронарних судин, гіпертонічну хворобу ІІІ ст., ангіохоліт, радикулоневрит. Приступ загрудинних болів, що не знімаються валідолом і амілнітратом. Лейкоцитоз 24 100, РОЕ 8 мм на годину. Кров'яний тиск 160/90. На ЕКГ негативні Т₂,₃ під час вдиху в aVF. Поява зубця Q в двох відведеннях із підвищенням сегмента ST. Діагноз: інфаркт міокарда задньої стінки серця.

Костюк уважно вивчив купу стрічок, на яких самописцем було викреслено електричну активність серця, його голос, крик про допомогу: горизонтальна лінія паузи й вертикальний сплеск пульсації; імпульси ледве долають зону крововиливу, вони доходять до апарата в спотвореному; викривленому вигляді; це ієрогліфи XX століття, мова сердець, тексти, написані серцями, почерк сердець: упевнений, рівний, твердий чи тремтливий, хворобливі каракулі серця. Варто було б видати антологію сердець XX століття: серце людини, його електричні потенціали, бурі й штилі; голоси різних сердець у різні хвилини життя, легкі каліграфічні лінії молодих сердець і важке, нерівне калатання сердець старих, малюнок їхнього згасання.

Костюку дали халат – справжній «професорський», аж цупкий від крохмалю, й провели в палату. Костюк подумки назвав хворого «Конструктором». Треба було якось назвати цю невідому людину, – адже не можна було звертатись до Когось, думати про Когось, ставити діагноз Комусь. Кожна людина має свій шифр. Шифром Курінного було слово «Селянин». Максимов був «Футболістом». Дахно був «Шофером». Рязанцев – «Геростратом». Цей невідомий був для Костюка «Конструктором». У палаті стояло одне ліжко. Коло хворого сиділа медсестра – гарненька дівчина з кокетливо пов'язаною хусткою. В своїй клініці Костюк не дозволяв медсестрам ходити отак. Побачивши Костюка, вона вийшла з палати.

У Конструктора було загоріле обличчя й сиве, зовсім біле волосся. «Рано посивів», – подумав Костюк. Темними уважними очима Конструктор стежив за Костюком. Він нагадав Костюкові старого альпініста – таких він бачив у Боксані. Обвітрене обличчя немовби свідчило про міцне здоров'я цієї людини. Це фасад. «Не звертай уваги на фасад», – сказав сам собі Костюк.

– Як себе почуваєте? – спитав Костюк.

– Тепер краще. Значно краще. Відпустило. Це що – інфаркт?

– Щось схоже, – сказав Костюк.

– Спасибі за правду. Бо всі вони, – він кивнув головою в бік дверей, – брехуни. Я знаю, що це інфаркт. Ніколи не думав, що серце може так боліти. Неймовірно боліти.

– У таких випадках ми даємо хворим наркоз. Щоб запобігти шоку.

– Ну й що тепер? – спитав Конструктор.

– Треба вилежати. Ніяких навантажень. Думати про щось гарне. Про весну.

– А потім – паличка в руку, три кроки – й зупинка, ні закурити, ні випити… Так?

– Звичайно.

– Але це кінець, – переконано сказав Конструктор. – Я так не витримаю.

– Чому? – здивувався Костюк. – А інтелектуальне життя?

– Ні, це кінець. Навіщо мені мозок без тіла. Що я його – до скриньки сховаю? Чи заспиртую? Коли я вранці не зроблю доброї зарядки з гантелями, мозок не працює. Ви на лижах ходите?

– Інколи.

– Хіба можна без цього жити? Треба жити на повну котушку. Підвищувати коефіцієнт корисної дії життя. Інакше краще не жити. Я лежу тут і мені подобається ця молода медсестра. Я дивлюсь на неї як мужчина. А вона пробачте, під мене судно підставляє. Якийсь абсурд.

– Те, що ви на неї так дивитесь, – добра ознака, – засміявся Костюк. – Ви швидко одужаєте.

– Але що я робитиму без тіла? А мені ще треба пожити. Мінімум два роки. Максимум п'ять. Більшого я не вимагаю. Ви можете мені гарантувати два роки? – Я ніколи нікому нічого не гарантую. Медицина привчила мене до обережності. Але з вами, думаю, буде все гаразд. Ще походите на лижах.

– Між іншим, – сказав Конструктор, – це я попросив, щоб вас викликали. Я вам вірю. Читав ваші статті. Чув про вас. Це правда, що ви готуєтесь до пересадки серця?

– Правда.

– Ну і як?

– Ви запускаєте людей на невипробуваних ракетах?

– Ні.

– А ми весь час тільки тим і займаємось.

– Я чув, що пересадки роблять таким, як я. Інфарктникам.

– Ні, – сказав Костюк. – Ми робитимемо трансплантації тільки в рідкісних, виняткових випадках. Смертникам. У вас все буде добре. Але я можу тільки пошкодувати, що ви не лежите в моїй клініці.

– Це чому?

– Я у вас виклянчив би все, що мені потрібно. Барокамеру для операцій під кисневим тиском, електронне обладнання, полівінілові бокси, всякі залізячки. Уявляю ваші можливості.

– Ви, я бачу, мужичок хазяйновитий, – сказав Конструктор. – Часу дарма не гаєте. Ну що ж, так і треба. Передайте список моєму помічникові. Може, чимось допоможемо.

Костюк підвівся, поклав свою руку на руку Конструктора.

– Радий був з вами познайомитись. Хоч і не дуже щасливі обставини…

– Гарне знайомство, – сказав, іронічно глянувши на Костюка, Конструктор. – Познайомилися з людиною, прізвища якої не знаєте. Нічого не знаєте. Познайомилися з людиною-невидимкою.

Він широко всміхнувся, і щось дитинне й світле майнуло в цьому усміху. Костюк намагався запам'ятати на все життя його обличчя.

– Скажіть, професоре, відверто: ви б погодились жити так, у повній анонімності? Десять, двадцять років – ніхто вас не знає, не здогадується навіть, який ви на вигляд – товстий, худий, вусатий? А потім, одного прекрасного дня, ваш прах кладуть у Кремлівську стіну й ви стаєте дуже популярною особою. Погодилися б?

– Так, – не задумуючись, мовив Костюк. – Що людині треба? Займатися улюбленим ділом. Ви це маєте. У вас є колектив, є всі можливості реалізувати свої ідеї. Про такі умови може мріяти кожний вчений. А популярність? Для футболістів і кінозірок.

– Ви просто не були в моїй шкурі, – сказав Конструктор. – Так треба, але це не просто, повірте. Спасибі вам.

– Видужуйте. Все буде гаразд, – сказав Костюк і пішов із палати.

Він продиктував свій висновок, який збігся з висновком Майзеля.

Починало сутеніти, коли Костюк приїхав додому. Не запалюючи світла, пройшов до свого кабінету. Сів на диван, закурив. Так просидів із півгодини, заплющивши очі. Потім увімкнув світло й сів читати свіже число американського «The Journal of Thoracic and Cardiovascular Surgery».