Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)
Розділ 8
Новий канон (Продовження)
«8. Ще струшували землю геологічні катаклізми, ще в лісах тільки прокидались люди, аби зустріти ранок цивілізації, ще квіти ховали в собі таємниці рожевої анатомії пелюсток, ще світовий океан вільно дихав незатруєними планктонними легенями, ще дикі птахи тільки-но ладнались до далеких запрограмованих мандрівок, людство ще було молоде, в людства було ще все попереду, – а за далекими пругами пульсуючого часу вже засвічувався новий знак істини, народжувалась нова планета – як спалах людського непереможного духу. Ім'я їй – Експеримент.
Експеримент – бог, котрому поклоняємось ми, могутній деміург, котрий створив людину й суспільство. Експеримент підніс нас над амебним хаосом первісного біологічного життя, він дозволив людині свідомо змінити умови свого існування, звільнитись від влади випадковостей, перевірити силу логіки й передбачення на непіддатливому матеріалі природи. Чим людина відрізняється від тварини? Вмінням експериментувати, ламати навколишню дійсність, відкидати геть загальновідомі твердження та істини.
9. Науковий експеримент є джерелом отримання чистої інформації – і нічим іншим; з цього, тільки з цього погляду його треба оцінювати; між тим, упродовж усієї історії людства до оцінки Експерименту домішувались міркування релігійні, моралізаторські, що часто стояло на заваді науковому поступу. Ця подвійна, амбівалентна природа кожного експерименту є великим злом. Експеримент стає трансцендентною величиною, яка на різних етапах історії набуває різного звучання й по-різному оцінюється, хоча інформаційна величина його результатів залишається незмінною.
10. Найбільших моралізаторських знущань зазнала медицина як наука постійного експерименту на людині. Не встиг Дженнер запропонувати свою противіспяну вакцину, як сучасники-моралісти почали цькувати його; газети того часу живовидячки змальовували, як виростають на руках щеплених людей коров'ячі вим'я, як витикаються на скронях роги. Коли Пастер впорскнув фіксований вірус сказу хлопчикові Йозефу Мейстеру, аби запобігти смертельній хворобі, моралісти зчинили страшенний галас, звинувачуючи Пастера в «порушенні всіх прав природи й людини». Можна тільки уявити, що було б, коли б пастерівська вакцина не врятувала приреченого хлопчика. Між наслідками й причинами, що їх породжують, нема зворотного зв'язку: ми не можемо карати вчених за те, що їхні експерименти призвели до непередбачених наслідків. І ми не можемо сьогодні наказом по історії оголосити догану тому ж таки Дженнерові за те, що його противіспяна вакцина, яка врятувала життя мільйонам людей, перебуває зараз під сильною підозрою вірусологів, котрі побоюються, що вакцина спричиняється до виникнення лейкозу – білокрів'я.
Хіба може Марія Склодовська-Кюрі відповідати за попіл Хіросіми?
Як маємо сьогодні оцінити безневинне повідомлення журналу «Albany medical annals» про англійського хіміка Скотта, котрий у 1904 році вивчав найсильнішу отруту в світі – ціанід какодилу? Скотт уводив одну мільйонну долю грама в герметичну камеру з чотирма собаками; тварини негайно гинули. Чи може містер Скотт нести відповідальність за те, що в 1931 році американські судові лікарі застосували його методику в державній тюрмі штату Невада для виконання смертного вироку через вдихання ціану і що «The Journal of American Medicine Association» визначить це як гуманну форму страти?
Чи треба було б поставити містерові Скотту золотий пам'ятник, коли б справдилися в 1932 році сподівання лікаря Гловера з лабораторії ім. Торндайка в Бостоні, котрий гадав, що відкрив спосіб лікування раку за допомогою ціаністих препаратів? Лікар Гловер помер від ціану під час експерименту по синтезу протипухлинної речовини. І чи мусимо проклясти навіки містера Скотта, як предтечу газових камер Освенціма?
11. Нам потрібні тисячі експериментів – дивних та раціонально зважених, безглуздих та геніально спланованих, експериментів на рівні молекули й таких, що обіймають мільйони людей. Бо ніхто не знає, який врожай ми зберемо згодом із тих зерен інформації, що її здобули за допомогою експериментів. Бо в науці ніщо не пропадає й ніщо не є зайве.
У 1887 році якийсь російський лікар протягом багатьох місяців провадив щогодиннне вимірювання температури свого тіла в умовах подорожі та відпочинку, влітку і взимку, ввечері і вранці. Цей нудний експеримент міг би видатись безглуздим і нікому не потрібним, якби не та обставина, що дослідження лікаря було згодом покладене в основу телеметричного вимірювання температури тіла космонавтів, що має величезне значення для оцінки стану організму.
Французький лікар Боуден за повідомленням «Gazette medical de Paris» встановив у 1904 році, що гра на флейті сприяє росту волосся, в зв'язку з чим лисим чоловікам було рекомендовано просиджувати зимові вечори при звуках цього музичного інструмента. Подальше вивчення цього кумедного явища призвело до відкриття ролі ультразвукових коливань у діяльності генетичного апарату клітини.
26 липня 1899 року журнал «The Indian Medical Record» сповістив про експеримент одного відомого лікаря, автора твору про сугестію (гіпноз), котрий домігся дозволу провести дослід над злочинцем, присудженим до страти. Злочинцеві оголосили, що страту через повішення замінено менш ганебною смертю – поступовим знекровленням у стінах в'язниці. Нещасному зав'язали очі і, прив'язавши до столу, нанесли в чотирьох місцях легкі уколи кінчиком пера. Водночас із судин, що стояли коло столу, почала стікати вода в тази. Стратенець, гадаючи, що то тече його кров, у чому його переконувало також і поступове притишення голосів тих осіб, які оточували місце експерименту, став слабнути дедалі більше, й, нарешті, втратив свідомість і помер, не проливши жодної краплини крові. Абстрагуючись від моральної оцінки цього експерименту, треба зазначити, що він мав велике значення для вивчення могутніх властивостей гіпнозу, що дало змогу запровадити гіпнотичне лікування багатьох хвороб.
Обиватель знизує плечима, коли бачить якогось дивака, котрий поклав усе життя на вивчення суглобових ніжок мурахи; обивателеві здається, що вчений змарнував своє життя, займаючись речами абстрактними і далекими від потреб практики. Та потім, через кілька десятків років, раптом виявляється, що конструктори марсіанських всюдиходів поклали в основу своїх креслень дослідження призабутого дивака.
Сміються невігласи, страхаються міщани, обурюються моралісти… Але вже чути на порозі нового життя чиїсь важкі точні кроки. То наближається всемогутній, тотальний, всевладний, божевільний, розважливий, химерний, повільний, непереможний перетворювач життя – науковий експеримент, який приведе нас до докорінної перебудови людського тіла та людської психіки, людських звичок та людських вчинків. Відкривайте двері XX століття – Експеримент іде!
12. Експеримент не обмежується прямими фізичними діями, скерованими на певний об'єкт. Інтелектуальна діяльність людини, її здатність висувати ідеї, створювати умоглядні моделі дійсності, аналізувати, переробляти й синтезувати різноманітну інформацію теж є експериментом, що здійснюється на найвищому рівні – у сфері духу.
В зв'язку з вищесказаним слід запитати: що таке людина?
Ми цілком поділяємо визначення М. М. Амосова, як єдино правильне, тверезе й позбавлене будь-якого сентименталізму та гуманітарного кокетства: «Людина є системою, здатною сприймати зовнішні впливи, виділяти з них інформацію, переробляти її з формуванням численних моделей на різних поверхах і впливати на довколишній світ за багатоповерховими програмами».
«В найзагальнішому вигляді, – каже далі М. М. Амосов (і ми з ним цілком погоджуємось), – людина – це автомат із програмним керуванням… Я гадаю, що не треба лякатися слова «автомат»., коли його вживають стосовно людини. Межі складності штучних автоматів неосяжні вже зараз, хоча вони тільки-но почали свій шлях. З другого боку, це слово підкреслює, що людина не може раптово проявлятись у чудесних рішеннях та діях, які не були б обумовлені її вродженими властивостями й попередньою історією навчання й розвитку. В основі діяльності людини лежить програма, закладена в ній самій, а не десь поза нею. Ні про яку «свободу волі» як протилежність детермінізму не може бути й мови». (М. М. Амосов, «Моделювання мислення й психіки», 1965, стор. 95–96).
Якщо не «свобода волі», то що саме?
Програма.
Програма – той єдиний всесвітній закон, той космічний порядок речей, котрому підлягає все суще; закон, який не знає винятків, бо всі можливі винятки теж запрограмовані, теж передбачені в межах імовірності. Щодо цього все суще рівне перед програмою – і амеба, котра під впливом хімічних подразників спрямовує свій рух (позитивний чи негативний хемотаксис), і людина, поведінка котрої обумовлюється трьома типами програм:
а) для себе (забезпечення існування даного індивіда) – суто егоїстична, біологічна програма (захист, добування їжі);
б) для роду (розмноження й виховання потомства) – основа всякого кохання, побудована на міцному ґрунті прагнення людини до насолоди (гедоністичний інстинкт);
в) для виду (забезпечує збереження й розповсюдження виду Homo Sapiens як такого) – здебільшого альтруїстична, суспільна програма.
13. Питання полягає в тому – чи переможе в процесі еволюції ця загальнобіологічна програма для всього людства, чи гору візьмуть тенденції самовинищення? Я вірю, що програму для виду буде реалізовано. Але в чому конкретно вона полягає? В якому напрямку йде еволюція? Якою стане людина через тисячу років? Як вплине на неї цивілізація?
Що цивілізація впливає, й що далі то більше впливатиме на людину – в тому немає ніяких сумнівів. Вже зараз ми є свідками парадоксальних змін демографічного й загальнобіологічного характеру. З одного боку, різко, в неймовірно швидкому темпі зменшилась дитяча смертність і захворюваність; щеплення проти дифтерії, поліомієліту, кору, туберкульозу змінили обличчя поколінь у більшій мірі, ніж будь-які інші фактори історії; одночасно з цим збільшилась тривалість людського життя, що теж наклало свій відбиток на сучасне суспільство. З другого боку, людство зіткнулось з низкою нових, нечуваних досі проблем: підвищення радіаційного фону призвело до зростання захворюваності дітей на білокрів'я; застосування різних сильнодіючих ліків та отруєння води, ґрунту й повітря хімічними речовинами викликало загрозливе поширення алергічних захворювань; покращання умов харчування, масове вживання у великих кількостях алкоголю, жирів, цукру разом із одночасним підсиленням «стресів» – нервових навантажень, висуває перед нами драматичну проблему подальшого зростання смертності серед людей молодого віку від інфарктної хвороби; вже зараз у Сполучених Штатах вмирає від інфаркту міокарда щорічно близько 600 000 чоловік – і ця цифра має тенденцію до зростання. Постаріння суспільства призводить до збільшення кількості психічних захворювань, підриває генний фонд людства, загрожує звироднінням і розповсюдженням спадкових хвороб.
Чи є вихід із цього зачарованого кола?
Відповідь на це дасть експеримент.
Лауреат Нобелівської премії, співтворець лазерів професор Чарлз Таунс вважає, що Homo Futurus (людина майбутнього) буде значно меншого розміру, може, навіть, зовсім маленька. Цього можна буде добитись шляхом певних генетичних перебудов і гормонального керування процесом росту. Маленькі люди вимагатимуть значно меншу кількість їжі, менші мешкання, менші й дешевші технічні засоби зв'язку. Зрештою, людину можна буде звести до розміру бактерії – це одразу вирішить усі світові проблеми.
Лондонський біохімік доктор Рекалдін пропонує замінити людські білки хлорофілом, із тим, щоб у людській шкірі відбувались процеси фотосинтезу, як у рослині. У разі реалізації цього проекту людство складалося б з однієї – зеленої – раси людей-квітів. Зникла б вічна примара голоду.
В деяких лабораторіях провадяться дослідження, що мають на меті переселення людей на дно морів і океанів, із переключенням системи легенів на систему зябер; реальність такого переселення безперечна: кожна людина носить у собі частку моря – солону рідину, яку звемо кров'ю; осмотичний тиск плазми й морської води однаковий – під час війни деякі лікарі замість кровозамінників застосовували стерилізовану морську воду…
Але звернімось до перспектив ближчих – тих, що маємо реалізувати ми самі, наше покоління.
14. На жаль, Генеральний Конструктор, котрий створив наш світ і склав усі програми, багато де в чому виявився істотою недалекою і позбавленою гнучкої інженерної фантазії. В противному випадку він подбав би про підвищення життєспроможності головних систем організму, про взаємозамінність і дублювання певних органів, на які лягає найбільше навантаження. Звичайно, цей Генеральний Конструктор розробив деякі дотепні компенсаторні механізми, а регенеративна (відновлювальна) здатність окремих тканин є одним з найвищих його досягнень, перед яким шанобливо схиляємо голови, як перед подиву гідним чудом. Та, проте, цього замало для забезпечення надійного існування людини в мертвому макрокосмі, в штучному, шкідливому для здоров'я світі цивілізації, в неживому міжпланетному просторі.
Однією з принципових помилок Генерального Конструктора було те, що він оточив людину сотнями бар'єрів – расових, мовних, суспільних, тканинних (імунологічна несумісність), кров'яних (групи крові), фізіологічних (різниця в темпераментах), психологічних, інтелектуальних. Велике покликання Експерименту полягає в тому, аби знищити бар'єри, які оточують окрему людину щільним муром, відособлюють, відчужують, алієнують її від інших людей, від тварин і рослин, від суспільства та навколишньої природи. Ліквідувати ці бар'єри може Трансплантація.
15. Трансплантація – це пересадка, перенесення, заміна, прищеплення, зрощення, поглинання й перетравлення усього чужого, привнесеного іззовні. Трансплантацію слід розглядати не як поодиноке, випадкове, ізольоване явище, обмежене пересадкою органів від людини до людини, а як категорію ширшу, загальнішу, здійснювану на всіх можливих рівнях – у світі машин, тварин, рослин, – як символ єдності, подовженості й неподільності природи – живої чи мертвої, органічної чи мінеральної, штучної чи прадавньої.
16. Поруч із ерою Анестезії, Антибіотиків, Атома, Космосу й Телевізійних Наркотиків почалась ера Трансплантації, – й ще невідомо, що важливіше для долі людства – вихід у космічний простір чи опанування техніки трансплантації. Ми, українці, пишаємось тими, хто започаткував еру Трансплантації на нашій землі.
Нашою гордістю довічно буде академік В. П. Філатов, якого по праву треба вважати батьком трансплантації. Це він висунув геніальну ідею подолання імунологічного бар'єра несумісності за допомогою заморожування трансплантованої тканини. Професор Харківського медичного інституту В. М. Шамов експериментально довів у 1930 році, що смерть може прислужитись життю: він розробив метод переливання живій людині трупної крові – цей метод урятував життя тисячам поранених у роки Великої Вітчизняної війни. Перша в світі трансплантація нирка людині від трупа була виконана українським хірургом Ю. Ю. Вороним у 1934 році. Принципи одержання антитканинних сироваток, розроблені президентом АН УРСР О. О. Богомольцем, покладено зараз в основу вироблення АЛС (антилімфоцитарної сироватки) – препарата, з яким пов'язуються головні надії на подолання тканевої несумісності.
Найвищої пошани заслуговують московські вчені В. П. Деміхов та А. Г. Лапчинський – ті перші, котрі почали створювати дивовижних монстрів із пересадженими лапами, головами, серцями та легенями.
З чого, власне, починалась ера Трансплантації? З того моменту, як кілька століть тому святі Косма та Даміан пришили білій людині чорну ногу, взяту од негра? Або з того дня, коли в 1905 році Каррель спробував підсадити серце собаці на шию? Навряд чи коли-небудь учені дійдуть згоди про точно фіксовану дату, яку можна було б оголосити Днем Трансплантації. Бо науковий пошук – це не окреме джерельце, місцезнаходження якого докладно нанесено на медичні карти світу, це – потік, безперервний процес реформації, що не знає початку й кінця, що звужується й розширюється, вбирає в себе маленькі струмки й великі притоки, зупиняється й відступає, робить химерні, несподівані закрути – з тим, щоб згодом знову нестримно понести свої води вперед, разом із людством.
1962 рік. Лікар Молт у штаті Массачузетс (США) пришиває відрізану руку 12-літньому хлопчикові, котрий потрапив під поїзд. Цю операцію проведено за методикою А. Г. Лапчинського.
1963 рік. Професор Джеймс Кемпбелл (Нью-Йорк) повідомляє про вдалі пересадки нервів, узятих від померлих.
1963 рік. Джеймс Харді з хірургічного центру Джексон у штаті Міссісіпі робить першу в світі пересадку легенів. Хворий помер на 18 день від ниркової недостатності. До 1969 року в світі зроблено 14 спроб трансплантації легенів. В одному випадку хворий з пересадженими легенями прожив 3 місяці.
1964 рік. 23 січня. Той самий Джеймс Харді пересаджує 68-літньому хворому мавпяче серце. Серце нормально скорочується, але обсяг його камер і сила м'язів виявляються замалими, хворий невдовзі вмирає.
1965 рік. За даними Муррея, на початок року в світі зроблено 241 операцію трансплантації трупних нирок, причому 70 нирок успішно функціонують. В Радянському Союзі академік Б. В. Петровський проводить 42 трансплантації нирки – в 22 випадках нирка береться від живого донора, в 20 – від трупа.
1967 рік, 3 грудня. В Кейптаунському госпіталі Гроте Схюр професор Крістіан Барнард пересаджує 55-літньому чоловікові серце 25-літньої жінки, яка потрапила в автомобільну катастрофу. Трьома днями пізніше хірурги в Брукліні (Нью-Йорк), очолювані д-ром Едріаном Канторовіцем, трансплантують серце двотижневій дитині, що вмирає через б годин по операції.
1968 рік, 2 січня. Професор Барнард знову пересаджує серце 58-літньому дантистові Філіпу Блайбергу. Через чотири дні доктор Норман Шамуей, котрий, власне, розробив методику пересадки людського серця, виконує в Стенфордському медичному центрі аналогічну операцію – тільки набагато складнішу: опріч трансплантації серця, довелося зупиняти шлункову кровотечу, видаляти запалений жовчний міхур, перетинати блукаючий нерв та ампутувати селезінку; хворий помер через два тижні по операції.
1968 рік. На кінець року в світі зроблено 5 пересадок печінки. Лише один із хворих прожив з трансплантованою печінкою п'ять місяців, але й це вважається неймовірним, фантастичним досягненням.
1968 рік. Проведено пересадку серця людині від вівці.
1969 рік. Олів'є (Франція) повідомляє про трансплантацію тонкого й частини товстого кишечника. На 26 день внаслідок реакції відторгнення хворий помер.
1969 рік. В Х'юстоні (штат Техас) доктор Конрад Мурі вперше в історії медицини провадить пересадку ока 54-літньому пацієнтові; за донора є хворий, котрий помер від пухлини мозку.
1969 рік, 6 червня. На 2-му Міжнародному симпозіумі з пересадки серця в Монреалі оголошено, що досі в світі проведено 134 пересадки серця. Близько 20 % оперованих живі, 17 % хворих ведуть активне життя. 13 хворих живуть понад 6 місяців, 2 хворих – понад рік.
Це тільки ранок, це тільки перші, промені нової ери.
17. Ми наближаємось до пересадки голів – і це буде новий етап у біологічній історії людини. Ймовірно, що спочатку хірурги підуть шляхом В. П. Деміхова і трансплантуватимуть голову людини до тіла якогось добровільця, який погодиться жити з двома головами: такі операції В. П. Деміхов неодноразово робив на піддослідних тваринах. У цьому випадку буде експериментально вирішуватись одна з таємничих проблем людської психології – проблема вибору й проблема внутрішнього конфлікту в обстановці напружених ситуацій., Що почуватиме двоголова істота? Чи стане її духовний світ складнішим та суперечливішим? Чи з'являться в рисах такої людини нові моральні якості, пов'язані з існуванням двох мозкових центрів? Чи подвояться інтелектуальні здібності двоголовця?
Щоправда, якщо вірити повідомленню однієї американської газети за 1869 рік, дослідники вже мали змогу запізнатися з життям двоголовця. Отож, у Бостоні жила якась місс Келлі з двома головами. Вона розмовляла, співала, їла та пила обома ротами, які діяли одночасно. Тим самим вона споживала вдвічі більше їжі, ніж звичайний смертний. Вона співала дуети двома різними й досить приємними голосами. Місс Келлі могла також вести розмову нараз із двома співбесідниками. Інколи, коли на неї находила нудьга, вона розмовляла сама з собою. Що ж, людству вже залишилося недовго чекати, аби перевірити правдивість цього повідомлення..
Ось що пише про трансплантацію голів відомий американський хірург професор Роберт Уайт (1968), керівник відділу в Клівленд Метрополітен Дженерал Госпітал, який вже робив спроби трансплантації мавпячого мозку: «Немає жодного сумніву, що ми в змозі відділити мозок людини, так само як робимо це з мозком мавпи. Потребуємо для цього тільки звичайну кров. Лише виникає питання: чи маємо право робити це? Аби жити нескінченно довго, мозок має отримувати кров від людської істоти, що тішиться добрим здоров'ям. Чи маємо право скористуватися здоровою людською істотою з метою утримання життєздатності мозку, навіть якщо це мозок Ейнштейна? Знаю тільки, що сьогодні ми змогли б цілком підтримувати життєдіяльність Ейнштейнового мозку… Коли я відділяю мозок від тіла, інтелект та особовість мозку залишаються недоторканими. Щоправда, мозок послуговується тілом як інструментом для одержання інформації, але те, чого він навчився, не гине враз із утратою тіла. Все, що він набув, – тобто фантазія, пам'ять, а також здатність до асоціювання залишаються в ньому після вилучення з тіла. Я заризикував би навіть твердити, що ізольований мозок міг би розв'язувати найвишуканіші математичні та етичні проблеми, користуючись не тільки колишнім досвідом, але також і новим досвідом стану ізоляції, в якій він опинився. Він міг вдаватись до нової логіки, що постала в новій ситуацій. Простішою була б звичайна трансплантація людської голови до іншого тіла. Це не важко зробити. З людськими судинами легше впоратись, ніж із артеріями мавпи. Єдиною конкретною перешкодою е зшиття перерізаного спинного мозку. Але проблему можна було б вирішити за допомогою молекулярного мосту, який передавав би імпульси з головного мозку до нижчих ділянок нервової системи. Пересадку можна провести, користуючись сучасною технікою. Японці це зроблять першими, а не я, бо я ще не вирішив дилему: чи варто це робити взагалі? Кажуть: варто заради врятування голови великої людини. Але чим маємо міряти його «велич»? Кого маємо вибирати? Великого математика? Великого філософа? І хто має виконати вибір? Візьмімо голову Ейнштейна. Чи сам Ейнштейн погодився б на це? Чи поставилося б до нього прихильно суспільство? Хтось неодмінно б сказав, що то є порушення законів життя, бо кожен має право на смерть, коли момент смерті настає».
18. Але навіть і не цей різновид трансплантації є найхвилюючіший і найдраматичніший. Невдовзі світ буде поставлено ще перед одним вражаючим фактом – перед трансплантацією клітинних ядер людини. Перші кроки в цьому напрямку ступили американські дослідники Бріггс та Кінг. Принцип трансплантації клітинних ядер полягає в тому, що ядро пересаджується за допомогою мікроманіпулятора в жіночу яйцеклітину, після чого така запліднена яйцеклітина вміщується в матку, де з неї розвивається нормальний плід. Пояснимо цю ідею.
У кожній клітині людського організму – будь то епітеліальна клітина на кінчику пальця, або клітина слизової оболонки рота, або клітина кишечника, або мозкова клітина – міститься набір хромосом, в яких за допомогою генів (різних ділянок молекули ДНК) записано креслення людини, її найповніші «персональні» дані – як фізичні, так і риси вдачі й перелік здібностей. Тепер дивіться: ми відрізаємо ножицями малесенький клаптик шкіри на лівій нозі Наполеона. Під контролем мікроскопа виймаємо з клітини (однієї з тисяч, з яких складається цей клапоть) ядро – повний генеральний план Наполеона Бонапарта, і переносимо, трансплантуємо це ядро до відокремленої жіночої яйцеклітини. Методика запліднення вже розроблена й застосовується в наукових лабораторіях. І от що важливо: істота, яка народиться внаслідок такої трансплантації, матиме ознаки лише прищепленого ядра – тобто буде точною, абсолютною копією Наполеона.
Перед людством відкриваються хвилюючі й ще невповні усвідомлювані перспективи збереження й багаторазового відтворення великих філософів, видатних мислителів, геніальних вчених. Ким би вважався той мужчина, котрий віддав би свої хромосоми для трансплантації? Батьком нової істоти? Ні. Бо нова істота не була б його дитиною, вона була б ним самим, його копією, його відтворенням. Ким би вважалась жінка, котра погодилася б народити що нову істоту з введеної іззовні яйцеклітини? Матір'ю цієї нової істоти? Ні. Бо вона б мала до нового створіння тільки посереднє відношення – як годувальниця, а не як мати, котра віддає дитині частину своїх генів.
Коли б метод трансплантації клітинних ядер було розроблено й запроваджено в практику десятьма роками раніше, Америка мала б змогу спокутувати свій гріх і воскресити президента Джона Ф. Кеннеді – і через 42 роки Сполучені Штати знову мали б порядного й симпатичного президента… Та доля вирішила інакше. Джон Ф. Кеннеді спочиває на Арлінттонському кладовищі, натомість Сполучені Штати випродукували 10 000 екземплярів його колишньої дружини – нині мільярдерші пані Жаклін Кеннеді-Онассіс. На разі пані Онассіс відтворено без допомоги ядерної трансплантації. Її виготовлено з полівінілу й виставлено голу у вітринах американських магазинів – на знак ганьби й зневаги до неї, колишньої улюблениці всього народу. Лялька має на зріст 165 см, обсяг бюста 86 см, талії 54 см, стегон 86. Вага 10 кг. До ляльки додаються перука та білизна з чорного прозорого нейлону. Лялька легко згинається й може приймати будь-яку довільну позу, її можна наповнювати теплою водою й вживати замість грілки. Пані Жаклін Онассіс коштує 200 доларів».
