Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Авжеж. То був жарт.

То був один із найдосконаліших жартів Гармаша-батька. Після тої історії він принишк, і лише в його вузьких очах читала вона свій вирок. Він засудив її на страту. На повільне, крок за кроком, міліметр за міліметром, слово за словом, клітина за клітиною духовне винищення. І от, якось прибираючи квартиру, вона випадково натрапила на звичайний загальний зошит. Із зошита випала на підлогу фотографія. Її фотографія. Здивована, вона розгорнула зошит і мало не зомліла. То був щоденник її життя, заведений Гармашем-татечком. Він збирав компрометуючі матеріали про неї. Він стежив за нею, збирав інформацію про її друзів – із ким вона зустрічається, хто до неї дзвонить, хто може бути її коханцем. Усе, що вона казала, було акуратно записано в щоденнику, який вівся день за днем. До щоденника було прилучено кілька її фотографій – вона в колі університетських друзів, вона в редакції, вона з хлопцями з радіокомітету під час одного з відряджень у село.

І коли невдовзі після того, під час чергового нічного приступу ревнощів, Владислав, який став хворобливо підозріливим, ударив її, вона сказала: «Ти фашист. Ти і твій батько – фашисти. Вам би в концтаборі наглядачами бути. Щастя, що держава вас тримає в руках і що ви писнути не можете. Дай вам волю, ви б себе показали». І пішла від нього. Потім повернулась. Потім знову пішла. Вона тоді ще любила його. Ще залишалась та велика інерція кохання, та звичка, та оболонка, той стереотип поведінки, що штовхає людей в обійми одне одного. Кохання на згарищі.

– Ні, – сказала вона. – Я тебе не люблю. В Києві тобі нема чого робити. Можеш повертатись до Риги.

– Рига, Рига, – сказав він із ненавистю (перламутр кудись подівся, й виблиснуло добре приховане лезо). – Я не можу бути в Ризі без тебе… Не можу без Києва і без тебе. Якби ти знала, як важко мені в тій Ризі.

«Він не змінився. Він став ще небезпечнішим, – подумала Валя. – Він ненавидить усе. В нього рак душі. Він випльовує з себе метастази, й це дуже небезпечно. Він може заразити тих, хто стоїть поруч. Я не залишу його в цій кімнаті. Після нього треба робити дезінфекцію».

Подзвонили в її дзвоник.

Вона відчинила двері.

Це був Костюк.

– Пробач, – сказав він, – у мене сьогодні дві операції. Я не встиг попередити. Хотів тебе бачити…

– У мене сидить мій колишній чоловік, – сказала вона.

– Мені піти?

– Якщо хочеш – зайди.

– Гаразд, – він ступив у квартиру.

Гармаш розгублено підвівся, побачивши незнайому людину, яка владно увійшла в цю кімнату. «Ось воно що», – подумав Гармаш і тільки тепер зрозумів, що дарма він приїхав у Київ. Досі він вірив, що все вдасться владнати.

– Знайомся, – голосно, надто голосно мовила Валентина. – Це мій колишній чоловік Владислав Трохимович Гармаш, журналіст. Він приїхав із Риги на один день.

– Костюк, – вклонився Андрій, не скидаючи кепки.

Потім, не чекаючи дозволу, Костюк скинув куртку та кепку і, як завжди, підійшов погрітись до грубки.

– Що там у вас у Ризі? – спитав.

– Нічого. Холодно.

– Слухайте, – спитав Костюк, – а що означає той пам'ятник у центрі міста: жінка, обернена лицем до моря. А внизу якісь солдати.

– Не знаю, – байдуже відповів Гармаш.

– Здається, пам'ятник свободи, – сказала Валя. Вона накривала на стіл.

Гармаш подивився на руки Костюка, й знайоме відчуття підкотилося до горла: те саме відчуття він переживав, коди грав на роялі Стефан Брилль. Він глянув на свої пальці – короткі пальці, широку міщанську долоню, і йому знову схотілося заплакати – заплакати безнадійно-гірко, як на власному похороні. Він пригадав, як відштовхував від піаніно хлопців, які грали трохи гірше за нього, як поспішав сісти за клавіатуру, аби себе показати, як вважав він себе за найкращого піаніста чортзна-чого – двору, району чи континенту? – і як підійшов у. актовому залі до Стефана Брилля, щоб і його відштовхнути, самому сісти, але щось зупинило його – ні, не погляд Стефана, бо той зовсім на нього не дивився, наче Гармаш не існував, не погляд, а музика. Він зрозумів, що зі своїми короткими, мов цурпаки, пальцями він може грати лише бравурні марші Кексгольмського, її імператорської величності, лейб-гвардії полку. Навіть порядне буги-вуги, де потрібна особлива техніка гри лівою рукою, він не зможе зіграти як належить.

Вони сіли втрьох за стіл – без хліба, без вина.

У Гармаша, щоправда, у валізі був ризький бальзам, та Гармаш вирішив його не витягати. З якої радості пити?

– Пам'ятаєш, Валюшо, як були ми в Ялті і як пили кумис? Грошей у нас тоді не було, – пояснив він Костюкові, – то ми взялись до кумису. І випивка й закуска одразу, А потім я влаштувався в маленькому ресторанчику, грав у джазі.

Так, вона пам'ятає. Бо то були їхні найкращі часи. Вона їх не зможе викреслити з пам'яті, хоч би й хотіла. Гармаш подивився на годинник.

– Я піду, – сказав він.

– Куди ти підеш? – спитала Валя. – Адже поїзд вранці.

– Може, сяду на якийсь прохідний.

– Як хочеш.

– Якщо вам треба переночувати, можете в мене, – запропонував Костюк. – У мене вільна квартира.

– Дякую, – зрадів Гармаш, – якщо я вам не заважатиму… Я охоче.

– Будь ласка, прошу.

Костюк теж встав із-за столу.

– Я тобі подзвоню, – сказав Валентині.

Гармаш став навколішки перед валізкою, понишпорив там, витяг із валізки якийсь грубий пакет, загорнутий в газету.

– Це тобі, – й подав Валі.

Вона зазирнула в пакет. То були її старі листи до нього. Колись вони щодня писали листи один одному. Зустрічались і обмінювались листами. «Нарешті, – полегшено зітхнула вона. – Я спалю їх одразу, як вийде він із кімнати. Не читаючи».

– Прощай, – сказав Гармаш, повільно застібаючи ґудзики на пальті.

– На все добре.

Він завагався на якусь мить, потім підійшов і швидко поцілував її в нерухомі холодні губи.

Вони пішли з Костюком пішки по бульвару Шевченка. Віяв крижаний вітер – Костюку пригадався вокзал у Ризі. Вони миролюбно, майже по-приятельському балакали про чемпіонат світу з хокею й про шанси нашої збірної. Коли вже звернули на вулицю Комінтерну й наблизились до рогу вулиці Вєтрова, Гармаш спитав:

– Ви часом не євангеліст?

– Ні, – спокійно сказав Костюк. – А що, схожий?

– Не зовсім. Але добрий. До побачення.

– Ночувати не будете?

– Ні, знаєте, – криво посміхнувся Гармаш. – А то ще вб'ю вас уночі на грунті ревнощів.

– А ви вмієте вбивати? – спитав Костюк.

– На жаль, ні, – відповів Гармаш і подався собі туди, де сяяв вогнями київський вокзал.

Йшов він легко, наче скинув із себе важкий тягар.

Костюк повернув ліворуч – у свою темну, в снігових заметах вуличку. Подумав, що цей тип дуже схожий на майора Софронова.

Наблизився до дверей під'їзду, постояв, покурив, а потім знову пішов на Пушкінську вулицю, до Валентини.

Розділ 11

Засідання проблемної комісії призначили на другу годину дня в кабінеті Дмитра Васильовича Стоянова. Костюк прибув зі своїм почтом – із усіма, хто брав участь у нараді в лабораторії Голуба.

Дмитро Васильович Стоянов, сивий, з пошрамованим темношкірим обличчям (за походженням – болгарин; брат його, Іван Стоянов, був відомим болгарським комуністом, убитим під час білого терору в 1923 році), попросив присутніх висловитися з приводу доповідної записки професора Костюка. Говорив Стоянов тихо, без ніякого виразу на обличчі, без ніяких інтонацій, і навіть спостережливі міністерські психологи, що не одні штани протерли на всяких засіданнях, не могли збагнути – якої ж думки про всю цю затію Костюка дотримується сам Стоянов.

Першим слово взяв Степан Карлович Майзель – мабуть, останній зі старої гвардії київських терапевтів, людина, яка вчилася в Образцова й працювала з Яновським і Стражеском. Майзель був вищий навіть за Костюка, довготелесий, повільний, з бритою головою та сивою щіточкою вусів на старечому обличчі, де хитро виблискували світлі очі, мовби час анітрохи не торкнувся їх, очі студента Кенігсберзького медичного факультету; очі, для яких нема милішої картини, ніж порядок, дисципліна, тілесне та душевне здоров'я. Степан Карлович ненавидів усе нечисте, безладне, темне, не освітлене гуманістичним світоглядом, – цим великим спадком мислителів XIX століття. Майзель був кардіологом. Його діагнози вражали патологоанатомів своєю точністю – мовби він ще при житті розтинав хворого, зазирав у його серце; Степан Карлович сам переніс три інфаркти. З усмішкою говорив, що у нього добре треновані судини – щодня він випивав маленький келишок коньяку; через те, мовляв, і не загинув, перележав, витримав.

Степан Карлович повільно дістав із внутрішньої кишені піджака окуляри, протер їх гарненькою витирачкою, потім витяг із шкіряної течки журнал в яскравій обкладинці. Не поспішаючи, розгорнув журнал.

– Це західнонімецький журнал «Штерн». Мені привіз його доктор Вундт із Мюнхена (він сказав: Мінхена). Послухайте, що пише якийсь Ульріх Шіппке: «Коли диво з Кейптауна стане доступним для всіх, наші лікарні переповняться несамовитими істотами: живими небіжчиками, тіло яких будуть оживлювати машини. Вже зараз їх можна зустріти майже в усіх німецьких клініках. Вони лежать свіжі й теплі, але мертві. Їхні розплющені очі дивляться нерухомо кудись у порожнечу, й часами здається, що вони хотіли б щось побачити вві сні. Та їхня свідомість уже згасла. Лише в грудях продовжує битися серце, мовби нічого не сталося. Але воно б'ється в тілі трупа, досконало змуміфікованого – завдяки машинам для дихання та оживлення – години, дні та місяці. В клініці нервових хвороб Мюнхенського університету понад рік утримувано в стані біологічного життя тіло одного чоловіка. Його волосся росло, й треба було його щодня голити. Зовнішньо ніщо не свідчило про те, що він мертвий, бо він умер кілька місяців тому внаслідок отруєння чадом».

Степан Карлович витримав паузу, зняв окуляри, пробіг швидким поглядом по присутніх і знову взявся за журнал.

Як тільки він почав читати цю статтю, Костюк зрозумів, куди він хилить.

«У майбутньому, – вів далі Майзель, – потрібні будуть тисячі таких живих останків. Жодній людині молодшій за 25 років не можна буде гарантувати права цілковитої спокійної смерті й поховання, коли трансплантація серця стане щоденною справою. З тисяч померлих готуватимуться в лікарнях штучно оживлювані людські консерви, аби в разі потреби вирізати з них те, що потрібно. Може, ви розраховуєте на серце, пару нирок, нову печінку? В оживлених останках все до ваших послуг. Варто лише відключити й вирізати серце. Сучасний канібалізм гігантських розмірів є остаточним наслідком того, що було зроблено в Кейптауні з Луїсом Вашканським. Це поступ, який після першого подиву та надії пробуджує в людях жах, примушує їх здригатись. Чи маємо право грабувати серце з чужих грудей? Чи маємо право з цією метою утримувати людей на «нічийній землі», між справжнім життям і справжньою смертю і таким чином якнайдовше консервувати їхні внутрішні органи, щоб згодом вирізати їх із ще теплого тіла, аби рятувати власне життя? Значення занепокоєння громадської думки перед лицем розв'язуваних питань, які донедавна належали до табу, ілюструють цифри: тільки в Федеративній Республіці Німеччини б'ється 60 мільйонів сердець. Щодня майже 400 з них псується і то так капітально, що їх уже несила полагодити, їх треба замінити новими серцями. Це означає щорічний попит на 144 тисячі замінних сердець. Цьому нечуваному попиту на «замінні двигуни» можна протиставити щось близько 40 тисяч потенційних донорів. Замінні серця мають бути молодими. Тільки тоді є сенс пересаджувати їх. Хірурги виходять із тої гадки, що вік трансплантованого серця не повинен перебільшувати 25 років. Але в цьому віці маємо в Федеративній Республіці щорічно тільки 5300 загиблих у катастрофах (життя яких було раптово перерване, і в зв'язку з чим вони особливо надаються до ролі донорів) і близько 35 тисяч інших молодих людей, котрі вмирають від хвороб, при яких не пошкоджується серце. З тих 40 тисяч сердець потрібного віку принаймні дві третини неможливо буде використати з різних причин, хоча б через те, що жертви помруть у таких місцях, де немає потрібної апаратури для перетворення їхніх тіл на життєві «консерви». Таким чином, залишається 10–15 тисяч, які могли б бути фізично оживлені аж до часу видалення серця. Це означає, що вимінювані серця будуть дефіцитним товаром…»

Він перегорнув сторінку, відшукав якесь місце зі статті, окреслене олівцем.

«Мертві з серцями, що б'ються, тіла, з яких вирізаються потрібні запчастини, як із старих автомобілів, будуть тим більше потрібні, чим краще лікарі опанують техніку пересадок. Уже зараз можна передбачити, що ніколи не вистачатиме таких живих трупів. Американський біолог і лауреат Нобелівської премії Джошуа Ледерберг сказав: «Багато людей нізащо не погодяться, аби хтось демонтував їхнє, ще тепле тіло». Він запропонував створити товариство взаємних послуг: тільки той, хто зареєструється, матиме право на трансплантацію. Італійський професор Біанчі пропонує тіло покійника «націоналізувати», а потім різати, як кому заманеться. Справді, одержавлення мерців запобігло б небезпеці, яку з жахом передбачають спеціалісти: спекуляції органами, взятими від трупів. Останки з юридичного погляду є річчю. Органи, які з них виймаються, вважаються матеріальним майном, що належить спадкоємцям. Вони можуть продати їх або виставити на аукціон серце, нирки чи печінку померлого. Можуть навіть, як твердить фрібурзький професор Шпанн, вимагати винагороди за збитки, якщо лікар не пересадить вимінного органу клієнтові, котрий пропонує найбільшу суму, і в такий спосіб спричиниться до грошових втрат. Таким чином, широко відчиняються двері для відразливої комерції живими останками, що в Нобелівського лауреата Леденберга викликає візію «здегуманізованих зловживань чорного ринку на людському м'ясі». Вмираючі могли б платити фантастичні ціни, аби тільки дістати нове серце».

Професор Майзель несподівано сів. Журнал сховав у течку.

Запанувало похмуре мовчання,

«Це як постріл у серце, – подумав Костюк. – Треба віддати старому належне. Він розстріляв цією статтею комісію. Молодчага. Старий просто молодчага».

– Ви все сказали? – спитав Стоянов.

– Що можна сказати ще? – відгукнувся Майзель. – Краще не скажеш.

– Ні, ні, Степане Карловичу, – спокійно сказав Стоянов, – я прошу вас конкретно сказати, що ви думаєте про намір професора Костюка – зробити трансплантацію серця.

Майзель невдоволено заворушився на стільці. Потім важко звівся. Була в нього звичка – жувати щось невидиме, наче гумку.

Пожував трохи.

– Я не можу звільнитись від почуття огиди, – сказав. – Людські консерви, спекуляція серцями. Ось до чого докотилася західна медицина. А ми слідом за нею котимось. Все спішимо наздогнати, все нам мало свого, все хочеться піти в прийми до Барнардів. Ми, Андрію Петровичу, були друзями з вашим батьком. Уявляю, що сказав би Петро Гнатович, коли прочитав би вашу доповідну. Це авантюра. Злочинна авантюра! – крикнув Майзель.

Микола Іванович Собінов зіщулився, мовби від удару. Справджувались його найгірші передбачення. «Треба йти. Треба від нього йти, поки не пізно, – вирішив Собінов. – Не хочу його трансплантацій, нічого не хочу. Спокою хочу».

Боря Голуб подивився на Мовчана, кивнув головою на Майзеля. Наче хотів сказати – от дає, собака. Погано нам. Мовчан зробив заспокійливий жест рукою. Нічого, не таке витримували.

– Це рекламний трюк, що не має нічого спільного з ідейними принципами вітчизняної медицини. Ну, тих можна зрозуміти. Вони все роблять за гроші. Але ви, Андрію Петровичу… Ми знаємо, що ви людина честолюбна… ми вам багато дечого прощаємо за ваш талант… Та невже вам мало вашої слави, Андрію Петровичу? Невже й вас вабить отой міраж? Ви подивіться, що сталося з професором Барнардом. Гидко читати.

Майзель знову пожував, поплямкав губами.

– Брехня! – стукнув долонею по столу Костюк. Від несподіванки здригнулась професор Нонна Михайлівна Грай-Городецька, завідувачка кафедри судової медицини. Вона сиділа поруч із Костюком. – Як вам не соромно, Степане Карловичу! Ви ображаєте тисячі чесних лікарів на Заході! Жовта преса зчиняє дешеву сенсацію навколо Барнарда, а ви її повторюєте. Я протестую проти такого ведення дискусії. І я прошу вас не чіпати пам'ять мого батька!

– Тихше, товариші, – постукав олівцем по чорнильниці Стоянов. – Я вам слова не давав, професоре Костюк. А вас, професоре Майзель, попрошу ближче до діла.

– Прошу, – чемно схилив голову Майзель, котрий, здавалось, був вельми задоволений галасом, що зчинився навколо нього. – Я ставлю всім, хто сидить тут, таке питання: чи має професор Костюк право на пересадку серця? На моє глибоке переконання він не має такого права. Не тому, що він не зможе зробити цю операцію. Зовсім не тому. Є поважніші причини. Ні для кого з вас не секрет, що для пересадки береться живе серце.

Він тихо повторив одне тільки слово:

– Живе.

Перечекавши якусь мить, вів далі:

– Замисліться над цим. Це означає, що лікар покладає на себе велику відповідальність, визначаючи ознаки смерті. Вперше в. історії медицини – я прошу вас особливо уважно прислухатись до цих слів – уперше в історії лікар, котрий хоче пересадити серце, стає зацікавленим у смерті якоїсь людини. Лікар чекає донора. Людину, яка віддасть своє серце іншому. Це страшно, товариші. Моїм учителям це навіть у моторошному сні не могло наснитись – те, що зараз нам цілком прозаїчно пропонує Андрій Петрович. Тепер подивимось на так звані досягнення трансплантаторів. Зараз у світі зроблено більше ста пересадок серця. І що ми бачимо? Переважна більшість хворих померла. Ті, хто міг прожити ще місяці й роки, померли через кілька днів по операції. У гонитві за дешевою рекламою частина західних хірургів, не маючи відповідної підготовки, кинулась робити пересадки. Це стало модою – ось так просто взяти й пересадити людині серце, – і ця ганебна мода перед нами обертається на справжнє шаленство. Так, наприклад, американський хірург із Х'юстона Джон Бойн заявив недавно, що в 1970 році в Сполучених Штатах планується провести понад тисячу трансплантацій. Чисто американські масштаби! Тим часом в усьому світі зростає хвиля протестів проти пересадок серця. Проти трансплантації висловились такі визначні спеціалісти, як професори Сульє та Дюбост із Парижа, професор Бенток із Лондона та багато інших. Ряд національних медичних асоціацій прийняли рішення про неприпустимість таких операцій з морального погляду. Бразильська конфедерація лікарів-терапевтів, Всесвітня ліга лікарів-католиків, Національний комітет хірургів Пакистану…

– Товариство старих дів Сенегалу, – вставив пошепки Голуб, але так, що всі почули.

– Ви щось хотіли сказати? – подивився на нього Майзель.

– Нічого, – в Голуба були невинні очі.

– Я знову звертаюсь до всіх присутніх і особливо до вас, Андрію Петровичу. Я закликаю вас не робити пересадку серця. Вам, мабуть, відомо, що американський сенатор Уолтер Мондейл запропонував накласти мораторій на пересадки серця. Я цілком із цим згоден і думаю, що Організація Об'єднаних Націй прийме згодом рішення про заборону трансплантацій, як злочин проти людства. І я, Дмитре Васильовичу, пропоную Міністерству охорони здоров'я заборонити всі небезпечні експерименти з пересадками. Бо якщо вас своєчасно не спинити, Андрію Петровичу, то ви почнете голови людям пересаджувати. Американці вже й до цього докотились!

– І буду пересаджувати! – вигукнув розлютовано Костюк. – Тільки ви за свою голову не бійтеся, Степане Карловичу!

– Воля ваша, – тихо сказав Майзель, витираючи хусткою лисину. – Моя стара голова, мабуть, уже нічого не варта… Можете викинути її на смітник.

Він втомлено сів, заплющив очі, знову почав щось жувати.

– Професор Полтавець, – сказав Стоянов. – Прошу вас.

У професора Полтавця шия починалась просто від підборіддя. Колись він тішився славою людини, котра перша зробила в Києві операцію на серці. Що то була за операція? Він витягнув із серця якоїсь жінки циганську голку. Про цей хірургічний подвиг роздзвонили всі газети, його фотографували разом із усміхненою жінкою, брали інтерв'ю. Правда, в хірургічних колах пліткували, що Полтавець взагалі серця не чіпав, що голка стирчала в перикарді – зовнішній оболонці серця; хто його знає – в цих хірургічних колах, як у середовищі балерин чи письменників, багато заздрісників. Потім почалась ера Костюка – сотні операцій на серці, спочатку на працюючому, а згодом і на сухому, з вмиканням АШК. Про циганську голку забули. Зрештою, професор Полтавець і не вважав себе за серцевого хірурга. Його спеціальністю була пряма кишка. Був він огрядний, важко дихав, коли йшов по міністерських сходах, а голос мав, наче з бочки.

– Я не розумію, що за шум, що за гам учинився? – (Професор Полтавець любив показати, що він людина з народу; випиваючи на святах, коли збиралася в клубі вся його клініка, любив співати з санітарками пісню «Посіяла огірочки»). – Навіщо нам займатись нуковою фантастикою? У нас ще від апендициту люди вмирають, а ми серце пересаджувати…

– Хто вам винен, що у вас від апендициту вмирають? – сказав Костюк. – 3 вашим післяопераційним доглядом у вас і від бородавок умиратимуть.

– Я вас не перебивав, – сердито буркнув Полтавець. – Якщо мене перебиватимуть, Дмитре Васильовичу, я піду.

– Це буде велика втрата для світової хірургії, – тихо сказав Голуб.

– Прошу вас, професоре Полтавець, – сказав Стоянов,

– Я хочу, Дмитре Васильовичу, у вашій присутності заявити протест. Це неподобство! В нашій клініці скоротили кілька посад обслуговуючого персоналу… Хворі лежать по коридорах і в санпропускнику, а будівництво нового корпусу ще не починалось. Ви все йому даєте! – Він тицьнув пальцем у бік Костюка. – Кошти та обладнання, міжнародну показуху розвели… Тільки й чуєш – грудна хірургія, операції на серці, статті, іноземні делегації. А між іншим, хірургія тримається не на серці, а, якщо хочете знати, на банальних апендицитах. Замість однієї пересадки серця давайте зробимо краще сто резекцій шлунка. Так, щоб хворі не вмирали.

– Значить – ви проти пересадки?

– Хто вам сказав, що я проти? – обурився Полтавець. – Якщо це не пов'язано з додатковими коштами, – хай робить. Мені яке діло. Я вас прошу, Дмитре Васильовичу, вирішити питання про будівництво нового корпусу й переглянути штатний розклад. У мене все.

Він, відсапуючись, сів. Потім повернувся до Голуба:

– Боря, ти кого там підначував?

– Це я Мовчана.

– Гляди мені, – сказав Полтавець. Він був добродушним дядьком,

Прийшла черга до Нонни Михайлівни Грай-Городецької, Ця худа жінка, що безперестанно курила цигарки, сиділа, накинувши на плечі каракулеву шубу. В неї були тонкі риси колись вродливого обличчя, – в молодості казали їй, що схожа вона на Любов Орлову; чи була правда в цьому, чи ні – їй подобалось це порівняння. Все своє життя Нонна Михайлівна провела в специфічному чоловічому товаристві – серед слідчих, прокурорів, працівників міліції; трималась вона з таким холодним аристократизмом, з такою неприступністю, що їм і на думку не спадало сказати в її присутності якісь непристойності або оповідати анекдоти. Навіть рецидивісти, яких приводили їй на експертизу, трималися скромно, без звичайних своїх блатних баляндрасів. Тільки погляд підкачав у Нонни Михайлівни? – був наче відчужений, водянистий, – може, через те, що її очі бачили надто багато трупів.

Нонна Михайлівна востаннє затяглась, погасила цигарку, поправила шубу на плечах.

– Одного разу я читала лекцію слідчим, – сказала вона, ні на кого, власне, не дивлячись. – Вони проходили у нас на кафедрі курс судової медицини. Хтось подав мені записку: яка смерть, на мою думку, найлегша. І я, тоді ще молода дурепа, сказала: смерть через повішення…

Смерть через повішення була спеціальністю Грай-Городецькоі. Цій темі були присвячені її кандидатська і докторська дисертації.

– І що ви думаєте? Наступного дня один із моїх слухачів повісився. Повірив мені. А через кілька років японський дослідник Куніхаро провів серію експериментів на собі й довів, що, мабуть, немає жахливішої й повільнішої смерті, ніж ця.

Шуба в Нонни Михайлівни сповзала з плечей, вона нервово її притримувала.

– Я хочу цим сказати, що природа часто насміхається з нас, коли ми, не пізнавши всіх її таємниць, намагаємось безапеляційно вирішувати вічні питання життя й смерті, і от тепер ми стоїмо перед найскладнішим філософським питанням: що таке смерть? Андрій Петрович, як видно з цієї доповідної записки, поводиться так, наче таке питання для нього не існує. Він припускається великої помилки. Я, наприклад, можу з точністю до півгодини сказати, коли людина померла… Якщо переді мною труп. Це моя професія. Але я не можу визначити момент смерті, не беруся за це… коли бачу людину, яка тільки-но переступає фатальний рубіж. Скажіть, Андрію Петровичу, яку ознаку смерті ви вважаєте за провідну? Коли, на вашу думку, можна виймати в людини серце й пересаджувати його іншій людині?

Її погляд був далеко, наче вона запитувала не Костюка, а саму себе.

– Головний критерій смерті – смерть головного мозку, – відповів спокійно Костюк. – Мідріаз<sup>[6]6
  6 Мідріаз – відсутність реакції з боку зіниць.


[Закрыть]</sup>, ізоелектрична лінія<sup>[7]7
  7 Ізоелектрична – рівна лінія, яка свідчить про відсутність електричної активності мозку.


[Закрыть]</sup> на електроенцефалограмі, відсутність рефлексів. Ці критерії встановила Міжнародна медична асоціація. З ними погодився навіть папа римський.

– Гаразд, – ввічливо й відчужено сказала Нонна Михайлівна. – Тоді дозвольте ще одне питання.

– Прошу.

– Отож, питання таке: до вас потрапляє пацієнт із переломом основи черепа, з відкритим переломом черепного зводу, з дефектом мозкової тканини, з множинними крововиливами в сіру речовину, з переломами кінцівок, при явищах клінічної смерті… Чи візьмете ви в такого пацієнта серце?

– Цілком можливо, – сказав Костюк.

– Вітаю вас, професоре Костюк, – Нонна Михайлівна вперше глянула на нього блакитнявими очима, але йому вдалось, що вона ними не бачить.

– І вас теж вітаю, Дмитре Васильовичу…

Вона повернулася до Стоянова, чемно нахилила голову.

– …бо якби в сорок третьому році ви потрапили до рук шановного Андрія Петровича, а не академіка Бурденка, ваше серце вийняли б і віддали комусь іншому. Бурденко, на щастя, не повірив, що ви померли, Дмитре Васильовичу, хоча, як я пам'ятаю, дехто й казав йому, що не варто витрачати на вас час.

Це другий постріл, подумав Костюк. І якщо то був постріл у серце, то це – постріл у потилицю. Ця баба надивилась таких речей.

– Я резюмую, – сказала Нонна Михайлівна, скинувши з плечей шубу. Стояла вона висхла, небезпечна, в чорному, як і личить професору, костюмі, лише перламутром блищали її нігті. – В тому вигляді, як зараз, доповідна професора Костюка недопрацьована. Згідно з законом, мертвою вважається людина, в якої припинилася серцева діяльність. І можете бути певними, що я стоятиму на сторожі закону. Я не дозволю, аби бралося серце живої людини. Я пропоную створити об'єктивну комісію, яка б у тому випадку, якщо професор Костюк робитиме трансплантацію, визначила в донора момент смерті. Пропоную призначити мене головою цієї експертної комісії. Дякую.

Вона сіла, мерзлякувато загорнувшись у шубу.

– Слухай, – прошепотів Голуб на вухо Мовчану, – це правда, що вона була коханкою Стоянова?

– По-моєму, вона була коханкою Сатани, – відповів Мовчан.

«Справу програно», – подумав Микола Іванович Собінов. Він од цієї думки відчув навіть полегшення. Повертаємось до своїх клапанів, комісуротомій, тетрад Фалло, й нема чого більше рипатися.

Слово взяв професор Спиридон Іванович Нечай, завідувач кафедри патологічної анатомії. Він весь цей час мовчки сидів у кутку, сперши важку голову на руки. Обличчя в нього було червоне, й, мабуть, він сьогодні вже заправився; в Спиридона Івановича була трохи вища норма, ніж у Майзеля: не келишок коньяку, а склянка, ще й до того, як казали аспіранти з його кафедри, додавалася склянка шампанського. Та ніколи він не хмелів. Тільки очі наливались кров'ю, але слова були, як і завжди, важкі, як булижники, думки несхибні – ніякого белькотання, варнякання. Цими словами він наче шлях вимощував – повільно, але назавжди,

Нечай звів важкі повіки, зиркнув на Стоянова своїми темними глипаками.

– Багато ми базікаємо, Костюк робить діло. Треба його підтримати, а не тюкати. Він не хлопчик на базарі. Він один із найкращих хірургів у світі. І треба з повагою ставитись до його пропозиції. Хай робить трансплантацію. Перша буде невдала, це ясно. Але це нічого. Він свого доб'ється. А вам, професоре Полтавець, соромно вихвалятися смертями від апендициту. Навчіть краще своїх хірургів накладати кисетний шов. Я повністю підтримую Костюка. Там, де смерть зможе допомогти життю, – оце і є медицина майбутнього. А не свищі після апендектомій. Коли бажаєте, я візьму участь у будь-якій комісії в справі трансплантації. І чим скоріше зробить Костюк пересадку, тим краще. Бо поки розкачаємось, Москва і Ленінград нас обженуть. А ми знову залишимося ззаду.

– Ну що ж, – сказав Стоянов, машинально обмацуючи рукою голову там, де були тверді рубці. – Може, тепер послухаємо, що скаже клініка професора Костюка? Хто хоче сказати?

– Дозвольте мені, – підніс угору вказівний палець Мовчан. Коли в них у клініці була делегація лікарів із Аргентини, він бачив, що саме так вони просили надати їм слово.

– Від імені всього колективу клініки я протестую проти виступу професора Майзеля, – сказав, збліднувши, Даня Мовчан, від чого ще чорнішими здались його вуса. Зараз Даня йому вріже, подумав Голуб. Даня такий – коли заведеться, то нічим його не зупиниш. А Даня схожий на татарського хана, здивувався Голуб, Як я досі до цього не додумався. Тепер його так і зватиму: хан. Справжній хан.

А Даня вже закусив удила.

– Я вважаю виступ професора Майзеля неприпустимим як за формою, так і за змістом. Прикриваючись високими словами, професор Майзель хоче позбавити нас безперечного права на пересадку серця. З якою метою, Степане Карловичу, ви це робите? Навіщо ви нам читаєте ваші німецькі журнальчики? Ми вам що – діти? Ми розуміємо, чому ви не хочете, щоб ми зробили пересадку, Бо тоді всі ваші хворі до нас втечуть… І так у вас лежать хворі, яких може врятувати тільки операція, а ви їх на мікстурах тримаєте…

– Товаришу Мовчан, я вас прошу… – невдоволено обірвав його Стоянов.

– Добре, добре. Невже ви, Степане Карловичу, не розумієте, що трансплантація органів уже стукає в наші двері…

От дає, подумав Голуб. Метафорами кидається направо-наліво. Доведеться йому підвищити коефіцієнт інтелектуальності на півтори одиниці.

– …що процес цей – незворотний, що ланцюгова реакція трансплантацій охопила весь світ і що питання тепер стоїть тільки так: хто перший у нашій країні успішно проведе таку пересадку. Я підкреслюю – хто перший, а не питання, чи робити пересадку взагалі. І досить, товариші, вже товкти воду в ступі. Моральний бік, етика, живе серце. Це все фрази. Слова. Димова завіса. А суть полягає в тому, що об'єктивно Степан Карлович намагається затримати розвиток нашої радянської медицини. Питання про пересадку серця нашою клінікою далеко виходить за межі наших внутрішньоміністерських справ. Це зараз, товариші, питання міжнародного престижу нашої науки. До нас придивляються в світі – що зроблять радянські хірурги? Народ нас питає – чому ми космос опановуємо, а пересадку серця зробити не можемо. Ось як стоїть зараз питання. А в цей відповідальний час Степан Карлович займає архіреакційну позицію. Архіреакційну – не будемо боятися цього слова. І не залякуйте нас, Степане Карловичу, канібалізмом та продажею органів. Слава богу, живемо не при капіталізмі. Скоро в житті нашої країни визначна дата. Треба й нам подумати, як її зустріти. Ми в боргу перед нашим народом.