Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)
Придивився Павло Никанорович і до третього сусіда – спинки їхніх ліжок майже торкались; Рязанцев роздратовано подумав, що йому доведеться нюхати, чим пахнуть ноги цього похмурого типа, який весь час слухав радіо. Раптом якась згадка сяйнула в пам'яті Павла Никаноровича: дуже знайомим видалось йому обличчя цієї людини. Він підвівся.
На вулиці мело, все ставало безнадійно біле, далеке й чуже, і щастя, що в палаті було тепло, а селянин уже перестав так страшно й хрипко кашляти.
– Пробачте, – сказав Рязанцев, – ваше прізвище часом не Максимов?
– Максимов, – не дуже люб'язно відповів сусід.
– Боже мій! – радісно вигукнув Рязанцев. – Так це ви! Я вас одразу впізнав… Я пам'ятаю, як ви забили гол туркам. Де ви тепер?
– Як бачите, – похмуро сказав Максимов. – Кінчаю своє життя в палаті номер сім.
Розділ 6
Боже мій, хто б міг подумати! Це був Макар Максимов. Кумир усіх київських хлопців народження 1918–1925 років, один з найпопулярніших футболістів в усьому місті – від Пуща-Водиці до Сталінки, від Броварів до Святошина. Форвард, про якого хтось склав легенду, буцімто Максимову заборонили бити по воротах правою ногою, бо він ненароком міг убити воротаря; нібито на правій нозі Максимов завжди мусив носити чорну пов'язку – як зловісне попередження для суддів, гравців і для нього самого, Макара Максимова, правого інсайда. Бо він грав ще в ті щасливі часи, коли навіть сліпий міг уявити – де і як грають хавбеки, де краї, а де інсайди. Ніякої плутанини з гравцями тоді не було. Максимов забивав вирішальні голи в матчах із турками та басками, голи, які увійшли в біографію довоєнного покоління, голи, які люди згадували на фронті, в оточенні, в концтаборах, в евакуації – всюди, де збиралось хоч кілька киян.
Максимов жив на Солом'янці, в одному з завулків, що відходили від вулиці Островського й упиралися в Стрекалів яр, Стрекалівку. Старий, весь у зелені, будиночок належав його батькові – паровозному машиністові; у дворі, коло дровітні, стояла червона пожежна помпа – апарат, із якого почалася спортивна кар'єра Макара Максимова: щоліта день у день хлопець качав воду – спочатку вдвох із батьком, а потім, коли той занеміг, сам, бо треба було поливати помідори й огірки в городі, садок, та ще й у залізний бак накачувати доводилось відер із п'ятдесят – вода в баці грілася на осонні, і ввечері вся сім'я милась під літнім душем. Коло тої помпи виріс Макар Максимов, став мускулястим, присадкуватим хлопцем із розвиненою не по літах грудною кліткою й міцними руками. Хлопець захопився футболом – спочатку грав на дні Стрекалівського яру, потім на пустирі, коло пожежної каланчі. У нього були сильні легені – коли надував м'яча, то й насос не був потрібен, тільки просив, аби хлопці йому вуха затуляли, коли надимався. Ніхто так, як Макар, не вмів зашнурувати м’яч. Вминав пальцями цупку покришку коло проріхи і шкіряним шнурком клав рівний шов – любо було подивитись на той м'яч. На пустирі, де товклись після школи хлопці, не було кращого за Макара, до нього м'яч липнув, як до магніта. І вже тоді почала з'являтися в його ударі та сила, котра потім увійшла в легенду. Стегна в нього були грубі, ноги кривуваті – мовби молотом гатив ними по м'ячу.
В школі вчився Макар сяк-так – непосидющий був, нудьгував за партою; зате до важкої фізичної праці мав жадобу – до поту, до знемоги. Після семирічки пішов у депо ім. Андрєева слюсарем, коло Солом'янського мосту. Швидко почав грати за «Локомотив», пройшовши початковий курс брутальної гри, штовханини, підніжок, блокування без м'яча, хапання за руку – всього того, чим хизувалися здорові заводські хлопці у важких бутсах, що бігали гуртом за м'ячем, не мудруючи над проблемами тактики; техніка теж була примітивна, і найбільшою пошаною в команді користувався захисник Вася Чужий, який вмів засвічувати високі «свічки», – так, що всі гравці стояли, позадиравши голови, й чекали, коли небеса повернуть м'яч, загилений туди Ваською. Та невдовзі Макар Максимов став гравцем номер один, бо була в цьому русявому кремезнякові та вдача, що робила його справжнім, від бога, футболістом; його гра відзначалась повною несподіваністю, раптовістю зміщень, а удари ставали дедалі сильніші: вже кілька разів траплялось, що Макар нокаутував захисників суперника. Важкі Макарові м'ячі валили з ніг отих роззявкуватих невдах, котрі не встигали відхилитися й ловили неочікувані удари просто в обличчя.
Якось Макара випадково помітив сам Трусевич – знаменитий київський воротар. Став на ворота й запропонував Максимову вдарити. Макар розхвилювався і перший м'яч послав просто на Трусевича, воротар звично пішов назустріч м'ячу, і його тіло струснув удар гарматної сили – Трусевич не встиг утримати м'яч у руках, і Максимов, у якому прокинувся мисливський азарт, стрімголов кинувся добивати м'яч. Другий, третій і четвертий удари пішли прямо в сітку – з'явилася в червоному шкіряному м'ячі дзвінка, весела, зла сила, й відчайдушні стрибки Трусевича не в змозі були її перебороти. Особливо небезпечні були дальні удари Максимова, коли він бив м'яч із льоту, зовнішньою щічкою бутса; м'яч закручувався, летячи по незвіданій орбіті, залишаючи по собі особливий стогнучий звук – наче розрізав ущільнене повітря.
Так Макар Максимов прийшов у великий футбол.
Це був щасливий сон Максимова – ті кілька передвоєнних років; та не ревище трибун, не фотографії в газетах, не хміль слави, не обожнюючі погляди вболівальників пригадував Максимов, лежачи в палаті № 7, прислухаючись до свисту завірюхи. Йому ввижався стадіон «Динамо», затишний і порожній, найкращий стадіон у Києві, бо він був своїм, рідним, невіддільним од Хрещатика й Дніпра, од Стрекалівки й восьмого номера трамвая – старого деренчливого вагона з запахом горілої гуми; на Центральному стадіоні Максимову не судилося пограти – так і залишився він для нього чимось чужим, далеким. Бачить Максимов порожній стадіон «Динамо» в перші дні київської весни, коли кругом ще мокра, вихолоджена земля, ще під кущами в Першотравневому парку лежить зчорнілий сніг, а на полі, захищеному від вітрів, – тепло, поле майже сухе і вже вкрите першою травичкою; на стадіоні нікого немає, тільки десь далеко кілька дядьків повільно фарбують лавки на трибунах. Небо над стадіоном – мов прозора лінза, крізь яку ллється сонячне світло; на щоглі ворушиться біло-синій прапор «Динамо». Якась самотня дівчина вибігає на гареву доріжку й починає бігати навкруг стадіону, – її короткі коси зав'язано білими бантами. Вона біжить коло за колом, і Максимов добре бачить її миле розчервоніле обличчя: це чемпіонка УРСР з бігу на 200 метрів Віра Синиця. Максимов лягає на поле долілиць, приглядається до молодої травички, ще не потоптаної бутсами, вбирає в себе запах землі й зелені, і йому здається, що час зупинився і що все – небо, й місто, і стадіон, і він, Максимов – усе залишиться в щасливій застиглості, в нерухомості часу й безгомінні, все стане вічне раз і назавжди, бо нічого кращого в світі немає й не буде, і що ця весна 1938 року триватиме довго, нескінченно, безупинно, бо так вимагає цього справедливість і молодість. Потім Максимов підхоплюється, поправляє на ногах біло-червоні гетри, розбігається й відштовхується від пружного травника; він плавно, як на сповільнених кінозйомках, злітає над полем, і цей лет триває так довго, що в нього серце завмирає від щастя: він бачить білі розкреслені лінії поля, смугасті ворота, ями з піском у секторі для стрибків, чорне кільце бігових доріжок, по якому прудко біжить Віра Синиця: вона зараз тренує пришвидшення – коротенькі ривки на 20 чи 50 метрів упереміж із уповільненим бігом; аритмія й велич цієї картини сповнюють Максимова лютою радістю; на полі стрибають десятки м'ячів, і їхні важкі удари схожі на удари велетенського серця.
– Пробачте, – виводить Максимова із задуми голос нового сусіда. Цей новенький – мішкуватий мужчина з монументальним тупим обличчям, з сивіючим густим волоссям над невисоким чолом (біс його знає, хто він – професор чи начальник якоїсь контори) ходить по палаті, заклавши руку за вилог смугастої куртки, заважає Максимову думати.
– Пробачте, – звернувся до Максимова Рязанцев. – Я чув, ніби ви грали в матчі смерті… з німецькою командою…
– Грав, – коротко відповів Максимов.
– Як то? – неприємно здивувався Рязанцев. – Як же ви вціліли? Я думав – то була плітка… Адже в кіно показували, що всі загинули. Через це він і називався «матчем смерті».
– А вам що? – зло спитав Максимов. – Шкода, що я вцілів?
– Та ні, що ви. Я просто так цікавлюся.
Шкода, подумав Максимов, я знаю, тобі шкода, мій милий. І не лише тобі. Люди не люблять, коли на їхніх очах руйнується героїчна легенда. Звичайно, в цьому є щось неприємне, коли мертві раптом оживають. Тебе вже всі викреслили з пам'яті, засипали землячкою, а ти – гульк із могили, добридень, як ся маєте? Але й мені шкода, мій милий. І мені шкода, що тоді, на Сирці, не поклали мене разом із іншими хлопцями на землю й не зробили їхній улюблений Genickschuss[2]2
2 Genickschuss (нім.) – постріл у потилицю.
[Закрыть]. Що я верзу? – потім із огидою подумав Максимов. Адже все це неправда. Я навіть сам із собою не можу бути чесним. Це мені тільки так хочеться, аби я шкодував, що не залишився там, на Сирці. А насправді…
«Хочеш знати, як це було насправді?» – звернувся подумки Максимов до того новенького, бо йому приємним попри все став цей черевань, який його впізнав. Давно вже ніхто не пізнавав Макара. Коли-небудь він розповість цій людині, як усе було з ним, із Макаром Максимовим, правим інсайдом: як у перший день війни німці бомбили завод «більшовик», як готувався напередодні Максимов до матчу на Центральному стадіоні, до першого матчу на стадіоні, який відкривався 22 червня 1941 року, як рано-вранці розбудили Солом'янку вибухи бомб; спочатку здавалось, що то їхня сусідка Гольдіна вибиває пил із ковдр та подушок, та так, що все в домі тремтить, усе дзенькає. Того ранку він їв полуниці зі сметаною; у червні Київ охоплює полунична епідемія, полуничні ріки стікаються на закурені майдани базарів, із усіх приміських поїздів ідуть селяни та дрібні городники – несуть, тягнуть, пруть на собі відра й плетені кошики, в яких лежить солодке червоне м'ясо полуниць: відра й кошики зав'язано білими ганчірками, крізь які, мов крізь бинти, проступає полунична кров; мама поклала перед Максимовим повну тарілку яскравих холодних полуниць, полила сметаною і притрусила цукром. Там, де впав цукровий пісок, залишились на сметані світло-кавові плями. Віра ще спала – війна для неї почалась на годину пізніше. Він колись чув, що в зіницях вбитого назавжди залишається відбиток, фотографія вбивці. Відбиток, фотографія того першого воєнного дня назавжди залишилася в його очах – можна було рукою помацати той день, його уламки, його рештки, його згарище: матч на Центральному стадіоні з армійцями Москви відмінили, а після полудня знову налетіли німці. Їхні важкі машини низько йшли над містом – було видно антени й прозорі ковпаки стрілків-радистів. Максимов поліз на дах подивитись на них. Його жахнула думка, що вони безкарно пролетіли таку відстань від кордону і що в них, мабуть, вистачить бензину, щоб повернутись на свої аеродроми. Максимов бачив кількох німецьких льотчиків, які-невідь чому залетіли в Київ у вересні 1939 року, коли йшла війна з Польщею. Вони стояли на Великій Підвальній, коло дверей німецького консульства, і з цікавістю приглядались до перехожих. Це були молоді гарні хлопці в сіро-блакитних мундирах. Потім вони пішли оглядати Золоті ворота. Максимов уявив, як сидять зараз ці хлопці у своїх потужних «юнкерсах», як дивляться переможно згори на незнайоме місто, як шукають у центрі той зелений острівець, ті напівзруйновані брами, з яких починалася столиця Київської Русі. Йому схотілося кричати, бити кулаками дах, та замість цього він мовчки спустився вниз.
А потім він розкаже, як пішки тікав із Києва, як горіли поїзди в Дарниці і як наздогнав його на дорозі оперуповноважений НКВС Володя Пушкаренко, один із вірних уболівальників їхньої команди; Володя їхав на «емочці» – він вивозив якісь важливі папери; не встигли вони проїхати й півсотні кілометрів, як налетіли німці. «Емочка» безпорадно стояла на дорозі, а вони, лежачи в рівчаку, дивились, як вибухнув бензобак, потім ще довго смерділо горілою гумою. Їм пощастило, що автомобіль згорів, бо на тому автомобілі були номери НКВС, і коли б вони з машиною наразились на десантників, які перетнули їм шлях, живими б вони не вийшли.
Максимов із Володею повернулись до Києва. Володю наступного дня хтось упізнав, і його одразу взяли. А Максимов блукав по місту, мов сновида. Жовтень стояв дуже теплий того року, дні були сповнені лагідного повітря й елегійного жовтого листя, в парках вешталось повно солдатів. Вони сиділи на лавах, підставляючи обличчя під сонячне проміння, хто дрімав, вигріваючись на осінній спекоті й згадуючи тихе повітря Веймара, хто грав у карти чи шахи, а хто лапав перших київських курв, перших вівчарок, які вже почали знайомитися – хто з цікавості, хто за дрібні подарунки – з переможною міццю німецького дітородного органа. В один із таких днів Максимов зустрів коло пам'ятника Шевченку колишнього працівника міськкому комсомолу Альошу Хижняка. Це був милий хлопець, соромливий і малопримітний; жартома його звали «батьком і вчителем київських фізкультурників». Альоша Хижняк підносив бойовий дух динамівців, спартаківців, локомотивівців, електриків, медиків та іншої спортивної братії згідно з планом виховної роботи, що лежав у його кабінеті під склом. Альоша радісно кинувся до Максимова, і той подумав, що Альоша схожий зараз обличчям на вагітну жінку – блідий, весь обкиданий коричневим ластовинням. Вони через університетське подвір'я вийшли до Ботанічного саду в холодок, і Альоша все питав – де хлопці? Де Антон, де Костянтин, де Микола? Максимов хотів був порадитися з Альошею, поспитати, що йому робити в окупованому місті, бо розумів, що не могли залишити Хижняка напризволяще, що він має, певне, зв'язки з підпіллям, та раптом відчув Макар незрозумілу, абсолютно безпідставну тривогу й сказав Альоші, що нікого не бачив, що збирається відкрити з батьком слюсарну майстерню й тихо собі сидіти – футбол, мовляв, скінчився, все скінчилось. То був геніальний фінт Максимова, раптова зупинка з м'ячем, коли всі захисники, що переслідують його по п'ятах, пролітають повз нього, а він залишається вільний, і перед ним вільний простір поля, вільна зона, куди може він кинутися з м'ячем. То був геніальний фінт, бо милий, скромний Альоша Хижняк виявився провокатором СД – імперської служби безпеки, і за ним весь нас ходили агенти, які хапали знайомих Хижняка, його старих товаришів по комсомольській роботі, більшість із яких мала відношення до підпілля. Та не геніальний фінт Максимова врятував йому життя, а щось інше, незрозуміле. Бо коли Макар попрощався з Альошею й пішов собі, до Хижняка наблизився офіцер безпеки і спитав, що то за людина, чи брати її, чи не брати?«Це футболіст, – сказав Альоша, – відомий на всю країну футболіст. Його треба взяти». – «Футболіста? – здивувався офіцер. – Навіщо?» – «Його треба взяти, бо він чекіст, всі вони чекісти, всіх їх вішати треба, – затявся Альоша. – Взяти, взяти, всіх до одного взяти!» Офіцерові стало гидко, і він сухо відказав, що то, зрештою, його справа – кого заарештовувати. А футболісти нам ще знадобляться, додав він.
Так, футболісти їм знадобились.
І досі Максимов пам'ятає сухий запах борошна. Всі хлопці з їхньої команди, що залишилися в Києві, пішли працювати на хлібозавод. Хоч і важка праця – тягати лантухи з ваговозів у підвал, та все ж можна було і красти трохи борошна, підгодувати сім'ю та й собі збовтати якусь там затірку. Тепер уже мало хто пізнавав на вулиці Максимова – у засмальцьованому ватянику, з сумкою від протигаза через плече, завше запилюжений борошном, він, постарілий, злився з містом, з такими ж, як і він, тінями, що темними зимовими світанками сунули на роботу. Та не забули Макара люди. І на заводі під час перерви коло футболістів купчились пекарі, все згадували колишні матчі, жадібно випитували подробиці про славнозвісних гравців; і в місті підходили до Максимова якісь хлопчаки, питали, чи гратиме Максимов, чи, взагалі, буде в місті футбол?
Бодай би його не було, того футболу.
Колись, коли ліпше себе почуватиме, Максимов розкаже новому сусідові, як заарештовує гестапо: ти йдеш, нічого не відаючи, під тобою порипують дерев'яні сходи в заводському управлінні, бо тебе викликав шеф, заходиш у брудний коридор, де стоять поламані стільці, й наближаєшся до дверей, оббитих чорним дерматином. Ти нічого не підозрюєш, хоча вчора твоя команда виграла в німецької команди «Люфтваффе» з рахунком 5:3, а ти забив німцям гол; зрештою, якими б вони не були, ці німці, але ж то був спорт, чесний спорт… Ти спокійно відчиняєш двері й ступаєш крок у кабінет шефа. І тоді страшний удар у спину валить тебе з ніг, на тебе накидаються двоє есесманів і накладають наручники. І тільки тоді ти розумієш, які вони паскуди, справжні паскуди, покидьки, зарази, сволочі, собаче падло, – бо вирішили відомститись на голодних, виснажених футболістах, відплатити їм за вчорашню привселюдну свою ганьбу, за поразку, за наші червоні футболки, за радість киян. І якщо спочатку ти хоч щось бачив у цих людях – хоч вони й вороги, але все ж якась там культура, акуратність – фотографії гарні показували, де їхні чистенькі фрау й кіндери, то тепер ти розумієш: це дрібне падло, мізерні плюгавці, яким не можна вірити ніколи, ніколи, ні за яких обставин. Палити їх треба, як смердюче стерво.
Настане час, коли він розкаже все по порядку: як сиділи вони спочатку у внутрішній тюрмі на Володимирській, а потім у концтаборі на Сирці, неподалік од Бабиного яру. В літні дні відкривались перед ними в блакиті й зелені далекі дніпровські простори – неприродно, патологічно гарні; внизу, на куренівських схилах, сумно біліла Кирилівська церква. А над усією цією красою стояв задушливий сморід від трупів. Сморід Бабиного яру. Ось вам ваш футбол, українішер швайнен, нюхайте запах вашої перемоги, запах ваших натренованих тіл, запах ваших уболівальників. Їхню команду розчленували на частини. Чотирьох із них розстріляли, інші продовжували тягти табірну лямку.
Як витлумачити новому сусідові, що бувають моменти, коли людина й сама не розуміє – чому вона лишилася в живих; чому тебе не вбито на дорозі в отій чорній «емочці», чому тебе не заарештували одразу після зустрічі з Альошею Хижняком, чому ти не помер від цинги й голоду, чому тебе не поклали на землю й не вистрелили в потилицю, як тим, чотирьом, чому тобі вдалося втекти з концтабору під час нальоту наших літаків на Київ, чому тебе переховували на Куренівці зовсім незнайомі люди, які до того бачили тебе здаля, на футбольному полі. Чому, чому, чому…
Він усе розповість новому сусідові.
Якщо не помре через кілька днів у цій лікарні.
Тільки невідомо: чи розкаже кому-небудь Максимов правду про народження свого сина Ігоря?
Рівний хід його думок поплутався, затьмарився, й легкий сон зійшов на нього. У снігових вихорах уперто темніли корпуси лікарні; десь за урвищем, за Либіддю, за білою марлею завірюхи лежало далеке місто; сніг багатьом приніс радість: хтось ковзався на ковзанках, що виблискували на хідниках, мов леза ножів; хтось на лижах ганяв по Голосієву, відчуваючи щасливу спустошеність стомленого тіла; повільно сунули тролейбуси, снігові струмки сипалися з дахів, і хтось, дивлячись на них, згадував старі хати на Поліссі, запах полін, принесених із двору – шкарубкий запах дерева й морозу; на пам'ятники ніби надягнули білі парики, затрусили снігом гранітні й чавунні всевидячі очі пророків; так було в цьому місті тисячу літ і так буде вічно – снігопад у лютому, його уповільнена сила…
Максимову наснилось, що він, скинувши з себе своє старе, немічне тіло, йде вузькою вуличкою десь на Подолі, подеколи йому здається, що наближається погоня, що вже чує він гарячу задишку вівчарок, – тоді легким зусиллям волі злітає в повітря, тільки дивиться уважно, аби не зачепити дроти. Аж ось назустріч йому йде хтось у білій сутані й білій повстяній шапочці – на манір тих, що носять горці в Сванетії. Дивно Максимову, бо він розуміє, що це якась шишка, ніби кардинал, якого Максимов ніколи не бачив і про якого ніколи в своєму житті не думав. «У чому смисл життя?» – питає Максимов незнайомця. «Головне – не проґавити семафор під Фастовом», – відповідає чоловік у сутані, й Максимов пізнає свого батька. Макар злітає в повітря, але батько холодною рукою хапає його за ліву ногу. «Стій!» – гримає батько. Максимов висить у повітрі, він чує чиїсь голоси, намагається вирватись, щоб злетіти вище й нікого не боятися, та холодна рука тримає його за ногу.
Максимов прокидається. Його ліва нога стирчить із-під ковдри, змерзла, а в палаті про щось голосно теревенить Ваня Дахно:
– …а вона мені каже: любасику мій, принце мін, човнику мій золотий, гілочко моя весняна, Іваночку, давай плюнемо на все, сядемо в літак і полетимо далеко-далеко, в Транжир.
– Куди? – спитав Рязанцев.
– Транжир. Порт на Середземному морі. А я їй кажу: не можу, мовляв, так і так. У зв'язку з бойовою і міжнародною обстановкою який, кажу, може бути Транжир.
– Танжер, – поправив Рязанцев.
Павло Никанорович понад усе любив порядок і точність. Серце його нило від безладу, від отого шапкозакидництва, що подеколи спостерігається на окремих ділянках трудового фронту, дякуючи таким людям, як Дахно.
– Я й кажу – Транжир, – вперто повторив Дахно. – Словом, обнімає вона мене, братці, а руки в неї, як молоко, і волосся чорне. Став я її, конешно, цілувати, а вона все по-французькому белькоче і такі речі виробляє зі мною, що в мене вся свідомість перевертається. Потім вона навчила мене пісню співати.
Він сів на ліжку, підібгав під себе ноги і, надавши обличчю зосередженості, заспівав:
Алюетте, аля алюетте,
Алюетте, аля альете…
– Все ти брешеш, – сказав Максимов. Він був злий на Дахна за те, що той не дав йому поспати; батько нечасто снився Максимову. Що б той сон означав? Нічого доброго, вирішив Максимов. Коли сниться піп – не чекай нічого доброго,
– Я… брешу? – обурився Дахно і навіть потемнів із виду. – Щоб я так жив! Я не тріпло якесь…
Він зіскочив із ліжка (від різких рухів почав задихатись) і дістав із тумбочки потертий бумажник із зчорнілої, пропахлої бензином шкіри. З бумажника дістав Ваня Дахно фотографію дівчини – фотографію стару, ветху й пошарпану, мовби дівчина прожила сто років і їздила всі ці роки разом із Ванею на різних марках вантажних автомобілів – від ЗІС-5 починаючи й новими «Колхідами» кінчаючи.
– Ось, – переможно сказав Дахно. – Дивіться.
Він першому дав фотографію Курінному.
Максим Якович довго вдивлявся в обличчя незнайомої дівчини. Спочатку вона здалась йому схожою на Марусю Моргун, їхню доярку: такі ж чорні очі, тільки Маруся краща, бо в тілі тугіша й співає гарно.
– Худа, – сказав із жалем Максим Якович, повертаючи фотографію.
Потім картку ретельно вивчав Рязанцев. Спочатку він подивився на зворотний бік – чи немає якихось написів, які б давали додаткову інформацію про незнайому особу, зображену на фото. Ні. Нічого не було. Дівчина була сліпуче вродлива – і як таким типам, як Дахно, везе? Звичайний шоферюга, калимник, правила вуличного руху порушує, сам признався в цьому, лайдак із незакінченою семирічкою – відірвав собі таку манюню… Згодом думки Павла Никаноровича пішли в іншому, піднесеному напрямку: всю красу світу і всі скарби матеріального буття, де-небудь побачені – чи то наяву, чи в кіно, чи в ілюстрованих журналах типу «Огонька» – він прикладав одразу до своїх дочок, до Ніки та Юлечки. На тлі всіх міжнародних і службових ускладнень світлими промінчиками присвічували при його житті Ніка та Юлечка – одна чорнява, з тонкими пальчиками студентки консерваторії, а друга з золотим маминим волоссям, з молодим маминим тілом і жовтими очима.
– Схожа на мою дочку, – зітхнув Рязанцев, віддаючи фотографію.
Останнім узяв фото Максимов. Холодно подивився на кралю з підведеними очима. її обличчя здалось йому знайоме.
– Та це ж Лючія Бозе, – сказав він.
– Яка Боза? – обурився Дахно. – Це Ганна. Ганна Жіспен.
– І мою звуть Ганною, – вставив Курінний.
– Лючія Бозе, відома італійська кінозірка, – наполягав на своєму Максимов.
– Ти… ти знаєш хто такий? – задихнувся від гніву Дахно.
– Знаю, – втомлено відповів Максимов. – Машина без мотора, собака без ніг, пляшка без горілки.
– Тихше, товариші, – цитьнув на них Рязанцев, який терпіти не міг, коли хтось порушував громадський спокій. – І без вас нудно. Ось так.
Усі замовкли. Сніжинки билися в вікно легко, мов метелики білими крильцями. Наближалась обідня година, коли всі ходячі хворі винипували в коридор, де їм накривали столи.
Дахно, хоч і ображений до глибини серця, першим порушив мовчання, бо його переповнювала одна новина, вражаюча звістка.
– Сказати вам щось цікаве?
Всі байдуже подивились на нього, й кожен подумав, що знову він почне зараз щось заливати про Бріндізі – повітряну базу в Італії, де в 1944 році побував зі своєю ескадрильєю жовтодзьобим хлопцем; був тоді молодший сержант Ваня Дахно стрілком-радистом.
– Так знайте, – урочисто мовив Дахно, – що Костюк готується до пересадки серця. Мені Кіра з післяопераційної сказала.
– Якої пересадки? – спитав Рязанцев.
– Ви що – газет не читаєте? Серце збирається пересадити від людини до людини.
Павло Никанорович газети, звичайно, читав, він із юнацьких років тримався в курсі зовнішньої й внутрішньої політики, міркуючи над глобальною стратегією різних держав та іншими актуальними питаннями – наприклад, долею Гібралтарської протоки, Багамських островів чи Сінайського півострова. Звичайно, від його допитливого й кваліфікованого погляду щоденного споживача газет не сховалось невеличке повідомлення про пересадку серця людини, зроблену 3 грудня 1967 року і 2 січня 1968 року в Південно-Африканській республіці нікому не відомим лікарем Барнардом. Та чи міг гадати Павло Никанорович, що те неперевірене таємниче іноземне диво так швидко з'явиться поруч, у цьому будинку, тільки поверхом нижче, де операційне відділення. Диво, до якого ще не вироблене офіційне ставлення, ще немає інструкції щодо його застосування.
Повідомлення Дахна приголомшило Павла Никаноровича своєю брутальною ймовірністю, він заплющив очі від хвилювання, почуваючи, що стоїть напередодні великих тривожних подій і що в житті його відкривається новий історичний етап.
