Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)
Помовчавши, Сергій спитав:
– Вона тобі справді подобається?
– Так.
Костюк пішов стелити собі диван. Спав він у кабінеті, Сергій спав у своїй кімнаті. У вітальні було накурено, важкий дубовий стіл зсунутий у куток. На роялі валялись бобіни з магнітофонними плівками.
Костюк відчинив кватирку й почув пориви мокрого вітру, близький гомін поїздів та стукіт крапель по жерстяному карнизу. Поставив стіл на місце, туди, де стояв він ще з батькових часів: під бронзовою люстрою, схожою на велику механічну черепаху.
Побачив на тахті кинуту кригу. Це була книга з батькової бібліотеки: Л. Я. Якобзон, «Половое бессилие», Петроград, 1915 г., издательство К. Л. Риккера.
Молокососи, вилаявся подумки. Навіть на місце не могли покласти. Гарна молодь пішла. П'ють, танцюльки тільки знають. А що вони дівчатам кажуть? А ті відповідають їм тим самим. Невідомо, в що вірять. Ну, не бурчи, наче дід. Молодь – це чесне, чутливе дзеркало, приставлене до обличчя нашого світу. Яке обличчя – таке й зображення. Тільки трохи різкіше, трохи загостреніше. А це дівча – справжнє. З неї будуть люди. А за Сергія боюсь. Надто млявий.
Сергій уже перевдягнувся, прийшов у піжамі – в рожеві й блакитні смужки. Костюк привіз йому цю піжаму з Америки.
– Скажи своїм приятелям, щоб не виймали книжки з дідової бібліотеки.
– Гаразд, – слухняно мовив Сергій.
– Слухай, старий, – Костюк почувався ніяково, й це його дратувало. – Я хочу з тобою поговорити. Сідай.
Сергій сів на тахту й зняв окуляри. І одразу обличчя його стало беззахисне, і Костюкові чітко, гостро пригадалось обличчя дружини й Сергійко, коли він був ще зовсім малий, коли Костюк лоскотав його, коли вони боролись, – і Костюку захотілось встати, підійти до сина й поцілувати його. Але стримався.
– Знаєш, старий… живемо ми з тобою якось не по-людському… Погано. Хата, як казарма. Ти завжди голодний, я…
– Розумію, – обірвав Сергій і одягнув окуляри, від чого обличчя його стало знову спокійне і замкнене. – Ти хочеш привести жінку. Ти давно вирішив її привести. Ти думаєш – я не бачу? Але ти хочеш зробити це так, ніби я прошу тебе її привести. Мовляв, йдучи назустріч побажанням трудящих…
– Замовч! – різко обірвав його Костюк.
– Будь ласка.
Костюк, тамуючи гнів, знайшов все у собі силу похмуро, але спокійно вести далі розмову з Сергієм.
– Маму не вернеш, – сказав. – Коли вона померла, я поклав у труну ключ від нашої квартири. Але вона ним не скористалась. Є жорстока реальність життя, і треба дивитись їй в очі. Так жити далі не можна.
– Реальність, реальність! – вигукнув Сергій. – Це твоє улюблене слово. У тебе є реальність, а в мене мама. Вона не вмерла! Вона тільки вийшла на хвилинку. Є її голос, її обличчя, її руки. Це мамина квартира. Вона тут ходить, тут її кухня і стіл, до якого вона пригвинчувала м'ясорубку. Все її. Я нікого не пущу сюди. А якщо ти приведеш сюди цю жінку, – я піду з дому.
Ніколи Костюк, не бачив сина таким. Стиснувши кулаки, стояв перед хлопцем і почувався безмежно старим і безсилим.
– Тобі ніхто не нав'язує нову матір, – тихо сказав він. – Хіба я кажу, що хтось її зможе замінити? Але хіба порядно з твого боку лаяти за очі людину, яку ти ніколи ні бачив і не знаєш? Давай хоч я тебе познайомлю з нею. Спробуй… потім скажеш, що про неї думаєш.
– Як хочеш, – холодно відповів Сергій.
– Лягай спати.
– На добраніч.
Сергій пішов у свою кімнату й швидко вимкнув світло.
Костюк подався до ванної кімнати. Там довго стояв веред дзеркалом – дивився на своє обличчя. Проклята пика, подумав він. Як в алкоголіка. І ці зморшки. Невже молода гарна жінка може покохати людину з таким обличчям?
Він видавив із тюбика на суху щітку зубну пасту «Мері». Сунув щітку в рот і відчув охолоджуючий присмак пасти.
Потер щіткою зуби й коли витяг щітку – побачив, що вона червона. Кровотеча з ясен. Так інколи починається лейкоз.
Відігнав думку про смерть, як про щось нереальне.
Прийняв гарячий душ, тіло розпарилось, вода змила втому, як куряву; підставивши обличчя під тугі водяні цівки, стояв, поки минув головний біль.
Потім пішов до кабінету. По дорозі зазирнув до кімнати Сергія. Син спав розкрившися, розкинувши руки, як у дитинстві. Костюк накинув на нього ковдру.
Ліг і заснув одразу, провалившись в темряву.
Розділ 17
Степан Карлович Майзель ніяк не міг пригадати, що нагадувало йому обличчя хворого Маркевича: щось невимовно близьке й знайоме стояло перед його очима, бентежило спогади, та в останню мить, коли, здавалось, мало прийти осяяння, все зникало, й Майзель знову мучився над загадкою того обличчя. А загадкового наче нічого не було в обличчі цієї тридцятитрьохрічної людини: дуже худе, видовжене, з рідкою рудуватою борідкою й вусами, лагідні очі й астенічна, здивована усмішка; обличчя, на яке хвороба наклала свій знак. Маркевич був худий, як скелет, а край печінки промацувався нижче пупка. Це була остання стадія декомпенсації серцевої діяльності, й Маркевичу лишалось жити лічені дні: варто було початись набряку легенів – і навряд чи хтось зміг би його врятувати.
Степан Карлович зранку почувався зле: кінчався березень, стояв відлижний, мокрий день – один із тих, коли відбуваються швидкі перепади атмосферного тиску, – й дихати було важко. Поки добирався з Куренівки до клініки, мусив Степан Карлович два рази виходити з тролейбуса, щоб ковтнути свіжого повітря. Діставшись до клініки, Степан Карлович випив валокордин і став почуватись краще. Його заспокоювали знайомі коридори, по яких ходив колись Микола Дмитрович Стражеско, запах пеніциліну й камфори на сестринських постах, де кипіли в стерилізаторах шприци, тиша в ординаторській (Степан Карлович приходив на роботу завчасно, коли лікарів ще не було).
Степан Карлович зробив обхід двох інфарктних палат, довго сидів коло Маркевича, думав. Нарешті подзвонив до директора інституту, попросив дати на деякий час службовий автомобіль.
Шоферу наказав їхати в клініку Костюка.
Коли машина видерлась на гору, Степан Карлович замилувався Києвом – попри всі новобудови, незмінною лишалась первісна структура старого Києва… Згадав, як ще зовсім молодим лікарем бігав сюди, в туберкульозне відділення, до Теофіла Гавриловича Яновського. Тут недалеко, на кладовищі, лежали його батьки, вчителі й друзі. Вже почали вмирати навіть його учні – і це кладовище, куди доводилось останніми роками все частіше приходити, стало невід'ємною частиною його існування – такою ж звичною, як кабінет, де треба поливати квіти й годувати рибок, як садок, де любив поратись коло дерев, як сарайчик, в якому жив і де малював свої картини. Він знав, де його поховають – недалеко від старої церкви, там, де лежали Карл Йоганович та Катерина Прокопівна, в тіні старої липи. Він знав, хто буде йому сусідом – професор Мельничук, архітектор Збарський і якась невідома йому «Г. А. Миронова – дружина полковника інженерної служби», як свідчив напис; золоті літери на надгробках, чорний граніт, фаянсові портрети колишніх людей.
Коли машина проїжджала повз дуби Інженерного гаю, Степан Карлович пригадав, як зустрічався тут із своєю дружиною – тоді ще коханкою; він виходив пізно ввечері з клініки, вона його чекала, й вони провели на цих схилах кілька пристрасних ночей – коротких липневих ночей; тоді це була київська глухомань, місця віддалені й відлюдні. Тут, на цій горі, кінчилось життя його батьків, і тут почалось життя його старшого сина.
Костюк дуже здивувався, побачивши Степана Карловича. Та вдав, що так воно й має бути і що він тільки й чекав на відвідини професора Майзеля.
Майзель повільно роздягався. Повісив на плечики пальто, поклав у шафу капелюх, акуратно склав шарф.
Сів на диван, пожував повітря. Сидів дуже рівно, наче на груди йому поклали дошку.
– Хочу вам сказати, Андрію Петровичу, без усяких передмов: правильно ви тоді дали мені привселюдного ляпаса… Так мені й треба, старому дурню.
– Що ви, – сказав Костюк. – Я потім дуже шкодував. Непорядно бити людину його минулим.
– Ні, ні, ні! Треба час од часу бити! Бо людина, на жаль, швидко все забуває. А між іншим, Сантаяна казав: хто не пам'ятає минулого, приречений на те, щоб пережити його вдруге.
Костюк мовчав.
– Я багато передумав за цей час, – вів далі Майзель. – І хочу вам сказати, що я проти пересадок, не тому, що маю щось проти вас особисто або вашої клініки. Цей ваш доцент, цей…
– Мовчан.
– Так, Мовчан. Він просто дурень. Справа не в тім. Розумієте, мені здається, що слово «прогрес» гіпнотизує людство. Люди просто перестали помічати, як на один справді великий, справді прогресивний крок вони роблять десять небезпечних, хибних кроків. Це може завести нас надто далеко. Спочатку це непомітно – пересадити роговицю на оці, пересадити кістку, кістковий мозок, нирку. Потім серце. Потім головний мозок. Потім душу! Потім раптом виявляється, що людинка – гай-гай! Вже не вінець творіння, вже втратила свою біологічну суверенність. Вона вже не належить сама собі. Вона вже банк, як тепер кажуть. Банк крові, банк кісток, банк серця. І мені, старому терапевту, страшно думати про майбутнє такої людини. Уявіть собі, що раптом, не дай боже, починається війна. Ви уявляєте, як можуть бути використані пересадки злочинцями, які не мають ніяких моральних перепон?
– З нелюдською метою можна використати швейну машину. Ви перебільшуєте, Степане Карловичу. Свого часу переливання крові викликало масу різних коментарів та побоювань. Але хіба сьогоднішня медицина стала менш гуманною, ніж медицина часів Янського?[13]13
13 Янський – чеський лікар, який у 1907 р. встановив групи крові, чим практично відкрив шлях переливанню крові.
[Закрыть]
– Андрію Петровичу, – сумно сказав Майзель, – зрозумійте мене. Я маю свої переконання, ви свої. Нам, мабуть, ніколи не домовитись. Але я, на жаль, відстоював на засіданні проблемної комісії свої погляди неприпустимими методами. Проклята демагогія в'їлася в кожну мою клітину. Мені гірко усвідомлювати, що я вів дискусію на такому рівні. Пробачте.
– Не треба, Степане Карловичу, – зворушено сказав Костюк. Він пригадав, як Майзель приходив колись, у далекі довоєнні роки, до батька, приносив мамі квіти, а малому Андрійкові – неодмінно іграшки. А одного разу, коли. Андрійко був уже підлітком, Майзель подарував йому людський череп. І сказав при цьому: «Я бачу, ти захоплюєшся машинами. Але машина – творіння людських рук, у ній нема ніяких таємниць. Смішно вивчати те, що видумала людина. Хай займаються машинами ті, хто не може пізнати щось вище й складніше. Я хочу, щоб ти вивчав людину. Людина має ще багато таємниць. В людині ще не відкриті ні Північний, ні Південний полюси. Я хочу, хлопчику, щоб ти став лікарем. Добрим лікарем». Андрій пишався подарунком – не кожен підліток має справжній череп.
– У мене до вас є ще цілком конкретна справа, – сказав Майзель. – У мене лежить один хворий. Прізвище його Маркевич. Йому тридцять три роки. Ми нічим не можемо йому допомогти. Якщо хтось зможе – то тільки ви.
– Клапани?
– І клапани, й міокард. Прошу – візьміть його до себе.
– Гаразд, Степане Карловичу. Привозьте, покладемо. А якщо його зможе врятувати тільки трансплантація? Ви дасте своє благословення?
– Не спокушайте мене, – сказав, встаючи, Майзель. – Бо я все одно скажу вам на прощання, як Галілей: а все ж таки вона крутиться! Навіть якщо ви й проведете кілька пересадок – це не вирішить проблему. Згадайте моє слово – через десять років від пересадок людських сердець відмовляться.
– А що ж вирішить проблему?
– Протез серця або органи тварин. Свиняче серце до цього ідеально надається.
– Я не збираюсь робити гібрид людини з свинею, – сказав Костюк, подаючи Майзелю пальто. – Це й без мене робиться.
Він почув, як важко дихає старий.
– На жаль, вас не зупинити, – сказав Майзель, дивлячись світлими очима просто у вічі Костюкові. Він підвів руки, й Костюк побачив, як вони тремтять.
– Хіба оцими моїми руками зупинити той божевільний поїзд, який через непорозуміння зветься прогресом? Скажу вам відверто, Андрію Петровичу, що мене лякають не так конкретні технічні досягнення, як народження нової людини з новою свідомістю. Особливо добре я зрозумів це, прочитавши твір вашого Голуба. Ви – тільки провісник, предтеча. За вами прийдуть куди страшніші діточки й онуки.
– Що ж у них страшного? Нормальні хлопці.
– Страшне те, що ці нормальні хлопці переконані в своєму праві міряти цінність кожної людини та кожної події. Вони беруться з точністю до десятої процента визначити, що таке зло, що таке добро, що таке життя й що таке смерть. Такі люди дуже небезпечні. Бо вони аморальні. Вони підміняють загальнолюдські принципи цифрами. Ну, а якщо раптом вони на своїх машинках підрахують, що громадяни Ікс, Ігрек, Зет не мають права на існування? Що вони не мають ніякої біологічної чи соціальної цінності? Що тоді? Ці ваші милі хлопці накажуть цим нещасним громадянам умерти? Або зробити з них мінеральне добриво. Хоч якась користь буде. Га?
– Е, Степане Карловичу, надто ви демонізуєте мене й цих хлопців. Їй-богу, ми зовсім не такі страшні. Ми просто хочемо навести порядок у тому хаосі, яким поки є наше життя. Побудувати за допомогою цифри все на розумних засадах. А ви з цього робите кримінальний злочин.
– Дай боже, щоб майбутнє було таке рожеве, як ви його малюєте, – зітхнув Майзель. – Бажаю вам успіху. Між іншим, забув вам сказати: лауреат Нобелівської премії Вернер Форссман, головний лікар Євангелічного госпіталю в Дюссельдорфі, заявив, що пересадки серця межують із злочинами нацистських лікарів у Освенцімі. Я пішов.
Костюк провів його на двір, до машини.
– Весна, – сказав Степан Карлович. – Ви тільки подивіться, як гарно! У вас чудесний двір.
Костюк подивився навкруги: нічого гарного. Крижане багно, рештки снігу, глей, чорноземля, сіро-жовті корпуси лікарні, водогінна башта в парку; коло центрального входу – темні постаті людей. Ні зелені, ні птахів.
Майзель, обережно нахилившись, щоб не збити капелюха, сів у машину. Після розмови з Костюком почувався добре. Сам навіть здивувався – чому в нього такий сонячний настрій?
В клініці Степан Карлович проконсультував кількох хворих, а потім зайнявся дисертацією свого аспіранта. Аспірант гугняво, як четьї мінеї, читав літературний огляд, а Степан Карлович куняв. Він заплющував очі, дихання ставало рівне, як у сплячої дитини, а голова повільно хилилась на груди. Коли підборіддя вже впиралося в груди, починала гнутися спина, й голова небезпечно наближалася до столу; тоді Степан Карлович рвучко підводив голову, на якусь мить розплющував очі – і знову все починалося спочатку. Співробітники звали це «синдромом Майзеля». Аспірант, що погано знав Майзеля, бачачи, що його архіцікава дисертація відзначається неабияким снотворним впливом, ображено замовк, мовляв, щоб не перешкоджати шефові – цій старій калоші, цьому склеротичному дідуганові. Та Степан Карлович сердито сказав: «Читайте далі», – а коли розділ було дочитано до кінця, Майзель вразив аспіранта своїми влучними, безпомилковими зауваженнями. Казали, що навіть коли Майзель хропе на вчених радах, якісь мозкові центри все одно діють і фіксують усе, що говориться.
Додому добрався Степан Карлович десь коло п'ятої години. Знову розболілося серце, і він йшов із однією думкою – швидше доповзти до сарайчика і лягти поспати. Степан Карлович свято вірив у цілющі властивості сну і в те, що в сні нічого поганого статися з ним не може.
Та не встиг ступити на поріг свого сарайчика, як хвіртка відчинилась і до нього підійшов захеканий чоловік, неголений і переляканий.
– Професоре, допоможіть. Жінка в мене вмирає, подивіться. Погано їй.
– Що з нею?
– Хворе серце, погано їй. Рятуйте, професоре.
Він витер ніс пошарпаним рукавом пальта. Майзель хотів був відмовитись, та побачив, що чоловік цей накинув пальто на натільну сорочку, шия й груди в нього відкриті.
Мовчки пішов Майзель на вулицю. Чоловік бігом поспішав за ним і пояснював, що живуть вони недалеко, на Подолі, й що таксі чекає в кінці провулка, що довго довелось ждати Майзеля і шофер лаявся, хотів їхати.
Хвора жила на вулиці Ладо Кецховелі, колишній Здвиженській, поблизу Здвиженської церкви, в якій колись вінчався Степан Карлович. Це була невеличка тиха церковця, що ліпилась на схилі гори. Степан Карлович любив тут бувати: тут завжди було чисто, всюди висіли вишивані рушники – затишок, як у сільському храмі.
Зійшли на другий поверх ветхого будиночка. їм відчинила двері стара заплакана жінка. Майзель проминув низеньку прохідну кімнату, в якій сиділи якісь люди, пили горілку й дивились телевізор, що голосно кричав, і потрапив у маленьку комірчину, де лежала хвора. Це була вже немолода жінка. Майзель попросив притишити телевізор. Чоловік вийшов, довго розмовляв, нарешті звук стишили. Хвора горіла – в неї була температура градусів 39. Грип. Майзель приклав дерев'яну трубочку до її спини й одразу почув такий звук, як ото коли людина потре пальцями волосся коло вуха. Крепітація. Грип із пневмонією. Правобічна пневмонія – притуплення звуку при перкусії. Тони серця слабкі. Аритмія.
– Скільки днів вона так лежить?
– Четвертий день.
– А чому лікаря не викликали?
– Ми викликали, – сказав чоловік. На сорочку він уже накинув піджак. – Вона прийшла, з-за порога подивилась, не заходила навіть до кімнати, сказала – в неї грип. Ось вам бюлетень на п'ять днів. Хай приймає аспірин.
– І не вислухала хвору?
– Ні, – сказав чоловік.
«Яка мерзота, – подумав Майзель. – Завтра подзвоню в районну поліклініку. Боже мій – і це називається лікар. Цілком ймовірно, що вона вчилася в мене».
– Треба негайно викликати швидку допомогу – і в лікарню. В неї запалення легенів. Я напишу записку – дасте лікареві швидкої допомоги. А поки дайте їй ліки для серця. Купіть кордіамін. Ось рецепт.
В сусідній кімнаті знову працював на всю потужність гучномовець телевізора. Передавали якийсь естрадний концерт.
Над ліжком хворої висіла клейонка, на якій олійними фарбами були намальовані лебеді. В кімнаті – жарко, душно.
– Треба кватирку відчинити, – сказав Майзель. – Їй нема чим дихати.
На протилежній стіні висіла, приколота кнопками, репродукція картини Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина».
Майзель знову проминув прохідну кімнату – люди, що дивились концерт, не звернули на нього ніякої уваги. Неголений чоловік вибіг за ним у передпокій.
– Дякую, професоре. Ви колись її лікували, вона в вас, як у бога, вірить.
Він витягнув десятку й простягнув Майзелеві.
– Ні, ні, – сказав той, злякано відсмикуючи руку. – Нізащо. Біжіть, викликайте швидку допомогу.
– Візьміть, професоре.
– Що ви. Мови не може бути.
Майзель поквапливо збіг по рипучих дерев'яних сходах і вийшов на вулицю. Він не був святим. За такі візити він брав гроші, – бо так був змолоду вихований: гарний лікар за свою чесну роботу повинен отримувати гроші. Повинен брати платню. Так чинили його вчителі, так чинили його колеги, разом із якими практикував у 20-х роках. Але ніколи Степан Карлович не брав гроші з лікарів, знайомих та в тих, у кого їх було не так і багато. Цього твердого принципу дотримувалась більшість його вчителів і колег. Степан Карлович мав цей принцип за доцільний і чесний. Він згадав лебедів на клейонці й мимоволі засунув руки в кишені.
Дійшов до Здвиженської церкви, коли почув удар у груди. Це був біль, від якого вмирають навіть молоді, сильні люди. Пройшов ще три кроки й важко сів на сходинки, що вели до церкви. Подумають, що я тут старцюю. Біль не вщух, навпаки, він побільшав, охопив усе тіло, й тепер не можна було навіть ворухнути пальцями лівої руки. Як по-дурному я вмираю. Але не багато людей вмирає розумно. Що то за люди, що дивились телевізор? Вони дивитимуться телевізор, навіть якщо в кімнаті стоятиме труна з покійником. Він відчув перебої в пульсі. Це блокада. Заблоковано пучок Гісса. Починаю втрачати свідомість. Він хотів крикнути, покликати когось на поміч, та не міг вимовити й слова. Тільки тихий стогін вилетів із його уст. І коли всередині все розривалось на частини, все розпадалось, і серцевий м'яз розповзався під ударами крові, як стара трухлява ганчірка, й Степан Карлович робив останні хрипкі вдихи в тому чорному безповітряному просторі, що оточував його, він раптом згадав, що саме йому нагадувало обличчя хворого Маркевича: портрет Мони Лізи. Так, Маркевич, як це не дивно, був схожий на Джоконду – таке ж безброве обличчя, тонкий ніс, іронічний усміх і головне – погляд; погляд, в якому був смуток, і цікавість, і розуміння чогось такого, чого не можна збагнути розумом.
Коли до нього підійшли люди, він сидів, поклавши голову на коліна. Хтось поторсав його:
– Діду, вставай.
Хтось сказав:
– Не чіпай. Не бачиш – п'яний. Проспиться – й піде далі.
– Ніби культурна людина, а нализався, як свиня.
Але в цю мить професор Майзель повільно звалився на асфальт. Капелюх покотився по вулиці. І той, хто торсав його за плече, злякано вигукнув:
– Він мертвий! Дивіться! Він мертвий!
