Текст книги "Бар'єр несумісності"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)
Та подеколи між ним та його співвітчизниками виникала якась болісна межа: зненацька проглядали в тому народі симптоми майбутньої нечуваної хвороби. Крізь рум'яна та білила імперської непохитності та добропорядності (того, що зветься зараз establishment) просвічувала смертельною жовтизною початкова стадія лихоманки, порча крові – ще зовсім не грізні, ще зовсім безневинні ознаки продромального[10]10
10 Продромальний період (мед.) – період початкових ознак хвороби.
[Закрыть] періоду хвороби. Болісно роздумуючи над долею німецької нації, яку багато хто схильний був звинувачувати в одвічних злочинних прямуваннях, уже на схилі своїх літ Степан Карлович зрозумів, що кожен народ збереже своє духовне здоров'я тільки тоді, коли своєчасно й рішуче відсікатиме уражені хворобою суспільні тканини. Горе тому народові, який дасть розгулятись людиноненависницькій вогневиці: хвороба знищить навіть найздоровіші, найвідпорніші елементи, бо, як лікар, Степан Карлович знав, що гниття однієї частини організму затруює весь організм у цілому.
Йому пригадався дивний судовий процес, який викликав сенсацію не тільки в Кенігсберзі, а й в усій Німеччині. Нещасний дев'ятирічний хлопчик Карл Штейнер, круглий сирота, втік із католицького монастиря, де зазнав великих знущань. Його спіймали, й двоє монахів жорстоко збили його бамбуковою палицею, завдавши тілесних пошкоджень. Як експерт, до суду був викликаний відомий професор-хірург Фрідріх Більц. Степан Карлович поважав цю худеньку людину, лекції якої неодмінно збирали студентів із інших факультетів, бо в тих лекціях медицина перепліталася з філософією, а демонстрування хворих – із читанням віршів Рільке; вражала також технічна вправність Більца, порядок в операційній та вимуштрованість асистентів, котрі з півслова розуміли свого шефа. Степан Карлович, котрий на ті часи теж хотів стати хірургом, мріяв про таку клініку й такий порядок. Відповідаючи на запитання головуючого, Більц заявив: «Я рішуче не розумію, яка тут мова може бути про катування. Педагогічне шмагання, ось і все. Адже ви не повірите, що звинувачені перевищили свої права – це було б нечувано!» «Пане таємний радник, – обірвав його суддя, – я змушений вас просити не виступати в такому тоні. Ви не повинні виходити з ролі експерта». Більц почервонів і роздратовано сказав: «А я прошу пояснити мені, як взагалі на основі таких нічого не вартих фактів можна порушити судову справу. Це незбагненно!» Головуючий відповів: «Суд вас запросив і не мусить давати вам пояснення або вступати з вами в полеміку. Я прошу вас висловитися по суті справи». На що Більц відповів: «Можливо, все так і було, як засвідчив поліційний лікар. Але це було лише педагогічне шмагання. Доброго хльосту хлопчик, на мою думку, цілком заслужив. Я не прихильник Ломброзо, але досить подивитись на здегенерований череп хлопчика, аби пересвідчитись у тому, що він здатен на злочин. Зрозуміло, що з такими дітьми нелегко справитись».
Так, це були квіточки, це були перші квіточки. А коли почалась війна, з'явились ягідки: маленькі зелені ягідки. Степан Карлович пригадує, як зустрів у травні 1917 року на Прорізній свого приятеля Сашка Спиридонова, з яким удосконалювали вони лікарську вправність разом у клініці Образцова. Він не впізнав веселого череваня Сашка: назустріч йому йшла виснажена стара людина, що спиралась на палицю. Спиридонов повернувся з німецького полону. Він розповів Майзелеві, як три місяці сидів у дзеркальній кімнаті, де ледве не збожеволів, дивлячись на свою багаторазово помножену подобизну, як потім кинули його в концтабір, де голодні російські полонені шукали рештки їжі в помийних ямах, і як хтось із конвоїрів, побачивши це, підійшов і вбив одного з них пострілом із гвинтівки, сказавши при цьому: «Я вбив російську свиню, бо якщо людина лізе в помийницю, вона – свиня». І що найстрашніше, розповідав Спиридонов, за всім цим спостерігав лікар – німецький табірний лікар!
І поступово обривались ті тонкі душевні ниті, що зв'язували Майзеля з Німеччиною. Починались роки крові, голоду й висипного тифу; перед його очима вимерло ціле покоління лікарів-земців народження 1860–1870 років, і на плечі Майзеля та його молодих колег лягли нещастя великого народу, роз'єднаного внутрішньою ворожнечею, народу, який стогнав під окупацією чужинецьких військ та власних банд.
Саме в ті літа Степан Карлович остаточно позбувся останніх ілюзій щодо своїх німецьких одноплемінців. Зникла роздвоєність і непевність кенігсберзького періоду. Він на той час уже досить знав ту бундючну великоімперську шовіністичну націю, яка привела в Київ свої війська, щоб сприймати всерйоз жалюгідні запевнення в тому, що німці «приходять як наші приятелі й помічники, щоб допомогти, нам у скрутну хвилину нашого життя, й не мають наміру в будь-чому змінювати наші закони і порядки, обмежувати самостійність і суверенність нашої республіки». Він знав, чого варта самостійність під чобітьми однієї з найбільших армій світу. І тому не міг без гіркої усмішки читати звернення генерал-лейтенанта фон Клаузіса: «Ми йдемо, як товариші, а не як вороги українського народу. Мирні громадяни й селяни, які люблять порядок, можуть бути впевнені, що німецькі солдати допомагатимуть їм». А вже через два тижні, йдучи теплого квітневого дня по Великій Васильківській вулиці, він побачив, як воїни німецької дружньої армії допомагають киянам: по бруківці зі скрипом сунуло шість возів, навантажених сміттям та мотлохом. У вози були впряжені спітнілі бліді люди в цивільному. Кияни. А обіч цієї валки, весело перегукуючись, крокували німецькі конвоїри. Так, народ цей любив чистоту. Потім, ідучи в лікарню, Степан Карлович майже щодня перечитував акуратні оголошення, які розліплювались по всьому місту:
BEKANNTMACHUNG.
Folgende Personen wurden durch das deutsche Feldgericht in Kiew am 18. und 19 Juni 1918 zum Tode verurteilt, weil bei ihnen Waffen vorgefunden wurden:…
Die Urteile sind am 20. Juni 1918 durch Erschiessen vollstrekt worden.
Der Kommandierende General…
(Оголошення. Німецьким Польовим Судом у Києві 18 й 19 червня 1918 року за те, що в них знайдено зброю, засуджені на страту такі особи… Вироки 20 червня виконано. Командуючий генерал…)
Степан Карлович на той час капітально забув німецьку мову. Йому було соромно за своїх співвітчизників. І коли одного разу його вночі зупинив патруль (він ішов на виклик до хворого) й привів у комендатуру, на запитання офіцера про його національне походження, Майзель сказав:
– Українець.
На початку Вітчизняної війни він евакуювався разом із медичним інститутом до Челябінська; й хоч був шанованою людиною, доцентом, консультантом госпіталів, та всі ці роки йому здавалось, що він живе в порожнечі, що йому не вистачає повітря й що він хоче щось сказати, та не може, розтуляє рота – та голосу його не чути. І ще йому здавалось, що його щодня хльостали по щоках – завжди, коли він чув ці ненависні всім слова: німець, Німеччина, німецький. А коли повернувся до Києва, то розказала йому хатня робітниця, котра доглядала їхній дім на Куренівці, що восени сорок першого року під'їхала до їхньої садиби велика чорна легкова машина й ще дві військові машини. І вийшов із машини німецький генерал, розпитував про Степана Карловича, й казав, буцімто він, цей генерал, що є племінником Степана Карловича, дуже шкодував, що дядько виїхав разом із більшовиками в Сибір.
– Не знаю, – глухо сказав Майзель. – Інколи мені здається, що я збожеволів і безнадійно відстав од віку. А інколи навпаки – мені здається, що вік збожеволів і що тільки я – нормальна людина.
– Ну що ж, – підвівся Голуб. Він навіть не торкнувся кави. – Дозвольте ще раз подякувати вам, Степане Карловичу. Пробачте, що вас потурбував… Це ваші картини?
– Це – мої, – показав Степан Карлович. – І в тій кімнаті теж. А це, – він підвів Голуба до невеличкого пейзажу, на якому зображено було Кирилівську церкву серед снігів на тлі зимового неба, – це малював мій старший син. Загинув у сорок четвертому під Корсунь-Шевченківським. Він був капітаном медичної служби. Вчився разом із вашим Костюком на одному курсі.
…Наступного дня лабораторія, де працював Б. М. Голуб, разом із імунологами відзначала Міжнародний жіночий день. Велику кімнату прикрасили плакатами, написаними з цієї нагоди:
«Жінка – друг людини».
«Жінку не може замінити жодна електронна машина» (хтось згори дописав олівцем: «Поки що»).
На третьому плакаті було приліплено фотознімок, взятий з якогось журналу: руки, які тримають блок транзисторного радіоприймача – переплетення дротиків та діодів. Під фотознімком напис: «Жіноча душа – річ складна».
У глибоких тарілках на столі красувалась варена картопля; дівчата з лабораторії Софії Абрамівни Рапп стушкували тлустого кроля, тіточка Паша принесла тверді, чудесного домашнього посолу огірки й помідори, а в тонкостінні лабораторні колби налито було томатний сік: найпопулярнішим напоєм серед кібернетиків й імунологів залишалась нестаріюча «кривава Мері» – спирт і томатний сік. Боря Голуб сказав Майзелеві правду: він не пив. Йому, тверезому, завжди цікаво було дивитись, як поступово перед очима міняються люди: після першої чарки, другої, третьої. Як ставав балакуном мовчазний, соромливий Володя Андрійчук, як одного разу Микола Іванович Собінов – людина загайна й стримана, танцював твіст і цілував ноги лаборантці з біохімічної лабораторії, як із Милочки спадала робленість і кокетство; голоси ставали гучніші, жести – вільніші; люди шукають виходу із сталої рівноваги, думав Голуб, із постійної жорсткої запрограмованості. Колись я напишу дослідження: «Алкоголь як фактор становлення міжособистостних стосунків у замкненій стратифікаційно-стабільній системі». Цікаво, думав він, що станеться з електронним мозком, коли ввести в нього алгоритм сп'яніння. Промоделювати сп'яніння: відключити контролюючі центри, збільшити активність примітивних програм життєзабезпечення – статевий, харчовий та агресивний інстинкти, подвоїти чи потроїти кількість невірогідних асоціацій. Що за життя, потім подумав вів, як нудно, коли все знаєш наперед: хто що скаже, хто що зробить, які записи Тома Джонса, Елвіса Преслі та Адамо принесе Володя, котрий не може відірватись від свого дорогого магнітофона, що співатиме тіточка Паша; в мене занадто добре працює мозок; усе можна передбачити; людям з Милоччиним інтелектом жити в цьому світі, мабуть, цікавіше: для них існує набагато більше неочікуваних речей.
Несподівано прийшов Даня Мовчан, набився в їхню компанію. Інші відділи святкували вчора – Даня й там побував. Сів поміж Софією Абрамівною та Милочкою і одразу почав під Милочку клини підбивати, хоч на другому кінці столу сиділа одна, чорнява, котра боялась очі підвести, подивитись на Даню. Боря сів поруч із Софією Абрамівною – вони зараз символізували верховну владу двох лабораторій, з усмішкою подумав він. Милочка майже не слухала Даниних слів, вона дивом прийшла на це свято, просто незручно було перед лабораторією, бо завтра Милочка брала шлюб у Палаці одруження, а ввечері мало відбутись весілля, й мати Милоччина та майбутня свекруха збилися з ніг, готуючи всяку смачню, і ще біла шлюбна сукня не була готова, треба було бігти до кравчині, й ще було безліч невідкладних справ, і Милочка вже картала себе за те, що сидить тут, поруч із цим відомим бабієм, про якого чула різні історії і якого не любила: незважаючи на всю свою зовнішню осучасненість, Милочка була добропорядною дочкою добропорядних обивателів, і її лякали такі чоловіки, як Даня: здавалось їй, що він наскрізь брудний.
– Ну що ж, – підвівся Боря, тримаючи в руках склянку з томатним соком. – Як мужчина і як господар я хочу привітати наших дорогих жінок, яких ми дуже любимо, зі святом і побажати всього найкращого. Будьмо!
– Якби ви любили нас, то не томатний сік пили б! – сказала з викликом лікар Богучарова – жінка, яку всі боялися за гострий язик. – Справжні мужчини п'ють щось міцніше.
– Можна щось і міцніше, – сказав Голуб.
– Налийте Борису Миколайовичу, налийте, – загукали з усіх боків.
Андрійчук обережно, щоб не перемішати, налив спирту на томатний сік: між двома шарами з'явилась вохристого кольору хмарка – під впливом спирту сталась денатурація білків. Нащо я це роблю, подумав Голуб. Щоб бути схожим до них? Або для того, щоб звільнитись від тягаря, що лежить на душі? Від цього я, мабуть, уже ніколи не звільнюсь. Він принизив мене, закреслив усю мою працю, зневажив усе те, що збирав я роками, виношував, усі мої ідеї й почуття. Навіщо я дав йому рукопис? Чого я міг чекати від нього, від старого склеротика, від догматика старої слинявої школи; вони вміють проголошувати гарні слова; а коли до них приходить на приватний прийом хворий, вони луплять із нього двадцять рубликів і на менше не погоджуються. А один із їхніх стовпів, про якого вони тепер усякі розчулені небилиці травлять, – усі в Києві знають, яким він був живодером: коли прийшов до нього його санітар, привів хвору дружину, Стовп перш за все спитав його, чи є в нього потрібні гроші? Гроші були, та невеличкі. Тоді нічим не можу служити, батеньку, ласкаво розвів руками Стовп; лікуйтеся в когось іншого. Знаємо їхній гуманізм, думав Голуб. Даня Мовчан і той врятував за своє життя більше хворих, ніж ті столітні стовпи, які велично прикладали свої вуха до хворих сердець і нічим не могли допомогти: вони тільки містифікували та гіпнотизували хворих своєю удаваною лікарською всевладністю та всемогутністю. Насправді ж я не знаю, як можна було лікувати людей при тодішніх технічних засобах та мікстурах. Тоді не було навіть порядних антикоагулянтів[11]11
11 Антикоагулянти – препарати, що зменшують згортання крові. Широко застосовуються при інфарктах та в серцевій хірургії.
[Закрыть]: вони й мріяти не могли про те, що роблять зараз Костюк і Даня Мовчан.
Боря випив – не встиг спирт обпалити слизову оболонку, як накотилась прохолодна хвиля томатного соку. Непогано, здивовано відзначив Голуб. Зовсім непогано. Йому здалось, що хтось підкрутив регулятор звуку в приймачі, поставивши його на повну потужність, – усе навкруги загомоніло голосно, хтось реготав, брязкали ножі й виделки, і Борі стало весело, біль із душі майже вивітрився, й він побачив, як багато симпатичних дівчат є в лабораторії Софії Абрамівни. Даня Мовчан теж став йому дуже приємним – це був хлопець майже з Бориного покоління, років на три-чотири старший, і він не був схожий на тих старих стовпів, які своє вже віджили й тепер тільки заважають молодим, заздрять їм та повчають – безперервно повчають, а самі вже ні до чого не здатні. Мовчан – мужній хірург, усі знають, які в нього руки, й він ніколи ніяких грошей не бере від хворих, це – справжній мужчина; і Костюк справжній мужчина, він абсолютно чужий серед стовпів, серед цієї філософствуючої пронафталіненої старизни, через це вони його так не люблять.
Випили по другій, і стало ще веселіше. Слово взяла Софія Абрамівна. її очі молодо блищали, й усмішка була в неї молода.
– А тепер випиймо за наших мужчин, – (пригадала, як ішов на фронт її чоловік: проводжала його на харківському вокзалі, серед плачу й розгубленості, в задушливу липневу ніч, і вирішила не плакати, ледве стримувалась, щоб не заревіти; а він, висунувшись із вікна, на рукаві – червона комісарська зірка, казав щось бадьоре – мовляв, через місяць повернемося з перемогою, і теж намагався всміхатись, так і зник назавжди в тій ночі з усмішкою на обличчі). – Мужчин у наших лабораторіях не так багато, треба їх цінувати. І давайте вип'ємо за те, щоб не було серед нас самотніх мужчин, – вона подивилась на Голуба. – У нас стільки гарних дівчат, що якби я була мужчиною…
Всі засміялись.
Чорт із ним, із тим Майзелем. На доброті далеко не заїдеш. Теж мені Христос. Прикривається цитатами зі Льва Толстого. А хто такий Лев Толстой, якщо розібратись? 87 % води, трохи білків, вуглеводів, жирів та мінерального попелу. Такий, як усі. Доброта. От Даня Мовчан. Чи добрий він? Напевно, ні. Але в нього прекрасні руки, тверді руки, які не тремтять, – і в цьому його вища доброта. Дрібно ти живеш, сказав Голуб самому собі. Пишеш якісь науково-популярні шкіци, а потім скиглиш, коли якийсь стариган не залишає від них каменя на камені. Ти надто запрограмований, хлопче. Треба витягти себе за волосся з цієї пересічної матриці, треба поставити перед собою божевільну мету. І робити все для досягнення її. Треба створити загальну теорію людини й людства, а не займатися добором анекдотів із історії медицини. Дрібні ми, дрібні люди. Щось заважає нам вивільнити наші душі, вивести їх поза рамки дрібного сьогодення, скороминучих наших критеріїв, у світ абсолютних і вічних істин.
Він згадав стародавню уйгурську легенду про Велетня, що полонив Чорного Дракона та скував його багатьма ланцюгами. Велетень залишив сестру свою пильнувати Дракона й подався по всіх краях Землі повідати про перемогу. Та коли Велетень був у далеких краях, почув він брязкіт і зрозумів, що Дракон рве ланцюги. Велетень поспішив назад, але, побачивши моря, збагнув, що по такому шляху він спізниться. Тоді Велетень вирішив іти по вершинах гір, обминаючи моря, ліси й трясовини. Тільки так устиг Велетень. І коли Дракон перегризав останнього ланцюга, Велетень знову закував Чорного Дракона.
Тільки так треба жити, подумав Голуб. Треба йти по вершинах, а не по болотах. Тільки так можна стати справжньою людиною.
– Борисе Миколайовичу, давайте потанцюємо, – з викликом сказала Богучарова. Вона була в тому віці, коли шляхи душі й тіла назавжди розходяться в різні боки: душа ще почувається молодою, а тіло… Він байдуже поклав руку на її пухку спину. Богучарова носила штучну косу, яку називала «протезом». На біса я все це роблю, знову з тугою подумав Голуб. Адже не хочу з нею танцювати, не люблю її, не люблю її язика, вона мені гидка, але я танцюю з нею. Невільник, справжній невільник.
– Як ви думаєте – я гарна жінка? – кокетливо спитала Богучарова, підвівши своє обличчя до Бориного підборіддя.
– Я ще не думав.
– Чому? – манірно надула губки Богучарова.
Даня взяв гітару, й Володя зупинив магнітофон. Дев'яносто процентів своїх перемог над жінками Даня завдячував своєму голосу та гітарі. Десять процентів припадало на хірургію.
Кохана, мій кришталевий цвіт.
Кохана, тобі дарую світ.
Кохана! Сонце і небо, море і вітер —
це ти. Це – ти… —
заспівав Даня, шукаючи поглядом Милочку. Її в кімнаті не було. Голуб теж помітив її відсутність.
Боря вийшов у коридор і подався в фотолабораторію, де тимчасово поставили вішалки.
Милочка якраз взувала чобітки – запинала блискавку
– Борисе Миколайовичу? – знітилась вона.
– Ти вже тікаєш?
– Пробачте… але мене чекають. Ви завтра прийдете до нас?
– Я хотів із тобою потанцювати, – сказав Боря, відчуваючи, що блідне. Дивився на неї своїми різнобарвними очима, білі одстовбурчені вуха були наче з алебастру, й вона злякалась.
– Борисе Миколайовичу, що з вами?
– Я хочу з тобою танцювати.
– Завтра, Борисе Миколайовичу. Ви сьогодні випили… не треба…
– Я не п'яний. Я тверезий, – сказав він і взяв її за руку так, що їй стало боляче. – Я хочу з тобою танцювати. Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою…
Він поцілував її, і вона майже не пручалась. Він мідно взяв її однією рукою за шию, а другу поклав на потилицю, на її рудаве волосся; на ній було рожеве вовняне плаття, й це була найкраща дівчина в світі.
– Я тебе люблю, – сказав він.
– Ні, ні, – сказала вона.
– Люблю, люблю, люблю, – твердив він. – Я ідіот, кретин, я тебе люблю, я не можу без тебе.
Він знову поцілував її, відчув її поцілунок, відчув її зітхання і подумав, яким кретином він був весь цей час, бо ця чиста, гарна дівчина любила його, кретина, а він знущався з неї і ледве не втратив її назавжди.
– Ходімо, – сказав він, – ходімо!
– Куди? – На її обличчі не було переляку, а тільки відчайдушність, і він зрозумів, що не помилився – вона його справді любить.
– Їдемо звідси к чорту, їдемо, – він гарячково допомагав їй одягтись і сам одягався, – я хочу з тобою одружитись. Я тебе нікуди не відпущу.
Вони знову поцілувались. Яка вона ніжна дівчина! І така дівчина могла дістатись якомусь інженерику, який все одно ще молодий і нічого в жінках не розуміє і зовсім не знає її. Що то за кохання, коли він її не знає? Вони пробігли по коридору – там нікого не було, бо в лабораторії знову гримів магнітофон, і Том Джонс співав якийсь сентиментальний блюз, і всі танцювали, і Даня Мовчан уже заспокоївся, забув про Милочку й підійшов до тої чорнявої й танцював із нею, і тільки Софія Абрамівна сиділа коло вікна й згадувала харківський вокзал, 10 липня 1941 року. Тільки вона одна бачила, як Милочка та Боря Голуб вибігли з кібернетичного барака і як побігли по калюжах, взявшись за руки, тільки одна вона зрозуміла, що сталось щось справжнє, що народилось ще одне людське щастя, тільки невідомо було, чи судився йому довгий вік.
