Текст книги "Бар'єр несумісності"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Ну й промову утнув, подумав, Голуб. Хоч на Генеральну асамблею його посилай. Де він таких слів набрався? Це коли він готувався до кандидатського мінімуму з філософії, вирішив Голуб.

Костюк підвівся, підійшов до Майзеля.

– Вас, Степане Карловичу, б'ють вашою ж зброєю: демагогією. Бо воістину сказано: хто меча підніме, той від меча і загине… Хочу нагадати вам, Степане Карловичу, 1953 рік. Пам'ятаєте? Вас оголосили лікарем-вбивцею. Нонно Михайлівно, пам'ятаєте?

Нонна Михайлівна Грай-Городецька глянула кудись крізь Костюка: блакитняста вода, яка коливалась в її погляді, раптом замерзла, затверділа, та й все її обличчя раптом стало тверде, як у пластмасової ляльки. Ще б пак! Нонна Михайлівна досконало пам'ятала той день в темній анатомці на вулиці Мечникова, в круглій аудиторії, коли вона своїм прекрасно поставленим голосом (Нонночка до війни була кращим декламатором Палацу піонерів, а її улюбленим поетом був Віктор Гусєв) викривала низькопоклонницьку діяльність професора Майзеля, котрий, будучи запеклим вірховіанцем, нехтував передовими ідеями Мічуріна – Лисенка, некритично перехопивши буржуазний метод лікування гормонами, забувши при цьому про благотворну роль центральної нервової системи. А професор Майзель каявся й клявся, що більше ніколи не безчеститиме вітчизняну медицину, і казав спасибі аспірантці Грай-Городецькій, яка вказала йому на його принципові помилки, з чого він зробить правильні висновки: лікуватиме людей за допомогою методу яровизації і не чекатиме милостині від природи, а перероблятиме ту природу згідно з планом деревонасаджень… Зустрічаючись, ні Майзель, ні Грай-Городецька ніколи не згадували той епізод. Їм обом було вкрай неприємно, що Костюк пригадав анатомку.

– Нічого ви не навчилися, Степане Карловичу, – сказав Костюк. – Історичний досвід для вас минув безслідно. Ну, не подобається вам пересадка. Так і скажіть. А не приплітайте до неї всю світову політику. А вам, Нонно Михайлівно, браво. Браво!

Він упритул підійшов до неї й тричі плеснув у долоні.

– З вас, Нонно Михайлівно, вийшов би непоганий драматург. Або автор детективних романів. Агата Крісті. Ви влаштували тут дуже ефектну сцену… але надто далеку від істини. Нема чого, грати на пораненнях Дмитра Васильовича. Не вашими руками їх чіпати. («Йолоп, – подумав Костюк, – що я верзу? Кажуть, що вона з ним… Йолоп…») Ви прекрасно знаєте, що ми не жартуємо з такими речами, як життя і смерть. І я про це ясно написав у доповідній. Ми будемо вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі клінічні й електроенцефалографічні дані. Щоб відкинути всі сумніви, ми вирішили брати серце через десять-п'ятнадцять хвилин після повної зупинки серцевої діяльності. Це ускладнює справу й зменшує наші шанси на успіх, але… А те, що ви, спеціаліст із галузі судової медицини, й досі не знаєте, де стає неможливим життя, де його ниточка рветься неминуче й фатально, – хай це лежить на вашій совісті, Нонно Михайлівно. Ви можете й почекати кілька годин. Поки людина задубіє… поки з'являться трупні плями. А я не можу чекати. Не можу! Бо я щомісяця виписую з клініки людей просто на кладовище. Вони прощаються з нами, дякують, а я вже бачу їхні мертві обличчя, знаю, що вони приречені. А скількох ми взагалі не беремо в нашу клініку?

«Бог ти мій, – подумав Голуб. – Так я й знав. Я йому казав. Аби розворушити цих долдонів, треба мати сталеві нерви. Як головою об стіну. Не треба було сюди взагалі звертатись. Треба було провести операцію й поставити всіх перед доконаним фактом. Їм то що? Вони моралісти, звикли базікати. Вони операцій не проводять. І ні за що не відповідають. Як там Милочка? Здається, полетів її наречений на турбореактивному лайнері на край світу – заробляти грошики на зразково-показове комсомольське весілля. Недаремно казав один француз: «Суд над Барнардом – це не суд науки. Це суд моралі й метафізики».

– Пересадка серця не створила, на мою думку, жодної моральної проблеми, – вів далі Костюк. – Ми не розробляємо новий вид зброї масового винищення, не працюємо над проблемою керування процесом спадковості. Якщо у випадках із фізикою чи генетикою можна говорити про моральний бік дослідження, то в нашій ситуації про це просто смішно казати. Ми рятуємо людину. Чи є щось моральніше за це? Пересадка – це звичайна операція. Галас навколо неї швидко вщухне, й настане час, коли на неї дивитимуться, як на звичайну апендектомію. І коли хтось умиратиме від трансплантації, хірургам будуть дорікати, як ми сьогодні професорові Полтавцю. Поки що пересадка викликає сенсацію. Це складна операція. Нова. Але в етичному плані не є нічим новим. Коли почали пересаджувати нирки, всі теперішні гуманісти мовчали. Як же! То нирки, низький орган, що виробляє сечу. А серце – це душа, це птиця, це факел! Палаюче серце Данко та тому подібні романтичні словеса… Це – погляд вісімнадцятого, в крайньому разі – дев'ятнадцятого століття… Зараз ми можемо точно відповісти, де міститься людська душа і в чому полягає життя людини, як істоти, що усвідомила своє Я: в корі головного мозку. А серце – це насос, помпа. М'ясо. Коли насос псується, його замінюють. Нічого страшного в тій статті, що ви нам прочитали, Степане Карловичу, нема. Не вірю я, що на Заході лікарі такі вже криміналісти. Стаття розрахована на сенсацію, на нездоровий інтерес публіки. А щодо живих «консервів», то це правда. Спитайте в інституті нейрохірургії, скільки там лежить тих «консервів».

Костюк пошукав щось серед своїх паперів, нарешті знайшов папірець, подав Стоянову.

– Я прошу Міністерство охорони здоров'я дозволити нам провести трансплантацію серця. Я не зупинятимусь на методиці та технічній підготовці нашого колективу, це все викладено в доповідній. Я прошу тільки Міністерство допомогти нам у подоланні ряду труднощів. Там, Дмитре Васильовичу, конкретно написано, що ми потребуємо. З пропозицією Нонни Михайлівни про створення експертної комісії, я, звичайно, згоден. Думаю, нема кращого кандидата на посаду голови комісії, ніж наша чарівна Нонна Михайлівна.

– Дмитре Васильовичу! – вигукнув професор Полтавець. – Якщо ви йому гроші дасте, а мені відмовите, я, їй-богу, оголошу голодовку. Ось побачите!

– Це вам буде тільки на користь, – усміхнувся Стоянов. – Не хвилюйтеся, закінчите ви свій корпус.

– Вже п'ять років кінчаємо.

– Ну добре, товариші, – сказав Стоянов. – Накричались ми вдосталь, треба кінчати. Що я вам можу сказати? Міністерство охорони здоров'я Союзу кілька днів тому видало наказ, в якому дозволяє займатися трансплантацією серця п'ятьом кардіологічним центрам країни, які мають великий досвід операцій на сухому серці. В тому числі дозволено клініці професора Костюка, Але, уважно вислухавши вас, я ще раз переконався, що це дуже складна й неясна справа. І підходити до неї треба надзвичайно обережно. А не рубати з плеча. Професор Костюк – один із провідних спеціалістів у Союзі, й не мені вказувати йому, коли робити трансплантацію. Хочу тільки, щоб ви, Андрію Петровичу, самі все зважили, все досконально підготували. Щоб не поцілили ми пальцем у небо. Бо, товариші, доцент Мовчан де в чому правий. Трансплантація – це справа в якійсь мірі й політична, бо вона торкається престижу нашої науки. А в наш час, коли загострилася ідеологічна боротьба, коли засоби масової інформації на Заході поставлено на службу пропаганді, кожна наша невдача використовується ворогами для дискредитації ідей соціалізму. Саме через це так обережно ставиться до трансплантації Петро Борисович. Обережно, а не негативно. Нам не треба дати себе втягнути в гонку трансплантацій. Ніякі особисті міркування тут не можуть мати місця. Проблему трансплантації треба вирішувати широко, на високому науковому рівні. Адже дивіться – й досі не вирішена проблема імунологічної несумісності. Проблема протезування серця перебуває ще в зародковому стані. Моральні проблеми… Тут я можу погодитися з професором Майзелем: моральний бар'єр, очевидно, важче перейти, ніж бар'єр імунологічний, і, до речі, Андрію Петровичу, я не можу поділити ваше захоплення західною медициною. Ми все знаємо, ми віддаємо належне блискучій техніці західних хірургів, але це ще не все… Ви знаєте, товариші, що вдові Касперака, одного з перших американців, якому пересадили серце, Стенфордський медичний центр надіслав рахунок на двадцять вісім тисяч доларів тільки за обслуговування, без вартості самої операції. А її вартість становить приблизно п'ятдесят тисяч доларів.

– Даню, – сказав пошепки Голуб. – Ти уявляєш, скільки «кадилаків» можна купити?

– Нема ніякої гарантії, що дехто з західних лікарів не почне зловживати пересадкою, – сказав Стоянов.

– При чому тут ми? Ми ж не будемо зловживати, – кинув Костюк.

– Ми – безперечно ні, – глянув на Костюка Стоянов. – Але ви знаєте, що таке обиватель. Він подібний – і на Заході, і в нас. Що скаже обиватель, коли випливуть якісь темні справи, пов'язані з трансплантацією? Треба проводити операцію так, щоб виключити будь-яку можливість звинувачень у тому, що ми зробили щось незаконне. Тому я повністю підтримую пропозицію Нонни Михайлівни. Тільки об'єктивна, незацікавлена комісія має встановити момент смерті донора. Повна добровільність із боку того, хто йде на пересадку. Згода родичів на взяття серця в донора. Згода прокуратури на операцію. Суворе дотримання всіх формальностей. І головне – ретельна підготовка до самої операції. Підготовка післяопераційної палати. Трохи грошей вам підкинемо. Але небагато. Он бачите, що кажуть про вашу клініку? – він глянув на професора Полтавця. – Ну що ж, товариші. Ніяких запитань нема? Засідання оголошую закритим. Всі можуть іти, професора Костюка прошу залишитись.

Вони зосталися вдвох. Стоянов усміхнувся:

– Будете мене лаяти?

– Що ви, – заперечив Костюк. – Це максимум того, на що я сподівався. Я задоволений.

– Я хочу вам сказати, – повільно мовив Стоянов, – що даремно ви пригадали ту історію Майзелю й Грай-Городецькій.

Костюку стало незручно, бо він і сам уже шкодував, що зачепив минуле, про яке треба було або мовчати, або говорити не так і не в цьому кабінеті. Він подивився на білосніжні манжети й загорілі руки Стоянова. Той завжди одягався з вишуканою елегантністю – Костюкові це подобалось. Темно-синій костюм і темно-червона смугаста краватка. Коли в 1923 році в кімнату Стоянових почали стукати жандарми, вони з братом вискочили з другого поверху в сад. Дмитро був ще зовсім молодий. Брат гукнув йому, аби біг він у гори. Брат вискочив на вулицю, думаючи, що там він чкурне в якусь одчинену хвіртку, сховається, а потім теж подасться в гори. Але вузька вуличка була порожня, вимерла, й всі двері й хвіртка позачинювані. Мертва вуличка. З-за фіранок визирали налякані фізіономії. Ніхто не відчинив двері. Гримаючи чобітьми, бігли за Іваном жандарми. Й коли побачили, що він може втекти, бо ось-ось почнеться великий сад, а там і гори – зелені й безтурботні, як на рекламних проспектах, вони вистрелили йому в спину. А Дмитро Стоянов перейшов кордон і опинився в Радянському Союзі.

– Скажіть, – допитливо глянув Стоянов на Костюка, – як би ви подивились на те, якщо на базі вашої клініки було б організовано інститут трансплантації. Пересадка серця – це те, що лежить на поверхні. А сама проблема набагато ширша й складніша.

– Це не фантастика?

– Поки що так… Але… хто знає.

– Я б вважав, що мені здорово пощастило в житті.

– От і добре. Здається, все?

Костюку дуже близькою стала ця людина з пошрамованим обличчям. Він міцно потис руку Стоянову.

– Спасибі. Велике спасибі.

– Нема за що. Тільки не поспішайте. Сім разів відміряйте, а один – відріжте, – сказав Стоянов.

– Гаразд.

Весна, подумав Костюк, вийшовши на двір. Подзьобано краплями сніг під карнизами, і вже не сутеніє так швидко, з Дніпра повзуть тумани, й граніт урядових будинків на Печерську вкривається сірою росяною поволокою; тане зима, щось і в мені тане, подумав Костюк. Як там Валя?

За міністерським подвір'ям чекала вся його гвардія: Даня, Боря Голуб, Собінов та Софія Абрамівна. Костюку ще тепліше стало на серці.

– Ну що там? – спитав Микола Іванович. Він був певен, що в неофіційній розмові Стоянов висловиться проти проведення пересадки. Офіційно заборонити не зважився, а неофіційно…

– Все гаразд, – сказав Костюк. – Нам дають зелене світло. Ви були на швидкій допомозі?

– Ще ні.

– Тоді завтра ж зв'яжіться. Починаємо готуватись.

– Як вам подобається Майзель? Негідник. Статейками думає нас залякати, – сказав Даня, погладжуючи вуса. – Як я йому врізав?

– Ми з тобою ще поговоримо, – недобро мовив Костюк,

– Найпорядніша людина – Нечай, – сказав Голуб. – Чули, як від нього несло? По-моєму, це був французький коньяк «Наполеон-Курвуазье». Хотілося закусити. Але старий – хлопець що треба.

– Даремно ви так накинулись на Полтавця, – сказала Софія Абрамівна Костюку. – Він робив операцію братові мого чоловіка – блискуче. П'ять років – ніяких рецидивів.

– Він мене вигнав з екзамену по хірургії, – сказав Голуб. – А виганяв він класично: жбурляв із вікна на вулицю залікову книжку. А потім, коли я перездавав, ми з ним тріпались на всякі теми. Він непоганий дід.

– Так, – підтвердила Софія Абрамівна.

Боря Голуб і Софія Абрамівна пішли на трамвай, Микола Іванович повернувся в Міністерство – втрясати справу з ремонтом, а Костюк із Данею Мовчаном прогулювались навпроти колишнього царського палацу – лазурового барокко; тихий янгол – охоронець міста – пощадив цей палацик Растреллі від воєн, пожеж, руйнувань та сміливих планів перебудови й реконструкції.

– Ну ти ж і сволоч, Даня, – сказав Костюк. – Не чекав від тебе.

– А що таке? – задерикувато спитав Мовчан. – Правильно я йому врізав.

– Пику тобі побити, – зовсім розсердився Костюк.

Скільки він морочився з цим Данею, вважав його своїм найкращим учнем. А зараз подумав, що дуже б не хотів, аби клініка коли-небудь потрапила до Данилових рук, як настане час Костюку піти.

– Чому ти високими словами кидаєшся? Яке свято? Ти що – хочеш зробити показушно-ювілейну пересадку? Навіщо ти Майзелю шив діло?

– Чого ви надаєте значення якимось словам? – безтурботно сказав Даня.

– Вигнав би я тебе к бісу, – сказав Костюк. – Але руки в тебе хороші. У тебе взагалі щось є за душею?

– А де цей орган розташований?

– Хочеш сховатися за спину всіх? Знаєш, милий… Людина, яка думає одне, говорить друге, а робить третє, – знаєш, як називається?

– Дипломат, – сказав Мовчан. Він змерз, і його дратувала ця розмова. Наче якийсь ґедзь укусив сьогодні Костюка. Даня хотів зробити якнайкраще, а шеф, бачиш, казиться. Що з ним?

– Ні, мій милий, така людина називається зрадником. Я їх надивився на своєму віку. І я не хочу, щоб ти був зрадником.

– Пробачте, – буркнув Мовчан. Він вирішив не заводитися з Костюком. Навіщо? Зчинив через кілька слів таку веремію… Гострий приступ принциповості. «Ворогів треба знищувати, – подумав Даня. – Всіма можливими засобами. А Майзель ворог. Він може зіпсувати нам усю справу».

– Може, підемо в «Дніпро»? – спитав примирливим тоном Данило. – Сьогодні все ж таки великий день. Вип'ємо з цієї нагоди.

– Я не піду, – сказав Костюк. – У мене діла. Бувай.

Що це з ним, здивовано подивився йому вслід Мовчан. Якийсь він ніби не в собі. А може, в нього з'явилася баба? Йому давно треба завести дівку. Бо на цьому світ стоїть. Це найкраще, що є в світі. Треба комусь подзвонити.

Даня витяг пошарпаного записника й почав переглядати номери телефонів на потаємній сторінці…

А Боря Голуб проводжав Софію Абрамівну, – вони жили майже поруч.

– Знаєте, Борю, – оповідала Софія Абрамівна, – до війни я жила в Харкові. Я харківський медінститут скінчила. І ви знаєте, коли я вперше почула про атомну бомбу?

– Коли?

– В тридцять третьому році.

– Що? Президент Рузвельт почув у сороковому…

– В тридцять третьому, – сказала Софія Абрамівна. – Мій чоловік товаришував із хлопцями з фізико-технічного інституту. Як зараз пам'ятаю: були ми за містом, пікнік, зібралось багато народу, і був із нами академік Ландау. Тільки він тоді ще не був академіком, молодий був. І він сказав, що людство незабаром створить найпотужнішу зброю. Коли буде розщеплено атом. І тоді почнеться новий історичний етап у розвитку людства.

– Просто неймовірно, – мовив Голуб.

– Тоді важкий був рік, усі худі, молоді, веселі. Горілки не пили, тільки скромні бутерброди. Але ніхто про випивку не думав. То було покоління ідеалістів.

– Для мене тридцять третій рік – як мезозойська ера, – сказав Голуб.

– Так, – зітхнула Софія Абрамівна. – Ми одружилися з чоловіком у мезозойську еру. До побачення, Борю.

Тридцять третій рік, Харків, худі люди на майдані Тевелєва, паровози, старі вагони, окріп на вокзалах, атомна бомба, подумав Боря. Неймовірне зчеплення неймовірних обставин породжує неймовірні наслідки, до яких моментально звикає людство, вважаючи їх чимось банальним та буденним. Може, й цей рік хтось згадуватиме в XXI столітті – нашу підготовку до трансплантації, наші розмови, наші розваги. І комусь здаватимемось ми цнотливими ідеалістами, старомодними мрійниками. Не вірю я в те, що вони чимось відрізнялись від нас, що не любили випити й потріпатися, що це були зовсім інші люди.

Щось неспокійне спало на думку Голубу. Спочатку не міг зрозуміти – що? Чому його огорнув неспокій? Потім згадав: його запросив до себе Майзель. Після засідання дав Борисові адресу й пояснив, як до нього добиратись. Він прочитав «Новий канон» Бориса Миколайовича Голуба й хотів поговорити з автором. Майзель був першим читачем Бориного твору. Голуб обрав для цієї мети Майзеля, пам'ятаючи його блискучі лекції, його любов до літератури, його знання історії медицини: недарма професор Майзель був обраний головою обласного товариства істориків медицини. Боря навіть Костюку не дав почитати «Новий канон». Усе обіцяв, та не дав.

Голуб пішов у молочну – купити щось на вечерю, бо мама нездужала.

Розділ 12

Ваня Дахно зважився на операцію.

Це був його останній шанс вижити. Чіпка сила життя не раз рятувала його від неминучої загибелі – поповзом, із перебитими руками вибрався він із-під уламків літака, коли розбились вони в Югославії, сідаючи на невеличку галявинку в горах: повз, як їхній домашній пес Сірко, якого возом переїхало, ковтав кров, що юшіла з розбитого носа, матюкався й повз. Руки тяглися за ним, непотрібні, мовби водою налляті, сили навіть не вистачало розстебнути ширіньку, й він мочився під себе, комбінезон весь промок, а він повз, б'ючись лицем об каміння, завиваючи від болю і страху, повз доти, поки його знайшли партизани. А що любив брехати, то ніколи потім не розказував правду, як було насправжки, а говорив, що був він льотчиком-випробувачем перших реактивних літаків, що бачив він німецькі реактивні «месершміти-262» та англійські «глостер-метеори», і що розбився він, виконуючи фігури вищого пілотажу, й що до нього підійшов сам маршал авіації, подарував іменний золотий годинник, тільки вкрали в нього потім цей годинник. А коли їздив він на фургоні – перевозив овочі з Молдавії, його фургон перекинувся десь під Уманню, там, де автострада – мов величезна гойдалка то вгору повзе, то стрімко спадає вниз; щастя, що намело снігу й фургон звалився в намет, догори колесами, – й Ваня виліз через розбите вітрове, скло, й коли загорівся мотор, він накривав полум'я тілогрійкою, обпік руки, обличчя; він розповідав згодом, що був автомобільним гонщиком і хотів установити світовий рекорд швидкості, що мав він машину з турбореактивним двигуном, яка зупинялася за допомогою парашута, й що одного разу парашут не витримав, розірвався на дрібні нейлонові шматки, а машина впала в море. Чому в море? Тому, що в Дахновій уяві гонки завжди відбуваються на асфальтованих автострадах на березі моря, серед пальм та гарних смаглявих жінок у білих вузьких штанях, як у кінофільмі «Великий приз».

Все, що робив він сам, і все, що робилось навколо нього, ввижалось йому нецікавим, безбарвним, не гідним того, щоб про нього розповідали. Жила з ним старенька мати, яку паралізувало, – і вже два роки вона нерухомо лежала, і якби не Ваня, то вмерла б: він перевертав її, масажував спину, виносив із-під неї судно, стежив, щоб не утворювались пролежні, мив її старече тіло, й нікому ніколи про це не говорив, соромився. Натомість по пивних заливав своїм дружкам, як рятував дітей, коли тонув корабель коло Батумі, – ніби виловлював їх дюжинами, витягав за шкірки на берег, і що мали йому дати медаль за врятування потопельників, та він зі скромності нікому не сказав свого прізвища; а насправді – плавати він не вмів і в Батумі ніколи не був.

Після аварії Ваня вже не залишився шофером, а пішов у слюсарі в таксомоторний парк і швидко став найліпшим рихтувальником: як хто поб'є «Волгу», погне крила чи дверцята, то одразу біжить до Вані. Здоров був, Ваню, ось тобі півлітра, – кланяється, ще й шапочку скидає. Ваня трохи покомизиться для годиться, скаже, що є невідкладна робота, та потім бере струмент і починає чаклувати. А було в нього добре причандалля для рихтовки: повно всяких дерев'яних кілочків, брусків усякої конфігурації та спеціальний розширювач, за допомогою якого можна було повільно витискувати вм'яту бляху, повертаючи машині її нормальний вигляд. Не скаржився на нестачу грошей Ваня Дахно, бо таксисти, особливо взимку, розбивались на київських слизьких горбах, і до нього шикувались черги; і щоб здобути його прихильність, кожен намагався всунути йому півлітру чи троячку. За рік назбирувалась чималенька батарея отих півлітрів. Ваня хлопець був компанійський – після роботи з дружками йшли в скляний павільйончик «Зустрічі» й розпивали оті «небесні дари», як звав їх Ваня. Ще веселішим ставав, оповідав дружкам різні героїчні пригоди зі свого життя-буття – як особисто потис йому руку маршал Тіто, як нагородив його золотою зброєю (він поміняв її на мотоцикла), як подарував йому американський льотчик п'ять доларів, і що тепер він може піти в магазин «Каштан» і за ці долари купити собі щось – чи шапку хутряну, чи хустку красиву своїй Надії, чи шерстяний костюмчик Славкові. Хвалився, який влучний стрілець він – ніби коли стояла їхня частина під Бобруйськом, подався він на стадіон, де грали хлопці з його полку, й коли м'яч злітав високо над полем, стріляв із гвинтівки Ваня – й м'яч шкіряною ганчіркою щоразу плюхався на траву; ніби четверо м'ячів забив Ваня під час того матчу і виграв акордеон, бо програв йому заклад старшина Матеюк. Добре причмелений, повертався, похитуючись, додому, і коли згадував свою Надію, серце його хололо, і він повторював одне й те саме: «Ой буде ж мені, буде… Ой буде ж мені, буде…» Потім люто стискав кулаки й вигукував: «Але ж і їй, заразі, буде!» Бились вони з Надькою, потім мирились. Але одного дня, коли повертався з пивної, відчув Ваня смертну тугу, лячно йому стало, мовби виповзав знову він із-під уламків літака. Лячно йому стало і вмирати не хотів, ой, як не хотів умирати, і з того дня як відрізав – не пив більше горілки, дивний якийсь став. То слабшало й руйнувалось його серце, і вже побачив перед собою Ваня чорну ніч, а не хотів іти в ту ніч, пручався, хапався пальцями за землю, – аби тільки вижити. Вижити…

Вночі він заплакав. Рязанцев тихо посапував. Максимов важко перевертався, тільки Курінного не було чути. Не міг більше втекти Ваня Дахно з лікарні. Або зараз, або ніколи. Так сказали лікарі, й вони не жартували, і завтра йому треба було дати остаточну відповідь, Відповідь – то найстрашніше. Бо коли падав у літаку чи перевертався з фургоном, то ніхто його не питав – хоче він чи ні. Все відбувалось поза його бажанням, доля тоді штовхала Валю у чорний вир – крутись, хлопче, як хочеш. А зараз треба було самому сказати коротеньке слово: так чи ні.

Він плакав, бо йому ще хотілося пожити, потріпатися з хлопцями в гаражі, ще побачити нові машини – «Фіат» новий чи нову «Волгу»; як почнуть їх випускати сотнями тисяч, то буде йому роботи під саму зав'язку. Хотілося б Вані пожити ще довго-довго, побачити на власні очі, як Славко піде вчитись до політехнічного інституту, уздріти нові чудернацькі мотори – кажуть, будуть без циліндрів та карбюраторів, і ще хотілось Іванові дочекатись нової квартири – вже підходила його черга, обіцяли йому двокімнатну квартиру на Микільській Борщагівці. А як умре, то не дадуть квартири його Надії.

Він лежав, накрившись подушкою, щоб ніхто не почув, що він плаче, й коли на його спину хтось поклав руку, Дахно страшенно злякався, мовби морозом ошпарило гайну, і він хутко перевернувся на спину, вдивляючись у темряву.

Це був Курінний.

– Ти чого? – пошепки спитав Курінний.

– Нічого, – сказав Дахно.

– Боїшся?

– Боюсь.

Вперше, мабуть, у житті він не збрехав.

– Я теж боюсь… Усі бояться, – сказав Курінний. – Це тому, що темно. Вдень, не так страшно.

– Операції боюсь.

– Все буде, гаразд.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю, – переконано сказав Курінний. – Ти довго житимеш.

– Звідки знаєш?

– Знаю. Коли щось знаю, в мене як у кіно – картинка перед очима. Не помиляюсь. Ти ще до мене в Млини приїдеш.

– На автобусі з чорною смужкою.

– Полювати любиш? Ти ж стріляєш добре.

– Не вмію я стріляти, – сказав із тугою Дахно.

– Це не біда, – сказав Курінний. – Дістанемо тобі рушницю. Підемо на зайців. За селом виярки, там їх тьма-тьмуща.

– Чорта лисого зараз візьмеш. Он який сніг.

– Візьмемо. Я стежечки знаю, куди і як. А додому повернемось голодні. Замерзнемо. Ледве ноги дотягнемо. В хаті у мене тепло, а Ганна вечерю зготує. Самогон поставить, сало, товчену картоплю. Огірки. Помідори з бочки. Ох, і хазяйка вона в мене!

Сказав це Курінний з таким захопленням, ніби й сам допіру зрозумів, що то є для нього Ганна.

– У мене теж добра жінка. Скільки вона тих консервів наробила – і гриби, і сливи, і м'ясо-тушонку.

– А влітку не треба тобі ніякої дачі. Приїжджай, живи скільки хочеш. Хата велика, а ми з Ганною вдвох. Діти порозлітались.

– Я машину збираюсь купити, – сказав Дахно.

– Машиною й приїжджай.

– Стару «Победу». Треба ще ремонтувати.

Перед цим Дахно всім казав, що є в нього новенька «Волга» «поліпшеної якості», з дзеркальцем іззовні, з вентилятором усередині, ще й передня бамперна решітка освітлюється червоною та зеленою лампочками,

– У мого родича в Черкасах теж «Победа». Гарна машина.

– Хоче він мені пришити клапан. Я його питаю – що то за клапан? А він каже – точно як у циліндрі, каже. Згорів ваш клапан, каже. Треба міняти…

Неспокійно ворухнувся в ліжку Рязанцев.

Дахно та Курінний трохи перечекали, відтак знову почали перешіптуватись.

Вони не знали, що Павло Никанорович не спить.

Наче якимись збуджуючими радіохвилями був пронизаний і опромінений Павло Никанорович: безсоння спало на нього, як віщий знак небес, і нікуди було втекти від цього безсоння, від самого себе, від думки про смерть. Що таке смерть? «Смерть – це завірений довідками кінець життя», – визначив Павло Никанорович. І відчув себе маленькою кулькою з тої дитячої гри, коли пружина вистрілює кульку, яка котиться по розмальованому полю, потрапляючи в різні загорожі й лунки, на яких написано різні цифри – від 10 до 500; а іноді кулька «згорає» – летить повз усі загорожі, вихляє по полю, ось-ось, здається, потрапить у затишну лунку – в сотку чи двохсотку, чи навіть у найвищу, заповітну, – п'ятисотку, але ж ні! Ніде не затримуючись, летить вона вниз, у ту прірву, до борту, де кінчається її блискавичне життя, і її життя нічого не варте, бо навіть десятки вона не набрала. Життя Павла Никаноровича швидко котилось до борту, і саме тепер, коли попереду вже не було порядних лунок, а тільки мертва вона нулів, кінець, ніщо, – йому здалось, що прожив він якесь не своє, а чуже, невідоме, анонімне життя. Чи напише «Вечірній Київ» про його, смерть, подумалось йому. Ні, не напише. А якщо й сповістить про це в куточку четвертої сторінки дрібною нонпареллю, то тільки завдяки честолюбним турботам його дорогої Льолі. І навіть якщо його інструкції в електричках читатимуть ще через 200 років – навіть і це не тішило Павла Никаноровича, бо й тоді ніхто не цікавитиметься його особою, і Спілка письменників не влаштовуватиме вечорів його пам'яті, і жодна з енциклопедій світу про нього не напише, й ніхто на землі не знатиме, що жив колись Павло Никанорович Рязанцев, із плоті й крові, людина діалектично складна й суперечлива. Тільки одна думка якось заспокоювала Рязанцева: гадка про те, що всі смертні. Їдучи переповненим трамваєм чи тролейбусом, він із задоволенням думав, що ніхто з цих веселих чи мовчазних людей не залишиться, всі помруть. Повен вагон трупів. На душі ставало легше. Ще приємніше було, коли думав про це на переповненому стадіоні. Бігайте, бігайте! Кричіть, кричіть! Все одно, помрете – всі сто тисяч помруть.

Але сьогодні в глибинах рязанцевської душі народжувалося щось нове, ще незрозуміле навіть для нього, щось рішуче й відчайдушне – мовби знову став він безтурботним хлопчиком, – пригадалось йому, як б'ють крильми білі гуси осіннього ранку, коли червоне встає сонце, і яка холодна вода в криниці – обличчя ломиться, коли вмиваєшся; батько його працював землеміром; в усьому любив точність – записував кожну копійку видатків, а вечорами, погладжуючи русяву борідку, читав твори графа Толстого. Тільки тоді й був Павло Никанорович самим собою – кмітливим добрим хлопчиком, який нікому нічого поганого не заподіяв і нічого в світі не боявся, крім батька, котрий, хоч його й не бив, зате вмів так подивитись, що хлопець ходив навшпиньках. Батько був головним конструктором життя Рязанцева. Поки жив батько, Рязанцев ні за що не брався, не порадившися з ним, чий аналітичний розум охоплював усі тенденції й деталі розвитку епохи, передбачаючи можливі наслідки й роблячи з цього певні висновки, цілком протилежні тим, до яких дійшов свого часу граф Лев Миколайович Толстой. І от тепер Рязанцев подумав, що помилився в чомусь Генеральний Конструктор і що треба було жити якось інакше, але як? І знову щось відчайдушно-провіденціальне наче підштовхувало в спину Рязанцева, наче говорило: це твій останній шанс у житті. Не втрачай його. І після того, як Рязанцев докладно обмислив свою смерть і похорон – хто прийде, хто що казатиме Льолі, буде оркестр чи ні, і який автобус буде – великий чи малий «газон», і скільки вінків буде на цьому сумному святі (в душі його навіть народився журливий жарт: «Людину оцінюють за кількістю вінків на похороні»), після всього того, що не давало спати, що робило його живим манекеном, наче ввели йому внутрішньовенно якусь сильно діючу речовину, яка віддалила його від життя, але не наблизила до смерті, після всього того П. Н. Рязанцев раптом зрозумів, що смерть – це ще не найстрашніше, що може бути з людиною. Тої ночі Рязанцев переміг смерть, буденність її ритуалу. Він відділив усе, що пов'язане з гниттям тіла, від того, що переживе людину, й залишиться розчиненим у повітрі, мов якась магнетична сила, ще не відкрита вченими. І – перемігши – став сильним, зухвало сильним.